Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 11 страница

Під тиском комуністів у лютому 1948 року відбулося об'єднання РКП, СП та СДП і утворення єдиної Румунської робітничої партії (РРП). Гене­ральним секретарем був обраний Г.Георгіу-Деж (1901- 1965). На парламен­тських виборах у березні 1948 року перемогу здобув блок партійних (ко­муністів) та безпартійних - 93 відсотки голосів. 13 березня цього ж року Великі національні збори схвалили Конституцію Румунської Народної Рес­публіки.

Упродовж 1948-1949 років були прийняті закони про націоналізацію про­мислових і торговельних підприємств, транспорту, про заборону купівлі та продажу землі, використання найманої праці. У сільському господарстві па­нував приватний сектор: в 1948 році в Румунії нараховувалося 3 млн. одноос­ібних селянських господарств. У березні 1949 року пленум ЦК РРП прийняв рішення про перебудову сільського господарства на соціалістичних засадах. На літо того ж року було створено перші п'ять виробничих кооперативи.

У лютому 1948 року між Румунією та СРСР був укладений договір про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу терміном на 20 років. Радянський уряд прийняв також рішення про зниження на 50 відсотків ще не сплаченої репа­раційної суми. Упродовж 1948-1949 років Румунія підписала аналогічні договори зі східноєвропейськими державами.

З початком 1950-х років румунське суспільство приступає до виконан­ня п'ятирічних планів. Перша п'ятирічка припала на 1951-1955 роки, було заплановано вдвічі збільшити обсяг промислового виробництва з виперед­жаючим розвитком важкої індустрії, 80 відсотків усіх капіталовкладень спря-

мовувалося на виробництво засобів виробництва. Одночасно був затверд­жений десятирічний план електрифікації країни, який передбачав будівниц­тво 13 теплових та 24 гідроелектростанцій. Упродовж 1950-х років Румунія домоглася за допомогою матеріальних поставок та кредитів СРСР, НДР і ЧССР певних економічних успіхів: обсяги промислового виробництва збільшувалися щорічно на 12 відсотків, темпи промислового розвитку - на 13, продуктивності праці - на 7 відсотків.

Як і в СРСР, жертвою прискореного індустріального розвитку стало сільське господарство: якщо 1955 року валові промислові показники пере­вищували довоєнні втричі, то сільськогосподарські - лише на 20 відсотків. Нагадаємо, що 1960 року сільське населення Румунії становило 69, 7 відсотків. Колективізація сільського господарства проходила складно. 1955 року вда­лося колективізувати лише третину орних земель. Окрім цього, почався навіть вихід селян з колгоспів. Комуністична влада застосувала силові мето­ди щодо селянства і тільки 1962 року рапортувала про завершення колекти­візації.

Проте у внутрішньому житті Румунії з початком 1950-х років нароста­ли негативні тенденції. Партійно-державне керівництво на чолі з Г.Георгіу-Дежем, зосередивши у своїх руках всі важелі влади, стало на шлях незакон­них репресій. За сфальсифікованими звинуваченнями (наприклад, " єврейсь­ких буржуазних націоналістів") були заарештовані й ув'язнені відомі діячі РРП А.Паукер, В.Лука, І.Кишинівський та ін. До 1950 року з лав РРП вик­лючено понад 200 тисяч осіб, до 1953 року - ще 32 тисячі. 1955 року (вже після смерті Й.Сталіна) страчено одного з засновників РКП - Л.Патрашка-ну.

Післясталінський період в історії Румунії набрав своєрідних рис. Кер­івництво відмовилося від будь-яких внутрішніх змін. 1955 року Г.Георгіу-Деж проголосив " румунський шлях до соціалізму". Він переніс десталініза-цію у сферу стосунків з соціалістичними країнами: домігся 1958 року виве­дення радянських військ зі своєї території; використав погіршення взаємин між СРСР та КНР, відвідавши 1964 року Китай.

1965 року генсек РРП раптово помер. Його лінію продовжив Н.Чау-шеску.

Становлення та розвиток диктатури Н.Чаушеску, її особливості. На пленумі ЦК РРП, який відбувся 22 березня 1965 року, першим секрета­рем ЦК було обрано Ніколая Чаушеску. Його злетові на найвищий щабель партійного керівництва сприяв ряд факторів. Передовсім, Н.Чаушеску. буду­чи секретарем ЦК з організаційних питань, розставив своїх прихильників на різні державні та партійні посади. Заручився він також підтримкою найб­лижчих соратників Г.Георгіу-Дежа: 1. Маурера, К.Стойки та інших представ­ників " старої гвардії".

За офіційними даними, Н.Чаушеску народився 26 січня 1918 року у бідній селянській родині в селі Скорнічештн провінції Олту. За олтенцями в Румунії йде слава як про промітних і хитрих людей, котрі хоч кого пошиють у дурні. Після початкової школи він переїхав до міста і почав працювати " хлопчиком" у шевця. Але прозаїчне шевське ремесло виявилося не для Чаушеску. Його вабили інші, більш романтичні справи. В 15 років він став членом Союзу комуністичної молоді, бере участь у демонстраціях, мітин­гах. 1933 року відбулося його перше знайомство з поліцією, і після цього арешти та в'язниці стали регулярними. Чаушеску побував у всіх румунських казематах, які й стали його " комуністичними університетами".

Так, ще в ранньому віці зробив він свій вибір, вперто йшов до нього, долаючи цей шлях, не переймався проблемами совісті та моралі. Бракувало освіти, але Чаушеску компенсував цю «дрібничку» ентузіазмом, беззасте­режною вірою в те, про що сам говорив.

Практично всі роки війни майбутній диктатор провів у в'язниці. Пізніше офіційна румунська історіографія назвала цю тюрму концтабором, але це далеко не так: ув'язнені працювали в майстернях, отримували зарплату. В цій тюрмі сидів і Георгіу-Деж, а Чаушеску був при ньому в ролі своєрідного ординарця. У всякому разі частенько робив вилазки на волю за улюбленим вином Георгіу-Дежа. Так, наблизився він до " першого комуніста" Румунії, увійшов до нього в довір'я. На волю 26-річний Чаушеску, як і всі інші, вий­шов, 23 серпня 1944 року - в день так званої " антифашистської, антиімпер­іалістичної революції". Зразу ж очолив Союз комуністичної молоді; з 1945 року він-член ЦК РКП; з 1946 року-депутат парламенту; з 1948-заступ­ник міністра сільського господарства. З 1950 року Чаушеску — заступник міністра національної оборони у званні генерал-лейтенанта, начальника ви­щого політуправління румунської армії. Перед цим він закінчив восьми-місячні курси в Академії імені М.Фрунзе в Москві. В офіційній біографії цей факт не згадано, напевно, через те, що вже тоді Чаушеску не мав сим­патій до СРСР. Він категорично не вивчав російської мови, користувався послугами перекладача. Пізніше перед усіма офіцерами-румунами, які мали необережність знайти собі дружин в СРСР, Чаушеску поставив вимогу: роз­лучення або відставка.

1955 року Чаушеску увійшов до складу Политбюро, відповідав там за кадри. В 1965 році помер Георгіу-Деж. У вищому партійному керівництві спалахнула боротьба за " крісло" генсека. " Барони" РКП зійшлися на канди­датурі Чаушеску, розцінюючи його як слухняну особу і водночас перехідну. Вони явно недооцінили Чаушеску, його " золота епоха" розтягнулася на 25 років.

«Бухарестська весна». Коли в 1965 році молодий секретар ЦК РКП, що відповідав за кадри, став першим секретарем ЦК, обійшовши багатьох

ветеранів і видатних діячів на партійному Олімпі, чимало людей раділи і дивувалися з його політики. Про перші п'ять років керівництва Чаушеску говорили як про " вікно лібералізації": були звільнені політичні в'язні, з'яви­лася перекладна література, для розв'язання соціально-економічних про­блем почали залучати західний капітал, був дозволений деякий економіч­ний плюралізм, а саме: одноосібні селянські господарства. До речі, незва­жаючи на особисту участь у політичних репресіях, Чаушеску звинувачував Георгіу-Дежа в злочинах проти партійних та державних діячів; представ­ників " старої гвардії" переводив на менш відповідальні посади, усуваючи таким чином усіх своїх опонентів. " Фронда" Чаушеску досягла свого апо­гею 1968 року, коли він одверто висловився проти військової інтервенції країн ОВД в ЧССР. Налагодив дипломатичні відносини з ФРН, підтримував КНР, Ізраїль. Рейтинг румунського керівника різко зріс як в середині країни, так і за кордоном.

За " фрондизм" Чаушеску західні держави охоче давали Румунії пільгові кредити. " Спільний ринок" надав їй торговельні преференції; США - ста­тус найбільшого сприяння в торгівлі; Румунію було визнано як країну, що розвивається, а це означало додаткові кредитні пільги тощо.

Особистий рейтинг Чаушеску зростав і він цим скористався: розпочав активну кадрову ротацію вищих ешелонів влади, яка стала перманентною. Лише з 1984 по 1989 рік " геній Карпат" поміняв 10 тисяч осіб партійно-державної номенклатури, тобто половину. Для приборкання своїх против­ників Чаушеску не гребував нічим: у хід ішли збирання досьє, підслухову­вання, доноси, перлюстрації листування, шпигунство за членами родин. Апарат держбезпеки розширювався, зростала чисельність таємних агентів, інформаторів в установах та на підприємствах.

1967 року до Чаушеску перейшла посада голови Державної Ради Ру­мунії (парламенту); 1969 року він став головою Ради оборони і верховним головнокомандувачем збройних сил; 1974 року його обирають президентом. Саме з цього року Румунія почала занурюватися в маразм культу особи Чау­шеску, культу, що мав класичний клановий характер. Епоху Чаушеску нази­вають іноді " династичним соціалізмом". За різними даними, кількість ро­дичів диктаторського подружжя в різних ланках державного, партійного, військового, господарського апарату та засобах масової інформації сягала від 40 до 300-400 осіб.

Прийшовши до влади в 1965 році, Чаушеску скоректував " стратегічну економічну лінію", поставивши завдання у найкоротший термін перетвори­ти Румунію в передову європейську державу. Це мало статися шляхом ши­рокого залучення західних кредитів та спрямування їх у перспективні галузі народного господарства.

Почалася будівельна гігантоманія: нафтохімічні заводи, інші великі

будови; щоб " зрівняти село з містом" зносили села, людей переселяли в ко­мунальні квартири -тюрми. До світової енергетичної кризи 1973-1975 років Румунія ще якось справлялася зі своїми економічними проблемами. Але після кризи почалося різке зростання цін на нафту: Радянський Союз відмовився продавати Румунії нафту по демпінгових цінах, і Румунія змушена була ку­пувати її за валюту і по світових цінах. Продукція румунських підприємств у порівнянні з аналогічною західною подорожчала в 3-4 рази.

На початку 1970-х років Румунія взяла курс на закупівлю дорогих про­ектів на будівництво гігантів хімічного, металургійного і нафтопереробного виробництва, обладнання в США, Франції, Італії та ФРН. Торговельні зв'яз­ки було налагоджено більше як з 150 країнами, на 1987 рік Румунія вийшла на 12-е місце в світі за щорічним обсягом торгівлі. В структурі румунського експорту, що виріс з 1967 по 1987 рік майже у 9, 6 раза, переважали товари з високим рівнем обробітку (62 відсотки всього експорту). Чаушеску дійшов думки, що краще продавати готову продукцію, аніж сировину, бо " сировин­ний експорт" веде до посилення колоніальної залежності країни. Він праг­нув перетворити Румунію у свого роду перевалочний пункт між Заходом і Сходом, зорієнтований на переробку східної сировини.

В 1972 рощ МВФ відкрив для Румунії кредитну лінію. Чаушеску брав кредити і будував. Щороку країна експортувала 12-14 млн. тонн нафтопро­дуктів, що дозволяло виплачувати відсотки під кредити. Румунія на очах перетворювалась з аграрної в індустріальну, обсяг промислової продукції у 1980-х роках у порівнянні з 1960-ими роками виріс у 6 разів, а порівняно з 1944 - у 100 разів. Цей процес виявився вельми нелегким, бо потребував значних капіталовкладень, швидко повернути які не вдалося.

В кінці 1970-х років румунське керівництво зрозуміло, що потрапило у пастку. Захід не потребував румунських нафтопродуктів, РЕВ теж, бо Руму­нія усунулася від інтеграції з соціалістичними країнами. Борг з 11 млрд. до­ларів на початок 1980-х років зріс до 23 млрд. доларів.

Тиранія Чаушеску - це і необгрунтовані, волюнтаристські економічні проекти, як от: глобальна меліорація і гігантські будови, серед них споруд­ження каналу Дунай - Чорне море, вартість якого склала 180 млрд. лей, а віддача виявилася мізерною, та Народного дому, площею у 60 тисяч квад­ратних метрів, з 1000 кімнат на 11 рівнях. Роботи, на яких зайнято було 20 тисяч осіб, з них половину складали солдати, розгорнулися в центральній частині Бухареста. Тут знесли 13 церков та 7 міських кварталів, кошторис будівництва з'їв три річних бюджети країни.

Тим часом Чаушеску висуває нове " надзавдання" - будь-якою ціною погасити зовнішній борг до кінця 1980-х років. Його виплата здійснювалася за рахунок скорочення імпорту при одночасному збільшенні експорту, в тому числі і таких життєво необхідних для країни товарів, як нафтопродукти (на

внутрішній ринок надходило лише 6 відсотків виробленого бензину) за демпінговими цінами. Так забезпечувалося активне торговельне сальдо -щорічно 2-3 млрд. доларів, а всього з 1975 по березень 1989 року Румунія виплатила 21 млрд. доларів зовнішнього боргу.

У 1980-х роках Румунія опинилася в стані глибокого економічного і соціального занепаду. В середині 1970-х років вона добувала 10-11 млн. літрів нафти, яких явно було замало, то ж доводилося купувати нафти вдвічі більше, щоб забезпечити нафтопереробні заводи. В країні був запроваджений " ре­жим суворої економії" (існувала «економічна поліція»): у квартирі могла го­ріти лише одна лампочка на 15 ват, холодильники та інші побутові прилади взимку не вмикалися, газ для опалювання житла, гаряча вода практично були відсутні, телевізор працював 2-3 години на добу. Знову ввели продук­тові картки, розроблялися програми " наукового харчування".

У другій половині 1970-х років у Румунії почалися страйки - вияв сти­хійного протесту проти режиму Чаушеску. Зі страйкарями жорстоко розпра-лялися. Саме такий фінал мали події 15 листопада 1987 року у Брашові, які слід кваліфікувати як перший відкритий політичний виступ проти тиранії Чаушеску. 7 тисяч робітників промислових підприємств Брашова зібралися того дня перед мерією з вимогою хліба, який не можна було купити навіть за талонами та припинення штрафів, що сягали 40 відсотків зарплати. Робіт­ники штурмом взяли мерію, зірвали зі стіни і спалили портрет Чаушеску. Виступ у Брашові був потоплений в крові, багато його учасників безслідно зникли. В середині 1980- х років було розкрито таємну змову військових; у квітні 1989 року на адресу Чаушеску надійшов викривальний «лист шести» - старих комуністів та його колишніх побратимів. Обійшлося домашнім арештом усіх шести. Взагалі Чаушеску у боротьбі із дисидентами не вдавав­ся до фізичних розправ, як правило, обмежувався підкупом, звільненням з роботи, домашнім арештом, контролем з боку румунського КДБ тощо.

Логічним і закономірним постає кінець диктатури Чаушеску. Стався він наприкінці 1989 року в результаті стихійного виступу народних мас, що мав трагічні наслідки. В Румунії не виявилося організованої опозиції, хоч переважна більшість населення була готова до активних дій проти ненавис­ного режиму. Чаушеску бачив зміни у сусідніх країнах, та в себе не збирався щось міняти. Більше того, на Х1У з'їзді компартії Румунії він оголосив пе­рехід країни до етапу завершення будівництва «всебічно розвинутої соціал­істичної держави". Насправді ж новий етап у розвитку Румунії розпочався у другій половині грудня, але він не був позв'язаний ані з прийнятою парт­ійною програмою, ані з її лідером. Початок йому поклав народ, що повстав проти режиму.

Народна революція 1989 року, її особливості та розвиток. Безпосе­реднім поштовхом румунської грудневої революції стали події, які розгор-

нулися в трансільванському місті Тімішоарі. 17 листопада 1989 року неве­ликий натовп віруючих зібрався біля будинку популярного серед місцевого населення протестантського священика Ласло Текеша, який був відкритим противником режиму Чаушеску, а до того ж, за офіційною версією, угорсь­ким націоналістом. В Трансільванії живе 1 750 тисяч угорців, що складає 7, 5 відсотків населення краю. В роки тиранії Чаушеску їх оголосили " румунами угорської національності". Л.Текеш завдавав службі державної безпеки, «се-курітате», чимало клопоту, і вона врешті-решт порадила вищому духівницт­ву перевести Л.Текеша в менш значну сільську парафію. Це було зроблено. Спископ наказав Л.Текешу звільнити будинок, який він займав і переїхати у визначену парафію. За відсутності офіційної інформації почали поширюва­тися чутки про те, що священика відправляють у в'язницю чи на заслання. Саме це спричинило пікетування людьми його будинку, яке тривало протя­гом місяця, починаючи з 17 листопада 1989 року. Нагадаємо, що румунсь­кий уряд застосовав щодо угорців Трансільванії " бульдозерну політику": зносили угорські села, нищили їхні історичні та культурні пам'ятки, здійсню­вали насильницьку асиміляцію численного угорського населення.

16 грудня 1989 року великий натовп, утому числі жінки з дітьми, знову зібрався перед будинком Л.Текеша. Вночі групи молоді рушили до центру Тімішоари. До них приєднались інші люди, з'явились гасла: " Геть Чаушес­ку! ", " Геть комунізм!». Поліція оточила демонстрантів. Проте за якийсь час вже майже всі городяни були на вулицях. Найактивніші учасники демонст­рації ввірвалася до мерії та міськкому партії, вчинили там погром, повики­дали на вулицю портрети Чаушеску та комуністичну літературу.

Істерично закликаючи захищати соціалізм, переляканий Чаушеску на­магався будь-якими шляхами утримати владу в руках свого клану. На засі­данні Політвиконкому ЦК РКП 17 грудня 1989 року він зажадав стріляти в неозброєних демонстрантів, наказав перекинути до Тімішоари додаткові військові сили, танки, загони " патріотичної гвардії". В результаті воєнної акції в трансільванському місті упродовж 16-17 грудня загинуло понад 100 осіб, понад 200 було поранено. Антиурядові виступи почалися в інших містах. Події в Тімішоарі влада фальшиво трактувала як акції, інспіровані " зовніш­німи контрреволюційними силами". Декретом Чаушеску в повіті Тіміш був запроваджений надзвичайний стан.

Румунський диктатор, упевнений у непорушності створеного ним ре­жиму, разом з дружиною відбув 17 грудня, як було заплановано, до Ірану, наказавши своєму оточенню навести порядок у країні.

20 грудня подружжя повернулося до Бухаресту. Події вийшли з-під кон­трою влади. 22 грудня агенти служби держбезпеки " секурггате" застрелили міністра оборони генерала В.Мілю. який відмовився віддавати наказ військам стріляти в народ. Ще задовго до грудневого конфлікту в Тімішоарі за вказі-

вкою Чаушеску був розроблений горезвісний «план М», тобто план його втечі в разі небезпечного розвитку подій: вирито підземні ходи, споруджено таємні аеродроми в околиці Бухаресту. Проте події розвивалися так швидко, що Чаушеску не зміг скористатися жодним із об'єктів " плану М".

22 грудня на підготованому владою мітингу в столиці " титан думки" Чаушеску то залякував народ, то обіцяв підвищити зарплату, пенсії. У відповідь на балкон, де стояли диктатор, його дружина та їхнє найближче оточення, полетіло каміння, грудки болота. В цей же день надзвичайний стан був поширений на всю країну. Проти людей почали діяти загони спеціально­го призначення. В результаті збройних сутичок станом на 25 грудня загину­ло 1 104 особи, поранено - 3 321.

Того ж дня за вироком імпровізованого військового трибуналу подруж­жя Ніколас і Єлена Чаушеску було розстріляне. Йому інкримінували " гено­цид, що призвів до 60 тисяч людських жертв; підрив державної влади шля­хом організації збройних акцій проти народу; заподіяння шкоди державно­му майну, руйнацію і пошкодження будівель; організацію вибухів у містах; підрив національної економіки; спробу втечі з країни з використанням коштів, які зберігаються в іноземних банках на загальну суму понад 1 млрд. до­ларів."

На час падіння диктатури Чаушеску в Румунії, як уже зазначалося, не існувало організованої опозиції, як, наприклад, у Польщі або ЧССР. Справу ліквідації деспотичного режиму взяла на себе частина компартійної номек-латури, яка 22 грудня в передачі " Вільного румунського телебачення" по­відомила про створення демократичного руху - Фронту національного по­рятунку (ФНП) та перебрання ним влади в країні. Серед лідерів " грудневої революції" були І.Ілієску, П.Роман, С.Ніколаєску, М.Дінеску та інші.

Наприкінці грудня ФНП опублікував декрет-закон про створення та функціонування Ради ФНП і територіальних організацій Фронту. В доку­менті підкреслювалося, що ФНП " об'єднує всі патріотичні сили країни, всі соціальні категорії і всі національності заради побудови по-справжньому демократичного суспільства і забезпечення фундаментальних прав людини і громадянина".

Рада ФНП як орган державної влади взяла на себе обов'язки видавати декрети, призначати і відкликати прем'єр-міністра, затверджувати склад уряду та бюджет, регламентувати виборчу систему, затверджувати Комісію для підготовки нової конституції, ратифікувати і розривати міжнародні угоди. До Ради ввійшло 145 осіб, до її виконкому - 11. Головою Ради ФНП було обрано Іона Ілієску.

Програма ФНП передбачала: багатопартійність (але заборону ком­партії), проведення вільних виборів у квітні 1990 року (відбулися 22 трав­ня); поділ влади на виконавчу, законодавчу та судову; відмову від адмініст-

ративно-бюрократичних методів господарювання, свободу засобів масової інформації; повагу до прав національних меншин; свободу культів. Водно­час ФНП задекларував відмову від будь-якої ідеологічної орієнтації.

Свою програму ФНП виконував вже як вищий законодавчий орган краї­ни. Відповідно до декрету від 2 січня 1990 року інституювалися міністер­ства і держкомісії, регламентувалося створення та діяльність уряду, який очолив П.Роман, політичних партій, членами яких не могли бути військові, дипломати, судді, прокурори та працівники телебачення.

На початку березня 1990 року ФНП оголосив себе політичною партією, мета якої - попередження кризи у суспільстві, забезпечення переходу до рин­кової економіки, передача 30 відсотків земельних угідь у приватну власність тощо. Керівництво ФНП висловило намір брати участь у парламентських та президентських виборах.

Одна за одною виникали нові партії. У травні 1990 року їх нараховува­лось 76 - від республіканських і " зелених" до християнсько-демократичних та циганських. Фронтові національного порятунку опонували два об'єднан­ня- Національний альянс (24 партії і 50 профспілок) та Демократичний центр (14 партій). Разом з тим на перших вільних парламентських виборах 22 травня 1990 року румуни віддали перевагу ФНП, який отримав 83 відсотки голосів виборців. У нижній палаті парламенту Фронту належало 263 з 387 депутатських мандатів, в сенаті - 92 з 119

Президентом було обрано Іона Ілієску, за якого проголосувало 85 відсотків виборців. Уряд очолив Петру Роман. 1992 року І.Ілієску був вдру­ге переобраний на посаду глави держави.

Іон Ілієску народився 3 березня 1930 року. Вищу освіту здобув у Буха­рестському політехнічному інституті та Московському інституті енергети­ки. Свою діяльністьрозпочав на науковій ниві. Та згодом, зрозумівши, що наука не найпростий шлях до висот, перейшов на комсомольську роботу. Вибір виявився вдалим. У 1967 році він уже міністр у справах молоді, а з 1971 року - секретар ЦК РКП. Фортуна, однак, від нього швидко відверну­лася. Н.Чаушеску, перебуваючи з візитом у Північній Кореї, захопився звер­шеннями тамтешнього лідера Кім 1р Сена. От де виструнчили народ, от де був послух! Ілієску входив до складу делегації. Коли ж Чаушеску поділився з ним своїми планами щодо запозичення і використання корейського досві­ду в Румунії, Ілієску мав необережність відмовляти свого патрона від цього задуму. Розгніваний Чаушеску виключив його з ЦК і вислав до Тімішоари на 3, 5 роки, потім до Ясс. Відбувши адміністративне заслання, Ілієску повер­нувся до столиці і працював у готельному господарстві, пізніше у видав­ництві. Він вдало використав грудневі події 1989 року. Саме йому випало першим виступив по телебаченню в ніч з 22 на 23 грудня і заявити про ліквіда­цію старого режиму. Дехто твердить, що Ілієску скористався здобутками

37П

інших, тобто «вкрав революцію».

До цього часу залишається нез'ясованим, що то були за терористи на нічних вулицях Бухареста та інших міст. Саме у цих сутичках загинуло 942 особи зі 104, що загинули під час революції. Терористи втекли одразу після страти подружжя Чаушеску. Сам Ілієску говорить, що то була особиста гвар­дія Чаушеску, а опоненти Ілієску твердять, що криваву вакханалію затіяла нова влада на чолі з Ілієску, щоб мати привід застосувати силу.

Парламентські вибори не принесли спокою та порозуміння в країні. Все гострішою з боку опозиційних партій ставала критика ФНП, який, на їхню думку, нездатен був здійснити " перебудову" в Румунії, оскільки в ньо­му заправляють колишні комуністичні функціонери. Та й у самому ФНП намітилися розходження між президентом та прем'єром, гору брали групові інтереси, особисті амбіції керівників.

Економічна ситуація залишалася складною. Восени 1990 року почала­ся лібералізація цін (окрім цін на електроенергію, продукти харчування, житло). Ціни зросли у 2-3 рази. Зарплата і пенсії не виплачувалися. Було прийнято закон про гарантії приватної власності та аграрну реформу: в ко­ристування селян перейшло 85 відсотків сільськогосподарських угідь; зем­лю повертали колишнім власникам безкоштовно (до 10 га); селяни отрима­ли право на купівлю та оренду землі (до 100 га).

На весну 1991 року 1500 підприємств припинили роботу (через неста­чу сировини, електроенергії, фінансів), армія безробітних склала 550 тисяч осіб. Тоді ж прем'єр П.Роман при підтримці МВФ розпочав другий етап лібе­ралізації цін, що викликало новий тур соціальної напруги, гострі сутички людей з органами правопорядку. Робота правозахисних органів була пара­лізована.

До того ж 25 вересня 1991 року розпочався страйк шахтарів, декілька тисяч яких прийшли до столиці, пікетували, а згодом штурмували будинок уряду, спробували захопити телевізійний центр, підпалювали магазини. Під тиском їхніх вимог (" Геть ринкові реформи і приватизацію! ", " Не допусти­мо розпродаж вітчизни! ") прем'єр-міністр подав у відставку. Президент, позбувшись свого основного конкурента, П.Романа, сформував коаліційний уряд на чолі з Теодором Столожаном, який мав репутацію технократа. Більшість міністрів нового уряду представляла ФНП і тільки три були чле­нами інших партій.

Новий уряд продовжував ринкові реформи: відповідно до вимог МВФ здійснив " велику приватизацію" (6 тисяч підприємств); дозволив вільний продаж землі та її передачу-у спадок. Але економічна ситуація неполіпши-лася: інфляція у 1992 році досягла 500-6000 відсотків, безробітних нарахо­вувалося 1 млн., збільшився імпорт продуктів, навіть традиційної для Ру­мунії кукурудзи.

Ускладнилася і політична ситуація, спричинена поглибленням супер­ництва між І. Ілієску та П.Романом, яке завершилося розколом ФНП. Так виникли: Демократичний фронт національного порятунку (ДФНП) на чолі з І.Ілієску та ФНП, лідером якого став П.Роман. На цьому справа не заверши­лася: з легкої руки екс-прем'єра за румунським президентом закріпився імідж " консерватора", " неокомуніста", а його партія почала асоціюватися з понят­тям " соціалізм", " комунізм" з орієнтацією на тоталітаризм. Насправді такі звинувачення на адресу 1.Ілієску безпідставні: курс Румунії на демократичні економічні та соціально-політичні перетворення не змінився, президент був лише прихильником поступових реформ.

27 вересня 1992 року в Румунії відбулися другі з часу падіння диктату­ри Чаушеску демократичні вибори за участю 80 політичних партій та блоків. " Конкурс" був доволі високий: на 471 парламентське місце претендувало 10 тисяч кандидатів. Напруженою очікувалася і боротьба за президентське крісло: кандидатувало 6 претендентів (замість 3-х 1990 року). Найбільші шанси мав діючий президент та лідер опозиції - ректор Бухарестського уні­верситету Еміль Константинеску, підтриманий Демократичною конвенцією. Перемога на президентських виборах знову дісталася 1.Ілієску, за нього про­голосувало 61 відсоток виборців, його ДФНП здобув на парламентських виборах в обидві палати 28 відсотків голосів. Це було більше, аніж виборов будь-який інший опозиційний блок.

Новий уряд очолив Ніколає Векера Він продовжив програму ринко­вих перетворень, але в дещо сповільненому темпі. Через це МВФ відмо­вився 1993 року надати Румунії обіцяний резервний кредит в 3 млрд. до­ларів. Проте в 1994 році намітилася деяка стабілізація лея, уповільнилася інфляція, спад промислового виробництва у порівнянні з 1990 роком склав 50 відсотків. Разом з підстави для критики були вагомі..