Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 2 страница

Ситуація, в якій прийшли соціалісти до влади, вимагала термінових та І енергійних заходів. Темпи росту ВВП впали до 1, 2 відсотка на рік, інфляція, [ незважаючи на заходи СДЦ, залишалася на рівні 16 відсотків, безробіття складало 16, 5 відсотків економічно активного населення, зростала соціаль­на напруга у суспільстві.

Оскільки на першому етапі постфранкізму 1975-1982 років була здійсне­на загальна політична модернізація, соціалістичний уряд зосередився на соціально-економічних проблемах. Для зменшення соціальної напруги перші урядові закони стосувалися соціальної сфери: було запроваджено 40-годин-ний робочий тиждень, відпуски до 30 днів, зниження на першопочатках пен­сійного віку до 65 років; збереження за звільненими з роботи 80 відсотків попередньої зарплати аж до нового працевлаштування. Водночас політика соціалістів була обережною щодо підприємців, вона- враховувала їхні інте­реси. По суті, ІСРП продовжувала в основному курс, започаткований СДЦ. План реконструкції СДЦ 1981 року було розвинуто в плані реіндустріалі-зації соціалістів. Розвиток нових передових галузей виробництва, які базу­валися на мікроелектроніці та роботехніці, оздоровлення неефективного й дефіцитного держсектору уряд Ф.Гонсалеса провадив через стимулювання приватного сектору. Тим підприємцям, які вкладали свої кошти у розвиток новітнього виробництва, зменшувався податок на прибутки на 40 відсотків. Модернізація трудових відносин у контексті європейських стандартів, зап­ровадження монетаристських методів боротьби з інфляцією (девальвація песети, збільшення цш на нафтопродукти, замороження зарплати) були дру­гою стороною медалі політики уряду соціалістів.

Політичний курс уряду Ф.Гонсалеса, в якому " жорстка економія" по­єднувалась з політикою перерозподілу доходів і вдосконаленням державних

соціальних систем, отримала в літературі досить влучну назву " політики роз­рахованої амбівалентності".

Необхідно підкреслити, що якщо на першому етапі демократизації (1975-1982 роки) більшість трудящих погоджувалась на зниження вимог за­ради стабілізації " тендітної демократії", то після перемоги ІСРП на виборах 1982 року політика затягування поясів і необхідності " жертв" з боку всіх соціальних верств відбувалася під гаслами національного відродження краї­ни. При цьому сама перебудова і економічний ріст ставали основою і гаран­тією процвітання як країни, так і процвітання кожного громадянина. Таким чином, соціалісти намагалися у політиці та на практиці поєднати ідеї націо­нального відродження, економічного прогресу, демократизації і соціальної справедливості і надати країні на основі цих ідей нового динамізму.

Проте та обставина, що тодішній іспанець був тільки пасивним та інер­тним створювало труднощі в реалізації запланованих соціалістичних про­грам. Соціалісти, як це не видається дивним, вимушені були виступати про­пагандистами буржуазних цінностей - ініціативи, діловитості, підприємниц­тва, здорової конкуренції, щоправда, пов'язуючи їх з ідеями національного відродження, демократії та соціалізму.

Соціалісти, перехопивши неоконсервативні ідеї, вдалися до послідов­но жорстких заходів, як, наприклад, замороження зарплати на 2 відсотки, заохочення приватних інвестицій, денаціоналізації, приватизації провідних підприємств кризових галузей держсектору тощо. Соціалістична партія, при­стосовуючись швидко до сучасних умов, здійснювала ідейно-політичну ево­люцію, відмовившись від марксизму і багатьох концепцій попередніх літ.

Разом з тим соціалістичні заходи сприяли покращенню економічних показників, передовсім, росту ВВП на 5, 4 відсотки у 1988 році, інтеграції в ЄС, зменшенню безробіття та створенню за останні три роки близько 1 млн. нових робочих місць. Це, у свою чергу, помітно змінювало соціально-психо­логічний клімат в країні. Люди вже не задовольнялися своєю роллю тільки в день виборів, свідченням цього став страйк у грудні 1988 року за участю 8 млн. осіб, які вимагали демократизації при прийнятті рішень, відповідаль­ності уряду, налагодження зв'язків між виконавчою владою та суспільством. Гонсалеса критикували за президентський стиль керівництва. Він визнав факт недостатності зв'язків влади із суспільством і у ході тривалих переговорів з профспілками дійшов порозуміння. На чергових парламентських виборах 29 жовтня 1989 року соціалісти підтвердили прихильність до старої форму­ли влади, яка поєднувала " соціальну солідарність" з адекватним економіч­ним ростом, і зуміли отримати підтримку (40 відсотків) іспанців для повтор­ного формування однопартійного уряду.

Модернізація та впорядкування системи соціального забезпечення стали для соціалістичного уряду однією із найскладніших справ. Нагадаємо, що в період франкізму в Іспанії існувала досить розлога система соціального стра­хування та допомоги. У постфранкістський період конституція 1978 року зберегла державний характер системи соціального забезпечення, До почат­ку 80-х років консервативні уряди розробили і прийняли нові закони і декре­ти, які стосувалися зайнятості, зниження вікового цензу для виходу на пен­сію до 64 |эокш, запровадження нових норм забезпечення інвалідів, безроб­ітних тощо.

До розробки нової концепції соціальної політики уряд залучив, незва­жаючи на серйозні розходження, профспілки та патронат (Іспанська конфе­дерація підприємницьких організацій - ІКПО). В січні 1985 року закон про реформування системи соціального забезпечення було схвалено кортесами. Серед його новацій були такі: внески держави на соціальне забезпечення склали наприкінці 80- х років 25, 3 відсотки ВВП, що відповідало середньоє­вропейським стандартам; водночас за прикладом країн Західної Свропи за­охочувався розвиток всіляких фондів, які фінансувалися приватним капіта­лом; скорочувалися внески підприємців у соціальну сферу у відповідності до рівнів держав ЄС (в Іспанії на долю підприємців припадало 70 відсотків внесків у систему соціального страхування, тоді як в країнах ЄС тільки 38, 5 відсотків); окрім пенсій за віком, запроваджувалися соціальні пенсії (за ра­хунок податків) в межах 50 відсотків міжгалузевої зарплати (40 тисяч песет на місяць) тим, хто не працював, або не платив соціального внеску (таких було 460 тисяч осіб); з'явився новий тип пенсій-відстрочені пенсії; змінено страховий стаж з 10 до 15 років; пенсії за віком ставали базою для інших видів пенсій (по інвалідності, вдівству, втрати годувальника, сирітству todjo) і вони становили 65 відсотків міжгалузевої гарантованої зарплати замість 50 відсотків, виплачуваних раніше.

1988 року уряд соціалістів, виконуючи своє зобов'язання, прийняв дек­рет про підвищення пенсій в середньому на 5 відсотків. Це стосувалося близь­ко 6 млн. пенсіонерів.

Серед політичних реформ, здійснених соціалістичним урядом, необхі­дно вказати на військову реформу, яка була викликана бажанням позбутися синдрому військового перевороту. Вперше було створено генеральний штаб оборони у складі командувачів та начальників штабів трьох родів військ, скорочено кількість військових округів та вищих кадрових військовиків. Ко­мандувачі сухопутними силами, ВВС та ВМС позбавлялися автономності у прийнятті рішень, їх треба було погоджувати з генштабом, як колегіальним та консультативним органом при главі уряду. Щоправда, проблема технічно­го переозброєння армії залишалася нерозв'язаною.

ІСРП, тричі підтримана іспанцями на парламентських виборах (1982.

1986, 1989 років), оголосила 1993 року дострокові вибори. Дві головні при­чини заставили Ф.Гонсалеса піти на цей крок: рівень безробіття (понад З млн. осіб, тобто понад 20 відсотків активного населення країни). Йому нага­дували слова, сказані 1982 року, коли він вперше очолив уряд: " Мені було б соромно керувати країною з двома мільйонами безробітних". Другим уда­ром по репутації ІСРП став скандал про незаконне фінансування партії і пов'язана з цим корупція у вищих ешелонах соціалістичного керівництва: прем'єр-міністр, не чекаючи розголосу скандалу, під гаслом " позбавити країну від політичних корчів" оголосив дострокові вибори, сподіваючись, що вони дозволять йому вчетверте завоювати владу. Тим більше, що сам Ф.Гонсалес користувався великою популярністю.

Значної шкоди ІСРП нанесла низка фінансових скандалів напередодні виборів, до яких були причетні її речники. Ф.Гонсалес знайшов у собі сили визнати допущені прорахунки і тим самим зберіг свій високий моральний авторитет. І виборці дали шанс голові уряду.

Проте ІСРП ослаблювалася серйозними суперечками між центриста­ми, лінія яких уособлювалася у Ф.Гонсалесі, і групою на чолі з А.Геррою, яка виступала за лівіший урядовий курс, за блок з об'єднаними лівими, кістяк яких складали комуністи. У подальшому фактором дестабілізації позицій урядової партії став 24-годинний страйк (27 січня 1994 року) проти заплано­ваних урядом змін у трудовому законодавстві.

В центрі виборів 1993 року став економічний спад та питання економ­ічної стратегії. В 1992 році ВВП Іспанії зріс всього на 1 відсоток. Це був найнижчий показник за останнє десятиріччя. Скоротилися інвестиції і при­бутки, ріст числа банкротів і колективні звільнення сприяли масовому без­робіттю, яке перевищувало 20 відсотків економічно активного населення. Дефіцит держбюджету і платіжного балансу за рік збільшився вдвічі. Песе­та девальвувала за 8 місяців тричі. Наявні запаси валюти перестали покри­вати зростаючу зовнішню заборгованість. Економіка була найболючішим місцем в діяльності ІСРП, яка по-старому наполягала на політиці " ріст на основі пропозиції" і широких соціальних програмах. її головними орієнти­рами були надзвичайний план боротьби з безробіттям і маастрихтська про­грама заходів подальшої конвергенції з ЄЕС.

Проте у ході теледебатів з Х.М.Аснаром Ф.Гонсалес привів досить пе­реконливі позитивні результати в соціально-економічній сфері. За десяти­річчя правління в ІСРП розрив між Іспанією та середнім рівнем СЕС за ве­личиною національного доходу на душу населення скоротився з 27 до 20 відсотків, реальна купівельна вартість національної валюти збільшилася на 10 відсотків. Створено 280 тисяч нових місць. Населення пенсійного віку забезпечується автоматично індексованими пенсіями: 80 відсотків (проти ЗО відсотків у 1982 році) отримують допомогу. Кількість людей, охоплених

національною системою охорони здоров'я, збільшується на 6-7 млн. осіб. У вузах країни навчалося вдвоє більше студентів, аніж 10 років тому. 1982 року, коли соціалісти прийшли до влади, річний дохід на душу населення складав 4 тисячі доларів, 1993 року - 14 тисяч. В той же час песета чотири рази девальвувала. Нарешті, все це досягнуто при збереженні головного - " істо­ричного вибору" Іспанії на користь демократії та інтеграції з ЄС.

Проте в іспанському суспільстві перемогла орієнтація виборців на підтримку статусу-кво.

На виборах 1993 року ІСРП отримала 39 відсотків голосів іспанців і 159 мандатів, (недостатня кількість для формування однопартійного кабіне­ту), тоді як 1989.року вона виборола абсолютну більшість 175 місць з 350. Провідна опозиційна Народна партія, навпаки, різко збільшила свою при­сутність в конгресі з 106 до 141 місця.

Таким чином, позачергові парламентські вибори в Іспанії 6 червня 1993 року завершили тривалий період безроздільного політичного домінування Іспанської соціалістичної робітничої партії (ІСРП) і відкрили новий етап в розвитку країни, яка зуміла у 80-і роки здійснити серйозну структурно-галу­зеву перебудову економіки і суттєво наблизитися до західноєвропейських стандартів життя. Хоча соціалістам і на цей раз вдалося втриматися при владі здебільшого завдяки особистому авторитетові свого лідера Ф.Гонсалеса, за­гальний баланс політичних сил в результаті виборів суттєво змінився. Впер­ше за иостфранкістський період в країні з'явилася в особі Народної партії, сильна опозиція " цивілізованих правих", очолюваних молодим, динамічним Х.М. Аснаром, яка опиралася на широкі підприємницькі верстви

Головний опонент соціалістів - консервативна Народна партія, утворе­на 1976 року, вперше отримала також шанс отримати владу шляхом демок­ратичних виборів. Ії лідер Хосе Марія Аснар зумів перетворити партію в реального конкурента ІСРП, переклавши на соціалістів відповідальність за ріст безробіття, девальвацію песети, корупцію.

Народна партія, головний опонент соціалістів, виступила з програмою, що повторювала настанови неоконсерватизму: зниження податків та про­центних ставок, прискорення приватизації. Іспанські ділові кола схилялися до підтримки опозиції.НП набрала нового іміджу, коли її очолили нові та молоді політики, які сформувалися вже в період демократії, не пов'язані з франкістським минулим. Таким був і її лідер Х.М.Аснар.

Серед іншого необхідно назвати дві обставини, які завадили Народній партії перемогти на виборах: слабкість її впливу в ряді регіонів (передовсім у Каталонії, Країні басків, Андалузії) та відсутність опори у профспілок. Все ж на попередніх парламентських виборах 1982. 1986. 1989 років НП домо­глася стабільних результатів: 25-26 відсотків голосів виборців.Успішний старт Народної партії приведе її до перемоги 1996 року.

18^N

Значні зміни відбулися за період соціалістичного правління у зовніш­ньополітичній сфері. Найголовнішими подіями стали: вступ Іспанії до НАТО (рішення про це було прийнято попереднім урядом) та 31 січня 1986 року до " Спільного ринку".

Парламентські вибори 1996 року та перемога Народної партії. Діяльність правоцентристського уряду Х.М. Аснара (1996-2002 роки). Весною 1996 року в Іспанії відбулася зміна влади. В результаті дострокових парламентських виборів, які відбулися 3 березня, відносну більшість голосів і право на формування уряду отримала правоцентристська Народна партія (НП). 4 травня її лідер Хосе Марія Альфредо Аснар Лопес, юрист за фахом, склав присягу як голова уряду і зайняв палац Монклоа. Так було перервано майже 14-річне урядування Іспанської соціалістичної робітничої партії.

Х.М. Аснар народився 1953 року в аристократичній родині, традиції якої мали великий вплив на становлення політичних поглядів нинішнього іспанського прем'єра. Його дід був директором однієї з найбільших правих газет " Ель Соль" і одним із біографів Ф.Франко. Батько - директором радіо­станції і одночасно школи кіно у часи, коли міністерство інформації та ту­ризму в уряді Франко очолював М.Фрага Ірібарне. У 18-річному віці Х.М. Аснар, ще у роки франкізму, примкнув до правого руху, а 1979 року вступив до партії Народний альянс (НА), яка в січні 1989 року була переіменована в Народну партію.

Саме у партії завдяки своїм діловим та вольовим якостям Х.М.Аснар зробив блискучу кар'єру. Коли на виборах 1982 року НА перетворилася на провідну опозиційну партію, Аснара обрана депутатом конгресу (до ниж­ньої палати парламенту). 1985 року він очолив регіональну організацію партії в автономній провінції Кастилія та Леон, а менше ніж через два роки - уряд цієї автономії.

На цій посаді молодий політик енергійно та сміливо запроваджував неоконсервативну політику, нерідко конфліктував з центральною владою з питань державної політики у галузі повноважень автономій. Ставши членом національного виконавчого комітету НА, брав активну участь у внутріпарт­ійних дискусіях з приводу стратегічних напрямів цієї партії. На Х-му з'їзді НП у квітні 1990 року Аснара було обрано головою партії. У вересні цього ж року в результаті таємного голосування (на цьому наполіг сам Аснар) він стає кандидатом від НП на посаду голови уряду Іспанії (" проти" не було жодного голосу, лише п'ятеро " утрималися").

Новий лідер взяв курс на реорганізацію і омолодження партійних рядів, розширення соціальної бази НП. більш тісне об'єднання трьох її провідних компонентів - консерваторів, демократів і лібералів. На парламентських виборах 1993 року НП вперше за весь постфранкістський період заявила про себе як сильна й організована опозиція " цивілізованих правих", яка опи-

рається на широкі підприємницькі верстви.

1995 року Х.М. Аснар, враховуючи те, що упродовж років партію сприй­мали як вкрай консервативну, авторитарну та неофранкістську, вдався до продуманого та точно розрахованого ходу і висунув гасло перетворення НП в центристську політичну силу, як спадкоємицю партії Союз демократично­го центру (СДЦ), яка у складний післяфранкістський перехідний період взя­ла на себе місію здійснення демократичних перетворень і опісля зійшла з політичної арени. Використовуючи прихильність населення до СДЦ, осо­бисті контакти з центристами і свій досвід взаємодії з ними, Аснару вдалося фактично монополізувати на загальнонаціональному рівні весь політичний спектр, який знаходився правіше 1СРП. Водночас " перебудував під себе" керівництво НП та її апарат і домігся перемоги 1996 року.

Незважаючи на образливі характеристики соціалістичної преси (типу " сеньйор Посередність"), прихильники Аснара відзначають такі його якості як великодушність, висока самодисципліна, почуття відповідальності, твердість переконань і професіоналізм. За цими критеріями він підбирає і свою " команду". Коло людей, з яким народнопартійний прем'єр підтримує дружні зв'язки, дуже вузький, йому закидають пихатість, схильність до авто­ритарних методів керівництва, надмірну серйозність, що позбавляє його ха-ризми. Він має репутацію люблячого сім'янина. У них з дружиною Анною Ботелья троє дітей (два сини і донька), які закінчили релігійні коледжі. Що­неділі родина відвідує месу. У прем'єра склалися гарні стосунки із засобами масової інформації, а його бездоганний зовнішній вигляд сприяє створенню йому в ЗМ1 досить привабливого іміджу.

Народна партія прийшла з гаслами " нової більшості", стабільності, формування " міцного, ефективного, чесного уряду", " світових змін та мо­дернізації" Іспанії. Х.М. Аснар не раз заявляв про свій намір провадити діа­лог і шукати компроміси з усіма політичними силами країни. Зокрема, ним висунута ідея двох загальнонаціональних пактів - широкого соціального і між органами влади всіх рівнів. Разом з тим він рішуче налаштований на боротьбу з тероризмом, який приносить іспанцям стільки бід, і з корупцією. Нове керівництво Іспанії виступає за " розкріпачення" економічного потенц­іалу країни з метою розв'язання проблеми безробіття, якнайшвидшого до­сягнення маастрихтських критеріїв Європейського союзу з метою запровад­ження у числі перших єдиної європейської валюти.

У зовнішньополітичній сфері Аснар і його соратники наголошують на рішучому захисті національних інтересів Іспанії, втому числі перед партне­рами по ЄС, посиленні ролі та ваги Мадрида у міжнародних справах, водно-. час зберігаючи курс, який вже склався.

Шлях Іспанії в нове тисячоліття в багато дечому визначали результати березневих парламентських виборів 2000 року. Вони знову принесли пере-

конливу перемогу правлячій Народній партії та її лідеру Х.М. Аснару. За партію проголосувало 10, 2 млн. іспанців (44, 5 відсотків). Вона отримала 183 депутатських мандати (всього у парламенті 350 місць), значно обігнала сво­го головного суперника ІСРП, за яку проголосувало 7, 8 млн. голосів (34 відсотки) і, відповідно, 125 депутатських мандатів. Таким чином, вперше з 1976 року правоцентристська партія НП, домоглася у парламенті абсолют­ної більшості, що дозволило їй сформувати стабільний однопартійний уряд.

Головною причиною перемоги НП стало ефективне керівництво краї­ною у попередні чотири роки, здатність " бути поміркованим, не перетворю­ючись при цьому у слабкого" та розлад в стані опозиційної ІСРП.

Невдача соціалістів на виборах 2000 року спричинила відставку генсе­ка партії Х.Альмуніа, було сформоване тимчасове політичне керівництво на чолі з головою уряду Андалузії М.Чавесом. Відчутно послабила свої позиції і Об'єднана ліва, яка виборола на виборах 2000 року лише 8 депутатських місць (1996 року - 21). В її рядах набирає сили протидія лінії ортодоксаль­ного керівництва компартії Іспанії на чолі з Ф.Фрутосом.

Іспанська економіка з року в рік демонструє стабільний ріст, а з 1996 року, за час правління кабінету Аснара, ВВП зріс на 1/5. 1999 року він зріс на 3, 7 відсотка, що виявилося найвищим показником серед країн ЄС. Ос­новні економічні показники дозволили Іспанії інтегруватися в зону єдиної європейської валюти.

Безробіття, яке традиційно є найболючішою іспанською проблемою, складало 1996 року 23 відсотки, 2000 року- 15 відсотків. Число ж іспанців, які зареєструвалися на отримання допомоги по безробіттю, ще менше - близь­ко 10 відсотків (на 2000 рік). Загальний рівень зайнятості в Іспанії упродовж 1996 по 2000 рік зріс на 13 відсотків - це втричі вище середнього показника Європейського союзу.

Успішними виявилися урядові заходи в царині удосконалення фінансо­вої системи. Процентна ставка стабільно тримається на рівні 3, 5 відсотка, тоді як на початку 90-х років вона була вп'ятеро вища. Ціна ж акцій іспансь­ких компаній неухильно зростає. За обсягом продажу акцій мадридська біржа займає сьогодні п'яте місце в Європі - після лондонської, франкфуртської, паризької та стокгольмської.

Лідер іспанських правоцентристів успішно, хоча і обережно, здійснює приватизацію, яка, щоправда, ще не торкнулася таких національно важли­вих і великих галузей, як газовидобувна, залізничний транспорт, інші прива­тизовані галузі, такі як енергетична, залишаються монополістами на іспансь­кому ринку. Збиткові галузі економіки позбавлялися державних субсидій поступово, що мінімізувало негативні наслідки. Уряд знизив також іюдоход-ний податок з 56 до 48 відсотків. Інфляція контролюється в рамках середнь­оєвропейських показників, бюджетний дефіцит зменшився вчетверо, впер-

ше за 20 років відбулося зниження податкових ставок. В січні 1999 року Іспанія вступила в Європейський Економічний і Валютний союз (ЄВС), зовнішні інвестиції в країні за 1999 рік стали 12 млрд. евро. Досягнуті ре­зультати інколи називають " аснаристським економічним дивом". Натхнен­ний успіхами, уряд Х.М. Аснара обіцяє співвітчизникам досягти у 2010 році повної зайнятості, в недалекому майбутньому приєднатися до " великої сімки", стати членом " клубу" найрозвиненіших країн сучасного світу. На цьому шляху доведеться виправити регіональні економічні диспропорції, зрівнятися эта­кими показниками, як доходи на одного іспанця із середньостатистичним показником країн ЄС (нині він складає 83 відсотки від середнього по ЄС), і, чи найголовніше, припинити терористичну діяльність бакських сепаратистів з угруповання ЕТА.

6. Німеччина

Проблеми післявоєнного облаштування. Берлінська криза 1948 року та розкол Німеччини. Питання про майбутню долю Німеччини, її ба­гатомільйонного народу та великого промислового потенціалу виникло вже в роки другої світової війни, коли до розгрому нацистської держави було ще далеко. В жодному з серйозних планів, висунутих керівними колами США і Англії, післявоєнна Німеччина не фігурувала як єдина держава. Основним у всіх їхніх пропозиціях було те чи інше її розчленування. Вперше мова про розділ Німеччини зайшла в грудні 1941 року під час зустрічі У. Черчілля й Ф. Рузвельта у Вашингтоні. Після цієї зустрічі американський державний апарат почав розробляти декілька варіантів поділу Німеччини і створення на її території трьох, п'яти і навіть семи окремих держав.

Щодо поглядів СРСР на дану проблему, то однозначну відповідь сьо­годні важко дати, існують архівні джерела, які засвідчують, що Сталін вже. в грудні 1941 р. висловлював думку про поділ Німеччини. Так, у Державному архіві Швеції знайдено текст шифрограми шведського посла в СРСР, в якій ішлося про переговори Сталіна і В. Молотова з міністром закордонних справ Англії А. Іденом. На цю подію в московській пресі з'явився відгук: «Відбув­ся вичерпний обмін думками з питань, що стосуються ведення війни та після­воєнної організації світу і безпеки в Європі». В згаданій шифрограмі шведсь­кий посол писав: «Сталін вважає, що в результаті укладення миру в стратег­ічному плані перш за все повинні бути забезпечені кордони СРСР, а цього можна досягти частково шляхом розділу Німеччини, а частково - згодою на анексію Радянським Союзрм Прибалтики і Бессарабії, а також фінської те­риторії, яка відійшла після зимової війни до СРСР.» Британські урядовці поставилися до цих планів загалом прихильно.

Ще взимку 1941 р. Сталін заявив, що найбільш оптимальним варіан­том міг би бути розподіл Німеччини. Але, прагнучи приховати свої наміри,

пін наказав дипломатичній службі лише вислуховувати думки західних со­юзників. Водночас не раз говорив, що СРСР не збирається знищувати чи ділити Німеччину. Отже, Сталін вів подвійну гру.

До плану поділу Німеччини союзники знову повернулися під час зустрічі у Вашингтоні А. їдена з Ф. Рузвельтом (березень 1943 року). Вони конста­тували спільну точку зору: Німеччина не повинна залишитися після капіту­ляції єдиною державою. Підтвердженням цього може слугувати також бес­іда глави чехословацького уряду Е. Бенеша з У. Черчіллем, в ході якої бри­танський прем'єр-міністр заявив, що хотів би розчленувати Німеччину і пе­ретворити її в конфедерацію. Ця бесіда відбулася в квітні 1943 року

Вперше ідею поділу Німеччини, щоправда, лише у попередньому вар­іанті, висунули західні союзники на Московській конференції міністрів за­кордонних справ у жовтні 1943 року. Англійський міністр А. Іден висловив­ся так: «Ми хотіли б розділити Німеччину на окремі держави, зокрема, ми хотіли б відокремити Пруссію від основної частини Німеччини, Можливість здійснення цього не виключає застосування сили." У відповідь радянська сторона заявила, що уряд СРСР вивчає проблему майбутньої Німеччини і що він підтримує всі заходи, спрямовані на максимальне ослаблення Німеч­чини як агресивної держави.»

Наступним кроком у постановці «німецького питання» стала Тегерансь­ка конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 року). На цій конференції керівників трьох союзних держав Ф. Рузвельт і У. Черчілль вже конкретно висловилися про розчленування Німеччини. У. Черчілль знову повторив свої пропозиції щодо цього. Майбутнє Європи він бачив у федеративному ладі: у створенні Дунайської та Балканської федерацій, до складу яких мали ввійти окремі німецькі землі. Пруссії, на його думку, слід надати якогось особли­вого статусу. Його ідеї схвалював Ф. Рузвельт, який вважав, що «Пруссія повинна бути послаблена та зменшена в своїх розмірах. Пруссія повинна складати окрему самостійну частину Німеччини».

Сталін заперечив ці пропозиції: «Мені не подобається план нових об­'єднань. Якщо'буде вирішено поділити Німеччину, то немає потреби ство­рювати нові об'єднання, не потрібно створювати єдине життєздатне об'єднан­ня дунайських держав». У. Черчілль переконував Сталіна такими аргумента­ми: якщо розділити Німеччину на кілька частин і не створити комбінації з цих частин, то прийде час, коли німці об'єднаються. Дійти згоди керівники трьох великих держав на своїй першій зустрічі не змогли. Проблему було 'передано на розгляд Європейської консультативні' комісії.

Союзники продовжували працювати над «німецьким питанням». У ве­ресні 1944 року на англо-американській конференції в Квебеку Ф. Рузвельт і У. Черчілль схвалили план, розроблений міністром фінансів США Г. Мор-гентау, який передбачав поділ Німеччини на дві автономні незалежні дер-

жави: Південнонімецьку державу, яка включатиме Баварію, Вюртемберг, Ба-ден та ряд дрібних регіонів, та Північнонімецьку, яка складатиметься з Пруссії, Саксонії, Тюрінгії та деяких інших територій. Крім того, Моргентау пропонував перетворити майбутню Німеччину у сільськогосподарську дер­жаву з забороною мати будь-який значний промисловий потенціал (так зва­ний план аграризації).

З такими планами, дещо модернізованими, англо-американські союз­ники прибули на Кримську конференцію керівників трьох союзних держав (4-11 лютого 1945 року). США пропонували розчленувати Німеччину на п'ять самоврядних держав під управлінням Організації Об'єднаних Націй. Великобританія виклала свої плани розчленування Німеччини.

Сталін брав активну участь в обговоренні німецької проблеми і запро­понував: 1) розчленувати Німеччину; 2) створити центральний уряд в Німеч­чині або кілька урядів; 3) зажадати від Німеччини беззастережної капіту­ляції.

Кримська конференція завершила свою роботу такою постановою: збройні сили трьох держав будуть займати в Німеччині особливі окупаційні зони, буде створено Координаційну адміністрацію, Союзну Контрольну Комісію трьох держав, яка працюватиме в Берліні і здійснюватиме контроль над Німеччиною; Франції виділити в майбутньому зону окупації і прийняти її в статусі четвертого члена до Контрольної комісії.

Згідно з рішенням до англійської зони окупації відходили північно-західні землі Німеччини площею 97, 7 тис. кв. км з населення 22, 3 млн. осіб. Це найбільша зона з усіх чотирьох за кількістю населення та промисловим потенціалом. До неї увійшла Рурська область, яка давала 45 відсотків екс­порту Німеччини. Американську зону мали скласти південно-західні тере­ни Німеччини площею 107, 4 тис. кв. км з населенням 17, 3 млн. осіб. Це майже третина німецької території та 30 відсотків оброблюваних земель. Французька зона охоплювала Захід Німеччини площею 42, 7 тис. кв. км з населенням 5, 9 млн. осіб, тобто 15 відсотків території з 12 відсотками населення країни. До її складу ввійшла Саарська область, яка поступалася лише Рурській області за обсягом видобутку вугілля і виплавки сталі. Під управління французів переходили важливі хімічні підприємства. Радянська зона окупації - це східна частина Німеччини (26 відсотків населення та 30 відсотків території). 1936 року тут виробляли 30 відсотків промислової про­дукції, експорт складав 25 відсотків від загальнонімецького.