Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 8 страница

Складається вона лише з лідера харизматичного типу - самого С.Берлусконі, центрального органу - президентського комітету, клубів і фракцій у палаті депутатів та сенаті. Як п'ятий компонент слід згадати ще фірму «Фінінвест», що також належить С.Берлусконі й виконує головну, але не офіційну роль у діяльності всього цього механізму. Центром прийняття рішень є координацій­ний комітет, до якого входить п'ятеро осіб. Однак повною і неподільною вла­дою у всіх структурах користується лідер партії «Вперед, Італіє!». (Цю назву взято з лексикону італійських футбольних болільників -" тіффозі", вона мала стати привабливою для людей зі спортивним азартом, пофарбованим у кольо­ри національного прапора з помітною домішкою шовінізму).

Найкращим союзником цієї неопопулістської партії-руху став Націо­нальний Альянс (НА) Дж. Фіні. Йому вдалося реформувати колишній Італій­ський соціальний рух (ІСР), надати йому необхідних «демократичних» рис з метою увійти до коридорів верховної влади. Діаметрально протилежні одна одній за ідеологією ІКП та ІСР, що завжди конкурували в межах старої парт­ійної системи, реформувалися приблизно в один і той самий час. За збігом обставин - закономірним чи ні - від них при трансформації в помірнішу пол­ітичну силу відкололися угруповання, в яких залишилися діячі, що не захотіли розлучатися з початковими ідеалами цих крайніх - лівої і правої - партій.

Ще одним спадкоємцем ІСР, крім НА, який після виборів 1994 року увійшов до складу уряду, став Триколірний (кольори прапора) рух на чолі з традиціоналістом П. Рауті - прихильником ідеалів крайньоправих сил.

Наслідком проведених Дж.Фіні перетворень стало завоювання його альянсом довіри значної частини італійських виборців. Він набрав на вибо­рах 1994 року чимало голосів - 13, 5 відсотка. У 1996 році йому вдалося не тільки втримати досягнуті позиції, а й додати 2, 2 відсотка, зайнявши друге за кількістю депутатів (105) місце у парламенті в три партійній коаліції ВІ -НА - Ліга Півночі. (ВІ отримала 101 депутатське місце, Ліга - 118). Пред­ставники НА зайняли у сформованому С.Берлусконі уряді пости міністрів та їх заступників з великими владними повноваженнями.

Регіоналістська партія-pyx Ліга Півночі досягла найвищого для себе результату саме на виборах 1994 року. її представницю І. Піветті обрали головою палати депутатів парламенту. Ліга завжди виступала за радикальні форми федералізму та широкі права для розвиненої італійської Півночі на шкоду відсталим південним провінціям. Виборці Ліги зосереджені голов­ним чином у промислових областях Півночі і Центру країни.

Трипартійна коаліція була при владі менше одного року. Запропоно­вані нею методи лікування хворої економіки за рахунок зменшення витрат у соціальній сфері не знайшли підтримки у населення. Загалом її програма повністю так і не реалізована, мало чим відрізнялася від програм неолібе-ралів в інших країнах Заходу. Подібну політику навряд чи могла підтримати

більшість італійців, які звикли розраховувати на допомогу соціальної дер­жави, створеної під керівництвом християнських демократів під впливом лівих партій, насамперед ІКП та 1СП, а також профспілок. У напружений переломний момент, який переживала країна у 1990-ті роки, єдиними вели­кими суспільними структурами, які не лише не втратили, а й зміцнили свій потенціал, залишаються саме вони - італійські профспілки. Належали вони до різних політичних напрямків, але щоразу, коли виникала потреба створи­ти єдиний фронт з метою захистити інтереси робітників і службовців, легко знаходили спільну мову і виступали разом. У період правління правої ко­аліції профспілки, відчувши, що за неоліберального курсу обмежуються права трудівників, об'єднали свої зусилля і вчинили опір урядовій політиці. (Загальний страйк у жовтні 1994 року, коли С.Берлусконі змушений був пе­рервати візит до Росії).

Змінився і психологічний настрій італійців, які не дочекалися виконан­ня обіцянок, що їх дали праві сили, посилення ефективності державних струк­тур, поліпшення економічного становища, продовження разчистки авгійо-вих стаєнь в італійській політиці. Тому, коли після фактично проміжного уряду під керівництвом Л. Діні постало питання про новий вибір шляху в умовах переходу від Першої до Другої республіки, італійські виборці відда­ли перевагу програмі лівоцентристських сил, рушійним двигуном яких були колишні комуністи з партії ДПЛС.

Перемогу на парламентських виборах 1996 року одержала ліва коалі­ція, яка виступила під назвою " Оліва". її очолив Романо Проді - відомий економіст і колишній глава великого державного тресту 1Р1. За короткий час він зумів оздоровити цей концерн, справи якого були у цілковитому зане­паді. Програму оновлення італійського політичного, економічного і суспіль­ного життя Р.Проді виклав у своїй книзі «Управління Італією: Маніфест реалізації змін», яка вийшла в березні 1995 року. В цьому документі чітко викладалися ідеї майбутньої лівоцентристськоі коаліції - правих лібералів, католицького центру і лівих сил. Таким чином, об'єднання «Оліва» відразу ж зробило заяву про широке представництво в ній різних політичних на­прямків.

Ще у грудні 1995 року Р.Проді конкретизував свою програму у 88 те­зах. Він заперечив спроби наклеювати анахроністську етику комунізму цим силам, хоч вони і не стали під прапори правих. Разом с тим Р. Проді засудив як насильницьке експериментування над історією, так і політику " ультра-лібералізму", провідники якої, за прикладом М. Тетчер, " по суті справи став­ляться до суспільства як до лабораторії для експериментів".

Уже після парламентських виборів Р.Проді заявив, що рух " Оліва" не підміняє собою партії, у ньому можуть бути особи з партійним квитком і без нього, допускається подвійна партійна приналежність. Рух об'єднує в собі

великі демократичні традиції - народно-католицьку, соціал-демократичну, ліберальну, республіканську. Організований він за автономним принципом і має динамічну федералістську структуру.

' Головною електоральною силою коаліції стали колишні комуністи із ДПЛС, їх підтримали у парламенті депутати від ІКП, які теж збільшили своє представництво порівняно з попередніми виборами. Коли впала берлінська стіна, ІКП була ще компактною партією, хоча внутрішні суперечності в ній проявлялися ще з часів єврокомунізму. Починаючи з 1979 року, партія не­ухильно втрачала голоси і на місцевих виборах 1989 року за неї проголосу­вало 22, 6 відсотка виборців, що означало повернення до рівня 1953 року.

На відміну від таких партій, як ІСП і ХДП, комуністів мало зачепила хвиля звинувачень у хабарництві, оскільки вони ніколи не були біля керма правління країною. Ставши на виборах 1994 року першою за кількістю зібра­них голосів опозиційною партією, ДПЛС на наступних виборах 1996 року здобула перше місце у таборі переможців-лівоцентристів. Цього разу саме ліві вдало використали переваги і недоліки нового виборчого закону, об'єдна­ли свої сили і добилися успіху. Так вперше за весь післявоєнний період ко­лишні комуністи прийшли до влади на національному рівні.

Відповідаючи на питання, у чому ж усе-таки полягає своєрідність Дру­гої республіки, яка поставала в Італії, необхідно зупинитися на таких мо­ментах.

Після краху колишньої політичної еліти і очолюваних нею провідних суспільних інститутів саме життя висунуло вимогу створити замість попе­редніх структур нову, менш суперечливу систему політичного керівництва державою. Нові правила виборчої системи й посприяли несподіваному для багатьох успіху нових, які не мали раніше доступу до влади, політичних уг­руповань.

Цей факт показав, що в італійському суспільстві відбулися глибокі зміни. Ідеологічні настанови, які діяли раніше, зокрема, антифашизм, на основі якого й постала післявоєнна Італія, виявилися вихолощеними, такими, що втратили вплив у італійському суспільстві. Значно змінилося і саме суспіль­ство, трансформувалися і ті соціальні сили, які раніше підтримували тра­диційні партії (ХДП, ІКП, ІСП), вони послабилися і поступилися місцем новим силам, які виникли і зміцніли в ході соціально-економічного розвитку останніх десятиліть.

Нездатність правих оперативно розв'язувати проблеми, що їх ставило життя, безладдя у самій коаліції правого центру, яка мала досить штучний характер, призвели до втрати ними важелів управління і зумовили тимчасо­ве загальмування процесів перехідного періоду. Розвинути цей процес на­лежало лівоцентристському об'єднанню, яке прийшло до влади на основі виданого йому виборцями мандату 1996 року.

Разом з тим це об'єднання не мало необхідних даних для того, щоб бути на висоті історичних завдань і довести до завершення процес реформу­вання струкгур італійської держави.

З-поміж усіх політичних акцій, про які потім будуть згадувати як про віхи перехідного шляху від Першої до Другої республіки, можна назвати чистку самої правлячої верхівки і структур, які вона посідала, починаючи з 1992 року; всенародний референдум 1993 року і прийняття на його основі нового виборчого закону; наслідки перших проведених за новою системою парламентських виборів, цілковите перегрупування політичних сил із вход­женням до структур влади зовсім іншого прошарку політичної еліти, вклю­чаючи колишніх неофашистів, які змінилися, але ніколи раніше не до­пускалися до влади. Крім того, після деякого затишшя в середині 1990-х років, коли у прийнятті рішень відчувалася участь правих, які перемогли на попередніх виборах, рух маятника почався у протилежний бік - уліво, і сталася перемога лівоцентристського об'єднання. Основу його склали чле­ни ДПЛС, тобто колишні комуністи. Однак спроби об'єднати ліві сили в один потужний блок, заснувати «велику демократичну партію лівих сил» і забезпечити тим самим передумови для створення в країні двополюсної парт­ійної структури наштовхнулися на застарілі підозри і ворожість усередині самої італійської лівої партії і не дали відчутного результату.

Отже, в Італії триває перехідний період від Першої до Другої республіки. Кожна з діючих нині на політичній арені країни сил прагне по-своєму знай­ти кращий вихід зі становища і найбільш оптимальний, на її погляд, шлях розвитку партійно-нолітичноі системи. Правоцентристські сили, як показа­ли недавні (червень 1998 року) часткові місцеві вибори, мають чимало при­бічників в італійському суспільстві. Правлячі лівоцентристські кола намага­ються, в свою чергу, консолідувати своїх прихильників і суспільство зага­лом, щоб подолати цей період якомога швидше і з можливо меншими соціа­льними втратами. При цьому як політики, так і відомі італійські політологи усвідомлюють усі " небезпеки незавершеного переходу". Труднощі й небез­пеки значно уповільнюють процес реформування післявоєнної держави. Для успішного його завершення треба довести до кінця зміни у суспільному житті, що сталися, в тому числі переглянути і втілити в нові форми італійсь­ку партійно-політичну систему, в чому зацікавлені всі політичні сили сучас­ної Італії.

У травні 2001 року на парламентських виборах переміг блок С.Берлус-кош " Вперед. Італіє! ". Італійський магнат знову обійняв посаду прем'єр-міністра. Його уряд задекларував розлогу програму реформ неоконсерва­тивного спрямування. Стосується вона податкової і пенсійної систем та тру­дового законодавства, створення нових робочих місць, реформування сис­теми освіти та охорони здоров'я, припинення паї оку імігрантів. Серйозним

випробовуванням для кабінету С.Берлусконі став загальнонаціональний страйк, що його навесні 2002 року оголосили найбільші профспілки країни на знак протесту проти планів уряду змінити трудове закондавство. Не­обхідність змін у відносинах між капіталом та працею в Італії - давно на­зріла проблема. її розв'язання життєво важливо для подальшого розвитку економіки країни. Прем'єр-міністр планує передовсім скасувати 12-й пара­граф закону, за яким практично неможливо звільнити з роботи робітника чи службовця державного (і недержавного) сектору. Окрім цього, потребу змін у трудовому законодавстві диктує європейський інтеграційний процес.

5. Іспанія

Франкістський режим в роки міжнародної ізоляції та автаркії (1945-1959 роки). Громадянська війна 1936-1939 років в Іспанії завершила­ся перемогою антиреспубліканських сил. В країні утвердився авторитарний режим, очолюваний генералом Франсиско Франко Баамонде (1892-1975). Гро­мадянська війна завдала країні значних втрат: було зруйновано 0, 5 млн. буді­вель, виведено з ладу 40 відсотків залізниць, 20 - флоту, промислове вироб­ництво становило 30, а сільськогосподарське - 20 відсотків довоєнного рівня. На півострові розгорталася, підтримувана Москвою, нова громадянська (парти­занська) війна, яка тривала до середини 1950-хроків. Лишез 1943 по 1952рік партизани здійснили 5963 напади, вчинено диверсії, пограбування поїздів, банків, кас. Слід зазначити, що іспанські макі погано орієнтувалися у реаліях своєї країни, їхні сподівання на всенародне повстання виявилися марними. Більше того, їхня, хоч і мужня, боротьба спричинила консолідацію іспанців, які не прагнули пережитти нове страхіття громадянської війни, довкола режи­му. Разм з тим боротьба з іспанськими макі потребувала значних матеріаль­них засобів та військових сил франкістської держави.

До того ж франкістська Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції. Кон­ференція країн-фундаторів ООН в Сан-Франциско прийняла 19 червня 1945 року резолюцію, в якій йшлося про відмову приймати в ООН ті країни, пол­ітичні режими яких засновані за допомогою сил, що боролися проти Об'­єднаних Націй.

На Потсдамській конференції розгляд питання про режим в Іспанії і заходи проти нього розпочався з ініціативи Сталіна. Проте сталінські закли­ки розірвати будь-які стосунки з режимом та допомогти " іспанським демок­ратичним силам" усунути Франко союзники не підтримали. Розгляд " іспансь­кого питання" завершився 12 грудня 1946 року прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН резолюції, в якій франкістський режим було визнано фа­шистським та причетним до розпалювання другої світової війни. Країнам-членам ООН пропонувалося згорнути зв'язки з Іспанією, відкликати своїх послів. Іспанію позбавили також права на членство ООН та вступ до міжна-

родних організацій, які діяли під її егідою. Всі країни, окрім Португалії, Ірландії, Аргентини та Ватікану, виконали рекомендації ООН і відкликали своїх послів з Мадрида. Міжнародний бойкот франкістської Іспанії призвів до майже повного згортання зовнішньоторговельних відносин з іншими краї­нами, вона не змогла також взяти участь у плані Маршалла. Це ускладнило її внутрішнє становище, особливо на продовольчому ринку. Щоправда, було укладено у жовтні 1946 року аргентино-іспанську угоду, яку пролонгували 1948 року, про поставки сільськогосподарської продукції. Тривала співпра­ця з Португалією.

В цих умовах розпочався процес адаптації режиму до нових післявоє­нних умов. Голова іспанської держави визначив майбутній курс країни: вона мала стати авторитарною і правовою у визначених межах. Завдання поляга­ло у тому, щоб під режим підвести відповідну правову базу, яка б гарантува­ла основні громадянські права, використання католицизму та посилення кон-фесійносту у державному будівництві при одночасному усуненні з нього фалангістських прикмет.

Основні риси авторитарної франкістської державності складалися по­ступово, її правовою базою стали " основні закони", що мали конституцій­ний характер. За всю історію франкізму їх було сім, починаючи з " Хартії праці" 1938 року. Основні громадянські права та обов'язки іспанців знайш­ли законодавче закріплення в конституційному законі " Хартії іспанців", прий­нятому 17 липня 1945 року. Цей закон базувався частково на конституції 1876 року і традиційних середньовічних іспанських фуерос (законах).

Попри те, що даний законодавчий акт по-різному тлумачиться в літера­турі, його слід вважати важливим і принциповим документом конституцій­ного рівня.

У преамбулі " Хартії іспанців" проголошувалися " недоторканість і сво­бода особи", визнавалося, що людина має " обов'язки і права, здійснення яких гарантується в порядку загального блага". Серед обо'язків, що перера­ховувалися у " Хартії", іспанським громадянам належало " вірно служити Вітчизні, голові державі і коритися законам". Закон також гарантував іспан­цям спільні із західними демократіями: права на повагу особистості та сімей­ну честь, на виховання й освіту, участь у державному управлінні, вільного вибору місця проживання в межах національної території, свободу листу­вання, слова, зборів, об'єднань. Кожен іспанець, зазначалося в статті 12, може вільно висловлювати свої думки, якщо вони не будуть суперечитимуть ос­новним принципам держави, не будуть спрямовані проти духовної, націо­нальної та соціальної єдності країни. Воднораз стаття 25 надавала право державі при потребі тимчасово призупиняти дію цих статей, так само як кожен іспанець міг бути затриманий без санкції суду на 72 години.

Згідно з даним законом іспанці мали право на працю та її справедливу

винагороду, яка забезпечить добробут і моральний спосіб життя; визнава­лось також право на допомогу у старості, на випадок смерті, хвороби, по­логів, травми на виробництві, при інвалідності та безробітті.

" Хартія іспанців" стверджувала, що сповідування католицизму, який є релігією іспанської держави, користується її офіційним заступництвом. Вона характеризувала режим як державу органічної демократії, що об'єднує всі політичні асоціації та групи; має представництво " природних джерел" - соц­іальних та професійних груп, муніципалітетів, громад, родин.

Окрім прийнятої " Хартії іспанців", Ф.Франко у липні 1945 року провів реоргнізацію уряду, яка є симптоматичною, оскільки міністром закордон­них справ було призначено Альберто Мартіна Артахо - лідера Католицької дії (світської організації, створеної Ватіканом, яка почала активно діяти в Іспанії у 1940-1950х роках). Це стало очевидним свідченням зміщення ідео­логічних акцентів франкізму, його звернення до католицизму як засадничої ідеології режиму.

Ще за законом від лютого 1939 року було заборонено діяльність партій та профспілок, заснованих за партійною ознакою, та громадських органі­зацій. Комуністи, анархісти, троцькісти і соціалісти були оголошені поза законом. У березні 1941 року прийнято закон про державну безпеку, в якому кваліфікувалися як злочини акти саботажу, поширення провокаційних чу­ток, що викликають паніку у суспільстві, організація страйків, пропаганда сепаратизму. Скасовувалася також національна автономія (Каталонії, Галісії та Країни Басків). Починаючи з другої половини 1939 року, голова іспансь­кої держави підписував декрети про політичну амністію. Загалом же, за да­ними провідного американського іспанознавця С.Пейна, на кінець другої світової війни в іспанських тюрмах відбували покарання 17 тисяч політв'язнів, 90 відсотків яких складали комуністи.

Слід наголосити, що при утвердженні авторитарної системи законо­мірним було неминуче обмеження демократії та її засад. Іспанія у цьому випадку не стала винятком, тим більше, що авторитарний характер влади спричинила громадянська війна. Проблема, однак, полягає у тому, якої міри сягало це обмеження. Треба зважити, чи авторитарна система впродовж сво­го існування здійснювала тотальну заборону демократії і відігравала дест­руктивну роль, чи в міру розв'язання соціально-економічних та політичних завдань сприяла поступовій демократизації суспільства і таким чином пере­ходові до повноцінного демократичного ладу, що й сталося в іспанському випадку.

Наступним кроком у матеріалізації " органічної демократії" став Закон про народний референдум від 22 жовтня 1946 року. 6 липня 1947 року іспанці схвалили на референдумі " Закон про спадкоємність посади глави держави", перша стаття якого визначала державний статус країни: " Іспанія як політич-

не ціле є католицькою, соціальною і представницькою державою, яка у відпо­відності зі своєю традицією проголошує себе конституйованою як королів­ство". Друга стаття містила постанову про те, що керівництво державою на­лежить каудильйо Іспанії і Хрестового походу, генералісимусу збройних сил дону Франсиско Франко Баамонде." Загалом в Іспанії склалася вельми ори­гінальна ситуація; посада глави держави без зазначення терміну зберігалася за Франко, який не був ні королем, ні регентом. Він залишався верховним головнокомандувачем, очолював уряд, володів законодавчою ініціативою, кортеси (парламент) було позбавлено права приймати закони, які б обмежу­вали його владу. За Франко зберігалося також право пропонувати кортесам кандидатуру короля чи регента. Власне, важко уявити інший напрямок цьо­го процесу в Іспанії в умовах авторитарного режиму. " Закон про спад­коємність" передбачав також створення нових органів: Ради королівства та Ради регенства, які сприяли " розширенню лімітованої колективної влади у франкістській Іспанії".

З прийняттям " Закону про спадкоємність" іспанський каудильйо розв'­язав цілу низку проблем: 1. Припинив внутрішні чвари, що перманентно спалазували у франкістському політичному таборі довкола питання про форму державного ладу; 2. Підтримав демократичне реноме франкізму на міжна­родній арені; 3. Інституював Іспанію у монархію; 4.Обумовив момент та порядок переходу влади до представників королівської династії.

Утвердження статусу королівства мало доленосне значення для Іспанії, і в цьому проявилася далекоглядність Франко, оскільки монархізм став од­нією з провідних тенденцій у громадській думці та політичних орієнтаціях як франкістів, такі опозиційних сил, котрі вважали, що відновлення монархії буде тим політичним компромісом, який дозволить зберегти майбутнє Іспанії.

Претендентом на іспанський престол було обрано принца Хуана Кар-лоса, онука короля Альфонсо ХШ, 1938 року народження, який у 17-річно-му віці переїхав на батьківщину. План навчання та виховання майбутнього іспанського короля склав сам каудильйо. Хуану Карлосу належало навчати­ся у військових училищах, академії генерального штабу, засвоїти в Мадридсь­кому університеті гуманітарний та природничий-курси. Водночас принц по­винен був вникнути у суспільно-політичні справи Іспанії, у діяльність проф­спілок, франкістської партії, знайомитися зі специфікою роботи міністерств та інших державних установ і, насамкінець, стати істинним католиком.

На нашу думку, потребує спростування версія радянських істориків про те, що франкістський режим є тоталітарною фашистською диктатурою. Перш за все підкреслимо, що життєвий шлях та військова кар'єра Ф.Франко пролягали рівнобіжно з діяльністю іспанських фашистів- фалангістів, але їхні дороги ніколи не перетиналися. На середину 1930-х років " Іспанська фаланга і ХОНС" так і не спромоглася стати масовою партією, в її лавах

перебувало всього 5 тисяч членів, переважно студентська та штелігенстська молодь. На парламентських виборах 1936 року фаланга не виборола жодно­го депутатського мандату в іспанському парламенті. Достатньо підтвердже­но і той факт, що іспанські фашисти-фалангісти - непричетні до підготовки та організації антиреспубліканського виступу військових у липні 1936 року.

Але існує й інший бік справи, який полягає у тому, що з розгортанням громадянської війни фаланга поступово почала набирати ваги і кількісно зростати. її радикальний націоналізм, авторитаризм, агресивна терміноло­гія приваблювали частину членів інших партій, представників аполітичних середніх класів. Це сталося через те, що з початком громадянської війни ліві та ліберальні партії були заборонені у національній зоні і припинили свою діяльність. Лише карлісти та фалангісти трималися на плаву.

19 квітня 1937 року Франко видав декрет про створення " Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" (ФЕТ і ХОНС), який неоднозначно трактується науковцями. Рішення Франко заснувати синкретичну і гетеро­генну партію на базі фаланпзму видається логічним й раціональним. По-перше, слід узяти до уваги загальноєвропейський політичний контекст, коли більшість держав перебували у процесі створення синкретичних національ­но-авторитарних систем, наслідуючи італійський досвід, формували державні партії і застосовували корпоративні методи регулювання економіки. По-друге, спектр політичних сил, що репрезентували національну зону, був дуже роз­маїтим. Передовсім фалангу роздирали чвари, керівника якої Хосе Антоніо Прімо де Ріверу було страчено у республіканській зоні. Серед монархістів -альфонсистів та карлістів - тривало уперте протистояння щодо кандидата на іспанський престол. Тліла постійна ворожнеча між фалангістами та монарх­істами. Карлісти, до речі, називали фалангістів " нашими червоними". Військові уникали будь-якої політизації, але теж не бажали віддати результа­ти перемоги у чужі руки.

Таким чином, основна мета створення блоку, що отримав назву " Іспансь­ка традиціоналістська фаланга і ХОНС" - очевидна, вона полягала в об'­єднанні та консолідації соціальних груп та політичних сил, які підтримува­ли Франко. Йшлося про те, щоб запобігти конфліктам між силами, що пере­бували у національній зоні, і, нарешті, поставити під контроль екстремістські елементи фаланги, які закликали до чистої" революції на кшталт націонал-соціалістичної. Об'єднання політичних сил у національній зоні стало запо­рукою перемоги франкістів у громадянській війні. Каудильйо зробив те, чого не могли досягти республіканці, які врешті-решт зазнали поразки.

Реорганізацією " Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" в Національний рух згідно з законом від 17 травня 1958 року глава іспанської держави здійснив остаточну " дефалангізицію" режиму, який характеризу­вався як традиційна, католицька і представницька монархія. Новостворений

Рух, у свою чергу, визначався як співдружність політичних сил. Відтоді саме слово " фаланга" зникло з політичного лексикону, а групи найбільш ортодок­сальних фалагістів почали відігравати деструктивну роль у суспільстві.

Найбільш дієвою державною структурою була Рада Міністрів. За час франкізму змінилося 19 урядів і 120 міністрів. Уряди каудильйо формував за схемою, що мала репрезентувати весь франкістський політичний спектр. З 1939 по 1945 рік в уряду переважали фалангісти, з 1945 по 1957 -представ­ники політичного католицизму, з 1957 по 1973 - технократи та опусдеїсти. Кабінети міністрів 1974 і 1975 років було сформовано за цією ж схемою.

" Холодна війна", -конкретизація якої припадає на 1947 рік, та віднов­лення монархічного режиму в Іспанії спричинили різкі зміни у взаєминах між франкістською державою та міжнародним співтовариством. З 1949 року відновлюють свою діяльність у Мадриді посольства західних держав. У 1951 році почалися переговори між іспанським урядом та Ватіканом, які завершилися підписанням 1953 року конкордату, за яким глава римсько-ка­толицької церкви визнав режим Франко законним. 1953 року було укладено військово-політичний договір між Іспанією та США. Два роки поспіль Іспа­нію було включено до списку із 16 держав - майбутніх членів ООН. 1955 року вона стала повноцінним членом цієї міжнародної організації. Апогеєм іспано-американських взаємин став візит президента США Д.Ейзенхауера до Іспанії в грудні 1959 року.

Цього ж року, 1 квітня, в день 20-ї річниці перемоги у громадянській війні, в Долині загиблих, в горах, неподалік Ескоріалу, було споруджено ме­моріал, який став місцем перепоховання та останнього спочинку переможе­них й переможців у громадянській війні. На ньому викарбувано напис: " Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, хай розсудить Бог."

Найбільшою турботою режиму стали питання економічного розвитку країни та поліпшення добробуту іспанців. Заповітною мрією Франко було залишити у спадок співвітчизникам процвітаючу та багату країну.

Економічний курс режиму доцільно поділити на два чітко окреслені періоди: перший з 1939 по 1959 рік як період відбудови, автаркії та держав­ного регулювання; другий - з 1960 по 1975 рік - період переходу до відкри­тої ринкової економіки, " економічного дива" та міжнародної співпраці.

Характер економічної політики франкізму на першому етапі визначи­ли не лише важкі наслідки громадянської війни, але передусім зовнішня ізоляція та особливості попереднього капіталістичного розвитку Іспанії. Основні компоненти автарктичної економічної політики зводяться до тако­го: націоналізації, але у значно менших розмірах, ніж це робилося у Франції та Великобританії в повоєнні роки; обмеження іноземних інвестицій та імпор­ту (вимушений захід); індустріалізація та структурно-галузева перебудова, стимулювання приватного підприємництва, аграрна колонізація, контроль

Quot;

держави над цінами й зарплатами, нормування продуктів, регульований ва­лютний курс тощо.

Загалом, завдяки антарктичній політиці та державному регулюванню режим не зробив жодного кроку назад в економічному розвитку країни. Се­редньорічні ремпи росту валового національного продукту склали 4, 5 відсот­ки. Прискорено розвивалися електроенергетична, металургійна, хімічна та цементна галузі, видобуток корисних копалин. Так, виробництво електрое-негргії у 1960 році склало 18 млрд. квт.-год. проти 3 млрд. у 1931 році. В електротехнічній галузі було налагоджено виробництво-генераторів, елек­тромоторів, трансформаторів, електрокабелю, телеграфного і телефонного обладнання, радіоприймачів, телевізорів. Досі всю цю продукцію Іспанія імпортувала. В кінці 1940-х на початку 1950-х років відбулося фактичне на­родження автотранспортної промисловості. Виробництво ж верстатів зрос­ло протягом 1940-1960 років у 268 разів. З 1959 року режим почав поступо­во нагромаджувати валютний запас.

Аграрний сектор залишався провідним у народному господарстві Іспанії. Тут було зайнято близько 50 відсотків працездатного населення. Го­ловна мета аграрної політики режиму полягала в тому, щоб досягти самоза­безпечення країни продуктами харчування та сировиною. Зміни у аграрній сфері зводилися лише до техніко-економічних. Всі експерименти перероз­поділу та колективізації землі, здійснені у республіканській зоні, були ліквідо-вані.Діяльність режиму в аграрному секторі зводилася до освоєння нових земель, захисту оренди, надання преференцій в кредитах та позиках на куп­івлю техніки тощо. Проте через брак державних коштів суттєвих змін у сільськогосподарському виробництві упродовж 1940-х років не сталося. Рівень життя іспанців залишався низьким. Лише з початком 1950-х років стали відчутними зрушення у сільському господарстві, передовсім завдяки збільшенню капіталовкладень, які зросли з 4 відсотків у 40-х роках до 9, 3 у 1952 році. Цього ж року було скасовано карткову систему.

Але водночас з цими першими успіхами режим з середини 1950-х років зазнав серйозних випробовувань. Розпочалися страйки робітників та демон­страції студентів. Річ у тім, що величезні грошові видатки спричинили деф­іцит державного бюджету, уряд змушений був вдаватися до перманентних емісій паперових грошей, що, у свою чергу, викликало інфляцію та зростан­ня цін. Причини соціально-економічної та фінансової напруги полягали ще і у тому, що наприкінці 1950-х років все очевиднішим ставало, що політика автаркії вичерпала себе, більше того, вона продукує негативні явища: ва­лютно-фінансову неспроможність країни, вузькість внутрішнього ринку, неучасть у міжнародному поділі праці. Іспанське суспільство потребувало нових суттєвих змін.

Франкістська Іспанія в період переходу до відкритої ринкової еко-