Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 6 страница

Італійська ліберальна партія, очолювана відомим філософом Бенедет-то Кроче, обстоювала ідеали класичних свобод, засуджувала економічну політику фашизму.

Відроджувалися • й інші складові громадянського суспільства: мо­лодіжні, жіночі та профспілкові організації.

Скликана 23 вересня 1945 року відповідно до урядового декрету Кон­сультативна асамблея (430 осіб) сформувала комісію на чолі з П.Ненні для підготовки законопроекту про вибори до Установчих зборів. Щодо функцій Установчих зборів між політичними силами точилися дискусії. Проте під тиском США їхні повноваження обмежилися лише підготовкою проекту конституції та ратифікацією мирного договору. Консультативна асамблея прийняла також новий виборчий закон, який підтвердив принцип загально­го рівного і таємного голосування та пропорційної системи представницт­ва.

9 травня 1946 року король Італії Віктор Емануїл III зрікся престолу на користь свого сина Умберто, який виконував до цього функції намісника ко­роля. 10 травня Умберто 11, названий італійцями " травневим королем", у зверненні до італійців пообіцяв " дотримуватися основних законів держави". Монархісти влаштовували численні демонстарції на підтримку нового коро­ля.

2 червня 1946 року відбулися всенародний референдум з питання дер­жавної системи в Італії і водночас вибори до Установчих зборів. Більшість італійців - 12, 7 млн. осіб - висловилися за республіку, але перевага була всього у 2 млн. осіб. Південь проголосував за монархію. Монархісти проте­стували й апелювали до Касаційного суду, який підтвердив результати рефе­рендуму. 18 червня 1946 року Італія була проголошена республікою. 13 чер-

вня Умберто II, заявивши, що підкоряється " насильству" та " революції", покинув країну. Він поселився у Португалії.

На виборах до Установчих зборів християнських демократів підтрима­ло 8 млн. італійців (32, 9 відсотка), соціалістів - 4, 7 млн. (20 відсотків), ко­муністів - 4, 6 млн. (18, 9 відсотків). Решта голосів розподілилися між дрібни­ми партіями. Збори відкрилися 25 червня 1946 року. Вони обрали Тимчасо­вого голову держави ліберала Енріко Де Ніколу, за дорученням якого 13 лип­ня 1946 року А. Де Гаспері сформував новий уряд за участю християнських демократів, комуністів, соціалістів та представників інших партій.

Установчі збори сформували також " Комісію 75-ти", метою якої була підготовка конституції. В січні 1947 року її проект був представлений збо­рам, його обговорення тривало майже 1-2 місяців. Більшість Установчих зборів 22 грудня 1947 року схвалила Конституцію Італії, а 1 січня 1948 року вона набрала юридичної сили. Е.Де Нікола перебрав функції президента республіки.

Конституція проголосила Італію демократичною республікою, яка ба­зується на праці. її завдання полягало в усуненні перешкод економічного та соціального порядку, які порушують свободу й рівність громадян, заважа­ють розвиткові особистості, ефективній участі всіх трудящих у політичній й соціальній організації країни. Вищим законодавчим органом держави став парламент, обраний загальним таємним голосуванням, а главою Італійської республіки - президент, якого, у свою чергу, обирали обидві палати парла­менту (палата депутатів та сенат) і представники автономних областей терм­іном на 7 років.

Нова Конституція відзначалася демократизмом і до певної міри ради­калізмом, її статті передбачали децентралізацію державного управління та широку автономію областей, гарантували недоторканність приватної влас­ності, права трудящих на участь в управлінні підприємствами та інші демок­ратичні права. Йшлося про визначену тривалість робочого дня й рівну оп­лату за однакову працю, право на щотижневий відпочинок та щорічну опла­чувану відпустку, соціальне забезпечення, право на страйки. Стосунки між Італійською республікою та Ватіканом будувалися, за Конституцією, відпов­ідно до Латеранських угод 1929 року.

10 лютого 1947 року в Парижі був підписаний мирний договір союз­ників з Італією (15 вересня того ж року він набрав юридичної сили). Договір констатував відмову Італії від імперських завоювань фашистського режиму: вона визнавала незалежність Албанії та Ефіопії, повернула Греції острів Додеканес, відмовилася від Істрії і Далмації на користь Югославії, а Трієст набував статусу " Вільної території". Італія сплачувала репарації на користь СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

В січні 1947 року на запрошення американської сторони Де Гаспері

здійснив офіційний візит до США. Однією з умов надання Італії економіч­ної допомоги американці висунули вимогу усунути з уряду комуністів та соціалістів. 31 травня 1947 року Де Гаспері сформував свій четвертий уряд - однопартійний, тільки з ХДП - без комуністів і соціалістів. Його підтрима­ли Установчі збори. Важливою причиною виведення лівих з уряду стала та­кож їхня протидія участі Італії у плані Маршалла.

18 квітня 1948 року відповідно до нової Конституції відбулися парла­ментські вибори. Комуністи і соціалісти створили єдиний блок - Народно-демократичний фронт, який задекларував аграрну реформу, націоналізацію великих монополій, дотримання Італією політики миру та нейтралітету.

В італійській публіцистиці гостро постало питання про загрозу заколо­ту комуністів. Цю проблему досліджують і сучасні історики, які дійшли вис­новку про " двоїстість" політики італійських комуністів та їхнього лідера П.Тольятті: проголошуючи курс прогресивної демократизації, П.Тольятті та ІКП насправді готували наприкінці 1947 - на початку 1948 року збройне повстання з метою захоплення влади. Найновіші наукові дані, однак, ствер­джують, що П. Тольятті не був прихильником цієї акції, хоч питання про можливість її обговорювалося на зустрічах представників ІКП з керівницт­вом ВКП(б), а також у матеріалах Комінформбюро. Водночас необхідно' пам'ятати, що італійські комуністи мали вдосталь схованої зброї, як і відпо­відних кадрів, здатних підготувати збройний заколот. Сталін підтримав П.То­льятті, оскільки сам усвідомлював безперспективність цієї прокомуністич­ної авантюри в Італії. Разом з тим Комінформбюро вимагало від західних комуністів, у тому числі і від ІКП, активної мобілізації мас проти плану Мар­шалла і на захист СРСР. Італійська компартія прийняла цю тактику, перей­шовши до жорсткої опозиції до ХДП та її союзників.

Головним пунктом передвиборної програми урядового блоку партій (християнських демократів, лібералів, республіканців і соціал-демократів) стала заява про те, що тільки їхній прихід до влади гарантує Італії економі­чну допомогу США, в іншому випадку народ залишиться без хліба, а про­мисловість - без палива та сировини. Цей аргумент спрацював.

Християнські демократи отримали на виборах до Палати депутатів 12, 7 млн. голосів, або 48, 5 відсотка проти 35, 2 відсотка на виборах до Установ­чих зборів у червні 1946 року. За народнодемократичний фронт проголосу­вало 8, 1 млн. осіб, тобто 31 відсоток, проти 39 відсотків, що їх набрали комуністи і соціалісти в червні 1946 року. Результати виборів ліві розцінили як поразку. В серпні 1948 року за наполяганням соціалістів НДФ саморозпу-стився.

Після парламентських виборів 1948 року А.Де Гаспері сформував свій п'ятий уряд, до складу якого ввійшли, крім християнських демократів, які домінували, ліберали, республіканці, пізніше - соціал-демократи. Уряд за

своїм партійним складом був правоцентристським. Почалася ера правління ХДП.

Діяльність правоцептристських урядів (1948-1963 роки). Соціаль­но-економічні питання були визначальними у діяльності уряду А. Де Гас-пері. Сам прем'єр сповідував економічну доктрину " неолібералізації", тоб­то повної свободи ринку, конкуренції і приватної ініціативи. Проте ліві гру­пи ХДП вимагали запровадження політики державного контролю за еконо­мікою. В результаті боротьби у ХДП та парламенті перевагу здобула пол­ітика державного регулювання економічних пррцесів. Цьому сприяла також слабкість приватного капіталу. Наприкінці 1940- 1950-х років було розроб­лено ряд галузевих (металургія, нафтохімія) і регіональних (Південь) про­грам розвитку, виникла могутня державна компанія для видобутку і пере­робки рідкого і газоподібного палива - ЕН1, створено Касу Півдня: в сере­дині 1950-х років було запропоновано так звану " схему Ваноні" - план роз­витку італійської економіки.

Держава перетворювалася таким чином у фактор стабілізації, який підтримував рівновагу між зростаючим попитом і виробництвом, забезпе­чував координацію і безперервність виробничого процесу, погодження міжга­лузевих пропорцій, необхідний рівень освіти, технічної і професійної підго­товки. Вона регулювала також рівень і структуру споживання, що було необ­хідною умовою масового виробництва а, отже, технічного прогресу.

Аграрне питання залишалося у повоєнній Італії одним із найважливі­ших. Гостроту земельної проблеми засвідчували стихійні селянські висту­пи, самовільне захоплення поміщицьких земель тощо. З іншого боку, закони розвитку та модернізації капіталістичної індустрії, її реорганізації у відпов­ідності з сучасними вимогами диктували необхідність ліквідації архаїчних форм сільського господарства, його перебудови та перетворення в ринок, адекватний промисловості і всій економічній системі.

Мета аграрної реформи, за задумом її ініціаторів, полягала в тому, щоб створити широкі верстви власників дрібних, середніх і великих товарних селянських і капіталістичних господарств. Конституція гарантувала прове­дення демократичної аграрної реформи. Ще 1948 року були скасовані ка­бальні статті договорів про земельну оренду (обов'язок робити подарунки й надавати безоплатні послуги власнику землі). З кінця 1949 року парламент розпочав дебати навколо поданого християнськими демократами законо­проекту про аграрну реформу, тривали вони майже рік. Наприкінці 1950 року замість єдиного загального документу було прийнято три окремих аграрних закони для окремих регіонів - Центральної Італії, Півдня та Сицилії.

Запровадження нового законодавства розтягнулося на 5 років (1950-1955 роки). Селяни отримали за викуп частину поміщицьких земель. Окрім того, тривав вільний продаж поміщицьких земель, а селянам надавався дер-

жавний кредит на їхнє придбання. В результаті цих заходів до рук селян пе­рейшло 1, 5 млн. га землі; це позначилося на загальній картині розподілу земельної власності в країні. Були практично ліквідовані великі латифундії, а разом з цим зник клас поміщиків-лаї ифундистів. Аграрна реформа мала і негативні наслідки, оскільки основні проблеми - малоземелля селян і сільськогосподарського безробіття - залишилися нерозв'язаними.

Разом з тим аграрна реформа сприяла подальшій концентрації сільсько­господарського капіталу та виробництва, стимулювала бурхливі темпи ме­ханізації сільського господарства, що було неможливе при збереженні дрібно­товарного виробництва.

Технічний прогрес на селі, механізація сільськогосподарського вироб­ництва супроводжувалися витісненням селян із землі, їхньою масовою мігра­цією у міста. Цей безпрецедентний за своїми масштабами процес, який з різною інтенсивністю тривав майже до початку 1980-х років, набравши дра­матичного характеру.

Інша специфічна проблема Італії - регіональні диспропорції, тобто розрив між традиційно відсталим аграрним Півднем та розвиненою індус­тріальною Північчю. Південь Італії - це 6 областей південної частини Апен-нінського півострова та острови Сицилія і Сардинія, на яких проживає тре­тина населення країни. Одразу після війни уряд вжив заходів, спрямованих відновлення економіки цього регіону: підтримав приватний капітал шляхом надання пільгових кредитів, відкрив спецрахунки для кредитування дрібних та середніх промислових підприємств; скасував на 10 років податки на підприємницькі прибутки тощо.

З 1950 року уряд А.Де Гаспері перейшов до більш-менш послідовної економічної політики, основними віхами якої стали економічна реконструк­ція Півдня, часткова аграрна реформа, заснування Каси Півдня (державного фонду) для фінансування індустріалізації (терміном на 10 років), створення спеціалізованих кредитних установ для південної Італії, будівництво " по­люсів розвитку" тощо.

В 1952 році було реорганізовано Касу Півдня: 1) термін її діяльності пролонговано до 12 років; 2) збільшено грошовий фонд з 1000 млрд. до 1 280 млрд. лір; 3) дозволено іноземні позики. В наступні роки Каса Півдня еволюціонувала: від вузької системи кредитування промислового розвитку вона перейшла до широкої фінансової програми індустріалізації. Величезні фінансові витрати упродовж 40 років перетворили Південь з аграрного в індустріально-аграрний регіон, проте економіка його залишалася залеж­ною від промислової Півночі, розрив у рівнях життя населення обох частин країни був відчутний.

Зміни на міжнародній арені, пов'язані з корейською війною, спричи_: нили поправіння урядового курсу християнських демократів. Упродовж 1951-

1952 років Рада міністрів розробила низку " надзвичайних заходів"; серед них: закони про обмеження прав трудящих на страйки, про запровадження попередньої цензури, про громадянську оборону. Щоправда, парламент ух­валив лише закон про громадянську оборону, але в дуже урізаному вигляді, який так не був запроваджений у життя.

Втративши на муніципальних виборах 1951-1952 років 4 млн. голосів, ХДП, заклопотана майбутніми парламентськими виборами 1953 року, зап­ропонувала новий виборчий закон, який заміняв пропорційну систему ви­борів мажоритарною. За новим законом блок чи партія, які отримають 50 відсотків голосів виборців плюс один голос, мають право на 2/3 місць у пар­ламенті. Довкола законопроекту (" шахрайського") спалахнули запеклі ба­талії. Все ж ХДП, якій у парламенті належала абсолютна більшість, до того ж підтримана соціал-демократами, домоглася ухвали цього закону. Та все одно на парламентських виборах у червні 1953 року християни-демократи втратили 2 млн. голосів, а разом з цим і абсолютну більшість у парламенті. А.Де Гаспері сформував уряд лише зі своїх однопартійців, проте і цей 8-ий його уряд протримався всього один місяць. В серпні 1953 року прем'єр-міністр подав у відставку. Наступні уряди, очолювані демохристиянами, їхніми партнерами по урядовій коаліції стали ліберали, соціал-демократи. Новим президентом Італії був обраний 1955 року також один із лідерів ХДП, її лівого крила - Джованні Гронкі.

Новий уряд прийняв закон про підвищення пенсій та соціальне забез­печення сільськогосподарських робітників.

Середина 1950-х років характеризується спадом робітничого руху. Ви­сокі темпи економічного розвитку спричинили серйозні зміни в структурі робітництва, яке поповнилося мігрантами з Півдня, молоддю, жінками. А одночасно намітилося падіння впливу на нього Всезагальної італійської кон­федерації праці (ВІКП). Нові загони робітників поповнювали ряди като­лицьких профспілок. Важливим наслідком економічного піднесення стала нова " патерналістська" політика підприємців. Власники підприємств запро­ваджували антистрайкові премії, розгорнули будівництво житла для робіт­ників, дитсадків тощо.

До того ж із середини 1950-х років почався процес соціал-демократи-заиії другої за значенням політичної організації - Італійської соціалістичної партії. Однією з причин цього процесу було рішення XX з'їзду КПРС про культ особи Сталіна, польські події влітку 1956 року та народне повстання в Угорщині восени того ж року. В жовтні 1956 року 1СП розірвала пакт про єдність дій з комуністами, ХХХП з'їзд партії (лютий 1957 року) схвалив це рішення, яке відкрило можливості співпраці італійських соціалістів з урядо­вими партіями.

На парламентських виборах 25 травня 1958 року знову домінувала ХДП.

яка набрала 42, 4 відсотка голосів. Вона й формувала уряди - сама або в со­юзі з соціал-демократами. Щоправда, уряди змінювалися майже щороку. Під впливом нової хвилі страйків 1960 року був прийнятий закон про рівну оп­лату праці чоловіків та жінок; 1962 року націоналізовано великі енерге­тичні підприємства, їхнє керівництво передано Національному товариству електроенергетики (ЕНЕЛ). Було ухвалено також закон про передачу на-півспільникам оброблюваних ними земель; заборонено звільняти з роботи жінок після їхнього заміжжя; прийнято серію законів про запровадження пенсій для наймитів, селян, ремісників та домогосподарок; виділено кошти на безоплатні медичні послуги для деяких категорій трудящих. Незважаючи на це, італійське трудове законодавство все ж відставало від середніх євро­пейських стандартів.

Загалом страйковий рух, активізація неофашизму, перманентні урядові кризи засвідчували поглиблення кризи ХДП, її прагнення знайти нових парт­нерів та виробити нову політичну орієнтацію.

Зовнішньополітична діяльність демохристиянських урядів була спря­мована на зміцнення атлантичної солідарності. 4 квітня 1949 року К.Сфорца від імені італійського уряду підписав у Вашингтоні договір про вступ Італії до НАТО. Цьому передувала гостра політична боротьба, яка завершилася голосуванням у парламенті: 317 депутатів висловилися за приєднання до Північноатлантичного блоку, 175 (комуністи і соціалісти)-проти. Відповід­но до договору на італійській території з 1950 року розміщувалися військові формування та штаби НАТО. Цього ж року Італія та США підписали угоду " Про взаємну допомогу з метою оборони".

В грудні 1955 року Італія стала членом ООН. Тоді ж на її території дислокувалися сухопутні американські сили, виведені з Австрії. 1957 року Італія вступила до ЄЕС, а в березні 1959 року уклала з США угоду про спорудження на її теренах американських військових баз для запуску ракет середньої дії. Поліпшилися італо-радянські стосунки, зокрема, торговельні.

Італійське " економічне диво" 1950-1960-х років. Повоєнна відбудо­
ва та економічна реконструкція в Італії були завершені на початку 1950-х
років. Тоді ж провідні галузі промисловості досягай довоєнного рівня ви­
робництва. Після цього в Італії розпочалося потужне економічне піднесен­
ня, за якого середньорічні темпи приросту промислової продукції склали у
1952-1957 роках 11, а у 1959 - 1962 роках - 14 відсотків. За десятиріччя
(1951 -1961 роки) обсяг цієї продукції в 2.5 раза перевищив довоєнний рівень,
вдвічі збільшився національний дохід. Особливо швидкими темпами розви­
валася металургія, хімічна та автомобілебудівна галузі, які стали рушієм
структурних змін в економіці Італії. '

Економічному піднесенню, що ввійшло в історю під назвою " економі­чного дива", сприяла низка факторів, а саме: завершення до початку 1950-х

років модернізації промисловості; розробка нових родовищ нафти і метану; надходження доларів у зв'язку з розвитком туризму; аграрна реформа, роз­ширення внутрішнього ринку і зростання попиту на промислову продук­цію; американська фінансова підтримка та допомога за планом Маршалла (З млрд. доларів); успіхи НТР; ефективна експортна політика, участь Італії в європейській економічній інтеграції, наявність*дешевої робочої сили (її вартість в італійській промисловості становила 1/5 аналогічного показника в США); низький рівень військових витрат.

Таким чином, післявоєнна переможена Італія перетворилася в одну із найрозвинутіших країн світу. " Економічне диво" визначило нові споживацькі стандарти і зміни у побуті італійців. Італійські крамниці у 1950-х роках по­чали заповнюватися моторолерами, малолітражними автомобілями, елект­ропобутовими приладами, телевізорами. 1955 року в країні було налагодже­но випуск машини марки " Фіат - 600", а впродовж наступних десяти років їх зійшло з конвеєра 2 млн. 300 тисяч штук. Поява через два роки " Фіату -500" викликала справжній бум. Визначною подією стало народження 1954 року італійського телебачення. Продаж товарів у кредит збільшував купі­вельну спроможність населення.

Підвищення рівня зайнятості і зарплати зумовило зростання квоти прибутків трудящих у загальному обсязі національного доходу: в 1960 році на-65, в 1963 -на 68 відсотків.

Був і інший, негативний бік " економічного дива": циклічність та не­рівномірність економічного розвитку, відставання сільського господарства, міграція сільського населення в міста і зростання безробіття, нерозв'язані житлова і транспортна проблеми, і надалі гостре " питання Півдня".

Правління " лівого центру" (1963-1976 роки). Піднесення страйко­вого руху, апогей якого припав на 1960 рік, незавершенність демократичних реформ, ініційованих демохристиянськими урядами, перманентні урядові кризи, заклик Другого Вселенського Ватиканського собору співробітничати з інакомислячими, спричинили пошуки ХДП нових політичних партнерів у лівому таборі. 1962 року християнський демократ А.Фанфані сформував уряд " лівого центру" із демохристиян, соціал-демократів та республіканців. Се­ред найважливіших соціально-економічних заходів уряду А.Фанфані були націоналізація електроенергетичної промисловості, підвищення зарплати та пенсій, запровадження обов'язкової початкової та середньої освіти. Але че­рез протидію парламенту уряд " лівого центру" не зміг скасувати на-півспільщину і запровадити обласну автономію.

Парламентські вибори у квітні 1963 року не дали жодній із партій аб­солютної переваги. XXXV з'їзд 1СП (жовтень 196, 3 року) прийняв рішення про участь соціалістів в уряді " лівого центру". Щоправда, за умови, що уря­дова коаліція здійснить низку соціальних реформ. У грудні 1963 року уряд,

до складу якого увійшли соціалісти, очолив християнський демократ Альдо Моро (1916-1978 pp.) Народився він у традиційно-релігійній родині. Батько і мати були вчителями. Здобув вищу університетську освіту і в 25 років став професором права. Замолоду брав активну участь в юнацьких католицьких організаціях, а у 23-річному віці став членом президії Університетської ка­толицької студентської організації (ФУ 41). Слід зазначити, що чимало італ­ійських політиків свого часу належали до ФУЧІ.

1946 року А.Моро обрали депутатом Установчих зборів, він став чле­ном " Комісії 75-и", яка розробила проект конституції, а до свого прем'єрства обіймав різні міністерські посади.

Лівоцентристська урядова коаліція упродовж 13 років (до 1976 р.) сфор­мувала п'ять урядів. Останній з них, п'ятий, функціонував з 10 лютого по 29 липня 1976 року і був розпущений, оскільки не отримав вотуму довір'я при обговоренні закону про право жінок на аборти. Діяльність лівоцентри-стської коаліції збіглася з припиненням дії факторів, що спричинили італ­ійське " економічне диво", із сповільненням темпів економічного розвитку, початком " свинцевих років" (розгулу ультрачервоного та ультрачорного те­рору), новим загостренням соціальної напруги в суспільстві.

З метою пом'якшення соціального протистояння уряди " лівого цент­ру" здійснили низку реформ. Гостра боротьба розгорнулася довкола запро­вадження державного програмування економічного розвитку країни, надан­ня йому форми багаторічного загальнонаціонального " плану розвитку" і ви­ділення для цього відповідних державних коштів. Перша п'ятирічна про­грама, прийнята 1965 року (так званий " план П'сраччіні"), передбачала при­скорений розвиток Півдня, розгортання житлового будівництва, підвищен­ня пенсій та зарплати відповідно до зростання продуктивності праці. Були ліквідовані зональні відмінності в рівнях оплати праці, запроваджено 40-годинний робочий тиждень, розширено права профспілок.

Поступки " лівого центру" трудящим, економічні труднощі, світова енер­гетична й економічна кризи (1974-1975 років) та безробіття активізували тероризм, який з кінця 1960-х років і особливо в 1970-і роки вилився у фор­му політичних замахів та вбивств, висадження в повітря важливих держав­них об'єктів та інші акти насильства. В 1975-1979 роках кількість терорис­тичних угруповань зросла з 8 до 219. Найбільш відомими серед них стали " Брігате россе" (" Червоні бригади"), які у вересні 1971 року надрукували свій програмний документ з 18 пунктів. В ньому вказувалося, що " Брігате россе" - це перша ланка створюваної " Озброєної партії пролетаріату", іде­ологічною базою якої є марксизм-ленінізм, китайська культурна революція та досвід міської герільї, тобто традиції міжнародного робітничого руху. " Червоні бригади" визнавали 1КП як велику демократичну силу, але не по­годжувалися з її стратегічними настановами і методами. їхні ультраліві гас-

jia знайшли відгук серед безробітної молоді. Брігатісти підпалювали уста­нови, викрадали автомобілі, а згодом стали на шлях політичного терору. Першою їхньою жертвою став головний прокурор Генуї Франческо Коко.

Наприкінці 1960-у першій половині 1970-х років внутрішньополітич­на ситуація в Італії все більше загострювалася. З одного боку, консолідува­лися праві партії, терористичні організації та мафія; з іншого, зростала ак­тивність та вплив лівих сил. Три' найбільші профспілкові центри країни -Всезагальна італійська конфедерація праці, яка перебувала під впливом ко­муністів та соціалістів; Італійська конфедерація профспілок трудящих (на неї мала вплив ХДП); Італійський союз праці (тут лідерами були соціал-демократи та республіканці) все частіше домовлялися про єдність дій і вис­тупали спільно, особливо " гарячої осені" 1969 року. Ліві домоглися успіху у прийнятті закону, який дозволяв розлучення, тоді як католицька церква вва­жала шлюб священним. На обласних і муніципальних виборах 1975 року ліві партії також домінували (ІКП отримала 33, 4 відсотка голосів, ІСП - 12, ХДП - 35, 2 відсотка; вперше в історії Італії комуніст був обраний мером Риму). Разом з тим італійську демократію часто називають " спеціальною" чи демократією " з винятками". Після 1947 року ІКП, яка посіла друге місце за кількістю голосів, отриманих на парламентських виборах, позбавили фак­тичного права участі в управлінні державою. Ще у 1973 році лідер ІКП Ен-ріке Берлінгуер, перебуваючи під враженням військового перевороту в Чилі, запропонував ідею " історичного компромісу". В одній із статей він писав: " Гострота проблем, які стоять перед країною, постійна загроза реакційних авантюр і необхідність спрямувати Італію на шлях економічного розвитку, соціального оновлення і демократичного прогресу диктують невідкладність того, що можна назвати новим великим " історичним компромісом" між си­лами, які об'єднують і репрезентують більшість італійського народу". Кон­кретно мова йшла про союз комуністів, соціалістів і католиків.

Прихід до влади коаліції " національної солідарності" та її діяльність (1976-1979 роки). Результати парламентських виборів 1976 року дали змогу реалізувати " історичний компроміс", запропонований Е.Берлін-гуером. Італійська компартія отримала рекордну за весь час свого існування кількість голосів виборців - 34, 4 відсотка, соціалісти - 9, 6, християнські демократи - 38, 7 відсотка. Парламентська фракція комуністів нараховувала 343 особи (з 945). Проте до складу нового уряду увійшли лише представни­ки ХДП. Прем'єр-міністром був призначений один з найбільш " гнучких" лідерів демохристиян 57-річний Джуліо Андреотті. Комуністи спільно з інши­ми лівими і республіканськими партіями утворили в парламенті " коаліцію тих, хто утримався" - блок депутатів, які підтримували уряд Д.Андреотті. В історію Італії цей час увійшов як триріччя " національної солідарності", або " демократичної солідарності". Разом з комуністами і соціалістами уряд Д.Ан-

дреотп розробив програму реформ, спрямованих на стабілізацію економі­ки, боротьбу з тероризмом, ухвалили закон про працевлаштування молоді.

Один з найбільш тверезо мислячих керівників ХДП А.Моро усвідом­лював неможливість ігнорування ролі ІКП в політичному житті країни. По­чинаючи з 1975 року, він виступав за те, щоб демохристияни враховували статус і роль компартії, залучали комуністів, хоча б опосередковано, до прий­няття важливих урядових рішень. З цією метою А.Моро декілька разів зуст­річався з Е.Берлінгуером, що викликало невдоволення ультраправих та уль­тралівих терористичних угруповань. 16 березня 1978 року, в день засідання парламенту, бойовики " червоних бригад", розстрілявши охорону, викрали Альдо Моро.Терористи зажадали звільнення своїх лідерів з тюрми. Уряд вирішив не йти на поступки. Через декілька тижнів країна була шокована: екс-прем'єра було знайдено вбитим. Влада виявилася неефективною. В по­шуках А.Моро брали участь 35 тисяч осіб, не менше півтори тисячі військо­вих контролювали блок-пости. Обшуки провадилися надзвичайно ретельно - квартал за кварталом, будинок за будинком, але безрезультатно. Більше того, брігатисти продовжували орудувати, були вони добре поінформовані, їхні зв'язківці вільно ходили столичними вулицями, телефонували, поши­рювали свої комюніке. У цьому контексті випливла діяльність горезвісної таємної масонської ложі " Пропаганда - 2", або, як її почали називати, " П-2", розкритої 1981 року. В списках членів " П-2" фігурувало вище керів­ництво армії та секретних служб, міністри, депутати, представники приват­ного і державного сектору економіки, фінансових кіл тощо. Рішення та дії учасників " П-2" стосувалися широкого кола питань: від особистої кар'єри того чи іншого політика - до великих політичних проблем країни, її міжна­родних зв'язків, питань миру та війни. Найбільша активність " П-2" припа­ла на 1976-1978 роки.