Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 2 страница

Через міжпартійні суперечки було сформовано спочатку перехідний (на один місяць) однопартійний соціалістичний уряд, який очолив Леон Блюм, а в січні 1947 року - коаліційний трипартійний уряд на чолі з соціалістом Полем Рамад'є. Президентом Французької республіки було обрано одного із лідерів СФЮ - Венсана Оріоля. Почалася дванадцятирічна історія Четвер­тої республіки у Франції.

Четверта республіка (1946-1958 роки). Економічний розвиток Франції проходив украй нерівномірно. Лише в 1948 році обсяг промислового вироб­ництва перевищив довоєнні показники. Наступного року було скасовано кар­ткову систему, досягнуто рівня національного доходу, який Франція мала напередодні другої світової війни. 1950 року виробництво продукції сільсько­го господарства зрівнялося з довоєнним рівнем. До 1948 р. країна не могла подолати дефіциту в державному бюджеті.

Прийняття Францією плану Маршалла і отримання триміліардної до­помоги стимулювало темпи економічного розвитку (крім цього, близько 2 млрд. доларів вона одержала за попередніми франко-американськими уго­дами). Початок 50-х років ознаменувався стабілізацією франка та цін. Обсяг промислового виробництва з 1952 по 1955 рік зріс на 27 відсотків, а у 1957 році обсяг цієї продукції удвічі перевершив довоєнний рівень. Особливо швидко розвивались нові галузі: електроніка, нафтохімія, літакобудування, автомобілебудування.

Сільське господарство розвивалося повільніше, ніж' промисловість. Його продукція перевершила 1957 року довоєнний рівень лише на 15 відсотків. Відбувалася, хоч і повільними темпами, технічне переозброєння

сільськогосподарського виробництва (електрофікація, механізація, хімізація). Водночас тривала концентрація земельної власності. Франція стала знач­ним експортером продовольства.

Вивіз капіталу за кордон скоротився і здійснювався у формі продук­тивного, а не позичкового. Основна маса капіталовкладень тепер припадала на промисловість, сільське господарство й торгівлю в самій Франції. Фран­цузький капіталізм втрачав свій лихварський характер.

Важливою рисою французької економіки післявоєнного часу став швидкий розвиток державно-монополістичного капіталізму. Так, у держав­ному секторі вироблялося 20 відсотків промислової продукції, націоналізо­вані банки зосереджували в своїх руках 35-40 відсотків капіталовкладень. Набуло поширення " державне програмування" економіки, що охоплювало як державний, так і приватний сектор. З 1946 року у Франції функціонує Генеральний секретаріат з планування, який розробляє плани економічного розвитку країни. Правда, французька система " програмування економіки" мас не обов'язковий, а рекомендаційний характер.

В 1947 році уряд приймає перший в історії Франції загальний план модернізації і реконструкції народного господарства, відомий під назвою " плану Монне" (за прізвищем його ініціатора). Після виконання " плану Мон-не" був розроблений " другий план" (1951-1957), над реалізацією якого краї­на працювала до кінця Четвертої республіки. Ці плани передбачали низку преференцій для новітніх галузей (кредити, контракти, забезпечення спри­ятливих податкових пільг тощо). В роки Четвертої республіки націоналіза­цію було припинено.

За переписом 1954 року понад 37 відсотків активного населення було зайнято в промисловості, понад 35-у сфері обслуговування, 28 - в сільсько­му господарстві. Процес індустріалізації і урбанізації Франції прискорився, хоча його темпи відставали від аналогічних процесів у США, Японії, ФРН.

Наприкінці 1940-х років сталися важливі зміни у сфері трудових відно­син: запроваджено 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки (до трьох тижнів), рівність в оплаті праці чоловіків та жінок, розширено мере­жу соціального страхування і допомоги безробітним. Проте у 1950-х роках ситуація змінилася. Правлячі партії зробили ставку на систему вільного підприємництва, лібералізацію ринкових відносин, тоді як структурна пере­будова економіки, спричинена НТР. вимагала чіткого стратегічного плану­вання, збільшення інвестицій, широкого залучення науково-технічних кадрів. Це спричинило відставання Франції за динамізмом розвитку від провідних світових держав, скорочення французького експорту на світовому ринку, за­гострення соціальної напруги в країні.

Розпад тристоронньої лівоцентристської коаліції. Діяльність урядів " третьої сили". Через рік після прийняття Конституції Четвертої

республіки урядова коаліція, яка склалася з СФЮ, МРП і ФК11 розпалася. 5 травня 1947 року прем'єр-міністр П.Рамадьє опублікував декрет про усу­нення з уряду міністрів-комуністів. яким інкримінували недотримання пра­вил " урядової солідарності". Національні збори більшістю голосів схвали­ли це рішення.

Слід нагадати, що у перші повоєнні роки ФКП, 75 тисяч членів якої полягло в боротьбі за визволення країни, залишалася найчисленнішою та найвпливовішою серед інших компартій Заходу. Правда, її стратегію і такти­ку визначала Москва, хоч вказівок щодо організації у найближчому майбут­ньому збройного повстання для захоплення влади в країні, чи створення ко­муністичного " контруряду" у московських директивах того часу не виявле­но. Під час війни та у перші повоєнні роки французькі комуністи за вказів­кою Москви співробітничали з голлістами і цим зміцнили свій політичний вплив як провідна національна сила. Вони виступали активними провідни­ками радянської зовнішньої політики, її знаряддям.

Перші конфлікти в трипартійній системі виникли з приводу зовнішнь­ополітичного курсу уря;.у П.Рамадьє, який солідаризувався з Великобрита­нією та США. підтримував " доктрину Трумена". Міністри-комуністи висту­пили проти цього курсу, так само як і проти урядових методів колоніальної політики. Та найгострішими виявилися розбіжності в царині соціально-еко­номічних проблем.

У квітні 1947 року застрайкували робітники заводу " Рено", вони вима­гали підвищення зарплати. Комуністи підтримали ці вимоги. їхні партнери по урядовій коаліції, СФЮ та МРП. виступили проти підвищення зарплати, мотивуючи свою позицію необхідністю боротьби із зростанням цін, які з 1946 по 1957 рік зросли в 25 разів, тоді як зарплата за цей час збільшилася лише в 21 раз. тобто існувало відставання зарплати від рівня цін.

Зміна внутрішньополітичного становища у Франції та послаблення позицій комуністів у травні 1947 року викликали занепокоєння і невдово­лення Кремля. З червня В.Молотов дав вказівку радянському посольству в Парижі запроси ти М.Тореза (лідера ФКП) та ознайомити його з листом сек­ретаря ЦК ВК11(6) А.Жданова, в якому вказувалося, що французькі комуні­сти без погодження з Москвою припустилися помилки, проголосувавши в парламенті 4 травня 1947 року проти політики уряду П.Рамадьє в сфері за­робітної плані. На думку дослідників, самовільна акція лідерів ФКП стала однією з причин відновлення Комінтерну, покликаного посилити координа­цію дій керівництва зарубіжних компартій з Кремлем.

Через рік після своєї відставки генерал де Голль кинув виклик Чет­вертій республіці і розпочав відкриту боротьбу за втілення в життя своїх ідей. Так почався другий етан голлістеького руху, названого " політичним гол-лізмом", або " опозиційним голлізмом". У квітні 1947 року екс - прем'єр,

будучи противником партій, виступив із заявою про створення під своїм керівництвом надкласової організації (асоціації) - Об'єднання французько­го народу (РГІФ), завдання якого полягало у боротьбі за реформу консти­туції в дусі ідей, виголошених в Байо. Вже наприкінці літа того ж 1947 року РПФ нараховувало 1 млн. осіб. Генерал поставився схвально до усунення комуністів з уряду, назвав їх " сепаратистами" і звинуватив у зраді національ­них інтересів країни. Таким чином, антикомунізм став невід'ємною части­ною настанов РПФ.

Деголлівське об'єднання не мало програми у звичному розумінні цьо­го слова, заміняли її ідеї генерала, які дістали назву голлізму.

Ще в роки війни де Голль зрозумів неможливість відновлення довоєн­них порядків, а тому наполягав на необхідності серйозних змін у керівництві економікою і політикою. Суть його головних ідей відзеркалювали слова " на­ція", " сильна держава", «велика Франція", " соціальні реформи".

Висхідним пунктом деголлівської доктрини була ідея " нації". У відпо­відності з цією націоналістичною тенденцією де Голль вважав головною силою історичного процесу не класи, а нації. Класові інтереси, з його точки зору, мають приватний характер і тому їх слід підпорядковувати загальнона­ціональним, виразником яких є держава. Щоб держава могла успішно відсто­ювати загальнонаціональні інтереси, вона повинна бути " сильною", тобто мати широкі повноваження і якнайменше залежати від партій. Боротьба партій і класів, на думку де Голля, підриває стабільність і авторитет уряду, послаблює націю, а отже, є шкідливою. Лише сильна держава, що спираєть­ся на підтримку всієї нації, здатна спрямувати її до вищої мети - " величі". Важливим елементом політики, спрямованої на створення " сильної держави", " згуртування нації і досягнення величі", де Голль вважав соц­іальні реформи. До їх числа він відносив: відновлення всіх демократичних свобод, часткову націоналізацію, державний контроль над економікою, сис­тему соціального страхування, покращення умов праці. Провідне зовнішнь­ополітичне завдання голлізму зводилося до розв'язання проблеми національ­ної незалежності.

Структура РПФ характеризувалася строгою централізацією та автори­таризмом, подібно до ФКГІ, все підпорядковувалося владі та ідеям його фун­датора. В жовтні 1947 року РПФ взяла участь у муніципальних виборах і тріумфально перемогла, отримавши 40 відсотків голосів виборців. Проте головну ставку було зроблено на участь та перемогу на парламентських ви­борах, які припали на 1951 рік. Генерал домагався влади, але законним шля­хом. Ще задовго до виборів він закликав до добровільно розпустити Націо­нальні збори. Несподіванкою для голлістів став новий виборчий закон, схва­ленні! Національними зборами напередодні виборів. Він передбачав заміну пропорційної системи виборів мажоритарною з правом апарантування, тоб-

іо можливістю партій укладати між собою угоди про об'єднання з метою отримати додаткові парламентсьіх мандати. Генерал де Голль, як відомо, був принциповим ирот ивником будь-яких угод з політичними партіями і на­полягав на тактиці " принципової опозиції", " відмови від співпраці з правля­чими партіями. Хоча РПФ виборола на парламентських виборах до Націо­нальних зборів 118 мандатів, тобто більше ніж будь-яка інша партія (ФКГІ -103; СФЮ - 104; МРП - 85). але не набрала абсолютної більшості, необхід­ної для формування уряду. До того ж у таборі голлістів зростало невдово­лення авторитаризмом генерала, що спричинило кадрові перестановки в об'єднанні, падіння впливу РПФ та врешті-решт його розпуск 1955 року.

Для блокування впливу комуністів та деголлівців в урядових колах ви­никла ідея " третьої сили". Суть її полягала в тому, що так звані " справжні республіканці" повинні були відстоювати середню лінію між комуністами і деголлівцями, виступати як проти перших, так і проти других. До нової уря­дової коаліції увійшли центристські партії: СФЮ, МРП і радикали. 1951 року місце соціалістів в уряді зайняли " помірковані", або " незаможні" (пра­ва партія, яка виникла 1948 року). Соціалісти перейшли в опозицію через незгоду із законом про субсидії релігійним школам.

Правоцентристська коаліція залишалася при владі до 1955 року. По­вернення до влади в другій половині 1950-х років соціалістів не змінило справи на краще: Четверта республіка переживала перманентні урядові кри­зи (з 1946 по 1958 рік змінилося 14 урядів), нестабільність урядового курсу, неспроможність розв'язати нагальні проблеми. Разом з тим уряди " третьої сили" припинили судові процеси проти вішістів. Ті з них, хто ще перебував у в'язницях, вийшли на волю. На 1951 рік було амністовано 24 тисячі вішістів із 40 тисяч засуджених, -

Наприкінці 1940-х - першій половині 1950-х років відбулося ряд страйків. Найбільшим був виступ шахтарів восени 1948 року, які вимагали введення рухомої шкали зарплати. В лютому 1950 року уряд прийняв закон про колективні договори, в яких визначався мінімум зарплати. Після три­тижневих страйків улітку 1953 року за участю 4 млн. осіб уряд змушений був підвищити страйкарям заробітну платню.

Міжнародне становище та зовнішня політика. Найдошкульнішими для урядів Четвертої республіки виявилися зовнішньополітичні проблеми, які врешті-решт привели до її падіння. В першій половині 1950-х років го­ловними серед них стали дві: переозброєння Західної Німеччини та колоні­альні війни.

У роки Четвертої республіки відбулася зміна зовнішньополітичної ор­ієнтації Франції. Спершу, за Тимчасового режиму, вона намагалася бути спо­лучною ланкою між СРСР та США. Після відставки де Голля країна перехо­дить до односторонньої орієнтації на англо-американський блок та захід-

носвропейську інтеграцію.

Так, у березні 1948 року Франція виступала одним із фундаторів Захід­ного союзу (Брюссельський пакт)-договору про військову, економічну, куль­турну співпрацю; цього ж року вона започаткувала свою участь у плані Маршлла; навесні 1949 року в обмін на гарантію приєднаний» Саару пого­дилася на створення Три юнії, НАТО та Ради Європи. Доповідаючи в Націо­нальних зборах про заснування Організації Північноатлантичного договору (НАТО), міністр закордонних справ Робер Шуман запевнив, що НАТО буде знаряддям контролю над Німечиною, яка ніколи не матиме змоги переозб­роюватися. 1950 року Франція з метою контролю над відновленням про­мислового потенціалу Західної Німеччини ініціювала створення Європейсь­кого об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у 1954-1955 роках погодилася замість відхиленого у 1952 році Національними зборами проекту «Європейського оборонного товариства" ' на ремілітаризацію ФРН та її прийняття до НАТО (у відповідь СРСР анулював радянсько-французький договір про союз і взає­мну допомогу від 1944 року).

Проте у другій половині 1950-х років ініціативу у подальшому розвит­ку інтеграційних процесів перебирають ФРН та країни Бенілюксу, які відігра­ли провідну роль і організації 1957 року на основі ЄОВС Європейського економічного товариства (" Спільний ринок"). Франція втрачала свою роль, вплив та самостійність на міжнародній арені.

Колоніальні війни, які вели уряди Четвертої республіки, руйнували її структури і врешті-решт призвели до краху імперії. Франція була другою за значенням після Британії світовою колоніальною імперією. Якщо в метро­полії після другої світової війни проживало 43 млн. осіб, то в колоніях - 52 млн.

Уряди періоду Четвертої республіки прагнули шляхом воєн та репресій попередити розпад імперії. В перші повоєнні роки Франція намагалася при­душити національно-визвольний рух в Індокитаї - в Лаосі та Камбоджі. В 1946 році вона почала війну у В'єтнамі, яка завершилась 1954 року, але безрезультатно для метрополії. Щороку на цю війну витрачалося 100 млрд. франків. За сім років воєнних дій у В'єтнамі загинуло 320 тис. французьких солдатів та офіцерів.

За цих умов найбільш далекоглядні політики пропонували перегляну­ти колоніальну політику Франції в дусі неоколоніалізму, закликали відмови­тися від безнадійних спроб силою зброї придушити національно-визвольну боротьбу і перейти до дипломатичних переговорів, надання політичної не­залежності колишнім колоніям і таким чином зберегти економічні позиції метрополії. Провісником цього курсу став радикал П'єр Мендес-Франс, який очолив уряд навесні 1954 року. Цього ж році він ініціював переговори з В'єтнамом, які завершилися визнанням його незалежності, як і Лаосу та

Л СІМ

Камбоджі, зобов'язанням вивести упродовж 1954- 1956 років французькі війська з регіону.

Міжпартійні суперечки, різні підходи в царині зовнішньої та колоні­альної політики спричинили розкол у партії радикалів, поставили на грань розколу і партію французьких соціалістів. Саме ці обставини спричинили припинення повноважень Національних зборів та їхній розпуск у листопаді

1955 року, а, отже, й призначення дострокових парламентських виборів на
січень 1956 року.

Участь у парламентських виборах 1956 року взяли дві провідні пол­ітичні сили: ФКГ1 та Республіканський фронт (блок соціалістів, радикалів, частини деголлівців) і Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР) на чолі з Франсуа Миттераном. Жодне із угруповань не вибороло абсолютної підтримки з боку виборців (ФКП - одержала 150 мандатів; СФЮ - 95; ради­кали з ЮДСР -91, МРП - 73, " незалежні" - 95, деголлівці - 21 мандат). Відкинувши пропозицію французьких комуністів щодо створення трипарт-ійного уряду, лідери Республіканського фронту сформували уряд меншості, що зумовило хронічну нестабільність наступних урядів (з 1 лютого 1956 року і до падіння Четвертої республіки - 28 травня 1958 року змінилося чо­тири прем'єри.) Для урядів, що формувалися після парламентських виборів,

1956 року, каменем спотикання виявилася саме колоніальна політика. На­
давши незалежність Тунісу та Марокко, вони спіткнулися на алжирській
проблемі.

Слід нагадати, що Алжир був однією з найперших колоній Франції - з 1830 року. Тут проживало, окрім 9 млн. арабського населення. 1 млн. 200 тисяч осіб європейців, в основному французів, у володінні яких були кращі землі, промисловість, торгівля. Не дивно, що в метрополії Алжир розгляда­ли як невід'ємну частину Франції (на зразок Ельзасу та Лотарінгії), він мав статус заморського департаменту. Коли 1954 року в Алжирі розпочався на­ціонально-визвольний рух за незалежність, усі французькі політичні партії, окрім ФКП. наполягали на його збройному придушенні. Проти алжирських повстанців діяла півмільйонна французька армія. Перший уряд, сформова­ний після початку алжирських подій 1956 року, очолюваний соціалістом Гі Молле пообіцяв мирне розв'язання проблеми Алжиру, але натомість пішов на розширення воєнних операцій в регіоні. Окрім цього, уряд Гі Молле втяг­нувся ще в одну серйозну зовнішньополітичну авантюру - у війну разом з Англією та Ізраїлем проти Єгипту, лідер якого Гамаль Абдель Насер здійснив націоналізацію Суецького каналу, в результаті чого арабські держави бойко­тували Францію, зменшившії на третину необхідні їй поставки нафти. Для Четвертої республіки зима 1957 року виявилася суворою: нестача бензину, застиглі шеренги автомобілів, зростання цін. До цьоіо додалися страйки, пік яких припав на той же 1957 рік.

8 лютого 1958 року стався новий інцидент. Французька авіація бомбар­дувала на кордоні з Алжиром туніське селище Сакієт-Сіді-Юсеф, в якому перебували алжирські повстанські з'єднання. Бомбардуванння, мало виправ­дане з погляду міжнародного права, призвело до жертв серед мирного насе­лення і викликало обурення в усьому світі, а ткож з боку французької гро­мадськості. США та Великобританія, ставлячись до Франції як до другоряд­ної держави, запропонували створити спеціальну комісію для розгляду кон­флікту, що було розцінено у французьких політичних колах як втручання у внутрішні справи держави.Одночасно з цим уряд Фелікса Гайяра, пережи­ваючи суттєві економічні труднощі, запросив у США позику в 650 млн. до­ларів взамін на право дислокації на французькій території американських ракетних баз. 15 квітня 1958 року уряд Ф.Гайяра подав у відставку, започат­кувавши травневу урядову кризу, яка закінчилася 13 травня обранням ново­го прем'єра, члена МРП П'єра Пфлімлена. Це був останній уряд Четвертої республіки, який впав 28 травня 1958 року. Почалася " операція воскресіння де Голля".

П'ята республіка (1958-1969 роки). Повернення Ш. де Голля до влади. В умовах повного розладу в державних структурах Четвертої рес­публіки активізувалися прихильники де Голля, які перебували в тотальній опозиції до неї. Деголлівш прагнули ліквідувати Четверту республіку, ска­сувати Конституцію 1946 року, припинити'безкінечну чехарду кабінетів, вста­новити в країні тверду виконавчу владу на чолі з президентом. Ним мав ста­ти Ш. де Голль. Єдиний шлях повернення до влади де Голля його прихиль­ники вбачали в залученні на свій бік двох провідних сил: алжирських ультра-колоністів та армію, в руках якої знаходилася вся влада в Алжирі. Голлісти докладали всіх зусиль, щоб переконати французів та військове командуван­ня в Алжирі, що їхній лідер здатен вивести країну з кризи, очоливши уряд " громадського порятунку".

29 квітня голлісти організували в Алжирі демонстрацію за участю 30 тисяч осіб переважно європейського походження під гаслами: " Геть систе­му! ", " Геть уряд! ". 13 травня тут розпочався антиурядовий заколот військо­вих, які вимагали створення Комітету громадського порятунку та зміни уря­ду у Парижі, погрожували десантуванням у метрополію. 29 травня генерал дав згоду за відповідних умов очолити новий уряд. 1 червня Національні збори 329 голосами " за" та 224 - " проти" схвалили інвеституру Ш.де Гол­ля. Упродовж двох наступних днів парламент схвалив, подані де Голлем, три закони: про спеціальні повноваження уряду в Алжирі, про новий порядок перегляду конституції, про надзвичайні повноваження уряду. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. Четверта республіка стала істо­рією.

Підготовка та прийняття Конституції П'ятої республіки. Основне

завдання де Голля за наданих йому парламентом надзвичайних повноважень полягало у прийнятті нової Конституції, яка б відзеркалювала його розумін­ня ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля. тодішнім міністром юстиції М. Дебре. На початку вересня Рада міністрів схвалила остаточний текст проекту Основного закону. На 28 вересня було призначено референдум, на якому французи мали висловитися " за" чи " проти" нової Конституції.

Конституція П'ятої республіки складається з короткої преамбули та 15 розділів. Згідно зі статтею 5-ю, президент є гарантом національної неза­лежності, територіальної цілісності, дотримання міжнародних договорів та угод. Він стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітра­жем «нормальне функціонувння влади «. Прерогативи президента в урядовій сфері полягають в тому, що він призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, а за пропозицією останнього призначає і звільняє членів уряду. Президент Республіки головує на засіданнях Ради міністрів, підписує декре­ти та ордонанси. Як голові виконавчої влади, йому надавалися широкі по­вноваження в законодавчій сфері, визначалися його взаємини з парламен­том.

Конституція давала право президентові після консультацій з прем'єр-міністром і головами обох палат парламенту розпускати Національні збори. Єдиним обмеженням стала заборона розпуску зборів протягом року після виборів. Це право давало президентові нову зброю проти тих депутатів, які наважились би протидіяти йому.

Президент Республіки є командувачем збройних сил країни, головує в радах і вищих комітетах національної оборони, призначає кадри на вищі цивільні та військові посади. Він мас право оголошувати в країні надзвичай­ний стан терміном на 6 місяців. У цьому випадку Національні збори розпус­калися і країна управлялася на основі президенських ордонансів, тобто вся влада переходила до голови держави.

Традиційними прерогативами президента є представництво в стосун­ках з іншими державами і міжнародними організаціями, прийом послів, ого­лошення війни (з дозволу парламенту). Він ратифікує міжнародні договори. Нововведенням Конституції 11 'ятої Республіки стало те, що голова держави зобов'язаний був вести переговори про укладання міжнародних угод. Це різко збільшило його вагу в реалізації зовнішньої політики Франції, надава­ло йому в цих питаннях усю повноту влади.

Спеціальні права надавалися президентові у сфері судочинства. За Кон-с гитуцією, він «гарант незалежності судової влади». Вищу Раду магістрату­ри очолює президент. Він, по суті, виносить остаточне рішення про призна­чення суддів і про помилування.

із"

Конституція 1958 року надавала президентові право приймати закони поза парламентом - шляхом референдуму. Де Голль виносив на референду­ми тільки проблемні питання. Так, шляхом референдуму було доповнено Конституцію законом від 1962 року " Про зміни щодо виборів президента Республіки загальним голосуванням".

Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французько­му суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. За Коституцією роль партій зводилась до такого: " Політичні партії і групи сприяють висловленню думок у ході виборів. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно. Вони повинні дотримуватись принципів національного суверенітету та демократії."

21 грудня 1958 року генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки.

Шарль Андре Жозеф Марі де Голль - перший президент П'ятої республіки народився 22 листопада 1890 року у Парижі, у дворянській ро­дині. Його батько викладав філософію та літературу у паризькому католиць­кому колежі і був симпатиком монархії. Мати - глибоко релігійна жінка. Свою п'ятірку дітей вони виховували у дусі католицизму та патріотизму. Нація і Вітчизна - ці два поняття були найсвятішими в родині. Де Голль отримав ґрунтовну й широку гуманітарну освіту. Батьки схвалили намір сина стати офіцером: вступив він до привілейованої військової школи Сен-Сір. Перед кожною молодою людиною, яка закінчувала цей навчальний заклад, відкри­валася перспектива успішної кар'єри. Ш. де Голль закінчив школу Сен-Сір 1912 року.

Двадцятирічний юнак твердо вірив, що сенс його життя полягає в тому, " щоб здійснити в ім'я Франції видатний подвиг і що настане такий день. коли йому випаде така нагода."

Серед слухачів училища Шарль вирізнявся своїм богатирським зрос­том і не безпідставно придбав такі прізвиська, як Подвійний Метр, Великий Шарль, Довга Спаржа. Недруги, яких дратували його успіхи у навчанні і незалежна поведінка, називали його Півнем, або Павичем. Офіцерська служ­ба посилила і поглибила риси його характеру. У французській армії панував дух корпоративізму, зневажливого ставлення до політиків та політики. Військові не мали виборчих прав і формально були поза політикою. Проте ці обставини тільки посилювали своєрідну опозицію офіцерів до урядових кіл. Такими симпатіями і антипатіями жив де Голль.

Молодший лейтенант Ш. де Голль, як один з кращих випускників учи­лища, мав право вибору місця служби. Обрав він найменш престижний рід військ - багатостраждальну піхоту.

1914 рік застав де Голля в 33-му полку 5-ї французької армії. Вже в перші дні війни лейтенант, якСМу не минуло й 24 роки, пройшов бойове

хрещення: 15 серпня, захищаючи місі на річці Мез, був поранений. Після короткочасного перебування у шпиталі він знову у полку. 18 січня 1915 року його нагороджено Військовим хрестом, у вересні цього ж року прсвоєно зван­ня капітана. Існує чимало свідчень хоробрості де Голля.

1916 року, будучи важко пораненим, потрапив до німецького полону, де пробув майже три роки. На батьківщині його вважали загиблим і нагоро­дили орденом Почесного легіону.

З першого ж дня полону Шарль де Голль планує втечу. Таких спроб він здійсниі п'ять. За риття підземного ходу його перевели до табору для невиправних. Дві останні спроби коштували йому 120 днів суворого режи­му. 1 лише Комп'єнське перемир'я принесло йому волю. Повернувшись з полону, він наймається до армії Ю.Геллера. Незабаром ускладі польської армії взяв участь у бойових діях проти Червоної армії на Волині і під Варшавою, командував піхотно-танковим гарнізоном. В лютому 1919 року завершив свою кар'єру найманого вояка і повернувся до Франції з нагородою - Хре­стом Святого Венцлава.

В жовтні 1919 року де.Голль знову у Сен-Сірі, але уже в ролі викладача воєнної історії, якою захоплювався. В листопаді 1922 року він вступає до дворічної Вищої військової школи (аналог академії генштабу). Правдолюб­на вдача, непохитне прагнення жити відповідно до своїх переконань нега­тивно позначилися на його військовій кар'єрі. Тож невипадково упродовж 12 років він перебував у званні капітана. З 1925 року Шарль де Голль -працівник військового міністерства, активно виступає за реформу французь­кої армії. Свої думки з цього приводу виклав у книгах " Розлад у стані воро­га", " За професійну армію", " Франція та її армія". Де Голль піддав критиці військову доктрину Франції, яка грунтувалася на оборонній стратегії, наво­див численні аргументи на користь створення професійної, мотомеханізова-ної армії. На жаль, тоді ніхто не прислухався до його пропозиції. А тимча-сом доктриною французького генерала скористалися у нацистській Німеч­чині.

Зовнішня політика президента Ш.де Голля. Пріоритетною цари­ною Шарль де Голль вважав зовнішню політику. Він домагався піднесення Франції в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і духовного життя, забезпечення їй статусу великої світової держави. Вся політична діяльність першого президента П'ятої республіки була підпорядкована цій меті. Особ­ливо піклувався про зміцнення обороноздатності своєї батьківщини. Не раз говорив: " Потрібно, щоб оборона Франції і була французькою, якщо такій країні як Франція доведеться вести війну, треба, щоб це була її війна".