Новий лейборизм (третій шлях) Ентоні Блера (1997-2002 роки).

Ентоні Чарлз Лінтон Блер - наймолодший англійський прем'єр за останні 200 років. Народився він 6 травня 1953 року в родині успішного юриста, а згодом університетського викладача юриспруденції. Батько майбутнього прем'єра в юнацькі роки пережив захоплення комуністичними ідеями (був секретарем молодіжної комуністичної ліги Шотландії), а в зрілому віці став палким і ірихильником консерватизму, точніше - одного з його сучасних різно­видів - тетчеризму. Матеріальний добробут родини погіршився, коли у стар­шого Блера стався інсульт. Тоні виповнилося тоді 10 років. Проте хлопець отримав гарну освіту. Навчався спочатку у приватній підготовчій школі, а потім у престижній, едінбургській школі-інтернаті. яку називали " Едінбурсь-ким Ітоном", і де панували спартанські порядки. Це так пригнічувало мало­го Тоні, що він утік з інтернату. Щоправда, йому дозволили повернутися і завершити на відмінно навчання, шо стало гарантією його вступу до Окс­фордського університету. Тут вивчав він юриспруденцію. Політикою ж май­бутній прем'єр у студентські роки не цікавився. Серйозно ставився до на­вчання, багато читав, захоплювався музикою (грою на гітарі та вокалом), театром, спортом, мав успіх у дівчат. Після закінчення університету Тоні повернувся у Дерхем та невдовзі подався до столиці, де зайнявся як стажер юридичною практикою. Тоді ж вступив до місцевої організації лейбористсь­кої партії, яку незабаром і очолив. У професійній сфері молодий Блер заслу­жив репутацію " блискучого юрисі а". 1980 року одружився з Чері Бут, також талановитим юристом, яка залишилася вірною обраній професії і в часи, коли чоловік її став лідером парі її, і тоді, коли йото обрали прем'єром.

В травні 1982 року Тоні Блер вперше балотувався на додаткових вибо­рах кандидатом у депутати від лейбористської партії, але програв, не на­бравши навіть мінімуму голосів, необхідних для повернення заставного вне­ску. Загалом упродовж 1980-х та першої половини 1990-х років лейборис­тська партія, будучи в опозиції, переживала складні часи: серед чільних партійців запанувала зневіра у можливості позитивних змін у партії. Чотири відомі лейбористські діячі, названі " бандою чотирьох" (Д. Оуен, Р.Дженкшс, Ш. Уїльямс та Р.Роджерс) навіть ініціювали 1981 року створення соціал-демократичної партії, пов'язуючи з нею політичне майбутнє країни.

Тоні Блер не поділяв поглядів песимістів. Напередодні загальних пар­ламентських виборів 1983 року він домігся (за надзвичайно складної проце­дури) висунення своєї кандидатури в одному із престижних лейбористсь­ких округів у Лондоні і переміг на фоні нищівної поразки самої партії (її парламентська фракція зменшилася на 60 осіб). 30-річний. стильно одягне-

ний парламентар Блер вже нічим не нагадував екстравагантного патлатого студента.

Ще до свого обрання до парламенту Тоні Блер почав публічно заявляти про необхідність ревізії політичних засад та структур лейбористської партії. Перше, чого він домігся, правда, лише в межах партійної організації свого округу, це скасування фіксованого членського внеску і дозволу членам партії сплачувати не 15 фунтів стерлінгів в рік, а стільки, скільки дозволяє їхній гаманець. Експеримент вдався, і на початку 1990-х років кількість партійщв в окрузі зросло з 400 до 2000. Ставши лідером партії, Т.Блер успішно поши­рив цей досвід на всю партію.

Керівники лейбористської партії, зокрема, її лідер Ніл Кіннок. поміти­ли ініціативного і ерудованого, до того ж молодого члена партії і 1984 року кооптували його до тіньового уряду, призначивши відповідальним за конст­руктивні зв'язки партії з фінансовим центром країни - лондонським Сіті. Блер успішно справився з цим дорученням.

Нова поразка лейбористів на чергових парламентських виборах 1987 року змусила керівництво партії переглянути програмні настанови й усуну­ти в них прояви надмірної лівизни. Так було започатковано '" нову" лейбори­стську партію. її програмний документ, в розробці якого Т.Блер не брав участі, пропонував конституційну реформу, тобто надання автономних прав Шот­ландії та Уельсу, а згодом і регіонам самої Англії, ліквідацію спадкового ста­тусу палати лордів і перетворення її у другу виборну палату парламенту. У документі вже не йшлося про традиційні гасла лейбористів - націоналіза­цію, перерозподіл та соціалізм; а про те, що державі належить сприяти роз­виткові ринку і становленню конкурентоздатної економіки. Майбутнє Бри­танії автори документу вбачали в ЄЕС та НАТО.

Тим часом Т.Блер піднімався по партійній драбині: 1989 року він об­ійняв посаду тіньового міністра зайнятості, що передбачало тісну співпра­цю з тред-юніонами, які часто-густо робили " погоду" в партії. Але керів­ництво партії прагнуло позбутися надмірного впливу профспілок, оскільки в очах співвітчизників партія асоціювалася з робітничим рухом. Це не дода­вало їй популярності, бо страйки працівників швидкої допомоги, медичних установ, сміттярів, транспортників 1970-х років та взимку 1979 року лихо-манили країну. До речі, негативне ставлення громадськості до страйку шах­тарів 1984-1985 років допомогло М.Тетчер зірвати його.

Разом з тим лідер лейбористів, призначивши Т.Блера на таку серйозну посаду, певною мірою ризикував, адже для лейбористів конфлікт з тред-юн­іонами, тобто 10-ма мільйонами своїх членів, на фінанси та голоси яких партія опиралася, був абсолютно небажаний. Йшлося про необхідність диплома­тичного полагодження проблеми. Тоні Блер блискуче з ним справився: було ліквідовано практику " закритого цеху", знято вимоги скасувати частину тру-

дового законодавства торі (закону, за яким страйк міг розпочатися лише за згоди більшості членів профспілки та юридичної відповідальності проф­спілок за порушення закону). У ході переговорів профспілки відмовилися від практики масового та " повторного" пікетування. Щоправда, тіньовий міністр не домагався у профспілок односторонніх поступок. Він запропо­нував низку заходів, спрямованих на уточнення колективних договорів і прав працівника на підприємстві. Профспілки пішли на компроміс, запропонова­ний Блером.

І хоча на парламентських виборах 1992 року лейбористська партія не перемогла, зате вона змогла презентувати себе як загальнонаціональна, а не як корпоративна політична сила. Після цих виборів Н.Кіннок подав у відстав­ку, новим лідером було обрано Дж. Сміта, а Т.Блер став відповідальним у тіньовому кабінеті за внутрішню політику. Свою увагу він зрсередив на най­болючіших суспільних питаннях - боротьбі з організованою злочинністю та наркоманією. Навіть Дж.Мейджор змушений був реагувати на виступи Т.Бле­ра з цього приводу.

Раптова смерть Дж.Сміта (від інфаркту) відкрила Т.Блеру дорогу до лідерства у партії. Він успішно провів виборчу кампанію і отримав перекон­ливу перемогу над своїми суперниками. Очоливши партію, новий секретар зміцнив свої " тили", висунувши своїх прихильників на головні партійні по­сади та посиливши контроль над парламентською фракцією лейбористів. Після приступив до реалізації найамбіційнішого свого проекту - реформу­вання партії. Для цього 1994 року здійснив безпрецедентно тривале пропа­гандистське турне по країні, під час якого зустрівся з 80 тисячами осіб. Пе­редовсім новий лідер лейбористів висунув вимогу скасувати статтю 4 стату­ту партії, яка декларувала право на усуспільнення засобів виробництва. Свої наміри Т.Блер пояснював тим, що " після колапсу комунізму стало очевид­ним, що тільки етична база соціалізму витримала випробування часом. Цей соціалізм базується на ліберальному постулаті і вимагає такої політики, в межах якої ми поділяємо відповідальність за боротьбу з бідністю, забобона­ми і безробіттям і яка дозволяє нам створювати одну націю - терплячу, спра­ведливу, ініціативну націю, яка об'єднує нас усіх". Концепції об'єднаної нації відповідала блерівська ідея національної, а не класової партії. Вперше в історії лейбористської партії було запроваджено плебісцитарну, внутріпартійну форму прийняття рішень.

До виборів 1997 року Т.Блеру та його однодумцям вдалося суттєво зміцнити соціальну базу лейбористів, піднести її роль та авторитет у країні. Цьому сприяло певне розчарування виборців політикою консерваторів, особ­ливо серією скандалів, які стрясали партію. Результати парламентських ви­борів у травні 1997 року підтвердили це. Лейбористська партія набрала 13, 5 млн. голосів, або 43, 2 відсотка (418 місць у палаті громад), консерватори

відповідно - 9, 6 млн. (30, 7 відсотка) та 165 місць.

Після перемоги лейбористської партії та призначення Т.Блера прем'єр-міністром знову гостро постало питання про необхідність всебічної модерн­ізації країни, основні принципи якої виклав новий прем'єр у брошурі " Третій шлях: нова політика для нового століття". Автор пропонував синтезований рецепт побудови " відкритого, процвітаючого, стабільного" суспільства. До уваги брався досвід попередніх урядів -як правих, так і лівих (" третій шлях") - з урахуванням вимог сучасності. Провідна ідея " третього шляху" вкрай проста. Якщо " перший шлях" базувався на принципах індивідуалізму, що їх обстоювали неоконсерватори, а другий був традиційний, зорієнтований на одержавлення, соціалізм і соціал-демократизм, то третій являв собою рух до справедливого суспільного ладу, заснованого на цінностях комунітарнз-му. Цей шлях передбачав не заміну капіталізму, а лише його перебалансут вання, усунення негативних рис, вважав за доцільне поставити на службу суспільству такі його переваги, як ринок, конкуренція, вільні зовнішньогос-подарські зв'язки.

" Третій шлях" не відмовлявся від цінностей та принципів індивідуалі­зму, він лише збагачував їх принципами колективізму. Заперечуючи держав­ний соціалізм і тотальну націоналізацію, у той же час визнавав необхідність державного втручання в економіку та соціальної ролі держави.

Провідна ідея " третього шляху" - " комунітаризм" - полягає, на думку Т.Блера та його однодумців, у підтримці різних форм участі населення та його окремих груп у розв'язанні соціальних, економічних та політичних про­блем суспільства на всіх рівнях, в усіх основних його сферах.

У теоретичному плані вона знайшла свій вияв у концепції " суспільства співучасті", широко пропагованій прем'єром-лейбористом. Наступна сходин­ка взаємодії " суспільства співучасті" - це економіка, до управління та прий­няття рішень в якій залучаються не тільки власники, а й наймані-робітники та їхні організації, споживчі товариства, екологи, наукові, технічні і освітні установи. І, насамкінець, " суспільство співучасті" - це " суспільство, яке грунтується на різних формах взаємодії знизу доверху".

У сфері соціальних иоСлуг ідея " третього шляху" зводилася до інвес­тування і скасування інших методів соціальної політики: диригування та зрівняння. Держава брала на себе роль активного інвестора в інфраструкту­ру, науку і технологію.

Ставилося також завдання стимулювати розвиток громадянського сус­пільства як партнера уряду шляхом заохочення плюралізму: терпимості " в межах загальноприйнятих норм", а також скорочення зон соціальної маргі-налізації. Передбачалися, зокрема, заходи, спрямовані на зміцнення родини, посилення турботи про дітей, активізації боротьби із злочинністю. Загалом проголошувався курс на формування " держави достатку", який полягав у

переході від простої роздачі грошей усім підряд до надання комплексної допомоги тим, хто може працюватита та збільшення допомоги непрацездат­ним.