Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 4 страница

Перемога лівої коаліції на президентських та парламентських ви­борах 1981 року. " Лівий експеримент" 1981-1984 років. Президентські вибори у Франції, як і в США, справедливо називають головним " нервом" політичного життя Франції. Річ у тім, що конституція П'ятої республіки на­дає президентові, якого обирають загальним прямим голосуванням на 7 років, широкі повноваження. Тому його посада є найвищою і ключовою в дер­жавній структурі Франції.

З 64 осіб, які заявили про своє бажання балотуватися 1981 року, до участі у виборах було допущено лише 10 як офіційних кандидатів. Вони по­дали до Конституційної ради не менше 500 рекомендацій виборних осіб щонайменше з 30 департаментів. Шести із них, що мали малі шанси, преса наклеїла етикетку " малих кандидатів".

Вирішальну роль у президентських перегонах відігравали 4 лідери: від лівих - Ф.Міттеран (ФСП) та Ж.Марше (ФКП)" від правих - Ж.Шірак (ОПР) та діючий президент В.Жіскар д'Естен (СФД). У другий тур пройшли тільки Ф.Міттеран та В. Жіскар д'Естен. Ф.Міттеран запропонував співвітчизни­кам програму уряду " ПО пропозицій", яка передбачала державне регулю­вання (у прогресивному варіанті), створення державного сектору (націонал­ізація низки банківських, страхових і промислових компаній, частково військової сфери) і нових робочих місць, нову систему соціальної допомоги, підвищення мінімуму зарплати, 35-годинний робочий тиждень, прогресив­не оподаткування. Натомість В. Жіскар д'Естен пропонував статус-кво. 10 травня 1981 року відбувся другий тур виборів. За підтримки комуністів Ф.Міттеран зібрав 52, 21 відсотка голосів і переміг. Президентом П'ятої рес­публіки вперше став соціаліст. Більше, ніж 20-річне, правління правих партій завершилося.

Франсуа Морю Адрієн Марі Міттеран (1916-1996) народився в неве­ликому провінційному містечку Жарнак (на південному заході Франції). Рід Міттеранів бере свої початки з XV століття. Як правило, вони були служили­ми людьми. Ного батько обіймав перед війною посаду начальника великого і стратегічно важливого вокзалу в Ангулемі. Згодом став підприємцем. Ди­тячі роки майбутнього президента минали в дружній, багатодітній (8 дітей)

католицькій сім'ї. Хлопець мав схильність до гуманітарних наук, навчався у католицькому коледжі, багато читав, був комунікабельним. Проте вже у ди­тинстві відзначався гордим і незалежним характером. Любив футбол і регу­лярно грав у гольф до останніх днів життя.

В 1934 році вступив на юридичний факультет Сорбоннського універ­ситету, виділявся як один з найбільш ерудованих студентів, Співчутливе, добре серце юнака спонукало його до участі в різних благодійних організаціях. Потім свої моральні ідеали він переніс і в політику.

У студентські роки Ф.Міттеран не виявляв інтересу до соціалістичних ідей, хоча французька молодь ними захоплювалася.

У квітні 1938 року був призваний на військову службу (на цей час зак­інчив юридичний факультет Сорбонни і школу політичних наук). Брав участь у другій світовій війні; за мужність і високі моральні якості нагороджений " Військовим хрестом" і срібною Зіркою. Потрапив до німецького полону. Після третьої спроби йому вдалося втекти. З 1943 року - учасник руху Опо­ру. Щоправда, в 1942 рот деякий час служив в адміністрації Віші, що потім активно використовували його противники. Із Ш.де Голлем стосунки у Ф. Міттерана не склалися. З початком 4-ї республіки обійняв посаду міністра в справах колишніх фронтовиків.

У 1947 році створив власну партію Демократичний і соціалістичний союз опору (ЮДСР). 1953 року став головою цієї партії. За час свого пол­ітичного життя (до обрання президентом) входив до складу 11 урядових ка­бінетів.

З 1959 року Ф. Міттеран - сенатор. Прихід до влади Ш. Де Голля 1958 року не підтримав, залишався послідовним противником фундатора П'ятої республіки. З 1971 року - голова Французької соціалістичної партії. В 1965, 1974, 1981 роках брав участь у президентських перегонах.

Після обрання президентом Республіки Ф. Міттеран залишив посаду першого секретаря ФСП, призупинив членство у соціалістичній партії і став безпартійним. Оскільки більшість у парламенті становили представники правих партій, четвертий президент П 'ятої республіки розпустив Національні збори і призначив нові вибори. Відбулися вони в червні 1981 року. Великого успіху на них домоглися соціалісти, їм віддали перевагу 37, 7 відсотка ви­борців (9, 3 млн. осіб). Вперше в історії соціалісти здобули в Національних зборах абсолютну більшість місць (284 з 491). За комуністів, які виступали в коаліції із соціалістами, проголосувало 16 відсотків виборців (4 млн. осіб), вони вибороли 44 парламентських мандати.

Французи, зазнавши наприкінці 1970-х років погіршення економічної кон'юктури, безробіття, зростання цін, з коаліцію лівих сил пов'язували свої сподівання на реформування суспільства та створення ефективної економі­ки. За них віддали голоси не лише прихильники соціалістів та комуністів, а

й чимало виборців, що належали до правих і центристських партій, значна частина інтелігенції та молоді.

Виконуючи передвиборні зобов'язання, Ф.Міттеран сформував коалі­ційний уряд лівих сил із соціалістів, комуністів та лівих радикалів. Його очо­лив соціаліст П'єр Моруа. Комуністи, які 34 роки перебували в опозиції, ввійшли до уряду і отримали 4 міністерські посади. Вони очолили міністер­ства транспорту, охорони здоров'я, професійної освіти, громадських служб та адміністративних реформ. Всі ж провідні міністерські портфелі дісталися соціалістам. Ліві радикали були представлені двома міністрами (охорони на­вколишнього середовища та туризму).

Соціалістично-комуністичний уряд розпочав серію реформ, названих " лівим експериментом", і які можна розділити на чотири напрямки.

По-перше, -заходи, спрямовані на розширення державного сектору. 1982 року було націоналізовано 39 найбільших приватних банків з капіталом в 4 млрд. франків кожен, дві провідні фінансові компанії та п'ять найбільших фінансово-промислових груп. Разом.з банками і підприємствами, що були націоналізовані упродовж 1944-1946 років, державний сектор охопив 95 відсотків кредиту і 32 відсотки промислової продукції. Під контроль держа­ви перейшло 84 відсотки авіаційної та ракетної промисловості, 80 - чорної та 63 - кольорової металургії, 54 - хімічної продукції. Такого величезної о державного сектору не було у жодній капіталістичній країні. Соціалісти ого­лосили одержавлені сфери локомотивом економіки, який'дозволив позбути­ся кризових явищ.

По-друге, реформування сфери трудових відносин та зайнятості. Про­блема безробіття загострилася на рубежі 1970-1980-х років, воно склало на той час 10 відсотків, або 2 млн. осіб. Соціалісти запропонували дворічний план ліквідації безробіття: йшлося про створення профучилищ для молоді, заиочаткування великих державних будівельних програм (будівництво стад­іонів, транспортних артерій, тонелю під Ла-Маншем). Було запроваджено також систему соціального партнерства, а саме: залучення робітників до управління виробництвом; прийнято закони про колективні договори; про обмеження прав власників на звільнення робітників; про право заснування профспілок на дрібних та середніх підприємствах; про створення на підприє­мствах робітничих комітетів для контролю за фінансовою сферою, умовами праці. Водночас уряд виступив посередником у переговорах між профспілка­ми та патронатом, внаслідок яких робочий тиждень скорочено до 39 годин, а оплачувані відпустки збільшено з 4 до 5 тижнів.

По-третє, заходи у сфері соціальних послугта податкової політики. Уряд лівих сил скасував податки з осіб, які отримували мінімальні зарплати і зап­ровадив податок на велике майно (понад 3 млн. франків); мінімум зарплати підвищили на 10 відсотків, пенсії за віком - на 20, допомогу сім'ям - на 25;

пенсійний вік зменшено із 63 до 60 років; розміри пенсій доведено до 75 відсотків від зарплати; скасовано податки на лікарські препарати.

По-четверте, реформування політичної сфери, яке відповідно до за­кону про децентралізацію полягало у розширенні повноважень місцевих органів влади та обмеження прав префектів, призначуваних центром, у ска­суванні смертної кари, запровадженні пропорційної системи виборів.

Всі ці реформи дістали назву " великої хвилі". Проте величезні державні витрати спричинили державний дефіцит (1983 року 92 млрд. франків) та дефіцит кас соціального страхування. Зменшилися прибутки бізнесу. До того ж патронат організував витік капіталів за кордон, зокрема, у США, де адмі­ністрація Р.Рейгана запровадила високі відсоткові ставки. 1982 року із Франції було вивезено близько 500 млрд. франків (10 відсотків національного багат­ства). Інфляція " підскочила" до 14 відсотків, а темпи промислового розвит­ку не перевищували 2 відсотки на рік.

Зіткнувшись із серйозними економічними труднощами та невдоволен­ням співвітчизників, президент Ф.Міттеран і соціалістична урядова більшість вирішили відмовитися від подальших реформ. Навесні 1983 року уряд, не­зважаючи на протидію комуністів, оголосив перехід до політики " суворої економії": заморозив зарплату, підвищив податки на товари широкого вжит­ку (алкоголь, тютюнові вироби, бензин), зменшив витрати на соціальне стра­хування, зрізав кредити і дотації державним підприємствам.

Профспілки запротестували. Патронат консолідував свої зусилля, де­монстрацію сил великого капіталу підтримали інші соціальні верстви. Поча­лися страйки. Так, на вулиці столиці під гаслами: " Ні націоналізації! ", " Геть диктатуру уряду! " вийшли 20 тисяч власників дрібних та середніх підприємств. їх підтримали 30 тисяч представників вільних професій.

Напруги додала поразка соціалістів на виборах до Європарламенту в червні 1984 року: вони втратили більше половини електорату 1981 року.

За цих умов президент вирішив оновити уряд і замінити прем'єр-міністра. Ним став діяч правого крила соціалістичної партії Лоран Фабіус, який пообіцяв модернізувати економіку, але нічого не сказав про соціальні реформи. Новий прем'єр-міністр відмовився прийняти розроблені комуні­стами заходи.боротьби з безробіттям, і вони вийшли з уряду. Коаліція лівих розпалася і в складі кабінету міністрів залишилися тільки соціалісти та ліві радикали.

У зовнішньополітичній сфері найвагомішим кроком стало підписання Єдиного європейського акту, відповідно до якого 12 країн " Спільного рин­ку" зобов'язувалися до 1993 року створити на своїх теренах " простір для внутрішніх кордонів", де буде забезпечено " вільне пересування товарів, кап­італів, послуг і цивільних осіб". Чітко визначилася у цій сфері і така тенден­ція президента-соціаліста, як поворот у бік атлантичної співпраці: відбуло-

14^ы

ся сім зустрічей Ф.Міттерана з президентом США Р.Рейганом.

Парламентські вибори 1986 року. Внутрішній курс уряду Ж.Шіра-ка: французький варіант неоконсервативно! політики. ФСП підійшла до нових парламентських виборів 1986 року із серйозним негативним бага­жем: найголовніше, -кількість безробітних зросла за час її правління до 2, 5 млн. осіб (10 відсотків активного населення). Президент назвав його " го­ловною невдачею соціалістів". Цим самим соціалістична партія підірвала віру французів у " ліву альтернативу". " Суспільний проект ФСП, - підкрес­лює російський політолог І.М.Бунін, - виявився погано пристосованим до реалій 1980-х років. Французькі соціалісти недооцінили глибину кризи тра­диційної моделі нагромадження, швидкого наближення розвитку масового виробництва і масового споживання до меж можливого. Вони не врахували такі фактори, як зростаюча залежність французької економіки від її місця у міжнародному поділі праці. По суті, теоретична модель французьких соц­іалістів і їхня практична діяльність на першому етапі " лівого експерименту" були спрямовані більшою мірою на відновлення післявоєнного механізму нагромадження, ніж на пошук нової моделі розвитку". Ліві партії брали участь у виборах 1986 року окремо.

Щоправда, соціалісти перебуваючи ще при владі, навесні 1985 року здійснили реформу виборчої системи. Суть її полягала у переході від мажо­ритарної системи до пропорційного представництва: кількість депутатів у Національних зборах було збільшено до 577 (замість 491) - по 2 депутати від кожного департаменту; запроваджено 5- процентний відбір; вибори ви­рішено проводити в один тур.

Цією реформою соціалісти поставили перед собою честолюбну мету -досягти перемоги на виборах і правити країною самостійно, без коаліції.

Для правих партій, зокрема, ОПР, перебування в опозиції стало періо­дом серйозних змін як в ідейному, так і в тактичному плані. Хоча організац­ійно партія є спадкоємницею голлізму, переважна більшість її членів всту­пила до ОПР вже після смерті фундатора руху. Лише незначна частина партії зберігає відданість ідеям Ш. де Голля - національної незалежності, " дири­жизму", " співучасті". Радикальний відхід ОПР від традиційних голлістсь-ких установ пов'язаний певною мірою зі значними змінами у соціальному складі партії. Основною соціальною базою ОПР стали фермери, половина членів ОПР - власники. У свдомості членів партії міцніло переконання в необхідності " консервативної революції", яка полягала б, на їхню думку, в реабілітації прибутків, конкуренції, підприємництві, ризику, відповідальності і порядку.

При розробці програмних настанов голлісти багато в чому виходили з досвіду республіканців США та консерваторів Великобританії. У цьому пе­реконує зміст оприлюдненої в січні 1983 року політичної програми партії,

яка передбачала, що обмеження ролі держави в управлінні економікою відбу­деться через денаціоналізацію промислових компаній, банків, фінансових груп, ліквідацію монополії держави в енергетичній та вугільній промисло­вості, на залізниці. ОПР планувала різко скоротити бюджетні асигнування на соціальні потреби, частково демонтувати і приватизувати деякі соціальні програми. Передбачалося також розширити права підприємців щодо най­мання та звільнення робітників і службовців, скасувати запроваджені лівим урядом додаткові податки на велике майно, обмежити права трудящих і проф­спілок. Слід зазначити, що чимало настанов своєї програми ОПР просто-напросто запозичила в англо-саксонській моделі неоконсерватизму, не вра­хувавши національної специфіки своєї країни, її традицій та наслідків пол­ітики соціалістів. Так само спрощено трактували праві еволюцію суспіль­ної думки, в якій відбилася реабілітація таких понять, як прибуток, конку­ренція, підприємництво. Слід пам'ятати, однак, що французи, підтримавши на виборах 1986 року праві партії, жодним чином не схильні були жертвува­ти своїми соціальними завоюваннями та правами.

На цих виборах серйозної ваги набрала ультраправа партія " Національ­ний фронт" (25 тисяч осіб), у програмі якої простежувався крайній націо­налізм, расизм, ідея " народного капіталізму", денаціоналізація тощо.

Праві домоглися перемоги, зібравши 40, 2 відсотка голосів і отримав­ши більшість місць у Національних зборах (276 з 574). За кількістю парла­ментських мандатів (35) Національний фронт порівнявся з комуністами, а за кількістю виборців випередив компартію, яка знову пропонувала побудува­ти " соціалізм по-французьки" шляхом націоналізації найбільших фінансо-во-иромислових груп. Соціалісти одержали 216 депутатських місць.

Відповідно до результатів виборів президент Ф.Міттеран призначив лідера ОПР Жака Шірака прем'єр-міністром і доручив йому сформувати уряд.

Так, з березня 1986 року розпочався безпрецедентний за всі роки П'я­тої республіки період " співіснування" (" двовладдя") президента-соціаліста і уряду правої більшості, людей з протилежними ідейно-політичними погля­дами (з часу де Голля і він сам, і Ж.Помпіду, і В. Жіскар д'Естен опиралися на парламентську більшість).

Ф. Міттеран був сповнений рішучості залишатися на своїй посаді до 1988 року. Конституція допускає таку ситуацію, яка склалася у вищому еше­лоні державного керівництва у Франції. (Не слід забувати, що президент має широкі повноваження: призначає прем'єра, командує збройними сила­ми, може розпустити Національні збори (від одного розпуску до іншого має пройти 1 рік), має право звернутися до народу шляхом референдуму, підпи­сує декрети й закони уряду та парламенту).

Стратегія правого уряду базувалася на чотирьох найважливіших еле­ментах: денаціоналізації, обмеженні податків на підприємства і велике май-

14*

но, дерегламентащї трудових відносин, зміцненні авторитету адміністрації та правоохоронних органів. Уряд здійснював свою політику авторитарни­ми методами, ігноруючи профспілки та небезпеку загострення соціального клімату в країні. Передовсім упродовж 1986-1987 років у приватну власність перейшли (були продані) 13 найбільших фінансово-промислових компаній, у тому числі націоналізованих ще у 1944-1946 роках; скасовано податок на велике майно і зменшено інші податки; ліквідовано державний контроль за ввозом і вивозом валюти; скасовано державну перевірку законності звільнен­ня робітників і службовців, зменшено витрати на соціальне страхування тощо.

У результаті цих заходів інфляція знизилась до 3 відсотків на рік, але темпи економічного розвитку залишалися невисокими, а безробіття знову зросло до 2, 6 млн. осіб. Серйозною проблемою став тероризм. Протягом 1980-х років екстремістські мусульманські організації влаштували низку вибухів у метро, кафе, магазинах. У відповідь уряд посилив поліцейський контроль, дозволив перевіряти документи у перехожих, було вжито ряд за­ходів, які ускладнювали в'їзд іноземців до Франції і отримання ними фран­цузького громадянства.

Спроба реформувати вищу школу - удосконалити систему відбору аб­ітурієнтів, підвищити платню за навчання - наштовхнулася на опір студент­ства, яке вийшло на вулиці.

1988 року закінчився термін повноважень президента Ф.Міттерана і у Франції відбулися чергові вибори глави держави. Незважаючи на вік (72 роки) і важку хворобу (рак простати), яку ретельно приховували, Міттеран вису­нув свою кандидатуру на повторний термін. Цього разу він виступав не як лідер лівих, а як вождь нації, найважливіше гасло для якого -" Єдина Фран­ція".

Головним суперником Ф.Міттерана став Ж. Шірак, який заради участі у виборах залишив посаду прем'єр-міністра. Окрім цього, у виборах взяли участь ще сім кандидатів, у тому числі кандидат СФД Раймон Бар, кандидат ФКП Андре Ляжуані, кандидат Національного фронту Жан-Марі Ле Пен і кандидат екологістів Антуан Вехтер.

У першому турі Ф. Міттеран зібрав 33, 9 відсотка голосів, а Шірак -19, 7. У другому турі комуністи підтримали Ф. Міттрана, і він був переобра­ний на посаду президента. За нього проголосували 53, 8 відсотка виборців, які вбачали у ньому великого державного діяча, який прагнув об'єднати фран­цузів, досвідченого політика, здатного підтримати рівновагу між правими і лівими, не порушити стабільність у суспільстві, гарантувати громадянські свободи і соціальні завоювання.

Повернення соціалістів та їхня діяльність (1988-1993 роки). Для закріплення успіху лівих Ф. Міттеран, які 1981 року, розпустив Національні збори, в яких домінували праві, і призначив позачергові парламентські ви-

бори. Вони принесли успіх соціалістам, які отримали 37, 5 відсотка голосів і 260 депутатських мандатів. Соціалістична партія разом з лівими радикала­ми та близькими до неї групами забезпечила собі більшість у парламенті, хоча і не абсолютну. Комуністи вибороли лише 27 депутатських мандатів.

Прем'єр-міністром було призначено одного з найпопулярніших керів­ників ФСП Мішеля Рокара, який шляхом компромісу з ФКП сформував уряд. Комуністи до нього не ввійшли; всі провідні міністерства зайняли соціалі­сти, кілька міністерських посад було віддано СФД та безпартійним.

Дотримуючись проголошеного Міттераном принципу: " Ні націоналі­зації, ні приватизації", уряд М.Рокара призупинив розпочатий кабінетом Шірака розпродаж націоналізованих підприємств, відновив податок на ве­лике майно, а прибутки від нього спрямовував на соціальну допомогу осо­бам, які не мали засобів до існування; переглянув законодавство на користь імігрантів; обмежив права підприємців на звільнення робітників. У подаль­шому уряд соціалістів утримався від значних реформ і продовжив політику " суворої економії". Загалом же економічна політика " соціалістичного" уря­ду не мала успіху, безробіття склало 3 млн. осіб; популярність ФСП падала і президент Ф. Міттеран у зв'язку з наближенням парламентських виборів оновив склад уряду, призначивши у травні 1991 року вперше в історії Франції прем'єр-міністром жінку Едіт Крессон, колишнього міністра з європейсь­ких справ, відому діячку ФСП. Новий прем'єр-міністр, людина енергійна й рішуча, розпочала часткову приватизацію державного сектору через нерен­табельність націоналізованих підприємств та через прагнення позбутися дефіциту в бюджеті. Так соціалісти почали відхід від однієї з традиційних своїх догм - ставки на державний сектор, хоч він залишився ще досить потужним (25 відсотків промисловості, 2/3 банків, 1/3 страхових компаній). Через рік у Е.Крессон склалися конфліктні стосунки з багатьма міністрами. До цього додалася невдача ФСП на кантональних та муніципальних вибо­рах у березні 1992 року. Е.Крессон подала у відставку. Вона поступилася місцем іншому лідерові соціалістів, сину емігранта Берегового, вихідця з України, колишньому робітникові, а тепер економісту і політику без вищої освіти П'єру Береговуа, який урядував аж до чергових парламентських ви- ■ борів. Новий прем'єр, як пріоритетні в діяльності свого кабінету, визначив боротьбу з безробіттям і корупцією, забезпечення соціальної справедливості, захист громадян і довкілля, ратифікацію Маастріхтських угод. Але Берего­вуа мав у запасі лише один рік, до нових парламентських виборів.

На роки правління соціалістів припали видатні події міжнародного жит­тя: завершення " холодної війни", об'єднання Німеччини, розпад СРСР та Югославії, новий етап інтеграції країн Західної Європи. Франція підтрима­ла політику " перебудови " в СРСР, у жовтні 1990 року під час перебування М. Горбачова у Парижі було підписано " Договір про злагоду та співпрацю".

Після розвалу СРСР та Варшавського договору франко-російські контакти продовжилися на основі нового договору. 1996 року Франція виділила Росії значні кредити, а Росія зобов'язалася виплатити компенсацію в 400. млн. доларів французьким власникам позик царської Росії, анульованих більшо­вицьким урядом 1918 року.

8 січні 1991 року французький уряд погодився на участь своїх військо­
вих підрозділів в операції " Буря в пустелі", яку країни НАТО із санкції Ради
Безпеки ООН організували проти Іраку з метою вигнання його збройних сил
з Кувейту. Франція тісно співробітничає з іншими країнами НАТО, але го­
ловну увагу приділяє інтеграційним процесам у Європі.

1990 року в Люксембурзі, в містечку Шенген, Франція разом з іншими учасниками " Спільного ринку" підписала' угоду про вільне переміщення людей і товарів, яка мала набрати чинності 1995 року. За Шенгенською уго­дою, громадяни країн, які її підписали, не потребували віз та митного конт­ролю.

9 грудня 1991 року у голландському містечку Маастріхт 12 країн
" Спільного ринку" за ініціативою Японії та ФРН уклали договір про ство­
рення Європейського Союзу. Його учасники зобов'язалися провадити по­
годжену політику в галузі економіки, міжнародних відносин, безпеки, пра­
восуддя, освіти, боротьби із злочинністю, охорони довкілля. Взято було та­
кож зобов'язання усунути всі перешкоди на шляху вільного пересування
людей, товарів, послуг і капіталів на території Європейського Союзу, запро­
вадити для своїх громадян поряд з національним єдине європейське грома­
дянство та єдину грошову одиницю - " євро" (з 1 січня 1999 року). Кожна
країна зберігала свій уряд, але одночасно діяли наднаціональні загальноєв­
ропейські установи: Європейський парламент. Європейська Рада міністрів,
Європейський суд і Європейський банк. Фактично замість " Загальноєвро­
пейського дому" виникла конфедерація країн Західної Європи.

Оскільки Маастріхтські угоди обмежували суверенітет Франції (як і інших країн-підписантів), вони викликали хвилю протестів. Комуністи, На­ціональний фронт, частина голлістів та СФД пропонували відкинути Маас-тріхтський договір, а соціалісти, радикали, більшість членів ОПР і СФД -підтримати його. У вересні 1992 року у Франції відбувся референдум, в ході якого 51 відсоток виборців, які взяли в ньому участь, схвалили Маастріхтсь-кий договір. Після цього він був ратифікований Національними зборами і набрав чинності. 1994 року до Європейського Союзу приєдналося ще чоти­ри держави: Австрія, Норвегія, Фінляндія, Швеція; кількість його членів досягла 16.

Тим часом більше ніж десятирічне урядування соціалістів (за винят­ком 1986-1988 років) не принесло тих результатів, на які сподівалися їхні прихильники. 1993 року обсяг промислового виробництва і валового внутр-

ішнього продукту дещо скоротився (на 1, 5 відсотка). Дефіцит бюджету збільшувався, інфляція була невелика (близько 2 відсотки), проте безробіття вперше в історії Франції перевалило за 3 млн. осіб (понад 10 відсотків само­діяльного населення).

До того ж всередині ФСП наростали суперечності й чвари. Опонуюча преса вишукувала матеріали, які компрометують соціалістів. Виявилося, що на їхні виборчі кампанії надходили нелегальні кошти, деякі міністри-соціалісти були причетні до фінансових махінацій з акціями. Великий пол­ітичний скандал розгорівся довкола " справи про заражену кров". 1985 року Національний центр з переливання крові, знаючи, що частина крові зараже­на вірусом ВІЛ, все-таки видавав її. Цю кров було перелито 1 300 хворим гемофілією, 300 з яких згодом померли. Винуватцем цієї трагедії вважали екс-прем'єр-міністра Л.Фобіуса, але пляма лягла на всю ФСП. 1993 року черга дійшла до П.Береговуа, якому інкримінували недобросовісність при поверненні боргу. Ця історія надламала душевні сили прем'єр-міністра, який ще не оговтався після нищівної поразки соціалістів на виборах, і він наклав на себе руки.

Поразка лівих і нове " співіснування" (1993-1995 роки). Соціалістич­на партія втрачала свій вплив і внутрішню єдність. За п'ять років у ній зміни­лося п'ять перших секретарів. Ця обставина, а також невдачі у соціально-■ економічній діяльності стали причиною поразки партії за мажоритарною системою на парламентських виборах 1993 року. Соціалісти втратили поло­вину голосів своїх виборців, зібрали лише 14 відсотків голосів і отримали всього 52 місця у Національних зборах (замість 260 - в 1988 році). Комуні­сти вибороли 23 місця в парламенті. Натомість ОПР та СФД здобули разом 39, 5 відсотка голосів і 484 парламентських мандати з 577. Національний фронт не отримав жодного мандату, але за нього проголосувало 12 відсотків виборців.

Знову почався період " співіснування" лівого президента і правого уря­ду. Очолив уряд Едуард Балладюр, соратник Ж.Шірака, противник " дири­жизму", один з головних ідеологів та практиків економічного лібералізму. Ж.Шірак не захотів зв'язувати себе обов'язками прем'єра, оскільки готував­ся до президентських виборів 1995 року.

Новий уряд відновив приватизацію, розпочату Ж.Шіраком 1986-1987 років, і продав основну частину фінансових і промислових компаній, які перебували ще у державному секторі. У приватні руки перейшло 20 великих банків, авіаційних, автомобільних та нафтопереробних заводів, в тому числі такі широко відомі, як фірма " Рено", банк Ліонський кредит, хімічний кон­церн Рон-Пуленк та інші. У державному секторі залишалися залізниці, мет­ро, електростанції, пошта, одна з програм телебачення, декілька вугільних шахт.

Важливим компонентом внутрішньої політики уряду Балладюра ста­ли заходи, спрямовані на обмеження іміграції та посилення поліцейського контролю за нею; запроваджено депортацію з країни імігрантів-нелегалів (1993-1994 року депортовано 20 тисяч осіб).

Соціально-економічна ситуація в країні почала нормалізуватися, при­скорилися темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загаль­мувалося-зростання безробіття. Заходи щодо імігрантів підтримала гро­мадськість. Е.Балладюр став у Франції дуже популярним політиком і міг цілком виграти президентські вибори 1995 року, тим паче, що важкохворий Ф. Міттеран переніс дві хірургічні операції і відмовився від участі в них.

Головною подією стали президентські вибори. Кандидатом від соціал­істичної партії був висунутий Ліонел Жоспен, який мав репутацію чесного політика. Праві запропонували дві кандидатури Ж.Шірака і Е.Балладюра (СФД підтримувала Балладюра), комуністи - Робера Ю, який змінив 1994 року Жоржа Марше. Від Національного фронту у виборах знову брав участь Ле Пен. В другий тур виборів вийшли Л.Жоспен (23, 5 відсотка голосів) та Ж.Шірак (20, 6 відсотка). Комуністи голосували за Жоспена, а Балладюр віддав свої голоси Шіраку. В результаті Ж.Шірак набрав 52, 6 відсотка го­лосів і був обраний президентом Франції.

Через півроку - 8 січня 1996 року на 80-му році життя помер Ф.Мітте­ран.