Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 5 страница

Президент Ж.Шірак. Новий президент Франції Жак Шірак належить до повоєнного покоління голлістів. Народився він 1932 року в департаме. Каррез, в центрі Франції, в родині банківського службовця, який згоді став директором авіабудівної фірми.

В юнацькі роки Шірак захоплювався культурою Сходу: вивчав санск­рит, китайське мистецтво, російську літературу, навіть спробував переклас­ти французькою мовою роман О.Пушкіна " Євгеній Онєпн". Потім плавав матросом на торговельному кораблі, але врешті-решт закінчив престижний Паризький інститут політехнічних наук, потім Національну школу адмініст­рації- головний центр підготовки французької правлячої еліти, а крім^того, ще й-літню школу американського бізнесу при Гарвардському університеті (США).

15-річним юнаком Шірак вступив до створеної де Голлем партії " Об'­єднання французького народу"; в 35 років став депутатом Національних зборів і членом уряду.

Енергійний, наполегливий, цілеспрямований, (його жартома назвали " бульдозером"), Шірак заявив про себе у національному масштабі у 1970-і роки, коли займав посаду прем'єр-міністра за президента В.Жіскар д'Есте-на і реорганізував голлістську партію. 1977 року Шірака обрано мером Па­рижа, і він залишався на цій посаді.до 1995 року.

Головним у своїй внутрішній політиці Ж.Шірак як президент вважав боротьбу з інфляцією шляхом масштабного скорочення державних витрат і соціальної допомоги. Активним провідником її став прем'єр-міністр Ален Жюппе, переконаний прихильник економічного лібералізму та технократії. Парламент схвалив прем'єрську програму, але французи виявилися не гото­вими до таких жертв, що знайшло своє відзеркалення у хвилі страйків дер­жавних службовців, студентів та інших верств населення восени і взимку 1995 року.

Передісторія цих подій така. Жак Шірак у ході передвиборної кам­панії 1995 року висунув три основні програмні настанови в економічній сфері: зменшення податків, боротьба з безробіттям, збільшення зарплати. Саме це принесло йому перемогу Проте призначений прем'єром Ален Жюппе, яко­го вважають " символом технократії", вдався до урядових заходів, проти­лежних президентській програмі. Він запропонував Національним зборам, а вони схвалили новий податковий закон, згідно з яким обов'язкові відраху­вання мали скласти в 1996 році 45 відсотків валового національного продук­ту. Одночасно було прийнято рішення про замороження зарплати держав­них службовців, профспілка яких у жовтні 1995 року організувала страйк. Президент підтримав дії прем'єра і заявив про намір уряду впродовж двох найближчих років домагатися жорсткої економії коштів та модернізації про­мисловості, які поширяться і на державний сектор.

Персонал державних підприємств, чисельність якого складала 4, 5 млн. осіб, мав ряд пільг, зокрема, пенсійних, у порівнянні з працівниками приват­ного сектору. 15 листопада 1995 року А.Жюппе оголосив у парламенті про намір змінити статус державних службовців, позбавити їх частини соціаль­них пільг, переглянути систему пенсійного забезпечення цієї категорії прац­івників.

Через два дні прем'єр оприлюднив план реорганізації Національної компанії залізниць, загальний борг якої перед державою склав 175 млрд. франків; йшлося, зокрема, про часткову приватизацію ряду залізничних гілок та скорочення робочих місць. При цьому А.Жюппе припустився кількох так­тичних помилок, а саме: відмовився від діалогу, свої рішення намагався нав'язати силою, його заяву про те, що мета запропонованого плану - вико­нати умови Маастріхтського договору про створення валютно-економічно­го союзу, було сприйнято взагалі як загрозу національному суверенітетові Франції.

Обидва рішення, прийняті урядом без попередніх консультацій з проф­спілками, викликали масові протести з боку трудівників державного секто­ру. Першими у боротьбу за збереження своїх соціальних прав виступили за­лізничники. Невдовзі їх підтримали працівники столичного метро, енерге­тики, поштовики, а також учні ліцеїв та студенти університетів, які вимагали

збільшення асигнувань на освічу і створення нових робочих місць, праців­ники системи охорони здоров'я, метеослужби. Наприкінці листопада Фран­ція була паралізована загальним страйком. Уряд змушений був ужити аль­тернативних заходів, зокрема, створити в столиці паралельну транспортну мережу з автобусів та річкових теплоходів.

Услід за Парижем до страйку приєдналися' інші міста. З 24 листопада до 16 грудня у провінції у масових виступах взяло участь 2 млн. осіб. За­гальні втрати, пов'язані зі страйками, склали, за різними оцінками, від 5-до 20 млрд. франків.

Уряд відступив. 10 грудня А.Жюппе заявив, що спеціальні режими не будуть переглядатися. 21 грудня з ініціативи прем'єра відбулася зустріч представників профспілок, патронату та держави. Хоча конкретних резуль­татів не було досягнуто, проте уряд відмовився від плану реформування системи соціального захисту: пенсійний режим державних службовців за­лишався без змін; укладення договору з Національною компанією залізниць відкладалося.

Разом з тим соціальний конфлікт 1995 року у Франції знову реанімував дискусію про майбутнє державного сектору. " Золота епоха" високих темпів економічного зростання і пов'язаних з ним соціальних пільг та привілеїв завершилася. Французи мали зробити вибір на користь структурної перебу­дови економіки та підвищення її ефективності. Державний сектор потребу­вав реформовання, а профспілки змушені були визнати модель перехідного періоду шляхом переговорів.

Відлуння страйків позначилося на чергових виборах до Національних зборів у березні 1996 року: праві програли.

Соціалістична партія завоювала 246 парламентських мандатів з 577, а комуністична партія - 36. Загалом ліві здобули більшість у парламенті.

У ситуації, що склалася, Ж.Шірак також, як свого часу Ф. Міттеран -застосував тактику " співіснування". Він призначив прем'єр - міністром Ліо-неля Жоспена, лідера ФСП. В уряді соціалісти, щоправда, молодого " після-міттеранівського" покоління, зайняли 18 із 27 міністерських посад. Це були прихильники інтегрованої Європи і поміркованих соціальних реформ. Ко­муністи після 13-річної опозиції також увійшли до уряду, отримавши міністер­ство промислового обладнання, транспорту і житлового будівництва, молоді і спорту, а також посаду державного секретаря з туризму. Вісім міністерсь­ких посад зайняли жінки.

Л.Жоспен запропонував французам " республіканський пакт розвитку і солідарності", який передбачав закріплення рівності чоловіків і жінок, по­м'якшення іміграційного законодавства, гарантії незалежності суду, забез­печення свободи інформації. Збільшено було на 4 відсотки мінімальну зар­плату, допомогу школярам - з 500 до 1600 франків. Почався поступовий

перехід до 35-годинного робочого тижня. Уряд та місцеві органи влади збільшили кількість робочих місць у державному секторі. Пришвидшилися темпи економічного розвитку, темпи зростання ВВП склали 3 відсотки, інфля­ція не перевищувала 1 відсотка, дефіцит державного бюджету доведений був до 3 відсотків ВВП. 1997 року в країні скасовано обов'язкову військову повинність.

Влітку 1999 року Франція брала участь у воєнній операції НАТО проти Югославії в Косовому, проте не повернулася до цього військового альянсу.

2002 року відбулися президентські вибори. Сенсацією цих виборів стало те, що у першому турі на друге місце після Жака Шірака вийшов Ж.-М. Ле Пен - лідер Національного фронту. Коментарі цього факту як у Франції, так і за її межами були вкрай схвильованими. У другому турі президентських виборів соціалісти закликали віддати голоси за Ж.Шірака, який отримав 82, 2 відсотка голосів, а Ле Пен - 17, 8 відсотка.

Під час парламентських виборів 16 червня 2002 року права коаліція " Союз за президентську більшість" здобула 355 місць (68 відсотків) з 577 (абсолютна більшість е Національних зборах становить 289 мандатів). Та­кої переваги правих Франція ще не бачила за всю повоєнну історію. Соціал­істи вибороли 140 депутатських мандатів, комуністи - 23 (мінімальна кількість, достатня, щоб сформувати свою фракцію). Ультраліві, як і ультра­праві, залишилися за стінами парламенту.

Провідною темою парламентських, як, власне, і президентських сил, стала боротьба із злочинністю та гарантії безпеки громадянам. Цю тему по­тужно експлуатував лідер Національного фронту Ле Пен. Ж.Шірак перехо­пив її і взяв на озброєння. Він пообіцяв, зокрема, підняти мінімальну зарп­лату, зменшити податок на прибуток на 5 відсотків, створити нові робочі місця.

Новий прем'єр Жан-П'єр Рафарен очікує аудиту фінансової діяльності попереднього уряду. Щоправда, прогнози тут негативні: дефіцит бюджету може досягти 2, 6 відсотка (за Маастріхтськими угодами, його стеля - 3 відсот­ки).

4.Італія

Наслідки другої світової війни та економічна реконструкція. Війна

завдала Італії величезної шкоди: в результаті бойових дій загинуло 444, 5 тисячі вояків та мирних громадян. Національне багатство країни зменшило­ся, за офіційними даними, на третину. З 33, 6 млн. квартир 1, 8 млн. були по­вністю зруйновані і 0, 95 млн. - частково. Було виведено з ладу 60 відсотків паровозів, половину потягів, 90 відсотків портового обладнання, стільки ж вантажівок, 30 відсотків автобусів, 50 відсотків суднобудівного обладнання, 2 965 великих мостів і 5 629 - малих. Найбільше постраждала металургія: її

виробничі потужності скоротилися до 67 відсотків довоенного рівня у чаву­ноливарній і до 34-у сталеплавильній промисловості. Обсяг промислового виробництва становив лише 40 відсотків того, що мала країна перед почат­ком війни.

Особливих руйнувань зазнала Південна Італія. Відбудову гальмувала відсутність сировини. Так, 1946 року італійська промисловість мала у своє­му розпорядженні лише 45 відсотків необхідного їй вугілля. 2 млн. осіб не мали роботи. Аналогічна ситуація склалася і в сільському господарстві, індекс виробництва якого знизився до 63 відсотків (1938 року - 100). На продукти харчування було запроваджено карткову систему. Денна норма хліба стано­вила 200 грамів. Процвітав " чорний ринок", спекуляція. Національна гро­шова одиниця - ліра - знецінилася, кількість надлишкових грошей, що зна­ходилися в обігу навесні 1945 року, у 19 разів перевищувала рівень 1938 року, а ціни зросли у 20 разів. Вартість життя перевищила довоєнний рівень у 40 разів.

Проте збитки, завдані Італії війною, не обмежувалися лише матеріаль­ними втратами, вони позначилися і на моральному самопочутті нації. Ідея національної переваги та імперської величі, пропонована фашизмом, зазна­ла фіаско в результаті поразки у війні. Водночас інші цінності, національні демократичні настанови та ідеї були в зародковому стані. Навіть довкола проблеми нової форми державної влади точилися гострі суперечки й жорст­ка політична боротьба. Загалом перспективи Італії, яка опинилася у двої­стому статусі переможеної і переможниці, були невтішними.

Подолання повоєнної розрухи вимагало розв'язання, з одного боку, таких злободенних проблем, як приборкання інфляції, стабілізації грошової системи, відбудови промисловості та сільського господарства, налагоджен­ня нової системи виробничих стосунків між робітниками та підприємцями, скорочення безробіття, виходу Італії на міжнародний ринок і забезпечення конкурентноздатності її продукції тощо. З іншого, необхідно було визначи­тись, які принципи будуть покладені в основу подальшого економічного роз­витку Італії - лібералізм чи дирижизм, ринок і вільне підприємництво або ті чи інші форми державного регулювання. Нарешті належало ліквідувати важ­кий спадок минулого: хронічну відсталість Півдня, засилля латифундистсь-кої системи землеволодіння, державний промисловий протекціонізм, автар­кію тощо.

Всі політичні сили та всі верстви суспільства були одностайні в усві­домленні нагальної необхідності відродження господарства. Інша річ, що вони розходилися у виборі шляхів та засобів економічної реконструкції.

Ліві політичні сили не висували гасел завоювання влади і соціалізації промисловості, для цього тоді явно не існувало реальних умов. На першому етапі реконструкції вони виступали за радикальні методи, а саме: запровад-

ження надзвичайного податку і реквізицію великого майна, нажитого в роки фашизму, проведення грошової реформи, боротьбу з інфляцією та безробіт­тям тощо. Разом з тим ліві не завжди пропонували конструктивні методи ров'язання конкретних економічних проблем. Зокрема, комуністи на проти­вагу політиці свободи приватного підприємництва наполягали на викорис­танні фіскальних важелів.

Відома ідеологічна зашореність та переважання старих схем, недієвих у нових умовах, заважала комуністам виробити економічну програму, при­датну для послідовного і швидкого здійснення реконструкції.

Італійське суспільство відхилило програму боротьби " за прогресивну демократію", яку запропонував 5-й з'їзд Італійської компартії (1945 рік). Ця програма передбачала радикальні демократичні перетворення, що стосува­лися державних інститутів та соціальної структури країни. Комуністи про­понували запровадити контроль над державним апаратом, націоналізувати великі промислові монополії та банки, створити систему народного контро­лю в економіці у формі рад управління, ліквідувати поміщицькі латифундії і обмежити велике землеволодіння, здійснити перехід до сільської кооперації.

Представники приватного капіталу більш-менш одностайно домагали­ся повернення до вільної ринкової економіки, незважаючи на те, що за фа­шистського режиму їхній статус був сприятливий: держава підтримувала їх, захищала від іноземної конкуренції, забезпечувала високі прибутки і мінімальні витрати на зарплату. Разом з тим представники промислових кіл наполягали на ліквідації інструментарію фашистської економічної політики і переходу до ліберальної економіки. Таких же поглядів щодо повоєнної еко­номічної реконструкції дотримувалася Християнсько-демократична партія.

Слід зауважити, що становище, в якому опинилася Італія після другої світової війни, суттєво різнилося від того, що було з нею після першої світо­вої війни. Після поразки держав " осі" в Італії склалися умови, за яких з'яви­лися певні можливості для здійснення іншої моделі реконструкції економі­ки. Передовсім внаслідок припинення воєнних дій раптово і різко скороти­лися витрати з деяких статей державного бюджету, а поразка у війні змен­шила державний борг, звела до нуля витрати на оборону, на колонії, змен­шила витрати на чиновницький аппарат та громадські роботи.

Іншою суперечливою обставиною стало те, що у порівняно короткий термін вдалося довести виробничий потенціал деяких стратегічних промис­лових галузей, таких, як металургія і машинобудування, до рівня, який доз­воляв розпочати великомасштабні програми розвитку всієї економіки. Тек­стильна промисловість допомогла, з свого боку, стимулювати експорт.

Нарешті, наявність масового і на відповідному етапі достатньо міцно­го антифашистського фронту, який об'єднував як світські угруповання, так і католиків, як і лібералів, так і комуністів і соціалістів, дала змогу створити

мирним шляхом демократичну систему та деякі її економічні органи.

Вже на першому етапі реконструкції (1944- 1947 роки) було досягнуто помітних успіхів у відбудові економіки. Сільськогосподарське виробництво досягло у 1946 році 79 відсотків від рівня 1938 року, промисловість - 71 відсоток, а наступного 1947 року - 80 відсотків. Проте потреби в продуктах харчування і сировині забезпечувалися переважно за рахунок американської допомоги, що спричинило у 1946 році дефіцит платіжного балансу у 5-12 млн. доларів.

Прем'єр Альчіде Де Гаспері звернувся по допомогу до відомих спец­іалістів та теоретиків концепції вільного підприємництва - Л.Ейнауді, Е. Корбіно та інших, які очолили всі економічні міністерства.

Луїджі Ейнауді, призначений віце-головою кабінету міністрів і керів­ником міністерства фінансів, приступив до запровадження політики жорст­кого регулювання грошово-кредитної системи. Ця політика, яка дістала на­зву " лінії Ейнауді - Менікелла", спрямована була на зменшення інфляції, порятунок ліри і нормалізацію економіки країни. " Лінія Ейнауді - Менікел­ла" відбилася, з одного боку, в кредитних і валютних рестрикційних (обме­жувальних) заходах і обмеженні особистого споживання, в запровадженні жорсткої економії, а з іншого, - в державній підтримці капіталу шляхом по­даткових пільг та бюджетних субсидій. Ці " драконівські", як їх інколи нази­вають, заходи, спрямовані на стабілізацію ліри та цін, спричинили обме­ження обігу і скорочення емісії грошей. З метою стабілізації курсу ліри в міжнародній торгівлі і створення валютних резервів у країні здійснювалася закупівля іноземної валюти.

Безпосереднім наслідком " курсу Ейнауді" стало припинення зростан­ня інфляції та цін. Завдяки новому паритету ліри стосовно долара зріс екс­порт, що забезпечувало нагромадження валютних резервів. Іншим його ре­зультатом, але негативним, стало безробіття і сповільнення темпів відбудо­ви, що викликало хвилю соціального протесту.

1947 року Італія одержала від Імнортно-ексиортного банку кредит у 100 млн. доларів, уряд США сумою у 50 млн. доларів компенсував італійські витрати на утримання американських військ на своїй території. Сполучені Штати передали також 50 кораблів, почали поставляти зерно і вугілля. З 1948 року Італія - учасник плану Маршалла.

Таким чином, початок економічної реконструкції був обнадійливий. 1948 року обсяг продукції обробної промисловості досягнув довоєнного рівня, а 1950 року цих же показників домоглося і сільське господарство. Національний доход 1950 року перевищив показники 1939 року. Тоді ж було завершено економічну реконструкцію і с творено умови для переходу до пе­ребудови економіки на базі докорінної модернізації промислового потенціа­лу. Внаслідок реконструкції в Італії склалася економічна система змішаного

типу - ринкової економіки та регульованої державним втручанням. Успішна реконструкція забезпечила умови для переходу до нового курсу економічної політики.

Процес дефашизації Італії. Проголошення республіки та прийнят­тя Конституції. " Італійський феномен" переходу від тоталітарної диктату­ри до парламентської демократії мав свої особливості. Демократизація про­ходила тут як наслідок воєнної поразки тоталітарного фашистського режи­му. Проте на відміну від Німеччини цей процес в Італії спирався на потуж­ний внутрішній потенціал, основою якого був рух Опору. Розпочався він ще в ході другої світової війни, коли в результаті двірцевого перевороту 25 лип­ня 1943 року Б.Муссоліні був усунутий від влади і новий уряд очолив мар­шал П.Бадольйо, який розпустив ряд інституцій режиму: фашистські партію і профспілки, масові організації, Палату фаші і корпорацій; ув'язнив дея­ких фашистських ієрархів - Д.Боттаї, А.Стараче та У.Кавальєро. Але окремі корпорації ще залишалися, серед них секретна поліція, спортивні органі­зації, повільно проходила заміна фашистських кадрів.

У той час, як на півночі Італії у 1943-1945 роках реакційні сили праг­нули відродити режим Б.Муссоліні у формі неофашистської " республіки Сало", на півдні країни, в Італійському королівстві, процеси дефашизації та демократизації контролювали англо-американська військова адміністрація (АМГОТ) та Союзна Контрольна комісія у справах Італії.

За так званими " Розлогими умовами перемир'я", укладеними 29 ве­ресня 1943 року між генералом Д.Ейзенхауером і П.Бадольйо, італійський уряд зобов'язаний був виконати настанови Організації Об'єднаних Націй, ¹ спрямовані на ліквідацію фашистських інститутів, звільнення фашистсько­го персоналу, контроль над фашистськими фондами, заборону фашистської ідеології та пропаганди. Деталізовану програму дефашизації було сформу­льовано в " Декларації про Італію", яку в жовтні 1944 року прийняли на нараді міністри закордонних справ США, Великобританії та СРСР у Москві. Союзники вимагали, щоб усі фашистські установи та організації були ліквідо­вані, а ті, хто співробітничав з тоталітарним режимом, усунені з органів уп­равління, а проводирі заарештовані й притягнені до кримінальної відпові­дальності.

Відповідно до цих настанов в Італійському королівстві ще до закінчен­ня війни були створені юридичні основи та інституції для очищення держа­парату. 26 травня 1944 року уряд П.Бадольйо видав декрет про покарання фашистських злочинців (аж до смертної кари). 1 вересня цього року був ство­рений з цією метою Верховний Суд. Новий декрет, виданий 4 жовтня, перед­бачав санацію органів місцевого самоврядування.

Проте дефашизація у той час не набрала в Італії широкого розмаху, їй чинили опір правоцентристські сили.

Комісія, яка займалася чисткою держапарату, на чолі з комуністом М.Скоччімарро спрямувала головний удар проти урядовців високого рангу і розглянула 5184 справи. Згодом нова комісія, також очолювана комуністом, розглянула ще 12 тисяч справ. Загалом з державних установ було звільнено 508 осіб.

Паралельно з процесом дефашизації в Італійському королівстві, на Півночі, де розгорнувся рух Опору, декілька декретів про покарання уря­довців та ієрархів " республіки Сало" видав Комітет національного звільнен­ня Північної Італії (КНЗПІ). Були створені також підпільні комісії КНЗ для чисток та підпільні надзвичайні суди (народні трибунали), жертвами яких стали на початок липня 1945 року 20 тисяч осіб: їх було засуджено до розст­рілу.

Після приходу на північ Італії союзників владні функції перебрала на себе військова адміністрація, народні трибунали розпущено й замінено су­дами, сформованими відповідно до королівського декрету. Щоправда, не­санкціоновані розправи над фашистами тривали. Союзники ж вважали офі­церів та солдатів " республіки Сало" військовополоненими, і це врятувало багатьом із них життя.

Після звільнення Італії дефашизація вступила в завершальну стадію. 19 червня 1945 року було сформовано новий коаліційний антифашистський уряд із представників усіх партій КНЗ на чолі з Ф.Паррі, лідером Партії дії та відомим організатором руху Опору. Його заступником став лідер Італ­ійської соціалістичної партії П.Ненні. Він же виконував функції голови Вер­ховного комісаріату з санкцій проти фашизму. П.Паррі декларував у своїй урядовій програмі конфіскацію великої власності фашистів та прибутків, нажитих під час війни.

9 листопада 1945 року вийшов декрет королівського намісника, в яко­му йшлося про чистку насамперед серед вищих урядовців, а також поши­рення її на приватний економічний сектор. Комісії КНЗ розпочали розсліду­вання на підприємствах.

Методи, якими провадилися чистки, викликали протидію правоцент-ристських політиків, які вбачали в них спосіб зміцнення влади комуністів. У пресі розгорталися дискусії про характер дефашизації: 3 літа 1945 року по­чався її саботаж.

В лютому 1946 року уряд Ф.Паррі доповів союзникам про результати дефашизації: з 394 тисяч справ державних службовців, що їх розглянули комісії, було звільнено 1 580 осіб, відправлено на пенсію 531 особу. Фа­шистські ієрархи втратили в Італії будь-яку владу. Діячі найвищого рангу: Муссоліні. Стараче, Фаршаччі, Паволіні, Буффаріні-Гуіді, Муті - були стра­чені, інші - Ачербо. Боттаї, Кавальєро - ув'язнені, деякі - Бадольйо. Роатта -емігрували.

Згортання чисток супроводжувалося новими самосудами над фашис­тами. Це привело врешті-решт до відставки уряд Ф.Паррі. Новий уряд на чолі з християнським демократом Альчіде Де Гаспері скасував 31 березня 1946 року Верховний комісаріат з чисток і припинив звільнення колишніх фашистів з держапарату.

22 червня 1946 року було оголошено амністію, декрет про яку підготу­вав П.Тольятті - міністр юстиції та водночас лідер італійських комуністів. Якщо в жовтні 1945 року тюремне ув'язнення відбували 40 000 фашистів, то через декілька місяців - лише 400 осіб.

Більше того, з кінця 1946 року поліція почала активно діяти проти ко­лишніх партизанів. Тюрми тепер заповнювали комуністи і представники інших лівих сил. Так, у болонській тюрмі серед ув'язнених 1947 року були троє фашистів, 321 - комуніст і 18 - соціалістів. Залишки фашизму давали­ся взнаки насамперед у судовій сфері (діяв старий фашистський криміналь­ний кодекс). Відносини між державою та Ватиканом регулювали Латеранські угоди, укладені ще за Муссоліні.

Нові уряди відмовилися від політики автаркії та жорсткого контролю за економікою, але корпоративні структури, контрольовані урядом, зберіга­лися, наприклад, Інститут промислової реконструкції (1РІ), великі приватно-державні об'єднання у важкій промисловості тощо

Згодом почали відроджуватися праворадикальні і неофашистські партії. Так, 1946 року виникла партія Італійської соціальної дії, яка оголосила себе опозиційною до державно-політичної системи, що формувалася в країні.

Найважливішою проблемою, що викликав процес демократизації після звільнення Італії, стало формування органів центральної та місцевої влади. Країну фактично поділили " санітарним кордоном" на дві зони. На півночі влада знаходилася в'руках КНЗПІ та її низових Комітетів національного звільнення (обласних, комунальних, заводських). Провінційні КНЗ призна­чали префектів, мерів і начальників місцевої поліції (квесторів). На конфіс­ковані підприємства направляли надзвичайних комісарів. У червні 1945 року за розпорядженням союзників інститут надзвичайних комісарів був скасо­ваний. Тоді ж почалося розформування партизанських загонів: частина парти­занів поповнила ряди поліції, іншим - надавали робочі місця на підприєм­ствах. Траплялися випадки саботажу з боку частини партизанів, які прихо­вували зброю, влаштовували таємні склади зброї та набоїв.

У південній і частково центральній Італії КНЗ не мали функцій інсти­тутів влади, а були лише дорадчими органами при урядових та місцевих владних структурах. Верховна влада в цьому регіоні належала королю.

Питання про об'єднання політичних структур різних частин Італії об­говорювалося декілька разів. Незважаючи на протидію лівих партій (Партії дії та лівих соціалістів), було прийнято рішення про надання комітетам КНЗ

консультативних функцій, а заводські КН3 трансформувалися в профспілкові організації. Таким чином зазнали невдачі спроби лівих сил перетворити місцеві КНЗ в знаряддя соціалістичних змін.

Італійські уряди до обрання парламенту мали законодавчі функції. Кабінет Ф.Паррі, хоч і проіснував лише до кінця 1945 року, встиг прийняти низку важливих декретів, зокрема, про дефашизацію і, найголовніше, - про порядок створення нової демократичної держави. Було скликано Консульта­тивні збори, які ухвалили новий виборчий закон, призначили дату референ­думу з питань державного ладу та виборів до Установчих зборів.

З метою усунення префектів, призначених КНЗ. новий уряд А.Де Гас-пері (з грудня 1945 року) упродовж березня-жовтня 1946 року провів за згодою союзників вибори до місцевих органів влади (дві третини комун), перевагу на яких здобула християнсько-демократична партія (1, 2 млн. го­лосів). Префекти КНЗ були замінені новими людьми.

В Італії склалася багатонартійна політична система. Спектр антифа­шистських партій був розлогим. Лівий фланг складали комуністи, соціалі­сти та Партія дії (ПД). Серед лівих сил на перше місце висунулася Італійська комуністична партія (1КП), у лавах якої наприкінці 1945 року налічувалося 1, 8 млн. осіб. її лідером був Пальміро Тольятті. П'ятий з'їзд 1КП (грудень 1945 року) прийняв програму створення в Італії республіканської " прогре­сивної демократії" як альтернативної радянській моделі; перепоною до вступу до компартії не могли стати розходження в філософських чи релігійних пе­реконаннях. Щоправда, в керівництві ІКП були й інші точки зору. Так, П.Сек-кья був прихильником прямого захоплення державної влади. Такої ж думки дотримувалась і частина її низових організацій. У своїй зовнішньополітичній орієнтації компартія залишалася одверто прорадянською.

Другою за чисельністю лівою партією була Італійська соціалістична партія пролетарської єдності (ІСППЄ; 700 тисяч членів) на чолі з П'єтро Ненні. Вона була зв'язана пактом з ІКП, підтримувала стратегію прогресив­ної демократії та опори на СРСР. На XXIV з'їзді партії виділилося праве крило на чолі з Дж. Сарагатом. Він виступив за " соціалістичну модель" скан­динавського типу. Його прихильники заснували Італійську соціал-демокра-тичну партію (ІСДП), яка ввійшла до блоку правлячих партій. Після виходу Дж. Сарагати соціалісти назвали свою партію Італійською соціалістичною партією (ІСП).

Партія дії (ПД) базувалася на різних ідеологічних течіях, але домінува­ла ідеологія ліберал-соціалізму, яка поєднувала ліберальні ідеї політичної і економічної свободи (в тому числі свободу приватної власності) з соціалі­стичними ідеями соціальної справедливості, участі трудящих в управлінні економікою та суспільством. Проте партія не змогла стати масовою і 1947 року саморозпустилася.

Центр та праве крило було репрезентоване Християнсько-демократич­ною (ХДП) та Італійською ліберальною (ІЛІТ) партіями. ХДП, чисельність якої складала 1 млн. осіб, відстоювала республіканську систему в країні (шляхом референдуму) та ідею широких соціальних реформ у дусі христи­янських принципів (свобода совісті, особистості, приватної власності). ХДП мала широку опору в суспільстві, її підтримував Ватікан, що й перетворило її у провідну партію повоєнної Італії. Одним з її видатних лідерів був Альч-іде Де Гаспері (1880-1954), політик рангу К.Аденауера, Шарля де Голля. Палкий прихильник релігії він виступив як антипод Б.Мусоліні, ідеї якого називав " більшовизмом у чорному". 1927 року фашистський режим ув'яз­нив А. Де Гаспері, він врятувався лише завдяки Латеранським угодам, підпи­саними у 1929 році. Папа Пій XI домігся його звільнення. Упродовж 14 наступних років Де Гаспері працював у ватиканській бібліотеці. Таким чи­ном, після падіння фашизму він залишився фактично єдиною видатною осо­бистістю, незаплямованою співпрацею з режимом Муссолші.