Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 1 страница

В цих умовах франкістський режим не обмежився " косметичним ремонтом фасаду" і поліпшенням функціонування існуючих інституцій, а відкрив " зе­лене світло" лібералізації та відкритості (апертурі). Це було справді принци­пове і водночас видатне рішення глави іспанської держави. Свою долю, як і всього режиму, він пов'язав з цього часу з " Опус Деї" (" Божа справа"), като­лицькою організацією, визнаною 1941 року Ватіканом та очолюваною Хосе Ескривою де Балагером. Головна мета " Опус деї" полягала у відродженні католицизму, а сумлінна праця та професіоналізм її членів вважався найви­щою чеснотою людини, що обрала " дорогу апостола". Під виливом " Опус деї" перебували вже чимало високопоставлених інтелігентів, менеджерів та політиків франкістської Іспанії, що забезпечило їм широку участь у держав­них справах, 25 лютого 1957 року каудильйо сформував новий уряд, в якому основні посади в господарських міністерствах зайняли опусдеїсти. Преса спочатку кваліфікувала їх як технічних спеціалістів, а згодом - як технок­ратів.

Почали вони з адміністративної реформи. Наступним кроком став за­кон (1958 рік) про укладення колективних договорів, спрямований на попе­редження страйків. Було також запроваджено нову податкову реформу, яка збільшила фінансові надходження у бюджет, запроваджено єдиний реальний обмінний курс песети, відчинено двері (хоча і вузькі) для надходжень іно­земного капіталу.

Друга фаза лібералізації почалася з переговорів з Міжнародним валют­ним фондом. В липні 1959 року було підписано " План економічної стабілі­зації", який передбачав виконання програми-мінімум: поступове скасування адміністративного контролю над господарською діяльністю, цінами та зарп­латою, девальвацію песети та її конвертацію, ліквідацію дефіциту держав­ного бюджету, відмову від обмежень у зовнішній торгівлі та переведення імпорту на режим митного регулювання.

Упродовж перших півтора року дії " плану" ситуація в країні не зміни­лася, більше того, почався спад промислового виробництва, зросло безроб­іття через закриття нерентабельних підприємств, не поліпшилася якість жит­тя. З 1960 року почалася масова міграція іспанців до європейських країн: за 10 років виїхало майже 1 млн. осіб.

Лише з середини 1961 року Іспанія вступила у смугу промислового піднесення, яке тривало упродовж десятиріччя. Вже у 1961 році досягнуто позитивного балансу державного бюджету; іноземні інвестиції зросли з 12 млн. доларів у 1958 році до 86, 6 млн. у 1960, за ці ж роки подвоїлася кількість туристів: з 3 млн. осіб до 6 млн. і продовжувала зростати.

В контексті іспанської історії успіхи десаррольйо (розвитку) були епо­хальними, в світі заговорили про " іспанське економічне диво". Впродовж

1961-1975 років, які називають роками розвитку, економіка Іспанії зростала щорічно на 7 відсотків, швидше, ніж у будь-якій країні капіталістичного світу, крім Японії. Динаміка росту виробництва в деяких галузях була феноме­нальною. Наприклад, випуск автомобілів збільшився протягом 1962-1974 років з 67 тисяч до 707 тисяч. За ці ж роки потроїлося виробництво електро­енергії, сталі та цементу. За історично короткий час Іспанія перетворилася з відсталої, переважно аграрної країни в індустріально-аграрну, посівши 1972 року за розміром валового внутрішнього продукту 5-е місце в Західній Європі і 8-е в капіталістичному світі. Але найкрасномовнішим показником економ­ічного статусу країни стало зростання національного доходу на душу насе­лення. В Іспанії він зріс за роки розвитку з 517 доларів на одну особу до 1300 доларів у 1975 році, а частка заробітної плати склала у валовому внутрішнь­ому продукті 64 відсотки, що поставило її на один рівень з провідними євро­пейськими країнами.

Іспанія перетворилася у туристичну " Мекку". В 1974 році прибуток від туризму склав 3 млрд. доларів., а золотовалютні запаси Іспанії склали 5 млрд. доларів.

Зміни у сільському господарстві були ще більш разючими, ніж у про­мисловості. Хоча проблеми на селі залишалися, воно набрало разом з тим сучасного вигляду. Лише за десятиріччя (1960-1970) кількість тракторів в іспанському селі зросла у 5 разів, комбайнів -у 6, 5 рази. Наближення Іспанії до розряду індустріально розвинених країн закономірно спричинило кризу традиційної агрокультури, що конкретно проявилося у поступовому пере­ході надлишку сільського населення в промисловість. Щодо кількості селян, які мігрували в міста та за кордон протягом 1960-1974 років, немає єдності: від максимальної в 2, 5 млн. до мінімальної в 1, 5 - 1, 3 млн. осіб. Це означає зменшення частки селянства в загальній кількості працездатного населення країни з 41, 3 відсотки до 23. Ці показники є типовими для країн, що приско­рено піднімаються до рівня індустріально розвинених.

Політика лібералізації та модернізації " революціонізувала" спосіб життя іспанців. Якщо на початку 1960-х років телефон, телевізор, автомобіль були рідкістю, доступними лише заможнім сім'ям, то у 1970-х роках до цих благ цивілізації долучилася більшість іспанських родин. Ще у 1940-х роках було започатковано скромну систему соціального захисту, яка поширилася спол-чатку на робітників промисловості та сфери обслуговування. В 1964 році до неї було включено сільське населення - 2 млн. осіб; в 1971 році - дрібні власники. Щоправда, виплати були ще невисокі.

Успіхи у сфері освіти та медицини стали доказом великої трансфор­мації суспільного життя. На початок 1970-х років початковою освітою було охоплено всіх дітей, за винятком тих, що жили ізольовано у горах; кількість університетів подвоїлася, а студентів збільшилося в 10 разів. Показником

рівня розвитку медичного обслуговування може бути такий приклад: дитяча смертність на кожну 1000 народжених неухильно знижувалася: з 123 дітей у 1930 році до 18-у 1974 році. За цим показником Іспанія випереджала Вели­кобританію та США.

Найголовніший революційний результат іспанського " економічного дива" полягав у появі численного та впливого середнього класу, який став стабілізаційною основою іспанського суспільства, його мирної трансфор­мації в повноцінне, демократичне.

З процесом переходу франкізму до відкритої ринкової економіки по­в'язаний широкий спектр поміркованих політичних реформ, що стимулюва­ли становлення громадянського суспільства в Іспанії. З кінця 1950-х років Іспанія стала відкритою країною з вільним правом виїзду та в'їзду, на бать­ківщину почали повертатися політемігранти, було проголошено свободу віросповідань, виникають та розгортають діяльність політичні асоціації (партії), яких на середину 1970-х років було від 300 до 400; видано закон про пресу (1966 рік), який скасовував попередню цензуру, дозволено публікацію книг лівого спрямування, вийшли друком всі твори К.Маркса; знято пол­ітичну й карну відповідальність за події, пов'язані з громадянською війною; 1965 року офіційно дозволено економічні страйки тощо.

Упродовж двох років (1974-1975) Іспанія переживала незнану раніше свободу преси, яка зіграла вирішальну роль у формуванні демократичного світогляду та політичної культури в країні. Засоби мосової інформації відкри­то й правдиво сповіщали про страйки, теракта, наводили висловлювання лідерів опозиції, в тому числі комуністичної. Толерантне ставлення виявля­лося до діяльності християнсько-демократичної, ліберальної та соціал-де-мократичної опозиції та їхніх лідерів.

Своєрідною відповіддю на зміни у суспільно-політичному житті краї­ни став новий конституційний проект " Органічного закону про державу", схвалений на референдумі 1966 року. Цим законом завершувалася інституц-ійно-правова історія франкізму. У відповідності з законом каудильйо як гла­ву держави оголошено " верховним представником нації, який уособлює на­ціональний суверенітет; здійснює верховну політичну і адміністративну вла­ду." Єдиним обмеженням його всеосяжної влади стало за новим законом розмежування посад голови держави та голови уряду. Закон регулював та­кож правове поле у діяльності всіх інституцій режиму.

Нарешті, 22 липня 1969 року надзвичйнв сесія кортесів з ініціативи Ф.Франко оголосила Хуана Карлоса офіційним наступником іспанського престолу. Водночас режим підточувався активізацією терористичної діяль­ності ЕТА, сепаратизмом каталонців та басків, корупційними скандалами, розгортанням опозиційного руху. Франкістська система все частіше давала збої. Це було переконливим свідченням того, що вона трималася на автори-

теті та владі каудильйо. Важким ударом для режиму стало вбивство ЕТА Карреро Бланко, незмінного соратника Ф.Франко з 1941 року, згодом вще-прем'єра, а з 1973 року - прем'єра.

Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської де­мократії (1976 - 1982 роки). Поштовхом для переходу до реальної демок­ратії в Іспанії стала смерть фундатора авторитарного режиму Ф.Франко (20 листопада 1975 року). На цей час, в країні " склалася своєрідна рівновага сил. Постфранкістський режим не міг зберегти стару систему, а опозиція не спроможна була запровадити іншу". Причини слід шукати перш за все в тому, що франкізм зазнав впродовж свого існування значної демократичної ево­люції, а, отже, підготував грунт для мирної перебудови іспанського суспіль­ства. Вирішальне значення мало й те, що її гарантом став іспанський король Хуан Карлос І, який у своїй інаугураційній промові заявив про свій намір здійснити назрілі в країні реформи.

Перший післяфранкістський уряд очолив Х.Аріас Наварро. До його складу увійшли і представники правих сил, які орієнтувалися на еволюційну заміну режиму, і прихильники " бункера". У програмній заяві нового кабіне­ту міністрів, опублікованій 15 грудня 1975 року, йшлося, щоправда, в загаль­них рисах про " процес еволюції" і наближення Іспанії до західного співто­вариства та здійсненя " деяких перетворень".

Між тим у суспільстві відбувалася активна структуризація. Так, 26 бе­резня 1976 року виникла антифранкістська опозиція - Демократична коор­динація. До неї увійшли ліві соціалісти, ліберали (ліві демократи, карлі-сти), нові профспілки тощо.

Програма Демократичної координації містила 7 пунктів: 1) негайне звільнення всіх політв'язнів, повернення емігрантів, відновлення в правах всіх, хто був їх позбавлений з політичних мотивів; 2) відновлення у повному обсязі основних прав і свобод; 3) ліквідація " вертикальних синдикатів" і визнання свободи профспілок; 4) негайне надання прав і свобод різним на­ціям Іспанії; 5) введення демократичного законодавства; 6) невтручання армії в політику; 7) демократичний розрив з минулим і надання народу права виі-шувати питання про майбутнє держави шляхом референдуму. Програма не торкалася соціально-економічних проблем. Першочергового значення Де­мократична координація надавала політичній демократизації суспільства, пов'язуючи саме з нею можливість приступити до розв'язання соціально-економічних питань.

Блокування реформ і жорстоке придушення опозиційного руху загост­рювали ситуацію в країні. Король санкціонував 1 липня 1976 року відставку уряду А.Наварро. Новим прем'єр-міністром став 44-річний адвокат, гене­ральний секретар єдиної офіційно дозволеної партії у роки франкізму " На­ціонального руху" Адольфо Суарес. Саме з його ім'ям традиційно пов'язу-

ють успішний " мирний перехід" від авторитарної диктатури до демократії. Його кабінет був сформований з міністрів, які не відігравали провідної ролі за франкізму і не брали участь у громадянській війні. Першочерговим завданням А.Суарес вважав у нейтралізацію " бункеру", подолання протидії реформам в армії, кортесах, " Національному русі", а також забезпечення юридичних норм виходу демократичної опозиції на політичну авансцену післяфранкістської Іспанії. Якщо до 1976 року в країна була лише одна доб­ре організована опозиційна партія, що діяла у підпіллі (КПІ), то в 1976-1977 роках, ще до прийняття закону про партії, виникло понад 150 партій. Незва­жаючи на потужний потенціал, опозиція мала доволі аморфний характер.

Прийняттям Основного закону про політичну реформу уряд забезпе­чив юридичну базу для демократичних нововведень. Важливо те, що цей закон не містив норм, які скасовували б попереднє законодавство, за своєю формою він був виконаний як закон про реформу (а не скасування) семи Основних франкістських законів, тому дехто навіть називав його восьмим Основним законом. Нечітке формулювання деяких його положень можна було трактувати як збереження чинного законодавства. Цей законопроект передбачав також заміну франкістських кортесів двопалатним парламентом, що обирався на основі загального, прямого і таємного голосування, а також визначав функції нижньої і верхньої (конгрес депутатів і сенат) палат май­бутнього законодавчого органу. Політична реформа, безсумнівно, була кро­ком уперед. Проте в ній нічого не говорилося про відповідальність уряду перед парламентом, проголошувалося, що голова уряду і голова парламенту не обираються, а призначаються королем. Недемократичний характер мало і: положення реформи, яке при затвердженні законопроектів наділяло одна­ковими правами конгрес депутатів і сенат, хоча шосту частину членів остан­нього не обирали, їх призначав король.

Франкістські кортеси затвердили законопроект (425 висловились " за", 59 - " проти", 13 - утримались) 18 листопада 1976 року. Так, за влучним висловлюванням зарубіжних іспаністів, вони здійснили " власне політичне харакірі".

5 грудня 1976 року відбувся референдум з питання Закону про політич­ну реформу. Саме в цей час відбулося перше зіткнення Суареса з антифран-кістською опозицією (ліві радикали, в тому числі соціалісти і комуністи), яка вимагала швидкої демократизації і була невдоволена компромісним ха­рактером закону, тому й закликала громадян бойкотувати референдум, не брати в ньому участь. У результаті референдуму за підтримку законопроек­ту висловились 94, 2 відсотка виборців, які взяли участь у голосуванні, проти - лише 2, 6 відсотка прибічників франкізму. В той же час 22 відсотки ви­борців не взяли участі в голосуванні, продемонструвавши свою незгоду з політикою уряду.

Проведення загальнонаціонального референдуму на початковому етапі реформи став першим важливим елементом іспанського досвіду трансфор­мування суспільства. Склавши реформаторську програму, іспанське керів­ництво насамперед винесло її на суд громадян країни, щоб почути їхню думку і отримати " згоду" на проведення перетворень.

Отже, впродовж 6 місяців Суарес зумів завоювати на свій бік симпатії більшості іспанців. Про це свідчать не лише результати референдуму 15 груд­ня, а й опитування громадської думки, проведені інститутом Геллапа в липні

1976 року: 61 відсоток іспанців висловили задоволення усуненням від влади
А.Наварро, 15 відсотків опитаних вбачали у цьому погану ознаку і 24 відсот­
ки не змогли визначити свою позицію в даному питанні. Уряд Суареса
підтримали 74 відсотки іспанців, 5 відсотків були проти, 21 відсоток утри­
малися від відповіді.

Законодавча діяльність іспанського уряду після прийняття Закону про політичну реформу була досить активною. На перший план, безумовно, вий­шли заходи щодо реформування соціально-політичних структур режиму. 4 квітня 1977 року було прийнято закон, який дозволяв вільне об'єднання ро­бітників і підприємців у самостійні профспілки. Держава відмовлялась від прямого контролю за профспілковим рухом. Так були реформовані франкістські " вертикальні профспілки" і забезпечені демократичні норми соціального життя країни. Вагомим політичним кроком уряду у цьому пи­тання та ліквідації франкістських владних інститутів став декрет-закон про розпуск " Національного руху", прийнятий 2 квітня 1977 року. Розпустити Національний рух, який часто неправомірно називають " Фалангою", вияви­лося не важко: ця партія не була ні тоталітарною, ні правлячою чи такою, що масову соціальну базу режиму. Діячі цього політичного об'єднання пе­рейшли в державне підпорядкування. А майно Руху передано Міністерству фінансів. Уряд руйнував стару систему, а не вів боротьбу з її представника­ми. Демократію в країні запроваджували згори, легально і за участю дер­жавних діячів франкістської доби.

Для подальшої нормалізації політичної і соціальної ситуації напере­додні парламентських виборів було прийнято ще ряд законів. Так. 8 лютого

1977 року ухвалено декрет-закон про політичні асоціації, згідно з яким
Міністерство внутрішніх справ втратило право відмовляти в легалізації пол­
ітичним партіям, а уряд не мав права тимчасово припиняти легальну
діяльність тієї чи іншої партії без санкції суду. Завдяки новому закону було
легалізовано компартію Іспанії. Таким чином у політичний процес інтегру­
валися всі наявні опозиційні політичні сили. Законом від 4 березня 1977
року визнавалося право на страйки та визначалися шляхи полагодження
трудових конфліктів. 11 березня 1977 року уряд розширив амністію для пол­
ітв'язнів. У березні 1977 року за наполяганням правої та лівої опозицій було

9R4

прийнято закон про виборчу систему, за якою право обирати і бути обраним надавалось усім громадянам, які досягай 21 року; позбавлялися цього права міністри, держслужбовці, військовослужбовці. Політичні партії отримували рівні можливості для доступу до мас-медіа. Цей закон був доповнений зако­ном про свободу інформації і друку.

Наступним важливим політичним кроком А.Суареса стало заснування власної політичної партії центристського спрямування-Союзу демократич­ного центру (СДЦ). Це була коаліція " обновленців - франкістів", христи­янських демократів, лібералів, поміркованих соціал-демократів. СДЦ дозво­лив А.Суаресу діяти одночасно за нормами двох режимів - минулого і май­бутнього: як глава останнього уряду авторитарного режиму, він продовжу­вав керувати державою багато в чому ще авторитарними методами, але як лідер парламентської партії включився в процес боротьби за владу у ново-створеній демократичній системі.

Перші демократичні парламентські вибори, які показали реальну роз­становку політичних сил, відбулися 15 червня 1977 року. З'ясувалося, що з десяти зареєстрованих партій авторитетом користуються лише чотири: СДЦ - 34 відсотки голосів (167 місць у парламенті), ІСРП - 29, 2 відсотка (118 місць), КПІ - 9.2 відсотка (20 місць), Народний альянс - 8, 4 відсотка голосів (16 місць у парламенті). Успіх СДЦ закріпив перегрупування сил, а саме: вихід на авансцену суспільного життя промислово-фінансових кіл, які праг­нули перетворити політичну систему країни на кшталт західноєвропейської та відтіснити від державного керма ті групи олігархів, які панували за фран-кізму.

Однак говорити про повну ліквідацію франкізму як політичної систе­ми в цей період не доводиться, адже демократичні інститути співіснували з формально діючими франкістськими законами. Головний ініціатор і конст­руктор реформ А.Суарес, напевне, був дещо розчарований результатами го­лосування, оскільки доволі успішний хід реформ дозволяв йому сподіватися на більшу підтримку виборців. Розуміючи, що без підтримки лівих партій СДЦ важко буде завершити процес демократизації, голова уряду висунув ідею " національного консенсусу", після досягнення якого буде прийнято Основний закон - Конституцію.

22 липня 1977 року в Мадриді відбулось офіційне відкриття сесії кор-тесів. Невдовзі парламент затвердив новий склад уряду, до якого увійшли члени однієї партії - СДЦ- на чолі з А.Суаресом. Другий уряд А.Суареса. як і попередній, був урядом підприємців та фінансистів. Дев'ять його членів поєднували керівництво міністерствами з перебуванням на 13 посадах в ад­міністративних радах компаній, пов'язаних з транснаціональними корпора­ціями. Першою акцією нового демократичного парламенту стало прийнят­тя закон про амністію. В цей час це було вкрай важливо. Необхідний був

2G5

справжній закон із зворотною силою, який би передбачав не тільки негайне звільнення всіх без винятку політичних в'язнів, але й отримання ними ко­лишніх робочих місць, повернення власності, відновлення пенсій тощо. Цей закон став першим загальнодержавним нормативним актом, виробленим шляхом переговорів і угод. ЗО вересня 1977 року соціалісти, комуністи і на­ціоналісти представили єдиний текст закону про амністію. В терміновому порядку уряд підготував свій варіант, щоб мати можливість вести перегово­ри з опозицією. В результаті цих переговорів і виник кінцевий текст закону, затверджений кортесами (парламентом) 14 жовтня 1977 року.

Тоді ж багато відомих політиків Іспанії обмірковували ідею глобально­го договору всіх великих політичних сил, в рамках якого могли б регулюва­тися всі важливі політичні проблеми перехідного періоду. В ситуації, що склалася, необхідним стало скликання широкого форуму, щоб почати пере­говори. У вересні 1977 року уряд направив всім лідерам парламентських груп нижньої палати запрошення на форму в Монклоа (урядова резиденція в Мадриді).

Переговори між урядом і представленими у парламенті партіями три­вали три тижні і завершились досягненням фундаментальної угоди - пакту Монклоа (9 жовтня 1977 року), що передбачав взаємні зобов'язання і взаємні гарантії політичним силам. Обопільні зобов'язання та гарантії підписантів торкались наступних питань: бюджетної та монетарної політики, соціально­го страхування, цін та зарплати, зайнятості. " Пакт Монклоа" складався з двох окремих документів: 1) програми оздоровлення і економічної реформи (з X розділів) та 2) програми діяльності політичних та юридичних інституцій (з IX розділів). Після ухвали кортесами (листопад 1977 року) пакт вступив у Дію.

В економічній сфері передбачалось здійснення комплексу стабілізую­чих заходів: передусім контроль над державними витратами, грошовою ма­сою, ростом заробітної плати, підтримання зайнятості, перегляд політики капіталовкладень, приборкання інфляції, скорочення кредитування, допомога дрібному і середньому бізнесу, стримування цін; виділення 100 000 млн. песет для соціальних виплат, 60 000 млн. - на створення робочих місць; забезпе­чення законодавством аграрних перетворень, сільськогосподарського руху тощо. Іспанська економіка, за пактом, базувалась на ринковому господарстві, " політиці прибутків", ліквідації диспропорцій шляхом прогресивного опо­даткування.

Участь лівої опозиції у переговорах визначила радикальний характер політичної частини пакту, яка передбачала встановлення парламентського контролю над засобами масової інформації, право на політичні об'єднання; перегляд кримінального і військового кодексів; розробку ряду демократич­них законопроектів щодо порядку проведення зборів і маніфестацій, дотри-

мання громадського порядку; реорганізації сил безпеки.

Таким чином, пакт Монклоа забезпечив злагоду в суспільстві і мож­ливість виходу з кризи. Його підписання продемонструвало високий ступінь відповідальності основних політичних сил Іспанії, їх готовність піти на ро­зумний компроміс в ім'я майбутнього своєї країни. Пакт Монклоа - це свідчення політики " співробітництва і поступок головних політичних партій", " розуму і поміркованості, виявлених Ф.Гонсалесом, С.Карільйо та іншими лідерами опозиції". " Пакт Монклоа - це зразок прагматизму і волі до комп­ромісу з боку політичних еліт".

Створений пактом політичний клімат консенсусу сприяв найважливішій події на першому етапі демократизації - розробці та прийняттю у грудні 1978 року конституції, яка створила юридичну базу для подальшої демокра­тичної перебудови іспанського суспільства.

Вибори 1982 року та перемога ІСРП. Правління соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом (1982-1996 роки). У березні 1982 року уряд Леопольдо Кальво Сотело, сформований на базі СДЦ, зазнав невдачі у парламенті: було відхилено, розроблений партією, проект статуту автономії Валенсії, однієї з історичних земель країни (через вихід із парламенту фракції СДЦ - 17 депу­татів, партія втратила більшість). В цих умовах було призначено на 26 жовт­ня 1982 року дострокові парламентські вибори, треті за час постфранкізму. В передвиборчу кампанію включилось близько 20 загальнонаціональ­них і регіональних партій. Взагалі, в Іспанії нараховувалося близько 300 політичних партій, асоціацій, гуртків, груп і офіційно зареєстровано 250 партій. Щоправда, багато з них існували лише на папері.

Союз демократичного центру, зареєстрований 1978 року, нараховував 1981 року 88 тисяч осіб. СДЦ - це коаліція декількох самостійних партій і груп, які виникли на розвалинах франкістського " Національного руху".

Іспанська соціалістична робітнича партія - друга іспанська ліва партія за числом виборців, які за неї голосували. її чисельність склала 1981 року 200 тисяч осіб (в 1976 році - 10 тисяч осіб). Це одна із старих політичних партій Іспанії, яка утворена ще 1876 року. В 1974 році генеральним секрета­рем ІСРП обрано 30-річного Ф.Гонсалеса.

Іспанська соціалістична робітнича партія запропонувала конструктив­ну програму під назвою " За справедливе і рівноправне суспільство". Вона передбачала нормалізувати становище в економіці, зменшити армію " зай­вих людей" (зокрема, протягом чотирьох років створити 800 тисяч нових робочих місць), розгорнути боротьбу з тероризмом, зміцнити громадський порядок, скоротити пенсійний вік до 64 років, підвищити зарплату, посили­ти державний сектор в економіці, вирішити житлові проблеми, завершити процес автономізації провінцій. У сфері зовнішньої політики ІСРП висту­пає за мир, роззброєння, розрядку, за розвиток зв'язків із соціалістичними

країнами, розширення і зміцнення співробітництва з державами Латинської Америки, за негайне замороження переговорів про участь у НАТО. І нарешті ІСРП виступає за відмову від розміщення на її території ядерної зброї і за створення безядерних зон, зокрема в Середземномор'ї.

" Народний альянс" - четверта за впливом права партія. Вона створена 1976 року і об'єднала частину колишніх франкістів на чолі з колишнім міністром франкістського режиму Мануелем Фрагою Ірібарне. Ця партія мала імідж " неофранкістської". Вона вбачала шлях подолання кризи у збільшенні капіталовкладень в приватний сектор, у лібералізації економіки, у стимулю­ванні підприємництва.

Комуністична партія Іспанії - третя політична сила в країні - в 1981 році нараховувала 160 тисяч членів. В листопаді 1982 року обрано генераль­ним секретарем Херардо Іглесіаса На виборах в жовтні 1982 року у парла­мент обрано лише 4 депутата-комуніста. Компартія виступає за вихід країни з НАТО, проти проамериканської орієнтації у зовнішній політиці. Для вирі­шення внутрішніх проблем КПІ наголошує на створенні широкого демокра­тичного фронту з участю всіх сил прогресу.

3-иоміж багатьох інших, офіційно дозволених-республіканська партія, що притримується лівої ідеології та права партія " Нова сила", яка відкрито пропагує встановлення в країні авторитарної диктатури за франкістським взірцем.

Окрема стояла світська католицька організація " Опус деі" - " Справа Божа" - 72 тисячі членів, що розкидані по 87 країнах світу.

Перемога на виборах 28 жовтня 1982 року забезпечила ІСРП 202 з 350 мандатів в конгресі депутатів і 134 з 208 у сенаті.

Соціалістам, вперше в історії Іспанії, створившим однопартійний уряд, дісталася важка спадщина. Щорічні темпи інфляції складають майже 15 відсотків, 16 відсотків працездатного населення не має роботи. Недаремно найпопулярнішим пунктом передвиборної програми була обіцянка створити у найближчі чотири роки 800 тисяч додаткових робочих місць.

Кабінет міністрів Іспанії очолив лідер ІСРП Ф.Гонсалес. Він народив­ся 1942 року в Севільї. Батьки мали невелику ферму. В сім'ї панувала атмос­фера працьовитості, організованості, єдності слова та справи.

В коледжі і в середній школі не був ні першим, ні серед відстаючих. Дуже комунікабельний, веселий, багато друзів..Захоплення-футбол. Читав мало, лише після того, як у 13 років захворів астмою, посилено займався самоосвітою. В 1960 році вступив на юридичний факультет Севільського університету (хоча батьки наполягали на професії інженера). В університеті вступає до соціалістичної партії. Опісля працює в Севільї юристом. 1970 року обирається до виконкому ІСРП від Севільї; 1974 року у 32-річному віці 268

- генеральний секретар ІСРП. Серед характеристик, якими наділяють Ф.Гон-салеса, виділяють гнучкість та прагматизм.

Урядова програма соціалістичного уряду передбачала як необхідні ре-| форми з модернізації та технологічної перебудови суспільства, так і низку) соціальних зобов'язань, спрямованих на те, щоб підтягнути іспанське сусп­ільство до європейських стандартів. При цьому соціалісти орієнтувалися на демократизацію держави, підвищення ефективності всіх систем виконавчої влади, з тим, щоб, як підкреслив Ф.Гонсалес, заставити Іспанію функціону­вати. На думку партійних ідеологів, саме держава повинна стати " гарантом соціальних змін", " гарантом демократичного розвитку і солідарності між іспанцями, між націями та регіонами, що складають Іспанію", і двигуном соціального прогресу і справедливості. Держава виступала як консолідуюча загальнонаціональна, загальногромадська сила, яка найкращим чином орган­ізує суспільство на розв'язання завдань, поставлених сучасним моментом та станом держави.