Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 7 страница






Загалом за ту чи іншу причетність до злочинного вбивства А.Моро було ув'язнено пожиттєво 33 особи. Проте, за різними свідченнями, судо­вий процес залишився не доведеним до кінця, не розкрито зв'язки підсудних з правлячими колами, з " червоними бригадами", нарешті, з ЦРУ. Відповіді на питання: " Хто був організатором вбивства А.Моро? " немає і до сьогод­нішнього дня.

Італійська компартія зазнала важких звинувачень, їй інкримінували зв'язок з " червоними бригадами". Комуністи відмовилися в січні 1979 року від підтримки уряду, вийшли з парламентської більшості і перейшли в опо­зицію до ХДП.

Італія 1980-х років. З часу червневих 1979 року парламентських ви­борів в Італії формуються п'ятипаргійні уряди з християнських демократів, лібералів, республіканців, соціал-демократів та соціалістів.

У соціально-економічній сфері гору взяли консервативні тенденції.


Країна перебувала під враженням скандалів, пов'язаних з нафтовою коруп­цією та " П-2", як паралельним центром влади. В листопаді 1980 року став­ся руйнівний землетрус, урядові кола знову виявилися не на висоті. Ситуація погіршилася новою світовою економічною кризою 1980-1982 років.

Вихід соціалістів весною 1983 року з п'ятипартійного уряду через відхи­лення парламентською більшістю закону про оподаткування нафтових ком­паній спричинив чергову урядову кризу. Спроби створити новий коаліцій­ний уряд виявилися безрезультатними. У відповідності з конституцією пре­зидент А.Пертіні підписав декрет про розпуск парламенту і проведення 26 червня цього ж року позачергових парламентських виборів. З часу завер­шення другої світової війни в Італії змінилося 43 урядових кабінети.

Внутрішня та зовнішня політика уряду Б.Краксі (1983-1987 роки). Після виборів було сформовано п'ятипартійний коаліційний уряд на чолі з лідером соціалістичної партії Бенедетто (Беттіно) Краксі. Вперше за після­воєнні роки ХДП поступилася ключовою посадою в уряді. Головне завдан­ня нового кабінету міністрів полягало в тому, щоб подолати наслідки кризи 1980-1982 років, дефіциту торговельного балансу в три трильйони лір та держбюджету, інфляції тощо.

Італійський уряд на чолі з соціалістом Б. Краксі керував країною ре­кордно тривалий час-до літа 1987 року. Йому випало здійснити свого роду " неоконсервативну революцію" на взірець тієї, яку здійснили в США Р.Рей­ган, у Великобританії - М.Тетчер, у ФРН - Г.Коль. Першочерговим постало питання про статус державного сектору, в якому зосереджувалося 3/4 до­бувних підприємств і видобутку чавуну, понад 50 відсотків сталеливарної", 70 - суднобудівної та дві третини електромеханічної промисловості і майже вся інфраструктура. Новий підхід стосовно державного сектору передбачав часткову приватизацію та ліквідацію нерентабельних підприємств. Водно­час було дано поштовх бурхливому розвиткові дрібного підприємництва. Що­річно засновувалося 250-300 тисяч нових приватних підприємств (при бан­крутстві - 100-150 тисяч). Мініпідприємства виростали на базі ремісничих майстерень, надомного виробництва, у дворах і садах селян-напівсшльників.

Таким чином відбувалася індустріалізація, чи реіндустріалізація цілих регіонів - Північно-Східного. Центрального, почасти і Південної Італії. Тех­нологічна перебудова спричинила великі соціальні зміни: на 1, 5 млн. скоро­тилася чисельність фабрично-заводських робітників; на кожного промисло­вого працівника тепер припадало двоє, зайнятих у сфері обслуговування.

Разом з тим підприємці, спекулюючи гаслом звільнення економіки, перейшли в наступ на соціальні завоювання трудящих. Конфіндустрія (об­'єднання промисловців) висунула гасло: " Менше держави, менше промис­ловості, менше профспілок! " Уряд Б.Краксі запровадив режим жорсткої еко­номії та підтримав Конфіндустрію своїм декретом від 14 лютого 1984 року


про обмеження дії рухомої шкали зарплати, яка регулювала збільшення зар­платні відповідно до зростання вартості житла; зменшення витрат на охоро­ну здоров'я, соціальне страхування та освіту. Водночас уряд здійснив ак­тивну атаку на мафію, підвищив зарплату поліції, притягнув до судової відпо­відальності багатьох її учасників; дещо обмежив відповідно до нової угоди з Ватиканом вплив католицької церкви на освітні та сімейні відносини.

У зовнішньополітичній сфері уряд Б.Краксі взяв курс на зміцнення ат­лантичної солідарності. Однією з перших Італія приєдналася до американсь­кої стратегії оборонної ініціативи (СОІ), дозволила будівництво у Комізо, на Сицилії, баз для 112 ядерних крилатих ракет; італійські військові брали участь в акціях багатонаціональних збройних сил тощо. Водночас Італія приєдна­лася до " антирадянської коаліції", пов'язаної із справою Антонова, болгарсь­кого підданого, організатора замаху на папу Іоанна-Павла П. В 1986 році Б.Краксі відвідав СРСР і зустрівся з М.Горбачовим - ініціатором нового політичного курсу, спрямованого на перебудову радянської системи. Після відставки уряду Б.Краксі 1987 року, уряди очолювалися демохристиянами і часто змінювалися.

Серйозні пертурбації пережила у 1980-х роках Італійська компартія. З часу " епохи" Е.Берлінгуера, його переходу на позиції " єврокомунізму" (відмо­ви від найголовніших одіозних постулатів марксистсько-ленінського вчен­ня) партія вступила в період розброду, чвар та розчарувань, падала її чи­сельність та вплив. ІКП стояла перед порогом суп свого реформування.

Італія 1990-х років. У 1990-і роки Італія вступила як розвинена інду­стріальна країна, яка посіла п'яте місце у світі за валовим внутрішнім про­дуктом. Провідною галуззю стало машинобудування: за кількістю виробле­них верстатів країна займала четверте місце. Концерн ФІАТ називають " інду­стріальним міфом XXI століття". Водночас в економіці Італії збереглися такі негативні явища, як міжрегіональні (північ-південь) та міжгалузеві диспро­порції, високі темпи зростання вартості життя, безробіття (1993 року 10 відсотків; це друге місце у Європі після Іспанії), деяке відставання у сфері високих технологій, дефіцит бюджету та державний борг, висока інфляція, неефективність державного сектору (50 відсотків економіки та 70 відсотків банків контролює держава).

Головне завдання італійської спільноти полягало у досягненні еконо­мічних та політичних стандартів провідних європейських держав, зокрема, необхідно було домогтися ефективної системи державного управління (за 52 повоєнні роки помінялося 55 урядів). Чи не найбільше підривають італ­ійську політичну систему гучні справи про корупцію вищих урядових осіб.

Про нездатність політичної системи Першої республіки вирішувати завдання, які висуває сучасність, йшлося давно. Жвава дискусія на цю тему тривала, починаючи з кінця 1970-х років. Саме тоді соціальні зміни в італ-


ійському суспільстві, а також тенденції, які розвивалися у світі і які вилили­ся в те, що пізніше було означено терміном «глобалізація», змусили італійсь­ку правлячу еліту замислитися над тим, чому наявна в країні система пол­ітичних інститутів діє так неефективно.

Коли Б.Краксі, тодішній лідер ІСП, найдинамічнішої на той час партії, якій пощастило залучати на свій бік виборців із нових соціальних верств, у 1979 році вперше порушив питання про потребу «великої реформи», його, як він сам підкреслював, сприйняли за «божевільного чи претендента у дик­татори». Політична еліта і громадська думка країни розцінили його пропо­зицію як «атаку на демократію». Лідер соціалістів чудово розумів, що він порушив табу: торкнувся найбільшої святині - конституційної системи Іта­лійської республіки. Це табу утвердилося з післявоєнних часів за мовчазною домовленістю між шістьма політичними партіями, які брали участь у анти­фашистському опорі.

Висунуті Б.Краксі ідеї зводилися до п'яти основних пунктів: 1) збе­реження двох палат парламенту, але зі зміною їх ролі; 2) прискорення проце­су прийняття рішень; 3) забезпечення стабільності урядів; 4) деполітизація судових органів і контроль за їхньою діяльністю з боку парламенту; 5) ре­форма виборчого закону з метою створити умови, щоб малі партії могли почати процес об'єднання в більш впливові політичні організації (малося на увазі застосувати в майбутньому п'ятивідсотковий бар'єр, який існує в інших країнах).

Соціалісти вважали, що корені некерованості країною-у структурних деформаціях інституціональної системи. На їхню думку, глибока криза італ­ійського суспільства могла призвести до демонтажу соціальної держави. Пропоновані ними перетворення мали послужити її модернізації. Необхідно було здійснити «очищення» соціальної держави від усього дегенеративного в її структурах, перейти до «кращого управління».

Усе це соціалісти пропонували ще до того, як їхній лідер Б> Краксі обійняв посаду прем'єр-міністра, на якій перебував найдовше за весь після­воєнний період в історії Італії. 1 все ж, хоч формально уряд очолював соц­іаліст, якихось змін в системі влади ХДП, яка панувала у Першій республіці, не сталося. Прем'єр-міністрові Б.Краксі і створеним під пропоновані соціа­лістами проекти парламентським структурам мало що вдалося зробити. Незважаючи на їхні зусилля, на почату з їхньої ініціативи широку дискусію та діяльність спеціальної парламентської комісії з питань інституціональних реформ, усі проекти залишилися лише на папері. Однак, імпульсом, що їх у 1990-х роках внесли соціалісти й інші зацікавлені у реформах сили, викли­кали лавину, яка за іронією долі поховала і її ініціаторів, причому не лише малі італійські партії, яких теж не влаштовувало панування ХДП і цілковите домінування в опозиції ІКП, але й саму ІСП.


Аналіз причин краху Першої республіки не можна робити без ура­хування системи фінансування італійських партій, яке з самого початку являло собою досить темний бік політики, не з'ясовано, як слід, і досі. До цієї сфери завжди були причетні корупція і моральна деградація. Партії, а часто і підпорядковані їм організації, політичні клани, окремі діячі одержу­вали фінансову підтримку в різних формах, поєднуючи декларовані кошти з коштами не декларованими, які завжди залишалися в тіні. «Історію респуб­ліканської демократії можна розглянути і з точки зору комплексної історії фінансування політичних суб'єктів, які відігравали провідну чи помітну роль у розвитку демократичного життя», - зазначив той же Б.Краксі. Навколо джерел фінансування оберталося все- вплив на владу, діяльність економічних груп і соціальних структур, міжнародні справи.

Роки, коли ІСП, яка виступила ініціатором проведення інституціональ­них реформ, була біля державного керма, виявилися змарнованими, всі сили партії пішли на безплідну політичну боротьбу з головними конкурентами -ХДП та ІКП. Ці дві партії, в свою чергу, знесилившись у жорсткому політич­ному протистоянні, також мало що могли запропонувати для реформування партійно-політичного режиму, який проіснував майже півстоліття. Довіра громадськості до політичних партій неухильно падала, і коли в внаслідок горбачовської перебудови впала берлінська стіна і зникла комуністична заг­роза зі сходу, " аномальна" італійська партійна система втратила свою голов­ну опору - антикомунізм.

Органічний недолік системи Першої республіки полягав у тому, що вона спиралася на беззастережне панування на політичний арені єдиної партії -ХДП. Ця обставина вже сама по собі суперечила принципам демократії, під якими розумілося чергування при владі альтернативних політичних сил. ХДП стала перманентним недоліком системи, її " аномалією" порівняно з політич­ними системами інших демократичних країн. Італійська демократія часів Першої республіки виявилася недосконалою, оскільки ХДП, яка гуртувала довкола себе всі антикомуністичні сили, була її незмінним лідером і не мала рівноцінного партнера-опонента, що спирався на легітимну санкцію ви­борців.

ІКП, незважаючи на її близькість до поставленої мети наприкінці 1970-х років, так і не вдалося зробити рішучий поворот і сформувати уряд лівої альтернативи.

Починаючи з моменту проголошення Республіки, атавістичний поріг італійської аномалії завжди був пов'язаний з ідеологічним протистоянням, яке підтримувала «холодна війна» між двома партіями, а це робило їх не просто опонентами, а смертельними ворогами. Саме тому вони не могли бути альтернативою одна одній. З падінням берлінської стіни і трансформу­ванням комуністичної партії на Партію демократичних лівих сил наступав


 




момент, коли Італія змогла нарешті стати нормальною країною. Однак спод­іванням багатьох щодо швидкого розблокування політичної закостенілості попередніх структур та зміни стереотипів, що склалися, як і вилікування ску­тої попередніми хворобами політичної системи не одразу судилося здійсни­тися. Країна мала пройти крізь низку подій, які докорінно змінили харак­тер її політичного життя.

Отже, вирішальний момент кризи італійської иартійно-політичної сис­теми настав лише на початку 1990-х років. Це було викликано, повторимо, не тільки внутрішньополітичними причинами, а й, значною мірою, зовніш­німи факторами, насамперед розвалом режимів так званого реального соц­іалізму у Східній Європі. Італія виявилася єдиною західною країною, яка пережила глибокі зміни партійно-політичної системи одночасно зі східноєв­ропейськими державами. Італійська «блокована демократія» несподівано зрушила з місця. Ліквідація конфлікту Захід - Схід, який тривав десятиріччя­ми, загострення економічної кризи в країні, прогресуюча втрата впливу пол­ітичних субкультур, політичні скандали, що спалахнули, розкриті афери з хабарями у величезних розмірах, до яких причетні були партії та їхні ліде­ри, - усе це поставило під сумнів легітимність традиційних партій і викли­кало справжній політичний землетрус.

Таким чином, початок 1990-х років був позначений цілковитою зміною декорацій на політичній арені країни. Італійські комуністи, які встигли ре­формувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цієї кризи, мабуть, з найменшими втратами. Християнські демократи пережили кілька розколів і втратили свої провідні позиції у партійно-політичній системі, хоч здавалися раніше несхитними. Криза ж третьої за значенням у старій пар­тійній системі Італійської соціалістичної партії пов'язана зі звинуваченням її лідерів у корупції і крадіжках, була настільки глибокою, що призвела мало не до зникнення її з політичного обрію.

Не лише Італійську соціалістичну, а й багато інших партій, які визнача­ли політичне обличчя країни протягом усього післявоєнного періоду, спітка­ла подібна доля. Так, традиційно центристські соціал-демократична, рес­публіканська і ліберальна партії в результаті виборів 1994 року виявилися навіть не представленими у парламенті. Два гіганти - ХДП та 1КП, між яки­ми головним чином і точилася політична боротьба у післявоєнне п'ятдеся­тиліття і які іноді набирали разом до 2/3 голосів, на початку 1990-х років також потрапили в смугу струсів. 1КГІ фактично перетворилася на соціал-демократичну політичну організацію. ХДП пережила розкол і втратила свої передові позиції. Якщо у 1992 році, як і протягом усього післявоєнного часу, вона посіла перше місце в політичному спектрі, набравши на виборах 29.7 відсотка голосів, то в 1994 році Італійська народна партія і «Пакт Сеньї», які вийшли з ХДП і стали її спадкоємцями на політичній арені, завоювали відио-


відно всього лиш 11, 1 і 4, 6 відсотка голосів. Як і у випадку з ІСП, багато відомих керівників партії виявилися замішаними у злочинах. їх було викри­то під час операції «Чисті руки», що проводилася з 1992 року за ініціативою міланського судді Дж. Ді П'єтро. Такого «динозавра» італійської політики, як Дж. Андреотті, екС-прем'єр -міністра, міністра, члена керівництва ХДП, пожиттєвого сенатора, було звинувачено у зв'язках з босами мафії, яка на початку 1990-х років діяла особливо нахабно, вбиваючи високопоставлених чиновників італійської юстиції та відомих політичних діячів.

1КП, головний і незмінний конкурент ІСП на лівому фланзі, на початку 1990-х років зазнала помітних змін. Крах соціалістичної системи, відхід у небуття Радянського Союзу, з керівництвом якого були тісно зв'язані протя­гом усієї своєї історії італійські комуністи, змусили ІКП переглянути свої погляди і позиції. Партія довела до логічного завершення процес ревізії ціннісних комуністичних установок, який почався ще в 1950-х роках і прой­шов багато стадій, у тому числі і стадію єврокомунізму. Було змінено назву партії, і визнанням її переорієнтації стало входження до Соціалістичного Інтернаціоналу.

Прийняла вона назву Демократичної партії лівих сил (ДПЛС), а час­тина комуністів-традицюналістів, які від неї відкололися, заснувала нове об'єднання - " Комуністичне відтворення". Єдина ІКП отримала на пар­ламентських виборах 1987 року 26, 6 відсотка голосів, у 1992-му ДПЛС на­брала 16, 1, a KB - 5, 6 відсотка, у 1994-му, відповідно, - 20, 4 і 6, 0, а на ос­танніх виборах 1996 року ДПЛС - 21, 1 і KB - 8, 6 відсотка. Таким чином, комуністам за умов, коли всі інші традиціоналістські партії втратили позиції, вдалося зберегти свій вплив приблизно на тому ж рівні, якого вони досягай у післявоєнний період - аж до 1970 - 1980-х років.

Зміни в ІКП зумовили й зникнення тієї підпори італійської партійно-політичної системи у вигляді антикомунізму, якою тривалий час ко­ристувалися ХДП, ІСП та інші урядові сили з тим, щоб залякати італійсько­го виборця привидом комунізму і змусити голосувати за себе. Крах комуні­стичних режимів на сході Європи, саме існування яких стимулювало під­тримку антикомуністичних сил в Італії як «прифронтовій державі», а тим самим і стабільність системи, в якій ХДП домінувала і тримала монополію після війни, призвів до розвалу і саму ХДП та створений нею режим.

Останні парламентські вибори періоду Першої республіки, які відбулися в 1992 році, відбили розклад політичних сил Італії, що утвердився, почина­ючи з перших післявоєнних років. Сформовані внаслідок цих виборів кабі­нети - спочатку соціаліста Д'Амато, а потім - колишнього керівника банку країни К. А. Чампі - по суті продовжували лінію попередньої п'ятипартій-ної коаліції під верховенством ХДП. їхні програми конституційних реформ, яким належало змінити обличчя італійських політичних інститутів, так і за- 16*


лишилося на папері. У своєму зверненні до нового парламенту 28 травня 1992 року президент Оскар Луїджі Скальфаро запропонував створити Дво­палатну комісію з представників усіх політичних сил країни «з метою гли­бокого й органічного перегляду Конституційної хартії». Хоч та комісія діє до нашого часу, однак результати її роботи не дуже відчутні. Нині робляться спроби надати їй ваги і значення, достатніх для того, щоб приступити до перегляду італійської Конституції. Ставиться завдання внести в Основний закон зміни, які б забезпечили еволюцію політичної системи Італії в бік створення президентської чи напівпрезидентської республіки.

Італійську партійну систему, яка виникла після Другої світової війни і діяла фактично до 1993 року, було Грунтовно шституціоналізовано. Саме це дало підстави говорити про зростаючу роль партійних пільг, що стало ха­рактерною рисою італійської демократії. Кадри різних партій, хоч і мало різнилися, але дружно відмежувалися від простих громадян. Це зумовило кризу традиційних партій, що й поставило на порядок денний питання про необхідність радикальної реформи виборчої системи. Ставало все зрозумі-ліше, що відкладати її неможливо.

Це питання з ініціативи багатьох провідних політиків було винесено на референдум. Отримавши схвальну відповідь (переважна більшість італій­ців висловилася за зміни виборчої системи), італійські парламентарі розро­били і прийняли нове виборче законодавство.

Уряд К. А. Чампі протягом трьох з половиною місяців підготував два нових законопроекти про вибори до сенату й палати депутатів. У них фіксу­валися основні принципи розподілу місць між одномандатними й регіональ­ними округами, які користуються пропорційною системою. Сенат належало обирати на регіональній основі за умови, що кількість місць (315) ділиться на кількість жителів. 18 із 20 італійських областей при цьому перебувають у приблизно рівних умовах і лише два регіони - Валле д'Аоста і Молізе, - в яких не зберігається пропорційність при розподілі місць, посилають, як це обумовлено в Конституції, відповідно одного і двох депутатів. Було проведе­но також розмежування між одномандатними й регіональними виборчими округами. Система виборів до палати депутатів полягала в тому, що 630 місць належало поділити між областями залежно від кількості населення. Три чверті місць при цьому відводиться одномандатним округам, одна чверть розподі­ляється на основі пропорційного принципу.

Два нових закони, що стосуються виборів до сенату й палати депутатів Італійської Республіки, прийняті в серпні 1993 року, докорінно змінили ви­борчу систему країни. Зміни торкнулися механізму голосування і розподілу місць у сенаті й палаті депутатів, способу висунення кандидатур, критеріїв формування списків кандидатів, можливостей виставляти одну й ту ж кан­дидатуру в різних виборчих округах. Вони торкнулися й таких важливих


моментів, як порядок визначення місць в одномандатних округах, спосіб за­повнення місць, що звільнилися, межі виборчих округів. Парламент XI скли­кання у грудні 1993 року затвердив також новий порядок проведення вибор­чих кампаній. Йшлося в ньому про отримання доступу до засобів масової інформації, про затрати на передвиборчу кампанію та їх державне відшко­дування, про організацію і оприлюдення результатів всенародних опитувань.

Важливі зміни у виборчій системі відзначив президент Італії Л. Скаль­фаро, який розпустивши парламент у січні 1994 року, призначив чергові вибори на 27 - 28 березня того ж року. Своє рішення він обгрунтував прий­няттям нового, радикально відмінного від попереднього, виборчого закону, що відповідає волі народу, висловленій під час референдуму 18 квітня 1993 року.

Таким чином, внутрішні й зовнішні фактори і події зумовили настільки гостру кризу італійської держави, що аналітики-політологи заговорили про кінець періоду Першої республіки і перехід до Другої республіки, загальні контури якої були визначені референдумами 1991 та 1993 років. Італійці висловилися за оновлення системи влади, прийняття нового вибочого зако­ну, в основу якого покладено мажоритарний принцип.

Це дозволило вийти на політичну авансцену тим силам, які раніше були не дуже помітними або ж яких взагалі не існувало, - ІСД, Національно­му Альянсу, Лізі Півночі та створеній відомим підприємцем, телемагнатом С. Берлусконі новій партії «Вперед, Італіє!». (В1). Партія Італійський Соц­іальний Рух - Національні праві сили, яка завжди займала праві та крайні праві позиції і вважалася неофашистською, перейменувала себе в Національ­ний Альянс і домоглася помітних успіхів на парламентських виборах: 1992 року набрала - 5, 4 відсотка голосів, 1994-го - 13, 5, 1996-го - 15, 7 відсотка. Ліга Півночі, яка з'явилася на політичній арені наприкінці 1980-х років з гаслами федералізації, завойовувала дедалі більше симпатій виборців у південних областях. Якщо у 1987 році «лігісти» мали всього 0, 5 відсотка голосів, то на наступних загальнонаціональних виборах у 1992-му - 8, 6, у 1994-му- 8, 4, а в 1996-му- 10, 1 відсотка голосів. Новостворене об'єднання «Вперед, Італіє!» добилося величезного успіху на перших же для себе пар­ламентських виборах 1992 року - завоювала 21 відсоток голосів, що дало змогу С.Берлусконі зайняти посаду прем'єр-міністра. Свої позиції об'єднання втримало і на наступних виборах 1996 року: за його кандидатів проголосу­вало 20, 6 відсотка виборців.

Загалом правоцентристське об 'єднання «Вперед, Італіє!» - Ліга Півночі - Національний Альянс разом отримало на виборах 1994 року 42, 8 відсотка голосів і завдяки прийнятому перед тим новому виборчому закону, за яким 75 відсотків депутатів мають обирати за мажоритарною системою, а 25 - за старою пропорційною, здобуло понад 58 відсотків місць у палаті депутатів


італійського парламенту. Саме ці три політичні сили утворили після виборів 1994 року правлячу коаліцію правого спрямування. Вони й зайняли командні висоти в італійській політиці. Березневі вибори 1994 року та їхні наслідки іноді називають в Італії кінцем Першої республіки, яка проіснувала майже півстоліття і характеризувалася домінуванням ХДП. З італійської політич­ної арени зійшла ціла плеяда старих діячів.

Сформований у травні 1994 року С.Берлусконі уряд став першим уря­дом Другої республіки. Щоправда, результати правління цих партій вияви­лися не дуже втішними для багатьох італійців. Внаслідок внутрішніх чвар у коаліції з неї поспішили вийти представники Ліги Півночі, їм здавалося, що уряд ігноруг їхні вимоги. Це, а також нові корупційні скандали, в які був втягнений концерн С. Берлусконі «Фінінвест», змусило правий уряд піти у відставку 22 грудня 1994 року. Він проіснував лише 225 днів (Середній термін тривалості життя післявоєнних кабінетів у Італії, за підрахунками українсь­кого політолога М.Примуша, становив 315 днів).

У січні 1995 року новий уряд сформував Л. Діні, який був міністром казначейства при С.Берлусконі. Його кабінет, кваліфікований як уряд тех-нократів-спеціалістів, проіснував майже рік-до грудня 1995-го.

Ситуація у країні різко змінилася, коли праві після парламентських виборів у квітні 1996 року опинилися в меншості, їхнім партіям - «Вперед, Італіє!», Ліга Півночі, Національний Альянс - в основному пощастило збе­регти голоси виборців, набрані ними на попередніх виборах. Проте через їх роз'єднаність (Ліга Півночі відмовилася увійти в коаліцію «Полюс», створе­ну двома іншими її колишніми союзниками) і через те, що цього разу, згідно з новим виборчим законом, у більшому виграші опинилися їхні супротив­ники, правим не вдалося завоювати більшість.

Перемога коаліції лівих сил на виборах у квітні 1996 року позначила початок нового етапу розвитку партійно-політичної системи країни у 1990-х роках. Провідна роль у цій лівоцентристській коаліції належала ДПЛС, підтриманій іншими лівими силами, у тому числі й соціалістами. Так, ко­лишні комуністи після постійного перебування в опозиції нарешті опинили­ся при владі на національному рівні (на місцевому, локальному рівні вони досить часто добивалися успіху і формували правлячі органи самі чи в ко­аліції з соціалістами й іншими політичними силами).

Передвиборна боротьба, що розгорнулася, проходила вже за інших умов. Політична криза, яку переживала країна у зв'язку з розкриттям афер політичних діячів, прийняття нових законів і голосування за новими прави­лами - усе це істотно змінило ставлення італійських виборців до партій та угруповань.

Результати голосування за новими правилами виявилися досить неспо­діваними. Вони призвели до втрати рівноваги партійно-політичної системи,


яка залишалася від Першої республіки. Ініціатори запровадження нових за­конів - серед них були і ліві демохристияни та ДПЛС - сподівалися на легку перемогу на виборах, причому з великою перевагою над іншими - і традиц­ійними, і новими - партіями та рухами - Лігою Півночі, «Вперед, Італіє!», Національним Альянсом. Однак вибори виграли праві, причому з великим відривом від конкурентів. Очевидним був їхній повний тріумф.

На думку М.Примуша, переважне голосування італійських виборців за праві партії, які раніше не входили до політичного істеблішменту, можна пояснити насамперед психологічними, соціальними й економічними при­чинами. Традиційні партії, які протягом півстоліття утримували і ключові позиції в партійній системі, скомпрометували себе причетністю до корупц-ійних скандалів, тому і втратили довіру італійців. їм приписували тепер, багато в чому справедливо, усі біди і недоліки функціонування нинішньої держави та її інститутів. Агресивно настроєні щодо традиційних партій нові популістські партії зуміли стати привабливішими в очах виборців, вловити саме ту струну суспільних настроїв, граючи на якій їм і вдалося завоювати значну більшість у парламенті.

Однак їхня коаліція через цілковиту різнорідність інтересів і висуну­тих ними програмних положень, від самого початку не могла бути міцною. Уряду С.Берлусконі, сформованому із представників ВІ, НА і Ліги Півночі, судилося недовге життя.

" Віртуальна партія" або " партія-примара", тобто партія, якої насправді не існує, як прозвали не без іронії деякі дослідники створену С.Берлусконі партію-pyx «Вперед, Італіє!», являла собою одне з типово неопопулістсь-ких угруповань. її обіцянки зупинити в Італії просування комуністів до вла­ди і створити мільйон нових робочих місць упали на сприятливий грунт. Партію було створено за два місяці до парламентських виборів, і вона зум­іла добитися шаленого успіху, отримавши на перших же національних ви­борах 21 відсоток голосів.

Кількість членів ВІ у 1994 році становила 300 тисяч осіб. Головним її козирем у передвиборній кампанії, безумовно, стала вдало проведена агіта­ційна робота через засоби масової інформації, насамперед на каналах теле­бачення, які належали С.Берлусконі. Зрозуміло, що кампанію було непогано профінансовано. Це зробили сам С.Берлусконі та його союзники із сере­довища італійських бізнесменів.

«Вперед, Італіє!» була і залишається партією одного харизматичного лідера, який завоював симпатії певної частини італійського електорату своєю успішною діяльністю у сфері менеджменту. Свою телевізійну імперію С.Бер­лусконі створив і керував нею сам, здобувши протягом короткого часу своє місце під сонцем за умов жорсі кої конкурентної боротьби. Він має значно легшу будівлю порівняно з громіздкими структурами традиційних партій.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал