Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 3 страница

Діючи відповідно до своїх поглядів, він докладав зусиль, щоб змінити орієнтацію французької зовнішньї політики. Одне з головних завдань прези­дента полягало в тому, щоб поступово звільнитися від дещо васальних форм із*

і метолів співробітництва Франції і США. Пізніше він згадував: " Мій план зводився до того, щоб звільнити Францію від Атлантичного союзу, від інтег­рації, яку здійснює НАТО під американським керівництвом". Франція, на його думку, мас стати рівноправним партнером США. Як відомо, на той час на французькій землі перебувало 26 тисяч американських солдатів та офі­церів, 29 військових баз і склади атомної зброї США. Це викликало тривогу: на випадок війни, чи якогось серйозного непорозуміння, Франція може стати об'єктом нападу, її, як союзницю США, в будь-який момент можуть втягнути у збройний конфлікт. 24 вересня 1958 року де Голль направив Д. Ейзенхауеру і Г. Макміллану меморандум, у якому зажадав влаштувати низ­ку тристоронніх консультацій між Францією, США та Великобританією з тим, щоб розробити нову політичну та військову стратегію союзницьких відносин.

Цю пропозицію американський президент і британський прем'єр відки­нули. Тоді де Голль дав наказ вивести з-під командування Північноатлан­тичного союзу французький Середземноморський флот, заборонив утриму­вати на території Франції американську ядерну зброю та будувати установ­ки для запуску ракет. Згодом було запроваджено систему контролю за польо­тами військових літаків над територією Франції.

Так було започатковано курс на вихід французької держави з військо­вої організації НАТО. Не зустрівши підтримки з боку США і Англії, де Голль, прагнучи підкреслити свою незалежність, почав діяти всупереч політиці Ва­шингтону. В березні 1966 року він повідомив президента США та уряди 14 країн - членів НАТО про рішення Франції припинити свою участь в інтегро­ваному військовому командуванні і про виведення своїх збройних сил з-під юрисдикції натівського командування. В меморандумі з приводу цього рішен­ня де Голль навів такі аргументи: Європа перестала бути центром міжнарод­них конфліктів, а Сполучені Штати втратили монополію на атомну зброю. Генерал якось висловився, що операція з НАТО - " це остання битва у моєму житті".

Дії Шарля де Голля щодо НАТО дають підстави вважати, що.він був реально мислячим політиком і усвідомлював, що світ постійно змінюється і потребує адекватних рішень: якщо раніше президент схвалював підписан­ня Атлантичного договору, то в 1960-ті роки стало очевидним, що блок, який заснований був на принципі інтеграції під керівництвом США, став неперс­пективним для Франції. Де Голль одним з перших визнав, що атомна війна - це війна на самознищення.

Справедливими є слова одного з американських кореспондентів про те, що в цей період де Голль " не пропускав жодної нагоди, щоб завдати удар по англосаксах". Одне із підтверджень цього - публічна критика де Голлем мілітаристських акцій США. Особливо засуджував він воєнні дії американців

у В'єтнамі. Так, виступаючи в Пномпені у вересні 1966 року, де Голль зажа­дав припинити бомбардування і вивести американські війська із В'єтнаму. Звичайно, що це не могло не призвести до загострення франко-американсь-ких відносин.

Слід звернути увагу на ту підтримку, яку Франція надавала Індокитаю під час його війни зі США. На знак протесту про втручання Сполучених Штатів у внутрішні справи цієї країни Париж відкликав своїх представ­ників із СЕАТО. Такі дії Франції стали прикладом для інших держав. Так, уряд Пакистану також заявив, що не буде брати участі в військових манев­рах СЕАТО.

Вже в 1958 році де Голль зумів критично оцінити досвід колоніальних воєн в Індокитаї і Алжирі і визнати неминучість деколоніалізації. Він цілком усвідомив усю матеріальну збитковість колоній для метрополій, її економіч­ну і моральну нерентабельність. З цьго приводу писав: «Я розумію, що коло­ніалізм віджив свій вік. Тому я надав незалежність тринадцяти африкансь­ким країнам -колишнім колоніям Франції. Я надіюсь розв'язати алжирське питання на основі принципу самовизначення. Але тоді, в 1958 році, через виняткову гостроту цієї проблеми розв'язати її не вдалося. Пізніше де Голль зауважив: " Якби в червні 1958 року я заявив, що хочу надати Алжиру незалежність, я позбувся б своєї посади того ж дня. Але я завжди знав, чого я хотів."

Головною причиною останньої колоніальної війни Франції, що трива­ла до 1962 року була діяльність могутньої організації ультраколоніалістів, яку потрібно було нейтралізувати, а водночас виторгувати в алжирців такі умови незалежності, які були вигідні Франції. Тому де Голль діяв поступо­во, але цілеспрямовано. Спочатку запропонував план економічного і полі­тичного реформування Алжиру. Потім, 16 вересня 1959 року, офіційно зая­вив, що Алжир є алжирською територією і має право на самовизначення. Згодом 1960 року виголосив в Алжирі промову, в якій визнав, що ця країна є державою з власним урядом, установами і законами. 1, нарешті, в березні 1962 року, були підписані Евіанські угоди про припинення вогню, про суве­ренітет, про подальші відносини між Францією і незалежним Алжиром.

Де Голль довів справу до кінця, припинивши семилітню війну і визнав­ши політичну незалежність Алжиру. Цим самим він звільнив Францію від непомірної для неї колоніальної відповідальності, відкрив перспективу при­скореної модернізації французької економіки і можливість перейти до ши­рокої зовнішньої політики, перш за все в Європі.

Головними напрямками європейської політики П'ятої республіки були: по-перше, курс на зміцнення двосторонніх відносин Франції з ФРН, що діста­ли назву " вісь Париж - Бонн", і, по-друге, співпраця з " Спільним ринком". Переконавшись у нереальності своїх планів щодо політичного союзу захід-

ноєвронейських країн, в якому б Франція не лише здійснювала власну неза­лежну політику, але й мала б вирішальний вплив на діяльність співтовари­ства, генерал звернув увагу на співробітництво з ФРН. У де Голля сформу­валось власне бачення ролі цієї країни. Він розумів, що Німеччина - найб­лижчий сусід Франції і вирішив зробити свого суперника - ФРН - союзни­ком. Справедливою є думка одного із соратників генерала про те, що де Голль і Аденауер багато в чому не погоджувались між собою, але розуміли необхідність союзу. Конрад Аденауер, канцлер ФРН, прагнув зблизитися з Францією, щоб зміцнити свої позиції в Західній Європі та заручитися підтримкою Франції у своїх планах щодо німецького питання (об'єднання Німеччини). Таким чином, союз був вигідний обом державам. Щоправда, стосунки між де Голлем та К. Аденауером справляли враження своєрідної гри-змагання: хто кого перехитрить? Але разом з тим ця гра в січні 1963 року привела до підписання угоди про співдружність між ФРН та Францією. Вона передбачала регулярні консультації урядів двох держав з усіх питань військової стратегії й тактики, і по суті, офіційно проголошувала кінець давній ворожнечі двох країн. Ця угода викликала сенсацію: адже в Західній Німеччині ще пам'ятали наміри Шарля де Голля розчленувати Німеччину.

Відносини між ФРН і Францією були непростими. Де Голль і Аденау­ер допомагали один одному. Так, останній обіцяв підтримати президента Франції в питанні перебудови НАТО, в утворенні «Малої Європи», у виз­нанні інтересів сільського господарства Франції в «Спільному ринку», в ней­тралізації спроб Англії вступити до ЄЕС. Аналогічними були дії де Голля при дислокації складів та навчальних баз бундестагу на території Франції. Де Голль підтримав канцлера ФРН з німецького питання.

Водночас де Голль завжди намагався підкреслити контроль Франції над ФРН. Так. він не підтримав Аденауера в його спробі одержати від США право самостійно розпоряджатися атомною зброєю. Постійно наголошу­вав також на незмінності кордону по Одеру-Нейсе. " Ми не зацікавленні в зміні кордону Німеччини ні сьогодні, ні в майбутньому. Німеччина повинна примиритись із заслуженим покаранням за свою агресію."

Особлива сторінка в зовнішньополітичній діяльності де Голля належа­ла його стосункам з Радянським Союзом. Не можна погодитися з тверджен­нями радянських істориків, що ніби причиною зближення Франції з СРСР було лише те, що де Голль вважав СРСР гарантом миру. Більш переконли­вим є те, що це зближення він розглядав як певний тиск на ФРН та США.

Деякі дослідники виділяють у франко-радянських відносинах два пер­іоди: 1958- 1964 роки, зв'язаний з ім'ям М.С. Хрущова та 1965- 1969 роки - з ім'ям J1.1. Брежнєва. Шарль де Голль відводив Радянському Союзу знач­не місце в світовій політиці, враховуючи йоговнесок у розгром гітлерівської Німеччини та наявність в СРСР атомної бомби. Налагодженню контактів з

•шя

Москвою сприяло прагнення де Голля зупинити нагнітання " холодної війни", навести мости економічного, гуманітарного, політичного співробітництва між двома військовими блоками - НАТО і Варшавським договором. Але це упиралося насамперед у позицію СРСР. Зі спогадів де Голля видно, що надії на поліпшення стосунків між державами виникли в березні 1960 року під час відвідин М.С.Хрущовим Парижу. Саме в ході цього візиту уряди СРСР і Франції підписали угоду про мирне врегулювання всіх питань. Було домо­влено про розвиток радянсько-французських торговельних і наукових звязків, про співробітництво в галузі використання атомної енергії в мирних цілях. Після від'їзду М.С.Хрущова де Голль писав: " На заключному етапі перего­ворів радянський прем'єр пообіцяв мені свою активну участь у нараді голів чотирьох урядів. Він вплинув на мене силою і енергією своєї особи і поро­див надії на те, що всупереч усьому, мир на землі набув шансу, Європа - своє майбутнє."

Дві авантюри М.С. Хрущова викликали осуд Шарля де Голля. Перша з них стосувалася «німецького питання», а саме ініціативи керівника радянсь­кої держави щодо зміни статусу західних держав в Західному Берліні. Тоді ж де Голль разом з лідерами США і Великобританії зайняв жорстку позицію проти перегляду статусу-кво. Відомо, що 1960. року, після дискусій і навіть провалу паризької зустрічі на вищому рівні, статус-кво в Західному Берліні було збережено. Авантюра М.С. Хрущова не привела ні до чого, окрім побу­дови " берлінської стіни", яку де Голль засудив.

Непродумані зовнішньополітичні кроки СРСР прискорили підписання франко-західнонімецького договору 1963 року. Загострила франко-радянські відносини і відмова де Голля приєднатися до тристоронньої угоди про част­кову заборону ядерних випробовувань. У Московському договорі (липень 1963 року) де Голль вбачав небезпеку ліквідації французьких ядерних сил.

Одним з атрибутів національної незалежності у повоєнні роки стало володіння ядерною зброєю. Відсутність у Франції цієї зброї, а також ядерна монополія США (до 1949 року) спричиняли, на переконання голлістів, за­лежність Парижа від Вашингтона. 1962 року Франція набула статус ядерної держави.

Внутрішньополітична діяльність. Головне завдання внутрішньої політики французького уряду полягало у зміцненні економічної незалеж­ності Франції та її позицій у конкурентній боротьбі на світових ринках. Для цього було вжито низку заходів у фінансовій сфері. Щоб припинити потік капіталів з країни, в червні 1958 року випущено внутрішню позику на виг­ідних для власників золотих зоощаджень умовах. Протягом року їх звільня­ли від податків на спадщину. Держава гарантувала твердий золотий курс облігацій. Позика принесла державі 324 млрд. франків. Потім здійснено девальвацію франка. З'явився новий важкий франк, курс якого дорівнював

100 старим франкам. Запаси золота и валюта до серпня 1966 року досягли 6 млрд. долларів. Було переглянуто також податкову політику.

Роки президентства де Голля характеризуються значними успіхами в розвитку економіки Франції. За 10 років обсяг промислового виробництва збільшився на 60 з лишком відсотків. Темпи зростання промислової про­дукції складали 7-8 відсотків нарік(у 1959-1963 роках). В 1964-1968роках вони знизились до 3 - 4 відсотків. Відбулись різкі структурні зрушення в розвитку окремих галузей. Прискореними темпами розвивалися ті галузі, виробництво яких було тісно звязане з потребами зовнішнього ринку, - на­фтова, хімічна, автомобільна, електротехнічна.

У промисловості прискорився процес концентрації і централізації ви­робництва. Так, лише в 1958 році зафіксовано 541 випадок злиття підприємств. Монополії об'єднувались з банками і створювали великі фінан­сово-промислові комплекси. Держава посилювала свій вплив в економіці. Уряд систематично приймав плани економічного і соціального розвитку.

Зміни відбулися і в сільському господарстві. Законом 1958 року було скасовано індексацію цін. Селяни втратили податкові переваги на купівлю міндобрив. Було введено виплату оренди натурою, що призвело до того, що орендна плата фактично зросла на 50 відсотків. До того ж мінімум зарплати в селі був на 22 - 28 відсотків нижчий, ніж у місті. В липні 1960 року вий­шов закон про " сільськогосподарську орієнтацію", який дозволяв ліквіда­цію дрібних господарств. Уряд позбавляв субсидій селян, які змінювали місце проживання і поселялися на земельній ділянці меншій, ніж встановлений державою мінімум. Ті, що не мали земельного мінімуму, втрачали можливість взяти кредити на будівництво чи ремонт приміщень. Люди похилого віку одержували дивіденди за умови передачі своєї ділянки акціонерному това­риству.

1962 року почали створюватися сільськогосподарські економічні комісії, які визначали умови виробництва і збуту сільськогосподарської про­дукції. Наприклад, виноградарі змушені були за свій рахунок збувати над­лишки продукції, до тої о ж їхні податки підвищилися удвічі.

Уряд докладав усіх зусиль, щоб прискорити інтенсифікацію та індуст-ріалізаціцю сільського господарства. Так, в 1965 році тракторний парк Франції збільшився у 30 з лишком разів. Упродовж 1959 - 1964 років знач­но зросла врожайність зернових: пшениці - з 22, 8 центнера до 23, 4, ячме­ню-з 23, 4 до 27, 3, кукурудзи - з 26, 1 до 28, 8 центнера. За 10 років вироб­ництво сільськогоиодарських продуктів збільшилося на 66 відсотків. Зрос­тала продуктивність праці. Розвивалось тваринництво. Збільшилось погол­ів'я великої рогатої худоби, свиней, кіз, коней.

Політика уряду проводилась в інтересах великих ефективних госпо-

9ПГ!

дарств. які давали значні прибутки. В 1968 році 12 відсотків загальної кількості ферм виробляли 50 відстоків сільськогосподарської продукції. 60 відсотків дрібних господарств були нерентабельні, тому багато селян шука­ло роботу в містах. Щороку село покидало біля 150 тисяч чоловік.

" Червоний травень" 1968 року. Відставка Ш. де Голля. Чим же були зумовлені травневі події 1968 року? Комуністична і прокомуністична літе­ратура трактує їх як соціально-політичну кризу, як піднесення революційно­го руху трудящих., Насправді на початку 1968 року Франція пережила деяке соціально-економічне напруження: вартість франка впала, кількість безроб­ітних досягла 500 тисяч. Проте оцінювати події травня 1968 року, як суто соціальну кризу, як вияв " класової боротьби" було б надто по-марксистськи. Адже основним компонентом травня 1968-го ставли ідеологія та рух мо­лоді, зокрема студентів. Справа в тому, що у 1960-х роках у життя увійшла генерація людей, не пов'язаних з воєнним лихоліттям, його психологією, традиціями. Це була молодь з новим світобаченням. Цей процес мав гло­бальний характер. До того ж французьке студентство виявляло невдоволен­ня старою бюрократичною структурою університетів. Лише 15 відсотків його одержувало невелику державну стипендію. Складна система екзаменів при­водила до того, що 70 відсотків студентів, прийнятих на перший курс, не могли закінчити навчання. Не вистачало викладачів та бібліотек.

Вже другого травня після закриття факультету в Нантері студентські мітинги перемістились в центр Парижа, в Сорбонну. Тут сталися сутички з поліцією. Сорбонну оголосили закритою. На другий день студентські де­монстрації відновилися. Сутички з поліцією тривали до 7 травня. Ситуація загострилася 10 травня. Студенти спорудили барикади, підривали газові гранати, підпалювали будинки та автомобілі.

Де Голль не зрозумів запитів молоді, яка вимагала демократії, само­врядування, свободи. Хоч президент твердив, що перед бунтівниками не відступають, та водночас визнав своє безсилля: " Я не знаю, як реагувати. Я не розумію, що треба робити не для того, щоб узяти в руки цей народ, щоб він сам узяв себе в руки. Я не знаю, що робити".

13 травня події досягли апогею. Виступи студентів підтримали робіт­ники. В цей день постало питання про владу де Голля. Відбулася величезна демонстрація і загальний страйк. З'явилися лозунги: " Юроків-достатньо! ", " Де Голля в архів! " Страйкувало 600 тисяч осіб. Вони вимагали підвищення зарплати, пенсій, скорочення робочого дня, пенсійого віку. Про це говорили гасла: " 1000 франків! ", " 40 годин! ", " 60 років! "

Страйки і мітинги набрали величезного розмаху. В різних містах роб­ітники припинили роботу і займали підприємства. Кількість страйкарів зросла до 10 мільйонів осіб. До них приєдналися навіть селяни, які 24 травня про­вели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уря-

ду. Вони вимагали зниження податків і підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти.

Уряд поступився. Прем'єр-міністр Ж.Помшду розпочав переговори з пофспілками і підприємцями. В результаті були підписані " Гренельські уго­ди", які значно підвищували заробітну платню, збільшили допомогу без­робітнім та багатодітнім. Генерал де Голль виступив з промовою по радіо і телебаченню, в якій застеріг, що над Францією нависла загроза комуністич-рої диктатури і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня в Парижі відбулася демонстрація на знак солідарності з де Голлем. Прихиль­ники уряду вийшли під гаслами: " Де Голль не один! " Страйковий рух по­волі почав слабнути і до середини червня припинився.

ЗО червня відбулися вибори до Національних зборів. Прихильники де Голля досягай успіху. Голлістська партія, яка виступила під час травневих подій як партія порядку, отримала майже 300 депутатських мандатів і заво­ювала у парламенті більшість.

Проте травневі події не пройшли безслідно для де Голля. Він розцінив їх як " розрив контракту" з французьким народом. У пошуках порозуміння з співвітчизниками де Голль вирішив здійснити реформи. Першим його кро­ком у цьому напрямку став законопроект про нове районування Франції та оновлення сенату. Де Голль повідомив, що виносить проект на голосування, шляхом референдуму, і в разі його відхилення, піде в відставку. На референ­думі 27 квітня 52 відсотки виборців відхилили деголлівський проект. З юри­дичної точки зору негативна відповідь на референдумі не передбачала відставки президента. Але де Голль дотримав свого слова і подав у відставку. А в листопаді 1970 року перестало битися його серце. Засновник П'ятої рес­публіки відійшов у вічність.

Відставка генерала-президента започаткувала новий період в історії. П'ятої республіки, названий періодом " постголлізму."

Жорж Помпіду. Політика " спадковості та діалогу." Спадкоємцем де Голля на посаді президента та лідера голлістської партії став Жорж Помпіду (1911-1974). Він народився у вчительській родині, здобув вищу педагогічну освіту, викладав літературу і на все життя зберіг імідж інтелектуала-гумаш-тарія. При цьому Помпіду працював тривалий час генеральним директором банку Ротшільдів і таким чином завів у діловому світі серйозні зв'язки. До голлістського руху примкнув після війни, але швидко увійшов до найближ­чого оточення генерала. З 1962 по 1968 рік Ж.Помпіду очолював уряд. Щоп­равда, його стосунки з президентом були непрост ими. і під час референду­му 1969 року він відкрито заявив про свою незгоду з політикою де Голля.

В червні 1969 року відбулися позачергові президентські вибори. Як кандидат на посаду президента Ж.Помпіду висунув гасло " Спадковість та діалог", яким підкреслив намір продовжити голлістську політику, а водно-

час намір іти на зближення з тими угрупованнями, які опонували де Голлю. Ж.Помпіду переміг у другому турі виборів, за нього проголосувало 56 відсотків виборців. Новий президент Франції призначив прем'єр-міністром одного із найближчих соратників де Голля Жака Шабан-Дельмаса, увівши до уряду " незалежних республіканців", очолюваних Валері Жіскар д" Есте-ном, та представників правої опозиції. Головною опорою Ж.Помпіду стали не старі соратники де Голля (" барони", як їх називали у партії), а молодше покоління голлістів (" молоді вовки") на чолі з Жаком Шіраком.

У президентських перегонах 1969 року брали участь ліві партії, які не змогли дійти згоди щодо єдиного кандидата. СФЮ висунула своїм пре­тендентом на найвищу в державі посаду Гастона Деффера, а комуністи -Жака Дюкло і програли президентські вибори.

У діяльності Ж.Помпіду - Ж.Шабан-Дельмаса чітко окреслилися кон­тури постголлізму - голлізму без де Голля, тобто відповідному коректуван­ню були піддані як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні настано­ви де Голля. На зміну пафосному гаслу " величі Франції" Ж.Помпіду запро­понував ідею " нового суспільства" та " промислового імперативу", тобто ста­більного промислового росту, випереджаючого розвитку індустрії, її модер­нізації і розв'язання усіх соціальних проблем. Система державного регулю­вання, створена де Голлем, зберегалася, але вона набрала більшої гнучкості. Замість деголлівської зідеолопзованої програми " асоціації праці та капіта­лу" Ж.Поміду висунув ідею " конкретної участі", тобто зміцнення матері­альної зацікавленості робітників у результатах своєї праці. Таким чином уряд прагнув попередити повторення соціального вибуху 1968 року. Він запровадив так звані " контракти прогресу", тобто своєрідні колективні дого­вори, у відповідності з якими адміністрація націоналізованих підприємств зобов'язувалася щорічно забезпечувати підвищення зарплати в обмін на відмову профспілок від страйків. 1970 року набрали чинності закони: про запровадження " робітничих акцій" на заводах, які належали державі, та про професійну перепідготовку робітників із збереженням попередньої зарп­латні. Було встановлено також новий порядок визначення мінімуму зарпла­ти, який щорічно переглядався з урахуванням росту цін і національного до­ходу. З метою пом'якшення невдоволення крайнощами деголлівського " ди­рижизму" було розширено повноваження муніципалітетів, девальвовано франк, надано пільги приватному капіталу, заохочувалися експортні промис­лові галузі. Загалом політика " промислового імперативу" забезпечила зрос­тання життєвого рівня французів.

Корекції зазнала в цей період і зовнішньополітична стратегія Франції. Пріоритетним напрямком залишався процес західноєвропейської інтеграції. 1969 року Ж.Помпіду виступив з ініціативою " завершення, поглиблення й розширення" інтеграційних процесів. Пропозиції французького президента

було покладено в основу програмного документу " Про обличчя Європи", прийнятого 1973 року державами-членами " Спільного ринку". Ж.Помпіду відмовився також під деголлівської політики блокування вступу Великобри­танії до ЄЕС і до 1973 року Великобританія, Данія та Ірландія стали члена­ми Співтовариства.

Новий французький президент пішов на зближення з двома наддерж-вами - СРСР та США, відмовившись від деголлівської політики формуван­ня " третьої сили". Визнаючи політичне лідерство США в західному світі, Ж.Помпіду домагався відмови американського керівництва від політики дик­тату у стосунках з союзниками. Перемогою французької дипломатії стало укладення 1974 року нової Атлантичної хартії, яка зміцнювала принципи колегіальності у діяльності НАТО. Франція отримала можливость політич­ної співпраці з блоком. Так само нових імпульсів набрало франко-радянське співробітництво в економічній та культурній сферах. Упродовж 1970-1971 років Ж.Помпіду відвідав Москву, Л.І.Брежнєв - Париж з офіційними візи­тами.

Політику щодо країн " третього світу" новий президент П'ятої респуб­ліки провадив у відповідності з принципами де Голля. Франція підтримува­ла ці країни, Ж.Помпіду відвідав Китай, а Північну Африку оголосив " сфе­рою життєвих інтересів" Франції.

Президентські вибори 1974 року. Валері Жіскар д'Естен - третій президент П'ятої республіки. 1974 року перед Францією постала пробле­ма дострокових президентських виборів у зв'язку з раптовою смертю Ж.Пом­піду. Внутрішні чвари роздирали голлістську партію (з 1971 року вона стала називатися " Союз демократів на захист республіки" - ЮДР). Группа " ба­ронів" запропонувала в якості претендента на президентську посаду Ж.Ша-бан-Дельмаса - прихильника повернення до ортодоксального голлізму. Ліде­ри " молодих вовків" на чолі з Ж.Шіраком сформували непримириму опо­зиції і розкололи фактично партію. Політичній гегемонії голлізму прийшов кінець. 1976 року голлістська партія реформувалася і стала називатися Об­'єднанням на підтримку республіки (ОПР).

У лівому таборі гору взяли доцентрові тенденції. їхні лідери врахува­ли гіркий досвід президентських виборів 1969 та 1972 років. Комуністична та Соціалістична (СФЮ було переіменовано 1970 року у Французьку соціа­лістичну партію) партії виробили " Спільну програму лівих сил" (вперше з часу створення Народного фронту), яка передбачала націоналізацію, в тому числі банків та 13 монополістичних об'єднань, податкову реформу (оподат­кування великого капіталу), зміцнення позицій профспілок та парламентсь­кої влади, запровадження робочого тижня в 35-40 годин, розширення систе­ми соціального страхування, зміну виборчої системи. Як і 1965 року, єдиним претендентом блоку лівих партій став Франсуа Міттеран.

Відновлений з середини 1970-х років французький центристський рух (" незалежні республіканці") висунули свого лідера Валері Жіскар д'Естена кандидатом на посаду президента, який запропонував політичну програму - доктрину " передового ліберального суспільства", проголошуючи тра­диційні гасла республіканців - пріоритет приватної власності і вільного ринку, ліберальні моральні цінності, демократію та політичний плюралізм.

В другому турі переміг з невеликою перевагою В.Жіскар д" Естен, за нього було віддано 50, 6, а за його головного опонента Ф.Міттерана - 49, 3 відсотка голосів виборців. Новий президент був одним з наймолодших лідерів європейських країн. 1974 року йому виповнилося 48 років. Син крупного промисловця, родич знаменитих Шнейдерів, В.Жіскар де'Естен закінчив два привілейовані вузи Франції: Політехнічну школу та Національну школу ад­міністрації. Учасник руху Опору. У 30-річному віці його було обрано депу­татом парламенту, він мав репутацію висококваліфікованого фінансиста. З 1962 по 1974 рік В.Жіскар де'Естен міністр економіки та фінансів.

Уряд, сформований новим президентом, складався переважно з його однопартійців та деголлівщв (" молодих вовків") на чолі з Жаком Ш Іраком, якого було призначено прем'єр-міністром. Діяльність В.Жіскар д'Естена співпала з початком економічної та енергетичної кризи 1974 року. Вибира­ючи стратегію антикризової політики, він намагався поєднати принципи державного регулювання і економічної лібералізації: з одного боку, було на­дано додаткові субсидії нафтовим монополіям і виділено засоби для за­купівлі нафти на світових ринках; з іншого, підвищено мінімум зарплатні, пенсій і допомогу сім 'ям, знижено віковий ценз на виборах з 20 до 18 років, зпрощено процедуру споживчого кредиту, виділено додаткові асигнування на будівництво житла, шкіл, дитячих установ. Проте поглиблення 'кризи суп­роводжувалося ростом безробіття, яке склало 1976 року 1 млн. осіб. Коло­сальні витрати на соціальні програми, які охопили до 90 відсотків населен­ня, стали причиною.бюджетного дефіциту. Ця обставина заставила уряд пе­рейти до жорсткої монетарної політики та згортання соціальних програм. Таким чином, результати політики " жіскардизму" були невтішними.

Третьому президенту П'ятої республіки не вдалося реалізувати по­вністю і свою зовнішньополітичну стратегію. Проголошуючи курс на ат­лантичну співпрацю та покращення стосунків з Сполученими Штатами, В.Жіскар д'Ехчен підкреслював водночас важливість продовження деголлі-вського курсу - політики порозуміння та політичного співробітництва з СРСР. Президент Франції побував двічі з візитами в СРСР. 1979 року було підписа­но сім угод у науково-економічній та гуманітарній сферах. З ініціативи фран­цузького президента здійснено фінансову реформу в рамках ЄЕС - запро­ваджено нову грошову одиницю - ЕКЮ та створено механізм кординації курсів національних валют, вироблено процедуру прямих виборів до Євро-

парламенту, започатковано регулярні зустрічі керівників " сімки" (провідних країн Західної Європи). Не повертаючись до військових структур НАТО, французькі збройні сили брали участь у натовських військових маневрах.

Передбачаючи гостру політичну боротьбу на наступних президенстсь-кмх виборах, В.Жіскар д'Естен запропонував тактику " виснаження крайніх блоків" та ініціював створення 1978 року нової партії " Союз за французьку демократію" (СФД). Цей блок виграв парламентські вибори 1978 року та вибори до Європарламенту 1979 року. Проте на час президентських виборів 1981 року СФД втратив свій політичний вплив.