Внутрішня та зовнішня політика лейбористського уряду Т.Блера. 1 страница

Еклектизм концепції " третього шляху" став причиною його критики з боку всього спектру британських політичних сил. Разом з тим діяльність блері-вського уряду під гаслами " третього шляху" дала відчутні результати. Пере­довсім було впорядковано фінансово-економічну сферу: скорочено дефіцит бюджету до 0, 1 відсотка ВВП у 1998 році і заплановано зведення державно­го бюджету у наступні роки з профіцитом; запроваджено " золоте правило" держвитрат (уряд бере позики лише для інвестицій та підтримки державно­го боргу у " розумних межах"). Одним із перших заходів " нових лейбористів" стало надання Банкові Англії права самостійно визначити базові процентні ставки на короткотермінові кредити, дотримуючись лише встановленої уря­дом межі інфляції (2, 5 відсотка у 1999 році). Державі вдалося повністю погасити зовнішній борг. Загалом за економічними показниками Великоб­ританія вигідно різнилася від інших країн Західної Європи і навіть США.

Значних змін зазнало податкове законодавство, що дозволило активні­ше використовувати фіскальну політику для розв'язання економічних та соц­іальних проблем. Так, з одного боку, було введено додатковий податок на осіб, які придбали денаціоналізовані урядом торі підприємства інфраструк­тури (наприклад, системи водо- і електропостачання). З іншого-знижено у два рази податок на корпорації, який став найнижчим в ЄС. Суттєві подат­кові знижки надано малим і середнім підприємствам (з прибутком до 10 тис. фунтів стерлінгів у рік). До 22 відсотків знижено базу подоходного по­датку. Про економічну політику лейбористів говорять як про " економіку співволодіння", а останнім часом її називають " економікою знань": держава здійснила серію програм щодо перенавчання безробітних та підвищення кваліфікації трудових резервів країни.

Важливим напрямом податкової реформи є стимулювання інвестицій, переваги надаються капіталовкладенням у розвиток НТР. Велику участь бере в цьому держава. їй належить половина інвестицій (загальна сума 2 млрд. фунтів стерлінгів) у наукові дослідження та конструкторські роботи.

Вперше в історії Великобританії з 1 квітня 1999 року визначено рівень мінімальної зарплати (3, 6 фунта стерлінгів на годину), збільшено тривалість декретної відпустки для жінок з 14до 18 тижнів, законодавчо визнано проф­спілки на підприємствах як представників трудового колективу (у цьому статусі їх визнала також адміністрація 45 відсотків підприємств). Рівень без­робіття склав шість відсотків, який є найнижчим за останні 40 років.

Започатковано реформи національної служби охорони здоров'я, розра­хованих на 10 років. Упродовж трьох років виділено додатково 20 млрд. фунтів

стерлінгів, в тому числі - 8 млрд. на будівництво нових лікарень, клінік, мед­пунктів; 300 млн. - на створення по всій країні " центрів здоров'я". Передба­чено забезпечити принципи справедливості та рівного права всім на без­платне медичне обслуговування.

Для зміцнення родин " нові лейбористи" запровадили низку податко­вих пільг; родині з двома дітьми гарантовано заробіток в 220 фунтів стерлінгів на тиждень; розширено мережу ясел та дитсадків, введено доплати на дітей.

Зміни внесено у судову практику, що сприяло зменшенню правопору­шень. Перш за все удосконалено діяльність спеціальних " судів у справах молоді", створюються спеціальні групи молодих злочинців (свого роду пат­ронаж над молодими людьми, які відбувають умовне покарання). 1998 року прийнято жорсткий (сам Блер назвав його драконівським) " Закон про теро­ризм і зм'ови", який значно спрощував судову процедуру щодо учасників незаконних організацій, які не склали зброї.

Полеміку в країні викликала розпочата конституційна реформа, яка по­лягає у децентралізації влади (т.зв." деволюція" - повернення), тобто пере­дачі низки урядових функцій владним структурам на місцях. Деволюцію " нові лейбористи" розуміли як всезагальний процес. Так, запроваджується систе­ма виборних органів самоврядування у столиці, 1999 року відбувся рефе­рендум та вибори у законодавчі органи Шотландії та Уельсу. На початку того ж року уряд опублікував програму модернізації палати лордів, перший етап якої названо " перехідним". Передбачається передовсім позбавити спад­кових перів права бути присутніми і голосувати на засіданнях палати, мати спрощений доступ у приміщення парламенту, а також користуватися його службами. За домовленістю з Єлизаветою 11, ці права втрачають і члени ко­ролівської родини - сини королеви, чоловік, двоюрідні брати. Щоправда, з 750 нинішніх спадкових перів 92 залишено право засідати і голосувати у палаті лордів.

Безперечно, модернізація Сполученого Королівства відбувається не без труднощів. Відчутні перебої у динаміці економічного розвитку. фермерство потерпає від криз і тримається за рахунок державних компенсаційних вип­лат, не вдалося спростити структуру податків, реформу освіти супроводило запровадженням у вузах Англії та Уельсу додаткової платні в 1 тис. фунтів стерлінгів (" гонорар за кураторство"). Далека від завершення програма нор­малізації в Ольстері, реформа державних інститутів тощо.

Разом з тим результати оздоровлення соціально-економічної ситуації в країні очевидні і вони сприяли активізації зовнішньої політики Лондона. В її основі залишаються такі атрибути британської державності, як володіння ядерним потенціалом, постійне членство в Раді Безпеки ООН, участь у " ве­ликій вісімці" та провідних світових і європейських організаціях. У першій половині 1998 року Великобританія головувала у Євросоюзі, упродовж всього

року - у " великій вісімці", підтримує особливі стосунки зі США, зберігає вплив у своїх колишніх колоніях (" Співдружність" нараховує 54 держави), і, нарешті, має вона одну з найрозвинутіших та найвідкритіших економік.

Цілком логічно, що зовнішньополітичні орієнтації уряду Т.Блера зали­шаються традиційними, але якщо порівняти їх з настановами консерваторів, особливо тетчеристів, помітні і серйозні відмінності.

З одного боку, як і консерватори. Т.Блер є твердим прихильником особ­ливих стосунків зі США. Це найбільш предметно виявилося у спільних бом­бардуваннях Іраку 1998 і 1999 років, у ході підготовки та здійснення воєнної операції НАТО в Югославії навесні 1999 року (військові сили Великобри­танії, які брали участь у ній, склали 35 літаків, 8 бойових кораблів, 13 тисяч вояків).

З іншого боку, якщо порівняти європейську політику Т.Блера, помітні суттєві розходження з консерваторами. На відміну від останніх лейбористи, дотримуючись " третього шляху", налаштовані на більш тісну і конструктив­ну співпрацю з членами Європейського союзу, у більшості з яких при владі знаходяться соціал-демократичні партії. Щоправда, як і консерватори, вони поки що не прийняли валюту " євро" і віддають перевагу збереженню фунта стерлінгів в як національної валюти. Т.Блер обіцяє розв'язати плебісцитар-ним шляхом проблему запровадження " євро" на Британських островах.

Уряд Блера, будучи лояльним союзником США. водночас домагається лідерства в Європі і розглядає її як партнера рівнозначного США. Харак­терним у цьому сенсі є підтримка британським прем'єром ініціативи прези­дента Франції Ж.Шірака щодо створення власних, незалежних від США, " європейських" збройних сил. Лейбористи підписали також європейську Соціальну хартію, яку упродовж років ігнорували консерватори.

Водночас " нові лейбористи" виступають за реформу Європейського союзу, а саме за його децентралізацію, тобто перенесення " головного фоку­су" у прийнятті рішень на національний рівень (інтегровані рішення вважа­ють доцільними лише у разі гострої потреби), за зниження зарегульованості та бюрократизації в діяльності цієї європейської структури. Так само пропо­нують вони нову " концепцію міжнародного співтовариства", яка передбачає перебудову структур міжнародної безпеки та міжнародного права.

Таким чином, як всередині, так і за межами країни, Т.Блер та його уряд, по суті, продовжують, хоча й іншими методами, оновлений курс, який так успішно започаткувала М.Тетчер. Британці гідно оцінили реформаторські спроби і конкретні результати діяльності " нових лейбористів", тому в червні 2001 року знову віддали їм перевагу на парламентських виборах, лейборис-. тська партія отримала 413 місць у палаті громад (на 5 осіб менше, ніж у попередньому складі).

3. Франція

Результати другої світової війни для Франції. Період Тимчасового режиму. Відставка Шарля де Голля. 25 серпня 1944 року Париж був звільне­ний від німецької окупації, а наприкінці року - вся Франція. В історії країни розпочався період, названий Тимчасовим режимом (з кінця 1944 до кінця 1946 року).

Завершення другої світової війни стало підсумком одного з найскладн­іших та найважчих періодів в історії французької нації. Повного краху заз­нав режим Віші, очолюваний маршалом Петеном. Разом з тим були остаточ­но підірвані конституційні основи Третьої республіки. Людські втрати в роки війни склали 1 млн. 100 тис. осіб, матеріальні - 3000 млрд. франків, від руй­нувань постраждало 80 департаментів, промислове виробництво скороти­лося на 70 відсотків, не оброблялося 1400 тисяч гектарів землі, наполовину зменшилися закордонні інвестиції, були повністю паралізовані транспортна і фінансова системи, з 17 тис. локомотивів залишилося З тисячі, дефіцит бюджету 1945 року склав майже 200 млрд. франків, втрачений був весь військовий і торговельний флоти; зруйновано 2 млн. помешкань (20 відсотків від загальної кількості); через брак продовольства функціонувала карткова система.

Генералові Шарлю де Поллю ще на початку 1943 року вдалося об'єднати всі національно-патріотичні організації і політичні сили, усі загони фран­цузького руху Опору. В травні того ж року було створено Національну Раду Опору, до якої увійшло 16 провідних організацій, які боролися за визволен­ня Франції від фашистських загарбників. У складі Ради були й комуністич­на та соціалістична партії. Всі визнавали верховенство де Голля.

Залишалося уладнати справи з французькими патріотами, які дисло­кувалися у Північній Африці під командуванням генерала Жіро, який також претендував на одноособове керівництво патріотичним рухом Опору фран­цузів. З червня 1943 року де Голль і Жіро підписали в Алжирі ордонанс про створення уряду в екзилі - Французького комітету національного визволен­ня (ФКНВ) з двома співголовами - де Голлем та Жіро і його першу деклара­цію, яка передбачала повне цілковите очищення французьких територій від ворога, відновлення демократичних свобод та республіканського режиму. Згодом склад ФКНВ розширився, були сформовані комісаріати (міністер­ства), під його егіду перейшли французькі колонії. Упродовж серпня-верес-ня 1943 року ФКНВ визнали СРСР. США. Англія і ще 19 держав антигітле­рівської коаліції. Згодом генерал Жіро поступився де Голлю у керівництві ФКНВ і відійшов від справ.

За ініціативою де Голля 17 вересня 1943 року був підписаний ордонанс про створення в Алжирі репрезентативного органу (парламенту)-Тимчасо­вої Консультативної Асамблеї з представників різних політичних сил руху

Опору. На початку 1944 року в рамках ФКНВ створено інститут регіональ­них комісарів республіки (замість вішістських префектів), в середині того ж року до емігрантського уряду ввійшли комуністи.

Таким чином, на час визволення Франції були фактично створені всі структури тимчасової державної влади. 9 вересня 1944 року Шарль де Голль переформував Тимчасовий уряд Французької республіки. До його складу ввійшли соратники де Голля і всі представники руху Опору: від правого до лівого табору, в тому числі комуністи.

12 вересня голова Тимчасового уряду виступив перед учасниками руху Опору, представниками партій, що відроджувались, профспілками, французь­кими демократичними колами з програмою дій, яка передбачала: відновлен­ня незалежності Франції та її статусу великої держави, участь країни у всіх міжнародних конференціях; збереження колоніальних володінь; покарання зрадників, конфіскацію майна колабораціоністів; націоналізацію ряду галу­зей; відновлення господарства; підвищення в міру можливостей життєвого рівня народу.

У політичній сфері генерал задекларував обов'язковість проведення загальних виборів до Національних зборів, яким належить розв'язати про­блему майбутнього політичного ладу Франції.

Вже у грудні 1944 року генерал де Голль видав ордонанс про націонал­ізацію вугільних шахт у департаментах Hop і Па-де-Кале, великих автомоб­ільних і авіаційних підприємств, торговельного флоту, цивільної авіації, підприємств з переробки газу і нафти, Французького банку, потужних депо­зитних банків, страхових компаній. При цьому мова не йшла про порушення принципу власності: власникам було гарантовано ту чи іншу форму компен­сації. Тільки заводи " Рено" перейшли до рук держави без компенсації, оск­ільки їхній колишній власник Луї Рено співробітничав з гітлерівцями. Зага­лом було націоналізовано 20 відсотків виробничих потужностей країни, на які припадало 15-20 відсотків промислової продукції та 35-40 відсотків ка­піталовкладень.

Водночас за де Голля закладаються основи державного управління на­ціоналізованими галузями та відповідного регулювання економікою і соц­іальними відносинами, так званого " дирижизму": було створено Верховний комісаріат " плану модернізації і оснащення", в 1945 році засновано Дер­жавну вищу школу адміністративних керівників; розширено підготовку ви-сокваліфікованнх адміністраторів.

Ефективною і розлогою виявилась деголлівська соціальна політика: були відновлені профспілкові свободи, на 40-50 відсотків збільшено зарплату, введено оплачувані відпустки, систему допомоги багатодітним сім'ям, стра­хування у зв'язку з захворюванням, ваптносію, пенсії за віком та інвалідно­сте. Допомогу виплачували спеціальні страхові каси, прибутки яких екла-

12*

далися з із внесків самих застрахованих та підприємців. Керівництво касами здійснювали представники профспілок і підприємців.

1945 року здійснено чистку державного апарату від вішістш: майже 4 тисяч осіб за вироком судів було ув'язнено, з них 2 тисячі - засуджено до смертної кари. Маршалу Петену смертну кару замінили довічним ув'язнен­ням. П'єра Лаваля за вироком суду розстріляли.

Діяльність Тимчасового уряду, очолюваного Шарлем де Голлем, діста ла схвалення з боку французів та провідних політичних сил.

Проте у зовнішньополітичній сфері перед головою Тимчасового уряд Французької республіки постало ряд серйозних проблем: перша з них поля­гала у тому. щоб. незважаючи на складні стосунки між французьким генера­лом, У.Черчіллем та Ф.Д. Рузвельтом, домогтися активної участі Франції у післявоєнному врегулюванні Європи та світу. Річ у тім, що керівники Англіїї і США погоджувалися визнати деголлівський уряд лише де-факто. Ф.Д.Руз­вельт планував навіть передати управління Францією " військовій адмініст­рації союзників". Врешті-решт 23 жовтня 1944 року Великобританія, США, СРСР та багато інших держав з огляду на широку народну підтримку де Голля визнали Тимчасовий уряд де-юре.

Докладаючи зусиль, щоб відновити міжнародний авторитет і престиж своєї країни, рівновагу у відносинах із союзниками, посилити тиск на Німеч­чину, де Голль вирішив опертися на СРСР. Крім того, генерал виношував далекоглядні плани - перетворити Францію у свого роду арбітра у стосун­ках, які щоразу ускладнювалися між західними державами та СРСР. З цією метою він здійснив візит до Радянського Союзу. Цю поїздку де Голль плану­вав ще 1942 року, коли СРСР визнав його організацію " Франція, що бореть­ся". В грудні того ж року він відрядив до СРСР ескадрилью " Нормандія" (ЗО офіцерів та ЗО механіків). З огляду на " бурхливі" стосунки з англійським прем'єром генерал розглядав навіть можливість передислокації своєї штаб-квартири з Лондона до Москви.

Так само в контексті майбутнього франко-радянського зближення не­обхідно розглядати амністію де Г'оллем 6 листопада 1944 року керівника ФКП Моріса Тореза, який з 1939 року перебував у СРСР і якого він вважав відпо­відно до судового вироку дезертиром. Річ у тім, що ще у жовтні 1939 року М.Торез за вказівкою Комінтерну втік з військової частини, в якій проходив службу, а вже 7 листопада він об'явився у Москві. Французький суд заочно засудив його за дезертирство до шести років тюремного ув'язнення, а уря­довим декретом від 17 лютого 1940 року М.Тореза позбавили французького громадянства. Упродовж 1939-1944 років один з керівників французької ком­партії, живучи в СРСР, знаходився у " подвійному підпіллі". Керівництво ФКП оголосило, що їхній лідер залишив військову службу для того, щоб неле­гально керувати антифашистською боротьбою на території Франції, тому

перебування М.Тореза на радянській території було строго засекречено. Після того як два представники Французької компартії увійшли до складу деголлі-вського ФКНВ, М.Торез почав наполягати перед своїми радянськими патро­нами, щоб його відрядили до Алжиру. Цю проблему було поставлено перед де Голлем. від розв'язання якої залежав його візит до СРСР. Глава Тимчасо­вого уряду дозволив повернення М.Тореза на батьківщину.

Шарль де Голль прибув до СРСР 26 листопада 1944 року. Він здійснив переліт на своєму власному літаку через Північну Африку, Єгипет, Сирію, Іран до Баку, звідки вже добирався до Москви потягом. Переговори тривали з 2 по 9 грудня і закінчилися укладенням договору про союз та взаємодопо­могу між Францією та СРСР терміном на 20 років. Головні пункти договору визначалися в статті 1, в якій обидві сторони обіцяли продовжувати війну до остаточної перемоги; в статті 2 обидві сторони зобов'язувалися вжити «всіх необхідних заходів, щоб ліквідувати будь-яку загрозу з боку Німеччини». Стат­тя 3 зазначала: в разі агресії з боку Німеччини, в результаті якої одна зі сторін буде змушена вступити у війну, друга сторона повинна негайно надати їй допомогу та підтримку, які будуть у її спромозі. Обидві сторони зобов'язу­валися не вступати до жодної коаліції, спрямованої проти однієї з сторін цього договору (стаття 5) та надавати одна одній усіляку можливу економіч­ну допомогу. Договір значною мірою посприяв поверненню Франції стату­су великої держави. Водночас французький генерал залишився вірним собі. Незважаючи на наполягання радянської сторони, він відмовився визнати так званий Люблінський комітет - прорадянський уряд Польщі, обмежившись лише обіцянкою відрядити до Польщі свого представника.

Французькі збройні сили, реорганізовані Тимчасовим урядом, дбрали участь у завершальному етапі воєнних дій проти Німеччини та Японії. Пред­ставники Франції разом з представниками СРСР, США та Великобританії поставили свої підписи під актами капітуляції гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії, ці держави підписали угоду про створення спеціаль­ного Міжнародного трибуналу для суду над воєнними злочинцями.

За підтримкою Радянського Союзу Франція одержала окупаційну зону в Німеччині, їй було надано статус фундатора Організації Об'єднаних Націй і місце постійного члена Ради Безпеки ООН.

Плани де Голля щодо післявоєнного державотворення, суть яких зво­дилася до проголошення сильної президентської влади та регламентацію прав партій, наштовхнулися на серйозну протидію новостворених партій.

Правий політичний спектр репрезентував Народно-республіканський рух (МРП), який був створений наприкінці 1944 року з різних католицьких організацій (на зразок європейських християнсько-демократичних партій). Очолили його соратники де Голля Жорж Бідо і Моріс Шуман. Чисельність МРП складала у 1945 році 235 тисяч осіб, в ньому переважали представни-

ки середніх верств. 20 відсотків склали робітники та службовці. Ідеологічні засади партії зводилися до проголошення політичної, економічної та соц­іальної демократії, верховенства праці над капіталом, державного регулю­вання економікою; вони заперечували деголлівську ідею " сильної держави". Ця організація, власне, замінила довоєнні праві партії.

На правому фланзі діяла також політичне Республіканська партія свободи (ПРЛ), яка взяла на озброєння програму традиційних французьких правих: свободу підприємництва, невтручання держави в економіку, відмо­ву від націоналізації промисловості та соціального законодавства.

Сформувалася тут і " поміркована течія", до якої увійшли Республі­канська партія свободи, Селянська партія соціальної дії та група " Незалеж­них республіканців". Соціальну базу " поміркованих" склали підприємницькі верстви і заможні землевласники. її ж ідеологічні засади зводилися до ідеї верховенства ліберальних принципів у політиці та економіці, до свободи ринку, атлантичної солідарності у зовнішній політиці.

Відновило свою діяльність одне з найстаріших політичних об'єднань -Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, на чолі з її попе­реднім лідером Едуардом Ерріо. Ця партія дискредитувала себе причетні­стю до краху довоєнного республіканського ладу. Тепер вона виступила за відновлення Третьої республіки і тому була в опозиції до генерала де Голля.

На лівому фланзі знаходилися Французька компартія, на початку 1945 року нараховувала вона понад 500 тисяч членів, (очолювали її Моріс Торез та Жак Дюкло) і Соціалістична партія (СФЮ), у лавах якої було 350 тисяч осіб. З обранням у 1946 році на посаду генерального секретаря партії Гі Молле в СФЮ посилилися антикомуністичні настрої та орієнтація на співпра­цю з правими республіканськими партіями. Ідеологи партії активно розроб­ляли концепцію «демократичного соціалізму» чи «гуманного соціалізму», яка стала базою політичного курсу соціалістів. До лівого флангу належав також Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР). створений у середині 1945 року Рене Плевеном і Франсуа Міттераном.

Особливе місце у партійному спектрі повоєнної Франції займали гол-лісти. які не були ще організовані в політичну партію. Сам генерал де Голль прагнув, як і в роки війни, залишатися єдиним лідером французької нації і не бажав ототожнювати своєї постаті з будь-якими політичними об'єднання­ми. Необхідно підкреслити, що із закінченням війни завершився перший етап голлістського руху, так званого воєнного голлізму, упродовж якого вся діяльність генерала та його соратників була спрямована на досягнення єди­ної мети — перемоги над ворогом. Новий етап цього руху - політичного гол­лізму почався з 1947 року, зі створення де Голлем партії- Об'єднання фран­цузького народу. 1945-1946 роки стали своєрідним містком між першим та другим етапами голлізму, під час яких де Голль абстрагувався від приналеж-

ності до партій, хоча активно співробітничав з ними.

Щоб реалізувати свій ідеал влади у повоєнній Франції, де Голль вирі­
шив з допомогою референдуму попередити відновлення Третьої республіки
та скликати Установчі збори з обмеженими функціями - для підготовки і
схвалення нової Конституції. У липні 1945 року Тимчасовий уряд призна­
чив на 21 жовтня вибори до Установчих зборів та референдум, на якому фран­
цузи мали відповісти на два запитання: 1. Чи хочуть вони, щоб обрані На­
ціональні збори функціонували як Установчі (якби відповідь була «ні», це
означало б повернення до Третьої республіки); 2. Чи згодні вони, щоб кері­
вництво державою до прийняття Конституції здійснювалося за законом, про­
ект якого був вміщений на звороті бюлетеня (цей закон передбачав обме­
ження повноважень Установчих зборів сімома місяцями). Французи відпов­
іли " так" на обидва запитання (на перше - 96, 4 відсотка учасників референ­
думу, на друге - 63, 6). '

Одночасно з референдумом відбулися за пропорційною системою ви­бори до парламенту, якому належало стати установчим. Найбільше голосів здобула ФКП - 26, 2 відсотка, а, отже, 159 мандатів, СФЮ - 23, 4 відсотка (146 мандатів), а далі відповідно ЮДСР - 4, 6 та 42; МРП - 23, 9 та 150, радикали - 5, 7 і 29; 15, 6 відсотка голосів було віддано правим угрупуван-ням, які отримали 53 мандати.

Переважна більшість партій нового парламенту тією чи іншою мірою заперечувала конституційні плани де Голля. Установчі збори ж виявили особ­ливу повагу до генерала і одностайно надали йому право сформувати уряд. Тут же виник перший конфлікт з комуністами, які, завоювавши найбільше місць у парламенті, вимагали хоч би один із найважливіших міністерських портфелів: внутрішніх чи закордонних справ. Ш.де Голль погодився форму­вати уряд з представників усіх політичних партій, але виконувати вимоги комуністів відмовився. Досяіти компромісу вдалося лише в січні 1946 року після того, як був сформований уряд з 4 комуністів, 2 членів ЮДСР, 1 -радикал - соціаліста, 4 членів МРП та 5 деголлівців. ФКП отримала порт­фелі заступника прем'єра, міністра озброєння, промисловості та праці.

Найголовнішим для нового прем'єра було визначитися, як разом пар­ламентом і партіями, які засідали у ньому, керувати країною. Адже саме до­воєнний " режим партій" призвів, на думку де Голля, до національної катас­трофи 1940 року, а тепер партії знову мали намір диктувати свої умови. Це швидко підтвердилося. Наприкінці грудня 1945 року деголлівський уряд надіслав до Установчих зборів для обговорення і затвердження бюджет на 1946 рік. Депутати-соціалісти запропонували на 20 відсотків скоротити військові витрати. їх підтримали комуністи. Генерал запротестував. 1 хоча дійшли компромісу, де Голль зрозумів, що керувати країною без тиску партії він не зможе і вирішив піти у відставку.

Після короткочасної відпустки він 20 січня 1946 року на засіданні уряду заявив про свою відставку, мотивуючи це рішення тим, що не мас змоги протидіяти обструкції з боку парламенту: " Повернувся монопольний режим партій. Я його не схвалюю, тому вирішив залишити свою посаду". Дослідники й.досі сперечаються, наскільки послідовним був у своїх діях генерал, чи насправді прагнув він спокою і відсторонення від політичної діяльності? Його соратники стверджують, шо де Голль розраховував не­вдовзі повернутися в політику, сподіваючись, що в країні розгорнеться ши­рокий рух за його повернення і тоді він зможе продиктувати Установчим зборам свої умови. Проте цього не сталося.

Наприкінці січня 1946 року соціаліст Фелікс Гуєн сформував новий кабінет з представників трьох партій: ФКП, СФЮ та МРП. Так у Франції розпочався період правління трипартійного блоку.

Навесні 1946 року Установчі збори завершили розробку проекту нової конституції і схвалили її (" за" проголосували 309, " проти" - 249 депутатів). Провідну роль у державно-політичному житті країни пропонований основ­ний закон відводив однопалатним Національним зборам. Вони обирали президента, який фактично не мав реальної влади, контролювали діяльність уряду. Референдум, який проходив 5 травня, 51, 6 відсотків голосів відхилив цей конституційний проект.

Після референдуму 2 червня 1946 року були проведені нові вибори до Установчих зборів, яким належало розробити новий проект основного зако­ну країни. Голоси розподілилися: ФКП - одержала 153 мандати, СФЮ -128, МРП-166.

Де Голль, не втручаючись у попередній референдум та парламентську кампанію, тепер вирішив ознайомити французів зі своїм проектом нової кон­ституції. Це сталося 16 червня 1946 року у нормандському містечку Байо. Його було обрано не випадково. Саме Байо стало першим французьким містом, з якого почалося визволення Франції від німецької окупації і куди прибув де Голль після тривалої лондонської еміграції. У червневі дні 1946 року населення Байо зустрічало його як національного героя - дзвонами, прапорами, квітами. Конституційна ідея, виголошена генералом перед жи­телями міста, (її коментували по радіо та в пресі), зводилася до того, що виконавча і законодавча гілки влади мають бути розділені, глава виконавчої влади, тобто глава держави, повинен володіти найширшими повноваження­ми. Він призначає прем'єра, міністрів, затверджує закони і видає декрети, виступає арбітром у різних конфліктних ситуаціях, є гарантом національної незалежності і договорів.

Проте Установчі збори залишилися байдужими до деголлівського кон­ституційного проекту. Три провідні парламентські партії (ФКП, СФЮ, МРП) розробили свій компромісний проект, який передбачав обрання загальним.

1Й4

таємним і рівним голосуванням двопалатного парламенту - Національних зборів та Ради Республіки. Національні збори (нижня палата) зосереджува­ли в своїх руках усю владу, вони ухвалювали закони, контролювали діяльність уряду. Президента обирав парламент на 7 років, йому відводилися представ­ницькі функції, президентські акти мав затверджувати уряд, розширювали­ся права місцевого самоврядування. Разом з тим нова Конституція продуку­вала досить децентралізовану державно-політичну структуру у Франції, ос­кільки пропорційна система виборів у маленьких округах дозволяла прохо­дити до парламенту невеликим партіям. Це перешкоджало б створенню пар­ламентської більшості і зумовлювало б перманентні урядові кризи у роки Четвертої республіки.

Референдум, який проходив 13 жовтня 1946 року, 52, 5 відсотками го­лосів схвалив новий проект конституції Франції. 10 листопада вже за новою конституцією відбулися вибори до Національних зборів. Комуністи отрима­ли 182, соціалісти - 102, Народно-республіканський рух- 173 мандати. Ра­дикали і ЮДСР - відповідно 43 і 26 мандатів. За створений восени того ж року " Союз голлістів" французи віддали всього 3 відсотки голосів-.