Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 13 страница

За активного сприяння Великобританії були підписані 1954 року Па­ризькі угоди, які легалізували переозброєння ФРН та її вступ до НАТО. Співпрацюючи із Західною Німеччиною, уряд торі погодився на дислока­цію на своїй території частин бундесверу.

Наприкінці 1950-х років консерватори запропонували ідею рівноваги у стосунках між США та СРСР. Після 1953 року вони переглянули перелік товарів, експорт яких у СРСР був заборонений. У травні 1959 року Гарольд Макміллан відвідав Радянський Союз з офіційним візитом, в результаті чого було підписано торговельну угоду терміном на 5 років та першу угоду про англо-радянський обмін у сфері науки, техніки й освіти на 1960-1961 роки. 1963 року Великобританія приєдналася до Договору про заборону ядерних озброєнь у трьох середовищах: під водою, в космосі та у повітрі.

Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності консервативних урядів стала європейська інтеграція. Англія залишалася осторонь створено­го 1957 року Європейського економічного сцівтовариства (" Спільного рин­ку"). Це пояснюється рядом факторів: передовсім традицією та прагненням зберегти стабільні зв'язки в межах Співдружності націй (вступ до ЄЕС пе­редбачав запровадження Англією високих митних зборів у торгівлі з інши­ми країнами, які не входили до співтовариства). Разом з тим перебування поза " Спільним ринком" продукувало для Англії низку негативних наслідків, зокрема, відставання у сфері модернізації економіки та ізоляцію від конти­ненту. В країні точилися гострі дебати довкола участі в ЄЕС. Нарешті, в серпні 1961 року уряд торі розпочав переговори на предмет вступу до " Спільного ринку", йому відмовили через протидію Франції. На противагу " Спільному ринку" Лондон ініціював створення в 1960 році Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). яка об'єднала Австрію. Данію, Норвегію, Португалію,

Швейцарію та Швецію.

В центрі уваги консерваторів перебували колоніальні проблеми. При­кладом ультраколоніальної політики торі стала участь у жовтні-листопаді 1956 року разом з Францією та Ізраїлем у війні проти Єгипту. Ця війна завершилася поразкою тристоронньої коаліції та відставкою прем'єр-міністра А.їдена. Після цього Англія змушена сплачувати Єгипту мито за користування Суецьким каналом. Незважаючи на те, що уряд торі був при­хильником збереження імперії, йому все ж довелося на рубежі 1950-х -1960-х років визнати розпад Британської імперії. Тоді були об'єднані по­сади міністра із справ Співдружності та із справ колоній. 1964 року до Співдружності націй входило 27 країн (800 млн. осіб). Англійська метро­полія зберегла суттєвий вплив у Співдружності: продовжувала функціону­вати система імперських преференцій, стерлінгова зона, створювалися військові блоки тощо.

Після відставки А.їдена уряд 1957 року очолив Гарольд Макміллан, який проголосив гасло " вітрів перемін", тобто створення динамічної і про­гресивної національної моделі економічного та соціального розвитку краї­ни. З усією гостротою ця проблема постане перед наступними урядами Великобританії.

Політика лейбористського уряду Г.Вільсона (1964-1970 роки). Ос­танні роки правління консерваторів засвідчили, що Великобританія все більше втрачає свої позиції у світі, падали темпи економічного розвитку, як і її частка у світовому промисловому виробництві. Про Англію стали гово­рити, як про " 'хвору людину Європи". Ідея створення " сильної Англії" наби­рала все більшої популярності. Лідер лейбористів Гарольд Вільсон, колишній викладач економіки Оксфорду, який очолив партію наприкінці 1950-х років, не лише підхопив цю ідею, але й зробив її своєю головною зброєю у бо­ротьбі за владу.

Його яскраві виступи на користь " модернізації та оновлення" країни, поліпшення системи освіти з метою підготовки технократичних кадрів, ви­користання здобутків НТР громадськість сприймала з ентузіазмом.

Передвиборний маніфест лейбористської партії мав багатонадійну на­зву: " 3 лейбористами - за нову Британію", він повторював провідні наста­нови програмного документу партії " Віхи 60-х років". Лейбористи обіцяли виборцям оновлення - впорядкування і планування британської економіки, соціальну справедливість, зайнятість населення, націоналізацію сталеливар­ної промисловості, реорганізацію транспорту, боротьбу із дорожнечею, нову політику доходів.

З листопада 1964 року, після парламентських виборів (відбулися 15 жовтня того ж року), на яких лейбористи вибороли на 4 депутатських манда­ти більше, ніж їхні опоненти тронною промовою королеви Єлизавети 11

відкрилася сесія нового парламенту. Текст промови за традицією підготував новий прем'єр-міністр Г.Вільсон. Це була по-суті програма формальних змін, чергова спроба побудувати у Британії соціалізм: йшлося про модернізацію системи охорони здоров'я та освіти, розширення житлового будівництва, до­помогу відсталим регіонам країни; у зовнішній сфері декларувалося праг­нення послабити напругу між Заходом та Сходом, підтримувати НАТО та плани оборони " вільного світу".

Перші 18 місяців лейбористи, зважаючи на незначну перевагу в парла­менті, керували, оглядаючись на консерваторів, тому в березні 1966 року Г.Вільсон призначив дострокові парламентські вибори. Його партія отрима­ла 48 відсотків голосів і перевагу у палаті громад у 94 депутатських мандати.

Г.Вільсон визначив три найважливіші проблеми, які належало розв'я­зати його урядові: економічну, фінансову та соціальну.

Основним важелем стимулювання економічного розвитку за програ­мою лейбористів стала націоналізація. Влітку 1967 року сталеливарну га­лузь (14 компаній), на які припадало 90 відсотків виробництва чавуну, сталі та заліза, було викуплено за 700 млн. фунтів стерлінгів, що на 120 млн. фунтів стерлінгів перевищувало її ринкову вартість, і переведено в держав­ний сектор. Згодом націоналізація торкнулася суднобудівної та авіабудівної галузей. Великі сподівання покладав уряд Г.Вільсона на " національний" п'я­тирічний план розвитку націоналізованого сектору (1965-1970 роки), який передбачав збільшення національного доходу на 3, 8 відсотка, продуктивності праці - на 3, 4 відсотка, замороження військових витрат на 2 млрд. доларів, що дорівнювало 6 відсоткам (замість 7) національного доходу. Проте " на­ціональний план" виявився мертвонародженим.

Фінансові проблеми, зокрема дефіцит платіжного балансу у 800 млн. фунтів стерлінгів (золотовалютний резерв складав тоді 400 млн. фунтів стерлінгів), лейбористи полагодили традиційним способом: черговою пози­кою МВФ у 3.5 млрд. фунтів стерлінгів; девальвацією національної валюти (з 2, 8 долара за 1 фунт до 2, 4 долара), що стимулювало англійський експорт, але водночас спричинило стрибок цін на імпортні товари всередині країни. Уряд скоротив імпорт, збільшив податки та підвищив ціну на газ, електрое­нергію, меблі, одяг та деякі інші товари. Таким чином, наприкінці 1969 року вдалося ліквідувати дефіцит платіжного балансу.

В соціальній сфері відповідно до закону 1966 року було оголошено політику цін Та доходів, що по-суті означало замороження цін та зарплати, а, отже, і доходів. 1968 рік розпочався з " удару сокирою". Прем'єр-міністр за­явив, що державні витрати упродовж найближчих 2-3 років необхідно змен­шити на 1 млрд. фунтів стерлінгів за рахунок скорочення військових статей, асигнувань на житлове будівництво та спорудження доріг. З цією метою, на думку Г.Вільсона. слід відкласти на кілька років запровадження обов'язко-

вої освіти, підвищення оплати послуг дантистів. До того ж, будівництво житла ускладнювалося дорожнечею земельних ділянок у містах.

Водночас уряд всіляко сприяв приватним інвестиціям, в тому числі іно­земним. 1967 року американський капітал, укладений в економіку Британії, становив 5, 6 млрд. доларів. Так, лейбористи шукали стимули для приско­рення економічного розвитку. Пішли вони і на низку непопулярних заходів: обмежили зростання зарплати 3, 5 відсотка в рік, запровадили процедуру попередження про страйки з боку профспілок (мало того - уряд отримав право заборонити страйки взагалі), весною 1968 року збільшили податки. Зростання вартості життя при одночасному замороженні зарплати і скоро­ченні державних витрат на соціально-культурні потреби, у тому числі на оплату праці вчителів та лікарів, призвели до того, що з Англії щороку виїж­джало до 400 тисяч спеціалістів. Це явище дістало назву " брейн дрейн", тоб­то " втеча мізків".

Правління лейбористів збіглося з потужним страйковим рухом: упро­довж першого року їхнього урядування страйкувало 2 млн. осіб, другого -4 млн., що склало 10 відсотків найманих робітників. Новим у страйковому русі було те, участь у ньому брали не тільки люди робітничих професій, а й працівники сфери обслуговування (сміттярі, санітари, службовці вузлів рад­іомовлення), яка перебувала у державному секторі. Таким чином, страйкарі виступали проти державних органів. Падала чисельність лейбористської партії. Барбара Касл, одна із лідерів лейбористів, розробила законопроект " Про промислові конфлікти", метою якого було попередження страйків. За­кон передбачав надання колективним договорам юридичної сили, заборону " диких страйків", тобто без санкції БКТ (90 відсотків страйків були саме такими), посилення державного контролю за діяльністю профспілок: схва­лення державними інстанціями їхнього статуту, попереднє (за 27 днів) по­відомлення про початок страйку тощо.

Довкола законопроекту спалахнули гострі дискусії. БКТ різко протес­тували проти нового закону, і уряд Г.Вільсона відступив, відкликавши його з парламенту.

У другій половині 1960-х років загострилася у Великобританії оль-стерська проблема. Виникла вона у жовтні 1968 року, коли сталися зіткнен­ня громад католиків і протестантів у Белфасті, головному місті Північної Ірландії (Ольстері). Католики-ірландці виступили за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, натомість протестанти-англійщ. які поселилися тут ще в часи О.Кромвеля, наполягали на необхідності нерозривних зв'язків цього регіо­ну з Великобританією. Слід зауважити, що ольстерська проблема має не тільки національний, але й релігійний та соціальний характер. Ірландці-ка-толики (35 відсотків населення Ольстеру) були найбільш дискримінованою верствою у політичному і соціальному плані. 1967 року вони створили

1 Іівнічноірландську асоціацію борців за громадянські права, яка восени на­
ступного року організувала масові демонстрації. Проти демонстрантів було
кинуто загони поліції; постраждало 77 осіб. Нова таємна воєнізована орган­
ізація - Ірландська революційна армія (ІРА) відповіла на поліцейські акції,
спрямовані проти співвітчизників, терором. Лейбористський уряд в серпні
1969 року увів в Ольстер в підрозділи регулярної армії, що започаткувало
довготривалу й трагічну ольстерську кризу.

Зовнішньополітична діяльність Г.Вільсона, орієнтована на повернення Великобританії репутації " сильної держави" та відновлення її попередньої ролі на міжнародній арені, мала очевидне зідеологізоване спрямування. У передвиборному маніфесті лейбористи проголосили боротьбу за мир, загаль­не роззброєння, мирне розв'язання міжнародних конфліктів, співпрацю між Заходом і Сходом, зміцнення Британської Співдружності націй як альтерна­тиви вступу Англії до СЕС.

Разом з тим Г.Вільсон заявив про " особливі відносини" з США, відвідав 1965 року Сполучені Штати, підтримав їхню участь у війні у В'єтнамі та заходи, спрямовані на переозброєння.

Позитивні зрушення намітилися в англо-радянських відносинах. Уп­родовж 1964-1970 років почастішали двосторонні контакти державних та політичних діячів обоїх країн, розширилися торговельні, науково-технічні, культурні та інші зв'язки, було підписано низку важливих документів. У 1965 році відбувся візит міністра закордонних справ СРСР А.А.Громика в Анг­лію, Майкла Стюарта - до СРСР. 1966 року сталася помітна подія в англо-радянських взаєминах: офіційний візит прем'єр-міністра Великобританії Г.Вільсона до Москви, його зустріч з тодішніми керівниками Радянського Союзу; аналогічна 1976 року- офіційний візит Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна до Великобританії. В цьому ж році підписано угоду про вста­новлення прямого телефонного зв'язку між Кремлем та резиденцією прем'єр-міністра Великобританії.

1968 року відбувся новий триденний офіційний візит до СРСР прем'єр-міністра Великобританії Г.Вільсона. Найпотужніше розвивалося торгово-економічне та культурно-технічне співробітництво. Цьому сприяло те, що Великобританія послабила і усунула деякі перепони, які гальмували розви­ток обопільної торгівлі. Зокрема, на СРСР були поширені кредитні умови торгівлі, які Англія надавала іншим своїм торговельним партнерам. Загалом протягом 1964-1970 років обсяг англо-радянської торгівлі зріс більше ніж у

2 рази і склав 1970 року 641 млн. крб. Таким чином, Великобританія посіла
перше місце серед капіталістичних країн у торгівлі з СРСР. Щоправда, після
1968 року, тобто придушення " празької весни" у ЧССР, англо-радянська
співпраця загальмувалася.

" Нові консерватори" та уряд Е.Хіта (1970-1974 роки). Г.Вільсон,

скориставшись сприятливою економічною кон'юктурою кінця 1969 - по­чатку 1970 років (позитивне сальдо платіжного балансу, зростання зарплати на 15 відсотків, а цін - лише на 8) оголосив дострокові парламентські вибо­ри на літо 1970 року. Черговій перемозі лейбористів мав посприяти новий виборчий закон, який надавав право голосу громадянам, яким виповнилося 18 років. Таким чином, лейбористи очікували підтримку 3, 5 млн. молодих англійців. Саме тоді відбулося повне замирення в Ольстері, обнадійливими були для лейбористів і дані громадського опитування..

Передвиборний маніфест їхньої партії мав дещо рекламний характер, що засвідчує його назва " Тепер Британія сильна - зробімо ж її прекрасним місцем для життя! " Лейбористи знову обіцяли державне житло тим, хто по­требує, турботу про людей похилого віку, ліквідацію безробіття і вкотре -більш справедливий розподіл багатств. Лідери партії висловили вірність принципам НАТО та бажання домогтися членства Англії в ЄЕС.

Проте вибори, які відбулися.18 червня 1970 року, принесли перемогу консерваторам, які здобули 46 відсотків голосів та 330 депутатських ман­датів. За лейбористів проголосувало 43 відсотки виборців, а в парламенті їм дісталося 287 мандатів. Новий уряд очолив Едвард Хіт - один із найпопу-лярніших політиків того часу, високоосвічений, інтелігентний діяч, підпол­ковник у відставці, учасник другої світової війни, знавець класичної музики, яхтсмен. Він імпонував англійцям своєю твердою волею та цілеспрямовані­стю. Е.Хіт очолив політичні сили, названі " новими консерваторами".

Будучи однією з провідних держав, займаючи за обсягом промислово­го виробництва 5-е місце у капіталістичному світі і 2-е після США за обсягм зарубіжних інвестицій та наукових розробок, Великобританія разом з тим поволі втрачала свої світові пріоритети. Англійська економіка вступила у 1970-і роки, переживаючи серйозні труднощі, пов'язані передовсім з зас­тоєм та падінням темпів виробництва, необхідністю структурних змін, енер­гетичною та валютною кризами, безробіттям та інфляцією. Нові консерва­тори прийшли до влади під лозунгом " відродження принципів старого кон­серватизму": свободи конкуренції, індивідуалізму, утвердження демократії " власників". Власність, на їхню думку, забезпечувала справжню свободу і незалежність особистості і разом з тим створювала всі необхідні умови для розвитку суспільства в епоху науково-технічного прогресу. Скептично ста­вилися вони до лейбористської концепції " держави загального добробуту". Нові консерватори, очолювані Е.Хітом, були передтечею ідеології, під зна­ком якої у 1980-1990-х роках відбулася глибока трансформація англійського суспільства.

Реалізувати настанови " нових консерваторів" урядові Е.Хіта не вдало­ся. Спробу подолати відставання Великобританії та здійснити модернізацію економіки він намагався шляхом " повзучої денаціоналізації", тобто поетап-

мої реприватизації національних галузей, запровадженням вільного курсу фунта на світових ринках, скороченням соціальних асигнувань, зняттям об­межень на квартплату, ціни та зарплату. Одночасно були ліквідовані декілька заснованих лейбористами відомств: з реорганізації промисловості, націо­нальне управління з цін та доходів, департамент у справах зайнятості та про­дуктивності праці.

Важливим заходом консерваторів, спрямованим проти робітничого руху, став закон " Про відносини в промисловості", схвалений парламентом 5 сер­пня 1971 року. Закон передбачав обмеження прав профспілок, обов'язкову реєстрацію тред-юніонів, штрафи за " дикі страйки" (за недотримання зако­ну профспілки підлягали штрафам у 100 тисяч фунтів стерлінгів) та ство­рення спеціальних судів (" промислових трибуналів") для розгляду трудових конфліктів.Слід зазначити, що правочинність цього закону на осінь 1972 року визнали лише 32 невеликих профспілки (25 тисяч осіб).

У березні 1973 року консервативний уряд вступив у другу фазу своєї антиінфляційної політики. Були створені управління контролю за зарплата­ми, цінові комітети, яким надано повноваження регулювати ставки оплати праці та рівень цін, розміри дивідендів, орендну та квартирну платню. Підприємці отримали право в ряді випадків підвищувати ціни. 1973 року роздрібні ціни на продукти виросли на 158 відсотків.

Результати соціально-економічної політики консерваторів, так званої " тихої революції", були невтішними. Англія закінчила 1973 рік з найбіль­шим за всю історію дефіцитом платіжного балансу в 2, 3 млрд. фунтів стерлінгів. У результаті запровадженого з 1 січня 1974 року примусового триденного робочого тижня обсяг промислового виробництва скоротився на 30 відсотків, що, у свою чергу, негативно позначилося на матеріальному становищі трудящих. За даними міністерства зайнятості та продуктивності праці, армія безробітних (разом з тимчасово звільненими) сягла 2 млн.250 тисяч осіб (на початку 1970-го року вона нараховувала 800 тисяч, а у січні 1972 року - 1 млн. осіб).

Проте найдраматичніші проблеми консервативного правління були пов'язані зі страйковим рухом. Яскравим прикладом цього може слугувати виступ суднобудівників Верхнього Клайду в Шотландії, який тривав з липня 1971 по лютий 1972 року. Страйкарі протестували проти закриття верфі та звільнення робітників. Захопивши верф, вони вигнали керівництво, органі­зували самоуправління і домоглися зростання продуктивності праці.

Новий удар завдали урядові шахтарі, які в липні 1973 року зажадали підвищення зарплати. Уряд, здійснюючи антиінфляційну політику, відповів відмовою. Почався страйк. Е.Хіт оголосив надзвичайний стан, запровадив триденний робочий тиждень, зменшив постачання електроенергії для побу­тових потреб. Країна фактично була паралізована, кількість безробітних

досягла 2 млн. осіб.

Прем'єр-міністр призначив дострокові вибори. Вперше в історії Англії вибори були спричинені активізацією страйкової боротьби. Преса назвала їх " пожежними". Консерватори сподівалися перекласти всю вину на страй­карів і одержати від виборців новий мандат на наступні п'ять років.

Уряд консерваторів запровадив пряме управління Ольстером з Лондо­на, 1972 року розпустив стормонт (парламент) в Ольстері.

Головним досягненням уряду Хіта в зовнішньополітичній сфері стало приєднання Великобританії до " Спільного ринку", що сталося 1 січня 1973 року і спричинило відповідну перебудову економічної структури в країні та низку фінансових реформ, необхідних для адаптації до загальних вимог ЄЕС. Якісні технічні зрушення в англійській промисловості дозволили підвищи­ти продуктивність праці та збільшити англійські інвестиції в країни співто­вариства. Разом з тим при вступі до ЄЕС Великобританія поступилася свої­ми претензіями щодо сільськогосподарських преференцій, відмовилася від особливих торговельних угод з країнами Співдружності та використання фунта стерлінгів як резервної валюти у міжнародних розрахунках.

Правління лейбористів в 1974-1979 роках. Дострокові вибори 28 лютого 1974 року завершилися поразкою стратегії консерваторів, які мали намір збільшити кількість своїх мандатів і сформувати " сильний уряд". Лей­бористи отримали 301 депутатський мандат (38 відсотків голосів виборців), а консерватори - 295 (37 відсотків). Незначна перевага (1 відсоток голосів виборців), яку здобули лейбористи, також не дала їм можливості сформува­ти міцний і стабільний уряд.

Напередодні виборів лейбористи затвердили на своїй конференції нову-" Лейбористську програму для Великобританії", найлівіший документ з часу прийняття програми 1945 року. Керівництво британських " соціалістів" об­іцяло домогтися " соціальної справедливості", " змін у балансі влади і роз­поділу матеріальних благ на користь трудящих." З цією метою передбачало­ся націоналізувати 25 найбільших компаній країни (у будівництві, верстато­будуванні, транспорті, нафто- та газовидобутку, авіаційній сфері, частково у фармацевтичній), викупити землю під забудову муніципального житла, зап­ровадити податок на майно, збільшити пенсії, ліквідувати інфляцію, знизити квартплату, розширити житлове будівництво; у зовнішній сфері - скоротити на 600 млн. фунтів стерлінгів витрати на військові потреби, переглянути умови участі Великобританії у " Спільному ринку", поліпшити стосунки з СРСР.

Найнагальніші проблеми (інфляція, безробіття, низькі темпи зростан­ня виробництва) лейбористи пропонували розв'язати шляхом активного втру­чання держави в економічну сферу, розширення державного сектору та пла­нування.

Новий уряд, який очолив 58-річний Г.Вільсон, розпочав свою

діяльність із врегулювання проблем страйкарів. Зокрема, шахтарям було підвищено на 20 відсотків зарплату і запроваджено щорічну тритижневу оплачувану відпустку. Наступним кроком лейбористського уряду стало «за-мороження» квартплати до кінця 1974 року, згодом - скасування «надзви­чайного стану» та закону «про відносини у промисловості», збільшення дер­жавних виплат низькооплачуваним категоріям населення (субсидій, пенсій та стипендій), виділення 300-мільйонної субсидії на житлове будівництво та 500-мільйонної для підтримки стабільних цін на м'ясо, борошно, хліб, молоко, сир, чай.

Широко розрекламовану націоналізацію було зведено врешті-решт до передачі в державне підпорядкування суднобудівної, авіаційної промисло­вості та земель, відведених під забудову житла. Водночас підвищено ціни на продукцію націоналізованих секторів промисловості (газ та електроенергію). Програми, які стосувалися націоналізації та планування, репрезенту­вали частину «соціального контракту», укладеного між лейбористським уря­дом та профспілками. За задумом лейбористів, цей «контракт» мав забезпе­чити «національну єдність», тобто погоджену поведінку провідних груп нації шляхом взаємних поступок з метою подолання економічних труднощів і ста­білізації політичної ситуації в країні. «Соціальний контракт», повторюючи по суті «політику доходів», запроваджену лейбористами у 1960-х роках, пе­редбачав інший критерій збільшення зарплати, за яким профспілки зобов'я­зувалися висувати вимоги щодо відвищення заробітньої платні тільки відпо­відно до росту цін та продуктивності праці. Натомість уряд мав контролюва­ти ціни, збільшити асигнування на охорону здоров'я та освіту, розгорнути громадські роботи та професійну перепідготовку робітників.

Щоб здобути абсолютну більшість у парламенті, лейбористи провели 10 жовтня 1974 року позачергові вибори і перемогли, отримавши 319 депу­татських місць, а торі - 276.

Головною турботою лейбористського уряду у 1975 році залишалися економічні проблеми. Міністр фінансів нагадував співвітчизникам, що краї­на живе не на зароблені гроші: з кожних 100 фунтів стерлінгів, витрачених англійцями, 5 - позичені. Не дивно, що бюджет країни на цей же 1975 рік базувався на згортанні державних витрат та збільшенні прямих і непрямих податків: державні субсидії на продовольчі товари скорочувалися на 150 млн. фунтів стерлінгів, на житлове будівництво - на 65 млн., на потреби націона­лізованого сектору вони впали з 550 млн. до 70 млн. фунтів стерлінгів. Ан-тиінфлящйні заходи («атака на інфляцію»), схвалені парламентом, передба­чали обмеження зростання зарплати десятьма відсотками, хоча роздрібні ціни підвищувалася щорічно на 20 відсотків. Різке зменшення золотовалютних резервів (фунт стерлінгів знецінився наприкінці 1975 року на 30 відсотків) змусило ГВільсона звернутися до МВФ. Навесні 1976 року Англія отрима-

ла кредит від цієї світової фінансової організації в 5, 3 млрд. доларів.

1975 року лейбористи вперше в історії країни зініціювали референдум з питання вступу Великобританії до «Спільного ринку»: 67 відсотків англійців проголосували за збереження членства своєї країни в ЄЕС.

Проте «соціальний контракт» давав збої, про що засвідчила відставка з «особистих мотивів» Г.Вільсона, яка сталася у березні 1976 року. Цей не­сподіваний крок лейбористського прем'єра посіяв чимало сумнівів щодо щирості названих ним мотивів відставки (зокрема, вік, йому виповнилося лише 60 років). Найбільш вірогідним є те, що йому, досвідченому держав­ному діячеві, інтуїція підказала, що далі керувати по-старому неможливо, тому краще в інтересах країни і своїх власних дати дорогу до державного керма молодим людям і тим прискорити процес змін. Цілком ймовірно, на цей крок підштовхнула Г.Вільсона зміна у керівництві консервативної партії (в лютому 1975 року її очолила М.Тетчер).

Новим лідером лейбористської партії було обрано міністра закордон­них справ Джеймса Каллагена, який 5 квітня сформував новий уряд, уклав­ши з лібералами пакт про співпрацю. Цим обранням лейбористські парла­ментарі висловилися за продовження попереднього «консенсусного» курсу. За своїм походженням Дж.Каллаген був рядовим англійцем. Рано втратив батька. Родина не отримувала пенсії, жила бідно. Прихильність до лейбори­стських принципів хлопець відчув тоді, коли депутат-лейборист з Портсму­ту домігся для родини Каллагенів пенсії (36 шиллінгів на тиждень). У 19 років він вступив до цієї партії. Працював тоді у портовому управлінні. Під час другої світової війни служив на флоті. З 1945 року Дж.Каллаген - депу­тат палати громад. У 1964-1970 роках обіймав посади міністра фінансів та міністра закордонних справ у кабінетах Г.Вільсона.

Новий прем'єр-міністр, на чотири роки старший за Вільсона, і незва­жаючи на те, що був розробником попереднього курсу, проголосив остаточ­ний перехід до політики бюджетної економії, антиінфляційних заходів, відмо­ви від планів націоналізації. Швидко й ефективно відреагував уряд Дж. Кал­лагена на перше серйозне випробовування, яке випало йому одразу після заміни лідера партії, а саме, на фінансову кризу, котра практично унеможли­вила продовження взятого 1974 року соціал-реформістського курсу. Безпо­середньою причиною кризи стало різке, більше ніж на 5 відсотків падіння курсу фунта стерлінгів стосовно долара та інших західних валют. Глибша ж причина цього полягала у падінні довіри міжнародного капіталу до міці бри­танської економіки. Пропонувалося два варіанти виходу з кризи: 1) запро­вадження протекціоністських бар'єрів щодо імпорту та вивозу за кордон ка-. піталів; 2) обмеження державних витрат і оздоровлення на цій основі фінан­сового стану країни (ініціатива міністра фінансів Д.Хілі). Уряд та прем'єр обрали другий варіант. Вийшло так, що всупереч своїй прихильності до кей-

нсіанства, вони вдалится до антикейнсіанських, монетарних методів «ліку­вання» економіки і домоглися успіху. Це, до речі, було однією з умов МВФ при наданні нової позики 1977 року в 2, 3 млрд доларів. Позики Міжнарод­ного валютного фонду, перші дивіденди від видобутку нафти у Північному морі, а також режим обмеження зарплати дозволили закінчити 1977 рік з активним торговельним балансом, у чотири рази збільшити золотовалютні резерви (до 20 млрд. доларів). Рішуче були припинені спроби тред-юніонів поширити свій контроль на сферу інвестиційної політики та виробничої інформації.

Успішно подолав уряд Дж.Каллагена і політичну кризу, яка підстері­гала його. Суть її полягала в тому, що мінімальну перевагу у три депутатські мандати, яку мали лейбористи у палаті громад після виборів 1'974 року, вони на 1977 рік втратили. Консерватори скористалися цим і винесли у парла­менті вотум недовіри урядові лейбористів. Прем'єрові довелося піти на без­прецедентний у повоєнній історії Британії крок: укласти з лібералами, фрак­ція яких нараховувала 13 осіб, пакт про взаємопідтримку. Це дозволило відби­ти атаку консерваторів і продовжити ще на два роки діяльність парламенту. Щоправда, пакт з лібералами сприяв поправінню урядового курсу лейбо­ристів. Були остаточно відхилені проекти широкомасштабної націоналізації та перерозподілу доходів та багатства, що їх декларували лейбористські програми 1973 і 1976 років.

Зміцнилися певною мірою позиції Англії на міжнародній арені. Рефе­рендум підтвердив умови її вступу до ЄЕС та представництво в Асамблеї Співтовариства (нині " Європейський парламент"). Англія взяла участь у нараді в Гельсінкі 1975 року та підписанні Заключного акту, поліпшилися стосунки з СРСР (1975 року ГВільсон здійснив візит до Москви і підписав договір про співпрацю на 10 років).

Лейбористський уряд домігся високого рейтингу. Громадські опитуван­ня восени 1978 року зафіксували навіть деяку перевагу лейбористів над кон­серваторами. Рівень інфляції на цей час складав усього 8 відсотків. Обста­вини були найсприятливіші для проведення дострокових парламентських виборів. Але Дж. Каллаген спростував чутки про вибори восени 1978 року, він сподівався на ще сприятливішу ситуацію для партії і припустився грубої політичної помилки. Як це було і в попередні роки, найслабшим місцем у діяльності уряду виявилися стосунки з профспілками. Британські тред-юні­они, уклавши соціальний контракт, дотримувалися його упродовж трьох років. А вже 1977 року вони фактично розірвали контракт, а з'їзд Британського конгресу тред-юніонів (БКТ), який відбувся у вересні 1978 року, більшістю голосів схвалив резолюцію про перехід до опозиції щодо урядової політики. Уряд не надав серйозного значення цій акції і поплатився за це. Коли восени 1978 року почався процес підвищення зарплати у приватному секторі, проф-