Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 8 страница

Нова спеціальна комісія, створена конгресом через 15 років після вбив­ства Дж.Кеннеді, визнала, що президента США було вбито у результаті змо­ви. Чимало американських експертів, які займалися розслідуванням трагедії, раз-у-раз натикалися на сліди американських спецслужб. Прокурор Нового Орлеану Джім Гаррісон, який провів власне розслідування, одверто заявив, що убивство Дж.Кеннеді було організоване ЦРУ за участі мафії і кубинсь­ких контрреволюціонерів. Мотивами цього організованого злочину, на дум­ку Гаррісона, були: помста за відмову Дж.Кеннеді дати санкцію на пряму участь ВПС США у вторгненні кубинських " контрас" у затоці Свиней у квітні 1961 року: за намір Дж.Кеннеді згорнути інтервенцію США у В'єтнамі та перейти від конфронтації до переговорів з СРСР, що загрожувало інтересам Пентагону та військово-промисловому комплексу; за підготовку президен­том відміни через конгрес великої податкової скидки нафтовим компаніям; за ініційовану братами Кеннеді кампанію боротьби з організовною злочин­ністю у США тощо. Важко сказати, чи дізнається коли-небудь світ справжні прізвища натхненників та організаторів убивць американського президен­та?

" Велике суспільство" та " війна з бідністю" президента Ліндона Джонсона (1963-1969 роки). Через дві години після трагічної загибелі Дж.Кеннеді віце-президент Джонсон склав на борту військового літака при­сягу як глава Сполучених Штатів Америки. За час свого президентства та й після він не зажив слави свого попередника. На його долю випало чимало подій, які залишили негативний слід в історії Сполучених Штатів XX сто­ліття: починаючи з насильницької смерті Дж.Кеннеді і закінчуючи вбивством афро-американського поборника за громадянські права, лауреата Нобелі­вської премії миру Мартіна Лютера Кінга, братаДж.Кеннеді. претендента на президентську посаду Роберта Ф.Кеннеді та безуспішним фіналом в'єтнамсь­кої війни.

Ліндон Бейнс Джонсон (1908-1973) народився у шта і і Техас. Його бать­ко був фермером, маклером, службовцем на залізниці і деякий час - депута­том легіслатури Техасу. Мати, за фахом журналістка, після заміжжя обме­жилась родинним життям. Ліндон ріс кмітливим, честолюбним, але чуйним хлопцем. Джонсони жили скромно, але не бідно. Щоб надати Ліндонові можливість навчатися у педагогічному коледжі, довелося влізти в борги. Успіхи його були посередніми. Але безмежна енергія і працездатність (уп­родовж усього життя він спав менше 4 годин на добу) дали позитивні на­слідки. Особливо проявилося це під час проходження педагогічної практи­ки в одній із сегрегаційних мексиканських шкіл, що й визначило подальшу

долю юнака. Конгресмен-демократ Р.Клебер 1931 року запропонував Л.Джон­сону місце працівника свого бюро у Вашинітоні. Тут Ліндон налагодив ко­рисні зв'язки та знайомства, набув досвіду. 1934 року одружився з Клаудією Алтс Тейлор. 1935 року Ф.Д.Рузвельт призначив його керівником відомства у справах безробітної молоді у штаті Техас. Прихильність до " нового курсу" та активна участь у ньому забезпечили 28-річному Ліндону Джонсону успіх на додаткових виборах 1937 року та місце у палаті представників парламен­ту США. Будучи конгресменом, йому вдалося направити на потреби рідно­го штату 70 млн. доларів. Водночас він не погребував участю у маніпулю­ванні фінансами заради власних інтересів.

У бойових діях під час другої світової війни Ліндон участі не брав. Але як член Комітету збройних сил конгресу, старший лейтенант Л.Джон­сон 1942 року був відзначений за сумліне виконання обов'язків військового спостерігача. 1948 року він став сенатором, а 1951 - керівником парламен­тської демократичної фракції. Характерною рисою його програмних заяв та діяльності було уважне ставлення до інтересів та потреб різних верств аме­риканського суспільства.

Л.Джонсон виявився досвідченим тактиком і одночасно одним з найв-пливовіших американських політиків. Активно боровся з маккартизмом, у 1957-1958 роках зініціював закони про громадянські права афроамериканців та створення національного управління з аеронавтики і вивчення космосу (НАСА).

1960 року надії Л.Джонсона кандидатувати на посаду президента США не справдилися. Конвент демократичної партії віддав перевагу Дж.Кеннеді, а Джонсон мусив задовольнитися почесною посадою віце-президента. По­ряд з випускником Гарварду Дж.Кеннеді, він комплексував і почував себе невпевнено.

Проте, ставши президентом, Джонсон прагнув перетворити попу­лярність Кеннеді у власний політичний капітал. Завдяки цьому здобув блис­кучу перемогу на президентських виборах 1964 року (за Л.Джонсона прого­лосували 43 млн. американців, за представника республіканської партії Б.Гол-дуотера - 27 млн.). Будучи неперевершеним знавцем законодавчої сфери, слабких та сильних сторін американської політичної системи, новий прези­дент зосередив у своїх руках важелі не лише зовнішньої, але і внутрішньої політики США. контролював усі урядові справи та політичні процеси. На відміну від Дж.Кеннеді знаходив порозуміння з конгресом, сенаторами, вич­ікував сприятливого моменту і проштовхував законопроекти.

Всі реформаційні задуми, які не встиг втілити в життя Дж.Кеннеді, пе­рейняв його наступник на президентській посаді Л.Джонсон. Але не бажаю­чи бути лише тінню Кеннеді, він дав реформаторським програмам нові гучні та амбіційні назви: " Велике суспільство", " Війна з бідністю" (за офішйни-

ми даними, 20 відсотків американців перебували нижче " межі бідності").

За час свого президентства (1963-1969) Л.Джонсон виступав у двох ролях: з одного боку, нарощував ескалацію війни у В'єтнамі, що створюва­ло йому імідж консерватора, а, з іншого, здійснював активну реформаторсь­ку політику в межах країни, незмінно виділяючи як пріоритетні забезпечен­ня рівних громадянських прав для чорних американців та боротьбу з бідністю. Таке поєднання в особі Джонсона консерватора і ліберала мало на увазі відпо­відний стратегічний маневр: реформаторський курс всередині країни пови­нен був пом'якшити протест громадськості проти війни у В'єтнамі.

8 січня 1964 року у першому посланні про становище в країні прези­дент Л.Джонсон урочисто проголосив початок " безкомпромісної боротьби з бідністю в Америці". Щоправда, адміністрація президента відмовилася від популярної у 1930-1950-х роках ідеї " соціальної добродійності" і відстоюва­ла концепцію " вкладення в людський капітал". Закон 1964 року про еко­номічні можливості передбачав чотири види заходів у боротьбі з бідністю (" вкладень в людський капітал"): професійне навчання та підготовку, про­грами так званих " громадських дій", здійснюваних під егідою місцевої вла­ди; спеціальні програми допомоги для сільської місцевості та дрібного бізне­су; діяльність організації місіонерського типу " Добровольці на службі Аме­рики".

У проведенні внутрішніх реформ Л.Джонсон переважив навіть Дж. Кеннеді. Щоправда, не все робилося з його власної волі, його політику ак­тивно стимулював і підштовхувалася могутній демократичний рух (" нових лівих", жінок, негрів). Реформаційні успіхи Л.Джонсона пояснюються та­кож тривалим терміном його президентства і тим, що чимало реформаторсь­ких проектів були зініційовані та підготовані його попередником. Таким чи­ном, Л.Джонсон значною мірою пожинав плоди, посіяні Дж.Кеннеді та його " мозковим трестом". Так, закон про громадянські права, запропонований ще попереднім президентом та який застряг у парламентських тенетах, Л.Джонсон зумів відстояти і затвердити у найкоротший термін. Афроамери­канці здобули нарешті рівні права у всіх сферах громадського життя, це ж стосується жінок тощо. Четвертий закон 1968 року визначив різні форми покарання за дискримінацію афроамериканців.

Необхідно зазначити, що програма " великого суспільства" була підпо­рядкована не економічній (антикризовій), а одверто ідеологічній меті - істо­ричній суперечці з соціалізмом. Вона стосувалася не всього суспільства і не його працездатної верстви, а лише паріїв - бідняків, багатодітних матерів-одиночок, дітей, людей похилого віку. Це були непродуктивні витрати, оск­ільки не сприяли поліпшенню економічної ситуації в США, а навпаки, вони лише ускладнили нездорові економічні явища, зокрема, стали головним джерелом інфляції. До того ж закладена у " великому суспільстві" егалітари-

стська тенденція в цілому суперечила основам американської цивілізації.

Водночас з цим активно, масштабно й успішно провадилася державна політика, спрямована на розширення купівельної спроможності населення, переважно нижчих його верств. Соціальні.витрати особливо різко зросли в і 960-і роки: тоді в рамках оголошеної президентом Л.Джонсоном програми " війни з бідністю" було визначено офіційну межу бідності, і десяткам мільйонів американців, які опинилися за цією межею, почали виплачувати допомогу та видавали продовольчі талони. З 1965 року почали діяти дер­жавні програми з фінансування медичних послуг людям похилого віку (по­над 65 років) і незаможним громадянам. Іншими законами передбачалися аналогічні заходи у сфері освіти, зокрема модернізація вищих навчальних закладів, надання позик студентам, розв'язання проблеми їхнього працев­лаштування, а також фінансова допомога музеям, бібліотекам, розробка еко­номічних програм. Загалом же щорічні федеральні витрати на " людські ре­сурси", за термінологією держбюджету, або на " соціальний добробут", як їх інколи називають дослідники, збільшилися за 60 років з часу запровадження " нового курсу" Ф.Д.Рузвельта - з 4 млрд. до майже 1 трлн. доларів і склали в кінці XX століття 60 відсотків державних витрат.

Кількість бідних протягом 1964-1968 років зменшилася з 34, 4 млн. до 25, 4 млн. осіб (офіційно встановлений у США " рівень бідності" для сім'ї з 4-х осіб у 1960 році становив 3 тисячі доларів на рік). Наприкінці 1960-х років на соціальні програми виділялось до 40 відсотків федерального бюд­жету. Середній прибуток американської родини зріс у 1969 році порівняно з 1947- им майже на 4 тисячі доларів на рік.

Новий іміграційний закон скасував дискримінаційні статті 1920-х років щодо азіатських імігрантів, 1964 року скасовано також статтю закону Ланд-рема-Гріффіна про заборону комуністам займати посади у профспілках, а через рік Верховний суд визнав неконституційним закон Маккарена-Вуда і сприяв iMiqoauifiHHM процесам.

На фоні процвітаючої економіки Л.Джонсонові вдалося здійснити зап­лановане ще Дж.Кеннеді зниження податків для дрібних власників. Наступ­ним його кроком став білль про мінімум погодинної зарплати з 1, 25 до 1, 4 долара. 1965 року було прийнято закон про забезпечення житлом громадян США, за яким федеральний уряд гарантував субсидії сім'ям при оренді жит­ла, якщо орендна плата перевищувала 25 відсотків їхніх прибутків. Загалом середній дохід американських родин реально зріс упродовж 1960-х років на 85 відсотків. Щоправда, вже з 1967 року почалося скорочення ряду соціаль­них програм і знову було підвищено податки, оскільки війна у В'єтнамі по­глинала величезні кошти. Проте, незважаючи на окремі прорахунки, успіхи " великого суспільства" вражають: якщо 1965 року 90 відсотків афроамери­канців південних штатів не могли брати участь у виборах і тільки декілька

сотень з них займали в країні високі державні посади, то через двадцять років участь чорних американців у виборах стала стовідсоткова, 6000 негрів перебували на високих державних посадах; якщо 1965 року більше полови­ни всіх пенсіонерів не мали страховки на випадок хвороби і третина з них жила нижче офіційного рівня бідності, то через двадцять років ці диспро­порції були усунені.

Загалом внутрішньополітичні програми Кеннеді-Джонсона при всіх їхніх суперечностях відзеркалювали тенденції соціал-демократизащї демок­ратичної партії США.

Наслідки реформаційного курсу, спрямованого на створення держави загального добробуту, стали відчутними в першій половині 1970-х років, вже за президентства Р.Ніксона. Тоді ж конкретних обрисів набрали такі нега­тивні явища як: ріст цін, зниження темпів економічного розвитку, безробіт­тя. Позначилося й те, що з середини 1960-х років, тобто з часу прийняття Л.Джонсоном програми " великого суспільства" та " війни з бідністю", темпи збільшення соціальних витрат в 3-4 рази переважали темпи зростання вало­вого національного продукту, а на середину 1970-х років соціальні витрати вже становили половину федерального бюджету і 2/3 бюджетів штатів та органів місцевої влади.

Зовнішня політика Л.Джонсона. Доктрина " гнучкого реагування", взята офіційним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х років, діяла і у роки президентства Л.Джонсона. Він продовжив політику нормалізації відносин з СРСР: всупереч позиції конгресу надав московському урядові кредити на закупівлю хліба в американських фермерів; 1964 року оголосив доктрину " наведення мостів" (розвиток торговельних і гуманітарних зв'язків із деякими соціалістичними країнами), 1968 року підписав Договір про не-розповсюдження ядерної зброї, а під завісу свого урядування готувався до переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

Діючи в дусі кеннедівського " Союзу заради прогресу", Л.Джонсон все ж 1965 року проголосив нову доктрину, названу його ім'ям, яка передбачала право США на військові дії на латиноамериканському континенті з метою захисту своїх громадян". «Куди б не прямували американські громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор-О.1.), щоб захистити їх,» - заявив президент. У зв'язку з цим у травні 1965 року амери­канський військовий контингент було введено на територію Домініканської Республіки, яка переживала серйозну політичну кризу.

У близькосхідному конфлікті, зокрема, під час шестиденної війни Ізраї­лю з арабськими країнами (5-10 червня 1967 року), американські збройні сили стали на бік Тель-Авіву і таким чином було знехтувано політику нейт­ралітету, започатковану ще Д.Ейзенхауером.

Фатальною для Джонсона і взагалі для американців с і ала в'єтнамська

війна. Саме її безславний для США фінал призвів до забуття діяльності гла­ви Білого дому у внутрішній сфері, до одіозних оцінок його президентства.

Якщо корейська війна вибухнула в точно означений час, то у в'єтнамські події США втягувалися поступово. У липні 1954 року Франція замирилася з В'єтнамом. Сполучені Штати почали підтримувати Південний В'єтнам, проголошений республікою. В Сайгон прибуло кілька сот американських військових радників, які не мали права брати безпосередню участь у воєн­них діях.

Урядова політика Нго Дінь Д'єма у Південному В'єтнамі невдовзі вик­ликала загальне невдоволення: всіх своїх опонентів він вважав комуністами і тому у в'язницях опинилося чимало лібералів; зазнавала утисків буддис-тська більшість населення. Відомо, що з 15-мільйонного населення Півден­ного В'єтнаму -2, 5 млн. -становили католики, 10, 5 млн. - буддисти, 2, 5 млн. - китайці. Нго Дінь Д'єм був католик, синекури він щедро роздавав своїм родичам. Це викликало посилення комуністичного опору у Південному В'єтнамі, учасники якого отримували допомогу з Півночі. Американці нази­вали їх в'єтконгівцями, вони ж іменували себе " Національним фронтом виз­волення".

В листопаді 1963 року сім'ю Д'ємів усунули від влади у Південному В'єтнамі. Було створено Тимчасовий уряд.

Л.Джонсон, скориставшись сутичкою в 1964 році американських ко­раблів з північнов'єтнамськими у Тонкінській затоці, вдався 1968 року до прямої військової інтервенції, кількість американців у В'єтнамі склала 500 тисяч осіб. Але сухопутні американські війська не переходили 17-у пара­лель, тобто не вторгалися на територію Північного В'єтнаму, діяли вони у складі південнов'єтнамських збройних сил. Однак, уже в лютому 1965 року Джонсон віддав наказ про бомбардирування Північного В'єтнаму, розрахо­вуючи зламати опір Ханою. Результат виявився зворотній: СРСР та Китай значно збільшили допомогу Хо Шіміну (помер у 1969р.). На теренах Півден­ного В'єтнаму діяло на той час вже 50 тисяч північнов'єтнамських парти­занів. Особливо активізувалися вони в січні 1968 року, навіть обстрілювали із ракет Сайгон.

Починаючи з 1966 року, тема в'єтнамської війни домінувала в амери­канських засобах масової інформації. Телевізійні канали день у день транс­лювали жахливі кадри війни. Американські втрати склали на кінець 1968 року 23 тисячі вояків, заяви ж Л.Джонсона, що США крокують дорогою перемог, звучали як глузування. До того ж війна забрала 25-27 млрд. доларів із 75 млрд. доларів військового бюджету.

Весною 1968 року почалися переговори між США і Північним В'єтна­мом, але згоди не було досягнуто.

Таким чином, успіхи реформаторського курсу Л.Джонсона перекрес-

лили невтішні наслідки в'єтнамської війни. Американське суспільство опи­нилося на грані соціального вибуху. В таких умовах восени 1968 року відбу­лися чергові президентські вибори. Шанс на перемогу отримала республі­канська партія.

Л.Джонсон, прагнучи підтримати кандидата від демократичної партії Х.Хемфрі, ЗО жовтня 1968 року за п'ять днів до виборів оголосив про поча­ток мирних переговорів з Північним В'єтнамом. Але цього виявилося зама­ло для перемоги демократів.

В січні 1969 року Джонсон повернувся на своє ранчо у Техасі. Втомле­ний і психічно надломлений, він уже до самої смерті (27 січня 1973 року) майже не брав участі у громадському житті країни. Аналіз його діяльності триває: з одного боку, Л.Джонсона як соціального реформатора можна відне­сти до когорти великих президентів США (А.Лінкольн, Ф.Д.Рузвельт); з іншо­го, його ім'я назавжди і нерозривно пов'язане з американським фіаско у В'єтнамі, котре, як і Л.Джонсона, американці не хочуть згадувати.

Вибори 1968 року. Перемога республіканської партії. Річард Ніксон та " нова економічна політика". До президентських виборів 1968 року де­мократична партія підійшла з негативним вантажем: падіння темпів еконо­мічного розвитку, інфляція, безробіття і, найголовніше, з невиправданими численними жертвами у в'єтнамській війні. Після вбивства Роберта Кеннеді, молодшого брата Дж.Кеннеді, одного з найавторитетніших претендентів на президентську посаду, демократи 1968 року висунули своїм кандидатом віце-президента Х.Хемфрі, якого американці повністю індентифікували з невда­чами адміністрації Л.Джонсона. Натомість республіканці цілком скориста­лися сприятливою для них ситуацією.

Необхідно підкреслити, що на рубежі 1950-1960-х років склалася пев­на рівновага в республіканській партії міжпомірковано-консервативними і ортодоксальними діячами. На президентських виборах 1960 року республі­канці висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона, який тривалий час вико­нував роль своєрідного " моста між двома партійними фракціями". Ідеологіч­но Ніксон стояв ближче до ортодоксальних республіканців, але справжньою суттю цього політика був прагматизм, здатність модифікувати свої погляди і симпатії відповідно до вимог часу, що робило його кандидатуру прийнят­ною і для поміркованих республіканців.

В 1968 році Р.Ніксон знову в'язався у президентську гонку, озброїв­шись програмою, яка містила значно радикальніші реформаторські ідеї, ніж програма 1960 року; загалом це була найбільш ирогресистська програма республіканської партії в XX столітті. Вона вимагала розширення соціаль­ної і медичної допомоги людям похилого віку та незаможним, обіцяла забез­печити доступ до сучасної освіти незалежно від майнового стану, деклару-

вала абсолютну рівність чорної і білої рас. І, нарешті, республіканський канди­дат спокушав своїх співгромадян обіцянкою відновити законність і порядок у країні та укласти " почесний мир" з Північним В'єтнамом.

Р.Ніксон переміг свого конкурента з перевагою в 0, 7 відсотка голосів, тобто майже з таким же відривом, з яким програв президентські вибори 8 років тому. 1972 року він знову став переможцем у президентських перего­нах і його правління тривало з 1969 по 1974 роки.

Річард Мілхаус Ніксон (1913-1994), 37-й президент США, народився в південнокаліфоршйському містечку Йорбе-Лінда у простій родині квакерів (члени християнської громади, що виникла у XVII столітті в Англії; квакери заперечують інститут священиків, церковні таїнства, проповідують добро­чинність та пацифізм). Батько був механіком трамвайного депо, працював потім на фермі в Огайо, і на нафтопромислах, опанував фах столяра і, на­решті, придбав продовольчу крамничку неподалік від Лос-Анджелеса. Ди­тинство та юність Річарда минули у праці, в атмосфері, де цінували кожний трудовий цент. Інтелігентний, спортивний, музично обдарований, він виді­лявся серед студентів місцевого коледжу. З 1934 року студіював право в університеті Північної Кароліни. Одержавши диплом, повернувся в рідні місця, займався приватною юридичною практикою. 1940 року одружився з учителькою Телмою Кетрін (" Пет") Ріан. У них народилося дві доньки, і родина стала для Ніксона надійним захистом від усіх життєвих негод.

У роки війни, незважаючи на те, що квакери звільнялися від військової служби, попросився на фронт, служив в інтендантських структурах і здобув прихильність як вищого начальства, так і підлеглих.

Після демобілізації прийняв у 1946 році пропозицію стати республі­канським кандидатом до конгресу від 12-го каліфорнійського виборчого ок­ругу і переміг. Будучи конгресменом, став знаним у межах країни завдяки своїй участі у повоєнних антикомуністичних кампаніях (маккартизм). У бо­ротьбі з політичними конкурентами не гребував навішуванням на них яр­ликів " прихованих комуністів". З 1950 року Р.Ніксон - сенатор. 1952 року претенденти від республіканської партії на посаду президента намагалися залучити його на свій бік. Р.Ніксон прийняв пропозицію Д.Ейзенхауера і з 1953 по 1960 рік обіймав посаду віце-президента в його адміністрації. На цій посаді відігравав важливу роль, брав участь у засіданнях кабінету та Ради безпеки, 1955 і 1957 року, під час хвороби президента, виконував його функції. Великий інтерес виявляв до зовнішньої політики, побував з офіційним візи­том у 61 країнах.

Логічним завершенням швидкої політичної кар'єри стала участь Р.Ніксона у президентських виборах 1960 року. Дж. Кеннеді виграв у нього з перевагою у 108 тисяч голосів. Цим не закінчилася смуга невдач для екс-віце-ирезидента: поразки зазнав він і на губернаторських виборах у Калі

форнії. Р.Ніксон повернувся до юридичної практики, не полишаючи надії реалізувати " американську мрію".

Його зоряний час настав 1968 року. США переживали складні часи: суспільство лихоманив потужний демократичний рух. ескалація війни у В'єтнамі, політичні вбивства, падіння авторитету демократичної партії.

Президентство Р: Ніксона започаткувало по-суті цілу республіканську епоху в політичній історії США, оскільки республіканці обіймали найвищу державну посаду упродовж п'яти із шести термінів, тобто з 1968 по 1992 рік, за винятком чотиріччя президента- демократа Дж. Картера, яке припало на 1976-1980 роки.

Так само 1970-і роки стали для Америки " десятиріччям криз". Жоден із попередніх періодів новітньої історії США, окрім важких 1930-х років, не позначений такою кількістю гострих внутрішніх проблем. Серед них гало­пуюча інфляція, енергетична криза, яка спричинила економічну, різке зни­ження темпів розвитку промислового виробництва, зростання чисельності

армії безробітних.

Негаразди Сполучених Штатів болісно переживав увесь західний світ. Це занепокоєння вилилось в те, що в 1973 році з ініціативи Рокфеллерів було створено " тристоронню комісію" - так званий інтелектуальний парла­мент провідних діячів Північної Америки, Західної Європи і Японії під ке­рівництвом З.Бжезінського. У своєму фундаментальному дослідженні внутрішніх процесів на Заході, названому " Криза демократії", комісія зазна­чила, иго " незадоволення діяльністю демократичних інститутів, " криза дов­іри до влади" пронизують усі сфери суспільства." Лідери західного світу закликали зробити все, щоб зміцнити " керівництво соціально-економічним і політичним механізмом США".

Водночас президентство Р.Ніксона та його наступника Дж.Форда ста­ло також періодом найбільшого зближення реформаторської політики двох провідних партій -республіканської та демократичної. У внутрішній пол­ітиці республіканської адміністрації спостерігається своєрідне поєднання лібералізму та консерватизму, 1968-1976 роки можна вважати перехідними до політики неоконсерватизму, яку здійснюватиме згодом Р.Рейган.

Внутрішня політика республіканської адміністрації була спрямована головним чином на розв'язання економічних проблем. Перші заходи нового уряду були спрямовані на зменшення грошової маси (отже, зниження інфляції) у країні шляхом підвищення облікової ставки, тобто запроваджен­ня високого відсотку на кредити -до 6 відсотків (такий високий процент був визначений лише під час " великої депресії" 1929-1933 років). 1 хоч було до­сягнуто позитивного бюджету (дефіцит за Л.Джонсона дорівнював 25 млрд. доларів), але зупинити інфляційні процеси не вдалося. До того ж з другої половини 1969 року почався економічний спад. Тому на початку 1971 року

ніксонівська адміністрація почала послаблювати політику кредитно-фінан­сових обмежень.

З серпня цього ж року Р.Ніксон спеціальним декретом запровадив " над­звичайний стан" і проголосив " нову економічну політику", спрямовану пе­редовсім на скорочення державних соціальних програм та витрат на дер­жавний апарат, зменшення субсидій та дотацій. Одночасно він надав подат­кові пільги капіталу, підвищив пенсії й допомогу багатодітним сім'ям та сім'ям, дохід яких був нижчим прожиткового мінімуму.

Наприкінці свого президентського терміну Ніксон навіть оголосив себе кейнсінцем і з метою приборкання інфляції спробував запровадити держав­ний контроль над цінами та заробітною платнею, обмеживши їхнє зростан­ня на рівні 2, 5 відсотка в рік. Один із американських історіографів так оці­нив ніксонівські реформи: " Пропозиція налагодити урядовий контроль над заробітною платою і цінами означала не тільки розрив з усією традиційною республіканською філософією і етикою бізнесу, переконаного, що вільна ринкова філософія врешті-решт принесе найбільше блага максимальній кількості людей. Це був розрив з усім американським економічним мину­лим, масштаби якого можна порівняти з тим, що здійснив ЗО років тому Руз­вельт". Щоправда, у цій сфері 37-й президент успіху не мав: 1973 року інфля­ція зросла до 5, 2 відсотка, а 1974 - до 12, досягши найвищого рівня з часу завершення другої світової війни. Сл ід, однак, зазначити, що причини інфляції 1970-х років були закорінені у попередніх роках. Так, 1960-і роки дали для США, з одного боку, розквіт економіки, з другого, започаткували ряд нега­тивних тенденцій: перш за все зменшення запасів золота, що пов'язане було з допомогою слаборозвинутим країнам, в'єтнамською війною, утриманням власних окупаційних військ, експортом капіталу за кордон та дефіцитом тор­говельного балансу. Якщо у 1957 році золотий запас країни становив 28 млрд. доларів, то у 1968 році - лише 14 млрд. доларів. Якби рантом сталося загальне падіння довіри до долара, американці не мали б достатніх запасів золота, щоб відповідно до Брегтон-Вудської угоди обміняти свою валюту на дорогоцінний метал.

До того ж ще у 1965 році Шарль де Голль заявив, що " валюти Західної Європії відновилися до такого рівня, що загальні запаси золота шести країн дорівнюють нині американським запасам. Це означає, що загальна згода визнавати за доларом функції міжнародної валюти вже не будується на первісній основі, коли США володіли левовою часткою світових запасів зо­лота". В цих умовах 15 серпня 1971 року уряд США відмовився від ргшень Брегтон-Вудської міжнародної фінансової конференції, тобто на невизначе-ний термін (отже, назавжди) погодився на обмін доларових резервів інших країн на золото за визначеним курсом. Щоправда, справу вже було зроблено: долар став найбільш поширеною і ліквідною грошовою одиницею світу.

Разом з тим скасуванняобміну доларів на золото поховало автоматично всю систему фінансових валютних курсів: на валютних ринках запанував хаос.

Ставало очевидним, що кейнсіанські методи регулювання економікою вичерпали себе. Новий етап НТР, широкий вихід американських товарів на зовнішні ринки, створення транснаціональних компаній, конкуренція Захід­ної Європи і Японії вимагали нових економічних підходів, навіть нових еко­номічних теорій. Загалом новий республіканізм зберігав свої позиції до се­редини 1970-х років, після чого його вплив почав слабнути. На зміну йому йшов неоконсерватизм.

Інший напрямок внутрішньої політики Р.Ніксона-Дж. Форда полягав у прийнятті ряду антипрофспілкових та антистрайкових законів, у вжитті за­ходів, спрямованих проти негритянського та молодіжного руху, радикаль­ної організації " Чорних пантер", організованої злочинності та наркоманії.

Зовнішня політика. " Доктрина Ніксона". Американо-радянські відносини. Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згада­ти: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відігра­ли свою роль досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйоз­ними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.