Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 3 страница

ваджували політику соціального партнерства, відмовлялися від страйків тощо. Середньорічні темни промислового виробництва склали упродовж війни 9 відсотків. За американським доларом було закріплено статус світової резер­вної валюти, тобто головної грошової одиниці у міжнародних розрахунках та платежах (у Бреттон-Вудсі 1944 року).

Відповідних показників досягнуто і у військово-стратегічній царині. Американська сухопутна армія нараховувала у 1945 році 12 млн. вояків, тоб­то за цим показником США перемістилися з довоєнного 17-го місця на перше. Аналогічна ситуація склалася у військово-морських та військово-по-вітряних силах. США монопольно володіли атомною зброєю і мали сотні військових баз по всьому світі.

У перші повоєнні роки американська економіка продовжувала утриму­вати високі темпи розвитку. Вже на середину 1947 року США швидко й успішно здійснили реконверсію, тобто переорієнтацію свого господарства на випуск мирної продукції.

Серед факторів, які стимулювали повоєнне піднесення економіки США, відзначимо такі: 1. Відсутність конкуренції з боку інших держав; 2.Ефектив­на організація виробництва та високопродуктивна праця американців; 3. Широке застосування здобутків науково-технічного прогресу; 4. Накопиче­ний за роки війни споживацький попит на товари широкого вжитку; 5. Спри­ятлива податкова політика, стимулювання експорту та послуг; 6.Ефективна інвестиційна політика.

США не стали створювати після війни як західноєвропейські країни державний сектор в економіці. Натомість, обрали ефективний шлях вибір­кового державного регулювання цін, зайнятості, інвестицій, замовлень, співпраці з профспілками, скорочення військової сфери.

Результати цих заходів були вражаючі: у 1947-1948 роках на США при­падало 54, 6 відсотка світової промислової продукції (без СРСР); золотий фонд дорівнював 75 відсоткам запасу золота західного світу; промисловий експорт -32 відсоткам світового експорту; з 1946 по 1950 рік експорт то­варів переважив імпорт на 25 млрд.доларів. Особливо потужними темпами зростали державні інвестиції США: з 2, 1 млрд. у 1945 до 13, 8 млрд.доларів у 1950 році. Безумовно, що величезні зовнішні ринки стимулювали амери­канську економіку, але і внутрішній ринок зазнав суттєвих змін. Під час війни сформувався потужний «відкладений індивідуальний попит»: особисті і ро­динні прибутки американців зросли за рахунок суцільної зайнятості, наду­рочних робочих годин, праці у вихідні дні тощо. Після війни в Штатах роз­почався справжній купівельний бум: індивідуальні споживчі витрати амери­канців зросли у 1950 році в порівнянні з 1939 роком утричі.

" Справедливий курс." Президентські вибори 1948 року. Внутріш­ня політика адміністрації Г.Трумена. Закон Тафта - Хартлі. Історики і

досі сперечаються: ким був Гаррі Трумен- консерватором чи реформато­ром?

В період свого президентства Г.Трумен повністю ідентифікувався з " новим курсом" свого попередника і продовжував його, хоча іноді йому інкримінували розбазарювання рузвельтівської спадщини, що, на наш по­гляд, є несправедливим, оскільки 33-ій американський президент діяв як справжній соціальний реформатор. У своєму посланні конгресові від 6 ве­ресня 1945 року, яке по суті стало платформою його президентства, він ініціював програму реформ з 21 пункту. Йшлося, зокрема, про розширення системи страхування для безробітних, підвищення мінімуму зарплатні, прий­няття законів про повну зайнятість та ліквідацію расової дискримінації, роз­гортання житлового будівництва. А згодом запропонував також закони про державне медичне страхування та федеральну допомогу штатам у сфері ос­віти.

Перед президентськими виборами 1948 року в Демократичній партії спалахнули серйозні суперечки, які закінчилися її розколом. Ліволібераль-не крило на чолі з колишнім віце-президентом Г.Уоллесом, близьким до Ф.Д.Рузвельта, оформилося у Прогресивну, партію і висунуло програму по­глиблених соціально-економічних реформ, навіть вимоги " державної влас­ності у ключевих галузях економіки", нормалізації стосунків з СРСР. Ці гасла і саму партію підтримала на виборах компартія США. До речі, у Шта­тах час від часу робляться спроби створити третю урядову партію, але успі­ху вони не мають.

Центристи-демократи, очолювані Г.Труменом, відстоювали поміркова­ний варіант розширення " нового курсу" при беззастережній нейтралізації радикальної і особливо " червоної" небезпеки. На президентських виборах 1948 року вони здобули перемогу з перевагою в 3 млн. голосів над республ­іканцем, губернатором Нью-Йорку Томасом Дьюї.

Ставши президентом вже на основі волевиявлення виборців, Трумен сформулював доктрину і програму " справедливого курсу" з 25 пунктів, яка декларувала низку нових ліберальних заходів. Концепція труменівської про­грами зобов'язувала державу нести відповідальність за безробіття та інші негативні наслідки нерегульованого капіталізму. Наступник Рузвельта обі­цяв скасувати закон Тафта-Хартлі, збільшити мімінмум зарплати, продов­жити державне гідроенергобудівництво, яке дозволить розв'язати проблему зайнятості, збільшити державні субсидії на освіту і спорудження дешевого житла для низькооплачувних категорій населення. Фактично йшлося про наближення американської соціальної системи до рівня європейських стан­дартів. Слід зауважити, що Демократична партія та її уряди загалом при­хильно ставляться до політики " економіки попшу", тобто запровадження заходів, спрямованих на підвищення купівельної спроможності населення

країни. Щоправда, більш послідовно цю політику реалізувала адміністра­ція Дж.Кеннеді - Л.Джонсона.

Серйозним, навіть зірковим, нововведенням " справедливого курсу" стала вимога надати громадянські права чорним американцям. А це означа­ло скасування дискримінації у виборчих правах, при наймі на роботу, кори­стуванні громадським транспортом, у питаннях освіти тощо. Сам прези­дент керувався при цьому прагматичними міркуваннями, розраховуючи зміцнити соціальну базу своєї партії у південних штатах. Водночас його програма суттєво розвивала " новий курс", який проблеми чорних амери­канців майже не торкався.

Важливим ідеологічним нововведенням труменівської соціальної про­грами була пропозиція доповнити державну систему соціального забезпе­чення всезагальним державним медичним страхуванням.

Впродовж свого перебування у Білому домі Г.Трумену вдалося знач­ною мірою реалізувати настанови, які складали як " новий", так і " справед­ливий курс". 1944 року прийнято солдатський білль про права, який надавав пільги демобілізованим учасника війни. Питання адаптації до мирного жит­тя недавніх вояків було для США, як і для інших держав, досить серйозним, адже демобілізації підлягало 10 млн. осіб. Прийнятий закон передбачав на­дання упродовж 52 тижнів кожному ветерану війни по 20 доларів щотижня; позики для придбання житла чи улаштування справи; право безоплатної ос­віти. Цього ж року скасовано контроль над цінами, окрім цін на цукор, рис та розміри квартплати, запроваджено закон про зайнятість, за яким держава перебирала на себе опіку над безробітними та їхнім працевлаштуванням. Крім того, розгорнуто програму державного житлового будівництва (810 тис. квартир для малозабезпечених родин), державно-соціальне забезпечен­ня поширено ще на 10 млн.осіб; мінімум погодинної зарплатні підвищено з 40 центів у роки війни до 75 центів у 1947 році (у 1938 році цей мінімум складав 25 центів); ведено в дію закон про підтримку стабільних цін на сільськогосподарську продукцію та закупівлю її надлишків.

Що ж до пропозицій про надання рівних громадянських прав чорним американцям, створення системи загального державного медичного страху­вання, як і скасування закону Тафта-Хартлі, то їх було заблоковано спільни­ми зусиллями конгресменів від республіканської партії та консервативної фракції демократів. Щоправда, розширено виборчі права чорного населен­ня на Півдні країни, де расизм мас давнє коріння: ліквідовано запровадже­ний ще у XIX столітті так званий виборчий податок та запроваджено закон про заборону лінчування (самосуду). Це був лише початок.

Необхідно підкреслити, що стосунки між президентом і конгресом складалися непросто. За час двох президентських термінів Гаррі Трумен пережив чотири склади американського парламенту, які займали праві по-

ЗМ 33

зиції стосовно його внутрішньої політики. Щоправда, президент активно застосовував право вето для стримування реакційних законодавчих ініціа­тив. Все ж конгрес прийняв 22-у поправку до Конституції США, яка обме­жувала президентство двома термінами, тобто 8-ма роками.

Ще під час війни суттєво зросли повноваження президента та чи­сельність державного апарату. Ця тенденція зберігалася і в повоєнні роки. Першим компонентом труменівських реформ у системі державного управл­іння стала реогрганізація збройних сил: створення єдиного міністерства на­ціональної оборони замість двох, які існували доти; другим - створення в 1947 році консультативного органу при президенті - Ради національної обо­рони та Центрального розвідувального управління у складі 2-3 тис. осіб.

Політику Гаррі Трумена у царині робітництва оцінюють по-різному: радянські історики - як винятково реакційну; західні наголошують на тому, що американський президент здійснив певну делібералізацію рузвельтівсь-кого робітничого законодавства. Підставою для таких висновків стала, за визначенням американських істориків, " перша повоєнна страйкова війна". Так, у 1946 році відбулося 4700 зупинок роботи на підприємствах Сполуче­них Штатів (за радянською термінологією " страйків") за участю 5 млн. осіб, що є рекордним показником в історії США. Щоправда, всупереч комуні­стичній історіографії, страйки та боротьба американських робітників мали не класово-політичний, а винятково економічний характер. Мало хто з роб­ітників ставив під сумнів справедливість існуючих форм власності та пол­ітичної системи, однак збільшення зарплатні цікавило майже всіх. До того ж ціни зростали: з 1946 до початку 1948 року індекс роздрібних цін зріс з 150 до 192 пунктів. Зарплата також збільшувалася, але повільніше, тому люди вимагали встановлення паритету між зростанням цін та зарплати.

За таких умов конгрес у червні 1947 року ініціював новий закон про регулювання трудових відносин у промисловості, відомий як закон Тафта-Хартлі. Цей закон не піддавав сумніву права робітників на колективні дого­вори і на страйки, але мав на меті поставити їх під жорсткий контроль дер­жави, тому критики закону віднесли його до розряду реакційних. За новим законом заборонялися політичні страйки, страйки солідарності, пікети і бой­коти, не мали права страйкувати державні службовці. Профспілки повинні були повідомляти відповідні урядові інстанції про запланований страйк за 60 днів до його початку. За цим законом президентові надавалося право відстрочити страйк на 80 днів, або взагалі заборонити його в разі, якщо він загрожуватиме національним інтересам. При президенті було створено служ­бу посередників для ліквідації трудових конфліктів. 1, нарешті, закон забо­роняв членам компартії очолювати профспілкові організації, діяльність яких у таких випадках оголошувалася шкідливою.

Президент, скориставшись своїм правом, застосував вето щодо закону

Тафта-Хартлі, проте конгрес подолав його з вражаючою одностайністю в 2/3 голосів. Зрештою закон виявився досить дієвим. Підраховано, що з кож­них 30 трудових конфліктів лише 1 завершувався страйком.

І все ж " справедливий курс" Г.Трумена відіграв важливу роль в роз­робці ліберально-реформістського курсу Демократичної партії, яка зміцни­ла свій вплив в нижніх та середніх верствах американського суспільства, а також серед його чорних громадян. Зворотньою ж стороною стало поглиб­лення суперечностей в середовищі самих демократів, передовсім опір кон­сервативної частини партії, яка часто блокувалася з республіканцями.

Президентство " людини з Міссурі" завершило двадцятирічний цикл ліберально-реформістської модернізації партії демократів. Цей процес при­пинився у 50-х роках, почалося навіть його поправіння. Зрештою 50-і роки характеризуються поправінням усієї Америки.

Маккартизм. До найсуперечливіших рішень Г.Трумена відносять про­граму лояльності, спробу забезпечити національну безпеку Сполучених Штатів через контроль над лівими організаціями, їхніми лідерами та члена­ми. Йдеться про так званий маккартизм (від імені сенатора Дж. Маккарті, одного з ініціаторів кампанії), який інколи називають антикомуністичним екстремізмом. Сам президент вважав, що ця кампанія набула такого розго­лосу завдяки журналістам, які перебільшували її масштаби та вплив. Щодо її причин, масштабів та перебігу історики дискутують понині. У всякому разі маккартизм спричинив не лише обмеження громадянських свобод, але й отруєння внутрішньополітичної атмосфери в США. В цьому плані 33-го президента звинувачують у тому, що він надмірно акцентував на радянській загрозі для Штатів з тим, щоб мати в конгресі підтримку своєї політики в Європі та Азії. Щоправда, в останні роки з'явилися свідчення про те, що американська громадськість сама налаштувалася по - антирадянському, особ­ливо після 1946 року, реагуючи таким чином на " радянізацію" Східної Євро­пи. Незважаючи на це, політика лояльності залишилася найпроблемнішою сторінкою президентства Г.Трумена.

Поштовхом до кампанії переслідувань за думки, загалом не характер­ної для Сполучених Штатів, стали зовнішні фактори: передовсім реанімація радянським керівництвом 1947 року Комінтерну у формі Комуністичного Інформаційного бюро і запровадження з його допомогою абсолютного ра­дянського контролю у східноєвропейському регіоні, випробування в СРСР атомної зброї і втрата таким чином Америкою монополії у цій галузі. Ос­тання подія шокувала американців, адже за їхніми прогнозами Радянському Союзові необхідно було як мінімум 10-15 років для створення власної атом­ної бомби. Звідси нагнітання атмосфери страху, підозрілості в американсь­кому суспільстві, переслідування громадян з політичних мотивів, перевірка на лояльність державних службовців (2 млн.300 тис), складання " чорних

3*, 35

списків", в які потрапляли, крім осіб, цілі організації, чистки серед жур­налістів, акторів. В 25 університетах проведено перевірку викладацького складу, відбулися так звані " мавп'ячі" судові процеси про заборону викла­дання в школах теорії Дарвіна тощо. Профспілки, за законом Тафта-Хартлі, зобов'язані були повідомляти у міністерство праці дані про наявність чи відсутність у їхньому керівництві комуністів. Нарешті, 9 лютого 1950 року сенатор-республіканцеь Джозеф Маккарті (від штату Вісконсин) оголосив, що в нього є список 205 осіб комуністів, які працюють в держдепартаменті. Сенат призначив спеціальну комісію для розслідування. Дані не підтверди­лися. Але " полювання на відьом" тривало. В 1949 і 1952 роках відбулися судові процеси над компартією США. Згідно з законом про іноземців, ко­муністів оголошували іноземцями та агентами СРСР. Внаслідок цього 140 членів американської компартій опинилися за тюремними гратами. До 1950 року в штатах було прийнято близько 300 законів, які оголошували компар­тію " підривною організацією", в 15 штатах її усунули від участі у виборах. На цій хвилі з'явилося ряд федеральних законів: 1950 року - про внутріш­ню безпеку (або Маккарена - Вуда) та 1951 року - закон про імігрантів (Мак-карена-Уолтера). За першим законом компартії належало щорічно реєстру­ватися у міністерстві юстиції в статусі підривної організації, а її членам як іноземним агентам (за ухиляння - тюремне ув'язнення до 5 років та штраф до 10 тис. дол.); другий закон обмежував квоти на в'їзд імігрантів та зобо­в'язував взяття у них відбитків пальців.

Трагічним вінцем маккартизму став судовий " процес століття" над под­ружжям Розенбергів, який став результатом активних пошуків тих, хто ви-' дав росіянам секрети ядерної зброї. Відомо, що розробку ядерної зброї в СРСР було прискорено даними, здобутими радянською шпигунською аген­турою, яка діяла у США. Матеріали розсекречених американських архівів стверджують, що СРСР у 1943-1945 роках мав у Штатах разгалужену та ідейно віддану розвідувальну агентурну мережу, яка дозволила практично безперешкодно отримувати важливу інформацію як політичного, так і нау­ково-технічного характеру. Провідну роль у передачі Радяннському Союзові важливих деталей атомного виробництва зіграв Клаус Фукс, німецький фізик, комуніст, який з приходом до влади у Німеччині Гітлера емігрував до Вели­кобританії, де отримав громадянство. Ще у Лондоні з ідеологічних мотивів почав працювати на радянську розвідку. З 1943 по 1946 рік він разом з групою англійських вчених перебував у США, де працював над Манхеттенсь-ким проектом (розробкою атомної бомби).

Перебуваючи в Лос-Аламосі, в штаті Нью-Мексіко (цен грі ядерних роз­робок), К.Фукс передав через Девіда Грінгласа та Юліуса Розенберга інфор­мацію про американський ядерний проект. Останні були заарештовані на­весні 1950 року. Як з'ясувалося останнім часом, Д.Грінглас, проходячи

військову службу на секретному об'єкті у Лос-Аламосі, передав своєму шуряку Ю.Розенбергу серед інших таємниць схему підривника, якою була укомплектована атомна бомба " Товстун" (названа на честь У.Черчілля) і яку було скинуто 6 серпня 1945 року на японське місто Нагасакі. В серпні 1950 року за відмову співпрацювати зі слідством прямо на судовому процесі над її чоловіком Ю. Розенбергом, заарештували його дружину - Етель Розен-берг. Етель не мала жодного стосунку до розвідки, за свідченням її брата Грінгласа, вона лише допомагала чоловікові передавати фотокопії секрет­них матеріалів. її арешт було здійснено з метою тиску на Юліуса, щоб схи­лити його до співпраці зі слідством. Розенберги працювали на СРСР також з ідеологічних переконань.(До речі, їхні батьки були емігрантами з Росії). 29 березня 1951 року суд присяжних визнав подружжя Розенбергів винними у " викраденні секретів атомної бомби". До них застосували закон про шпи­гунство від 1917 року, який передбачав максимальне покарання 20 років ув'язнення в мирний час і до 30 років або смертну кару - в умовах війни. Але з часу прийняття закону смертні вироки не виносилися навіть до засуджених за шпигунство на користь гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії. І тільки в зв'язку з тим, що США втратили монополію на ядерну зброю, суд виніс їм вирок: страта на електричному стільці. Д.Глшгласа було ув'язнено на 15 років тюрми (м'який вирок пояснюється його активною співпрацею з американським правосуддям). Стійкість Розенбергів викликає повагу: вони не зізналися і не назвали своїх спільників. А Юліус Розенберг залучив до шпигунської діяльності на користь СРСР багатьох свох друзів, більшість яких були членами компартії США. Захист використав усі можливі засоби, щоб скасувати рішення суду. Принаймні, до Етель Розенберг смертний вирок міг бути скасованим, адже навіть співробітники ФБР, які вели справу Розен­бергів, рекомендували обмежитися щодо Етель 30-річним ув'язненням. Гаррі Трумен залишив Білий дім, не давши відповіді на прохання Розенбергів про помилування. Новий президент Д.Ейзенхауер відхилив його також. Він вва­жав, що саме Етель була лідером шпигунської мережі. Розенбергів страчено 19 червня 1953 року. Через два дні їхні тіла були перепоховані на маленько­му цвинтарі в Лонг-Айленді під Нью-Йорком. Необхідно підкреслити, що шпигунська група Ю.Розенберга, члена компартії США, здобула і передала до десятка тисяч сторінок матеріалів, серед яких, окрім атомних секретів, була архіважлива інформація з військової, авіаційної, ракетної, радіолокац­ійної та комп'ютерної техніки.

І хоча до провалу групи Ю.Розенберга мала причетність радянська військова розвідка, керівництво СРСР, за звичай, залишило американське подружжя напризволяще. А варто було лише відмовитися від антиамери-

канської істерії, яка зчинилася в СРСР, сформувати групу авторитетних ра­дянських та зарубіжних юристів на допомогу адвокатові підсудних, який не мав досвіду у подібних справах, закликати на його захист багатомільйонні міжнародні організації, які діяли під егідою Москви (Всесвітнє об'єднання профспілок - філіали у 56 країнах світу, Всесвітній союз демократичної мо­лоді з 180 регіональними підрозділами, Всесвітню раду миру з філіалами в 100 країнах та інші) і судовий процес закінчився б інакше, принаймні, для Етель Розенберг. Клауса Фукса було заарештовано 1950 року в Великобри­танії і засуджено до 14 років тюрми, відсидів 9 років. Після звільнення виї­хав до НДР, де отримав громадянство.

Перелом у цій гнітючій атмосфері стався у 1952 році під час чергових президентських виборів. Маккартизм та корейська війна підірвали автори­тет демократичної партії. Вперше за останні 20 років республіканцям випав реальний шанс зайняти Білий дім.

Зовнішньополітичні пріоритети. Політика " стримування комуні­зму". У свідомості багатьох ім'я Г.Трумена асоціюється у першу чергу з політикою " холодної війни." І справді, зовнішньополітичний курс його адм­іністрації значною мірою сприяв її початкові. Проте 33-ій американський президент непричетний до її витоків, вони дісталися йому у спадщину. Слід наголосити, що гегемоністські наміри сталінського режиму до певної міри були підживлені й заохочені самими лідерами провідних держав антигітлер­івської коаліції. Ще у 1944 році У.Черчілль визнав Східну Європу (окрім Греції, Югославії та Угорщини) радянською сферою впливу. Відомо, що дві останні країни не вдалося зберегти в орбіті західного контролю. Невдовзі англійський прем'єр, розгадавши справжні наміри Сталіна, вдався до більш жорстких методів щодо СРСР, але не зміг переконати і схилити на свій бік Ф.Д.Рузвельта.

32-ий президент США припустився помилки, наївно вірячи у мож­ливість американо-радянської повоєнної співпраці. На критичній Ялтинській конференції Ф.Д. Рузвельт відхилив спробу У. Черчілля скоординувати аме-рикано-англійську політику стосовно радянського партнера. Для президен­та Сполучених Штатів Америки головне полягало в тому, щоб не викликати у Сталіна підозри, ніби Англія та США діють погоджено. Коли ж на конфе­ренції мова зайшла про Польщу, то Ф.Д.Рузвельт домігся згоди радянської сторони про проведення в ній демократичних виборів за участю всіх анти­фашистських партій, але відхилив пропозицію Британії про міжнародний контроль над виборами на польській території. Такою ж аморфною була і прийнята " Декларація визволеної Європи", яка проголошувала право народів самостійно обирати форму політичного правління. Москва з радістю підпи­сала цю Декларацію, особливо, коли президент США заявив, що американські

збрОЙНІ СИЛИ будуть ВИВеденІ 3 ЄврОПИ уПрОДОВЖ 2 рОКІВ. ЗмІЦНЄННЮ 110-

зицій СРСР сприяла також відмова західноєвропейських союзників від німецьких активів та майна у східноєвропейському регіоні.

Сталін не дотримав свого слова щодо Польщі. Вже 23 березня 1944 року В.Молотов заявив, що вибори у Польщі відбудуться за радянським сце­нарієм. В останні тижні свого життя Ф.Д.Рузвельт усвідомив " міць" сталі-нських запевнень, але нічого не зробив для того, щоб забезпечити якнайш­видше просування американських збройних сил до Берліна, Відня, Праги. Можливо, його стримували донесення: генерал Бредлі підрахував, що здо­буття Берліна обійдеться їм в 100 тис. жертв; генерал Маршалл запевняв, що Прагу взяти неможливо, генерал Ейзенхауер також був не проти співпраці з СРСР. Всі сподівалися на радянську допомогу у війні з Японією. Англійсь­кий генерал Монтгомері з гіркотою писав: " Американці не можуть зрозумі­ти, що невелика користь від виграшу війни стратегічно, коли програти її політично." Таким чином, Східна Європа та більша частина Балкан залиши­лася за Радянським Союзом.

Після завершення другої світової війни виявилося, що альянс пере­можців зберегти не вдасться. Фактів було чимало: " радянізація" Східної Європи (фальсифікація виборів, масові депортації, арешти, переслідуван­ня), відмова радянської адміністрації в Східній Німеччині погоджувати свою. політику з центральним економічним управлінням в окупованій Німеччині, одностороннє встановлення західного кордону Польщі по річках Одер -Нейсе до укладення мирного договору. Москва відмовилася від співпраці у Світовому банку, Міжнародному валютному фонді та інших економічних інституціях, які з точки зору американців були головними установами для відновлення світової економіки. Нарешті, утворення в 1947 році Комуністич­ного Інформаційного бюро (фактична реанімація Комінтерну) засвідчува­ло, що СРСР знову перетворюється у штаб світової комуністичної революції. До цього додалася так звана " Довга телеграма" з 8 тис. слів, яку в січні 1946 року надіслав з Москви радник американського посольства Джордж Кеннан. Зміст її зводився до необхідності перейти до " жорсткого курсу" та політики з позицій сили щодо СРСР. Через кілька тижнів, перебуваючи в США на запрошення Г.Трумена, англійський екс-прем'єр У.Черчілль у про­мові, виголошеній 5 березня в університеті Фултона, попередив, що " від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці через континент спустилася залізна завіса. По ту сторону завіси всі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи - Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія. Майже всіма цими країнами правлять поліцейські уряди, і нині, окрім Чехословаччини, в них відсутня справжня демократія. В багать­ох країнах світу, далеко від кордонів Росії, створені комуністичні п'яті коло­ни, які діють у повній єдності і абсолютному підпорядкуванні директив, які вони отримують з комуністичного центру", і наголосив, що росіяни " ніщо

так не поважають, як силу, і ні до чого не мають найменшої поваги, як до військової слабкості. " Я не вірю, - заявив У.Черчілль, - що Росія хоче війни, але вона жадає плодів війни і безмежного поширення своєї міці та доктрин." Після цього він закликав США та Великобританію і всі західні демократії триматися разом, твердо дотримуватися Статуту ООН і тоді їхній вплив на утвердження і розвиток принципів міжнародного співтовариства ніхто не зможе похитнути, таким чином будуть створені гарантії незборимості сис­теми безпеки, а це дозволить позбутися нестабільної рівноваги, спокусливої для будь-яких амбіцій та авантюризму." Фултонська промова У.Черчілля та опублікована в липні 1947 року в бюлетені американського держдепарта­менту " Форін афферс" стаття " Витоки поведінки Рад" під псевдонімом " Містер Ікс" стали теоретичною базою нової американської стратегії стри­мування. У статті, автором якої був той самий Дж.Кеннан, стверджувалося, що Росія, хоча й прагне уникнути війни, але готова на експансію всіма іншими засобами, що Америка та її союзники повинні відповісти " тривалим, терп­лячим, але твердим і пильним стримуваням російських експансіоністських тенденцій", не виключаючи можливості " прямого застосування контрсили." Метою американської політики стримування мала стати гарантія того, що вплив Москви обмежиться теренами, які вона вже контролювала. Разом з тим було б помилковим приписувати американській зовнішній політиці часів ГТрумена струнку логіку і глобальну послідовність, адже жодного геополі-тичного плану не існувало. Дії президента слід розглядати радше як по­слідовні, але імпровізовані заходи з метою реагування на світові події. Не­зважаючи на загальну риторику, 33-й президент США не мав ні наміру, ні достатніх військових сил, щоб перетворити свою країну на " світового жан­дарма". Політика труменівської адміністрації до 1949 року зводилася лише до економічного стримування дійсних чи уявних радянських експансіоні­стських планів шляхом двосторонньої економічної допомоги країнам, санкцій, лібералізації торгівлі і валютної політики, економічної стабілізації своїх партнерів. Геополітична філософія " стримування" була спрямована в першу чергу на забезпечення оборонних позицій США у Західній Європі і далі - на Близькому Сході, в Азії та інших частинах світу, де Москва намага­лася поширити свій вплив. Виходячи з цього, Вашингтон здійсни в низку зовнішньополітичних та військових заходів, таких як розгортання мережі військових баз, утворення оборонних альянсів тощо. При цьому ні Пента­гон, ні держдепартамент, ні секретні служби, ні сам президент не передба­чали прямої воєнної конфронтації з СРСР, економічна могутність якого була підірвана війною і для відновлення якої потрібні були роки. Суттєвим вия­вився той факт, що радянська політика могла б справити психологічний вплив на населення ослаблених західних демократій. До речі, така роль США як стримувана московської агресії була б неможлива, якби вона не знайшла у

західноєвропейських країнах, особливо у Великобританії, Бельгії, Голландії та недавно створеній ФРН підтримки й розуміння того, що присутність аме­риканців у Європі є умовою їхнього національного виживання. Навіть важ­ко переоцінити вплив, який справив американський президент на подальшу долю західних країн.

Так само не забудьмо, що після другої світової війни Сполучені Штати стали гегемоном в економічній, фінансовій та військовостратегічній сфе­рах. Саме це дало їм підставу перебрати на себе глобальну функцію захис­ника миру та принципів ліберального світу на планеті. Гаррі Трумен підтвер­див це у грудні 1945 року, заявивши: " Хочемо цього чи не хочемо, але ми зобов'язані визнати, що здобута нами перемога поклала на американський народ тягар відповідальності за подальше керівництво світом." Це був один бік справи. Інший полягав у тому, що Америка наразилася на протидію дру­гої наддержави (принаймні у військовому відношенні) - Радянського Союзу, який, у свою чергу, оцінив перемогу над нацизмом як трамплін для подаль­шого поширення свого впливу на світ.