Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 2 страница

табному нарощуванні знань; пріоритетному розвитку досліджень у галузі фундаментальних наук; у безперервному скороченні часу між здобуттям но­вих наукових знань та їхнім використанням в інженерно-конструкторських розробках; у всезростаючій ролі інформації у галузі матеріального вироб­ництва, хоч, як і раніше, до уваги беруться традиційні джерела енергії та сировини.

Сучасна НТР, потужно й кардинально впливаючи на матеріальне ви­робництво, не меншою мірою позначається і на людській спільноті. Впро­вадження комп'ютерної техніки не тільки змінює виробничий процес, але трансформує і такі сфери " нематеріального виробництва", як освіта, меди­цина, система комунікацій тощо, які є важливою складовою частиною су­часного соціуму.

Соціальні наслідки НТР настільки очевидні і масштабні, що чимало учених-суспільствознавців упродовж останніх сорока- тридцяти років все частіше звертаються до проблем постіндустріального (" інформаційного", " наукового", постматеріального") суспільства. Поява цієї проблематики спри­чинена неспроможністю та крахом формаційного підходу та концепції за­гальної кризи капіталізму кінця XX століття. Постіндустріальне суспільство виростає з індустріального, є його продовженням і в той же час його замі­ною. Концепцію ж індустріального суспільства було запропоновано ще в середині минулого століття, що збіглося з періодом стабільного економічно­го розвитку на Заході. її авторами стали Р.Арон, У.Ростоу та інші західні соціологи й політологи. Зовнішніми атрибутами індустріального суспіль­ства вважають пріоритет машинної індустрії у виробництві, зросч ання міст, формування численного робітництва тощо. За головну прикмету такого суспільства автори концепції вважають безперервне зростання виробницт­ва матеріальних благ.

У і 970-х роках з 'явилася антитеза індустріальному суспільству - пост­індустріальне суспільство. Теорія цього суспільства виникла на основі ос­мислення специфіки сучасного моменту та напрямків розвитку світової ци­вілізації. Саме 1970-і кінець 1980-х років теоретики постіндустріалізму сприйняли як історичний етап, який зумовив його появу. 1 хоча класики постіндустріальної теорії досить обережні у використанні " революційної" риторики, все ж його формування вважають глобальною революцією.

Незважаючи на значні розходження у підходах та оцінках нового сусп­ільства, переважна більшість прихильників постіндустріалізму відзначають, що найбільш фундаментальною його ознакою є переорієнтація виробницт­ва зі сфери створення матеріальних благ на надання послуг та інформації. Так, до початку 80-х років у США, а кількома роками пізніше і в країнах Західної Європи валовий продукт сфери інтерперсональних послуг перева­жив валовий продукт сфери матеріального виробництва.

Увага до проблеми інформатизації послуг сьогодні настільки велика, що інколи доктрина " інформаційного суспільства" розглядається як віднос­но самостійна концепція.

Російський вчений В.Л.Іноземцев пропонує власну концепцію історії світової цивілізації, яка, на його думку, поділяється натри величезні епохи: доекономічну, коли основним типом діяльності людини була так звана пе-редтрудова активність, вона дозволяла індивідуму протистояти природі у боротьбі за виживання; економічну, яка базується на праці як усвідомленій діяльності для створення для людини комфортного й безпечного середови­ща; постекономічну, перші ознаки якої стали проявлятися в останні два де­сятиріччя передовсім саме зміною характеру діяльності людей, яку автор кваліфікує як " творчість".

Загалом постіндустріальний світ перебуває лише на початковому етапі свого становлення. Спільноти з превалюючими ознаками постіндустріаліз­му - розвиненою демократією та соціально зорієнтовіаною економікою -утвердилися у небагатьох державах, хоча його вплив на світовий розвиток виходить за географічні межі цих країн і має глобальний масштаб.

5. Глобальні проблеми сучасності.

В другій половині XX століття людствозіткнулося з проблемами справді глобальних масштабів. Мова йде про процеси та явища, які охоплюють сфе­ру взаємодії природи та суспільства, людину та її довкілля, а також стосунки між соціальними спільнотами - народами і державами.

Загальні особливості всіх цих проблем полягають у тому, що вони на­брали планетарного характеру і стосуються народів усіх континентів, загро­жують людству серйозним регресом у розвитку продуктивних сил, потребу­ють невідкладних рішень та дій, спрямованих на попередження й подолання небезпечних для життєдіяльності і безпеки громадян явищ та процесів, ви­магають колективних заходів і зусиль з боку всіх держав, всієї світової спільноти.

Упродовж багатовікової історії людство користувалося дарами приро­ди, не задумуючись над наслідками своєї діяльності. Із розвитком матері­ального виробництва і збільшення народонаселення різко зросли потреби людей у природних ресурсах. Проте можливості природи не безмежні.

Наслідки людської діяльності позначилися на всіх компонентах довкі­лля: на атмосфері і кліматі, водних ресурсах, на грунтах, надрах, флорі та фауні. Особливу небезпеку викликає високий рівень забрудненості атмосфе­ри в результаті викидів промисловими об'єктами і транспортом отруйних речовин. В деяких місцях планети у повітрі виявлено до 200 і більше шкідли­вих для людини речовин, а їхній сумарний вміст перевищує допустимий рівень в десятки і більше разів.

Інша загроза - виснаження озонового шару в атмосфері, що супровод­жується глобальними кліматичними змінами. З'явився і такий небезпечний феномен як парниковий ефект.

У загрозливому стані опинилися водні ресурси не лише річок і озер, а й морів і океанів. З часу другої світової війни споживання води в масштабах планети зросло в 4 рази. У результаті господарської діяльності зникають ріки, озера, цілі моря. Близько 40 відсотків населення планети потерпає від не­стачі води.

Величезне значення для збереження біосфери, всього живого на Землі мають грунти, оскільки 98-99 відсотків продуктів харчування людина отри­мує в результаті їх використання. Водночас результат людської діяльності найзгубніше позначився на стані грунтів. Людство вже втратило близько 2 млрд. га колись родючих земель, перетворивши їх в пустелі, або непридатні для рільництва території. Аналогічна доля спіткала і лісові масиви, які за минуле століття скоротилися на одну третину.

Гостро посталії проблеми енергозабезпечення та харчування (нині не-. доїдають у світі 840 млн. осіб); викликають тривогу демографічні процеси. Демографічні зрушення нині перетворилися у самостійну проблему світо­вого значення. Якщо упродовж першої половини XX століття загальна кількість жителів Землі збільшилася на 1 млрд. осіб -з 1, 5 млрд. до 2, 5 млрд., або на 2/3, то в наступне десятиріччя вона зросла на 3, 5 млрд., або в 2, 4 раза, сягнувши 1999 року 6 млрд. осіб. За прогнозами, до 2005 року населення планети може скласти 8 млрд. осіб. При цьому різке зростання народонасе­лення припадає на країни, що розвиваються, які до того ж потерпають від різних соціальних та економічних негараздів.

Внутрішня проблема світового демографічного зрушення - це потуж­ний процес " омолодження" населення в групі країн, що складають " третій світ", і, навпаки, старіння населення в розвинених країнах. Забезпечення зайнятості працездатних молодих людей в країнах, що розвиваються, є сьо­годні однією з найгостріших соціальних проблем, яка набрала міжнародно­го значення. Натомість збільшення людей пенсійного віку у розвинених краї­нах лягає важким тягарем на систему соціального забезпечення.

До інших світових проблем слід віднести необхідність контролю над озброєннями, ліквідацію зброї масового знищення, боротьбу із злочинністю, наркоманією та тероризмом.

Таким чином, вперше у світовій історії гостро постало питання: зара­ди збереження життя на Землі, виживання цивілізації потрібно шукати шля­хи розумної і справедливої організації взаємин між народами і державами. Це передбачає передовсім виключення насильства з практики міжнародних відносин, орієнтацію на компромісне розв'язання складних, особливо ж кон­фліктних проблем, які загрожують людству та міжнародній безпеці; здійснен-

пя заходів, які гарантують стабільність світової економіки загалом, її еколо-гізацію і наступний розвиток. Іншими словами, необхідно перейти від мо­делі світу, базованого на балансах військової сили, рівноваги, страху, проти­борства до моделі " позитивного світу", тобто світу, який грунтується на спільних цілях, прагненнях, ідеалах, світу, який визнає і обстоює, хоч би в основному, фундаментальні загальнолюдські цінності.

6. Міжнародний тероризм як планетарна проблема.

Тероризм має багатовікову історію. Його першопочатки відносяться ще до нашої ери. Саме поняття " тероризм" виникло, на думку деяких дослід­ників, в роки Великої Французької революції. Масштаби терору швидко роз­росталися. Вже на початку XIX століття в Європі виникли терористичні орган­ізації: серед них такі одверто насильницькі об'єднання, як мафія, камора тощо. Щоправда, тоді терористичні акції багато в чому мали індивідуалістичне, а іноді й романтичне забарвлення, як приміром, боротьба за гідність і свободу особистості. Загалом тероризм до XX століття не мав масового характеру, не було в той час ідеології і тих форм, які притаманні йому у столітті, яке минуло. XX століття залишило чимало трагічних сторінок в історії людства. До найбільших міжнародних злочинів належить перша і друга світова війни, акти агресії проти миру меншого, локального масштабу та всі форми їх підготвки, а також воєнні злочини і злочини проти людства. їх було кодифіковано Стату­том Нюрнберзького трибуналу, принципи якого схвалила 11 вересня 1946 року Генеральна Асамблея ООН. Нюрнберзький, а згодом і Токійський процеси над головними воєнними злочинцями - перші в історії суди такого типу. Ос­таннім часом аналогічне завдання поставлено перед створеним у Гаазі Міжна­родним кримінальним трибуналом: він має визначити міру покарання воєн­них злочинців з колишньої Югославії.

У XX столітті небувалого розмаху набрав державний тероризм. У масо­вих масштабах його здійснювали держави, в яких запанував тоталітарний ре­жим. Серед них перше місце посів Радянський Союз, де, починаючи від вбив­ства царської родини, розгулу " червоного терору" в роки спровокованої більшо­виками громадянської війни до розкуркулювання і насильницької колективі­зації села, штучних голодоморів в Україні, а потім масових репресій 1930— 1950-х років, жертвами яких по всій імперії були десятки мільйонів людей. Жорстокою формою сталінського терору стала депортація і знищення цілих народів - німців Поволжя, калмиків, кримських татар, чеченців, балкарів, інгушів, сотень тисяч українців із західних областей та інших.

Неменшою за масштабами політика державного тероризму здійснюва­лася в маоцзедунівському Китаї, полпотівськін Камбоджі та інших комуністич­них державах. 1 Іі злочини стимулювали тероризм в усьому світі. Західні авто­ри часто відносять до політичного терору національно-визвольні рухи. які. на

їхню думку, у своїй боротьбі за незалежність використовують терористичні методи.

Серед цілої низки світових проблем вперше в історії з усією гостротою постало питання про спільну боротьбу всіх держав проти безпрецедентного розмаху і нового характеру деяких видів злочинності, безжалісного знищення людей і безцінних пам'яток культури. Йдеться передовсім про тероризм, який набрав неймовірних розмірів у другій половині XX століття. Різке посилення його негативного впливу на розвиток міжнародних відносин і внутрідержав­ного життя засвідчує, що акції кривавого насильства стали одним з найбільш небезпечних викликів міжнародній безпеці.

Тероризм визначається як застосування недержавного насильства чи заг­рози насильства з метою викликати паніку у суспільстві, послабити позиції або добитися відставки посадових осіб і викликати політичні зміни. Це лише одна із багатьох його дефініцій. Інколи його порівнюють з партизанською війною, хоча на відміну від партизанів, терористи не можуть або не хочуть захоплювати і утримувати територію, і навіть ніби підміняють війну між дер­жавами. Тероризм багатолике явище.

У XX столітті мотиви, стратегія і зброя терористів стали дещо іншими. Тепер у більшості випадків міжнародний та внутрішній тероризм не лівий і не правий, а етнічно-сепаратистський або релігійний за своєю ідеологічною основою.

Деякі міжнародні терористичні організації обґрунтовують свої акції про-марксистською та прокомуністичною ідеологією. До них належать " Ірландсь­ка республіканська армія" (Великобританія) - католицька організація, яка ви­никла 1914 року і активно діє з 1969 року під гаслом возз'єднання британської провінції Ольстер з Ірландією. Під антиімперіалістичними та прокомуністич­ними гаслами (окрім цього, ще під гаслами іредентизму) діють баскська теро­ристична організація ЕТА, створена 1959 року; такі угруповання, як " Пряма дія" у Франції з 1979 року; " Фракція Червоної армії" у ФРН (з кінця 1960-х років); " Червоні бригади" в Італії (з 1970 року), відомі вбивством прем'єр-міністра Італії А.Моро.

В Японії на основі японського мілітаризму 1970 року було створено " Червону армію Японії", яка пов'язана з іншими терористичними організа­ціями світу. В цьому " чорному" списку необхідно згадати японську " Аум Сінріке", яка відома своїм терактом в японському метро, коли газом-заріном були отруєні люди. УіПеру ще недавно третину країни контролювала орган­ізація " Сендеро Ломіносо" (" Світлий шлях"), ідеологічною основою якої стала маоїстська модель комунізму.

До організацій, на прапорі яких інтерпретації ісламських принципів, належать " Хамас", створена 1987 року як ісламський рух опору на Близько­му Сході, та " Ісламський фронт порятунку", який діє в Алжирі з 1989 року. В

Єгипті на початку 1970-х років розгорнула злочинну діяльність організація " Ісламський джіхад", відома вбивством президента Єгипту Анвара Садата в

1981 році тощо.

У США на території штатів Мічиган, Арізона і Монтана криваві злочи­ни скоїла ультраправа організація " Народне ополчення". Вона стала відома влаштованим нею вибухом в Оклахома- Сіті, що спричинив численні жерт­ви. З 1968 року після вбивства Мартіна Лютера Кінга заявило про себе теро­ристичне угруповання чорношкірих американців " Чорні пантери".

Зловісної слави зажило в Туреччині праве угруповання " Сірі вовки", яке налічує 30 тисяч членів і має 80 філіалів у різних країнах світу. Не обме­жившись терором проти прокомуністичних діячів, вони організували те­ракт і проти папи Іоанна Павла II.

Відома також латиноамериканська терористична організація " Акція на­ціонального звільнення". Створив її наприкінці 1960-х років Карлос Марі-хелья, якого терористи почали називати " теоретиком тероризму" після того, як він написав " міні-посібник" з тактики ведення " міської партизанської війни". На цьому ж континенті, в Аргентині, виникла " Революційна народна армія", як військове крило троцькістської " Революційної армії" і " Четверто­го Інтернаціоналу". І це далеко не повний перелік міжнародних терорис­тичних організацій.

У столітті, яке минуло, жертвами терористів стало багато відомих пол­ітичних діячів. Достатньо згадати у цьому зв'язку С.Петлюру, С.Бандеру, М.Ганді, братів Джона і Роберта Кеннеді, Індіру та Раджива Ганді, А.Моро, Мартіна Лютера Кінга та інших.

На рубежі XX і XXI століть тероризм набрав нової якості, перетворився в один із провідних факторів сучасних міжнародних відносин. Виник фено­мен міжнародного тероризму, який не пов'язаний напряму з конкретною дер­жавою. З'явилися терористичні організації, які мають секретні бази в різних країнах. Наприклад, організація Усами бен Ладена вербує своїх членів в Са­удівській Аравії, Алжирі, Іорданії, Пакистані, Афганістані, Малайзії в інших країнах, в тому числі в США. Такі організації не мають атрибутів держави, включаючії політичні та економічні об'єкти, знищення яких завдало б їм не­поправної шкоди. Життя показало, що звичайні форми збройних акцій у бо­ротьбі держав з наднаціональним тероризмом не дають бажаних результат ів.

Безперечно, шо одним із чинників, які сприяють збільшенню небезпеки тероризму, стало зростання міжнародної злочинності, втому числі наркомафїї. Відзначено чимало фактів тісної взаємодії кримінальних і терористичних орган­ізацій. Наркобізнес став потужним джерелом фінансування міжнародного те­роризму.

Разом з тим, на відміну від " звичайного" криміналу терористичні орган­ізації мають відповідну політичну мету та ідеологічну базу. Для багатьох із

них ідейною опорою є екстремістська течія фундаментального ісламу. Після розпаду СРСР головним об'єктом ворожості для цих течій стали США як дже­рело загрози традиційним настановам ісламського суспільства. " Гак Усама бен Ладен заявив: " Особистий обов'язок кожного мусульманина полягає в тому, щоб убивати американців та їхніх союзників, цивільних і військових, у будь-яікій країні, де можна це зробити".

Трагічні події в Нью-Йорку і Вашингтоні 11 вересня 2001 року приго­ломшили Америку і, безсумнівно, стануть поворотним моментом в історії США. Вперше після 1941 року американська територія стала об'єктом зовн­ішньої агресії. При цьому раптовий напад стався з боку законспірованих теро­ристів, а не іншої держави. їхньою головною мішенью стали мирні жителі: кількість жертв (загинуло приблизно 5 тисяч) майже вдвічі більша, ніж внас­лідок атаки японців на Перл-Харбор у грудні 1941 року. Президент США Дж.Буш - молодший назвав цю акцію " першою війною XXI століття".

Політичний фанатизм виправдовує знищення всіх " невірних", а не міжна­родних політичних противників. Це зближує тероризм такого спрямування з масовим геноцидом людей за етнічною та релігійною ознакою. Міжнародний тероризм зазіхає як на важливі інтереси світової спільноти, так і на життя, права і свободу окремих людей, оскільки він завжди продиктований нетерпи­містю та екстремізмом.

Як і інші глобальні проблеми, боротьба з міжнародним тероризмом ви­магає багатосторонньої співпраці держав. Успіх її можливий тільки за умови її ведення на міжнародно-правовій основі.

? 6

Розділ її. Провідні країни Європи та Америки

І.Сиолучені Штати Америки

XX століття увійшло в свідомість багатьох людей як «Американське століття». Проте ставлення до країни, яка дала назву цьому відтинкові часу у світі неоднозначне, так само, як суперечливим і неоднозначним є сам аме­риканський історичний досвід. Зарубіжні та вітчизняні дослідники розхо­дяться в оцінках політичного та історичного досвіду США. В літературі радянської доби щодо цього побутувало два підходи. Перший, ортодоксаль­ний, полягав у тому, що політична система Сполучених Штатів та її інститу­ти на всіх історичних етапах відбивали волю панівного капіталістичного класу і обслуговували його інтереси. Другий, неортодоксальний. який набув по­ширення в 60-80-х роках, визнавав відносну самостійність американських політичних інститутів та політичної влади, їхню здатність врегульовувати конфлікти між різними соціальними верствами і групами. Це забезпечувало даній системі стабільність і характеризує її як буржуазно-демократичну. Доцільно нагадати, що радянська ідеологічна доктрина вкладала американсь­кий досвід минулого століття в сумнозвісну концепцію загальної кризи кап­італізму, розвиток якого поділяли на три великих періоди. При цьому кожен новий період за глибиною кризи - економічної, соціально-політичної та ду­ховної -- начебто набагато переважав попередній. За лихою іронією долі на третьому етапі загальної кризи капіталізму стався крах самої системи т.зв. реального соціалізму і новостворені постсоціалістичні держави за взірець свого подальшого розвитку взяли капіталістичну модель, яку вже понад двісті років уособлюють Сполучені Штати Америки.

В середовищі американських учених склалися чотири провідні точки зору на характер політичної влади США в минулому і сьогодні. Перша, яка збігається з національною ідеологічною доктриною, стверджує, що Сполу­чені Штати с зразковою демократією. її головними ознаками вважають на­родний суверенітет, який прирівнюють до народовладдя, автономію грома­дянського суспільства та особистості, політичний плюралізм і поділ влади,

федералізм.

Друі а. протилежна точка зору, яку відстоюють ліволіберальні і лівора­дикальні автори, наполягає на тому, що американське полі нічне управління є елітарно-олігархічним. її прихильники доводять, що реальна влада в США належніь вузькому правлячому клану, або еліті. Наявність демократичних виборів і політичного плюралізму не змінюють суті справи, оскільки лише частина правлячого класу отримала від народу мандат на політичну владу, до чого ж, навіть ця частина далеко не завжди відсчоює інтереси і волю соціальних низів.

Між цими двома протилежними точками зору існують проміжні. Одне з них визначає американське правління як систему політичного плюралізму, або поліархії. Відповідно до неї, в Америці конкурує розмаїття соціальних і політичних груп та інтересів, взаємодія і протистояння яких і продукує ре­альну політичну владу. Друга точка зору постулює наявність у США систе­ми демократичного елітизму, який і в теоретичному, і в практичному плані складається з двох частин. Перша з них - це демократичний механізм фор­мування політичної влади, який має фактичний вплив на неї, друга - це процедура реалізації самої політичної влади елітою.

Кожна із згаданих точок зору оперує різнорідною аргументацією. Проте жодну з них не можна визнати єдино правильною, оскільки в різні періоди американської історії співвідношення демократичного, олігархічного, елі­тарного і плюралістичного компонентів в політичному житті було неоднако­вим. Американський історик А.Шлезінгер-молодший ставить таке питання: США - це справа людських рук, тобто соціальний екперимент, який триває вже понад 200 років, чи це результат Божого провидіння, доля, визначена неземними силами. Сам він схиляється до думки, що йдеться про соціаль­ний експеримент, причиною довготривалості якого є послідовна зміна циклів і домінування в них навперемінку консервативних чи ліберальних ідей та відповідної політики. Шлезінгерівська концепція політичних циклів - це концепція послідовного розвитку США. Разом з тим автор наголошує, що попри всі еволюційні зміни, незмінними, недоторканими, священними в історії США залишаються три «кити»: приватна власність, парламентаризм і демократія та територіальна цілісність країни.

Гаррі Трумен - 33-ій президент США. Раптова смерть Ф.Д. Рузвель­та 12 квітня 1945 року автоматично перемістила Гаррі Трумена з віце-прези-дентської на президентську посаду. Щоправда, за час свого правління і на­ступних років 33-й президент США на відміну від свого великого поперед-" ника не зажив серед співвітчизників ні популярності ні слави. Коли він у 1953 році залишав Білий дім, 56 відсотків американців не схвалювали його діяльність. Ще одіознішою політичною постаттю зображала Г.Трумена ра-| дянська історіографія, оперуючи стереотипними ярликами " маленька лю­дина", " безбарвний президент", " яструб холодної війни" тощо. 1 це не див­но, адже його президентство припало на початок глобального протистояння двох надджержав - США та СРСР, тобто так званої " холодної війни". Сус-

цільне визнання до Г.Трумена приходило в Сполучених Штатах поступово. Вже в опитуванні Інституту Геллапа 1980 року він посів третє місце після Дж.Кеннеді та Ф.Д.Рузвельта, піднявшись таким чином до рангу американсь­кого національного героя.

Гаррі Трумен (1884-1972) народився в сім'ї дрібного фермера. Коли йому виповнилося шість років, його батько Джон Ендерсон Трумен разом з родиною переселився до м. Індепенденсе (штат Міссурі). Тут майбутній пре­зидент провів 50 років, згодом, коли став він господарем Білого дому, його називатимуть «людиною з Міссурі». Гаррі не зміг закінчити колледж (ана­лог незавершеної вищої освіти), оскільки батько, збанкрутувавши на опе­раціях з зерном, переїхав до Канзас-Сіті і почав працювати на елеваторі. Гаррі вирішив разом з своїм братом присвятити себе банківській справі. Та після смерті батька у 1914 році змушений був узяти на себе керівництво фер­мою, яку родина отримала у спадок від бабусі, і досяг гарних успіхів, став­ши ініціатори запровадження сівозмін та розведення продуктивної великої рогатої худоби. Водночас почав вкладати гроші у будівництво цинково-свин­цевих шахт та нафтовидобуток. Але великих статків на цій ниві не зажив. Тоді ж зацікавився політикою і визначився зі своїми політичними симпатія­ми: став демократом.

Під час першої світової війни Трумен воював у складі американської армії в Європі під командуванням генерала Дж.Першінга. В квітні 1919 року демобілізувався у званні капітана. Тоді ж побрався з Елізабет Уоллес Фер-ман, дівчиною з рідного міста, своїм юнацьким коханням. Елізабет стала не тільки матір'ю його дітей, а й вірним другом та порадницею, хоча, на відміну від Елеонори Рузвельт, активної участі у громадському житті не брала. Після війни Гаррі Трумен спробував зайнятися комерцією: заснував крамницю чоловічого одягу, але збанкрутував з 25-тисячним боргом, який виплачував упродовж наступного десятиріччя. Після цього він подався у політику. Цьо­му сприяла низка факторів: Трумен був демократом, а ця партія була однією з нанвпливовіших на Півдні країни, його добре знали виборці, активно підтримували ветерани війни. В 1922 році Гаррі Трумена обрали суддею округу Джексон (штат Міссурі). Коло його обов'язків охоплювало опіку над комунальними' службами, будинками для людей похилого віку, допомогу нужденним громадянам. За підтримкою впливового канзаського клану Пен-дергастів, який керував місцевим відділком демократичної партії, Трумена 1934 року обрали сенатором від штату Міссурі до конгресу. Так у 50-річно-му віці суддя округи Джексон перебрався до Вашингтона. Досвіду у феде­ральній політиці він не мав, зате добре знав проблеми провінцій, особливо у

час «великої депресії». Новий сенатор виявився щирим прихильником «но­вого курсу» Ф.Д.Рузвельта. Як законодавець, він виявив твердість і безкомп­ромісність у відстоюванні своїх рішень, розробив низку законів (про регу­лювання повітряноі'о сполучення, роботу інших видів транспорту, про фінан­сові зловживання на залізниці тощо). У 1940 році йому випало очолити парламентську комісію для перевірки стану виконання урядової програми озброєнь (згодом її почали називати «комісією Трумена»), діяльність якої після нападу японців на Перл-Харбор набула національного значення, а її керівник став відомим в усій країні. Політичні кола та інституції СІЛА схваль­но оцінили конструктивну діяльність цієї комісії. Це відкрило Г.Трумену шлях до посади віце-президента на президентських виборах 1944 року, на яких вчетверте переміг Ф.Д.Рузвельт. Новий віце-президент виступав усупереч ізоляціоністській традиції за активну участь США у повоєнних міжнарод­них організаціях.

Гаррі Трумен не плекав думки про власне президентство, оскільки вва­жав, що для цього йому бракує досвіду. А коли у квітні 1945 року зайняв Білий дім, часто повторював: «Я все ще Гаррі Трумен.» Хоч у статусі віце-президента він був непричетний до розв'язання важливих зовнішньо- та внутрішньополітичних питань, не брав участі в роботі міжсоюзницьких кон­ференцій та «Манхеттенського проекту», та, ставши президентом, йому до­велося розв'язувати складні, а часто й драматичні проблеми світового ха­рактеру.

Цікавим був Гаррі Трумен і як людина. Він добре грав на фортеп'яно, підтримав доньку у її бажанні стати співачкою, цінував чужу думку. Серед його друзів були А.Нйнштейн та У.Грехем.

Наслідки другої світової війни для США. Післявоєнна реконвер­сія та економічний розвиток. Участь Сполучених Штатів у другій світовій війні обернулася для них більше дивідендами, аніж втратами. Щоправда, число загиблих і тих, хто пропав безвісти, склало 415 тис, поранених - 671 тис. осіб. Проте США не зазнали, на відміну від європейських держав, npo-g блем, пов'язаних з війною руйнації міст та сіл, проблеми біженців. Зате паї США припала третина воєнних витрат в антигітлерівській коаліції. Війна| обійшлася їм у 341 млрд. доларів.

Найголовніший результат американської участі у другій світовій війні полягав у тому, що США перетворилися в наймогутнішу країну капіталі­стичного світу, сталії його економічним та фінансовим центром і незапереч­ним військово-політичиим лідером. З 1941 по 1945 рік їхні виробничі по­тужності збільшилися удвоє, а експорт - у п'ять разів. Кількість найманих робітників зросла у промисловості за ці ж роки з 54 млн. до 64 млн. осіб. У роки війни американці працювали багато, інтенсивно і патріотично: робо­чий тиждень був збільшений до 45, 2 години (з 37.5 годин). Профспілки впро-^

ЗО х