Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 5 страница

Сам Ейзенхауер, будучи полііиком-прагматиком і незашдозрений в ідеологічних пристрастях, називав цю доктрину " динамічним консерватиз­мом". " Динамічний консерватизм" еизенхауерівської адміністрації відпові­дав принципам соціального консерватизму. Вже у першому своєму прези­дентському посланні конгресові Айк твердо підтримав державшу систему охорони навколишньго середовища, регулювання трудових відносин, конт-

4*

роль над сільськогосподарським виробництвом, розвиток соціального стра­хування. Адміністрація Ейзенхауера зробила важливі кроки у розвитку еко­номічних та соціальних програм, що дозволило впливовій " Вашингтон пост" констатувати 1956 року: " Перебування при владі адміністрації Ейзенхауера сприяло впровадженню у політику республіканців реформізму " нового кур­су". Таким чином, свою внутрішню політику 34-й президент США будував у дусі, як він сам називав, " сучасного республіканізму", або " динамічного кон­серватизму", який передбачав обмеження державного втручання в економі­ку, зменшення державного апарату та федеральних витрат, в тому числі військових, скасування контролю над цінами та зарплатою, запровадження нового федералізму (розширення повноважень штатів), сприяння розвиткові індивідуального підприємництва тощо.

Завдання ейзенхауерівської адміністрації в економічній сфері зводили­ся до настанов: збалансований бюджет, нульова інфляція, систематичне зро­стання валового національного продукту і низький рівень безробіття. Необ­хідно зазначити також, що рузвельтівська модель державного регулювання виробництва, фінансів та розподілу, яку вважають радикальною перебудо­вою капіталістичної системи США і яку багато хто прирівнює до третьої американської революції, залишалася в силі, хоч і не в однаковій мірі, упро­довж всієї наступної американської історії. Д.Ейзенхауер, не вдаючись до прямого втручання у виробничі процеси, все ж успішно здійснював держав­ну політику розширення купівельної спроможності насамперед нижчих верств населення.Так, було збільшено мінімум погодинної зарплатні з 75 центів до 1 долара. Ще на 4 млн. осіб додатково поширено державну допо­могу безробітним, термін одержання цієї допомоги продовжено з 26 тижнів до 39. Нагадаємо, що республіканська і демократична партії, визнаючи не­обхідність державного соціально-економічного регулювання, різняться у виборі методів такого регулювання. Республіканські уряди, як правило, відда­ють перевагу заходам, які спрямовані на " розвиток пропозиції", тобто сти­мулюванню конкурентноздатності та розвитку виробничих потужностей американського капіталізму.

Активне державне регулювання за часів Д.Ейзенхауера здійснювало­ся у фінансовій сфері. Нагадаємо, що. починаючи з " нового курсу", одна з найгостріших американських проблем полягала в необхідності подолати державний дефіцит та державний борг, які були зворотним боком розширен­ня соціально-економічної активності держави. На початку свого президент­ства Айк скасував чимало важелів державного економічного контролю. Проте економічний спад 1953-1954 років, пов'язаний із завершенням корейської війни, реанімував державне регулювання. В хід були пущені три основних елементи банківської (грошової) політики: зниження обов'язкового рівня резервів у банках Федеральної резервної системи, зменшення банківської

5?

облікової ставки для полегшення доступу до кредиту і, нарешті, відкрито ринкові операції з викиданням державою на ринок валютних запасів з ме­тою активізації економічної діяльності. Окрім цього, президент вдався до низки антикризових заходів, зокрема, скорочення податків на корпорації та особисті прибутки. Згідно із законом податок на корпорації був знижений на 536 млн. дол., індивідуальний подоходний податок - на 827 млн., податкову скидку отримали також люди з низькими доходами. Ці заходи посіли стаб­ільне місце в арсеналі антикризової політики та стимулювання економічно­го зростання. Упродовж 1956-1957, 1960 років американський бюджет було зведено з позитивним сальдо, середньорічні темпи економічного розвитку склали, хоч і невисокі показники, але стабільні: два-чотири відсотки щоріч­но.

Серйозною слід вважати перемогу Ейзенхауера в питаннях соціально­го страхування, Щоправда, він відхилив труменівську ідею про національну систему медичного страхування, але й не прийняв пропозицію, за якою, федеральний уряд не повинен займатися питаннями охорони здоров'я. 1954 року з подачі президента конгрес ухвалив закон про збільшення пільг в си­стемі соціального страхування та поширення його ще на 10 млн. осіб додат­ково.Також було прийнято компромісний законопрект про державне медич­не страхування людей з низькими особистими доходами, яким виповнилося 65 років. 1953 року почало функціонувати нове спеціальне Міністерство охорони здоров'я, освіти та допомоги, 1956 року запроваджено соціальне страхування по інвалідності.

Економічний спад, викликаний припиненням корейської війни, швид­ко завершився. Це засвідчувала кількість куплених автомобілів, яка зросла з 60 відсотків, вироблених у 1952році, до 70-у 1955 році. Проте залишалася суттєва проблема - відсутність швидкісних автомагістралей. Генерал-пре­зидент пам'ятав своє враження від системи автобанів у гітлерівській Німеч­чині. Спроби його попередників розв'язати цю національну проблему були невдалими. Ейзенхауер вважав, що будівництво єдиної системи доріг, є спра­вою федерального уряду і що водночас це - колосальна програма розгор­тання громадських робіт, у якій.братимуть участь мільйони людей. 1955 року конгрес обговорив проект спорудження доріг від ферм до ринків та швидкі­сних магістралей (хайвеїв) між районами. Проект коштував 5 млрд. дол. і став чи не найбільшою пам'яткою американців про Айка.

Президент виступив ініціатором " нового федералізму", тобто розши­рення повноважень штатів. Так, у відання штатів було передано управління та експлуатацію нафтових шельфів; 1952 року розпочато процедуру надан­ня Алясці та Гавайям статусу 49-го та 50-го американських штатів, яка за­вершилася 1959 року.

Економічний розвиток США ознаменувався у 50-х роках початком на-

уково-технічної революції. Вона несла з собою поряд з соціально- економі­чним прогресом і низку протиріч: погіршилося становище американців, які працювали в галузях, неохоплених НТР, службовців та інтелігенції, які от­римували " тверді оклади", збільшився також розрив між білими та чорними американцями. Але добробут вищого та середнього класів, які складали більшість американської нації, у 1950-х роках значно поліпшився. Це стало підґрунтям для появи доктрин про " суспільство достатку", " масового спо­живання" і, нарешті, " деідеологізації", суть якої в тому, що високий життє­вий рівень більшості людей стирає ідеологічні віддмінності, відпадає потре­ба взагалі в ідеології, класовій боротьбі тощо.

Соціальний консерватизм репрезентував новий важливий напрямок у республіканській партії. Іншим, вже традиційно впливовим, був напрямок ортодоксального консерватизму, на чолі якого у 1950-і роки виступав Джо­зеф Маккараті. Пік впливу Маккарті та його послідовників припав на 1953-1954 роки, коли вони підпорядкували собі національний комітет партії та низку ключових посад завдяки розслідуванню " антиамериканської" діяль­ності у вищих та середніх ешелонах державної влади США. Але маккартис-ти виступали також з різкою критикою соціально-економічних заходів уря­ду Ейзенхауера, а самому президентові навіть приклеїли ярлик " свідомого агента комуністичної змови". Президент відчував, за свідченнями його ото­чення, " відразу" до Маккарті, але вступати з ним у відкритий конфлікт не наважився, покладаючись на неминуче " саморуйнування" маккартизму. Співвідношення сил у республіканській партії змінилося наприкінці 1954 року. В грудні цього року за ініціативою самих республіканців, які усвідом­лювали, що діяльність Маккарті може завдати партії непоправної шкоди, усунули його з керівної посади у сенаті і позбавили тим самим владних по­вноважень. Проте під завісу у 1954 році було прийнято закон про контроль над комуністами, які ведуть підривну діяльність і закликають до зміни існу­ючого у США ладу. За законом компартії заборонялося брати участь у пол­ітичних кампаніях, у президентських та муніципальних виборах. Лише 1967 року цей закон було скасовано.

Хоча вплив Маккарті щез, але ортодоксальні консерватори, серед них і керівництво впливової Національної асоціації промисловців, чинили ново­му республіканізму Ейзенхауера опір до кінця його перебування на прези­дентській посаді.

Проголошуючи свободу підприємництва, Д.Ейзенхауер не уник втру­чання у трудові відносини. Мова передусім йде про обмеження засилля проф­спілок на ринку праці, корупцію у профспілкових верхах. 1958 року у США розпочалася гучна кампанія про зловживання босів у профспілці складсь­ких робітників та водіїв вантажівок. Виявилося, що лідери цієї профспілки отримують зарплатню вищу, аніж президент держави, що їх не переобира-

ють на посадах по 20 і більше років. Спеціальна сенатська комісія провела розслідування і підтвердила наявність корупції, зловживань та їхнього зв'яз­ку з мафією. 1959 року було застосовано закон Тафта-Хартлі до страйку сталеливарників. Кампанія, організована АФТ-КВП, за скасування закону Тафта-Хартлі завершилася судовим процесом та тюремним ув'язненням профспілкових лідерів, також прийняттям закону Лендрема-Гріффіна. За­кон проголошував посилення державного контролю за діяльністю проф­спілок, зокрема, за процедурою виборів посадових осіб, порядком зменшен­ня ними дисциплінарних заходів щодо своїх членів, регламентацією фінан­сової діяльності та звітності профспілок. Судовим інстанціям належало прий­мати відтепер позови на профспілки.

Д.Ейзенхауеру довелося вирішувати ще одну серйозну внутрішньопо­літичну проблему - расову, яка набрала особливої гостроти і була названа негритянською революцією. За даними перепису 1950 року, чорні амери­канці складали 9 відстоків всього працездатного населення США (20 млн. осіб). При цьому вони давали 25 відстоків всіх некваліфікованих робітників, близько 21 - сільськогосподарських робітників (в основному сезонних), 47, 5 - прислуги. Лише 3, 6 відсотка чорних американців були майстрами та ква­ліфікованими робітниками, а серед конторських працівників вони складали 2, 6 відсотка. Зауважимо, що Д.Ейзенхауер був людиною свого часу і поділяв чимало пересудів щодо негрів. На виборах 1952 року він заявляв, що у США не існує расової проблеми. Загалом дискримінація чорного населення виг­лядала анахронізмом. 34-го американського президента вразило повідом­ленням про те, що з 900 тисяч негрів Міссісіпі тільки 7 тисячам було дозво­лено брати участь у голосуванні на президентських виборах. Загалом, на нашу думку, історична наука дещо применшує здобутки Ейзенахауера у сфері надання громадянських прав чорним американцям.

17 травня 1954 року Верховний суд США після тривалого розгляду виніс рішення про неконституційність поділу дітей у школах за расовою ознакою. Президент підтримав судову постанову, але не наважився застосувати свої повноваження і навіть силу проти тих, хто не хотів виконувати рішення ви­щої судової інстанції. Та події, які вибухнули у м. Літл-Рок (штат Арканзас), змусили президента втрутитися у процес. Губернатор штату відмовився ви­конувати постанову суду про десегрегацію освіти. Події у Літл-Році набрали драматичного характеру. Центральну середню школу цього міста за наказом губернатора блокували національні гвардійці і 9 з 12 школярів-негрів змог-. ли потрапити до шкільного приміщення лише через боковий'вхід. Школу оточив розлючений натовп противників десегрегації. У результаті цього спільне навчання білих та чорних дітей тривало лише три години. Ситуація у місті вийшла з-під контролю. Мер міста направив президентові панічну телеграму з проханням втрутитися й надіслати федеральні війська. Прези-

дент наказав відрядити у Літл-Рок 1000 десантників. З їхньою допомогою вдалося безкровно втихомирити расистів і відновити спільне навчання шко­лярів. До середини жовтня 1957 року ситуація у місті нормалізувалася. Де­сантники залишили Літл-Рок. а учні-негри відвідували школу без охорони. Щоправда, губернатор згодом наказав закрити центральну середню школу, але у 1959 році вона відновила свою роботу вже як школа інтегрованого навчання білих та чорних.

Нова хвиля негритянського руху піднялася на півдні, у м. Монтгомері (штат Алабама), де чорні американці, керовані своїм лідером Мартіном Лютером Кінгом, розпочали бойкот міського транспорту у зв'язку з сегрега­цією місць в автобусах. Героїнею цієї акції стала проста чорна швачка Роза Парке. Саме вона відмовилася 5 грудня 1955 року звільнити місце в авто­бусі, яке призначалося " тільки для білих". Про цей інцидент говорили: " Коли Роза сіла, Америка встала." Згодом бойкот транспорту захопив і заклади гро­мадського харчування.

У расовому питання Ейзенхауер притримувався поміркованої, цент­ристської позиції і у 1957 році запропонував перший з часу Громадянської війни та Реконструкції закон про громадянські права чорних американців, згідно з яким було заборонено сегрегацію негрів на виборах; 1960 року прий­нято другий закон про громадянські права, який передбачав штрафи та тю­ремне ув'язнення за дискримінацію чорних американців. Південні штати бойкотували ці закони. Так само була ліквідована сегрегація у громадсько­му транспорті, шпиталях для ветеранів війни і на закордонних військових базах.

Зовнішньополітична діяльність адміністрації Д. Ейзенхауера. Стра­тегія " відкидання" комунізму. " Доктрина Ейзенхауера". Початок прези­дентської діяльності генерала співпав з міжнародною ситуацією, яка нага­дувала своєрідну стабілізацію " холодної війни". Зі смертю Й.Сталіна у бе­резні 1953 року з'явився реальний шанс знизити напругу в світі. До того ж 15 березня того ж року радянське керівництво заявило, що між двома держа­вами не існує спірних питань, які не можна було б розв'язати мирним шля­хом. Щоправда, деякі американські експерти та ЦРУ пропонували амери­канському президентові скористатися тодішньою політичною нестабільності в СРСР. Проте Д.Ейзенхауер обрав більш відповідальний шлях. У ті дні він признався, що хотів скористатися ресурсом миру: " Минуле говорить само за себе, а я зацікавлений у майбутньому. Тепер і в них, і в нас в уряді нові люди. Відкрито чисту сторінку. Почнемо розмовляти один з одним так, щоб кожна людина на землі змогла це зрозуміти." На розширеній нараді членів адміні­страції президент виголосив промову на захист стратегії " стримування", переговорів з Радянським Союзом та врегулювання конфліктів диплома­тичними і політичними засобами.

Настанови, виголошені тоді Ейзенхауером, вилилися у видатну політич­ну ініціативу. 16 квітня 1953 рок американський президент звернувся до ра­дянського керівництва і до всього світу з документом " Шанс для миру", в якому підкреслив, що старі підходи у політиці можуть призвести у найгір­шому випадку до атомної війни, а в кращому - до життя в постійному страсі. Він закликав розпочати нову війну - війну з " бідністю та злиднями" і запро­понував СРСР підтвердити своє прагнення миру конкретними справами, а саме: звільненням німецьких військовополонених, утримуваних з 1945 року, підписанням мирного договору з Австрією та договору про вільну й об'єднану Німеччину, укладенням " почесного" перемир'я у Кореї, визнанням повної незалежності народів Східної Європи. Це звернення було по-суті не тільки закликом до розрядки, а й спробою перегляду самої логіки " холодної війни". У своїй інаугураційній промові американський президент говорив також про " фундаментальний закон всезагальної взаємозалежності", яка зближує на­роди та країни. Проте сильнішою, як показав час, виявилася сила інерції " холодної війни."

Д.Ейзенхауер, як військовий, раніше багатьох інших усвідомив небез­пеку і безперспективність гонки озброєнь. 8 грудня 1953 року він виступив з історичною промовою в ООН " Атом для миру", в якій обгрунтував немож­ливість перемоги у ядерній війні. Така війна, на його думку, неодмінно за­вершиться руйнацією цивілізації. Він запропонував ядерним країнам ство­рити міжнародне агентство з атомної енергетики, запровадити контроль над виробництвом ядерної зброї. СРСР не відгукнувся на американську про­позицію. МАГАТЕ було створено лише 1957 року. В 1954 році американці приступили до будівництва першої атомної електростанції в штаті Пенсіль­ванія. Ейзенхауер ставився позитивно до ідеї припинення ядерних випробу­вань, але подолати тиск Пентагону не зміг. Загалом фіаско плану " Атом для миру" спричинив нову гонку озброєнь, появу міжконтинентальних ракет.

Безперечно, ідеалізувати політику Д.Ейзенхауера в роки " холодної війни", немає підстав, але він ближче, ніж інші, підійшов до розуміння но­вих світових реалій, хоча і не спромігся вирватися з тенет традиційного мислення. Не справдилися й сподівання на зміну зовнішньополітичних пріо­ритетів в СРСР після смерті Сталіна. Американські експерти доводили, що " комуністична загроза" не зменшилася. Загалом адміністрація Д.Ейзенхауе­ра поділяла загальноприйняту точку зору на зовнішню політику Радянсько­го Союзу, яку характеризували задавнена ідеологічна ворожість до Заходу та прагнення до світового панування. Труменівський курс на " стримування" комунізму республіканці гостро критикували в період передвиборної кам­панії. Цю доктрину вони вважали недієвою, аморфною, пасивною, боягуз­ливою.

У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову

зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику " стримування" політи­кою " відкидання", " звільнення" від комунізму. її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику " стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти агресії, і запропонував альтернативу - боротися за " звільнення" Східної Європи методами, " близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. До речі, дослідники, на нашу думку, перебільшують роль та вплив Дж.Ф.Даллеса у визначенні зовнішньополі­тичної стратегії США у 1950-х роках. Американський президент ніколи не випускав з рук віжки у цій сфері, як зрештою, і в інших, хоча інколи удавав із себе наївного. Проте це було не більше, ніж лукавство. Справедливим є твердження Дж.Кеннана, що у зовнішніх справах Ейзенхауер був людиною гострого політичного розуму і передбачуваності. Він не афішував своє по-суті авторитарне керівництво державою.

Відмова СРСР приєднатися до програми " Атом для миру" та випро­бування ним у серпні 1953 року власної водневої бомби примусили Айка зосередитися на створенні такої ж американської бомби (США випробували власну водневу бомбу 1 березня 1954 року). Це стало стрижнем його нової стратегії та оборонної політики, яка дістала назву " нового погляду". Про­грама " новий погляд" зводиласядо скорочення звичайних озброєнь, збільшен­ня чисельності та потужності ядерної зброї, стратегічних військово-повітря­них сил та зменшення фінансових витрат. Президент зазнав нищівної кри­тики, військові вимагали збільшення фінансування на звичайні озброєння, але Ейзенхауер вистояв. Він твердо дотримувався трьох принципів: 1) уни­кати непотрібних воєн і досяг цього; 2) дотримуватися конституційного кон­тролю над військовиками; 3) демократія перебуває у прямій залежності від благополуччя в економічній сфері.

Необхідно підкреслити, що у своєму прагненні збалансувати держав­ний бюджет, зупинити інфляцію, зменшити податки, Айк звернувся до єди­ного рецепту - роззброєння, хоч як би це парадоксально не звучало. Пра­вомірність такої позиції підтверджувалася і тим, що військова могутність США не мала впливу ні під час корейської війни, ні громадянського конфл­ікту в Китаї, ні під час угорських подій 1956 року, ні під час англо-франко-ізраільської війни того ж року проти Єгипту. Більш дієвим виявився економ­ічний тиск. На початку ейзенхаурівського президентства військовий бюд­жет складав 40 млрд. дол., тобто 60 відсотків бюджетних витрат. Дотримую­чись оборонної програми " нового погляду", Ейзенхауер суттєво скоротив у бюджеті на 1955 рік витрати на армію і флот. Чисельність сухопутного війська було скорочено з 1.4 млн. до 1 млн.осіб, а витрати на нього з 12, 9 млрд. до 8, 8 млрд.дол.; чисельність флоту зменшено з 920 тис. до 870 тис. осіб, а асигнування на його утримування - з 11.2 млрд. до 9, 7 млрд. дол. Щоправ-

да, бюджетні витрати на військово-повітряні сили збільшилися з 15, 6 млрд до 16, 4 млрд.дол. На 1958 рік військове відомство зажадало на свої потреби 58 млрд. дол. Його підтримав конгрес, опір якого адміністрації Айка не вда­лося зламати. Президент засередився в цих умовах на економії всіх статей військових витрат, де це тільки було можливим: скоротив сухопутні війська на території США, в Німеччині - на 35 тис, в Японії - на 40 тис. в інших регіонах - на 25 тис осіб. На 1960 рік об'єднаний комітет начальників штабів запросив на оборону 50 млрд. доларів. Військове відомство знизило цю цифру до 43, 8 млрд. Президент наполягав на 40 млрд.доларів, ставлячи з цього при­воду риторичне запитання: " Скільки разів ми маємо знищувати Росію? ". Перемога дісталася Айку. 1960 рік було завершено з профіцитом в 1 млрд. дол.

Питання про припинення війни на Корейському півострові було цент­ральним у передвиборній боротьбі за Білий дім 1952 року. Перемігши на виборах, Д.Ейзенхауер ще до інаугурації у грудні 1952 року відвідав збройні сили ООН у Кореї, а через шість місяців, 26 липня 1953 року, незважаючи на сильну опозицію в рядах партії, опір держсекретаріату, південнокорейсько-го режиму та ряду військовиків, було підписане перемир'я. Війна припини­лася. Корейський півострів було поділено на дві частини: північну та півден­ну; демаркаційна лінія пройшла по 38-й паралелі, по обидві сторони якої встановлювалася демілітаризована зона в 2 км. У своєму щоденнику Айк поставив цю подію на перше місце.

При підписанні перемир'я домовилися про скликання у квітні 1954 року у Женеві наради міністрів закордонних справ СРСР, США, Великобри­танії та Франції. Женевська міжнародна конференція працювала з квітня по липень 1954 року. На ній розглядалося два питання: корейське та індоки­тайське (війна Франції у В'єтнамі). Дійти згоди щодо об'єднання двох Ко­рей не вдалося. При обговорення другої проблеми США запропонували " інтернаціоналізацію" війни у В'єтнамі. Ідея не була підтримана. Нарада завершилася підписанням Женевських угод, які передбачали припинення військових дій і а тимчасовий поділ В'єтнаму по 17-й паралелі, проведення загальних виборів, заборона ввозу нової техніки у будь-яку зону В'єтнаму, свободу комунікацій (для переходу людей) між обома зонами, створення три­сторонньої спостережної комісії.

Після корейської війни світ став іншим. У Вашингтоні дійшли виснов­ку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної заг­рози. Дії комуніс пічних повстанців в Індонезії, Бірмі, Таїланді розглядалися як скоординований наступ світового комунізму і підтверджували версію про можливість дії принципу " доміно". США висунули на перший план завдан­ня боротьби з комунізмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму. На разі Ейзенхауер пішов на збільшення прямої воєнної до-

помоги французам і відправив перший контингент американських солдатів, хоч і відхилив домагання розпочати широкомасштабну інтервенцію у В'єтнамі. Однією з причин, яка утримала Д.Ейзенхауера від прямого втру­чання у в'єтнамський конфлікт, було негативне ставлення до цього амери­канської громадськості. До того ж недавня корейська війна стала вододілом американського суспільства.

Почалися серйозні реформи в армії, передусім створення частин швид­кого реагування і водночас скорочення чисельності сухопутних сил: на 1957 рік вони зменшилися на півмільйона, тобто на третину, але все одно армія США залишалася вдвоє більшою, ніж до корейської війни. До речі, у 1954 році об'єднаний комітет начальників штабів, національна рада з безпеки і державний департамент п'ять разів рекомендували президенту розпочати інтервенцію в Азії і застосувати атомну зброю. Ейзенхауер вибрав мир через укладення оборонних договорів, створення військово-політичних блоків, економічну допомогу. Так, 8 вересня 1954 року було засновано Організацію договору Птденно-Східної Азії (СЕАТО) у складі США, Великобританії, Франції (з 1965 року обмежила свою участь), Австралії, Нової ЗеландіїДай-ланду, Філіппін і Пакистану (1973 року вийшов з організації); у березні, лис­топаді та грудні цього ж року США підписали відповідно з Японією, Півден­ною Кореєю та Республікою Тайвань договори про взаємну оборону; а в січні наступного року конгрес прийняв резолюцію, яка надавала головнока-мандувачу повноваження використовувати на власний розсуд збройні сили держави за кордоном.

Європейський континент посідав провідне місце у зовнішньополітичній політиці США, яка зводилася до економічного і військового об'єднання, до зміцнення західноєвропейської спільноти. Цьому мала слугувати система НАТО під американською ядерною парасолькою, Європейський оборонний союз та інтеграція в усі європейські структури ФРН. Переслідувалася ще одна мета - рівномірно розподілити витрати між США та Європою на сис­тему безпеки. Ідея створення Європейського оборонного союзу зазнала кра­ху, натомість Брюссельський пакт було реорганізовано у Західноєвропейсь­кий союз із залученням до нього ФРН та Італії. Продовженням цього проце­су стали Паризькі угоди, підписані у жовтні 1954 року дев'ятьма державами, які передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН та входження ФРН у НАТО. Це сталося 9 травня 1955 року. Радянський Союз відповів створен­ням Організації Варшавського Договору. Незважаючи на доктрину " відки­дання", " звільнення" східноєвропейських країн, під час угорських подій 1956 року США, хоч і засудили радянську інтервенцію, проте відмовилися від пропозиції ЦРУ щодо організації польотів літаків над Будапештом для ски­дання повстанцям зброї та продуктів харчування.

На середину 1950-х років у світі склалася певна рівновага. У СРСР

почалася відома хрущовська " відлига": на міжнародній арені відбулася нор­малізація його стосунків з Югославією, разом з колишніми союзниками підпи­сано мирний договір з Австрією, за яким вона проголошувалася нейтраль­ною; тоді ж за ініціативою радянського керівництва прийнято рішення про нараду на найвищому рівні глав чотирьох держав. Зустріч керівників США, СРСР, Великобританії та Франції відбулася в липні 1955 року у Женеві. Аме­риканський президент запропонував, по-перше, об'єднати Німеччину і ство­рити загальнонімецький уряд на основі вільних виборів (СРСР вважав, що це можна здійснити шляхом двосторонніх переговорів між НДР і ФРН); по-друге, налагодити належні американо-радянські торговельні зв'язки; по-третє, проголосив видатну і далекоглядну ідею - план " відкритого неба", тобто обмінятися картами військових об'єктів і підприємств, надати один одному можливості для аерофотозйомок. Ці пропозиції знаменували вели­кий прорив у військовій сфері: ідею " прозорості", створення особливих інсти­туцій довіри з метою зниження загрози несподіваного нападу. Щоправда, ідею " відкритого неба" деякі дослідники та політики оцінюють скоріше як акт психологічної війни, аніж серйозну пропозицію. Цього ж року за ініціа­тивою США на Близькому та Середньому Сході було створено Організацію Центрального Договору (СЕНТО) у складі Великобританії, Туреччини, Іра­ну (вийшов 1958 року), Іраку та Пакистану.

Перебіг та наслідки англо-франко-ізраїльської війни 1956 року проти Єгипту стали лейтмотивом інаугураційної промови Д.Ейзенхауера після по­вторної перемоги на президенстьких виборах. Зміст та тональність промови свідчили, що " третій світ" посів перше місце у зовнішній політиці Сполуче­них Штатів. " Процвітання Америки буде недовготривалим, якщо не будуть процвітати інші нації", - підкреслив президент і одразу доручив своїй адмі­ністрації зайнятися складанням програм допомоги. Ця промова та прийня­тий на її підставі закон дістали назву " доктрини Ейзенхауера". Висновок двомісячної аналітичної роботи був однозначним: допомога " третьому світу" сприятиме економічному розвитку, яке. у свою чергу, приведе до політичної стабільності і демократичної еволюції суспільств. 9 березня 1957 року прий­нято закон про надання президентові права використовувати американські збройні сили для захисту країн " третього світу" від комунізму. Близькосхід­ним режимам виділялася фінансова допомога в 200 млн.дол. Спираючись на повноваження, надані йому конресом, Ейзенхауер відрядив 1958 року до Лівану американські частини ВМФ з метою полагодження громадянського конфлікту в цій країні.

Великою несподіванкою для адмінстрашї Ейзенхауера стало виведен­ня на космічну орбіті у жовтні 1957 року радянського штучного супутника. Пізніше президент згадував, що найбільше вразив його рівень занепокоє­ності американського суспільства. Преса перебувала на грані істерії: на дум-

ку коментарів, запуск радянського супутника був для Сполучених Штатів більшою поразкою, ніж Перл-Харбор. Президент не піддався тискові і ви­могам відмовитися від збалансування бюджету й розпочати будівництво ра­діоактивних сховищ та збільшити ядерні запаси. 31 січня 1958 року США запустили на космічну орбіту свій, штучний супутник, хоча і менший за ва­гою. Весною 1958 року було створено Національне управління з аеронавти­ки та вивчення космосу (НАСА).