Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 1 страница

Поворот від розрядки до нового витка напруженості...................... 498

Радянська інтервенція в Афганістан............................................................ 498

Радянсько-американські відносини.............................................................. 501

4. Міжнародні відносини наприкінці 1980-х - 1990-х років.................. 501

Об'єднання Німеччини.................................................................................... 501

Розвиток Гельсінкського процесу................................................................ 502

Інтеграційні процеси. Маастріхтські угоди.............................................. 502

Війна у Перській затоці................................................................................... 503

Розділ VI. Художня культура у другій половині XX століття (Автор О.А. Коляструк)

Загальні тенденції розвитку культури........................................................ 504

Освіта..................................................................................................,............... 506

Наука і техніка.................................................................................................. 508

Тенденції у розвитку літератури.................................................................. 513

Розвиток архітектури...................................................................................... 518

Образотворче мистецтво................................................................................ 527

Розвиток кіно...................................................................................................... 535

Музична культура............................................................................................ 544

З історії рок-музики на Заході...................................................................... 549

Джерела та література................................................................................... 552

Розділ І. Основні напрямки розвитку світу після другої світової війни

1. Поляризація суспільно-політичних систем у післявоєнному світі.

Боротьба з нацистсько-фашистською агресією у роки другої світової війни продемонструвала, з одного боку, унікальний приклад результативної співпраці країн з протилежними суспільно-політичними системами, з іншо­го, дала новий шанс для об'єднання їхніх зусиль у повоєнному світовлашту-ванні. Проте сподівання народів на співпрацю країн антигітлерівської ко­аліції у розв'язанні не менш нагальних, аніж розгром фашизму, економіч­них, політичних та соціальних проблем у мирний час не справдилися.

Друга світова війна призвела, як і перша, до насильницької зміни гло­бальної геополітичної ситуації у світі, яку юридично зафіксовано було рішен­нями Ялтинської та Потсдамської конференцій 1945 року. У результаті пере­розподілу зон геоіюлїтичного впливу суттєво змінилася розстановка сил у всіх стратегічно важливих регіонах світу. Найбільших територіальних втрат знову зазнала Німеччина, а також Японія, вони втратили й статус регіональ­них лідерів. Німеччину до того ж поділено на чотири окупаційні зони, час­тина її східних земль відійшла до Польщі та СРСР. У Японії відібрали прак­тично всі її володіння у Південно-Східній Азії. Англія і Франція, незважаю­чи на перемогу у війні, втратили великі зони впливу та колоні)', також позбу­лися статусу провідних держав і не мали змоги суттєво впливати на хід по­воєнної історії.

На політичну авансцену вийшли дві наддержави - СРСР та США, які по-різному сприймали наслідки другої світової війни, неодинаковий був їхній погляд на перспективи розвитку світової цивілізації.

Економічний потенціал США був вражаючий. Обсяг валового націо­нального продукту зріс з 90, 5 млрд. доларів у 1939 році до 211, 9 млрд. у 1945, тобто удвічі. Ще 1943 року випуск зброї, військової техніки та бойово­го спорядження США зрівнявся за своїми масштабами з аналогічним ви­робництвом Німеччини, Великобританії та Радянського Союзу, разом узя­тих. 1947 року Сполучені Штати контролювали 59 відсотків світових запасів нафти, виробляли половину машинного парку, 41 відсоток товарів та по­слуг. Вони опинилися на вершині своєї могутності і виступили з претензія­ми на роль єдиної наддержави, яка визначає розвиток однополярного світу. У новій системі міжнародних відносин жодна країна чи коаліція держав були не в змозі конкурувати зі Штатами з основних параметрів економічної, військової та політичної потуги.

Відповідно до цього кардинально змінилися настанови зовнішньої пол-

ітики США. Якщо сформулювати коротко, то відбувся докорінний поворот від досі декларованого ізоляціонізму до інтервенціонізму, тобто політики активної участі в глобальному сві говому регулюванні. Глобалізація зовніш­ньополітичних пріоритетів США означала відмову від " доктрини Монро" (1823 рік), за якою світ ділився на " американську" та " європейську" сфери, невтручання Штатів у справи європейських держав як відповідь на відмову останніх від прагнення " поширити свою систему" на Північну та Південну Америки.

Після другої світової війни США стали беззастережним лідером усьо­го західного світу. У цих умовах американське керівництво почало ототож­нювати свої національні інтереси з глобальними прагненнями всієї капітал­істичної системи. Курс на встановлення у світі американської гегемонії дістав назву " Pax Americana" (від латинського - " світ по-американськи"). Сценарій був чіткий і одвертай: перебудова світу за американським проек­том та зразком, а підстави очевидні: монополія на ядерну зброю, гегемонія у світовій економіці та культурі (масована пропаганда " американського спо­собу життя").

Проте шлях Вашингтона до досягнення " глобального лідерства" пере­пинив не менш могутній у військовому відношенні Радянський Союз, в орбіті якого за домовленістю з партнерами по антигітлерівській колації опинився весь східноєвропейський регіон. Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословач-чині, Албанії, Болгарії, Югославії Москва нав'язала так званий соціалістич­ний шлях розвитку. Жорсткий контроль СРСР у цьому регіоні дав відомі наслідки: за кілька повоєнних років в усіх цих країнах комуністичні та роб­ітничі партії узурпували владу і стали її монополістами.

Східноєвропейську модель розвитку було нав'язано і деяким країнам Азії: Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-Демократичній Республіці, Соціалістичній Республіці В'єтнам, Лаоській Народно-Демок­ратичній Республіці, Народній Республіці Кампучія. На початок 1960-х років про будівництво соціалізму оголосило й керівництво Куби на чолі з Ф.Каст­ро. Так виникла світова соціалістична система, очолювана Радянським Со­юзом, яка об'єднала всі країни з соціалістичними та народно-демократич­ними режимами.

Створення та протистояння двох систем та військово-політичних блоків (НАТО та ОВД) породило таке унікальне історичне явище, як холодна війна, яка стала, по-суті, новим типом світової війни. її основним політичним змістом стало протиборство двох розділених ідеологіями гігантських соц­іально-політичних систем, яке здійснювалося у контексті науково-технічної революції переважно жорсткими невійськовими засобами. Політична геге­монія двох великих держав в очолюваних ними блоках і усвідомлення не­можливості використання ядерної зброї, хоча й дозволили уникнути глобаль-

ного воєнного конфлікту, разом з тим зумовили тривале протистояння цих держав практично в усіх кутках планети. Практичним віддзеркаленням хо­лодної війни стали так званий " синдром двох держав" (дві Німеччини, дві Кореї, два Китаї, два В'єтнами), корейська війна 1950-1953 років, в'єтнамська війна, друга берлінська та карибська криза тощо.

Крах Радянського Союзу та ОВД призвели до завершення холодної війни й тотальної трансформації міжнародних відносин. Найбільш глибокі зміни сталися в Євразії, де склалася принципово нова геополітична картина, зумовлена практично незаперечним домінуванням США. В результаті Спо­лучені Штати опинилися в унікальній ситауції: вони стали першою і насправді єдиною світовою державою.

2. Особливості політичного розвитку. Соціально-реформістська модель організації суспільства: становлення та криза.

Домінування ідей соціал-реформізму та їхнє практичне втілення в зах­ідних країнах припало на повоєнний період. Інтелектуальним фундаментом цієї політики стала теорія Дж. М. Кейнса з її концепцією регульованої еко­номіки і " повної зайнятості", згідно з якою уряди західних держав узяли на себе відповідальність за стан економіки і соціальних процесів у своїх краї­нах. Поряд з підтримкою курсу на " повну зайнятість" населення характер­ними рисами соціал-реформізму у сфері соціально-економічної політики були настанови на суспільний егалітаризм і націоналізацію та інші форми " соц­іалізації" власності.

В 1950-1970-х роках переважала думка, що " повної зайнятості" і за­безпечення економічного зростання можна досягти за рахунок часткової інфляції. Мало того, в політично-урядових колах побутувало переконання про необхідність підтримання " повної зайнятості" будь-якою ціною. Високі рівні безробіття вважалися згубними не тільки для тодішніх урядів, а й для західної соціально-економічної системи загалом. Саме ця пересторога й спо­нукала уряди боротися з безробіттям шляхом стимулювання споживчого попиту навіть в умовах інфляції, що часто-густо спричиняло новий стрибок цін. Проте швидке економічне зростання, відсутність масштабних кризових струсів і суттєве підвищення добробуту населення, які стали відчутними з кінця другої світової війни до 1970-х років, підтверджували переваги та доцільність соціал-реформістської практики. Водночас сформульована у повоєнні роки концепція регулювання пов'язувала підтримання курсу " по­вної зайнятості", як і інших завдань економічної політики держави, зокрема, стримування інфляції, забезпечення економічного зростання і рівноваги пла­тіжного балансу, із зміцненням господарської могутності держави. Звідси

закономірним результатом соціал-реформістської тактики стало не просто активне, а зростаюче втручання держави у процеси відтворення. Найяскра­віше це проявилося у перерозподілі суспільного продукту. Після більш-менш поміркованих на початках державні витрати стали згодом потужно зроста­ти. Це відбилося у збільшенні їхньої частки у валовому національному про­дукті. Так, з 1960 по 1980 рік вона виросла у США з 28, 1 до 35, 4; у ФРН - з 31 до 46, 6; у Франції - з 33, 6 до 46; у Великобританії - з 33 до 44, 4 відсотка.

Збільшення масштабів перерозподілу відбувалося також під впливом низки економічних і соціальних факторів, передовсім за рахунок зростан­ня соціальних витрат у загальній сумі державних витрат: з 1960 по 1980 рік вони зросли у США з 38, 7 до 58, 5; у ФРН - з 65, 3 до 66, 1; у Великобританії - з 42 до 49, 6; в Італії - з 56, 5 до 64, 7 відсотка.

Кейнсіанська модель регулювання економічної кон'юнктури передба­чала її вирівнювання, попередження криз та різких стрибків. Для цього не­обхідне було продумане регулювання економіки шляхом компенсаційної політики - стимулювати попит за рахунок збільшення державних витрат у роки погіршення економічної кон'юнктури та обмежувати їх у періоди ви­сокого економічного зростання. Передбачалося, що дефіцити держбюджетів, які спричинилися збільшенням державних витрат у кризові роки та в час безробіття, будуть компенсовуватися позитивним сальдо в період високих темпів економічного зростання. Реальність виявилася іншою. Ліквідація зро­стаючих державних витрат виявилася непростою справою, оскільки такі спроби неминуче наштовхувалися на опір зацікавлених груп (як виборців, так і бізнесу). В результаті розвиток державних фінансів набрав однобічно-. го характеру, він відбувався лише по лінії зростання, а дефіцит держбюдже­ту перетворився у стабільне явище,

До середини 1970-х років дефіцитність державних фінансів була прак­тично перманентною. Так, з 1951 по 1975 рік, тобто упродовж 25 років, сальдо державних фінансів Італії ні разу не було позитивним чи нейтральним, а державні бюджети у США і Швеції зводилися 20..разів, у Великобританії і Франції - 18, у ФРН - 17 разів. Осторонь цього ряду перебувала лише Япо­нія, конституція якої вимагала обов'язкового збалансування бюджету.

Окрім цього, імпульс збільшення державних трансфертів (переведен­ня) ішов не тільки через політику " точного настроювання" економіки, але й через " відкриті" витратні програми, кошти на які не могли бути заздалегідь і точно визначені (економічні та демографічні зміни, рівень безробіття тощо). Часто-густо свій негативний внесок у зростання державних витрат робили особливості процедури їхнього планування, яка здійснювалася за принци­пом потреб, а не ресурсів, якими розпоряджалася держава.

Суттєве зростання державних витрат закономірно супроводжувалося посиленням податкового тиску. З 1955 по 1980 рік він збільшився в частці

від ВВП у США з 23, 6 до 30, 7 відсотка; у ФРН - з 30, 8 до 37, 2; у Великобри­танії- з 29, 8 до 35, 9; у Канаді - з 21, 7 до 32, 8 відсотка.

Проте підвищення податків не встигало за збільшенням державних витрат і в результаті дефіцитність бюджетів західних країн з кон'юнктурно­го і змінного перетворилися в структурний і постійний феномен.

Масштаби участі держави в економічних процесах у післявоєнні роки зросли також у зв'язку з націоналізацією промисловості. За першою повоє­нною хвилею її одержавлення в ряді країн (Франції, Великобританії та інших) піднялася нова. Державний підприємницький сектор у багатьох країнах по­сідав важливе місце в економіці за кількістю зайнятих на виробництві лю­дей, капіталовкладень та виробленої продукції. Суттєво зросли інтенсивність та ареал адміністративно-правового регулювання. Врешті-решт, у соціал-реформістській моделі " змішаної економіки" пропорції між державним та приватним сектором все більше зміщувалися на користь першого.

Соціал-реформістська модель мала дві основні вади: практично цілко­вите заперечення здатності економіки до саморегулювання та акцент на пе-рерозподільчих аспектах відтворення на шкоду власне виробничим. Здатність економіки до саморегулювання заперечувалася і тим, що її суб'єкти, на думку ідеологів соціал-реформізму, нібито керувалися лише приватними, взаємосуперечливими інтересами. Таким чином, соціал-реформістська прак­тика свідомо чи несвідомо обмежувала чи принижувала роль приватних еко­номічних стимулів.

До того ж соціал-реформісти вбачали у державному регулюванні лише позитивні моменти, ігноруючи негативні, яких виявилося чимало. Передовсім економічна політика держави деформувала ринкові стимули, а разом з цим і пропорції між споживанням.! нагромадженням, збереженнями та інвестиц­іями, прибутковістю різних сфер господарювання, які стихійно формували­ся. При цьому урядове втручання далеко не завжди правильно орієнтувало­ся на стимулювання об'єктивних тенденцій соціально-економічного розвит­ку. Фактори соціальної політики часто суперечили завданням забезпечення максимальної ефективності економіки. В результаті надання економіці більшої контрольованості породжувало диспропорції; субсидовані капіта­ловкладення (прямі чи з допомогою податкових пільг) спричиняли зростан­ня фондосмкості і зниження капіталовіддачі, заохочення найму робочої сили стимулювало, окрім всього іншого, зниження темпів підвищення продук­тивності праці; обмеження «зайвої» конкуренції вело до штучної монополі­зації.

Одержавлення спричинило низку інших негативних явищ, зокрема, роз­ростання державного апарату та гальмівної бюрократизації. Слід вказати на ще один тин деформації - на безсистемне, заплутане, і надмірне оподат­кування трудових доходів, яке послаблювало стимули підприємництва, ско-

рочувало пропозицію робочих.рук тощо.

На початок 1980-х років гранична ставка оподаткування (прямого чи побічного) на одного робітника, який отримував середню зарплату, складала у США - 48, 6 відсотки, у ФРН - 60, 9, у Франції - 68, 8, в Італії - 62, 7, у Великобританії - 54, 5 у Швеції - 73 відсотки. Опозиція щодо зростаючого податкового тиску набирала форму ухилення від сплати податків, «податко­вих бунтів», тобто еміграції коштів у країни з низьким податком, зростан­ням тіньової економіки тощо.

Чимало вад мала і соціальна політика. Амбіційні плани створення «дер­жави добробуту», «боротьби з бідністю», помилкові пріоритети та непроду­мані методи соціальної політики, паралелізм, відсутність взаємопогодженості створювали передумови поширення соціального паразитизму.

Таким чином, на кінець 1970-х років традиційні кейнсіанські важелі економічного регулювання, які лежали в основі соціал-реформізму, вичер­пали себе. В умовах бурхливого розвитку техніки та новітніх технологій, необхідності структурної перебудови народного господарства постала про­блема пошуків нової соціально-економічної теорії та практики.

Неоконсерватизм: суть та особливості. Безпосередньою відповіддю на кризу соціал-реформістеької моделі став неоконсерватизм. Наприкінці 1970-х - початку 1980-х років у працях багатьох західних політологів, у ви­ступах політиків і оглядачів відчутною стала теза про вступ капіталізму в «еру консервативної політики». Якщо раніше термін «консерватизм» був не дуже популярним, то наприкінці 1970-х він знову набрав респектабельності. Прихід до влади в США 1980 року Р.Рейгана і його переобрання на другий термін 1984 року, перемога консервативної партії на чолі з М.Тетчер в Англії тричі підряд, успіх правих на парламентських та місцевих виборах у ФРН, Італії, Франції, активізація расистських і профашистських угруповань у ряді розвинених країн засвідчили, що ідеї і принципи, які висувалися цими пол­ітичними силами, є співзвучними настроям досить широких соціальних верств: від великих підприємців до «синьокомірцевих» робітників, що мова йде про масштабний, не обмежений національними кордонами, процес.

Консерватизм - це не просто політична програма тієї чи іншої партії чи політичний принцип, а система поглядів на довколишній світ, це тип світог­ляду і політико-ідеологічних орієнтацій та установок, які не завжди асоцію­ються з конкретними політичними партіями. Всі варіанти сучасного консер­ватизму як на національному, так і на міжнародному рівні, об'єднані відпов­ідним комплексом концепцій, ідей, принципів, ідеалів, які у сукупності скла­дають течію неоконсерватизму як самостійного різновиду західної суспіль­но-політичної думки. У західній літературі існує різнобій щодо визначення і характеристики консерватизму: в ньому, як правило, виділяють чотири, п'ять, сім, а то й більше течій чи напрямів. У дифініційному сенсі неоконсерва-

гизм отримав різні назви: власне «неоконсерватизм», «нові праві», «ради­кальний консерватизм» (Р.Рейган, М.Тетчер), традиціоналістський чи па-терналістськмй консерватизм, неолібералізм тощо.

Завдання неоконсерватизму в економічній сфері зводилися до віднов­лення старих, традиційних настанов - економічної свободи, конкуренції, обмеження господарських прерогатив держави, опори на власні сили. Дек­ларувалося, що економіка має високий потенціал до саморегулювання і тому необхідність державного втручання (окрім регулювання конкуренції) по­винна бути не апріорною, а винятково обгрунтованою у кожному конкретно­му випадку.

На думку нових консерваторів, наявне державне регулювання перешкод­жало розвитку ринку і спричиняло порушення рівноваги в господарській системі. Звідси завдання нового консерватизму у сфері економіки полягало в тому, щоб забезпечити простір для дії ринкових сил, тобто вільної взає­модії приватних інтересів.

Слід підкреслити, що першопочатки економічного неоконсерватизму відносяться ще до приходу до влади консервативних урядів. Його відлік зви­чайно починають з часу урядування адміністрації Дж. Картера в США та кабінету Дж. Каллагена у Великобританії. Саме ці політики першими у своїх країнах усвідомили обмеженість можливостей державного регулювання і зробили спроби, щоправда, дуже помірковані, зменшити його масштаби.

Ідеї економічного неоконсерватизму найбільш вичерпно сформулюва­ли й активно спопуляризували Мілтон Фрідмен - голова монетаристського напрямку і Фрідріх фон Хайєк - видатний представник австрійської економ­ічної школи. Зміну економічного курсу підготовали інші науковці-економі-сти.

Все ж головну роль в інтелектуальній атаці на кейнсіанство відіграли монетариста. Вони вважали, що підтримка «цілковитої зайнятості» за раху­нок «підкачки» попиту не може бути перманентною. На їхню думку, зрос­тання попиту справді веде на перших порах до збільшення зайнятості і об­сягів виробництва, проте вневдовзі це породжус інфляцію. До того ж збере­ження попередніх рівнів зайнятості в кожний наступний момент досягалося тільки за рахунок " ін'єкції" ", а це ще більше динамізує інфляцію.

Важливою, хоч і короткотерміновою, метою майбутньої неоконсерва­тивно! економічної стратегії стало подолання інфляції шляхом здійснення рестриктнвної (обмежувальної) кредитно-фінансової політики. Боротьба з інфляцією тісно пов'язувалася з ліквідацією дефіцитності державних бюд­жетів та зменшенням витрат, а у перспективі - із збалансуванням бюджету. Поширення набула також монетаристська теорія " природного" рівня безро­біття.

Одним з найважливіших заходів у країнах із сильним профспілковій

рухом неоконсерватори вважали обмеження його монопольного впливу на ринок праці.

Важливим елементом неоконсервативно']' економічної програми стала приватизація-розпродаж державних підприємств. Нові консерватори зага­лом негативно ставилися до державної власності. Первинною і природною за моральними, релігійними, політичними і економічними мотивами вони визнавали лише приватну власність. Загалом негативне ставлення до націо­налізації, яке сповідували не тільки неоконсерватори, а її широкі верстви, мало під собою реальні підстави. Досвід націоналізації, якщо не у всіх, то у більшості країн розчаровував, оскільки ефективність функціонування дер­жавного сектору виявилася нижчою, аніж у приватному; Неоконсерватори пропонували покінчити з проблемами державного сектору шляхом його ліквідації.

Консервативна соціальна політика також різнилася від соціально-ре­формістської філософії, хоча практично ніхто з неоконсерваторів не підтри­мував ідею повної ліквідації системи допомоги. Стрижнем їхнього підходу стала ідея, за якою умовою добробут знедолених є не державна допомога, а свобода економічної діяльності. " Головний ворог бідності, - заявляв прези­дент США Р.Рейган, - система вільного підприємництва". Вказуючії на не­гативні наслідки соціальної політики " держави добробуту", він вирізнив пе­редовсім провокування нею паразитизму, нові консерватори пропонували змінити її принципи. Держава, на їхню думку, повинна підтримувати тільки тих, хто через різні обставини, не зможе забезпечити себе засобами до існу­вання. Через це вони пропонували переорієнтувати соціальну політику на ті верстви, які насправді потребують допомоги.

Значне місце в конструкціях неоконсерватизму займають питання куль­тури, морально-етичних чеснот, соціальних настанов, релігії тощо. Необхід­но підкреслити, що інтерес нових консерваторів до цих питань невипадко-вий і мас під собою життєву основу, а саме: невдоволення широких верств населення типовими для останніх десятиріч тенденціями - розгулом пор­нографії, вседозволеності, руйнацією сімейних традицій, релігійним нігілізмом тощо. Особливий акцент неоконсерватори робили на зникненні у людей впевненості у своїх можливостях, на занепаді таких " традиційних" цінностей, як " закон і порядок", " дисципліна", " стриманість", " взаєморозу­міння", патріотизм тощо. їхня стурбованість соцюкультурними і морально-етичними проблемами знаходила відбиття в одвертій ностальгії за більш простим, більш організованим і гомогенним світом, який, на їхню думку, існував у ХУІІІ-ХІХ століттях, у період вільного капіталізму. Вони аргумен­товано наполягають на потребі зміцнення родини, громади, церкви і в цьому мали підтримку з боку широких верств населення.

Неоконсерватори внесли суттєві корективи ігВгДШЧК¥ ^фмйкціонування

державних інститутів. " Розвантаживши" державу від багатьох, передовсім соціально-економічних функцій, які вона взяла на себе в період функціону­вання кейнсіанської моделі, скоротивши державний апарат і підвищивши його якість, вони прагнули зміцнити авторитет держави і підвищити її полі­тичну роль. Значну увагу звернули неоконсерватори на питання місцевого самоврядування та регіональної політичної активності.

Загалом неоконсерватизм - суперечливе і неоднозначне явище сусп­ільного життя Заходу. При цьому неоконсервативна політика, позначена за­гальними для розвинених капіталістичних країн рисами, має у кожному кон­кретному випадку свої національні особливості.

3. Розпад колоніальної системи та модернізація країн третього світу.

Інший важливий геополітичний наслідок другої світової війни полягав у руйнації усталеної колоніальної системи. Це сталося невипадково, пере­довсім тому, що великі європейські метрополії- і переможці і переможені -були суттєво ослаблені. Йдеться про Великобританію, Францію, Італію, Бель­гію, Голландію. Отже, на відміну від ситуації, яка склалася після пертої світо­вої війни, коли колонії були лише перерозподілені, тепер зробити це вияви­лося неможливим. Метрополії позбулися змоги контролювати свої підопічні території, що стало однією з причин активізації національно-визвольних рухів та появи нових незалежних держав. У числі перших були Снрія, Ліван, Індія, Алжир, Марокко, Кувейт, Бахрейн та інші. Слідом за країнами Азії та Північної Африки на шлях незалежного розвитку стали народи чорної Аф­рики. При цьому тільки I960 року, названого " роком Африки", політичної самостійності домоглися 17 держав - колишніх колоній Великобританії, Франції, Італії, Бельгії. В середині 1970-х років здобули незалежність ко­лишні португальські колонії. 1989 року колоніальне ярмо скинула остання,, на Африканському континенті країна - Намібія. Передача Китаю Гонконг; (1997 рік) та Макао (1999 рік) завершила історію колоніалізму Заходу Азії.

Новостворені незалежні держави з числа колоній та напівколоній так її не змогли одразу домогтися повної незалежності - як економічної, так і пол-" ' ітичної. Цей " вакуум влади" активно і небезуспішно почали заповнювати СРСР та США, які ніколи не були чистими метрополіями. СРСР - під гасла­ми побудови комуністичного раю; США - встановлення демократії. Тому, колишні колонії перетворилися на арену часто доволі гострих зіткнень гео-політичних інтересів Радянського Союзу та Сполучених Штатів.

Так планета поділилася на " три світи": перший - це група розвішених та близьких до них.країн Західної Європи та Північної Америки, а також

низка азіатських країн, які домінували у світовій економіці (на них припа­дає 25 відсотків сучасного світу), другий - країни соціалггичного табору (26 країн з населенням в 1.7 млрд. осіб, або 37 відсотків населення планети), та країни " третього світу" - колишні колонії і латиноамериканські країни, об'­єднані комплексом відповідних характеристик: відсталістю економік, не­зрілістю соціально-партійної системи, переважанням аграрного сектору та селянства, збереженням традиційних патріархальних, племінних, кланових структур та їх елементів тощо. За цією - останньою - групою країн закріпи­лася також назва: " країни, що розвиваються", оскільки провідне завдання їхнього розвитку полягало у подоланні економічної відсталості, модернізації економіки та у досягненні справжньої економічної й політичної незалеж­ності.

Процес набуття новоствореними країнами повноцінної самостійності відбувався суперечливо, зі значними труднощами. Через слабкість національ­ної буржуазії, партійних структур політичну владу перебирала армія, яка ініціювала державні перевороти та військові режими. В ряді країн доміну­вали різні національні варіанти соціалізму - ісламський, африканський, індійський тощо. Значного поширення набули антизахідні та антимо-дерністські настрої, пропаганда ідей особливого шляху розвитку, відкидан­ня загальноцивілізаційних набутків.

Незважаючи на складність цих проблем, більшість країн Азії, Латинсь­кої Америки та деякі країни Африки перетворилися упродовж другої поло­вини минулого століття з переважно аграрних в аграрно-індустріальні і навіть на передові індустріальні держави. За групою азіатських країн закріпилася назва нових індустріальних, або " азіатських драконів". Це -Гонконг, Сінга­пур, Тайвань та Південна Корея. Латиноамериканські країни переорієнту­валися на створення власної імпортнозамінної індустрії і домоглися значних успіхів у різних сферах економіки. Країни, що розвиваються, відіграюють важливу роль у світовій політиці, інтеграційних процесах.

4. Науково-технічний прогрес та постіндустріальне

суспільство.

Символом та рушієм змін, що відбулися і тривають на планеті, стала науково-технічна революція (НТР), яка матеріалізувалася 1946 року у США винайденням першої електронно-обчислювальної машини, а у 1970-х роках - виникненням нового постіндустріального суспільства. Попри все розмаїт­тя соціотехнологічних оцінок існує і певний консенсус у визначенні най­важливіших особливостей сучасної НТР. Вони полягають у принципово но­вому рівні розвитку науки п техніки, який зумовлює появу технічних при­строїв та продукції, якості і властивості котрих відсутні у природі; у масні-