Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 6 страница

Серйозна криза виникла у взаємостосунках між США та Латинською Америкою. Після замирення у 1954 році громадянського конфлікту у Гвате­малі Штати розраховували на розвиток " доброго партнерства" з країнами регіону, тому залишилися осторонь громадянської війни 1956-1959 років на Кубі, яка завершилася перемогою революційних сил на чолі з Фіделем Кас­тро. Однак реформи, ініційовані кубинським революційним урядом, серй­озно загрожували американським інтересам, адже США контролювали на кубинській території 40 відсотків виробництва цукру, що складало 80 відсотків кубинського експорту; 50 -ма відсотками залізниць, енергетики та зв'язку. Під кінець свого президенства Д.Ейзенхауер розірвав у січні 1960 року дипломатичні стосунки з новою Кубою і санкціонував підготовку анти-кастрівської.інтервенціїна прокомуністичний острів.

Американо-радянські відносини, започатковані знайомством Д.Ей-зенхауера та М.Хрущова на Женевській нараді 1955 року, набули конкретно­го втілення у 1959 році. Влітку цього ж року з метою підготовки візиту на найвищому рівні США відвідав А.Мікоян (перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР). У вересні вперше за всю історію американо-радянських відносин відбувся офіційний візит до Сполучених Штатів керівника СРСР. М.Хрущов приїхав з дружиною, дочкою, зятем, його супроводжував вели­кий почет з офіційних радянських посадовців, радників, журналістів. Кері­вники двох держав домовилися про чотирьохсторонню зустріч у травні 1960 року у Парижі та про візит-відповідь Д.Ейзензауера в СРСР у червні того ж року. Потепління в американо-радянських стосунках перервалося прикрим інцидентом, який стався з американським шпигунським літаком У-2.

Необхідно підкреслити, що інтенсифікація " холодної війни" сприяла розвиткові спецслужб, їхній діяльності у формі всіляких " закритих акцій", політичних та економічних диверсій, які набирали небувалої масштабності та значущості у міжнародній політиці. За президенства Д.Ейзенхауера дуже зросла роль Центрального розвідувального управління (ЦРУ). Якщо у попе­редні роки діяльність цієї інституції зводилася до збору розвідувальних да­них та їхнього аналізу, то Айк перетворив її в один із найактивніших засобів " холодної війни." Безсумнівно, що таємні операції ЦРУ були незаконними та аморальними. Так, президент США скористався послугами ЦРУ в Ірані 1953 року при здійсненні операції " Аякс", тобто для усунення прем'єра цієї

держави Мохаммеда Мосаддика та повернення до керівництва Іраном шаха. 1954 року Ейзенхауер дозволив ЦРУ витратити 35 млн. дол. на ство­рення 30 висотних одномоторних, реактивних літаків типу " Локхід" У-2, здатних перетинати територію СРСР " без ризику бути збитими." Шпигунські літаки такого типу мали на своєму борту нові фотокамери, які дозволяли робити знімки високої точності. З санкції президента США, починаючи з 1956 року, здійснювали таємні польоти над радянською територією. 1 трав­ня 1960 року американський літак У-2. який летів на висоті 22 км і заглибив­ся на терени СРСР, був збитий радянською ракетою над Свердловськом. Пілот Френсис Гаррі Пауерс, громадянин США, катапультувався і потрапив до рук радянських служб, як і залишки літака з усією шпигунською апаратурою.

Перша версія американського держдепартаменту з приводу цієї події зводилася до того, що У-2 опинився над радянською територією випадково через несприятливу погоду, не маючи жодних шпигунських чи диверсійних завдань. Після того як Радянський Союз пред'явив незаперечні докази роз­відувальної місії літака, держдепартамент США визнав, що американська авіація здійснює вторгнення у повітряний простір СРСР з шпигунськими завданнями. 12 травня це підтвердив Д.Ейзенхауер, зазначивши, що ці по­льоти санкціоновані його урядом.

Інцидент з У-2 перекреслив усі попередні американо-радянські домо­вленості. Щоправда, керівники США, СРСР, Великобританії та Франції таки зібралися у травні цього ж року в Парижі, але зустріч було фактично зірва­но. М.Хрущов зажадав від Д.Ейзенхауера публічного вибачення та передачі на розгляд радянських спеціалістів усієї американської документації, пов'я­заної з польотом У-2. Американський президент не прийняв цих умов. Тоді радянський керівник відмовив Ейзенхауерові у візиті до СРСР, що був зап­ланований на червень 1960 року. Шанс для подальшої співпраці обидві країни втратили.

Д.Ейзенхауер визнав, що після зриву чотиристоронніх переговорів у Парижі, гонка озброєнь вийшла з-під контролю і в своєму прощальному звер­ненні до співвітчизників у січні 1961 року попередив про небезпеку, яка чатує над країною з боку " військово-промислового комплексу".

1950-і роки були для Сполучених Штатів роками благополуччя, після корейської війни - миру та спокою. США перетворилися у країну " достатку та споживання": більше половини американців за рівнем доходів поповни­ли середній клас. Проте спадщина 1950-х років була подвійною: з одного боку багата й міцна Америка, з іншого - вона не розв'язала багатьох внутр­ішньо- та зовнішньополітичних проблем (найдошкульнішими були втрата Куби, інцидент з У-2, скасування офіційних візитів до Японії та СРСР). США не справлялися з новими світовими викликами, вони втрачали динамізм, Західна Європа і Японія не поступалися Штатам за темпами розвитку. СРСР

отримав ракетну зброю, географічна недосяжність американського конти­нента відходила у минуле. В Азії, Африці, Латинській Америці набирали сили антиамериканські настрої. США потребували змін, подальшого посту­пу та оновлення у всіх сферах соціально-економічного та політичного жит­тя.

Правління демократів 1961-1969 років. Президентські вибори 1960 року. Джон Кеннеді - 35-й президент СІЛА. Демократична партія нажива­ла політичний капітал упродовж 1950-х років на прорахунках республіканців. Окрім того, 1960-і роки виявилися рубіжними у світовій історії і характери­зуються низкою нових реалій в економіці, політиці, військовій сфері, міжна­родних стосунках, нарешті, у психології. Разом з тим стало помітним відносне послаблення американської економічної могутності: якщо після другої світо­вої війни на США припадало 54 відсотки промислової продукції капіталі­стичного світу, то у 1960 році - вже 45. Частка їхнього експорту за ці ж роки знизилася з 32 відсотків до 20. Найдошкульнішим було те, що швидко пада­ла сума золотого запасу Штатів: з 22820 млн. дол. у 1950 році до 17766 млн. дол. у 1960 році. Беззастережна економічна монополія США відходила у минуле, на п'яти наступали такі конкуренти як Західна Європа та Японія, які за темпами економічного розвитку наздоганяли Штати.

Чимало проблем США було пов'язано з адаптацією до нового етапу науково-технічної революції, який припав на початок 60-х років і настійно вимагав широкого запровадження нових технологій, інтенсифікації вироб­ництва, структурної перебудови економіки та радикальних змін у структурі найманої праці.

До того ж у зв'язку з появою ракетної техніки, всупереч антагоністич­ним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формува­лося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого про­понували враховувати тодішні світові реалії і пристосуватися до них, обме­живши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів, а в крайньому випадку і " малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого - передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосуван­ня " превентивної ядерної війни".

Серед міжнародних факторів, які до певної міри вплинули на оновлен­ня стратегічних настанов демократичної партії, був радянський соціалізм. Нині це твердження викликає скептичну усмішку. Але річ у тім, що хру-щовські реформи другої половини 1950-х років, динамізм радянського ліде­ра на міжнародній арені, успіхи СРСР у космосі насправді реально вплину-

ли на світ і змусили американських демократів серйозно задуматися над державно-реформістськими методами протидії псевдосоціалістичним ідеа­лам Москви.

Нарешті, останній значущий фактор полягав у тому, що прийшло нове покоління людей, непричетне до участі у другій світовій війні та її наслідків. Це покоління інакше сприймало та оцінювало світ, сповідувало нові цінності, відмінні від тих, в які вірили їхні діди та батьки.

Конвент демократичної партії в Лос-Анджелесі уже в першому турі в липні 1960 року висунув кандидатом в президенти Джона Кеннеді, а претен­дент закріпив успіх тим, що запропонував кандидатом у віце-президенти Ліндона Джонсона популярного представника південних штатів, нейтралі­зувавши таким чином досить потужні антинегритянські настрої.

Чимало неординарного пов'язано було з особою самого кандидата від демократичної партії: ще жодного разу у своїй історії Америка не обирала такого молодого президента (Джону Кеннеді в листопаді 1960 року випов­нилося 43 роки); ніколи ще на посаді президента не було католика; тільки один раз на президенстких виборах США переміг сенатор (у даному випад­ку - Дж. Кеннеді), а не губернатор провідного штату чи лідер партії.

Також уперше в історії США під час президенстських виборів відбува­лися теледебати між кандидатами, очевидцями яких стали 100 млн. амери­канців. У дискусіях зі своїм опонентом республіканцем Річардом Ніксоном, котрий як віце-президент мав перевагу щодо популярності та досвіду, Кен­неді обстоював соціальні реформи, ідею прогресу, просування вперед у всіх сферах. На республіканців він покладав відповідальність за втрату прести­жу США у світі і обіцяв стримати небезпечний занепад американської вла­ди. При цьому будив почуття жертовності у американців, закликаючи їх слу­жити батьківщині. Це знайшло відгук серед молоді та інтелектуалів. Гроші, широкі родинні зв'язки схиляли виборців на бік Дж.Кеннеді, так само як і організаторський талант його брата Роберта і комунікабельність самого де­мократичного претендента, його вміння ладити з людьми. Багато спостері­гачів і вчених стверджують, що чотириразові телевізійні дебати між Кеннеді та Ніксоном зіграли вирішальну роль у перемозі кандидата від демократів. Якщо Р.Ніксон закликав дотримуватися спадкоємності у зовнішній та внутрішній політиці 1950-х років, що їх інколи називають " застійними", вважаючи за необхідне підтримувати добропорядні принципи республікані­зму, то Дж. Кеннеді, навпаки, обстоював думку про оновлення, взяття нових рубежів, закликав сміливо сприйняти виклик 1960-х років. Він гостро кри­тикував попередню адміністрацію за низькі темпи економічного зростання, занедбаність та відсталість освіти (переповненість шкіл, низьку оплату праці вчителів тощо), расову дискримінацію, яка перешкоджала раціонально ви­користати талант і здібності багатьох американців. Лейтмотивом його вис-

тупів була необхідність подальшого поступу США у всіх сферах. Дослідни­ки стверджують, що кандидат від демократів у своїй перевиборній програмі дав 220 обіцянок, в тому числі 54, які стосуються зовнішньої політики, 41 -соціального забезпечення і праці, 21 - сільськогосподарської сфери. Зрозу­міло, що багато виборців сприйняли програму Кеннеді як ознаку широких змін. До речі, серед розробників його програми, яка дістала назву " Нові рубежі", були три лауреати Нобелівської премії.

" Нові рубежі" декларували амбіційну програму піднесення економіки через зменшення податків, поліпшення системи соціального страхування, розширення медичної допомоги та підтримку освіти, оздоровлення міст і прогрес у расовому питанні. Однак, як показав час, чимало ініціатив уряду Кеннеді конгрес забалотував.

Загалом шанси обох претендентів були однаковими. За плечима Р.Ніксо-на був багатий досвід державного управління, але йому приписували про­махи ейзенхауерівської адміністрації Дж.Кеннеді ж обіцяв реформістську (прорузвельтівську) діяльність. Він переміг з перевагою в 100 тисяч голосів (за Кеннеді проголосували 34 млн.200 тисяч осіб, азаР.Ніксона-34млн.Ю0 тисяч).

Родина Кеннеді походила з Ірландії, яка переїхали до Америки 1850 року. Батько майбутнього президента Джозеф був американцем у третьому поколінні. Загальна сума капіталів родини Кеннеді напередодні президен-стських виборів 1960 року, за різними даними, становила 200-400 млн.до­ларів. Сфера капіталовкладень була різноманітною: нерухомість, нафтові й газові компанії, кіноіндустрія. Після скасування Ф.Д.Рузвельтом " сухого за­кону" Джозеф Кеннеді зайнявся легальним імпортом алкогольних напоїв (до цього, за різними свідченнями, вкладав гроші у нелегальну торгівлю спиртним).

Джон Фіцджеральд (Джек) Кеннеді народився 29 травня 1917 року в Брукліні (штат Массачусетс) і був другим з дев'яти дітей в ірландсько-като­лицькій родині. 1929 року Джозеф створив спеціальний фонд для своїх дітей і вже наприкінці 40-х років кожному з них належало по 10 млн. доларів. Діти росли енергійними, допитливішії, честолюбними. З ранніх літ були привчені до спорту. З-поміж братів та сестер майбутній президент відзна­чався слабким здоров'ям, найбільше допікали йому болі у хребті і мабуть з цієї причини, він, чи не единим в родині, багато і залюбки читатав. В юнаць­кому віці віддавав перевагу історії та географії. Середню освіту здобув у приватних школах. Потім навчався у престижній Лондонській школі еконо­міки. Саме тоді його батько, захопившись політикою та иіддтримуючи Ф.Д.Рузвельта, отримав посаду посла США у Великобританії. Згодом Джон студіюс в Гарвардському університеті, де вивчає державне право та управл­іння. 1940 року він закінчив університет, успішно захистивши дипломну

роботу " Умиротворення в Мюнхені" (мова йшла про рішення мюнхенської наради у вересні 1938 року), яку пізніше видав масовим тиражем під назвою " Чому спала Англія? " Вона принесла молодому Кеннеді гонорар у 40 тисяч доларів. Тоді ж він здійснив поїздку по країнах Європи та Близького Сходу: відвідав Францію, Італію, Польщу, СРСР, Угорщину, Австрію, Німеччину, Чехоловаччину, Туреччину, Палестину.

Зі вступом США в другу світову війну Джон за сприянням батька дом­ігся призову на військову службу (через хворобу йому відмовляли у цьому) і отримав призначення у військово-морські сили США. Як командир швид­кохідного торпедного катеру брав участь у бойових операціях на Тихому океані. У серпні 1943 року його катер японці потопили, Джон Кеннеді, хоч і був поранений, врятувався разом з іншими моряками. Наприкінці 1944 року після важкої операції подав у відставку у званні старшого лейтенанта. 12 серпня того ж року під час виконання бойового завдання (знищення старто­вих майданчиків німецьких ракет ФАУ-2 на французькому узбережжі) заги­нув його найстарший брат Джо, на якого родина покладала великі надії як на майбутнього політика.

Після війни Джон деякий час працював журналістом, а з 1946 року пішов у політику. Цей крок гаряче схвалила вся родина, допомагала і заохо­чувала його в цьому. 1947 року його, 29-річного, обирають членом палати представників американського парламенту від округу Бостон; 1952 року року він став сенатором від штату Массачусетс, 1958 року-знову переобирають на цю посаду. Як конгресмен і сенатор Джон Кеннеді виступав за соціальні реформи, за поліпшення життєвих умов національних меншин та робітників; у зовнішній політиці підтримав план Маршалла і створення НАТО, але кри­тикував політику Г.Трумена щодо Китаю. Як член сенатського комітету за­кордонних справ Кеннеді виявляв інтерес до проблем деколонізації. Важли­вою подією, на яку Кеннеді і багато американців його покоління зреагував гостро, став " супутниковий шок" 1957 року. З радянського космічного успі­ху він зробив висновок про необхідність подолання американського відста­вання у багатьох сферах, починаючи з освіти і закінчуючи ракетним озброє­нням. Корисним у політичному плані виявився його шлюб 1953 року з кра­сунею Жаклін Лі Бувьс.

Інаугураційна промова Джона Кеннеді. виголошена 20 січня 1961 року, віддзеркалювала його тривоги та амбіції. З одного боку, він попереджував про небезпеку можливого знищення ядерною зброєю людської цивілізації, а з другого -- будив життєву наснагу, патріотизм своїх співвітчизників. Лейт­мотивом його звернення стала фраза: " Не питай, що може зробити для тебе твоя країна, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни".

При формуванні свого кабінету Кеннеді керувався професійними, а не партійними критеріями. Він оточив себе молодими фахівцями, менеджера-

5*

ми та інтелектуалами, середній вік яких становив 45 років (проти 56 в адмі­ністрації Д.Ейзенхауера). Разом з Кеннеді у Білому домі запанувала нова ат­мосфера і новий стиль управління та взаємостосунків. Популярності новій адміністрації сприяло телебачення, регулярні прес-конференції та зустрічі Кеннеді з журналістами. Важливим чинником популярності 35-го президен­та США став його ораторський хист. Все це надавало Кеннеді ореолу хариз-матичного лідера.

Економічний розвиток США у 1960-х роках. Підтримка та розвиток конкурентноздатності американської економіки, тих галузей, які забезпечу­ють провідні позиції і прибутки на світовому ринку - пріоритетні для всіх сучасних американських президентів, незалежно від їхньої партійної прина­лежності. На думку дослідників, 1960-і роки ввійшли в американську істо­рію як етапний і класичний період цілеспрямованих і скоординованих дій держави, приватного сектору і творчої думки провідних економістів стосов­но ститмулювання економічного зростання і структурної перебудови народ­ного господарства США. Це роки форсованих темпів НТР, розвитку автома­тики, мікроелектроніки, модернізації усіх галузей, економіки.

Саме в цей час Сполучені Штати здобули перевагу над іншими індус­тріальними державами у стратегічних напрямках науково-технічної рево­люції, передовсім у створенні та запровадженні електронно-обчислюваль­них машин (ЕОМ). Так, 1959 року у США діяло 2034 ЕОМ, а 1969-близько 56 тисяч. У країнах Західної Європи і Японії, разом узятих, 1969 року фун­кціонувало лише 24 тисячі ЕОМ. Того ж року Сполучені Штати витратили на виробництво ЕОМ в 2, 5 раза більше коштів (4, 2 млрд. дол.), ніж Японія, ФРН, Франція та Англія. Приблизно на десять років раніше, аніж інші капі­талістичні країни, розпочали вони виробництво електронного обладнання, різних видів пластмас, синтетичних матеріалів тощо. Одночасно відбува­лася оптимізація сільського господарства, запровадження машинних техно­логій, хімізація. Узагальнюючим показником науково-технічної переваги США над своїми основними конкурентами стала продуктивність праці, яка складала у ФРН та Англії 45, а в Японії - 17 відсотків від американської.

1960-і роки називають іноді роками процвітання, оскільки для них ха­рактерні високі темпи економічного розвитку: в середньому до 7 відсотків щорічно. Все це спричинило структурні зміни у формуванні найманої праці: збільшення кількості висококваліфікованих робітників, зменшення питомої ваги ручної праці, кількісне зростання робочої сили в інфраструктурі, сфері обслуговування тощо.

Внутрішня політика Джона Кеннеді. Однією з головних ідейно-гео-ретичних підвалин демократичної партії у 1960-і роки продовжувало зали­шатися кейнсіанство. Але у тлумаченні кейнсіанських доктрин виникли сер­йозні розбіжності. Чітко визначилися ліві та помірковані прихильники кейн-

сіанства. Ліві виступали за збалансовану економіку, яка б гарантувала гар­монійний розвиток і забезпечення споживчих інтересів різних верст сусп­ільства, у тому числі людей похилого віку, малозабезпечених, безробітних, інвалідів, тому ліві не тільки допускали, але й вимагали поступитися ідеєю " збалансованого бюджету". На їхню думку, контрольована інфляція навіть сприяє економічному зростанню. Помірковані ж демократи робили акцент на державному стимулюванню економічного розвитку шляхом скорочення оподаткування корпорацій, підтримання стабільності ринку через контроль над цінами і зарплатою.

Джон Кеннеді, а після його загибелі і Ліндон Джонсон, робили спроби поєднати обидва кейнсіанські рецепти. Відповідно до рекомендацій так зва­ної " нової економічної теорії", прихильники якої домінували серед економ­ічних радників Кеннеді, адміністрація взяла курс на активне стимулювання основних факторів економічного зростанн, а саме: капіталовкладень, науко­во-технічного прогресу, освіти, підвищення кваліфікації робочої сили та рівня зайнятості тощо. Щоб реалізувати ці завдання необхідно було оновити й поповнити арсенал державного регулювання, широко запровадити важелі державної, бюджетної, податкової і кредитно-грошової політики.

З цією метою вже 1961 року адміністрація Кеннеді запропонувала ско­ротити терміни амортизації основного капіталу для всіх корпорацій, а також піти на семивідсоткову скидку на капіталовкладення у будівництво нових заводів і закупівлю нового обладнання. Конгрес у 1962 році погодився з про­позиціями президента. Прагнучи одночасно не допустити розкручування інфляційної спіралі, уряд Кеннеді вперше в обстановці мирного часу запро­вадив побічний котроль за цінами і зарплатою у вигляді так званих " орієн­тирів" для підприємців та профспілок. Вони передбачали обмеження зрос­тання заробітної платні й цін рівнем досягнутого приросту продуктивності праці. Це викликало загострення стосунків між президентською адміністра­цією та капіталом, який неприязно поставився до ідеї " орієнтирів" у сфері цін та взагалі до соціальної політики Кеннеді. Кульмінацією цього загост­рення стало зіткнення адміністрації^ сталеливарними компаніями, а згодом і електротехнічних, які, незважаючи на введення " орієнтирів" щодо цін, де­монстративно пішли на різке підвищення цін на сталь. Білий дім застосував антитрестівське законодавство, скоротив державні замовлення неслухняним компаніям. Таким чином вдалося повернутися до статусу-кво у ціновій пол­ітиці.

Водночас для нормалізації відносин з промислово-фінансовими кола­ми Кеннеді в січні 1963 року направив конгресу програму скорочення по­датків на прибутки з корпорацій (з 52 до 47 відсотків) і зниження ставок подоходного податку з громадян (з 20-91 до 14-65 відсотків) на загальну суму близько 10 млрд. доларів.

Економічна стратегія адміністрації Кеннеді спрямована на довготри­валий курс стимулювання економічного піднесення втілилася у лютому 1961 року в програму " Економічного оздоровлення та зростання", яка передбача­ла підвищення купівельної спроможності населення, а саме: підвищення мінімуму погодинної зарплатні (до 1 долара 60 центів; 1955 року він складав 1 долар), збільшення термінів виплат (хоча і тимчасово) допомоги безробіт­ним, ряд заходів, спрямованих на підтримку незаможних фермерів, збільшен­ня пенсійних виплат, зменшення квартплати та розширення житлового буді­вництва (було виділено 6 млрд.дол.), 1 млрд. 100 млн. доларів.було виділено на організацію громадських робіт. Окрім цього, пропонувалася комплексна система заходів для " перетворення" районів хронічної депресії (особливо вугільних), дотації.підприємцям, які засновували нові виробництва у таких районах, збільшення допомоги на оздоровлення міст.

Найважливішим у стратегії Кеннеді було прийняття 1962 року першо­го в історії країни федерального закону про розвиток державної системи перепідготовки та професійного навчання робочої сили, за якою 400 тисяч осіб опанували нові професії. Загалом упродовж 1960-х років - у період правління демократів - асигнування на соціальні потреби склали 40 відсотків загальних державних витрат.

Так само адміністрація Кеннеді помітно розширила та вдосконалила механізм співпраці держави з підприємцями та профспілками. При прези­денті був заснований Консультативний комітет, який складався з міністрів праці і торгівлі, керівників корпорацій та профспілок. Головне його завдан­ня полягало у відверненні трудових конфліктів. И цьому сенсі Білий дім всіля­ко заохочував створення різноманітних " комітетів людських відносин" та " дослідницьких комітетів" у різних галузях промисловості.

Особливе місце у політиці " нових рубежів" посідало негритянське пи­тання. За своєю гостротою та глибиною воно було, за висловом радника пре­зидента А.Шлезінгера-молодшого, " найважчою проблемою для президен­та". Негритянське населення США складало на час президентства Кеннеді 25 млн. осіб. Наприкінці 1950-х-початку 1960-років почалася масова мігра­ція чорних американців з південних штатів у великі міста. 1966 року понад 70 відсотків афро-американців жили у містах, що породжувало низку соц­іальних, житлових та морально-психологічних проблем. У зверненні 1963 року до конгресу Джон Кеннеді підкреслив: " Негритянська дитина, народ­жена у США, має у два рази менше шансів отримати спеціальність, удвоє більше шансів стати безробітною; життя її буде у сім разів коротше, аніж життя білого, а прибутки вдвоє менші".

У расовому питання тактика 35-го президента США була обережною: з одного боку, він намагався зменшити невдоволення білого населення півден­них штатів та досягти громадянського консенсусу, з іншого, визнавав не-

обхідність припинення дискримінації чорного населення, яка суперечить демократичним ідеалам Америки. На першопочатках адміністрація Білого дому у законодавчому плані обмежилася скасуванням перевірки грамотності при реєстрації виборців (цей закон був провалений у сенаті), підтримкою конституційної поправки про анулювання виборчого податку, схваленого кон­гресом 1963 року, призначенням афро-американців на державні посади, на­лагодженням стабільних контактів з їхніми лідерами. У листопаді 1962 року президент підписав указ про антидискримінаційні заходи щодо чорного на­селення в житловому будівництві, яке здійснювалося за сприяння федераль­ного уряду; у лютому наступного року конгрес прийняв до розгляду низку урядових законопроектів про допомогу школам, які зароваджують десегре­гацію, та про забезпечення виборчих прав чорних американців.

Проте " новий виток негритянської революції" (рейси свободи на авто­бусах, " сидячі страйки" у закладах громадського харчування, криваві сутич­ки з поліцією у травні 1963 року у Бірмінгемі) примусив Кеннеді продемон­струвати авторитет та силу федерального уряду. Він неодноразово посилав на південь федеральну поліцію, чи федеральні війська, або й використову­вав національну гвардію для втихомирення расових заворушеньта інцидентів, що виникали під час заборони доступу чорних у школи та університети.

Напередодні злочинних пострілів у Далласі конгрес ратифікував зако­нопроекти про федеральну допомогу колледжам; на стадії затвердження була програма скорочення податків, законопроекти про охорону довкілля; з'я­вилися шанси для прийняття законів про державну медичну допомогу лю­дям похилого віку, збільшення зайнятості молоді та розвитку громадського транспорту.

1963 року президент направив до конгресу новий законопроект про громадянські права чорного населення США, який гарантував їм рівноп­равність на виборах, на ринку праці, в громадських закладах. Законопроект дебатували упродовж 83 днів і прийняли вже після загибелі 35-го президен­та США.

Таким чином, більшу частину програми " великого суспільства" було складено Дж.Кеннеді, але запровадив її у життя вже наступний президент.

Демократичні рухи США 1960-х років. 1960-і роки відзначилися не­баченим досі піднесенням молодіжного, передовсім, студентського, руху. На зміну " мовчазному поколінню 1950-х років" прийшло бунтарське покоління 1960-х років. Феномен так званого " студентського бунту" визначив у багато в чому своєрідність соціально-політичного і в ще більшій мірі культурно-ідеологічного клімату Сполучених Штатів цього десятиріччя.

Студентський рух 1960-х років пришов у своєму розвитку ряд етапів: у попередні роки переважали ненасильницькі форми боротьби (сидячі страй­ки, мітинги, демонстрації); лейтмотивом студентського руху у другій поло-

вині 1960-х років стали виступи проти війни у В'єтнамі, зводився він до страйків, захоплення навчальних закладів та установ, сутичок з поліцією.

В основі студентського руху лежали перш за все соціальні причини (демократизація студентства: поповнення його рядів вихідцями з робітницт­ва, середніх та дрібних верств; зміна соціальної ролі інтелігенції: перетво­рення вищої школи із закладів, які гарантували привілейований статус їхнім випускникам, у фабрики масової підготовки спеціалістів; відсутність гарантій і перспектив працевлаштування) та авантюрні зовнішньополітичні акції (на­приклад, в'єтнамська війна) американського уряду.

Найпомітнішу роль у розвитку молодіжного руху зіграло об'єднання " Студенти за демократичне суспільство" (1962 рік), яке ідейно сформувало рух " нових лівих". Таку назву він дістав через те, що " нові ліві" виступали з гаслами заміни існуючої в США суспільно-політичної системи новою на базі соціальної справедливості, рівності, ліквідації расової дискримінації, пова­ги до прав національних, конфесійних та інших меншин, вдосконалення си­стеми освіти. Щоправда, програмні документи студентства мали еклектич­ний характер, поєднуючи лібералізм з анархізмом, лівий екстремізм з ре­формізмом тощо. Все це часто виливалося в авантюрні проповіді і орієнта­цію на " абсолютне насильство", силу зброї, лунали навіть заклики до орган­ізації негайної " партизанської війни у джунглях великих міст", до заснуван­ня спеціальних громад зі своїми власними нормами економічного, політич­ного і культурного життя. Такі громади ідеологи студентського руху розгля­дали як перші вогнища ідеального ладу, " оази добра" серед " моря зла". Сту­дентська молодь вдалася навіть до спроб своєрідного " ходіння у народ" з метою створення таких громад (згодом виникали комуни хінні).