Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 9 страница

Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'-єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.

Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву " доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у " в'єтнамізації" війни («азіати воюють проти азіатів»), тобто заміні американських збройних сил південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і надалі надавати військову та матеріальну допомогу Сайгонові; провадити зовнішню політику адекватну можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.

Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американсь­кого контингенту з Південного В'єтнаму. На травень 1972 року тут залиша­лось 69 тисяч американців. Але при цьому відновилося бомбардирування швнічнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змуси­ло Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про " припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60

днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополо­неними. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьків­щину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. " В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конг­рес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.

У слід за " доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну " гнучкому реагу­ванню" ' прийшло " реалістичне стримування". Міністр оборони пояснив: " Чо­тири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стра­тегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність".

У сфері озброєнь керівництво США і Пентагон зробили ставку як на вдосконалення ракетно-ядерного арсеналу, так і на розгортання звичайної зброї. Концепцію " переваги" (в її кількісному сенсі) було замінено концеп­цією " достатності" збройних сил. У цьому контексті зменшувалась чи­сельність армії (з 3 548 тис. до 2 100 тисяч осіб). 1 лише 1973 року Сполучені Штати відмовилися від загальної військової повинності і перейшли до ство­рення професійної армії на добровільній основі. Посилена увага приділяла­ся формуванню мобільних військово-морських сил. Молоді надавалося пра­во голосу з 18 років.

Барометром політичної розрядки були американо-радянські відноси­ни. В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року Сполучени­ми Штатами, Великобританією та Радянським Союзом Договір про непо­ширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракет­ної оборони та стратегічних озброєнь. ЗО вересня 1971 року у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдос­коналення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР. Нарешті, відбу­лося декілька зустрічей на найвищому рівні: у травні 1972 року - візит пре­зидента США Р.Ніксона до СРСР; у червні 1973 року - візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів; у червні 1974 року-зустріч Р.Ніксона і Л.Брежнєва в Криму: в листопаді цього ж року - зустріч Дж.Форда та Л.Бреж­нєва у Владивостоці. В результаті було підписано кілька десятків різного

роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських сто­сунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР та США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем проти­ракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 року конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала надання СРСР у торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови демократизації радянсь­кого законодавства щодо еміграції); про співпрацю у мирних цілях у кос­мосі, охорону навколишнього середовища, у сфері охорони здоров'я, в га­лузі науки й техніки.

Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги як в американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах. Показ­ником цих позитивних зрушень став, зокрема, радянсько-американський ек­сперимент в липні 1975 року, в ході якого було здійснено стикування в кос­мосі кораблів двох країн - " Союзу" та " Аполлона".

Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом розри­вом радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в американському посольстві у Варшаві почалися переговори між США та КНР на рівні послів. Тоді ж США стосовно Китаю вдалися до тактики " малих кроків": скасували ембарго на торгівлю з Китаєм та деякі обмеження на американський екс­порт до цієї країни, відбулися дві поїздки. Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки офіційного візиту президента США, який відбувся в лютому 1972 року. Сполучені Штати і КНР визнали одне одного, хоча дип­ломатичними службами обмінялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання йому місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував дотримуватися політики " двох Китаїв", тобто визнання Республіки Тайвань та її членства в ООН.

Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона. Драматичним апо­феозом правління 37-го президента США став скандал, пов'язаний з прези­дентськими виборами 1972 року, на яких Р.Ніксон здобув чергову перемогу. Цей скандал дістав назву " Уотергейтської справи".

Слід зазначити, що зловживання можливостями ФБР чи податкових органів уже давно були в арсеналі боротьби з політичними конкурентами, але за " уотергейтською справою" масштаб цих зловживань і особиста при­четність американського президента набрали нової якості. Передісторія цієї справи така. Ще 1971 року газета " Нью-Йорк Тайме" опублікувала підбірку секретних документів про воєнні дії США у В'єтнамі. У відповідь Білий дім санкціонував створення спеціального секретного підрозділу, названого " сан­технічним", завдання якого полягало у попередженні витоку небажаної інфор­мації. Незабаром його почали використовувати і для інших цілей.

У ніч на 17 червня 1972 року п'ять членів " бригади сантехніків" були затримані в штаб-квартирі демократів. Падають, що їм належало встановити

нові " жучки". Мали вони звукозаписну апаратуру. Однак виявилося, що зав­дання " сантехніків" полягало в тому, щоб вилучити компрометуючі Р.Ніксо-на матеріали. Щоправда, на час президентських виборів в листопаді 1972 року ця справа не набрала розголосу і Р.Ніксон здобув переконливу перемо­гу. Згодом репортери почали розкручувати уотергейтські події, доводячи, що в Овальному кабінеті провадилися таємні магнітофонні записи всіх розмов. Незважаючи на опір Ніксона, записи врешті-решт були оприлюднені і з'ясу­валося, що президент особисто причетний до проникнення в офіс демок­ратів його людей. Сам Ніксон у своїх мемуарах " На арені. Спогади про пере­моги, поразки та відродження" (М., 1992), пізніше признався, що декілька осіб, пов'язаних з підготовкою до нових президентських виборів, попалися на встановленні підслуховуючих телефонних пристроїв у штаб-квартирі на­ціонального комітету демократичної партії, яка знаходилася в готелі " Уотер-гейт" у Вашингтоні. Після їх арешту Р.Ніксону інкримінували: санкцію на проникнення у штаб-квартиру, спроби перешкодити розслідуванню цієї спра­ви ФБР; намагання заплатити людям і таким чином прикрити розслідуван­ня; знищення плівок, на яких зафіксовано розмову про підкуп. Отже, був набір звинувачень, за які Р.Ніксон мав відповідати перед судом, його нале­жало піддати процедурі імпічменту. Щоб цього уникнути, Р.Ніксон 8 серпня 1974 року подав у відставку, заявивши, що боротьбу за свою реабілітацію вестиме протягом 20 років. Пізніше він писав, що пережив цю неприємну історію завдяки трьом життєвим принципам: 1) Залиш и минуле у минулому. Проаналізуй і зрозумій причини своєї поразки, але не дозволяй їй домінува­ти над тобою. Краще подумай про майбутні справи; 2)Не дозволяй своїм противникам заважати тобі. Пам'ятай, що вони перемагають лише в тих ви­падках, коли втягують тебе у боротьбу з ними, відволікаючи тебе від праг­нення досягти своєї мети; 3) Став перед собою важкодосяжну мету. Уникай спокуси жити заради задоволення або для того, щоб залишити якнайбільшу матеріальну спадщину.

Р.Ніксон все ж повернувся до громадського життя, і процедура веле­людного державного похорону 22 квітня 1994 року засвідчила, що амери­канці віддали шану Р.Ніксону. як президентові, заслуги якого перед нацією, безперечні.

38-й президент США Дж. Форд, його діяльність (1974-1976 роки). 9 серпня 1974 року віце-президент Джералд Рудолф Форд перебрав після відставки Р.Ніксона функції президента США. Він був не причетним до " уогергейтської справи", мав солідний політичний досвід.

Дж. Форд народився 1913 року і виріс в штаті Мічіган в релігійній ро­дині. Отримавши державну стипендію, вивчав юриспруденцію в Польсько­му університеті. Брав участь у другій світовій війні, служив офіцером на авіаносці. 1948 рокуйого обрали конгресменом від 5-го округу штату Мічіган.

1905 року він очолив парламентську фракцію республіканців. На пропози­цію Р.Ніксона в жовтні 1973 року (після відставки віце-президента С.Егню, якому інкримінували хабарництво та підкуп) Дж Форда призначено віце-президентом.

Першою акцією, яка фактично позбавила його ймовірної перемоги на майбутніх президентських виборах 1976 року, стало помилування Р.Ніксо­на. Як заявив сам президент, цим він прагнув уберегти націю від тривалого й болісного процесу. Більшість істориків відкидають версію, що цей жест був наслідком закулісних переговорів.

Вразливість президента Дж.Форда полягала і в тому, що він був пер­шим американським президентом, якого не обрали, а призначили. До того ж на проміжних виборах до конгресу восени 1.974 року демократи отримали більшість у сенаті та дві третини в палаті представників. За таких умов Фор­дові важко було провадити власну політику, і він обмежувався тим, що засто­совував право вето на законопроекти конгресу (66 разів упродовж шести місяців), а здебільшого плив за течією.

Дж.Форд намагався приборкати інфляцію, яка в результаті енергетич­ної кризи досягла 10-відсоткового рівня, обмежив державні витрати, що у свою чергу спричинило спад виробництва та зростання безробіття на 11 відсотків. Власне, для змін, навіть малосуттсвих, йому забракло часу.

Так само у зовнішньополітичній сфері президентство Дж.Форда при­пало на той час, коли розрядка завершувалася. Потужнім залпом по амери-кано-радянських відносинах, а отже, і по розрядці, стала поправка Джексо­на - Веніка 1974 року. До того ж поразка Південного В'єтнаму і встановлен­ня комуністичного контролю над усією в'єтнамською територією не додало популярності республіканській адміністрації. Щоправда, під її завісу відбу­лася зустріч Дж.Форда з Л.Брежнєвим у Владивостоці, на якій обговорю­вався проект укладення не тимчасової, а довготривалої угоди про обмежен­ня стратегічних озброєнь, але яка так і не була реалізована, та Нарада з без­пеки і співпраці в Європі 1975 року в Гельсінкі за участю 33 європейських країн, а також США і Канади.

Тим часом у лавах республіканської партії сформувалася внутріпартій­на опозиція на чолі з Р.Рейганом, яка рішуче заперечувала соціал-ре-формістські акції, у соціально-економічній сфері, критикувала розрядку і вимагала рішучих дій у зовнішній політиці.

Дж.Форд зі значними труднощами здобув перевагу на конвенті партії над своїм суперником Р.Рейганом при процедурі висунення кандидатур на участь у президентських виборах 1976 року. Але поступився правим одно-нар гінцям, висунувши гасло «мир з допомогою сили», збільшення військо­вого бюджету та розгортання виробництва нових видів озброєнь (бомбарди-рувальпик Б-1, підводний човен «Трайдент» тощо). Проте шанси у респуб-

-7І4

7 97

ліканської партії на перемогу на президентських виборах були ілюзорними, за нею тягнувся шлейф поразки у В'єтнамі, Уотергейт, корупція та хабар­ництво у вищих ешелонах влади.

Президентство Дж. Картера (1977-1981 роки). 1976 року Сполучені Штати урочисто відзначили двохсотріччя з часу проголошення своєї неза­лежності. Славний ювілей дещо затьмарював комплекс розмаїтих проблем і що, найголовніше, морального плану, які переживало американське суспіль­ство. Цього ж року відбулися чергові президентські вибори, на яких канди­дат від демократичної партії Джіммі Картер обіцяв американцям позбавит їх політичного та психологічного приниження, яке вони пережили після уотер-гейтської справи та безславного фіналу в'єтнамської війни. Кандидат-демок рат пропонував співвітчизникам обрати президентом морально чисту люди­ну, яка відновить традиційні американські цінності та чесноти, скоротить військові витрати та безробіття, поліпшить систему охорони здоров'я та ос­віти. Американці повірили Джіммі Картеру і віддали йому перевагу: 51 відсо­ток голосів проти 48 відсотків, відданих за його опонента Дж.Форда.

Та політична доля зіграла з 39-м президентом злий жарт. У тих драма­тичних обставинах Штати потребували професіонала, досвідченого і силь­ного політика, а не провінційного дилетанта, яким був Джіммі Картер. Він народився 1 жовтня 1924 року в Плейнсі, на півдні Джорджи", і виріс у про­вінційному містечку у відносно заможній сім'ї. Батько був фермером і виро­щував арахіс, мати, освічена жінка, медсестра за фахом, у 68-річному віці працювала в Індії в «корпусі миру». Від неї Джіммі успадкував інтерес до політики. 1945 року він завершив навчання у військово-морській академії, тоді ж побрався з Розалією Сміт, подругою юності, яка стала йому надійною порадницею і опорою у житті. 1953 року після смерті батька Дж.Картер за­лишив військову службу і продовжив його справу - вирощував арахіс, що допомогло йому стати мільйонером. На початку 1960-х років він почав зай­матися політикою. 1970 року його обирають губернатором штату Джорджія від демократичної партії. На президентських виборах 1976 року американці голосували, за різними даними, не так за Джіммі Картера, як проти респуб­ліканців в особі Дж.Форда.

Свою діяльність Дж.Картер розпочав із заходів, які можна назвати «сим­волічним популізмом». Так, в день інаугурації 39-й президент США відмо­вився від лімузина і своїм ходом подолав шлях від Капітолію до Білого дому, спростив помпезний характер інаугураційних урочистостей, дав розпоряд­ження продати президентські яхти, скасував супровід президентського гімну, дозволив іменувати його в офіційних документах по-панібратськи -Джіммі Картером, а не Джеймсом Ерлом Картером. Замість того, щоб шукати кон­тактів з відомою політичною елітою, він оточив себе вихідцями з Джорджії_? часто-густо молодими, які не мали досвіду політичної діяльності. Спроба >

Дж.Картера зосередити в своїх руках всі важелі державного управління вия­вилася невдалою.

Тим часом проблеми, які успадкував новий президент, і які вимагали для свого розв'язання високого професіоналізму, компетентності та опори на вашингтонські політичні й фінансові кола. Першим рядком у переліку завдань нової адміністрації були економічні питання: країна знаходилася в стані переборення негативних наслідків в'єтнамської війни, енергетичної та економічної кризи 1973-1975 років; давалися взнаки інфляція, яка досягла високої позначки, безробіття, дефіцит держбюджету та зовнішньоторговель­ного балансу.

Економічна програма адміністрації Дж.Картера передбачала підвищен­ня темпів економічного розвитку та стимулювання капіталовкладень в еко­номіку. З цією метою передбачалися нові податкові пільги для бізнесу, збільшення асигнувань на громадські роботи і створення додаткових робо­чих місць, організацію виробничого навчання та перекваліфікації безробіт­них.

1978 року Картер підписав новий податковий закон з пільгами для бізне­су, але досягти бажаного зниження подоходного податку для малозабезпе­чених йому не вдалося. У цьому ж році було оприлюднено інфляційну про­граму, в основі якої- принцип «добровільних обмежень»: приватний сектор повинен був відмовитися від підвищення цін на свою продукцію, а проф­спілки - від вимог підвищення зарплатні. Щоправда, програма декларувала більше добрі наміри, аніж реальні шляхи подолання інфляції.

Однією з найголовніших проблем Сполучених Штатів і надалі залиша­лася енергетична. На середину 1970-х років країна імпортувала половину необхідних енергоресурсів. Проте конфліктні ситуації у провідному нафто-постачальному регіоні - на Близькому Сході, підвищення країнами ОПЕК цін на нафту робили упродовж 1970-х років непрогнозованими її поставки до США. Енергетичні негаразди спричинили певною мірою дефіцит дер­жавного бюджету та торговельного балансу, а також зростання інфляції.

Розв'язання енергетичної проблеми Дж.Картер вважав одним із пріо­ритетів своєї внутрішньої політики. Його програма передбачала комплекс заходів у цій сфері, зокрема, збільшення видобутку нафти та вугілля в США; створення в країні великих стратегічних запасів нафти; запровадження ре­жиму економії нафти в промисловості та побуті; розробка та виробництво за сприяння держави нових видів палива та джерел енергії. Після тривалих дебатів конгрес затвердив більшу частину енергетичної програми Дж. Кар­тера. В її прикінцевому варіанті скасовувався поетапно державний контроль над цінами на нафту та газ, водночас запроваджувався податок на додаткові прибутки, які отримували від цієї пільги нафтові компанії; заохочувалися заходи, спрямовані на ощадливе використання енергоресурсів, створювала-

⁷* 99

ся корпорація з синтетичного палива, фінансована державою.

Складовою частиною антиінфляшйної політики адміністрації демок­ратів стало скорочення федеральних витрат, а саме, замороження зарплати державним службовцям, призупиненння асигнувань на виробництво бом­бардувальника Б-1, застосування вето на розробку авіаносця з ядерним дви­гуном та на затверджений конгресом «водний проект» - будівництво каналів та дамб у різних штатах.

Проте ні звичайні, ні «пожежні» заходи уряду демократів не запобігли інфляційним процесам. Інфляція досягла 1980 року 18 відсотків, хоча темпи приросту ВНП склали 4 відсотки. Тому у проект бюджету на 1981 рік було внесено суттєву корективу - зменшення витратної частини на 15 млрд. до­ларів, головним чином за рахунок військової та соціальної сфер. Проте зба­лансувати бюджет урядові не вдалося.

Втілення в життя адміністрацією Дж.Картера продекларованих у пере­двиборній програмі соціальних заходів наштовхнулося на опір консерватив­ної частини конгресу, особливо після парламентських виборів 1978 року, в ході яких консерватори, хоч вони і не здобули більшості, проте зміцнили свої позиції. Однак скоротити чи заморозити урядові асигнування на пра­цевлаштування безробітних, громадські роботи, медичну допомогу для ма лозабезпечених та житлове будівництво їм не пощастило.

Більшість заходів Дж.Картера соціального характеру припала на др гу половину його президентства. Так, зазнала фіаско спроба підвищити п даткові відрахування з підприємців у фонд державного соціального страху­вання. Це ж сталося і з урядовою пропозицією в умовах високого рівня безробіття частково фінансувати соціальні витрати за рахунок бюджету. За протидії консервативних сил були відхилені закони про рівні права жінок, про запровадження національної системи медичного страхування та ство­рення федерального відомства захисту споживачів.

Більш успішною виявилася діяльність картерівського уряду в сфері охорони навколишнього середовища: були прийняті закони про державне регулювання умов вуглевидобутку відкритим способом та утилізацію відходів хімічної промисловості.

В руслі традиційної політики демократичної партії щодо профспілок уряд Дж.Картера підтримав низку спрямованих на реформу трудового за­конодавства проектів, у яких ішлося про розширення права робітників-буд-івельників на страйки, підвищення мінімуму зарплати, право на створення профспілок тощо.Але реформа трудового законодавства також зазнала не­вдачі, конгрес відхилив її.

Загалом у другій половині президентського терміну помітним був дрейф адміністрації Картера у сфері соціальної політики від лібералізму до кон-

серватизму. То ж не дивно, що у своєму посланні конгресові 1978 року Дж.Картер фактично зрікся ліберально-реформістського кредо своїх попе­редників Дж.Кеннеді та Л.Джонсона. «Ми повинні зрозуміти, що роль і функції уряду мають обмежений характер. Уряд не може розв'язати всі наші проблеми. Уряд не може покінчити з бідністю, забезпечити економічне про­цвітання, знизити темпи інфляції, врятувати наші міста, покінчити з непись­менністю, забезпечити країну енергією чи досягти всезагальної добро­дійності», - заявив 39-й президент США.

Відповідну роль у цьому повороті зіграли зміни у настроях консерва­тивної частини американського суспільства, підтримані засобами масової інформації, не на користь " держави загального добробуту". Саме в цій теорії та практиці чимало політичних сил вбачали причину негараздів США.

Тоді ж зафундувалися громадські організації, так званих " нових пра­вих", які апелювали до рядових американців, афішуючи свою стурбованість розгулом злочинності, деградацією моральних підвалин, падінням прести­жу та довіри до влади. Як панацея для відновлення в американському суспільстві таких традиційних цінностей, як родина, релігія, мораль, патріо­тизм пропонувалася нова консервативна ідеологія та політика, яка набрала завершеного характеру в роки президентства Р.Рейгана.

Зовнішньополітична діяльність адміністрації 39-го президента США здобула суперечливі та неоднозначні оцінки. Вона давала чимало підстав для критики Дж.Картера.

Разом з тим до активу картерівського уряду слід віднести спробу розв'­язання близькосхідного конфлікту. В березні 1979 року після тривалих пере­говорів Бегіна й Садата у заміській резиденції американських президентів Кеми-Девіді був підписаний сепаратний мирний договір між Сгиптом та Ізраї­лем, який фактично вивів Єгипет з блоку країн, які боролися проти Ізраїлю. Зате підписання з Панамою договору про повернення їй до кінця століття Панамського каналу викликало значні труднощі з його ратифікацією у конг­ресі та не слугувало престижу Дж.Картера. Ще важче склалися стосунки з СРСР. 1977 року збіг п'ятирічний термін дії ОСО-1. Ще за три роки до цьо­го під час зустрічі Дж.Форда і Л.Брежнєва у Владивостоці було розроблено базу для укладення довготривалої угоди про обмеження стратегічних озб­роєнь. Проте підписання договору ОСО-2 Дж.Картер пов'язав з двома несу­місними для радянського уряду умовами - поступками у сфері " прав люди­ни" та запровадженням контролю над озброєннями. Нарешті, в червні 1979 року під час зустрічі на вищому рівні у Відні був підписаний договір про ОСО-2. Американський конгрес затягував його ратифікацію, хоча обидві сторони за обопільною згодою й дотримувалися провідних положень дого­вору. Картер змушений був погодитися на різке збільшення військового бюд­жету, що не тільки спричинило бюджетний дефіцит, а й знизило довіру до

президента, який на першопочатках свого правління виступав за скорочен­ня військових витрат. СРСР поклав кінець усяким сподіванням на дієвість ОСО-2, коли наприкінці 1979 року вторгся в Афганістан і тим самим пере­креслив всі здобутки періоду розрядки. Адміністрація Картера, як відомо, почала одразу надавати підтримку афганському руху опору, застосувала ряд санкцій щодо СРСР, зокрема, запровадила ембарго на продаж зерна та бой­кот Олімпійських ігор у Москві 1980 року. 1 нарешті, за наполяганням США керівництво НАТО на Брюсельській нараді в грудні 1979 року прийняло рішення про розміщення в країнах Західної Європи, починаючи з 1983 року, ракет середнього радіусу дії. Таким чином, американо-радянські відносини знову відкотилися від розрядки до глухих кутів " холодної війни".

Завершального удару по престижу Дж.Картера завдали події іранської революції 1979 року. Нагадаємо, що ще 1953 року Д.Ейзенхауер оголосив Іран зоною американських інтересів. Того ж року ЦРУ організувало держав­ний переворот і відновило на іранському престолі шаха Мухаммеда Резу Пехлеві. Під час революції 1979 року США недооцінили ситуацію в цій країні, вплив духівництва і зокрема аятолли Хомейні на іранське суспільство, що мало драматичні наслідки. Коли хворий на рак шах наприкінці листопада знайшов притулок у Штатах, найбільш радикальні учасники революції (" стражі ісламської революції") захопили в Тегерані американське посоль­ство і оголосили 60 його співробітників заручниками. Перші стримані заяви Дж.Картера щодо цього інциденту американська іромадськість сприйняла з розумінням. Але в міру того як конфлікт затягувався, невдоволення амери­канців зростало: уряд все більше демонстрував свою безпорадність. Щоп­равда, у своєму зверненні до конгресу 23 січня 1980 року президент заявив про поворот у зовнішній політиці, названий пізніше " доктриною Картера", відповідно до якого спроби будь-якої іншої держави насадити свій вплив у регіоні Перської затоки оцінювалися як зазіхання на життєво важливі інте­реси США, які могли захищати їх силовими методами. Проте спроба США військовою силою визволити заручників у Тегерані ганебно провалилася. Громадськість сприйняла це як вияв американського безсилля. Тема амери­канських заручників домінувала на президентських виборах 1980 року. Тільки в день інаугурації нового президента - республіканця Р.Рейгана дипломати-закладники повернулися на батьківщину.

Дж.Картер та його дружина глибоко пережили цю драму. Та з часом гострота тих подій пригасла, екс-президент завоював навіть повагу. В Ат­ланті він створив президентську бібліотеку, названу його ім'ям, узяв участь у розв'язанні деяких міжнародних проблем. Дж.Картер виступив миротвор­цем 1994 року на Гаїті, а 1995 року-в Боснії. Справедливим видається твер­дження про недооцінку діяльності 39-го президента США. Слід врахувати й те, що він дістав у спадщину низку проблем і взявся їх розв'язувати у склад-

1П?

ний час. Заслуговує на повагу те, що йому випало виступити ініціатором цілої низки перспективних політичних заходів, зокрема в енергетичній сфері, у реформуванні системи соціального страхування та охорони здоров'я. У зовнішньополітичній сфері саме він поставив на порядок денний питання про права людини та нормалізацію стосунків з противниками у часи " холод­ної війни".

США на рубежі 1970-1980-х років. Президентські вибори. Р.Рейган - 40-й президент США (1981-1989 роки). Ситуацію, яка склалася у Сполу­чених Штатах у 1970-і роки, часто порівнюють зі становищем 1930-х років, в період " великої кризи", коли в країні сформувалася політична стратегія та ідеологічна система, яка домінувала до початку 1970-х років. Паралелі на­справді очевидні. По-перше, у згадані періоди країна переживала кризи, хоча і неспівставимі за масштабами економічних та політичних струсів та їх соц­іальних наслідків. По-друге, і це головне - і 1930-і і в 1970-і роки - правля­ча еліта була поставлена перед необхідністю ідейно-політичного вибору: як іти далі, як мобілізувати потенціал суспільно-економічного розвитку. Оче­видно, банкрутство вільно-ринкових відносин у 1930-і роки не залишало альтернативи: інтереси економічного розвитку вимагали створення ефектив­ного регульованого механізму. Тоді вибір було зроблено на користь регульо­ваного державою капіталу, корпоративізму. соціальних реформ, соціальної відповідальності держави. У ліберальній формі варіант державного втру­чання в економічну та соціальну сфери суспільного життя віддзеркалився в " новому курсі" Ф.Д.Рузвельта.

На початку 1970-х років виявилося, що система державного регулю­вання має свої межі, що низка її механізмів працює з перебоями, а деякі з них взагалі зжили себе. А ще через десять років вже мало хто сумнівався, що американська економіка переживає передкризовий стан. Чимало економістів та політиків стверджували, що США відстають у темпах економічного роз­витку від інших розвинених країн, передовсім, Японії, що врешті-решт може привести до втрати ними провідних позицій у світі. Вперше з часу завер­шення першої світової війни інфляція досягла двозначної цифри (у 1980 році - 12, 4 відсотка). Американська частка у світовому промисловому ви­робництві скоротилася з 54 відсотків у 1948 році до 35-у 1982 році, у світо­вому експорті - з 35 до 12 відсотків, а золотий запас зменшився з 78 відсотків у 1948 році до 27 - у 1980-х роках.

Упродовж 70-х років XX століття США мали позитивний торговель­ний баланс і вважали це своїм своєрідним символом. Проте вже у 1960-і роки американський експорт переважав імпорт на 4 млрд. доларів. 1971 року торговельний баланс країни вперше був зведений з дефіцитом в однозначну цифру, а 1978-1979 років він дорівнював 30 млрд. доларів. США втрачали провідні позиції щодо зростання продуктивності пращ. Так, за цим показни-