Проблема пізнання світу та його закони

1. Гносеологія як розділ Ф. Поняття пізнання. Суб’єктивне і об’єктивне пізнання.

2. Специфіка наукового пізнання. Методи і форми наукового пізнання.

3. Ф вчення про істину. Абсолютна і відносна істина. Їх Д взаємозв’язок. Конкретність істини.

Різноманітні аспекти процесу пізнання вивчає і досліджує когнітивна і соціальна психологія, соціологія пізнання та наукознавство.

Найбільш загальні та фундаментальні проблеми пізнання світу та його законів розглядає такий розділ Ф як гносеологія.

Гносеологія (теорія пізнання) – це розділ Ф, в якому вивчаються проблеми людського пізнання, його природа, передумови, можливості та історія розвитку; досліджується проблема виникнення та формування знань, їх відношення до реальності, виявляються і обгрунтовуються умови достовірності знань, критерій розроблення вчення про істину. Найбільш важливою проблемою гносеології є проблема про пізнавання світу. Чи можемо ми в наших уявленнях, мисленні та поняттях відображати світ таким, яким він є об’єктивно.

Більшість філософів як матеріалістів, так і ідеалістів позитивно відповідають на це питання. Відмінність між ними полягає в тому, що вони розуміють під сутністю світу і як вони представляють сам процес пізнання. Ті філософи, які сумніваються у можливості пізнання світу отримали назву скептиків, а напрямок скептицизм. Ті філософи, які заперечують можливість пізнання світу отримали назву агностиків.

Є 2 різновиди агностицизму:

-Послідовний агностицизм (Девід Юм);

-Непослідовний агностицизм (Емануїл Кант).

У вітчизняній та зарубіжній літературі гносеологію інколи ототожнюють з епістеміологією. В одному випадку ці поняття вважаються еквівалентними, в іншому епістеміологію розглядають як частину гносеології, яка має справу з дослідженням формування системи знань і їх відношення до дійсності.

Гносеологія – це Ф пізнання. То виникає запитання, що таке пізнання. У широкому розумінні слова пізнання представляє собою ту особливу діяльність людей, яка направлена на отримання, перетворення, зберігання, передачу і використання соціально-важливої інформації.

Пізнання – залучення вже до здобутих знань. У цьому сенсі будь-який індивідуальний акт набуття знань. Безпосередньо контактуючи з природою, джерело інформації є для окремої людини відкриттям невідомого. Носієм пізнавальної діяльності, джерелом цілеспрямованої активності є індивід або соціальна група, тобто суб’єкт. Вся та частина дійсності, на яку направлена діяльність суб’єкту і яка з ним взаємодіє отримала назву об’єкту пізнання.

Об’єктом пізнання можуть бути явища та процеси як природи, так і суспільства, матеріально-виробнича діяльність людей, вся сукупність їх відносин в процесі виробнитва, а також і сама діяльність людини, її емоції, воля та мислення. Взаємодія суб’єкту з об’єктом завжди вимагає використання ним засобів та методів пізнавальної роботи. Тільки завдяки засобам і методам пізнання, фрагменти дійсності як матеріальні, так і духовні перетворюються у факти, емпіричні та теоретичні конструкти, певні твердження, положення та конструкції, які в свою чергу є своєрідним засобом подальшого дослідження і вивчення об’єкту. Сам зв’язок суб’єкта з об’єктом завжди опосередкований предметно-практичною діяльністю людей, а також і результатом цієї діяльності, тобто матеріальною і духовною культурою. За своїм змістом процес пізнання є надзвичайно складним та суперечливим процесом, він представляє собою взаємодію чуттєвого відображення і мислення, абстрактно-теоретичної діяльності і предметно-практичної діяльності. Основними формами чуттєвого відображення є відчуття, сприйняття та уявлення.

За допомогою відчуттів людина здатна відображати ті чи інші одиничні ознаки та властивості предмету. Завдяки сприйняттю людина здатна відображати цілісність предмету, його форму та величину. В уявленні людина здатна створювати образ предмету без допомоги дії предмету на відчуття.

Основними формами мислення є судження, поняття та умовисновки.

У процесі пізнання особливого значення набуває предметно-практична діяльність людей – практика.

Практика – це цілеспрямована доцільна діяльність людей, яка пов’язана з перетворенням практичних і соціальних об’єктів для задоволення і забезпечення потреб людини.

Практика має велике значення для пізнання.

1. По-перше вона є основою і рушійною силою пізнання. Саме практична, матеріально-виробнича діяльність людей надає пізнанню фактологічного матеріалу для узагальнення та теоретичного опрацювання.

2. Практика є ціллю і метою пізнання. Будь-яке пізнання та знання набувають життєвого смислу завдяки практиці.

3. Практика є критерієм істинності знань. Тільки проходячи крізь вогонь практики, знання може претендувати на об’єктивність, істинність та достовірність.

Розрізняють різновиди практики:

1. Матеріально-виробнича діяльність людей;

2. Суспільно-перетворююча діяльність, яка направлена на перетворення суспільних відносин та суспільного буття;

3. В науці – природничий та соціальний експеримент.

У процесі розвитку пізнання удосконалюються як самі знання, так і матеріально-виробнича діяльність, практика. Матеріально-виробнича діяльність людей не тільки чимраз ставить складніші проблеми для пізнання, а і забезпечує сам процес пізнання новітніми приладами, інструментами, устаткуванням, потоками енергії, засобами зв’язку, сучасною комп’ютерною технікою, тобто між пізнання і практикою існує Д взаємозв’язок. Формою існування людської свідомості і пізнання є знання.

Знання – це достовірні відомості про природні та соціальні явища, процеси, події, їх адекватне відображення у людській голові. Знання для людини завжди мають предметно-практичне значення, вони підтверджуються повсякденним життям людини, її професійно-практичною діяльністю. „Знання, - як зазначав Бекон, - це сила, сильний той, хто може, а може той, хто знає”. За допомогою знань людина здійснює своє панування над стихійними лихами природи, створює матеріальне виробництво, удосконалює матеріальне виробництво, змінює суспільні відносини і своє власне індивідуальне „Я”. Знання бувають буденними, життєвими, науковими і художніми. Буденне життєве пізнання – констатація фактів, їх опис. Досить поверхнево описує, як виникає та протікає те чи інше явище та подія. Наукове ж пізнання прагне пояснити і описати ті чи інші явища та події або процеси у системі понять, категорій, законів науки. Не тільки відповідь на питання, як виникає та протікає те чи інше явище, подія, а й на питання: „Чому воно виникає саме так, а не інакше? ”. „В науці, - відзначав Лейбніц, - ні одне твердження не є справедливим без достатньої підстави: „Чому це так, а не інакше? ”. Наука завжди за випадковим прагне відшукати необхідне, за одиничним – загальне, за частиною – ціле, а за явищем – сутність. Сутність науки полягає у достовірному узагальненні відомостей, в їх розумінні у системі тих чи інших понять, законів науки. На основі цього наукове пізнання здане передбачити хід розвитку, зміну тих чи інших явищ і процесів. Вінець наукової праці і є передбачення. Передбачення дозволяє у певній мірі контролювати та регулювати процес, його зміну та розвиток. Смисл науки може бути охарактеризований словами Огюста Конта: „Знати для того, щоб передбачити, а передбачити для того, щоб діяти”. Представлений як процес виробництва – всі умови та фактори такого виробництва – вчених з їх знаннями, кваліфікацією та досвідом, фізичним та інтелектуальним розподілом праці, науковими закладами, експериментальним і лабораторним устаткуванням, технічними засобами отримання, перетворення, зберігання та використання інформації, банками наукової інформації, понятійно-категоріальним апаратом тої чи іншої науки, методами та методиками науково-дослідної праці.

Лекція 46

Форма, за допомогою якої існує існує наукове знання, є його системність, тобто чітка структурно-функціональна упорядкованість на основі відповідних принципів та законів тої чи іншої науки. Системність науковго знання і відрізняє його від інших знань, в тому числі і від художнього знання. У науці єдність загального, одиничного та особливого представляється у вигляді понять, категорій, законів, тобто в абстрактній формі. У мистецтві та ж сама єдність одиничного, особливого та загального представляється у вигляді художніх образів, які зберігають безпосередню очевидність тих чи інших явищ, процесів та подій.

Традиційно у науці виділяють 2 рівні наукового пізнання:

1. Емпіричний;

2. Теоретичний.

Емпіричний рівень наукового пізнання – це такий рівень, зміст якого сформувався на основі наукових спостережень та експериментів. Результати їх піддані певному раціональному опрацюванню, осмисленню і представлені за допомогою мови тієї чи іншої науки. На цьому рівні предмет дослідження відображається з боку властивостей і ознак, які доступні чуттєвому сприйняттю, безпосередньому, але частіше за допомогою приладів та устаткування.

Принципово новий рівень наукового пізнання – теоретичний. Предмет дослідження відображається з боку взаємозалежностей та законів, шляхом не тільки узагальнення емпіричних даних, а за допомогою абстрактного мислення. Емпіричний і теоретичний рівні взаємообумовлюють один одного. У зв’язку з розподілом рівнів наукового пізнання відповідно розрізняють і методи та форми наукового пізнання.

У науці метод (metodos – оптимальний шлях) – являє собою сукупність знань, принципів, правил, прийомів, процедур і технічних засобів, яка робить науково-дослідну працю більш ефективною, упорядкованою і економною. На емпіричному рівні наукового пізнання основними методами є наукове спостереження і експеримент.

Наукове спостереження – це найбільш простий і примітивний метод наукового дослідження. Він полягає в активному, цілеспрямованому, планомірному, організованому і системному сприйнятті та фіксації тих чи інших явищ, процесів, фрагментів предмету з певним теоретичним завданням. Саме планомірний, організований, системний характер сприйняття у науці і теоретична задача якісно відрізняють наукове спостереження від простого, буденного спостереження.

Особливим видом наукового спостереження є вимірювання.

Вимірювання – це така емпірична процедура, в результаті якої ми встановлюємо у скільки разів менша або більша величина від прийнятого еталону. У науці вимірювання може бути безпосереднім, але частіше за допомогою приладів.

Наукове спостереження може скерувати людську думку про існування певної залежності або зв’язку, але наукове спостереження недостатнє для обгрунтування такого зв’язку, тому що воно має суттєві недоліки:

1. Вузькість сприйняття зором електромагнітних коливань, наявність чутливих порогів. Ці недоліки долаються на шляху НТП.

2. Пасивність вченого-дослідника в процесі наукового спостереження. Не втручаючись в природний процес розвитку предмету, а інколи навмисно не змінюючи його.Цей недолік наукового спостереження долається основним методом наукового дослідження – експериментом. В процесі експерименту вчений-дослідник за допомогою засобів активно втручається в природний хід процесу і виділяє ту чи іншу сторону, фрагмент, який його цікавить.

Він може вивчати, досліджувати

1. ізольовано від інших, в чистому вигляді;

2. за допомогою технічних засобів дослідник може безліч відтворювати процес у суворо-контрольованих межах;

3. дослідник може комбінувати різні умови, фактори та чинники з метою досягнення пошукуваного результату.

„Спостереження, - писав Павлов, - бачить масу явищ, які співіснують між собою і пов’язані то суттєво, то випадково. Розум повинен здогадатись відносно дійсного зв’язку і це при великій кількості припущень, дослід же ніби бере явище в свої руки і пускає в хід то одне, то інше і таким чином у спрощених комбінаціях він встановлює істинний зв’язок, інакше кажучи наукове спостереження бере те, що дає природа, а експеримент бере у природи те, що хоче”.

Експеримент є основним видом практики у науці. Експеримент як метод емпіричного дослідження використовується насамперед у природничих науках. При дослідженні суспільства він також використовується, але соціальний експеримент тут обмежений певними умовами.

1. Соціальний експеримент можливий за умови, якщо в його процесі не принижується людська гідність, не наноситься шкоди здоров’ю людини та оточуючих. Соціальний експеримент обмежений гуманістичними принципами, моральними нормами та юридичними законами.

2. Соціальний експеримент не можна провести в лабораторних умовах і піддавати дослідженню велику кількість людей.

3. Надзвичайно тяжко ту чи іншу сферу суспільного життя вивчати в чистому вигляді.

Коли експериментальне дослідження є недоцільним або економічно-неможливим і практично не може бути реалізовано, то вдаються до модельного експерименту.

Під моделлю мають на увазі реально існуючу систему (матеріальну чи мисленну), яка знаходиться з оригіналом у відношенні схожості, подібності. З моделлю експериментатор проводить ті дослідження, які він провів без оригіналу. Результати цих досліджень дозволяють переносити їх на сам оригінал. Модельне експериментуваня використовується в технічних науках – випробування літаків, танків на макетах. У науці, особливо в економіці, насамперед використовується мисленний експеримент. В результаті проведення наукових спостережень та експериментів встановлюється факт. Факти – це повітря вченого. Факти – ті явища, предмети або фрагменти, які ввійшли в сферу нашої свідомості. Так як факти – це фрагменти реально існуючої дійсності, то в цьому їх об’єктивний зміст. Належать людині - суб’єктивне значення. У науці факти – це не фрагменти дійсності, а лише їх описання за допомогою мови тієї чи іншої науки. Факти є науковими за умови їх фіксації мовою науки.

Осмислення фактів починається з їх аналізу. Аналіз – це метод дослідження, який пов’язаний з розчленуванням, відокремленням тих чи інших частин чи елементів і їх детальне вивчення. Аналіз як метод практично використовується у природничих науках і теоретично у соціальних науках, зокрема в економіці. Аналіз на певному етапі досягає такого стану, коли породжується інший метод – теоретичний синтез.

За його допомогою виявлені фрагменти відтворюються у цілісну систему чітких знань.

Аналіз і синтез є аналогією процесів, які існують у природі – неперервності і дискретності, частини і цілого, роз’єднання і поєднання. За цією аналогією і людина в процесі дослідження користується аналізом і синтезом. Аналіз і синтез діалектично взаємопов’язані між собою, без аналізу немає синтезу, а без синтезу не існує аналізу. Сам перехід від аналізу до теоретичного синтезу здійснюється за допомогою 2 методів:

1. індукції;

2. дедукції.

Індуктивний метод (наведення на істину) полягає в тому, що думка рухається від окремих явищ та процесів до їх узагальнення. Однак, так-як саме накопичення фактів є практично безкінечним, то будь-яке індуктивне узагальнення фактів є проблемним, тому що на певному етапі дослідження з’являються факти, які спростовують попереднє узагальнення, тому „індуктивний метод завжди породжує проблемне знання”. Прямо протилежним є дедуктивний метод. Його структура така, якщо вихідні посилки є істинними, то і висновок буде достовірним. Тобто дедуктивний метод за умови істинних посилок завжди дає істинне знання. А так-як самі посилки повинні бути сформульовані, то дедукція діалекично пов’язана з індукцією, як аналіз і синтез. Ми не можемо представити виключно індуктивний або дедуктивний метод пізнання.

Ейнштейн: „Для використання свого методу теоретик має потребу в його фундаменті, в деяких загальних припущеннях, так званих принципах. Виходячи з них він може вивести певні наслідки. Його діяльність таким чином розділяється на 2 етапи. По-перше, йому необхідно відшукати ці принципи, по-друге, виводити і розвивати наслідки. Для виконання 2 завдання теоретик грунтовно підготовлений ще зі школи. Таким чином, якщо для певної ділянки наукового дослідження перше із названих завдань вирішене, то наслідки не заставлять себе чекати. Зовсім іншого характеру перше із названих завдань – відшукання принципів для дедукції. Тут не існує готового методу, який можна вивчити і використовувати систематично. Теоретик змушений відшукувати ці принципи у самій природі шляхом узагальнення множини експериментально отриманих фактів”.

Істина з часів Арістотеля – це відповідність наших знань дійсності і ця відповідність встановлюється тривалим процесом історії пізнання та практики. Істина – це той об’єктивний зміст знань, який не залежить ні від людини, ні від людства, хоча і належить йому. Тому істина завжди об’єктивна. В той же час істина – це процес.

Гегель: „Істина – це не відкартована монета, яку можна перекласти із кишені в кишеню”. Для того, щоб показати, що істина – це процес в Д вводять поняття абсолютної і відносної істини.

Абсолютна істина – це абсолютно точне, повне знання про ту чи іншу дійсність, закони функціонування та розвитку і це повне знання використовується аксіоматично.

Відносна істина – це неповне знання, з розвитком науки та практики, воно стає більш повним та точним, тобто стає абсолютною істиною. Між абсолютною та відносною істиною існує істотний Д взаємозв’язок, який виключає і первинне, і вторинне. Коли ми в цьому Д зв’язку абсолютизуємо роль та значення абсолютної істини, ми приходимо до догматизму, коли абсолютизуємо роль та значення відносної істини – ми через релятивізм приходимо до суб’єктивного ідеалізму, тобто до заперечення об’єктивності істини.

Лекція 47