Поява людини на Американському континенті. Походження індіанців

У 1499 році Баско да Ґама обігнув з півдня Афри­ку й повернувся з Індії з багатим вантажем. З усього стало очевидним, що відкрита Колумбом «Західна Індія» не має нічого спільного зі справжньою Індією. Ще до смерті Колум­ба, в 1506 році, Америто Веспуччі заявив, що Колумб відкрив нову невідому землю. Коли остаточно було з ясовано, що від­крита Колумбом земля — не Індія, виникло природне запи­тання: що це за земля й хто такі жителі нової Індії?

Іспанські каравели, що з'явилися біля берегів Нового Світу, зустрілися з племенами й народами, котрі перебували на різних щаблях культурного розвитку. Більшість із них вела життя бродячих мисливців, збирачів або примітивних землеробів. І тільки в Мексиці й Перу конкістадори зі­ткнулися з високорозвиненими цивілізаціями. Багатолюдні, квітучі міста з кам'яними палацами й храмами, могутні туземні правителі, які стояли на чолі великих і багатих держав, витончене мистецтво, писемність і календар до такої міри вразили уяву перших європейців, що вони без усяких вагань вирішили: неймовірно, щоб язичники-індіан-ці могли самі створити ці яскраві цивілізації, а отже, їхнє коріння слід шукати у Старому Світі.

Оскільки в XV—XVI століттях знання про історію люд­ства були досить обмеженими, для пояснення американ­ського «феномена» використовувалися насамперед Біблія й античні джерела. Треба зауважити, що питання про статус індіанців належало до розряду зовсім не пізнавальних, а насамперед економічних і політичних. Вже з першої подо­рожі конкістадори заходились обертати аборигенів у раб­ство, мотивуючи це тим, нібито жителі цієї невідомої землі не могли походити від Адама та Єви, а отже, не могли бути людьми. Над індіанцями нависла загроза повного знищення. Але такий стан справ не задовольнив королівський уряд, що намагався перетворити індіанців на своїх підданих, які б виплачували п'ятину в скарбницю корони. Охоронцем інтересів корони, як і своїх власних, виступала в Новому Світі католицька церква. Папа Олександр І у буллі від 4 трав­ня 1493 року офіційно оголосив, що на відкритих Колумбом землях люди вірять у єдиного Бога-Творця, який існує на небесах, і їх можна навернути до католицької віри.

Проте поряд із наверненням у християнство місіонерам постійно доводилося захищати індіанців від зловживань іспанців.

Саме католицькі теологи, серед яких був і Бартоломео де Лас Касас, висунули припущення про походження індіанців від десяти «колін Ізраїлевих», які потрапили до Нового Світу після розгрому Ізраїльського царства сирійцями. Крім того, богослови широко використовували версію про Атлан­тиду, що згадується у творах Платона, якого церква вважала «праведним язичником».

Проте вже в XVI столітті багатьом церковним теоретикам офіційні гіпотези здавалися малоймовірними.

Проте намагання приписати досягнення індіанських цивілізацій заокеанським просвітникам постійно з'являлись і з'являються в науково-популярній літературі.

У XVIII—XIX століттях деякі вчені вперто шукали витоки американських цивілізацій у культу­рах Стародавнього Сходу та Середземномор'я. Саме тоді була висунута гіпотеза стосовно проникнення в Західну півкулю шумерських, фінікійських, карфагенських, а пізніше — грецьких і римських мореходців, що грунтувалася на свід­ченнях сучасників про високе мореплавське мистецтво цих народів, а також на туманних повідомленнях стародавніх авторів про далекі морські мандрівки на захід, за межі «стовпів Геркулеса».

Наприкінці XIX — на початку XX століття після низки археологічних відкриттів увага була привернута до єгипет­ської цивілізації. Природно, що коли в Америці археологи знаходили пам'ятки, які мали певну схожість з єгипетськи­ми, їх пов'язували із впливом культури Єгипту.

Більшість учених виступали проти «єгипетської теорії».

Остання сенсаційна гіпотеза про походження індіанських цивілізацій виникла наприкінці 60-х років у швейцарського дилетанта-археолога Еріха фон Денікена. Вона відома за бестселером «Спомин про майбутнє», в якому перед нами постають уже не майя чи наска, а космічні пришельці, котрі несуть диким індіанцям культуру.

Таким чином, у значній частині теорій походження індіанців та їхньої культури так звані «дифузіоністи» наполягають на тому, нібито досягнення американських аборигенів є результатом культурних впливів.

Адже сьогодні науково доведено, що в Старому Світі найважливіші досягнення людства, такі як землеробство, металообробка, колесо, календар, писемність, винайдені на Стародавньому Сході й набули поширення шляхом куль­турного запозичення.

У ролі прямих антиподів неодифузіоністів виступають в американістиці так звані «ізоляціоністи». До них належить більшість антропологів, етнографів і археологів, тобто саме тих спеціалістів, які безпосередньо стикаються з конкрет­ним історичним матеріалом. Вони глибоко переконані, що цивілізації американських індіанців розвинулися цілком самостійно, без впливів іззовні. Реальною підставою по­глядів ізоляціоністів є, насамперед, географічне положення Америки, відокремленої океанами від інших частин світу, а також уже встановлений у загальних рисах безперервний і самостійний процес розвитку основних давньоамерикан-ських культур; і, зрештою, відсутність прямих і пере­конливих доказів американо-азійських зв'язків у доколумбову епоху.

Відповідно до даних геології, розсунення материків і утворення Атлантичного океану могло мати місце най­пізніше в третинний період, що закінчився більше мільйона років тому. Проте в ті давні часи на Землі існував лише далекий предок людини — рамапітек, якого антропологи визначають як першу людиноподібну мавпу, котра жила близько 14 млн років тому. А, певно, 5 млн років тому з'явилися різні види вищих людиноподібних приматів, австралопітеків, і лише близько 1 млн років тому постала найдавніша викопна людина — пітекантроп. На Амери­канському континенті вона належить тільки до Homo sa­piens, яка виникла не раніше 100 тис. років тому. Важливим доказом проти автохтонного походження американської людини є також відсутність великих антропоїдів в архаїчній фауні континенту.

Згідно з останніми науковими даними, вихідці з Азії з'явились у Новому Світі під час останнього Вісконсин-ського льодовикового періоду, під час якого тисячі кубічних кілометрів води перетворилися на лід, що значно знизило рівень світового океану. Саме в цей період між Азією та Америкою в районі Берінґовоі протоки утворився сухо­путний міст, який існував, очевидно, до кінця Віскон-синського періоду. Саме через цей міст пройшло чимало азійських переселенців. Щодо характеру культури, яку вони принесли з собою, то про неї наука знає ще небагато. Не викликає сумніву одне: перші поселенці Нового Світу були мисливцями й збирачами верхньопалеолітичного типу. З Азії в Америку разом із людиною, а можливо, і рятую­чись від неї, перебралися також мамонти, бізони, шаблезубі тигри, коні, верблюди, вовки та інші тварини. Адже палеонтологи стверджують, що з 54 відомих представників четвертинної фауни Америки 48 мали азійське походження.

Найдавнішу стоянку первісних американців, знайдену в печері «Сандіс» (штат Нью-Мексико), археологи датують приблизно 25 тис. років тому, що збігається з приблизно визначеним строком існування суходолу на місці Берінгової протоки й, відповідно, з періодом міграції зі Старого в Новий Світ — 30—25 тис. років тому.

Під час цього великого переселення стародавнім ми­сливцям доводилося перетинати різні кліматичні зони (від арктичних снігових рівнин до вічнозелених тропічних лісів), вступати в різноманітні контакти з такими ж бродя­чими групами переселенців, подовгу жити в певному при­родному середовищі, пристосовуючи до нього свій побут і господарство. Майже 600 поколінь первісних людей протягом 18 тис. років (XXV—VII тис. до н. є.) йшли цим тяжким і небезпечним шляхом.

У ході постійної міграції і, відповідно, метисації монголо­їдні у своїй масі племена зазнали істотних змін і посту­пово перетворилися на новий фізичний тип — «амери­канських індіанців». Стародавній протоамериканський антропологічний тип у найбільш чистому вигляді представ­лений у сучасному корінному населенні Центральної і Південної Америки, тоді як індіанцям та ескімосам Пів­нічної Америки властиві помітніші монголоїдні риси. Це пов'язано, мабуть, із пізнішими хвилями переселенців з Азії.

Усі ці дані свідчать про складний і довготривалий процес освоєння вихідцями з Азії безмежного простору Американського материка. Ланцюжок окремих знахідок палеоіндіанської епохи, що простягнувся від Аляски до Вогненної Землі, вказує на спрямування та час поступового просування на південь великих мас людей.

Найсприятливіші для життя умови предки індіанців знайшли в Центральній Мексиці: м'який і здоровий клі­мат, численні озера, зелені луки, пасовиська гірських долин. Раптово наприкінці VIII тисячоліття до нашої ери від­бувається різка зміна клімату. Він стає набагато сухішим і теплішим, близьким до сучасного. Рослинний і тваринний світ континенту спіткала справжня катастрофа. На значній території, від південноамериканського штату Юта й до північних кордонів Месоамерики*, вологі луки й савани перетворюються на посушливі степи й напівпустелі. Всі рослини, які потребували багато вологи, гинуть, а разом з ними швидко вимирають майже всі великі тварини плейстоценової епохи. Полювання на великих тварин пере­стало забезпечувати життя людей, але збирачі диких плодів і рослин вижили. Рибальство, добування річкових і мор­ських молюсків, полювання на дрібних звірів і птахів були важливим доповненням до рослинної їжі. Сліди культур збирачів знайдені в багатьох районах Месоамерики, всі вони виникають приблизно в VII—VI тисячоліттях до нашої ери. Потім ланцюг історичного розвитку начебто порушу­ється, археологічні знахідки свідчать про практично зрілу культуру ранніх землеробів близько 2000 року до нашої ери. Таким чином, епоха первісних мисливців і збирачів відокремлена від епохи осілих землеробів значним від­тинком часу, що дорівнює майже 5 тисячоліттям.

Протягом цих 5 тисячоліть на Американському материку відбувалися процеси, які стосовно історії Старого Світу дістали назву неолітичної революції. Саме тому пошук центру переходу до землеробства, центру доместикації диких рослин у Новому Світі відкривав прямий шлях до розв'я­зання проблем американських цивілізацій доколумбової епохи.

Першим, хто поставив і успішно вирішив це складне питання, був видатний учений, академік Микола Іванович Вавилов. Після низки ботанічних експедицій до Західної півкулі він ше на початку 30-х років дійшов висновку, що в доколумбову епоху в Новому Світі існували два основні осередки землеробства, які виникли й розвивалися неза­лежно від Старого Світу: мексиканський (включаючи час­тину Центральної Америки) й перуансько-болівійський. Перший осередок дав людству маїс (кукурудзу), квасолю, гарбуза, какао, бавовник-упланд; другий — картоплю. Крім того, за спостереженням Вавилова, всі головні осередки американського, як і світового, землеробства містилися, як правило, в гірських тропічних і субтропічних зонах, де були найсприятливіші умови для доместикації рослин і життя стародавньої людини. Саме в цих районах і виникли великі цивілізації доколумбової Америки: майя, сапотеків, толь-теків, ацтеків, інків. Вавилов особливо підкреслював зна­чення Північної Мексики як найімовірнішого, на його думку, центру культивування маїсу в Новому Світі. Слід зауважити, що висновки М. І. Вавилова, побудовані лише на ботанічному матеріалі (ніяких інших джерел з даного питання тоді й не було), цілком підтвердилися результатами останніх археологічних досліджень.

Щодо лінгвістичної картини Американського континен­ту, то вона досить строката. Та дослідження лінгвістів дають змогу реконструювати деякі мовні процеси цього періоду. Вважається, нібито мови першої хвилі переселенців — макромайя — сформувалися вже на Новому континенті. На користь цієї гіпотези свідчить той факт, що обгрунтовано їх не вдалося пов'язати з жодною мовою Старого Світу. Спроби встановити генетичну спорідненість з алтайськими, фінно-угорськими, сино-тибетськими мовами не можуть вважатися переконливими. Розпад сім'ї макромайя відбу­вався внаслідок розселення племен аж до території Централь­ної Америки, що не виключало можливості зворотного руху на північ у зв'язку зі змінами клімату. Тут аборигени зустрілися з новою хвилею переселенців, яка говорила мо­вами сім'ї макрокечуа. Спочатку вони жили на північ від племен сім'ї макромайя, в основному в степовій зоні Пів­нічної Америки. Рухаючись на південь, не змогли утриматися на вузькому Панамському перешийку й змушені були рухатися далі, тримаючись Тихоокеанського узбережжя. Таким чином, вони зайняли зону на захід від Анд аж до Вогненної Землі, витіснивши більш ранніх переселенців. У результаті всіх цих численних переміщень племен до II тисячоліття до нашої ери етнічна й лінгвістична карти Америки набули великої строкатості.

Близько 2300—2000 років до нашої ери в Месоамериці виникають перші постійні селища землеробів — ще не­великі за розміром і з досить тонким культурним шаром. Остаточне формування осілого життя стародавніх землеробів завершується близько 2000 року до нашої ери. Таким чином, початкові спроби вирощувати корисні рослини здійсню­валися збирачами ще з кінця VII тисячоліття до нашої ери. Перші експерименти з корисними рослинами вже в IV тисячолітті до нашої ери мали своїм результатом появу основного тріо культурних рослин Нового Світу — маїсу, квасолі й гарбуза, які й досі переважають у наборі продук­тів харчування мексиканських селян. Наприкінці НІ тисячо­ліття в передових за розвитком районах Месоамерики земле­робство починає відігравати вже вирішальну роль у господар­стві, випередивши за обсягом своєї продукції частку збирання й полювання. В цей же час чи трохи пізніше вперше з'являється кераміка: у східних районах США (1500 p. до н. є.), в Еквадорі й Панамі (2500—2100 pp. до н. є.) і в Південній Мексиці (2300—1900 pp. до н. є.). Вироби з вищеназваних областей, попри свій примітивізм і недосконалість, зовсім не схожі між собою, що вказує на їхнє незалежне походження.

Слід зауважити, що, на відміну від Старого Світу, рання землеробська культура, як і найстародавніші цивілізації Нового Світу, розвивалися без найважливіших винаходів стародавності. Виплавка металів, свійські тварини, колісний транспорт, гончарський круг, плужне землеробство були тут невідомі. Метали (крім заліза), що з'явилися в Месоамериці вже під час занепаду цивілізацій класичної епохи, вико­ристовувалися головним чином для виготовлення прикрас і ритуальних предметів. Фактично не лише ранні землероби, а й найрозвинутіші народи Нового Світу жили в кам'яному віці, оскільки основні засоби праці були кам'яними.