Культура доколумбових цивілізацій та їхня своєрідність

Сучасна історична наука подшяє історію доколум­бових цивілізацій і держав на Американському континенті на два великі етапи — найстародавніший і стародавній.Це пов'язано як із різним ступенем інтенсивності процесів фор­мування класів і зрілості державних утворень, так і з тим, що між вказаними періодами лежить проміжок (приблизно VIII—XII ст. н. є.), протягом якого відбувається розпад усіх перших державних утворень (найстародавніших); після ж цього періоду-межі почали формуватися (в деяких випад­ках відроджуватися) держави й цивілізації, які, хоч і були сучасниками європейського Відродження, проте за характером суспільних відносин можуть належати лише до стародавніх.

Основні регіони існування доколумбових цивілізацій — Месо-америка й Центральні Анди. Найдавніші цивілізації Месо-америки: ольмеків, майя, теотіуакан, тольтеків, тотонаків, сапотеків; у Центральних Андах відповідно — чавін, паракас, наска, мочіка й тіауанако.

Стародавні цивілізації як Месоамерики, так і Анд пред­ставлені територіально великими державними утвореннями типу імперій, до складу яких входили різні народи: в Месо-америці це держава майя й царство ацтеків; в Андах — імперія інків і царство Чимор.

Культура найстародавніших цивілізацій Центральних Анд

Приблизно у другій половині II тисячоліття до нашої ери формується цивілізація Чавін, ареал якої охоплює північно-західну частину сучасного Перу. Її витоки дуже давні.

Головна пам’ятка Чавіну, яка має назву Чавін-де-Уантар, розташована в перуанській провінції Уарі. Чавін-де-Уантар був великим релігійним центром, на що вказують зобра­ження священних тварин (котячих, кондорів, змій) і наяв­ність спеціальних місць культового призначення. Основним будівельним матеріалом у чавінців було каміння, в обробці якого вони досягли великої майстерності. Разом із тим саме в чавінському суспільстві вперше в Андській області знай­шли застосування метали, спочатку золото, а потім срібло й мідь. Високий рівень ремесел сприяв установленню широ­ких торговельних зв'язків із дуже віддаленими районами.

Період другої половини І тисячоліття до нашої ери перуанські вчені іменують епохою регіональної емансипації, коли йдеться не стільки про звільнення місцевих культур від чавінського впливу, скільки про плідну взаємодію між чавінськими й місцевими елементами. Ця взаємодія під­готувала якісно новий етап у найстародавнішій історії Анд-ської області, що дістав назву «епохи регіонального роз­квіту», або «етапу класичних локальних культур». Ідеться про виникнення нових цивілізацій — Паракас, Наска, Мо-чика, Тіауанако — у перші століття нашої ери.

Культура Паракасу зазнала великого злету, й особливе захоплення викликають паракаські тканини. В жодній части­ні Земної кулі на цьому ранньому ступені суспільного розвитку ткацьке мистецтво не досягло такої довершеності.

Другим значним досягненням паракаської цивілізації був високий рівень хірургії, яка широко застосовувала засоби антисептики та анестезії. Зрозуміло, що досягнення пара-каських ремісників і вчених, високий рівень їхньої спеціа­лізації стали можливими завдяки успішному розвиткові землеробства. У могильниках Паракасу знайдено залишки маїсу, квасолі, арахісу. Крім цього, паракасці користувалися щедрими дарами берегової акваторії Тихого океану.

Перша половина І тисячоліття нашої ери була періодом становлення цивілізації Наска, генетично пов'язаної з пара-каською та однією з її гілок, яка остаточно відокремилася на рубежі III—IV століть. Зберігаючи в перетвореному вигляді багато чого з паракаської спадщини, Наска дала в той же час зразки оригінальних проявів культури — полі­хромну кераміку, незвичайну за стилем і змістом; деякі мотиви малюнків (котячі, двоголові змії) походять із куль­тури Паракасу.

Виробничою основою суспільства Мочика було зрошуване землеробство. Досить далеко в мочиканському суспільстві зайшов про­цес відокремлення ремісництва від землеробства. Про роз­виток ткацького виробництва свідчить зображення на одно­му мочиканському глечикові цілої ткацької майстерні. Най­частіше виготовлялися тканини з бавовни, рідше з вовни, іноді вовну додавали до бавовняних тканин.

Одне з перших місць Мочика займали в галузі металургії й металообробки (золото, срібло, мідь і сплави цих металів). Значні успіхи були досягнуті в містобудуванні.

Цивілізація Мочика зникає приблизно у VIII столітті, в той самий час, коли починається так звана «експансія», Тіауанако, але на її місці постають нові культури, які успадкували непересічні елементи культури Мочика.

Щодо цивілізації Тіауанако, яка поширилася на великій території Центральних Анд, то її витоки лише в 1931 році виявив американський учений У. К. Беннет у південній частині басейну озера Тітікака. Ці знахідки датуються се­рединою — другою половиною І тисячоліття нашої ери.

Якщо стосовно етнічної належності творців культури Чавін, Паракас і Наска важко висловлювати навіть припу­щення, то етнолінгвістичний склад творців Тіауанако є більш визначеним: багато дослідників припускають, нібито це були далекі предки сучасних індіанців аймара.

Найяскравішою пам'яткою цієї цивілізації є городище Тіауанако в Болівії, на південь від озера Тітікака, — місце ймовірного центру тіауанакської культури.

Розквіт культури Тіауанако припадає на другу половину І тисячоліття нашої ери, коли вплив цієї цивілізації поши­рюється на велику територію — від північного заходу Аргентини до північних районів Перу, охоплюючи ще й перуанське узбережжя. В XIII столітті внаслідок внутрішніх суперечностей, зокрема відокремлення периферійних воло­дінь від центру, тіауанакське суспільство занепадає. Заги­бель Тіауанако завершує епоху найдавніших цивілізацій у Центральних Андах. Усі цивілізації й культури розвивалися тут у взаємодії одна з одною, що дає змогу латино­американським дослідникам говорити про найдавнішу те­риторію Центральних Анд як про єдину культурно-істо­ричну область.

На уламках Тіауанако виникла конфедерація індіанців аймара, котрі владарювали на Болівійському плоскогір'ї й деяких високогірних долинах. Конфедерація індіанців чанка, які в цю епоху тільки вийшли на історичну арену, займала порівняно невеликий район у гірському Перу. Водночас у долині Куско й на деяких близьких землях з'явилися передумови для посилення племен кечуа, яким у наступний історичний період довелося відіграти вирішальну роль у становленні держави інків.

Культура стародавніх цивілізацій Центральних Анд. Тауантисуйу — «імперія інків»

У сучасній історичній науці дедалі більше утверджується думка, буцімто в долині Куско, де формувалася культура інків, протягом попереднього тисячоліття етнічний склад її жите­лів змінювався кілька разів, адже вона багато разів става­ла районом еміграційних і рееміграційних процесів. Якщо виходити з топоніміки району Куско, частина якої, без сумніву, доінкського походження, то тут іще до появи інків жили племена кечуа. Певною мірою культурна спадщина цивілізації Тіауанако відіграла не другорядну роль у станов­ленні інкського суспільства. Іншими словами, інкська культура й сам інкський етнос, які виникли до XII—XIII століть, — результат вельми складного процесу взаємодії культур різних етносів протягом періоду, який тривав понад тисячоліття.

Цивілізація інків — панперуанська й навіть загальноцентральноандська, і не лише тому, що вона охопила величезну територію Центральних Анд (усі гірські райони Перу, Болі­вії, Еквадору, а також частково Чилі, Аргентину й Ко­лумбію.

Таким чином, якщо «інки» — це назва народу або правлячої соціальної верхівки, то «інка» (в однині) — глава держави інків.

Інки називали свою державу Тауантисуйу — «Чотири сто­рони світу», або точніше «Чотири чверті», маючи на увазі чверті земного кола.

В Тауантисуйу ремесло було відокремлене від землеробства й скотарства. Є також відомості й про існування профе­сійних гендлярів, які, очевидно, не були вільні від держав­ного контролю. Інки практикували переселення до столиці Куско висококваліфікованих ремісників із різних областей держави. Особливо успішно розвивалися кераміка, ткацтво, обробка металів, фарбувальне виробництво. Добре розвину­тою була будівельна техніка. Для мореплавства використо­вувалися спеціальні, обладнані парусами, плоти, що мати вантажопідйомність у декілька тонн.

Високий рівень виробничої діяльності в Тауантисуйу зумовлював значний розмір додаткового продукту, що за­безпечило розквіт цивілізації. Бруковані шляхи, які про­стягайся на тисячі кілометрів, величні храми, оздоблені золотом, сріблом і дорогоцінними каменями, надзвичайне мистецтво муміфікації, розвинута медицина, «вузликове письмо» — кіпу, що сприяло широкому потокові інфор­мації, добре налагоджена система поштової служби й сповіщення за допомогою скороходів — часки, відмінно поставлена статистика, чітка система виховання і освіти, жанрово-тематична спрямованість поезії й драматургії — ці та багато інших проявів матеріальної й духовної культури кечуа свідчать, що стародавнє суспільство Центральних Анд на момент зустрічі з іспанськими завойовниками аж ніяк не вичерпало своїх можливостей.

У 1531 році Франсиско Пісарро відплив із Панами заво­йовувати державу інків, чутки про багатство якої доходили до Центральної Америки, що вже була захоплена іспанцями. А за півстоліття до цієї події до складу Тауантисуйу ввійшло царство Чимор — друга велика цивілізація Центральних Анд стародавнього періоду.

Царство Чимор виникло на території, яку в найдавніші часи займала держава Мочика. З цивілізацією Мочика його пов'язували не лише територія, а й значні культурні за­позичення. Період виникнення цієї держави вчені відносять до XII—XIV століть. Його столицею було місто Чан-Чан.

Виробничою основою царства Чимор стало зрошува­не землеробство. Воду для цього брали з гірських річок, будуючи канали. Вирощували маїс, квасолю, гарбузи, пе­рець тощо. Розводили лам, особливо у передгір'ях і гірській місцевості, які, хоч і в обмежених розмірах, мало царство Чимор. Широкого розвитку набули ремесла: гончарне, тек­стильне, будівельне, а особливо — обробка металів. Коли інки захопили Чимор, вони в масових масштабах пере­селяли майстрів з обробки металів до своєї столиці Куско.

Про політичний устрій і соціальну структуру царства Чимор мало відомостей. Десь між 1460 —1480 роками після тривалого опору пра­вителі Чимору були змушені визнати владу Верховного Інки.