Культура Латинської Америки колоніального періоду й проблема культурного синтезу.

Доля Латинської Америки та історія європей­ської колонізації континенту пов'язані з особливостями міс­цевих культур і процесом заселення її європейцями. Сама назва «Америка» з'явилася в 1507 році внаслідок випадкового збігу обставин. її запровадив молодий учений-космограф з Лотарінґії М. Вальдзеємюллер. Він захоплю­вався написаними Амеріго Веспуччі листами про подорож до Америки в 1501 — 1502 роках і запропонував назвати Новий Світ на честь автора цих текстів. Космограф не підозрював, що Колумб і Веспуччі побували на одному й тому ж континенті. Топонім «Америка» вперше використав фламандський картограф Меркатор у 1538 році. Що ж до іспанців, то вони аж до XIX століття називали Америку Вест-Індією.

З ім'ям Колумба традиційно пов'язують початок колоні­зації Нового Світу. Насправді ж Колумб був засновником першого тимчасового (Ла Навідад, 1492 р.) та першого по­стійного (Ізабелла, 1493 р.) поселень європейців в Америці. Проте ці поселення-фортеці сам Колумб розглядав як перший крок для створення факторій з метою здійснення обміну з індіанцями чи работоргівлі. Адже панівною ідеєю, якою керувалися іспанці в поході, був пошук протоки, що вела до Ост-Індії. Колонізація, або створення переселен­ських колоній, експлуатація та асиміляція аборигенного населення, почала здійснюватися скоріше проти його ба­жання спочатку посланцем корони Бобадільєю, а потім, з 1502 року -- новим губернатором острова Еспаньйоли (Гаїті) Ніколасом Овандо.

Перші кроки з освоєння Еспаньйоли виявилися не зовсім вдалими. Вже на кінець першого десятиліття XVI століття правителі острова досить песимістично оцінювали його перспективи, як і майбутнє іспанської колонізації Америки взагалі. Проте в 1508 році був захоплений острів Пуерто-Ріко, у 1509 — Ямайка, а через рік почалося за­воювання Куби. У 1511 році іспанці з'явилися в Панамі, а в 1513 відкрили Тихий океан.

Нова хвиля інтересу іспанців до Америки була пов'язана з відкриттям і завоюванням міст-держав майя та держави ацтеків у 1519—1521 роках. Головний герой конкісти, за­сновник Віце-королівства Нова Іспанія Е. Кортес — типо­вий іспанський ідальго кінця XV — початку XVI століття.

Другим героєм завоювання став Ф. Пісарро, який на батьківщині був чабаном. Він підкорив величезну імперію інків. Регіон високих цивілізацій став опорою іспанського уряду в Америці. Феодальні відносини швидко адаптували­ся в Новому Світі.

Територія Чилі була завойована в 1540—1550-х роках Педро де Вальдивією. На землі майбутніх Аргентини, Уругваю та Парагваю колонізатори рухалися трьома потоками — з атлантичного узбережжя, з Перу й Чилі. Ці походи розтяг­нулися на кілька десятиліть: з 1515—1516 років, коли від­булася експедиція Соліса, до заснування Буенос-Айреса в 1580 році. Колумбію, Венесуелу, Центральну Америку іспанці освоювали в 20—40-х роках XVI століття.

В 1573 році спеціальним указом Філіппа II в офіційних документах заборонялося використовувати слово «конкіста». Іспанія оголосила «пасифікацію», тобто мирну колонізацію захоплених територій, хоч на практиці завоювання та освоєння земель ішли поряд.

В адміністративному відношенні американські колонії Іспанії, що розташувалися на територіях Північної, Централь­ної, Південної Америки та островах Карибського басейну, ділилися на віце-королівства Нова Іспанія, Нова Гранада, Перу, Ріо-де-Ла-Плата та генерал-капітанства Гватемала, Куба, Венесуела, Чилі.

Португальська колонізація Америки, попри відкриття Бразилії в 1500 році, почалася тільки в 1534 році. Спочатку це були спадкові феодальні володіння, що простяглися вздовж атлантичного узбережжя і належали донатаріям, яких обирали із знатних дворян. Але від 40-х років XVI сто­ліття колонія перейшла до безпосереднього управління португальською короною. У 1581—1640 роках Португалія входила до складу іспанської монархії, а в 1630—1654 роках португальські колоністи й метрополія вели війну з голландцями, які заволоділи значними північними районами Бразилії.

Європейська колонізація глибоко порушила індіанський світ. Хвороби, завезені з Європи, знищили сотні тисяч індіанців. Перша епідемія віспи спалахнула на Гаїті вже в 1493 році. Потім настала черга кору, дезинтерії, прокази, чуми тощо. Чисельність аборигенного населення за короткий період внаслідок війн, хвороб, нещадної експлуатації зменшилася в 10—20 разів.

Те явище, яке сьогодні називають «зустріччю» Старого і Нового світів, спочатку являло собою жорстоке зіткнення, що закінчилося перемогою європейської цивілізації.

Характер цієї взаємодії був зумовлений гігантським роз­ривом у рівнях розвитку між іспанським та індіанським світами. Суспільства, що вступили в контакт, перебували в різному історичному часі: пізнє феодальне суспільство Європи, в якому починався генезис капіталізму, і соціальні системи, котрі перебували на стадії первісності, на переході до класового суспільства або на рівні стародавніх Шумеру чи Єгипту.

Коли стикаються такі разюче відмінні одна від одної людські реальності, їхня реакція, за загальним правилом, має характер заперечення чужого світу.

Автохтонні індіанські культури з багатьох основних параметрів (насамперед характеру релігійних традицій) були несумісні з християнською культурою метрополії. У той же час економічні й соціально-політичні звичаї доколумбових цивілізацій Нового Світу мали певні риси, які виявилися доцільними в системі панування іспанських колонізаторів.

Після встановлення системи колоніального панування в Іспанській Америці спостерігається взаємодія культури метрополії з елементами автохтонних культур, хоч їхня цілісність була вже порушена.

Перша стадія співіснування в Латинській Америці двох світів сформувала таку єдність, у межах якої кожна її складова зберігає по можливості себе, а нова якість не виникає. Це скоріше симбіоз різних культур у рамках нової культурної цілісності. Він став вихідним пунктом у процесі синтезу культур.

Колоніальний період, який охоплює для іспаномовних країн Південної Америки й Бразилії три століття, а для Ґайяни, Французької Гвіани й Сурінаму — навіть п'ять століть, посідає особливе місце в етнічній історії латино­американських країн. У цей час у Новому Світі склалися три основні расові й культурні групи, з яких утворилися пізніше нації цього регіону. Саме тоді була закладена осно­ва расових і етнічних компонентів майбутніх націй і визначився тип їхніх взаємовідносин.

Тип етносоціальної структури колоніальних суспільств установився в результаті конкісти відразу ж: європейсь­ка, а потім європейсько-креольська група посіли керівне становище, індіанська — підкорене. Вже в XVI столітті до експлуатованої групи ввійшли й негри. Але форма, в якій реалізовувалися ці стосунки, з часом змінювалася. В перші століття іспанська адміністрація запроваджувала непряму форму експлуатації індіанської праці у вигляді енком 'єнди, при якій колоніст (енкомендеро) виступав як посередник між дорученими його опіці індіанцями й державою.

Три основні расові компоненти майбутніх латиноамери­канських націй — європейці, індіанці й негри — довгий час існували як контрастні расово-етнічні групи (з числен­ними підрозділами). Про єдиний етнос на території будь-якого віце-королівства або капітанії не можна говорити не лише в колоніальний період, а й у перші десятиліття XIX століття.

В процесі етнічної історії змінювалося значення кожної з цих груп, не залишалося сталим їхнє співвідношення.

Індіанська група може бути виокремлена як етнорасова з певними застереженнями у зв'язку з тим, що для кожного з конкретних суспільств більшу ніж у креольській групі роль відігравали етнічні відмінності між окремими інді­анськими племенами. Проте на рубежі XVIII—XIX століть вона достатньо сфор­мувалася соціально й культурно, аби стати для багатьох індіанців (а також для певного числа креолів з нижчих верств) кінцевою, а не перехідною.

Негри в цих районах не лише створили локальні етнорасові фупи, подібні до індіанських. Суттєвим фактором, що визначив їхнє місце в етнічних процесах, був соціальний стан. В Америку вони прибули як раби, й навіть стосовно їхніх звільнених нащадків відчувається незмінний стерео­тип, згідно з яким темна шкіра асоціювалася з низьким соціальним статусом. А втім на півночі Південної Америки, де вільне нефитянське населення під кінець колоніального періоду було численним, руйнування расової ієрархії під натиском буржуазних відносин проявилося досить яскра­во. У Новій Ґранаді й Венесуелі наприкінці XVIII століття практикувалася купівля розбагатілими мулатами в короля особливих грамот, так званих cedillas de gracias al sacar, які давали їм формальне право вважатися «білими».

Мова завойовників стала в Латинській Америці панівною. Індіанські мови були витіснені у вузьку сферу побутового спілкування і втратили свій національний статус. Але через постійні контакти з місцевим населенням іспанська мова почала збагачуватися новими словами й зворотами, які поступово ставали звичними в іспаномовному середовищі й увійшли в повсякденний ужиток.

У здійсненні колоніальної політики метрополія спиралася на католицьку церкву. Виключне право патронату над церк­вою в Новому Світі, дароване папою Римським, розгля­далось іспанською короною як один із найважливіших її економічних і політичних привілеїв у Західній півкулі. Воно було дароване Ватиканом іспанським королям за участь у вигнанні маврів із піренейських земель у процесі Рекон­кісти. Королівський патронат володів правом призначати представників вищої й середньої церковної ієрархії, здійснювати контроль за їхньою діяльністю, засновувати церкви й монастирі, відраховувати на свою користь одну дев'яту від усієї суми церковної десятини.

Активну діяльність у колоніях розгорнули й чернечі ордени. На початку XVII століття в Новій Іспанії релігійним орденам належала третина всіх громадських і приватних споруд, земельних угідь та іншого нерухомого майна; тут було 400 монастирів і понад 5 тис. ченців. Через півто­ра століття францисканці (найчисленніший місіонерський авангард католицької церкви) мали в 1789 році під своїм керівництвом в Іспанській Америці й на Філіппінах 241 монастир, 139 парафій і 163 місії. Всього ж на початку XIX століття в колоніях налічувалося від 30 до 40 тис. церковнослужителів і близько 4 тис. монастирів.

У 1568 році в Перу, а в 1572 році в Новій Іспанії з'явилися перші представники найвойовничішого католи­цького ордену — Громади Ісуса.

Гуманістична й просвітянська діяльність частини місіонерів поступово почала давати свої плоди.

Місіонери усвідомлювали поверховість християнізації індіанців, знали про збереження язичницьких культів, про жертвопринесення й таке інше, проте хроніки свідчать, що їхня діяльність, як і раніше, мала роз'яснювальний і проповідницький характер. Осягнення індіанського світу й поступове навернення індіанців до християнства за при­кладом власних чеснот — такої політики дотримувалися місіонери-гуманісти.

Разом з тим місіонери виявилися першими зацікавле­ними дослідниками аборигенної культури, значною мірою її знання забезпечувало успіх місіонерської діяльності.

Водночас прищеплення християнства на індіанський фунт, на міфологічну свідомість, обтяжену ще й внутрішнім опором насильницькій християнізації, створювали підґрунтя для суттєвої трансформації ортодоксального католицизму й формування так званого народного католицизму, в його різних зонально-регіональних і національних варіантах по всьому континенту.

Одна з характерних рис колоніальної політики Іспанії в Америці — величезний розмах містобудівництва.

Саме барокко в різних місцевих і стадіальних варіантах визначило своєрідність архітектури Латинської Америки колоніальної епохи

Виникнення місцевих художніх шкіл у колоніальній Латин­ській Америці припадає на XVII століття, а розквіт — на XVIII століття. В колоніальний період у Латинській Аме­риці домінував культовий живопис, проте, окрім картин релігійної тематики, що оздоблювали храми, художники досить часто писали портрети відомих церковників, віце-королів, губернаторів провшцій, членів їхніх родин. Натюр­морт і побутовий жанр з'явилися значно пізніше, лише в середині XVIII століття, і були поширені меншою мірою (переважно в Мексиці).

В XVI столітті латиноамериканський живопис зазнавав в основному впливу італійської школи; у XVII — на початку XVIII століття — іспанської, яка розквітла там у цей період; в середині XVIII століття в ній з'являються риси, запози­чені з французького живопису.

Музична культура Латинської Америки історично склалася на основі трьох культурних джерел: американського (індіан­ського), європейського (передусім іспанського й португальського) і африканського. Роль кожного з них була неоднаковою в різних регіонах континенту — залежно від рівня індіанської культури, чисельності негритянського населення, зв'язків далекого району з метрополією й характеру його економіч­ного, політичного й культурного розвитку, а також низки інших об'єктивних причин.

Разом із тим ці три різні генетичні корені відчутні й у структурі сучасної латиноамериканської музики, в якій вирізняються відповідно три шари або сфери: музика індіанська, креольська (тобто європейського походження) та афроамериканська. З цих трьох складових тільки індіан­ська музика є автохтонною культурою. Креольська та афро­американська музика — порівняно молоді новоутворення, котрі сформувалися лише наприкінці XIX століття.

Історично креольська музика — ніщо інше як іспанська й португальська, що еволюціонували в колоніях інакше, ніж у метрополіях. Афроамериканська музика — продукт взаємодії європейської (вихідної) і африканської (асимілю-ючої) музичних культур. Генетично афроамериканська му­зика являє собою ту ж європейську музику, перетворену тривалою виконавською традицією американських негрів.

У різних районах континенту домінує та чи інша му­зична культура — креольська, індіанська або афроамери­канська.

Напередодні конкісти в Іспанії існували два основні різновиди театру — релігійний і світський, які в готовому вигляді були принесені на завойовані землі, й ця обставина зумовила схожість еволюції театрального мистецтва різних провінцій Нового Світу в колоніальний період.

Релігійний іспанський театр, що перебував під без­посереднім контролем католицької церкви, являв собою інсценовані ілюстрації до різних біблійних сюжетів. На но­вому грунті на нього покладалася ще одна функція — спри­яти залученню місцевого населення до християнської релігії. Не випадково вже в перші роки колонізації театр став однією з важливих царин місіонерської діяльності єзуїтів.

Але невдовзі стало очевидним, що «в чистому вигляді» іспанський театр навряд чи зможе успішно виконувати покладене на нього завдання. Його необхідно було видо­змінити, пристосувати до нової, відмінної від європейської, аудиторії, зробивши доступним для сприймання.

Яку еволюцію пройшов іспанський релігійний театр на американському Грунті, краще за все видно на прикладі одного з його провідних жанрів — ауто сакраменталь, що спочатку являв собою теологічну драму на один з біблійних сюжетів, в якому переплітались євангельські й схоластичні елементи. Жанр цей поширився практично скрізь на території Мексики, Перу, Колумбії, Бразилії та інших країн.

Паралельно з релігійним розвивається й світський театр. Слід нагадати, що на Іберійському півострові світський театр сходив до традицій народного мистецтва. Саме тому однією з ранніх його форм були сатиричні фарси, які спочатку можна було побачити лише на вуличних народних святах, а пізніше й у будинках знаті. За часів завоювання Америки в Іспанії особливо розквітнув жанр комедії.

На початку колоніальної епохи вистави здебільшого влаштовувались або в навчальних закладах, або в будинках вищих колоніальних чиновників. Найчастіше театральні дійства присвячувалися різним святам та урочистим подіям. У нових, відмінних від європейських, умовах світський театр починає видозмінюватись.

У XVII і XVIII століттях тенденції, що намітилися в латиноамериканському театрі в XVI столітті дістають свій подальший розвиток.

Кардинальною віхою в мистецькому житті Латинської Америки XVII—XVIII століть стає поява перших теат­ральних приміщень. У середині XVII століття в Лімі завер­шується будівництво театру «Принсипаль». У Мексиці сто­річчям пізніше урочисто відкривається театр «Новий Колі­зей», а в Аргентині приблизно в той же час відчиняє двері перед глядачами «Будинок комедії», або «Ранчерія».