Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Загальна характеристика християнського світогляду






Новим фактором, який вплинув на формування людинознавчих концепцій і визначив їх подальший розвиток, стало прийняття Київською Руссю християнства, що призвело до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу, яка по-новому поставила проблему людини, розуміння її сутності та призначення в світі. Християнський світогляд стає панівним і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і зокрема у формуванні філософського мислення.

Однак, щодо ролі введення християнства на Русі існують дві основні протилежні точки зору. Окремі автори вважають, що процес християнізації мав руйнівний характер щодо цінностей, які містилися в міфології і загалом у духовній культурі наших предків. Так, І.Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу» писав: «Дуже рання візантійська християнська просвіта захопила й спинила її (українську міфологію) в самому процесі розкриття, повернула духовне життя українського народу на іншу стежку й занапастила багато цікавого для науки в українській міфології» [48; 3]. На думку багатьох вчених (І.Огієнко, Л. Силенко, Б.Рибаков, М.Попова, В.Шопен, Я.Оріон, Г.Лозко та ін.) наша традиційна предківська віра не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду і духовної культури народу. Та все ж переважна більшість авторів, що досліджує історію української культури, сходиться на тому, що християнство стало могутнім рушієм духовного прогресу нашого народу. Звичайно, як усе нове, що є запереченням старого, християнський світогляд заперечив язичницько-міфологічне світосприйняття. Однак це було заперечення діалектичне, яке поряд із відкиданням включає в себе момент збереження, утримання того позитивного, що слугує дальшому процесу розвитку.

З іншого боку християнство на перших порах повинно було рахуватись із тими духовними потенціями, які містив міфо-язичницький світогляд. Тому десь до кінця ХІ ст. тривав своєрідний «діалог» між християнськими і язичницькими світоглядами, що зумовило поліфонію думок, своєрідність поглядів на людину. Тому в поглядах на людину, її душу, характерним був дуалізм (визнання наявності, як в людині так і в душі двох першоначал – духовного і матеріального). На цій основі склалось нове на той час явище двовір’я (поєднання двох вір – язичницької і християнської) у свідомості русичів, яке можна назвати світоглядним синкретизмом, відбулось накладання християнської моделі світу на модель, вироблену в культурі східних слов’ян в більш ранні періоди історії.

Але поступово все чіткіше виявляються відмінності між язичницьким і християнським світоглядом. Язичницько-міфологічний світогляд мав чуттєво-образну форму, де одиничне, що проявлялося в уособленні природних явищ, домінувало над загальним, тому він не міг дати людині змогу подолати безліч злих сил. Виникла суперечність між світобаченням і світовідчуттям: світобачення потребувало узагальнень, а світовідчуття - конкретних уособлень. Це й зумовило кризу язичництва. Прогрес пізнавального процесу потребував подальшого абстрагування, опосередкованості, а не приземлення й безпосередності. Християнство відрізнялося вищим рівнем узагальнення.

Ця важлива деталь мала особливе значення для розвитку світоглядних орієнтацій давніх слов'ян. Річ у тому, що політеїстичний характер язичництва зумовлював хаотичність у поглядах на світ, на причинну залежність людини від тих явищ природи, які вона уособлювала в образі богів, що посилювало владу над нею стихійних сил природи. Християнство з його вірою в єдиного Бога дало нашим предкам ідею моноїстичного Всесвіту, в якому безмежна кількість і багатоманітність конкретних проявів буття пов'язані єдиною першопричиною. Це був справді значний крок в еволюції їхнього світогляду, який знаменував собою початок певної упорядкованості у світобаченні людини. Відбулася кардинальна переорієнтація поглядів на людину, якщо в міфо-язичницькому світогляді на перше місце виступав інтерес до проблеми ставлення людини до природи, то тепер проблема людини вирішувалась в контексті відношення «людина - Бог».

Основною домінантою нового світогляду, який закріплювало християнство, стало сприйняття значущості людини і людства в навколишньому світі. При всьому тяжінні язичницького світосприйняття з його втіленням божественного в природі, воно все-таки ставило людину в залежність від сил природи, а отже, і залежність від язичницьких божеств, які були уособленням цих сил, це породжувало страх перед стихіями, оскільки природа залишалась пануючою над людиною. Християнство змінило ціннісне ставлення людини до природи, воно сприяло подоланню страху перед нею. Страх перед стихійними силами природи, типовий для язичництва, в основному пройшов. З'явилась свідомість того, що природа дружня людині, що вона служить їй. Тому оточення перестало лише лякати людину.

Християнство винесло божество (Бога) за межі природи, поставивши в її центрі людину. Віднині стало аксіомою, що людина – центр Всесвіту і лише в ній є сенс існування світу. Однак світ, природа не залишилися самі по собі і в собі. Природа розглядалась як така, що служить людині, допомагає їй матеріальними благами, через неї Бог передає людині заповіді поведінки. Всесвіт повертається до людини, співчутливо бере участь у її долі. Саме під впливом цього людина «розправила плечі», світ постав перед нею своєю широтою, вона втратила страх перед світом, намагаючись підпорядкувати собі навколишній простір, відкрила для себе далекі країни, зв’язки з якими почали налаштовуватись завдяки християнській релігії.

Християнство, як зазначають дослідники, уніфікує сили добра та зла. Людина вручає себе волі єдиного Бога, і лише він може вирішувати, що буде з людиною після смерті, ніхто з людей вже не може втрутитися в цей процес. Християнство допомагає людині звільнитися від невпинної і знесилюючої боротьби з безліччю злих та підступних сил, від постійного страху перед недоброзичливцями, не лише природними, а й людськими [17].

Варто відзначити ще один важливий морально-психологічний аспект у перемозі християнства над язичництвом. Язичницький світогляд не давав людині жодної перспективи після смерті, ніякого полегшення в потойбічному світі, який у свідомості давніх слов’ян уподібнювався до поцейбічного: людина і в загробному житті залишалася зі своїми турботами про хліб насущний (для цього разом з нею ховали знаряддя праці), з тими видами діяльності, які вона виконувала на землі. Християнство з його альтернативою раю і пекла дало надію, можливість ціннісного вибору, наповнило земне існування певним сенсом, цінністю перед перспективою спасіння. А як відомо там, де є вибір там є і свобода.

У новому християнському світобаченні чітко протиставляється духовне і матеріальне (на відміну від язичницького світу де була відносна єдність цих двох начал, світ уявлявся цілісним) і саме духовному віддається примат - усе творить і всім править дух. З духом і матерією пов’язується боротьба двох протилежностей – Бога і диявола, душі і плоті, добра і зла. Людині у цій боротьбі відводиться моральна відповідальність за свої вчинки, за свідомий вибір між цими протилежними силами, її життя підключається до світового універсаму, її доля стає частиною долі світової. На відміну від слов’янського язичництва (основними світоглядними домінантами якого були антропоморфізація природи і натуралізація людини) прийняте Руссю християнство диктувало якісно іншу концепцію людини. Основою всіх основ і мірою всіх речей стала вища духовна особа і субстанційна першооснова.

Безперечно, найбільший вплив християнство здійснило на моральний світ наших предків, на формування нової морально-ціннісної парадигми. Християнство розвернуло в діаметрально протилежному напрямку світ попередніх цінностей, принесло з собою нові життєві орієнтири. Київський митрополит Іларіон у своєму «Слові про закон і благодать» писав, що дохристиянський світ - це світ закону, рабства, насильства, несправедливості, несвободи; натомість новий світ, що почався з народження Христа, світ благодаті, любові, милосердя, спасіння, свободи, справедливості. Таким чином, Новий Заповіт християнської Біблії, як нова епоха в житті людства, означає для давнього українця встановлення нових взаємин між Богом і людиною Людина, викуплена із першородного гріха і його наслідків добровільною жертвою на хресті Ісуса Христа, вступила у цілком нову фазу розвитку.

Християнство, насамперед, докорінно змінило статус двох основних, універсальних етичних категорій - добра і зла. В язичницькому світогляді уявлення про них мали чуттєво-конкретний характер: не робити зла, бо за нього буде помста; добро приносить користь тощо. Християнин не повинен робити зла, бо це є зло, а має чинити добро, бо воно є благо. Тобто християнство піднесло дихотомію добра і зла на рівень всезагальних принципів моральної свідомості, вищих критеріїв моральної поведінки, надцінності. Християнський світогляд по-новому поставив проблему людини як цінності. Міфо-релігійні уявлення про цінність і гідність людини раніше не виходили за межі чуттєво-конкретного відображення: гідність і слава воїна, казкового героя-богатиря тощо. Християнський погляд на людину ґрунтується на одному з головних догматів - боговтілення. Цей догмат зовсім по-іншому розкриває онтологічну сутність людської особистості, по-іншому трактує її цінність. У дохристиянських уявленнях людина по відношенню до природи - це незначна частина природи, Всесвіту, мізерний елемент грандіозної системи. Ідея ж боговтілення надає людській природі надзвичайної глибини: вона здатна вмістити саме Божество, яке не вміщує увесь Всесвіт. Отже, людина в етичній системі християнства незмірно дорожча не тільки всіх скарбів землі, а навіть Всесвіту. Кожна окрема особистість - неповторна, унікальна, незамінна.

Одним із результатів утвердження християнського світогляду на Русі було те, що він став головним чинником формування самосвідомості окремого індивіда. Міфологія і язичництво, яке на ній ґрунтувалося, були самосвідомістю родоплемінних спільнот. У них людина, окремий індивід ще не повністю осмислювали себе як особистості; на першому місці в їхньому світосприйнятті стояли стосунки з іншими людьми, інтереси й потреби роду, племені, суспільства загалом. Особисте «Я» індивіда розчинялося в загальному, спільному. Християнський принцип гріховності диктував, що у зіпсованості світу винні всі люди і кожний зокрема, винна гріховність кожної людини. Цим самим християнство змістило центр уваги людини із зовнішніх відносин на відносини із собою, на власне «Я», на осмислення себе в системі людських стосунків.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал