Поняття про молитву та їх походження

Молитва - звернення віруючого до Бога, богів, інших надприродних або асоційованим з Богом істот, а також канонізований текст цього звернення. Молитва часто приймає вид поклоніння, вихваляння, прохання чи просто викладу своїх думок. Молитва також часто приймає форми обряду.

Із прийняттям християнства й утвердженням християнської віри молитва зайняла значне місце в духовній сфері українського народу. Як наголошують дослідники, за час свого існування людина не знайшла досконалішої, ніж молитва форми, у якій можна було б виповісти найпотаємніше, зважитися на відвертість, щирість і безпосередність самовираження.

Термін молитва вживалася протягом багатьох років і мала різні значення:

· канонічна(християнська);

· народна(релігійна);

· стосувалася, щодо власне замовлянь.

Молитва, звернення до божества, один з основних елементів всякого релігійного культу, що створює ілюзорне відчуття контакту віруючого з надприродним і психологічної спільності релігійної групи. Виникаючи з магії слова (заклинання), молитва, приймає вигляд прохання, а надалі також вдячності і славослів'ї. Молитвенні форми дали зразок релігійної поезії (наприклад, псалми), пізніше — деяким жанрам фольклору (наприклад, духовні вірші) і поетичні лірики. У античності молитва була частиною публічного ритуалу, що часом мав безпосереднє суспільне і політичне значення; християнство ввело внутрішню («розумну») молитву, таку, що набула особливого значення в містиці. Християнська теологія прагне протиставити «достеменну» молитву, що закликає до милості божої, «язичеських» заклинань, орієнтованих на здобуття певних благ, порятунок від лих і ін. У релігійному житті християнських общин мали місце обидва трактування молитви, постійно зберігалися опозиції літургійно-публічною і індивідуальною молитвою, зовнішньою і внутрішньою, формально-ритуальною і емоційно-насиченою. У історії релігії боротьба за ту або іншу форму молитви, зрідка була пов'язана з суперництвом суспільних течій у середині церкви.

Молитва – це розмова з Богом. Вона необхідна для нас так само, як повітря і їжа. У нас все від Бога і немає нічого свого: життя, здібності, здоров'я, їжа, все це дається нам Богом. Тому в радості і в смутку, при потребі чи з подякою ми повинні звертатися до Бога. Саме молитва дозволяє відчути радість присутності Бога в нашому житті. Бог поважає та цінить не кількість промовлених молитов, чи їх риторику, вишуканість, мелодійність, чи логічність, а щирість та відкритість наших сердець до молитви, до розмови з Богом. Ми не повинні обмежуватися лише тим часом, коли стоїмо у храмі навпроти ікони чи образу, чи читаючи Святе Письмо. Молитва може повсякденно проникати в усі закутки нашого життя, це нелегка праця, але той, хто намагається молитися постійно, отримує допомогу з небес.

У джерелах, авторами яких є служителі церкви, спілкування Бога з людиною розуміють як процес передавання Богом людям своєї таємниці. Однак при цьому людина постійно повинна працювати над своїм духом, щоб досягнути досконалості. У вченні Євагрія Понтійського (прибл. 345-399рр.) таке духовне зусилля розуміється як молитва, яка буває діяльною та споглядальною. Перша - це словесна молитва, друга - молитва серця. За Євагрієм, смисл молитви полягає в тому, щоб серце безмовно відкрилося і Бог заговорив у душах. У його вченні про молитву спостерігається тонкий аналіз людських пристрастей і порухів душі. Саме безперервна молитва допомагає слідувати за Христом. Євагрій, по суті, започаткував теорію «розумної молитви» (безперервне спілкування розуму з Богом), яка згодом трансформувалась у вчення про «Ісусову молитву» і знайшла свій вияв в православній традиції.

Зазвичай дію молитви отці церкви пов'язували зі своїм духовним життям. По суті, молитва - це подих духу; «... є молитва - живе дух, а немає молитви - немає і життя в дусі» [42; 67]. Школа внутрішньої молитви сприяла вдосконаленню людини, відкривала перед нею неозорі духовні обрії. Постійна інтенсифікація духовного життя призводила до нових способів самовираження. Завдяки такій молитві «внутрішня людина» відкриває в собі Бога як реальність, яка повідомляється, відображається в ній як благодать.

Своєрідною молитвою є «Сповідь» Августина Блаженного. Буря пристрастей, яка охоплювала Августина, спонукала до того, що він часто задумувався над їх природою. Він бачить Бога, чує його голос, відчуває його присутність, розмовляє з ним як з вірним другом. Ніхто глибше від Августина не зміг показати ті внутрішні суперечності особистості, «хвороби духу», що її гнітять. Бажання знайти мудрість і засоби боротьби з пристрастями примусили Августина звернутись до Святого Писання. Молитовний стан Августина - це психологічний процес, що характеризується глибинними внутрішніми змінами, які досягаються шляхом постійної боротьби, неймовірних зусиль, пошуків та сумнівів. У діалозі з Богом Августин розкриває не лише процес сходження людської душі до Бога, а й входження Бога в її душу; як результат - вона змінюється, оновлюється, стає кращою і досконалішою. Саме душа шляхом сходження, піднімаючись до самопізнання, «приходить... в трепетному і миттєвому осяянні до Того, хто є» [1; 121]. Він зізнається, що храмину його душі, яка перебувала в руїнах, відродив та відновив Бог. Діалог Августина і Господа яскраво відображає момент спілкування між людиною як творінням та її Творцем, між людиною, що шукає Бога, та Богом, який йде їй назустріч. Віра визначає і спрямовує людину як в інтелектуальному, так і в моральному вимірі. Якщо немає згоди розуму, то немає і віри.

Макарій Єгипетський (IV ст.) великого значення надавав уму, порівнюючи його з престолом Божим. Починаючи з Макарія Єгипетського, традиція «умної молитви» перетворюється на традицію сердечної молитви, коли вона виголошується не вустами, а «духовним серцем». Ум слугує душевним «оком», яке, завбачивши негаразди, вберігає душу. Навіть коли людина перебуває в молитовному стані, туди ж, в глибинні підвалини душі, стрімко направляється ум. Він, вникаючи в самого себе і шукаючи Бога, набуває своєї душі, незважаючи на те, що вона знаходиться у полоні пристрастей. Шлях до Бога лежить через молитву, яка повинна здійснюватися в безмовності, у великому благородстві, «з томлінням серця і тверезими помислами». Творячи молитву серця, загартовуючи себе випробуваннями і плекаючи в собі чесноти, людина прагнула здобути вічну винагороду - поєднатись з Богом.

Василій Великий (прибл. 330 - 379рр.) зазначав, що людина упродовж всього життя повинна постійно молитись не лише словесно, а й душевно, аби все життя стало безперервним молінням. Відтак отці церкви розмежовували молитву діяльну, словесну та молитву споглядальну, без слів. Перша — приводить до безстрастя, виступає немовби фундаментом для безмовної молитви. «Є два найвищі стани чистої молитви: одного сягають люди, що проводять життя діяльне, другий - споглядальний. Один оселяється в душі від страху Божого і благої надії, другий - від Божественної любові і крайньої чистоти. Ознакою першого ступеня є відчуження ума від усіх мирських помислів, це дає змогу творити молитви без розсіяння та бентеги, стоячи немовби перед самим Богом, зрештою, так воно і є насправді. Ознакою ж другого ступеня є стан, коли в самому устремлінні молитви ум буває піднесений Божественним і незглибимим світлом, абсолютно не відчуваючи ані себе, ані чогось іншого сущого, лише Єдиного, який любов'ю учинив у ньому таке осяяння. У цьому стані подвижник, окрім осягнення слів про Бога, одержує ще й чисті і світлі пізнання про Нього» [75; 73]. Процесуальний характер молитви яскраво відобразив Іоанн Лествичник: «Початок молитви полягає в тому, щоб відганяти помисли, щойно вони з'являються, середина - в тому, щоб ум втримувати у словах, які проказуємо вголос або подумки, а досконалість молитви - це захоплення до Господа» [75; 67].

О.Потебня вбачав відмінність між замовлянням і молитвою у тому, що замовляння – це словесне порівняння даного і навмисне витворення явища з бажанням, яке має на меті витворити останнє [58; 21]. Структура порівнянь, які складають основу замовляння, двочленна. Це форма для подібного роду текстів є основною, натомість одночленні замовляння, на думку вченого, похідні від двочленних, які втратили своє порівняння. Оскільки двочленні порівняння О. Потебня тісно пов'язував з такими поняттями, як асоціація, сприйняття й бажання, замовляння він розглядав ще й як «особливу форму побажання». Цілком іншу структуру в О.Потебні мають народні молитви, для яких побажання не є ключовим елементом тексту. «Молитва, – вважає фольклорист, – власне є проханням: у ширшому розумінні до неї належать похвала божеству, яка має прихилити його на користь молільника, і подяка. У молитві людина звертається до божества хоч і могутнішого від неї, але такого, яке подібно до людини може виконувати прохання або ні, якому можуть бути приємними або неприємними похвала та подяка» [59; 615].

М.Крушевський зазначив, що у молитвах побажання є не обов'язковим компонентом та відсутнє апокрифічне походження, які за словами дослідника, «потребують іншої підготовки» [29; 23]. До них науковець відносить фольклорні епічні наративи християнського змісту з чітко вираженою зовнішньою позицією виконавця. Н.Познанський розглядав молитовний вступ замовлянь як шаблонні формули, як відбиток близькості до молитви [54; 77]. Є. Кагаров молитви ототожнював із заклинаннями, яким властиві такі «поетичні конструктивні елементи: початок (зачин), епічна частина (опис обрядових дій, що колись супроводили замовляння, а згодом тільки згадуються), лірична частина, що висловлює певне побажання в формі симпатичного порівняння (двочленний паралелізм), містичні імена і замикання»(закріпка, «ключові слова»)». Структуру молитви у розвиненій її формі дослідник подає за Аусфельдом. Вона передбачає три складові частини: заклик або звертання до божества, епічна частина, прохання або побажання [26; 28-29].

Будучи етнологом, чи то соціологом, Є.Кагаров вивчав форми народної обрядовості, тексти замовлянь, молитов, розглядав як невід'ємні словесні елементи ритуалу, до складу якого також входять звуки тіла і рухи тіла [26; 28]. Як і Н.Познанський, учений вважав, що утилітарно-сакральне слово спочатку тільки пояснювало магічний акт, проте згодом, відірвавшись від ритуалу, стало розростатися за рахунок його і набуло самостійної магічної сили. Маючи на увазі цю магічну силу, яку примітивна людина надавала слову або каянню, стверджував Є.Кагаров, стає зрозуміло, чому кожна обрядова дія супроводжується замовлянням, молитвою чи словом [26; 31].

Отже, молитва - це процес, який включає в себе очищення, відмежування від усього, концентрацію ума як початок споглядання та зачудування, захоплення Богом, що приводить душу до екстазу. Отці церкви виокремлювали кілька ступенів молитви. Перший ступінь - це діяльна молитва, коли людина читає, б'є поклони; другий - уважна молитва, коли ум повністю зосереджується, ні на що не відволікаючись; останній - молитва серця, коли думка, проникаючи в серце, стає відчуттям, підноситься до безперервності - тоді починається духовна молитва. Молитва - це своєрідний психічний стан, який характеризується надзвичайною інтенсифікацією емоційно-чуттєвої сфери, що, зрештою, призводить до преображення людини, прориву її в царину Божественного.

Молитва має багато видів. Ще у 1932 р. Ф. Хайлер виділив їх дев'ять, а М. Полома і Б. Пендлтон розробили «фактор аналіз» і чотири види молитов: молитва-розмова, розмова з Богом, молитва-роздум, молитва-прохання (Хайлер вважав її основною). В. Джеймс констатував, що молитва є сутністю релігії. При цьому він розмежовував молитву-прохання, де думка людини переважно зосереджується на посланні різних благ, і молитву як спілкування, єднання з Вищою Силою. Останню В. Джеймс називав молитовним станом, у якому людська природа доторкається до потойбічного світу. Відтак пробуджується духовна енергія, проходить процес її вивільнення і реалізації. Молитва як прояв активності духовної енергії є порухом самої душі і, що є важливим для В. Джеймса, вона одухотворює релігію. У молитві як способі спілкування з Божеством людина виступає не глядачем, а діючою особою. Така діалогічність є специфічним процесом творення духовної особистості, що сприяє її відродженню і визначає всю її життєву поведінку.