Християнська образність, символіка та метафорика у структурі язичницьких замовлянь

Укорінення християнського світогляду відбилося в мовній структурі народних замовлянь у системі християнських образів, символів та атрибутів християнської віри (церкви). У лікувальних замовляннях відбита трансформація космогонічного міфу, у якому Бог – творець світу, а отже – вища, добра сила, яка може вберегти від хвороби, вилікувати наявну хворобу, сатана – сила, яка є причиною хвороби людини, якого треба відігнати за допомогою слова. Трансформація космогонічного міфу окреслює певну структуру світу. У замовляннях Бог ототожнюється з вогнем і блискавками. Попри свій християнський характер, у народних віруваннях він залишився Богом вогненним. Сатана є акватичною істотою, яка народжується з морської піни. Внаслідок дії тих двох антагоністичних стихій з’являється земля. У міфі конфлікт Бога з Сатаною закінчується скиненням того до пекла, а Бог підноситься до неба і стає класичним прикладом Бога. Тому в замовляннях знахарі звертаються до Божих посередників – Ісуса Христа, Божої Матері та інших святих. Відхід Бога до неба, а Сатани до пекла призводить до появи у світі двох протиставних полюсів і одночасно робить землю середньою зоною космосу, на якій змагаються антагоністичні сили. У народних замовляннях з одного боку їх репрезентують істоти з атрибутом блискавки (святий Ілля, святий Михаїл, святий Юрій), а з іншого – всякого роду акватичні істоти, які вважаються помічниками міфічного Сатани. Усі постаті, пов’язані із Сатаною, в замовляннях знаходяться «внизу» (наприклад, у коріннях космічного дерева чи в дуплі:

«На морі, на лукомор¢ ї стоїть дуб розложистий, барзо хороший; на тому дубі цариця - Яриця. Будь же ти милосердна, будь милостива: посилай ти три сестри: Марію-Полумарію, Анну-Полуанну, Лукер¢ ю-Полулукер¢ ю. Нехай виймуть зуб від гадини рябої, від польової, від трав¢ яної, від земляної, від водяної, від жовтопузої, від жовтобрюхої…» [71; 149].

Знахар бореться, звертаючись також до істот, що мають атрибути Перуна. Серед них святі, які нищать хворобу за допомогою каміння, блискавки, сонця, золотих ключів, вогню:

«Їхав святий Петро на білім коні: кінь біжить, аж камінь січе; да буде проклята кров, яка потече» [70; 67];

«Їхали три брати: Петро, Павло і святий Юрій, ще їде Господь на сивій кобилі. Бог кобили мечем січе, кров не тече - так і ти, руда, не йди. Запікайся, кров, заговорюйся, кров, замовляю тебе не сам своїми духами – Господніми науками» [70; 65].

Порядкові простору відповідає порядок часу. Як і простір, час не є постійним і однорідним, тому й при зміні його фаз потрібні були обряди переходу. У них між фазою включення і виключення була посередня фаза. Для замовлянь вона була дуже важливою з огляду на небезпеку, пов’язану з активністю демонів. Тут існувала загроза більше захворіти, але водночас саме тут можна було здобути сильніші лікувальні засоби. У народних віруваннях існування таких фаз пов’язувалося як з циклом людського життя, так і з сонячним, місячним, тижневими циклами. Перехідні періоди мала також доба та календар свят. Кожне зі свят мало своєрідний ряд вірувань та обрядів. Попри певні різниці, існувало кільканадцять свят, що були перехідними до інших. Серед них свята релігійно-церковного циклу – святого Миколая, Різдво, Новий Рік, Йордан, святих Петра і Павла, Великдень, Зелені Свята. Вони були одночасно кінцем старого та початком певного нового періоду, тобто часом хаосу, з якого творився новий порядок, та в якому не наступив іще поділ неба і землі. Під час такого свята спостерігаємо нівелювання кордонів між небом, землею та пеклом, між «цим» і «тим» світом. Період свят сприяв поверненню на землю душ померлих, демонів, гадів, хвороб. Тому знахарі саме у цей період виконували ряд профілактичних, захисних дій. З огляду на те, що лікувальний обряд насичувався міццю «того» світу, саме ліквідація кордонів сприяла магічним діям. Промовляння замовлянь у цей час мало забезпечити здоров’я та благополуччя упродовж цілого року.

Головними героями замовлянь є Богородиця, Ісус Христос, святі Петро та Павло, Миколай Чудотворець, святі Георгій (Юрій, Єгорій, Ягорій) та інші канонізовані особи:

«Ішов святий Петро і святий Павло; святий Петро ніс рукавиці, а святий Павло ногавиці. Йшли вони і говорили: «Ції уроки і перелоги чортові між ноги» [70; 97];

«Ішов святий Петро і Павел з Пресвятою Богородицею високих гір ворочати, вниз води спускати, з раба Божого Івана уроків, примовок знімати…» [70; 94];

«Ішов святий Аврам путем, зустрічає він сімдесят сім трясовиць…» [70; 83].

Своєрідним проявом злиття народного християнства з дохристиянськими віруваннями стало втілення рис язичеських богів в образи християнських святих. Так, місце громовержця Перуна зайняв Ілля Пророк, «тванинного бога» Велеса – святі Власій і Микола, бога весни Ярили – св.Георгій (Юрій, Єгор), верховної небесної богині Макоші (Мокоші) – Богородиця й св. Параскева П'ятниця тощо. Ці риси в народному уявлені відбиті в наділенні святих рисами та можливостями, яких немає в біблійній літературі. Так, святий Георгій у народних замовляннях має силу проти хортів:

«Молюся Богу, Матері Божій, всім Святим його, Святому Георгію, хортів припинающому. Як сім сучкам не розвиватися, так і хортам моєї скотини (такої-то масті) не чіпати!» [70; 145].

Характерною рисою народного православ'я стало палке шанування Богородиці. Часом воно було настільки сильним, що здавалося, що народне православ'я – це не релігія Христа, а скоріше релігія Богородиці. У тій легкості, з якої слов'яни сприйняли образ Божої Матері, позначився вкорінений у язичестві культ Великої Матері-прародительки. У давньоруській духовності образи Богоматері й Матері-землі («земля – свята мати») зв'язані тісним спорідненням: їм були властиві загальні начала – святість і материнство. «Перша мати – Пресвята Богородиця; друга мати – сира земля...» – так стверджує народна мудрість. Образ Богородиці (Божої Матері, Пречистої) – чи не найбільш вживаний образ у народних оберегових, лікувальних, любовних замовляннях:

«Іду я з хати, за мною Сус Христос та Божая Мати» [71; 196];

«За горами, за ріками там ми спать лягали. Матір Божа в головах. Ісус Христос в головах, ангели-хранителі по боках - хранять мою душу до самого ранку, од ножа, од меча, од лихого чоловіка» [71; 195];

«Посилала Пречиста черницю на Сіонську гору, на тій горі – Вавілон город, у Вавілоні-городі – цариця Вольча» [71; 154].

В останньому прикладі бачимо незрозуміле змішування понять «Сіонська гора» та «місто Вавілон». За Біблією, Сіон - це назва, данa давньому місту Еноха у дні, що передували Потопу. «І сталося в його дні, що він збудував місто, яке було названо Місто Святості, саме Сіон» (Мойсей 7: 19). Цей Сіон простояв 365 років. Писання стверджують: «І Енох та весь народ його ходили з Богом, і Він перебував посеред Сіону; і сталося, що Сіону не стало, бо Бог прийняв його у Своє власне лоно; і відтоді пішла чутка: Сіон втік» (Мойсей 7: 69). Пізніше Єрусалим та його храм називали Гора Сіон, і Писання пророкують про майбутній Новий Єрусалим, де Христос буде царювати як Цар Сіону, коли «протягом тисячі років земля спочиватиме» (Мойсей 7: 53, 64). Повною протилежністю і супротивником Сіону є Вавилон. Місто Вавилон, було тим самим місцем, де змішалися мови. Очевидно, у даному прикладі бачимо сліпе використання християнського простору, змішування його з міфічними уявленнями. Сінонська гора у замовляннях - залишки міфологічного уявлення про центр світу. У міфопоетичному центрi світу, де проходить вертикальна вісь світу, знаходиться священна гора, на якiй зустрічаються небо i земля. Ця гора є архетипічним символом, що поєднує дві з трьох частин міфологічної моделі всесвіту. Гора чи пагорб - це своєрідна небесна брама, міфологічний межовий простір [22; 12-15].

У народній обрядовості, зокрема в замовляльній традиції, багато предметів церковного побуту – свічі, свята вода, ікони, – відігравали роль не властиву їм у церковній культурі. Свічі використовувалися при обрядах гадання, свята вода – при ворожінні. Ікону прості православні люди сприймали не стільки як знамення вищого світу, скільки як предмет, який має магічну силу. Часто з¢ являється в замовляннях символ «йорданської води». Вода із Святої річки Йордану завжди цілюща. Ще паломник Данило десь у 1106-1108 роках писав: «Не наскучить пити воду Йорданську Святу, і здорова вода та, хто її п`є, не болить від неї, ні пакости череву». Ця Йорданська вода в пляшечках широко ходила по Україні. За її прикладом і наша посвячена йорданська вода свята й цілюща, і нею окроплюють хати, худобу, обійстя, город, пасіку й т. ін. У замовляльній традиції відбилася віра в цілющу силу йорданської води:

«Водо Йорданко, омиваєш луги, береги, бервіння, коріння, - омий моєї поли од прозору жіночого, парубочого, дівочого - головки, крильця, утроби, ніжки» [71; 169];

«Водичко-йорданичко! Вмиваєш луги-береги, коріння, біле каміння: омий сего хрещеного, чисто вчиненого від гніву, ненависті і від усякого лиха» [71; 133].

Часто зустрічається у текстах замовлянь і образ самої ріки Йордан:

«На морі, на окіяні, на річці Ордані дуб золотокорий, а в тім дубі три гнізді – Цар Савул, і Цариця Олена, і Царенко …» [71; 152].

Ще одним образом-символом, який вживається в народних замовляннях, є образ хреста:

«Живу в Києві на горах, кладу хрест у головах: з ким вінчатися, з ким заручатися, з тим і за руки держатися» [70; 33].

Отже, бачимо, що народна замовляльна традиція увібрала в свій арсенал, з одного боку, християнську віру у всемогутність Бога, у заступництво Богородиці, у заступництво святих, а з іншого боку – спадщину язичеської магії: віру в захисну силу оберегів, чудодійного зілля і магічних замовлянь.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКА НАРОДНА МОЛИТВА: ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРИ ТА СЕМАНТИКИ