Поняття про замовляння та його походження

Замовляння (діалектичне «заговори», «заклинання», «закликання») - жанр словесного фольклору, усталені вислови, речитативні, переважно віршовані тиради, що супроводжують магічні дії, рухи їх виконавців - знахарів, відьом чи відьмаків (від давнього «відати» - знати), чарівників, ворожбитів, шептух тощо і виражають їх бажання вплинути на природу, на людину і її стосунки з оточенням у відповідному напрямку (доброму або злому) [33; 278].

Замовляння є одним із найдавніших фольклорних жанрів. Відомі ще ассиро-вавилонські, давньоіндійські, давньоєгипетські, шумерські замови-заклинання. Замовляння були необхідною складовою архаїчних міфів і ритуалів народів Африки, Австралії, Сибіру. Магічні й заклинальні формули виявлено навіть на найпростіших піктограмах, що були поширені в Індонезії та у північноамериканських індіанців.

Існує думка про те, що сама писемність виникла з потреб магії і в давні часи мала переважно магічне призначення, тобто первісне письмо використовувалося майже виключно для спілкування з тотемом і магічною силою. У давніх єгиптян і шумерів письмом тривалий час володіли лише жерці, які використовували його в ритуальних цілях. Можливо, саме тому єгипетські писемні знаки називали ієрогліфами, тобто «священним письмом».

Існує чимало слідів давнього світогляду навіть у сучасній народній культурі. Отже, накреслення певних знаків на землі, дереві, камені могло виникати як елемент чарування, відтак закріпитися і потім використовуватися для збереження і передачі передусім таємної інформації. Накреслення магічних знаків, особливо кола, пізніше хреста, й досі є обов’язковим елементом деяких замовлянь [37; 47-48].

Первісно основою замовлянь були обрядові, магічні дії, імітаційні рухи, можливо, без слів. Пізніше словесний супровід стає головним, набуває самостійного значення. Замовляння компонуються переважно за принципом асоціювання ідеї (поняття) паралельних рядів: причина і наслідок, предмет і його образ (назва, зображення, людина і її ім'я чи якась річ). Замовляння відбивають язичницький світогляд, у них часто фігурують небесні світила, природні стихії, фантастичні місцевості, предмети, істоти тощо, але в добу християнства у формули замовлянь увійшло дуже багато «книжних християнських і апокрифічних елементів, цілі частини християнських і єретичних молитов і призивів, без яких теперішні заговори рідко коли обходяться».

Основний зміст замовляння складає звернення до якоїсь вищої сили, яка б дарувала щось бажане, перелік різних причин хвороби і частин тіла, через які вона відійшла до недужого і через які з наказу знахаря повинна вийти. Хвороба трактується виключно як наслання злої демонічної сили, що її в імперативній формі вигонить чарівник (наказова форма - суттєва відмінність замовляння від молитви): «Я тебе візиваю, я тебе викликаю: розійдиси, розтечиси, єк піна по воді, єк роса по траві, єк мла ділами, єк дух губами!»

Класична макрокомпозиційна структура замовлянь, що визнається практично всіма дослідниками, містить зачин, основну (ядерну) частину й закріпку. Елементами текстового обрамлення замовлянь є зачини й закріпки – стійкі словесні формули, призначені позначити перехід від буденного життя до ситуації застосування магічних прийомів і навпаки; виокремити словесно-магічний акт замовляння з потоку щоденного життя й турбот мовця та інших людей, які тим чи іншим чином причетні до виконуваних магічних дій; виділити замовляння з потоку буденного мовлення. Закріпка, крім того, підкріплює, підсилює вплив основної магічної формули. У більшості випадків зачини й закріпки не пов’язані з основним текстом замовляння, є автономними, факультативними частинами цілісного магічного заговірного акту, утворюють своєрідне текстове обрамлення замовляння. Є тексти, композиційна будова яких містить усі типові для будь-якого замовляння структурні елементи (зачин, основна частина, закріпка), а також тексти усіченої форми, як правило, із відсутнім першим або третім компонентом.

Оберегові замовляння, на відміну від замовлянь інших типів, зазнали більш виразного впливу християнської культурної традиції, що зумовило структурно-композиційну модифікацію первісних текстів. Серед зачинів вирізняється кілька типів: власне язичницькі («Добрий день тобі, Сонечко яснеє»), контаміновані язичницько-християнські («Сонце праведне, святі Петре й Юрію, наші святі душечки») і християнські («Святий Юрій і Ягорій!»). Характерними мовними засобами досягнення ілокутивної мети в основній частині оберегових замовлянь є формули різного типу, виражені у властивих своїх різновидах:

– формула відсилання, утворена за структурною схемою предикат + обставина місця, при цьому предикат виражений дієсловом у наказовому способі, переважно в 2 особі однини або множини, а обставина місця містить указівку на типові уявлення про потойбічний чужий світ: «Візьміть ви цю хмару на свої тонкі крила, занесіть її за окіян-море, за теплі води, за круті гори, за жовті піски»;

– формула знищення, утворена за схемою предикат із семантикою «знищення», «руйнування», «розпадання» + перелік об’єктів замовляння: «Геть щезай, пропадай від Божого лиця, від лиця рожденого, хрещеного, погані сустави, погані мислі, погані слова, погані хвилини – щезайте»;

– формула залякування, в основі якої лежить указівка на попередження: «Стоїть стіл. На столі відро крові. За столом чотири судді. Хто мене неправильно буде судити, Той цю кров буде їсти й пити»;

– формула прокльону, семантична модель якої конструюється на основі складнопідрядного речення, залежна частина якого починається здебільшого сполучниками щоб, аби, бодай: «Їхав чоловік чорним волом, Бодай вам язик став колом»;

– формула заклинання, що пов’язана зі звертанням до об’єкта магічного впливу в імперативній формі – вимоги, наказу, прохання, застереження, загрози, заборони: «Місяць мені в вічі, а сонечко у плечі, звізда моє тіло, щоб нарожденого, молитвеного, хрещеного раба Божого йшло слово повсігда в діло». Ця формула має вигляд закритої і відкритої структури, в основі якої лежать типові оберегові константи. Формули такого типу межують із формулами прокльонів: «Сіль вам у вічі, Камінь на груди, Цеглину в зуби, Сокиру під плечі, Щоб поникли ваші речі...»;

– формула запрошення, що складається з кількох частин: 1) формули звертання, яка дозволяє суб’єкту замовляння встановлювати контакт із потойбічним світом; 2) власне запрошувальної формули, яка містить імператив дієслова зі значенням «іди, приходь», а також часові, локативні та об’єктні уточнення, причому локативні обставини, зазвичай, виражені займенником із прийменником – до нас: «Приходьте до нас на Святу вечерю»; 3) заборонної формули, що будується на протиставленні часових обставин і оформлюється як причиново-наслідкова конструкція (а коли...то; як...так): «А коли не йдете, щоб ми вас видом не видали, слихом не слихали»;

– формула замикання, що пов’язана з образами замка і ключа, а також дієсловами зі значенням «замикання» у всіх особових формах однини, що говорить про їхнє давнє походження і широку вживаність: «Замикаю я замки, замикаю, Своїм ворогам близьким, далеким, сусідам, Зуби й губи, речі, плечі й рот...»;

– формула побажання, що, як правило, має діалогічну природу, зміст якої зводиться до ритуального дарообміну між виконавцем замовляння та його адресатом, причому «дарами» можуть виступати як предметно-речові цінності, так і вербальні. Часто в таких формулах є вказівка на вищу надприродну силу: «...за Божою поміччу, за Божим благословенням, щоб був багатий, щасливий, довголітній, доступний до панів, до дяків, до попів...»;

– формула оберігання або недопущення, структурна модель якої має такий вигляд: звертання до надприродної істоти + дієслово у наказовому способі зі значенням «уберігати», «благословляти», «недопускати» тощо у 2 особі однини доконаного виду + займенник (кого) і/або від кого: «Господи поможи, Господи благослови, Господи, сохрани од злих людей, од невірних очей, од стріту, од пристріту, од зависті, од ненависті»;

– формули неможливого, що побудована як складнопідрядне речення, частини якого зіставляються: «Як не може той камінь вийти із моря, з-під моря, так суд ворога не може вийти наверх»;

– формула обміну: «Я до вас з дарником і паскою, ви до мене із лестю і ласкою».

Закріпка як елемент структурно-композиційної організації тексту замовляння є останнім компонентом семантичної організації магічного тексту, який увиразнює і закріплює бажану дію. Залежно від характеру смислових зв’язків між основною частиною замовляння можна виділити два різновиди закріпок – формальні і змістові. Перша, як правило, виражена за допомогою окремих слів, які мають міфологічне значення, або коротких формул: «Амінь. Тьфу, тьфу». На відміну від формальної, змістова закріпка безпосередньо продовжує тематику замовляння і відзначається більш розлогою, складною структурою: «То дим, а то овечка, не скажуть мені ні словечка». Структурними домінантами змістових закріпок є образиключа і замка, які належать до універсальних елементів організації текстів замовляння будь-якого типу (господарських, лікувальних, любовних тощо): «Ключ в неби, замок в мори, Амінь».

У змістових закріпках акцентується безумовний характер ілокутивної сили замовляння. При цьому дійовість замовного слова-закріпки визначається самим суб’єктом замовляння. Водночас в українських оберегових замовляннях виділяються закріпки-побажання, які характеризуються модальністю бажаності. У структурному плані серед них можна виділити формули-звертання до Бога з проханням про допомогу: «Господи поможи»і формули-звертання, ускладнені проханням про благополуччя із указівкою на час його здійснення: «Дай, Господи, час добрий на всякий час, на всяке врем’я».

Крім названих типів змістових закріпок, виділяються «заключки»:

1) із формулами відгону: «Щезни, пропади, де взялось, туди іди»;

2) із конструкціями символічного паралелізму: «Я перед тобою, як вовк, а ти передо мною, як шовк»;

3) контаміновані, пов’язані із поєднанням різних змістових та структурних елементів: «Амінь, амінь, амінь, тьфу, тьфу, тьфу»;

4) побудовані на основі структурних елементів апокрифічних текстів: «Хто буде ці молитви читати, той не буде наглою смертю помирати».

У замовляннях багата, розмаїта поетика, ритміка, поетичний синтаксис (анафора, риторичні звертання і запитання, різні види художнього паралелізму тощо). Замовляння як міфологічний пратекст виступає цілісним утворенням і має дифузний характер, отже категорії суб'єкта і об'єкта є умовними для міфопоетичного твору, оскільки вони явно не конфліктують між собою, або цей конфлікт послідовно розв'язується. Функціонування замовляння як монологу (суб’єкта) передбачає існування іншої сторони (об’єкта), до якої воно звернене, отже форма діалогу приписує адресату вигідний стереотип поведінки, що проявляється у текстах як розмова з небесними світилами, святими, міфологічними персонажами.

У добу християнства замовляння мали особливий статус - від «нечистого», їх творців і виконавців переслідували, адже замовляння виникли раніше від цієї релігії і, як відзначив О.Потебня, «стоять поза сферою богошанування» [59]. Збирання і вивчення замовлянь ускладнювало те, що професійні знахарі та ворожбити зберігали їх у таємниці. Перше зібрання замовлянь помістив у своєму корпусі П.Чубинський («Труды этнографическо-статистической экспедици...». - СПб., 1972. - Т.І, вып.І). Незалежно від Чубинського перший окремий збірник замовлянь уклав і видав етнограф П.Єфименко («Сборник малороссийских заклинаний». - М., 1874, 212 зразків). Цінні добірки і відомості про замовляння є в працях М.Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы» (К., 1876), В.Антоновича «Чари на Україні» (переклав В.Гнатюк. - Львів, 1905), В.Шухевича «Гуцульщина» (ч. ІІІ, Львів, 1902), Я.П.Новицького «Малорусские народные заговоры, заклинания, молитвы и рецепты, собранные в Екатеринославщине» (Екатеринослав, 1913). Першу біблігорафію замовлянь уклав М.Сумцов («Заговоры». - Харків, 1892).

Замовляння є частиною української народної культури із власною візією космосу і людини, яка відмінна від подібних уявлень цивілізованого Заходу. Тому без окреслення основних аспектів цієї візії розуміння більшості наших вірувань, пов’язаних із замовляннями, по суті, неможливе. Прикладом цього може бути народна медицина, яка в давнину майже цілком спиралася на уявленнях про світ та його сили, бо своє здоров’я давня людина безпосередньо пов’язувала зі сферою вірувань.

Народна візія світу не є безпосередньою континуацією вірувань давніх слов’ян, а наслідком довготривалого процесу злиття архаїчних народних вірувань, християнської доктрини та елементів медичного наукового знання. Церква знищила частину дохристиянських вірувань, але непорушним залишилося загальне поняття про світ та основні категорії мислення. Відтак деякі уже релігійні уявлення наклалися на дохристиянські вірування. Щоб вичерпно зрозуміти вплив міфу про створення світу на формування заклинального жанру необхідно звернутися до поняття священного простору і часу. Отож, першим релігійним досвідом людини, що став основою її роздумів про своє місце у Всесвіті, було усвідомлення неоднорідності простору. Власне поділ простору на священне та мирське був початком створення Світу, упорядкуванням Хаосу. Досвід сакрум став найважливішим моментом, «точкою виходу», що визначив усі майбутні рухи. Усвідомлення та втілення священного у життя відкрило людині її основний орієнтир – центр.

Аналогічне значення для первісних суспільств мав час, поділений на так званий мирський час, в якому людина займалася діями, що не мали релігійного значення, і священний час, що завжди реактуалізовував час творення. Ці види часу мали зв’язок безперервності, а ритуали допомагали людині перейти від одного часу до іншого. Водночас вони мали суттєві відмінності: мирський час був часом, що протікає, а священний час за самою своєю природою був повторюваним, циклічним. Він завжди реактуалізовував те, що було на початку, себто первісний акт творення. Кожне свято супроводжувалося ритуалами переходу.

Людина первісних культур реактуалізовувала космогонію не тільки тоді, коли створювала свою територію (наприклад, місто, хату), а й під час лікування, відродження людської істоти. Таким чином, космогонічний міф був символом будь-якого творення, повертав людину, якій був призначений, у прачас. Ця концепція зцілення передбачала і надалі передбачає не «лікувати», а «створювати наново». Але це можна робити лише через символічне повернення космогонії, яка є зразковою моделлю будь-якого акту творення.

Космогонічний міф у ритуалі зцілення виявляється в таких площинах:

а) визначає структуру світу;

б) дає схему послідовності ритуальних дій;

в) пояснює походження хвороб;

г) дає модель людської поведінки.

У багатьох дослідженнях, присвячених народній культурі, спостерігається тенденція до різкого протиставляння власне праслов’янського християнському. Це робиться переважно з метою надати народно-побутовій культурі більше ознак поганських впливів і одночасно применшити значення християнства. У селянській релігійності, яка певним чином є синтезом язичництва і християнства, усе ж відчутний потужний струмінь християнської віри, яка прижилася в народній культурі. Народний світогляд не можна сприймати як набір вірувань, що мали форму доктрини. Він виявлявся в обрядах, звичаях, замовляннях та побуті, які з часом набули нових форм. Водночас можна вирізнити декілька загальних рис, характерних для народного світогляду:

– міфічне мислення, зосередження життя довкола міфу;

– анімістична візія світу, персоніфікація явищ, існування демонів в селянському житті;

– віра в можливість маніпулювання дійсністю за допомогою магії;

– погляд на світ через категорії «свій-чужий»;

– своєрідний спосіб розуміння часу та простору.

Людина творить міф, бо не вміє жити в хаосі. Міфом може бути низка вірувань, поглядів, переконань, які надають смисл людському існуванню, пояснює дійсність, дає поштовх до дій, одночасно «приручає» світ, дозволяє орієнтуватися в ньому. Основною різницею між міфом у системі народної культури і міфами людини XX ст. є те, що перший вміщує усі явища в сфері сакрального. Космос людини, яка живе в традиційній культурі, є святим. Більшість рослин і тварин своїм виглядом, назвою, голосом, поведінкою, лікувальними властивостями завдячують безпосереднім зв’язкам із сакральним. Його присутність у житті селянина не обмежувалася лише «священною» природою, він був наявним також в обрядах та ритуальних діях. Ритуал, виконуваний у конкретній ситуації, пов’язується з міфічним прецедентом, він надавав актуальним подіям смисл, насичував його міццю і завдяки тому міг впливати на усталений погляд на особливості світопорядку.

Для традиційних культур основним питанням, що стосувалося світу, було питання про початок та спосіб його існування. Відповіді на це дає космогонічний міф, який відображає уявлення про сприйняття людиною дійсності, а тому є важливим і для замовлянь. Існує дуже багато версій цього міфу. Одна з них записана в селі Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області:

«Перед створенням світу не було нічого, лише небо, море і Господь Бог, який плавав лодкою. Одного разу побачив Бог піну, а в цій піні жив Щезник. Втішився Господь, бо втомила вже його самота, і дав йому голову, руки і ноги. І так жили вони разом. Одного разу Щезник сказав: «Добре б було, якби це місце, на якому плаваємо, було тверде». «Добре», – сказав Господь, але сам не міг нічого зробити, бо мав лише мудрість і знання, а не мав сили. Сказав до Щезника: «Зійди вниз, у море, і принеси жменю землі, але кажи, що несеш в моєму імені. Щезник занурився, і, беручи землю в руки, сказав: «Беру тебе в моєму імені». Коли вийшов наверх, не лишилося ні зернятка піску. Пішов другий раз і знову сказав: «Беру тебе в моєму імені». І знову не лишилося ні зернятка. Пішов третій раз і сказав: «Беру тебе в Його імені», – і виніс землю в руках. Бог взяв ту землю і висипав на воду, і з того зробилася земля. Але Щезник хотів ошукати Господа і останнім разом, коли занурився, вкрав трошки землі і всадив її собі в рот. Господь знав про це і наслав на Щезника хворобу, від якої Щезник почав блювати, а з того, що виблював, виросли гори. І так Щезник насіяв по всій землі багато гір. Господь Бог за кару прикув Щезника до великого дерева, що стояло посередині гір, але Щезник так кричав, що Господь пожалів його і пустив знову на волю. Тепер Щезник гуляє світом і робить людям всякого лиха...».

Існують різні гіпотези щодо походження слов’янських версій космогонічного міфу. Незалежно від того, яка ґенеза цих оповідей, той факт, що були вони поширені протягом тривалого періоду, засвідчує велику потребу народу передусім в обґрунтуванні тогочасного положення світу та людини. У слов’янських міфах автором задуму світотворення є або Бог, або Сатана, але завжди підкреслюється, що Бог не в змозі сам створити світ. Присутність у міфі Сатани дає можливість уведення елементу непокірності. У слов’янській версії цей міф не лише оповідає про створення світу, а й пояснює також походження «зла». Показуючи недосконалість світу та існування у ньому «зла», народ водночас намагається звільнити Бога від відповідальності за це.

Для замовлянь космогонічний міф має суттєве значення з кількох поглядів:

– опосередковано пояснює походження хвороб;

– визначає структуру світу, що є основою для терапевтичних висновків;

– є площиною застосування лікувальної дії.

Трансформація космогонічного міфу окреслює певну структуру світу, сліди якої неважко віднайти в народних віруваннях, пов’язаних з лікуванням, та поглядах, що стосуються хвороб. Ідеться передусім про сили, що функціонують у світі надприродних істот, а в певних ситуаціях є загрозою для здоров’я і життя людини, та пов’язані з ними заборони, способи, час і місце лікування. У міфі Бог ототожнюється з вогнем і блискавками. Попри свій християнський характер, у народних віруваннях він залишився Богом вогненним. Зате Сатана є акватичною істотою, яка народжується з морської піни. Внаслідок дії тих двох антагоністичних стихій з’являється земля. У міфі конфлікт Бога із Сатаною закінчується скиненням останнього до пекла, а Бог підноситься до неба і стає класичним прикладом Бога. Тому в українських замовляннях знахарі звертаються до Божих посередників – Ісуса Христа, Божої Матері та інших святих. Відхід Бога до неба, а Сатани до пекла призводить до появи у світі двох протиставних полюсів і одночасно робить землю середньою зоною космосу, на якій змагаються антагоністичні сили. У слов’янському фольклорі з одного боку їх репрезентують істоти з атрибутом блискавки (святий Ілля, святий Михаїл, святий Юрій), а з іншого – всякого роду акватичні істоти, які вважаються помічниками міфічного Сатани.

Окрім постійного звернення у замовляннях до космогонічного міфу, іншою рисою народного світогляду українців, що також прямо відбивається у різних магічних формулах, є погляд на світ крізь призму категорій «свій – чужий». До основних критеріїв «чужості» належать: нетутешність, приналежність до іншої суспільної верстви, культивування професії, що не пов’язана з хліборобством, інша релігія. У «своєму» світі, де нічого не коле очі, ніщо так яскраво не вирізняється, не змушує до виходу за усталені загальні норми поведінки, як щось незвичне, а тому «чужість» є простором всяких несподіваних можливостей. Як і у прикладі з гадами та демонами, ставлення до «чужих» двояке. З одного боку, їм приписується виклик нещастя, насилання хвороб, однак саме в них селянин шукав допомоги. Демонічність «чужого» позначається як у злочинних нахилах, так і надприродних лікувальних здібностях. У ставленні до «чужого» почуття страху та загрози переплітається із захопленням та прагненням наблизитися.

У традиційній українській культурі світ сприймається етноцентрично, тому всьому «чужому» приписуються нелюдські риси. Натомість світ «своїх» є звичним, реальним, зі своїм давно усталеним ритмом буття, а поза його кордоном розташований незнаний, позбавлений кшталту, таємничий, небезпечний світ демонів, загалом «чужих» сил, гніздо хвороб, країна смерті. Межі «свого» світу переважно не виходили поза кількадесят кілометрів. Разом із віддаленням від дому одночасно росла загроза, як і магічна міць та знання. Саме звідти, за народними уявленнями, приходили хвороби, тому люди туди й відсилали їх у замовляннях («Золотниче, золотниче, добрий чоловіче! Ти тут не уживай, червону кров не спивай! Іди на Чорне море, там, де ніхто не ходить, де кури не запівають, де люди не зачувають, де дзвони не задзвонюють, де голос не заносять...» [32; 129]).

Таким чином, виникнення традиції замовлянь модна пояснити віруваннями народу, особливостями світосприйняття. Дійсність, яку спостерігали селянські очі, мала живий, олюднений характер, бо персоніфікованими були не лише явища, а й предмети. Люди вірили, що між предметами існує внутрішній зв’язок, тому за допомогою магічних дій можна було керувати природою і впливати на дійсність. До магії люди зверталися в окремих випадках, коли щоденні заходи захисту були безсилі.