Екскурсія до шкільного музею

1. Двадцять другого червня,

Сорок першого року –

Вікопомного ранку

О четвертій нуль – нуль –

До чийогось безсмертя

За якихось півкроку

Стало тісно повітрю

Від снарядів і куль.

Тісно так, що і досі,

Час пробивши на виліт,

Ще летить його хвиля,

Вибухово – тверда.

І можливо, що пам’ять –

Це повітряна хвиля,

Що все далі мене

Од війни відкида…

ІІ. В нашому музеї зібрано матеріали про ті трагічні та героїчні часи.

На початку осені 1943 р. радянські війська невпинно наближалися до Дніпра: дворічному пануванню німців на території Дніпровокам¢ янки, приходив кінець. Але в вересні – жовтні 1943 р. із Західної Європи було перекинуто 20 танкових дивізій, декілька десятків тисяч піхотинців. Німецьке командування розраховувало на «Східний Вал» побудований ними по Дніпру. Жовтень 1943 р. – це одна із трагічних сторінок в історії Дніпровокам¢ янки.

Начальник штабу 671-го артилерійського ордена Олександра Невського полку 213-ї стрілецької Ново української дивізії 7-ї гвардійської Армії полковник Симоненко М.М. згадує: «Село Дніпровокам¢ янка майже кожного дня зазнавало повітряного удару. Особливо масові авіобомбуваня були 8, 10, 11 жовтня до 9 ранку село бомбили тричі.

Були скинуті тяжкі фугасні бомби, від яких утворилися воронки до 2м. в ширину і до 7м. в діаметрі. Від запалювання бомб горіли стріхи. 11 жовтня село бомбили чотири рази, фашисти скинули бомби вагою 500кг. Вигляд села був страшний: серед побитого каміння та землі, зрідка виднілися почорнілі труби та стропила стріх.

Кругом валялися вбиті та поранені коні, корови. Та найголовніші події розгорнулися 14 жовтня. В мемуарах полковника Симоненко написано: 14 жовтня біля 5-ти ранку ворог почав артилерійський обстріл нашого переднього краю. О 7-й ранку ворожі танки перейшли в наступ фронту. В 9 годин з¢ явилися нові групи танків. Весь день відбувався повітряний бій «яків» і «месершмітів». Гул битви не стихав до пізнього вечора.

Та ворог знесилювався. Втративши багато техніки і людей, німці були неспроможні продовжувати наступальні операції і перейшли до оборони. План німців скинути нас в Дніпро був зірваний «Східний Вал» на який розраховували фашисти впав, а наші частини пішли далі».

Та величезною була ціна цієї перемоги. Як відмічається в архівних документах 213-ї стрілецької дивізії, абсолютна більшість офіцерів, сержантів і рядових загинуло.

В 793-му стрілецькому полку 175-ти чоловік після 14 жовтня в живих залишилося менше 25. За чотирнадцять днів жовтня 1943року в бою на Дніпровокам¢ янському плацдармі загинуло за попередніми даними 1389 чоловік.

68 чоловік отримали найвищу нагороду і стали Героями Радянського Союзу.

Нажаль 13 із них – посмертно.

ІІІ. Колесо війни котилось,

Докотилось до Дніпра…

Ворог злий, не жди добра.

Рвались в бій гвардійці сміло,

Як в котлі вода кипіла.

Навіть через сотні літ

Про героїв скаже світ.

Вже плоти бурунять воду,

І скриплять старі колоди,

Переповнений паром…

Йшли завзято напролом.

Літаки вдесяте, всоте

Без кінця бомбили доти.

І старий, і молодий

Берег бачили крутий.

Не втрачали дух солдати,

Вдень, вночі пливли вони.

Є гранати, автомати…

Ось такий вантаж війни.

Дніпре, нас напій водою,

Поділись одним ковтком.

Розминутися з бідою

Поможи перед ривком.

Вперто вгору дерлись роти

І по глині, й по піску.

З кров’ю ми взяли висоти,

Хоч життя – на волоску.

ІV. Надзвичайно кровопролитним видався для села жовтень 1943 р.

Ось лише невеликий епізод з тих буремних часів. Виконуючи наказ командування, десантний батальйон під керівництвом Олексія Андрійовича Павловського, що входив до складу 19-го гвардійського повітряно – десантного полку, за допомогою скритого маневру зайняв висоту 177, 0, що знаходилася в південній частині Дніпровокам’янки. Батальйон також захопив шосейну дорогу і зайняв оборону на схилах висоти. Ворог силою 46 танків і батальйону піхоти намагався скинути наших воїнів у Дніпро. Цілий день тривали бої, в результаті яких було підбито 17 ворожих танків. В одному з боїв командира батальйону Павловського було контужено, і він потрапив у полон. Після довгих знущань фашисти спалили живцем десантника.

V. Від того дня, коли у дім вдовиний

Прийшла з – за перевалу чорна вість,

Ходила мати рідко у долину,

Нечастим був у неї вдома гість.

Давно вже коси замела пороша,

А рана в серці все не зароста…

Чого це до старої листоноша

За стільки літ в оселю завітав?

Від кого їй лихі чи добрі вісті?

Старечі очі болем пропіка…

«Ваш син поліг в бою за наше місто» -

Чиясь дитяча вивела рука.

Він воював, як личило джигіту,

За невідоме місто на Дніпрі,

Вже стільки років на могилу квіти

Приносять українські матері…

Я не бував за перевалом синім,

Та уявлю – і серце завмира,

Як мати цілувала, ніби сина,

Священну землю з берега Дніпра.

VI. Син вірменського народу Сергій Григорян хоробро воював проти ворога, з честю виконував обов’язки військового фельдшера. Коли було потрібно, Григорян сам ішов на поле бою і виносив поранених бійців та командирів.

Сталося так, що тяжко був поранений командир підрозділу Лошадкін. Сергій Григорян підняв його на плечі і поніс із поля бою. Неподалік зірвався снаряд і осколком Григорян був тяжко поранений, з останніх сил він продовжував нести офіцера.
Помираючи він промовив: «Знаю, що помру… Я виконав обов’язок перед Вітчизною…»

VII. Є в нашому селі братська могила. На обеліску імена 311 односельців, що загинули на фронтах війни, бійців, що загинули в жорстокому бою з гітлерівцями восени 1943 р. Серед них ім’я людини, яка віддала життя за Батьківщину на іншому фронті – в тилу ворога.

Це П. І. Пальоха. До війни він був директором Дніпровокам’янської семирічної школи, а потім – завідуючим відділом пропаганди та агітації Верхньодніпровського райкому партії.

22 червня 1941р. Була неділя, кожен мав свої плани на вихідний день. Та їх перекреслило коротке страшне слово: «Війна!» Становище на фронті щодня ускладнювалось, почалися дні надзвичайного напруження. Потрібно було вивезти з підприємств і МГС найбільш цінне устаткування, передати на лівий берег Дніпра худобу, евакуювати населення. Переправою в Д-К керував П. І. Пальоха. Серпень 1941р. Німецько – фашистські орди, просувались до Дніпра, район за районом окупували Дніпропетровську область. 18 серпня вони з’явились у Верхньодніпровську. Та наші люди не збиралися коритися ворогові. Підпільну роботу в районі очолив П.І. Пальоха. Він створював патріотичні групи для боротьби з окупантами. Наслідки цієї роботи не забарилися: летіли в повітря машини з гітлерівцями, виходили з ладу мости, систематично порушувався телеграфний зв'язок ворога. У Верхньодніпровську та навколишніх селах з’являються листівки з полум’яними закликами до боротьби з фашистами.

Гестапівці намагалися дізнатися, хто керівник підпілля. Довго їм це не вдавалося. Та допоміг зрадник.

П. І. Пальоху схопили в лютому 1942р. Почалися звірячі катування. Гестапівці та поліцаї хотіли, щоб підпільник видав своїх товаришів і показав, де захована зброя. І він показував. Поліцаї копали, але звичайно, нічого не знаходили. Партизан глузував над ворогом.

В безсилій люті фашисти закатували героя до смерті, а тіло кинули в ополонку р. Омельник. Це було 28 лютого 1942р. Згодом труп Пальохи витягли з річки і закопали на березі. В 1943р., коли село звільнено Павла Івановича поховали в братській могилі.

VIII. Стільки бід в лиху годину

В ці краї фашист приніс.

Кров, печаль, порожні стіни

Важко бачити без сліз.

Стільки бруду і отрути,

І жорстокості, і чвар

Тут посіяв ворог лютий…

Скинуло село тягар.

ІХ. Звістка про визволення села полетіла до наших односельців, які були на різних фронтах Великої Вітчизняної Війни. Багато хто з них крокував воєнними дорогами з перших днів і дожив до дня Перемоги. Не дуже люблять ветерани розповідати про себе. Але їхні спогади переконали нас, що нашими односельцями судилося буди учасниками всіх важливих подій та доленосних битв. Про це свідчить матеріал, який пощастило нам зібрати.

Тригуб Олександр Миколайович – учасник параду, що відбувся

7 листопада 1941 р. в Москві, а в травні 1945р. на параді переможців штандарт Карельського фронту ніс наш односелець Іван Захарович Милюшко. В роки війни він був начальником розвідки дивізіону «катюш», начальником розвідки полку.

Воював у складі Західного, Волховського, Карельського фронтів. За бойові заслуги нагороджений орденами Вітчизняної вій 1 і 2 ступенів, двома орденами Червоної зірки і 16-ма медалями.

Довгою була відстань між двома історичними парадами, невимовно тяжкими фронтові дороги, на яких народжувалася дружба, що живе десятиріччя.

Х. Наш шкільний музей було відкрито у 1976 році і ось уже більше 30 років ми зберігаємо, вивчаємо і поповнюємо його новим матеріалами.

На цих стендах ви побачите фото 1979 року, коли відбулося перепоховання останків бійців, що визволяли село, у братську могилу. у 1984 році шкільні пошукові загони зустрічали гостей – воїнів – визволителів. тоді учнями школи були наші батьки. вони і досі пам’ятають виступ Іванова Василя Полікарповича – командира 110 Гвардійської повітряно – десантної дивізії.

До 60 – річчя Перемоги учні школи стали учасниками експедиції „Пам’ять” і зібрали матеріали „ВВ війна в історії моєї сім’ї”. Зараз ми працюємо над проектом „Пам’ятні стежини Перемоги”.

Нам є що вивчати, нам є що пам’ятати, будемо ж гідні подвигу людей, що завоювали нам мир.