Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Храм Святого Миколая
За переданням, підтвердженим свідченням однієї з фальсифікованих грамот Лева Даниловича від 8 жовтня 1292 р., особливою опікою великокняжого двору користувалася найдавніша відома львівська церква св. Миколая Мир Ликійських Чудотворця, яка могла бути заснованою ще Данилом Романовичем. Саме вона була головним княжим храмом, від якого вів прямий шлях до Високого Замку – княжої резиденції. Анонімний львівський православний хроніст XVII ст. (автор “Життєписів львівських єпископів грецького обряду”), аргументуючи давнє існування єпархії, вважав, що “ще до того як, місто Львів було приєднане до Польщі, єпископи у Львові мали кафедру, що з Галицькою складала єдине тіло митрополії”. Фундації князя Лева для Галицької “митрополії” автор порівнював із земельними наданнями митрополії Київської. Невірно тлумачений зміст княжих грамот (автор вважав, що на той час вже існувала Галицька митрополія, тому згадки про єпископа, “а не митрополита”, як сам наголошував, відносив виключно до львівського архієрея) став підставою для категоричних висновків хроніста про визначення центру єпархії. Описуючи скарби, вивезені зі Львова польським королем Казимиром ІІІ (1333-1370) у 1340 р., хроніст львівських єпископів, очевидно, за викладом польського історика XV ст. Яна Длугоша, згадав про “дві золоті корони, рясно оздоблені перлинами”, які були використані у якості ще одного аргументу на користь зазначеної тези. “Отож, із згаданого привілею церкви святого Миколая як [припускаємо існування] єпископа, так допускаємо, що з тих корон одна могла бути архієрейською митрою, друга – князівською. Такі великі неоціненні скарби у місті, як і слава столиці Руського князівства, [дозволяють ствердити], що Львівська земля поряд з іншими правами мала і єпископство”. Таким чином, у другій половині XVІІ ст. давній львівський княжий храм вважався навіть колишнім кафедральним собором. Джерела та дослідження сучасних істориків не підтверджують існування на той час окремої православної архієрейської кафедри у Львові. Хоча не виглядає неправдоподібним припущення про можливість короткочасного перебування у Львові галицьких митрополитів у XІV ст., а отже й перебування та служіння їх у Свято-Миколаївській церкві. Логіка такого „тяжіння” кафедри до Львова була пов’язана із занепадом Галича після монголо-татарських руйнувань. В актових джерелах церква систематично згадується вже з XV ст. (найдавніша згадка – 1445 р.). Під 1453 р., львівську церкву св. Миколая згадав у своєму „Потрійному Львові” райця та хроніст Бартоломей Зіморович. З давніх часів, як свідчить дарчий запис братству Миколаївської церкви Тимофія Висоцького від 18 вересня 1608 р., церкві належали „численні поля, сіножаті, городи, сади, пасіки, криниці, болота, дворища, ділянки, двори на тих ґрунтах побудовані з людьми осілими, з їх повинностями, чиншами, податками і з іншими всякими прибутками і пожитками”. У 1536 р. львівський староста Станіслав Одровонж надав храму ліс між селами Знесінням і Кривчицями („через Горб до верху Холмець”). У 1544 р., окрім королівського підтвердження власності, церква отримала від Сигізмунда I ще право закласти там пасіку і луг. Королівським декретом 1 квітня 1544 р. було підтверджене також звільнення храму від сплати податків. А в 1543 р. (грамота короля Сигізмунда І від 10 березня) настоятель храму о. Стефан був звільнений від юрисдикції замкового суду (ґродського уряду) – церковні землі отримали статус юридики. Це означало, що відтепер церква отримувала право збирати чинш для себе і держави, а також здійснювати суд у цивільних та кримінальних справах на підвладних землях. Щоправда, докладні матеріали про діяльність юридики збереглися лише з XVII ст. Але процес формування церковного землеволодіння та юридичні особливості надань спричинили появу суперечок і конфліктів між сусідніми парафіями і міщанами за право власності на певні ділянки. Так, у 1537 р. король Сигізмунд І підтвердив права сусідньої зі Свято-Миколаївською церкви св. Феодора на парафіяльні землі вздовж р. Полтви. Відкликаючись до давніших надань, претензії на них висловлював тодішній настоятель церкви св. Миколая Стефан. Ця суперечка розглядалася навіть у королівській канцелярії. У 1544 р. львівський владика Макарій (Тучапський) з перемишльським єпископом Лаврентієм здійснили розподіл парафіяльних земель, припиняючи конфлікт між священиками. 16 березня король підтвердив розподіл та визначені межі. Важливу роль духовенство та православна громада церкви св. Миколая відіграли у період боротьби львівського міщанства за становлення архієрейської кафедри у Львові. Коли 1539 р. перший львівський єпископ Макарій (Тучапський) почав забезпечувати організацію колегіальних органів церковної адміністрації, Свято-Миколаївські священики намагалися поновити свій „вищий”, опертий на місцеву традицію, статус. 16 листопада 1539 р. владика Макарій, звертаючись до давніх соборних традицій служіння священиків видав грамоту про утворення при Львівській кафедрі крилосу. Священики-крилошани – члени крилосу, були зобов‘язані допомагати архієреєві в усіх єпархіальних справах, засідали разом з ним у духовному суді, приймаючи спільні рішення. За відсутності владики крилос міг стати його заступником. У єпархії було збережено також посаду намісника (генерального намісника) – духовної особи, що мала бути обраною крилошанами і отримати благословення владики. Серед перших крилошан єпископа Макарія був і священик церкви св. Миколая о. Стефан. До обов’язків намісника входив, передусім, нагляд за парафіяльним духовенством, станом церков. Намісники мали право суду над духовенством, а іноді розглядали справи мирян. Окрім звичайних прибутків священика, намісники користувалися ще додатковим правом отримання грошових надходжень. Джерела не дозволяють докладно відтворити систему їх матеріального забезпечення, але державний податок намісники сплачували удвічі більший, ніж звичайні настоятелі. Заснований разом з єпархією крилос упродовж XVI ст. залишався важливим чинником єпископської адміністрації та забезпечення канонічної дисципліни у кафедральному місті. Львівським намісником традиційно призначався найбільш авторитетний священнослужитель, або представник найбільш шанованого храму. Якщо в другій половині XVI ст. намісниками призначалися настоятелі Успенської, Благовіщенської чи інших церков, то перше десятиліття від заснування кафедри, зберегло надзвичайно цікавий епізод, який засвідчив збереження давньої традиції княжого Львова. З проханням про затвердження уставу братства при церкві св. Миколая (1544 р.) до єпископа Макарія звернувся священик Стефан “з громадою парафії святого отця Николая і з інших парафій”. Таким чином, грамота, надана братству, підкреслювала важливість згаданої події для усіх передміщан, а не лише парафіян цієї церкви. У контексті ж описаної вище суперечки про межі земель Свято-Миколаївської та Свято-Феодорівської парафій цього ж року виявляється, що згаданий священик Стефан не визнавав обраного настоятеля церкви св. Феодора намісником і погодився лише після прийняття рішення єпископами. Тому видається можливим висловити припущення про особливий статус княжого храму, священнослужителі та парафіяни якого цілком реально претендували на збереження “привілейованого” стану і надалі. Тривале перебування єпархії без єпископської опіки (від початку XV ст. до 1539 р.) не залишилося без наслідків для духовного життя православних громад на галицьких землях. Неможливість отримати рішення духовного суду та єпископський вирок чи розрішення спричинила руйнацію традиційних ієрархічних стосунків у єпархії. Величезна територія унеможливлювала постійне звертання до одного із сусідніх архієреїв, а самовільне перебрання ряду компетенцій державними урядниками (старостами) не лише не викликало різкого опору чи незадоволення, але стало цілком “зручним” розв’язанням проблеми на кілька десятиліть. Загроза повного підпорядкування латинській ієрархії, а згодом і становлення архієрейської кафедри та всіх відповідних церковно-адміністративних установ, призвели до визнання необхідності юрисдикції та канонічного впливу владики. Конфлікти на парафіях та у монастирях стали виявом наслідків впливу патрональних прав на церковне життя. Підтримка шляхтою опозиційних єпископам рухів ускладнювала останнім можливості встановлення канонічної дисципліни на місцях. Невисокий загалом рівень освіти, моральний розклад частини призначуваного з ласки патронів духовенства, не сприяли подоланню кризи у єпархії. Відновлення соборноправницьких традицій церкви, що почалося уже в першій половині XVI ст. для духовенства і мирян стало головним засобом повернення до витоків та джерел церковної організації. Саме тому, уже перший львівський єпископ Макарій особливої уваги надавав реорганізації парафіяльних зібрань мирян в активні церковні братства. Дотримання норм християнської моралі не лише у храмі, але і в щоденному побуті, регулярні обов’язкові сповіді та причастя, спільна боротьба із злиденністю та хворобами, а згодом і опіка над освітою – головні постулати, закладені в усі братські устави XVI ст. Не випадково, укладення уставу у Львові – центрі найбільшої західної єпархії Київської митрополії, стало зразком для послідовних запозичень іншими містами Речі Посполитої. Так, 18 лютого 1544 р. підтвердження уставу було надано братству церкви св. Миколая. Владика визнав, що громади розпочали важливу справу: “слушнои а доброе річи жадают, которая ест напред Господу Богу ку чти и хвалі мила и годна и его святымъ угодником”. Братчики, прославляючи Спасителя, Пресвяту Богородицю та Святителя і Чудотворця Миколая, у рядках свого першого уставу висловили готовність до дій заради “душевнаго спасенія и телеснаго здравия”. Документ був підписаний у присутності отців-крилошан (намісника Захарії, настоятеля церкви св. Феодора, успенського священика Нестора, богоявленського Антонія, благовіщенського Фоми, Григорія з церкви Воскресіння) і представників української шляхти. Під час перебування у Львові в 1586 р. святійший патріарх антіохійський Йоахим IV (Доу) (1582-1592) також благословив діяльність Свято-Миколаївського братства, що засвідчує зроблений пізніше напис грецькою мовою у верхній частині грамоти владики Макарія: “Ί ω α κ ε ι μ ε λ έ ω θ ε ο υ π α τ ρ ι ά ρ χ η ς τ η ς μ ε γ ά λ η ς θ ε ο υ π ό λ ε ω ς Ά ν τ ι ο χ ε ί α ς κ α ί π α σ η ς Ά ν α τ ο λ η ς ”. Упродовж XVII ст. церква св. Миколая була одним із найголовніших православних осередків Львова. У 1623 р. храм зазнав пошкоджень від пожежі, а впродовж 1669-1701 р. був відбудований, що засвідчене відповідним написом на арці головної нави. Упродовж століть храм зазнавав не лише природних знищень та руйнувань, але й був свідком численних ворожих нападів та набігів. У джерелах зберігся навіть один комічний епізод, який стався під час татарського нападу на Львів у лютому 1691 р. – хтось із військових, які обороняли місто, захопив у полон татарина, і, продовжуючи бій, прив’язав його шнуром від дзвону в церкві св. Миколая. Так, поки тривав бій, полонений постійно „бив на сполох”. У 1776 р. до храму було добудовано захристію, а після пожежі 1800 р. з храму знято ґонтове покриття і зведено дві бані, криті бляхою. Навіть після кількох перебудов, церква все ж зберегла головні риси давньої українсько-візантійської архітектури – план грецького хреста, центральний купол. Подібні до львівської Свято-Миколаївської церкви сакральні споруди були характерні також для теренів Істрії та Далматії. На жаль, не зберігся й давній іконостас церкви, який згорів 1783 р. З іконографічних пам’яток про духовне життя давнього православного Львова нагадують Ікона Пресвятої Богородиці Одигітрії сер. XVII ст., образ св. Феодора Тірона цього ж часу, перенесений з неіснуючої на сьогодні сусідньої парафіяльної церкви. Особливо у храмі вшановується образ св. Миколая та чудотворні мощі святого, давні різьблені дерев’яні хрести. У 1921 р. до Львова переїхав відомий український художник-імпресіоніст, захоплений мистецькими традиціями неовізантинізму, Петро Холодний (1876-1930). Період його творчої діяльності у місті знайшов відображення в окремих фрескових розписах церкви св. Миколая. Сучасний іконостас був виготовлений у псевдовізантійському стилі у 1947-1949 рр., стінні розписи – 1955-1957 рр. У 1990 р. розписи храму були відреставровані. Церква св. Миколая Чудотворця у Львові є безцінною перлиною української духовності багатьох століть і поколінь, хранителем автентичних княжих традицій та соборного духу Святого Православ’я. Мабуть щось містично-символічне є й у тому, що саме священик церкви св. Миколая і сьогодні є благочинним м. Львова. Із Замковою горою пов'язана перша історична згадка про Львів у Галицько-Волинському літописі. " Як кара за гріхи зайнявся Холм через окаянну бабу і полум'я було таке, що з усієї землі було видно заграву, також і зі Львова по Белзьких полях, бо сильним було полум'я пожежі". Пожежа Холма через якусь бабу, яка, можливо. щось пекла і недопильнувала, мала бути справді дуже сильною, оскільки до Холма, який зараз є у Польщі, зі Львова 130 кілометрів на північ. Заграву на такій великій відстані львів'яни могли бачити лише із Замкової гори. Уже у 60-80 роках 19 століття звідси було видно пожежу Стрия, який розташований від Львова за 70 кілометрів, і Станіслава (теперішній Івано-Франківськ), який лежить за 120 кілометрів Замкова гора Замкова гора мала в історії нашого міста вирішальне значення. Найдавніший хроніст Львова бургомістр Бартоломей Зіморович пише так про князя Лева, але новітні дослідження довели, що йдеться тут власне про короля Данила Галицького: " Побачивши на самому кордоні своїх володінь вигідну у військовому відношенні гору, захищену внизу немовби кільцем вкритих лісом долин і самою крутістю, яка може стримати ворога, він негайно наказав збудувати тут фортецю і вирішив перенести сюди свою княжу резиденцію". Але перезимувавши одну зиму у своєму новому замку серед лютого завивання холодного північного вітру і відчувши незручність житла на крутому схилі, куди ледве піднімалася задихаючись тяглова худоба, Данило був дуже незадоволений цим місцем. Тоді король збудував інший замок «Низький» на місці, де тепер є вернісаж. Цей замок був пристосований більше для життя, ніж для оборони. А Високий Замок доручили охороняти чисельному загону, щоб зберігати заховані там скарби. Власне ці скарби «дві золоті корони, золоті хрести і позолочений трон» пограбував польський король Казимир Третій Великий, який 1340 року загарбав Львів. Після переходу Львова під панування Польщі, Казимир не залишився байдужим до цієї, як пише хроніст, " гори рідкісної форми у Сарматській землі і збудував на цій, сягаючій до хмар, горі довгий замок з каменю, подібний до лютні". Окрім свого оборонного значення, замок слугував ще й місцем ув'язнення. 1410 року тут перебували в'язні, німецькі рицарі-хрестоносці, які потрапили у полон під час Грюнвальдської битви. А 1559 тут була ув'язнена знаменита Гальшка з Острога, що переховувалась у Львові від свого законного чоловіка. Командувач львівського Високого Замку у середновічні часи іменувався бургграфом. Драматична, а радше трагічна, історія сталася із старим бургграфом Бялоскурським 1590 року. Ян Бялоскурський був людиною поважною, шляхетною і вірно служив своєму місту, успішно обороняючи Високий Замок від чисельних облог. Але, на нещастя, він мав чотирьох синів, яким через брак часу не міг приділити належної уваги у вихованні, і вони повиростали брутальними і свавільними. Дійшло до нечуваного: два старші сини бургграфа вночі вчиняли грабіжницькі напади на львівських міщан, а награбоване добро таємно переховували у підвалах Високого Замку. Брати Бялоскурські не підкорилися рішенню шляхетського сейму припинити безчинства і ледве не замордували двох львівських радників. У короля луснуло терпіння, і він видав наказ про страту злочинців, але наказ так і не було виконано, оскільки Войцех і Миколай Бялоскурські загинули в п'яних розбійницьких розборках у передміській корчмі. Після цього Львовом ще довго ходили легенди про неймовірні скарби, заховані братами Бялоскурськими у підвалах Високого замку і було багато охочих ними заволодіти, але безуспішно. Майже триста років жодному неприятелю не вдавалося захопити фортеці Високого Замку. Уперше це зробив у жовтні 1648 року полковник війська Богдана Хмельницького Максим Кривоніс. Смертельно поранений Кривоніс командував декількаденним штурмом Замку. Коли нарешті його було здобуто, мужній козак помер від ран і був похований біля підніжжя цієї гори на Папарівці з боку Підзамча. Однак здобуття Високого Замку Хмельницькому мало допомогло у здобутті міста і він, вдовольнившись великим викупом, відійшов від Львова. Пам'ятний камінь на алеї над Підзамчем встановили на честь блискучої перемоги 1675 року польського короля Яна ІІІ Собєського над татарами під Львовом. Найвидатніший польський король-полководець був ще й людиною досить ліричною. Ось що він писав, перебуваючи тут після жорстокої битви до своєї дружини до Варшави: " Був учора на Високому Замку і спостерігав захід сонця. Побачив далеку хмарку і так мені захотілося стати маленькою крапелькою дощу чи роси, щоб впасти на наймиліше обличчя Вашої королівської милості". Під час потужного землетрусу 1670 року кавалок замкового муру обрушився донизу. Разом з ним завалилася і криниця, викопана з величезними труднощами. З цього часу починається період занепаду Високого Замку. 1704 року шведський король Карл Дванадцятий без жодних перешкод зайняв Високий Замок і спостеріг звідси в укріпленнях міста між Босацькою хвірткою і Пороховою вежею так званий " мертвий кут", який погано обстрілювали оборонці міста. Вбраний у мундир простого вояка 23-річний король на чолі декількох сотень своїх вояків зробив те, чого не вдавалося протягом століть зробити сотням тисяч татар, турків, молдаван і козаків – він уперше за 350 років захопив Львів. Ця подія стала поворотною в історії Високого Замку. Після захоплення Львова шведським королем Карлом Дванадцятим 1704 року Високий Замок все більше і більше занепадає. Залишений на призволяще він стає притулком для різного роду волоцюг і розбійників, що сіяли страх серед львівських передміщан. На Високий Замок виганяли з міста хворих на чуму. Нова австрійська влада, яка прийшла до Львова 1772 року дала дозвіл на руйнування Замку і використання його каменів для будівництва нових кам'яниць у місті. Також ламали на будівельний камінь і мальовничі скелі, на яких стояв замок і знищили їх дощенту, оскільки жодного натяку на якісь скелі ми на Високому Замку зараз не бачимо. Внаслідок нещадного копання піску гора поступово зсувалася. Сильні піщані буревії і грязьові потоки, які стікали з Замкової гори змусили австрійську владу подумати про заліснення схилів гори. Виникло декілька проектів нового застосування гори. Так на початку 19 століття її хотів купити єврейський консорціум, а ще один підприємець планував поставити тут голландські вітряки, але усі ці проекти міська влада відхилила і вирішила врешті насадити на Замковій горі парк. Колишню Лису гору було 1839 року зрізано і засипано нею глибокий яр, який її відділяв від Замкової і тоді ж на піскових схилах було насаджено дерева і в середині 19 століття на Високому Замку вже шумів чудовий парк. Гору декілька разів перейменовували. Після того, як від колишнього замку залишилися лише руїни, її назвали Sandberg (Піскова гора), потім горою Франца Йосифа на честь австрійського імператора, який тут побував і спостерігав з гори потужну ілюмінацію, влаштовану для нього львів'янами. Але народ вперто називав це місце Високим Замком, незважаючи на відсутність його, така назва залишилася і до сьогодні. У середині 19 століття у Львові активізувався польський національний рух. Авсрійські власті дозволили полякам насипати на Високому Замку курган, або копець, як його називали поляки, на честь 300-річчя Люблінської унії. 1859 року на цьому місці було встановлено пам'ятний камінь з написом: " Вільні з вільними, рівні з рівними - Польща, Литва і Русь" і розпочато насипання грандіозного кургану. Насипання таких курганів, або могил - це давній слов'янський, а потім і козацький звичай. Землю для кургану привозили з усіх колишнійх історичних місць давньої Польщі. Ентузіазм був великий. Коли забракло тачок, землю носили в шапках, хустках і навіть у долонях. Патріотичний ентузіазм поляків призвів до непередбачуваних наслідків. Було майже остаточно зруйновано залишки старовинного замку і якби не втручання австрійських чиновників, то до нас не дійшов би навіть невеликий фрагмент оборонної стіни. Крім патріотичних поривань, серед львівських поляків ходили легенди про величезні скарби, заховані у підвалах замку. Навіть ватажок польських патріотів Францішек Смолька свято вірив у те, що обов'язково знайде тут скарб, який хоча би частково міг покрити витрати, пов'язані зі спорудженням кургану. Жадоба скарбів дощенту знищила замкові руїни без жодної думки про те, щоби для нащадків залишити хоча би опис, чи план стародавнього замку. Скарбів так і не знайшли, а просто знищили безліч археологічних пам'яток. Новітні вандали трощили глиняний посуд часів короля Даниля і князя Лева, шукаючи всередині золото, нищили стародавню зброю. Багато знахідок лишилося закопаними всередині горба, багато розтягнули робітники на забавки для дітей. Цю гору насипали півстоліття, неодноразово вона обвалювалясь, як було це наприклад, 1907 року. З копцем Люблінської унії пов'язані і деякі цікаві сторінки українського руху у Львові. Так 1898 року на цій горі відбувалося українське політичне віче, на якому дійшло до сутичок між українофілами і москвофілами. Протистояння дійшло до того, що вороги скидали свої політияних супротивників по крутих схилах гори. Гора Люблінської унії дала можливість підняти найвище точку Львова ще на тридцять метрів до висоти 413 метрів над рівнем моря. За останні десятиліття, зокрема у 70-80 роки минулого століття було упорядковано гору, прокладено кам'яні сходи і влаштовано прогулянкові асфальтові доріжки. Відомого усім львів'янам кам'яного лева, який стоїть біля підніжжя гори, перенесли сюди 1874 року з ратуші і ще сто років тому газети писали, що він тут безнадійно нищиться. Лоренцовичівський лев настільки спотворений часом, вітрами і дощами, що малі діти, які вперше його бачать, кажуть, що це не лев, а жаба. На щастя, лише зовсім нещодавно розробили проект порятунку цієї більше, ніж чотирьохсотлітньої пам'ятки. Старовинного лева планують перенести назад на подвір'я Ратуші, відреставрувати і законсервувати для наступних поколінь. Власне парк Високий замок був заснований більше, ніж півтора століття тому. Зрізану Лису гору засадили майже п'ятдесятьма видами звичайних та екзотичних дерев та кущів. Нижня тераса є найгарнішим місцем парку. 1841 року тут було споруджено штучну печеру або грот, оздоблений левами з колишньої львівської ратуші. З кінця 19 століття цей грот охрестили гротом самогубців. Проте жодних письмових свідчень про якиісь конкретні випадки самогубств на цьому місці не залишилось. Львів'яни дуже люблять свій парк Високий замок. Він розташований практично у центрі міста і кожен львів'янин з найшумнішої і найзабрудненішої газовими викидами вулиці може за 10-15 хвилин пішки потрапити у затінок цих розкішних і величних дерев, щоб насолодитися неповторною красою цього унікального куточка, який височіє над нашим древнім містом.
|