Світовий ринок нафтових продуктів

1.1. Суть та основні характеристики світового ринку нафтопродуктів

За останні п’ять років ціна на нафтову сировину збільшилася майже вчетверо. Досягнувши в 2008 році свого історичного максимуму (біля 150 дол. за барель), ціна впала нижче 40 дол. і знову піднялася до 70-ти, що лягло додатковим тягарем на економіку певних країн і надало новий поштовх та особливу актуальність дискусії у темі вибору енергетичних ресурсів. Чи може у перспективі попит на ринку нафтопродуктів врівноважити пропозицію? Проблема полягає у тому, що непередбачувано швидкий ріст потреби в енергоносіях супроводжується уповільненням темпів відкриття нових родовищ. Першопричиною нестабільності перспектив світового нафтовидобування стало неочікуване зростання попиту на його продукцію. В той час, як в 1992-2002 роках темпи зростання попиту на нафту складали в середньому 1, 54% в рік, в 2003-2007 роках світовий попит щорічно зростає на 9, 4%. Це зростання зумовило збільшення виробництва, хоча експортери і так досягли своїх граничних можливостей, а транспортні потужності і нафтопереробні підприємства ледь справлялися з такими обсягами сировини, що звичайним чином призвело до нового витку цін. Згідно консенсусного прогнозу світовий попит на нафту в 2020 році складатиме 105 млн барелей в день (Мб/д), а в 2030-му – 118 Мб/д, тобто зросте в порівнянні з теперішнім рівнем на 33, 5 Мб/д. Сумнівно, що пропозиція перевищила рівень 90-100 Мб/д. Досі прогнози, які складалися Міжнародним енергетичним агентством на період 2020-2030 років, були втішними, однак дійсність може різнитися від прогнозів. Якщо всупереч всесвітньої рецесії потреби у нафті будуть зростати, тоді два чинника не дозволять пропозиції наздогнати попит: невпевненість у великих об’ємах розвіданих родовищ і невисокі шанси для відкриття нових. З-за скорочення нафтовидобутку і росту внутрішнього попиту деякі країни, які ще вчора експортували нафту, перетворилися у імпортерів (Індонезія, Єгипет) або майже стали ними (Габон, Туніс, Оман і Сирія). Згідно результатів дослідження, яке проводила компанія «Pemex» в 2007 році, в Мексиці нафтове видобування буде скорочуватися швидше, ніж очікувалося, особливо на родовищі Кантарель, де зосереджені 60% запасів чорного золота цієї країни. Нарешті, МЕА прогнозує подальше скорочення нафтовидобування і в басейні Північного моря: с 6, 6 Мб/д в 2002 році до 4, 8 Мб/д в 2010-му і менше за 2, 2 Мб/д до 2030 року. В ситуації, для якої характерний ріст попиту на природній ресурс на фоні його посилюючої нестачі, на графіку починає вимальовуватися «пік Хаберта» (максимальна точка видобування нафти). За різних оцінок «пік Хаберта» буде спостерігатися в 2015 році або в 2025-2030 роках, що не є в занадто віддаленій перспективі і, безперечно, може спровокувати цінове «потрясіння» і безпрецедентно вплинути на світову економіку [1, с. 98-99].

Ріст цін на нафту та підвищення середніх температур грають на руку нафтопромисловцям. З одного боку, подорожчання їх продукції надає можливість до розробки нафтогазових родовищ, у яких видобування не велося з причини надто високої плати за роботу, а з іншого – потепління полегшує доступ до регіонів з раніше несприятливими природними умовами. Обсяги видобування збільшуються, що підтверджується діяльністю таких нафтових компаній як «ExxonMobil». До 2015 року Канада має намір збільшити обсяги нафтовидобування в п’ять раз і побудувати нові нафтовидобувні заводи і нафтопроводи. Це викликало зростання ділової активності зацікавлених промисловців: нафтовий гігант «Total» скупляє акції місцевих підприємств, а компанія «Energy Alberta» планує побудувати нову електростанцію, щоб забезпечити дешевою електроенергією експлуатацію нафтоносних пісків. Як бачимо, в Північній Америці розпочинається нафтова лихоманка, особливо у північно-східному регіоні канадської провінції Альберта. Завдяки потужнім шарам нафтоносних пісків в районі Атабаски Канада може зайняти перше місце за рівнем запасів нафти після Саудівської Аравії. Ці запаси оцінюються в 175 млрд барелів (для порівняння в Саудівській Аравії – 260 млрд барелів). Ці нафтові піски представляють собою породу, у якій після випаровування легких фракцій залишається нафта, бітум і асфальт. Нафтовидобування проводять не шляхом витягу рідкого “чорного золота” із свердловин, а відкритим шляхом: за допомогою певного механізму і впровадження певних технологій бітумінозна порода нагрівається, що призводить до відділення пісків і глини від бітума, а потім з останнього екстрагується нафта. Але такий видобуток нафти призводить до додаткової емісії (+151%, загалом виходить 13г/МДж) парникових газів в порівнянні з традиційними способами видобування. Тим не менш, за умови зростання ціни на нафту у майбутньому такий спосіб видобування стане більш поширеним всупереч екологічним переконанням багатьох вчених та політиків, що призведе до суттєвих змін у кон’юнктурі світового ринку нафтопродуктів [2, c. 96-97].

1.2 Картель як форма монополізованої структури на ринку нафтопродуктів

Монополістична конкуренція – це такий рівень конкуренції, де значна кількість продавців пропонує подібний, але неоднаковий продукт; вони переконують продавців, що саме їхні продукти з новими, покращеними властивостями є найдешевшими і найпотрібнішими.

Характерні ознаки монополістичної конкуренції такі:

1) Кожна фірма володіє порівняно невеликою часткою всього ринку, тому можливість контролю над ринковою ціною невелика;

2) Наявність порівняно великої кількості фірм практично унеможливлює таємні змови, тобто узгоджені дії фірм з метою обмеження обсягу виробництва чи штучного підвищення цін;

3) Значна кількість фірм в галузі виключає їх взаємозалежність;

4) На ринку є умови для вільного входу, і легко заснувати нову фірму або залишити ринок.

За умов монополістичної конкуренції виробники, незважаючи на значну кількість фірм, все ж таки певною мірою контролюють ціну на свій продукт. Покупці віддають перевагу конкретним продавцям продукту й у певних межах платять вищу ціну на свій продукт. Покупці і продавці не пов’язані випадком, як на ринку досконалої конкуренції. Монополістична конкуренція як система організації ринку не забезпечує ефективного використання продукції, а витрати на одиницю продукції більші, ніж за умов досконалої конкуренції. Тому для отримання нормального прибутку такі фірми змушені встановлювати ціну, вищу за конкурентну.

Монополістичну конкуренцію не треба плутати з монополістичним ринком, оскільки це два різних поняття. Монополізований ринок передбачає існування на ринку монополій, тобто це означає, що на даному ринку відсутня конкуренція. А відсутність конкуренції дозволяє підвищити рентабельність до максимального рівня. Таким чином, основоположним чинником рівня рентабельності є вже не конкуренція, а ступінь затребуваності товару.

В економічній теорії вирізняють типи ринкової структури з невисоким рівнем конкуренції – олігополію і олігопсонію.

Олігополія – це структура ринку, на якому панує декілька великих фірм-виробників. Олігопсонія – структура ринку, на якому панує декілька великих покупців. Коли кажуть “велика трійка”, “велика четвірка” чи “велика шістка”, то мова йде саме про олігополію.

Олігопольні ринки мають такі ознаки:

1) Всього декілька фірм постачають весь ринок. Продукт, який вони постачають, може бути як однорідним, або стандартизованим (алюміній, цинк, мідь, нафта і т. п.), так і диференційованим (автомобілі, електроприлади);

2) Фірми в олігопольній галузі усвідомлюють свою взаємозалежність. Продавці завжди зважають на реакцію своїх конкурентів, коли встановлюють ціни, орієнтири для обсягів продажу, величину рекламних витрат тощо. Реакція, якої окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігопольних ринках. Чим менша кількість фірм в олігопольній галузі, тим більше вони зважають одна на одну при формуванні цін;

3) Окремі фірми в олігопольній галузі володіють великими ринковими частками. Отже, для деяких фірм є характерними високий ступінь ринкової влади, здатність впливати на ціну товару.

Змовницька олігополія може існувати у формі таємної змови. Найпростішим типом таємної змови є картель [3, с. 485-487, с. 495].

Картель — це договірне об'єднання підприємств однієї галузі для різних напрямків спільної комерційної діяльності. Картельна угода може передбачати домовленості про ціни, особливості ринкового збуту, обсяги виробництва і реалізації продукції, асортимент і номенклатуру, обмін патентами, умови найму робочої сили та інше. Але передусім регулюванню підлягає збут готової продукції. Слід відзначити, що угода стосовно створенню картелю не завжди може бути оформлена письмово. На практиці здебільшого картельні домовленості існують таємно, у вигляді секретних статей певної угоди, або в усній формі «джентльменських домовленостей». Фірми, які вступили в картельні угоди, зберігають за собою юридичну незалежність. Картелі мають певні специфічні ознаки, до яких можливо віднести: договірний характер об'єднання; метою угоди є домовленість групи виробників по зменшенню або знищенню конкуренції між ними і отримання монопольного прибутку; спільна діяльність з реалізації продукції пов'язується в певній мірі і з її виробництвом; має місце система санкцій до порушників угоди. Безумовно, у більшості країн антимонопольне законодавство забороняє картельні угоди, виключаючи окремі галузі, наприклад, сільське господарство. Як правило, законодавство забороняє картелі, пов'язані з фіксуванням цін, обмеженням виробництва продукції, поділом ринку, тобто узгоджені дії по обмеженню конкуренції. Однак заборона може бути знята до певних видів картелів: коли доля ринку незначна і не перевищує 5% виробництва продукту; існування картелю дозволяється за умови освоєння нового ринку збуту; дозволяється існувати картелям, які приносять користь економіці всієї країни, наприклад, сприяють науково-технічному прогресу. У найбільш розвинутих країнах Західної Європи картелі поділяють на «бажані» і «шкідливі». В Америці картелі заборонені законом, а їх функції виконують спілки підприємців певної галузі. У світовій практиці можна виокремити такі типи картелів:

1) Грошовий картель — встановлення уніфікованих цін поряд з рівними умовами постачання і оплати.

2) Ціновий картель — установлення продажної ціни товару.

3) Виробничий картель — установлення обсягу виробництва продукції (квоти).

4) Кризовий картель — при зменшенні попиту і збуту продукції для обмеження конкуренції.

5) Закупівельний картель — монопольна домовленість підприємств картелю про закупівлю сировини, матеріалів, товарів певного виду, сорту та інше з метою зниження закупівельних цін.

6) Ділові картелі:

ü Квотний картель — виділення певному учаснику квоти на продаж продукції у відповідності до потужностей підприємства.

ü Територіальний картель — надання кожному учаснику території збуту, виключаючи взаємну конкуренцію.

ü Патентний картель — визначення напрямку спільного використання (невикористання) технічного винаходу.

Слід відзначити, що ефективність діяльності картелю визначається участю у цій формі інтеграції підприємств і компаній, заснованих виробником продукції та їх згода з політикою картелю в цілому [4, с.142-144].

Картель – форма змови групи фірм, які діють спільно і узгоджують свої рішення з приводу обсягів випуску продукції і цін так, як би вони були єдиною монополією. Створення картелів має на меті повністю або частково знищити конкуренцію між фірмами і на цій основі максимізувати прибутки. Головна проблема, з якою зіштовхуються картелі, - узгодження рішень між фірмами щодо встановлення системи обмежень (квот) для даних фірм.

Для того, щоб сформувати картель необхідно наступне:

a) Переконатися, що існує бар’єр при входженні на ринок певної галузі, щоб запобігти можливість реалізації продукції іншими фірмами після того як ціна збільшиться;

b) Організувати зустріч всіх виробників і визначити кількість продукції, що буде вироблятися;

c) Встановити квоти для кожного учасника картелю;

d) Встановити процедуру впровадження визначених квот.

Картелі встановлюють санкції для тих, хто не виконує вимоги і збільшують свої квоти. Картелі зіштовхуються з проблемами при прийнятті рішень щодо монопольної ціни і рівня виробництва. Фірми з вищими видатками намагаються встановити більш високу картельну ціну. В сучасних умовах картелі можуть існувати в таких формах: патентні пули, ліцензійні угоди, консорціуми з виконання наукових розробок.

В США і країнах Європейського Союзу законодавчо заборонені картелі, діяльність яких пов’язана з фіксуванням цін, поділом ринку і обмеженням обсягів виробництва та виробничих потужностей.

Для того, щоб пояснити, яким чином картелі максимізують свої прибутки, розглянемо це питання графічно. Припустимо, що в певній галузі діють декілька ідентичних у всіх відношеннях фірм, криві SATC і MC зображені на графіку 1.1. Умова MC=P виконується при обсязі виробництва qc, який є оптимальним. Ринкова ціна Pc, на яку орієнтуються фірми, визначається перетином кривої ринкового попиту DD і кривої ринкової пропозиції S(MCсум), яка є горизонтальною сумою висхідних ділянок кривих MC (рис.1.2). Виробництво галузі, як видно на рис. 1.2, складає Qc=nqc, а прибуток кожної фірми складатиме суму, що дорівнює площі прямокутника CCPCAB (рис. 1.1).

Рис.1.1 Квазіконкурентна фірма

Рис.1.2 Картель

Тепер припустимо, що всі фірми об’єдналися в картель, оптимальним випуском якого буде Q_M, а оптимальна ціна - P_M (рис. 1.2). Оскільки Q_M> Q_C, для кожної фірми-учасниці картелю буде визначена квота випуску продукції qko< qc (рис. 1.1). Оскільки її прибуток, з одного боку, скоротиться на KNAB, а з іншого – збільшиться на суму площ PCPMMN і CkCcKF. Оскільки сума площ PCPMMN і CkCcKF більша за площу KNAB, фірма виявиться зацікавленою у входженні до картелю.

Якщо фірми, що входять до картелю, є однаковими за рівнем та структурою видатків, рикові частки можуть бути поділеними порівну q1=q22=0, 5Q за умови єдиної монопольної ціни. У випадку, якщо видатки фірм дуже різняться, виробничі квоти і відповідно ринкові частки будуть різними і нестабільними. Тоді ринкові частки будуть встановлені в процесі торгу, який виникне між олігополістами. І рішення щодо розмежування ринку буде залежати не тільки від рівня видатків фірм, що входять до картелю, але і від здатності виторгувати квоту і частку ринку.

Другий спосіб розмежування ринку – регіональна диференціація цін і якості продукції. Подібний метод сегментації ринку має місце і на міжгалузевому рівні.

Модель картелю, що регулює розмежування ринку, - закрита модель олігополії. Коли прибуток, який отримує фірма-учасниця картелю, є високим, вона заохочує інші фірми входити на ринок, але при цьому не вступаючи у картель. І навпаки, встановлюючи нижчу ціну в порівнянні з ціною картелю, вони можуть захопити певну частку ринку. З метою збереження своєї частки ринку картель буде знижувати ціну і розпочне цінову війну проти новачка [5, c. 104-106]

Безсумнівно, ринок нафтопродуктів є одним з найбільш монополізованим: на сьогодні картель ОПЕК контролює 2/3 світових запасів нафти. Організація країн-експортерів нафти (OPEC, The Organization of the Petroleum Exporting Countries) – міжнародна міжурядова організація, яка створена нафтовидобувними країнами з метою стабілізації цін на нафту. До складу ОПЕК входять 12 країн: Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Венесуела, Катар, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Нігерія, Еквадор, Ангола. Міністри енергетики і нафти країн ОПЕК двічі на рік проводять зустрічі для оцінки міжнародного ринку нафти і прогнозу його розвитку у майбутньому. На країни ОПЕК припадає 40% світового видобування і половина світового експорту нафти. Для обчислення загальної ціни на нафту керівництво ОПЕК 1 січня 1987 року ввела поняття “корзина” (OPEC Reference Basket of crudes). Ціна “корзини” визначається як середнє арифметичне показників цін наступних сортів нафти: Arab Light (Саудівська Аравія), Basra Light (Ірак), Bonny Light (Нігерія), Es Sider (Лівія), Girassol (Ангола), Iran Heavy (Іран), Kuwait Export (Кувейт), Merey (Венесуела), Murban (ОАЕ), Oriente (Еквадор), Qatar Marine (Катар), Saharan Blend (Алжир). В історичній перспективі максимумом для ціни “корзини” ОПЕК була цінова позначка $140, 73 за барель, яка зареєстрована 3 липня 2008 року. [11]

Таблиця 1.1. - Квоти країн ОПЕК і видобування нафти по країнах (тис. барелів/день)[12]

3. Ціноутворення у зовнішній торгівлі та особливості формування цін на нафту

Ціна була і залишається найважливішим критерієм прийняття споживчих рішень. Тому для виробника чи продавця особливо важливим є завдання правильно розрахувати та встановити ціну на свій товар. Суть цінової політики полягає у встановленні на товари фірми таких цін і вмінні так варіювати ними залежно від попиту на ринку, щоб оволодіти його певною часткою, забезпечити намічений обсяг прибутку і вирішувати інші стратегічні і оперативні завдання. Етапи формування цінової політики підприємства являють собою етапи маркетингових досліджень, в ході яких виявляється інформація за трьома блоками. Перший блок передбачає визначення основних факторів збуту даного товару. Другий блок пов’язаний з отриманням інформації про конкурентів, особливо з вибором конкуруючих товарів і визначенням їх параметрів за основними факторами. У третьому блоці концентруються дані про споживачів, в під час обробки яких складається вибірка для проведення опитування, яка включає декілька категорій покупців за найбільш контрастними ознаками.

Існують два підходи до ринкового ціноутворення: встановлення індивідуальних цін або єдиних цін. Перший формується на договірній основі в результаті переговорів між покупцем і продавцем. Другий характеризується тим, що покупці купують товар за однаковою ціною. Втілення єдиних цін для всіх покупців пов’язане найчастіше з особливостями ринку конкретного товару або технічними труднощами чи значними витратами при диференціації цін. Єдині ціни важливі там, де підприємець пропонує ринку стандартний продукт серійного виробництва. В такій ситуації важливо, щоб масовий споживач знав ціну, порівнював її з ціною конкуруючих товарів і без проблем приймав рішення про покупку.

Незалежно від того, яким чином формуються ціни на продукцію, до уваги беруться деякі загальноекономічні критерії, які визначають відхилення від рівня цін вверх чи вниз від споживчої вартості товару. Виробники підходять до питання ціноутворення по різному. Проте загальний алгоритм методики розрахунку ціни простий, і його можна подати у такій послідовності:

1) Постановка завдань ціноутворення.

2) Визначення попиту.

3) Оцінка витрат.

4) Аналіз цін і витрат конкурентів.

5) Вибір методів ціноутворення.

6) Встановлення остаточної ціни [6, c. 79-80].

Обґрунтування ціни у зовнішній торгівлі – одне з найбільш складних завдань, що постає перед учасниками зовнішньоекономічної діяльності. Від грамотного вирішення цього питання залежать ефективність зовнішньоекономічних зв’язків, фінансове становище підприємств, об’єднань, акціонерних товариств та ін. Якщо експортні ціни не мають економічного обґрунтування, то у випадку надмірної ціни реалізація товару за кордоном не відбудеться, а заниження ціни може призвести до серйозної відповідальності держави за застосування демпінгових цін.

Перш ніж визначити особливості розрахунку цін у зовнішній торгівлі, потрібно визначитися з її номенклатурою.

У зовнішній торгівлі розрізняють такі види цін, як світові, контрактні та зовнішньоторгівельні, причому вихідною базою та дійовим фактором формування динаміки зовнішньоторгівельних цін є світові ціни.

Світова ціна – грошове відбиття інтернаціональної вартості товару, реалізованому на світовому ринку, яка складається з національних вартостей внаслідок конкуренції. Світова ціна формується з урахуванням двох основних принципів: по-перше, вона повинна бути доступною для будь-якого продавця чи покупця, по-друге, має бути показовою для світового товарного співтовариства.

Зовнішньоторгівельні операції, ціни яких пропонується використовувати як світові, повинні здійснюватися на регулярній основі. У зв’язку з цим ціни угод, що мають випадковий, епізодичний характер, не є показовими. Зовнішньоторгівельні операції повинні відбуватися в умовах вільного торгово-політичного режиму, тобто ціни, які обслуговують товарообмін у межах замкнених економічних угруповань, не можуть бути світовими. За рахунок дотацій національним виробникам з боку держави вони можуть бути нижчими (інколи в декілька разів) за ціни інших вагомих постачальників даної продукції на світовий ринок, а при застосуванні системи субсидіювання споживачів – вищими за світові.

Ціноутворення на світових ринках має дві характерні риси:

ü На світовому ринку складаються відхилення світової ціни від внутрішніх цін окремих країн. Внутрішня ціна хоч і є одним із суттєвих факторів механізму формування ціни світового ринку, проте в більшості випадків не визначає її остаточного рівня;

ü На один і той самий товар існує паралельно ряд цін. Значна кількість цін світової торгівлі зумовлена різними обставинами: транспортним фактором, характером торгівельної угоди, комерційними умовами поставок.

На практиці світова ціна виступає як ціна основних продавців та покупців або головних центрів світової торгівлі й установлюється у процесі здійснення значних та регулярних угод у вільно конвертованій валюті. Таким чином, з практичних міркувань можна вважати, що світові ціни – це експортні ціни основних постачальників конкретного товару та імпортні ціни у найважливіших центрах імпорту цього товару. Так, на пшеницю й алюміній світовими є експортні ціни Канади, на машини і обладнання – ціни переважно американських, японських, європейських виробників, на нафту – експортні ціни країн ОПЕК.

Якщо стосовно сировинних товарів світову ціну визначають країни-основні постачальники, то щодо основної продукції вирішальну роль відіграють провідні фірми, що виробляють та експортують певні типи та види виробів. Отже, при укладанні угод на продукцію обробної промисловості доводиться аналізувати і використовувати ціни десятків фірм, що виробляють аналогічну продукцію.

Види ринкових цін:

ü Довідкові ціни – ринкові ціни номінального характеру, які слугують відправною точкою у процесі уторгування цін при укладанні угод.

ü Прейскурантні ціни – ціни фірм-експортерів у відповідь на запит імпортерів, які документально представляють собою прейскуранти продукції, що надсилаються останнім.

ü Біржові котирування та ціни аукціонів – ціни спеціально організованих постійно діючих ринків масових якісно однорідних товарів.

ü Ціни міжнародних товарних аукціонів – ціни, які діють на спеціально організованих на визначений строк і в завчасно обумовлених місцях - ринках публічних торгів за максимально запропонованою ціною на попередньо розглянуту покупцем партію товару (лот).

ü Ціни торгів – ціни, які існують у торгівлі, що заснована на видачі замовлень на поставку товарів, заздалегідь оголошених у спеціальному документі (тендері) за умов, що передбачають залучення до певного стоку на принципах конкуренції пропозиції від кількох виробників з метою забезпечення найвигідніших умов угоди для її організаторів.

ü Ціни фактичних угод – ціни, які віддзеркалюють конкретні умови реалізації товару і є найвагомішим критерієм для визначення рівня цін у контракті шляхом їх порівняння з довідковими цінами.

ü Ціни пропозиції – більш-менш показові у порівнянні з цінами фактичних угод, тому що, по суті, мають довідковий характер, оскільки початкові ціни внаслідок уторгування знижуються на 15-20%.

ü Розрахункові ціни – ціни, що приймаються покупцями внаслідок відсутності необхідної інформації і які розраховуються на основі даних публікацій.

Контрактна ціна – ціна, зафіксована в контракті на момент його укладання, впродовж чинності контракту чи моменту виконання контракту. Контрактна ціна є ціною реальних угод і дає найвірогіднішу інформацію щодо цін, через це вона, як правило, є комерційною таємницею. Ціна контракту встановлюється у валюті держави-експортера, і імпортера або у валюті третьої держави.

Зовнішньоторгівельна ціна – ціна на експортні та імпортні товари, яка встановлюється за взаємним договором між покупцем та продавцем товару. Проте ціна контракту в багатьох випадках не збігається з ціною, яку покупець сплачує продавцеві при його виконанні. Це пояснюється умовами обліку витрат, пов’язаних із транспортуванням товарів від виробника до кордону і від кордону до споживача. Формування зовнішньоторгівельних цін має свою специфіку, яка залежить від їх видів.

У практиці зовнішньої торгівлі використовується безліч видів цін, пов’язаних з тими чи іншими особливостями купівлі-продажу. Для їх визначення існують спеціальні додатки, які необхідно застосувати, щоб уникнути плутанини, що може призвести до великих збитків. Розрізняють такі зовнішньоторгівельні ціни:

ü Базисну, яку використовують для визначення сорту або якості товару; її узгоджують на переговорах між продавцем і покупцем; вона є початковою для визначення ціни фактично поставленого товару, коли якості товару відрізняються від тих, що обумовлені у контракті;

ü Фактурну (купівлі-продажу), що визначається умовами поставки, зазначеними у контракті; для стислості фактурну ціну позначають таким чином: «CIF», «FOB», «FOR» або «франко» [6, c. 107-109].

Ціноутворення у зовнішній торгівлі дещо відрізняється від формування цін на внутрішньому ринку. Однак формування зовнішньоторгівельних цін також починається з рівня підприємства-виробника.

В основі розрахунку експортних цін на продукцію лежать передусім власні витрати виробництва експортера, до яких згодом додаються витрати на транспортування вантажів одержувачам, митні збори у розмірі 0, 15% від вартості вантажу, вивізне мито, яке диференційоване щодо видів продукції, а іноді дорівнює самій ціні. Як правило, в експортну ціну закладається рентабельність у розмірі не нижче 30%.

Формування імпортних цін також має свою специфіку і відрізняється від практики формування експортних цін. Ціна імпорту складається насамперед з ціни держави-постачальника та тих елементів, які до неї включає держава-отримувач. Держава-отримувач до ціни імпорту з вивізним митом додає ще свої складові, у тому числі ввізне мито. У зв’язку з цим на імпортну продукцію існує такий склад ціни: митна вартість товару, митні збори, мито, акцизний збір (для підакцизних видів продукції), податок на додану вартість, збір у пенсійний фонд, єдиний збір. Порядок стягнень цих зборів визначається законодавством певної держави. Наприклад, законодавство України передбачає дві формули для розрахунку сум акцизного збору:

1) Якщо ставка акцизного збору встановлена у відсотках до митної вартості товару, сума акцизу розраховується за формулою:

Ca=(B_M+C_BM)*Стаз: 100%, (1.1)

де Са – сума акцизу;

B_M – митна вартість товару;

C_BM – сума ввізного мита;

Стаз – ставка акцизного збору.

2) Якщо ставка встановлена в грошовому еквіваленті до фізичної одиниці виміру товару, сума акцизу розраховується за формулою:

Са=N*Стаз, (1.2)

де Са – сума акцизу;

N – кількість товару у фізичних одиницях виміру;

Стаз – ставка акцизного збору.

Базою оподаткування ПДВ товарів, які ввозяться на територію України, є договірна (контрактна вартість) імпортованих товарів, визначена за вільними або договірними цінами, але не менша від митної вартості, вказаної у вантажній договірній декларації з урахуванням витрат, які входять у ціну товарів, акцизного збору, ввізного мита та інших податків та зборів, що входять в ціну товару. Не сплачується ПДВ при ввезенні на митну територію України товарів, вартість яких менша100 дол. США. Крім того, існує перелік товарів, ввезення яких в Україну з митної території Російської Федерації звільняється від сплати ПДВ. Це, зокрема, стосується сирої нафти.

При обґрунтуванні ціни експорту та підготовці цінових документів потрібно враховувати такі умови:

- Розрахунок ціни повинен бути зроблений на підставі не менше як трьох конкурентних пропозицій;

- При визначенні ціни слід використовувати різні поправки у вигляді коригуючи коефіцієнтів, які враховують різницю між комерційними та техніко-економічними умовами поставок;

- Використані цінові матеріали повинні бути достатньо показовими, з типовими для даного товару умовами поставок.

Серед найважливіших поправок у практиці міжнародної торгівлі, особливо що стосується постачання нафти, слід відзначити таку, як приведення до єдиних умов поставки. Імпортні ціни приводяться до умов поставки «франко-кордон» (DAF) або CIF – порт країни-продавця. Дані про вартість фрахту та страхування беруться зі спеціальних даних транспортно-експедиційних організацій. Практика зовнішньої торгівлі показує, що при нормальній кон’юнктурі ринку транспортних послуг вартість фрахту та страхування не перевищує 12-15%. Під час розрахунків залежності між умовами CIF та FOB застосовується така формула:

Ц_CIF=(Ц_FOB+Ф)*А, (1.3)

де Ц_CIF та Ц_FOB – ціни на продукцію з урахуванням транспортування на умовах CIF та FOB;

Ф – вартість фрахту (перевезення від порту відправлення до порту призначення);

А – ставка страхування вантажу під час перевезення водним транспортом [6, c. 112-113].

РОЗДІЛ 2