Дмитро Дорошенко 2 страница

На початку березня у Києві була створена Центральна Рада. Дорошенко «багато сперечався щодо способу її формування». Йому не сподобалася орієнтація голови Центральної Ради Грушевського на есерівську молодь та його відхід від старих українських діячів. «Це у великій мірі знеохочувало мене до праці в Центральній Раді, — згадував учений, — до її безконечних нарад і галасливих засідань. Я потрохи став відходити від неї, рішивши, що краще віддатись практичній роботі... старатись практично, без теоретичних міркувань, де тільки можна, проводити українізацію суспільного й адміністративного життя Київщини». Праця у губернському виконавчому комітеті припала йому «дуже до серця». Однією з перших справ Дорошенка стала реєстрація статуту закритої через видання його книги «Оповідання про Ірландію» київської «Просвіти». Тоді ж Дмитро Іванович вступив у новостворену партію соціалістів-федералістів, що виникла в результаті реорганізації частини ТУП.

Дещо інакше пояснював відхід Дорошенка від Центральної Ради М. Грушевський. Він писав, що головною причиною було необрання Дмитра Івановича товаришем голови, чого останній не міг стерпіти і «ображений тим... зрікся взагалі участі в Центральній Раді». На думку Грушевського, «сей дрібненький епізод — недооцінки прекрасних усів Д, І. Дорошенка українською демократією... мав чималий вплив на дальший розвій подій: мозок української нації... все, що вважало себе одиноко інтелігентним і культурним серед української нації і покликаним до політичного проводу, — зайняло позицію незаінтересованого і ображеного обсерватора зусиль українського суспільства для використання даного політичного моменту в інтересах українського народу» ²⁶.

²⁶ Грушевський М. С. Спомини // Київ. 1989. № 8. С. 130 — 131.

4 квітня 1917 р. в Києві на Першому Всеукраїнському національному конгресі Дорошенко виголосив першу доповідь — «Державне право і федеративні домагання на Україні». А через кілька днів Тимчасовий уряд призначив його крайовим комісаром Галичини та Буковини. Згідно зі спогадами Грушевського, дану посаду Тимчасовий уряд хотів запропонувати йому, але Дорошенко, «бувши людиною амбітною, охочою до влади, дуже хотів попарадувати в такій величавій адміністраційній ролі». Він нібито просив підтримки у Грушевського («хоч ми не були між собою близькі»), а також сподівався на сприяння «по масонській лінії київських кадетів й іншої публіки». Незважаючи на «помпадурські потяги сього чоловіка», Грушевський серед українців не бачив кращого кандидата. Центральна ж Рада зажадала від Тимчасового уряду призначення Дорошенка, що й було зроблено. Дорошенко терміново виїхав до Петербурга і мав офіційні прийоми у голови уряду кн. Львова, міністрів Керенського та Мілюкова, генерала Брусилова, зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким, доповідав на засіданні Ради міністрів. Тут, у Петербурзі з-поміж «цвіту молодої української громади» Дорошенко добрав собі помічників та співробітників. Губернськими комісарами Чернівців та Тернополя були запрошені О. Лотоцький та І. Красковський.

По дорозі до Чернівців Дорошенко у Кам’янці мав розмову з командуючим фронтом Брусиловим, якому виклав свою програму: ліквідувати усі національні та релігійні обмеження, сприяти проведенню в краї принципів нової демократичної Росії, наданню населенню права повного самоврядування в галузі господарського і культурного життя.

Дорошенко їхав у Галичину і Буковину з почуттям болю і любові до цієї землі. Він писав: «Я всією душею, всіма нервами переболів її горем і — мушу признатись — всі інші питання й інтереси української справи одступили передо мною на другий план, а на першому були в мене нещасливі Галичина й Буковина, їх добрий нарід, що так яскраво заховав риси стародавньої української вдачі й побуту, що так багато вистраждав цілі століття... Галичина, країна моїх молодечих мрій, батьківщина Франка, що був моїм «властителем дум» у ті часи, як складався мій світогляд і формувалися мої переконання, земля, де кожен клаптик був зв’язаний з давно минулими подіями нашої історії і з новітніми змаганнями за відродження, ця Галичина простягалась тепер передо мною, і я їхав — жарти сказати: її правителем! Чи це не сон? Чи це не якась фантастична казка?» ²⁷

Благородні плани Дорошенка відразу спіткали цілий ряд труднощів: стара адміністрація, диктат військових і російської армії в цілому, шпигунство, саботаж тощо. Складною була також соціально-політична ситуація — йшла боротьба різних політичних партій, угруповань і сил. У листі до дружини Дорошенко писав 21 травня з Чернівців: «Становище моє надзвичайно трудне. Тут, з одного боку, Исполн. Комитет, з другого — Армейский Комитет, які ворогують поміж собою; тута представники старої влади, які ведуть свою лінію, а там знов усілякі непорозуміння між національностями в краї. Все доводиться розплутувати мені самому, і я працюю щодня з 9 ранку до 12 ночи, з перервами тільки на сніданок і на обід» ²⁸.

Із самого початку нова адміністрація завоювала пошану у місцевого населення. Дорошенко звернувся до людності з маніфестом-програмою, видрукованою російською, українською, польською, німецькою та румунською мовами. На святі Українського національного фонду губернський комісар виступив із промовою, що вилилася у справжню маніфестацію. Привітання Дорошенку склали усі частини, навіть Кубанський козацький полк.

Нова адміністрація, за словами Дорошенка, «щиро бажала принести населенню користь, допомогти йому». Власне, вся її діяльність була спрямована на налагодження і покращення життя населення — на противагу російській адміністрації та армійським чинам, що прагнули побільше взяти з краю, який, можливо, тимчасово вдалося захопити.

Уже в червні поступово почала проводитися українізація на фронті, в тому числі у Галичині та Буковині. Але цей процес ішов паралельно з загальним розвалом армії і, відповідно, поразками на театрі військових дій, Нависла загроза евакуації. У листі до дружини Дмитро Іванович писав: «Здається, наше перебування в Галичині приходить до кінця. Військо російське битися не хоче, кидає позиції і обертається в дику орду, яка тільки нищить все і грабує... Що залежить від нас, те ми робимо, щоб змягчити тяжке лихо» ²⁹.

Вирішивши до кінця виконати свій обов’язок, Дорошенко до останнього моменту залишався у Чернівцях, хоча майже все було вже евакуйоване. «Поки я тут, — писав він дружині, — усі спокійні. Вчора я звелів арештувати 15 душ ріжних темних елементів, які збіралися счинити погром, спеціяльно над українцями» ³⁰. Дорошенко не став виконувати наказ головнокомандуючого про евакуацію усього чоловічого населення, худоби, збіжжя та нищення того, чого не можна було вивезти. «Нема рації руйнувати наш народ, — вважав він, — в ім’я інтересів армії... від котрої треба боронити край» ³¹. Дмитро Іванович покинув Чернівці в останній день, не допустивши погрому міста. «Новое Время» потім писало, що він — затятий мазепинець, безпосередньо зв’язаний з німецьким генеральним штабом, котрий стоїть на чолі «жидівсько-німецької змови» проти Росії ³².

22 липня на засіданні Малої Ради Дорошенко доповів про становище Галичини та Буковини. Як згадував М. Грушевський, «ся доповідь... зробила страшне враження. Перед нами вирисувалася ганебна картина другого повторного знищення Галичини російським військом, і сим разом уже революційним, що стояло під відповідальним керівництвом вибранців російської демократії, які систематично, завзято нищили український край, тому що не бачили можливості затримати його в російській окупації...» ³³

²⁷ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 1. С. 96

²⁸ ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 318, од. 184, арк. 1.

²⁹ Там же. Од. 185, арк. 1 — 2.

³⁰ Там же. Од. 186.

³¹ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 1. С. 119.

³² Там же. С. 126.

³³ Грушевський М. Спомини. С. 153.

Завершення тяжкого службового обов’язку привело Дорошенка до думці повернутися до наукової та літературної діяльності, на яку протягом кількох років майже не залишалося часу. Досить плідним був лише 1914 рік, коли з’явилися публікації про Угорську Русь, Галичину, декілька статей про Т. Шевченка, спогади-некрологи про К. Михальчука, Д. Сигаревича, спомини про університетські курси у Львові 1904 р. Однак найціннішим було перше видання «Повної збірки творів Т. Г. Шевченка» з передмовою та за редакцією Дорошенка (Катеринослав, 1914).

Публіцистичні та історико-політичні статті про Галичину та українське життя у Києві знову почали з’являтися у 1917 р. За чотири роки Дорошенко опублікував лише три статті наукового характеру: життєписи та аналіз діяльності М. Костомарова та Г. Залюбовського, а також джерелознавчу працю з економічної історії Києва другої половини XVIII ст.³⁴ У Чернівцях Дорошенко почав підготовку другого повного видання свого покажчика української літератури в Росії за 1798 — 1897 рр. Книга вийшла в світ у 1917 р. без участі автора і з численними помилками.

Однак відновити науково-літературну працю відразу не вдалося. Інституції Галицького і Буковинського губернського комісаріату були евакуйовані до Києва, куди переїхав і Дорошенко. Він відзвітував перед урядом у Петрограді і повернувся на Україну для праці. «В Петербурзі йшов розклад, там пахло трупом, — писав Дмитро Іванович, — у нас же поки що йшло будування, буяло молоде життя, і я був не один з українців, що зі служби загально-російської перейшов на рідну українську» ³⁵.

³⁴ Дорошенко Д. Н. И. Костомаров и его историко-литераіурная деятельность // Укр. жизнь. 1915. Кн, 5 — 6; його ж. До біографії Гр. Залюбовського // Укр. наук. збірник. М., 1916. Т. 2. С. 101 — 106; його ж. Хозяйственно-промышленное состояние Киевской околицы во второй половине XVIII ст. по данным губернского прокурора Григория Пивоварова // Изв. Киев. гор. Думи. 1915. Кн. 8. С. 69 — 101.

³⁵ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 1. С. 131.

За Дорошенком залишався мандат члена Центральної Ради від партії есерів. В. Винниченко спочатку запропонував йому стати секретарем у справах народної освіти, а затим узагалі скласти новий Генеральний секретаріат і очолити його. Пізніше Дмитро Іванович писав, що так і не знає, чому замість такого популярного Винниченка цю справу доручили саме йому, який «стояв осторонь і був дуже мало відомий» основній масі членів Центральної Ради. Він «дуже відмовлявся від того доручення, ясно здаючи собі справу з тих великих труднощів, які мене дожидали»: не знав обстановки у Центральній Раді, не поділяв її ворожості до Тимчасового уряду, інакше розумів на той час автономію України. На відміну від Грушевського Дорошенко вважав конче потрібним негайно скористатися з куцої автономії, підвести під неї реальну практичну базу. «Розмах національного почуття», на його думку, слід було звернути «не стільки на боротьбу за формальні рамки відносин до Петербургу, скільки на внутрішнє будівництво і проведення націоналізації цілого суспільного життя на Україні». Для цього необхідно було залучити усі верстви населення, в тому числі великих землевласників. Дорошенко вважав неможливим будувати нову Україну за допомогою декласованих кіл та космополітичних «революціонерів-демократів». Залучення поміщиків — культурної, звиклої до адміністративної та громадської діяльності верстви суспільства — він вважав украй необхідним. Стабілізація життя в Центральній Україні, на думку Дорошенка, сама по собі викликала б доцентрові рухи інших її областей.

Дорошенко почав формувати уряд. 14 серпня його склад був затверджений на засіданні Малої Ради (21 голос — за, 13 — утрималося). Але Дорошенко все більше пересвідчувався, що його погляди дуже відрізняються від настроїв М. Грушевського та прихильних до того членів Малої Ради. Це стало очевидним 17 серпня, коли Дорошенко виклав на засіданні свою декларацію «про потребу творчої ділової роботи над утворенням автономного життя на Україні і лояльної співпраці з Тимчасовим Правительством... по закріпленню здобутків революції та боротьбі з контрреволюційними явищами». Це викликало невдоволення, і Грушевський перервав засідання. На другий день Дорошенко доповнив декларацію положенням про дотримання загального напряму роботи попереднього Секретаріату, про будівництво автономного життя на Україні та захист її від внутрішніх і зовнішніх ворогів, про національні меншини та про майбутнє офіційне проголошення програми новим урядом.

Після закриття засідання Дорошенко заявив про свою відставку ³⁶. Пізніше він згадував, що Грушевський ставився до нього, як і до інших колишніх товаришів, «сухо формально, зводячи все на партійні різниці, які нас ділили або ставили у договірні відносини». Дорошенко вирішив, що ним просто хочуть скористатися, щоб уряд був швидше затверджений у Петербурзі, а затим змусити до демісії. В газетах тоді повідомлялося, що Тимчасовий уряд задоволений обранням Дорошенка головою Генерального секретаріату. «Виглядало так, — відзначав він, — наче я являвся креатурою петербургського уряду». Це змусило Дорошенка відмовитися від посади і передати вже сформований кабінет Винниченку. Однак Дорошенку все ж довелося формувати уряд до кінця і самому їздити до Петрограда для його затвердження.

Інакше всі ці складні обставини пояснював М. Грушевський. Він писав, що Дорошенко, який «встиг дуже розсмакувати високі бюрократичні посади... не дуже радо пускався на непевне українське прем’єрство» і погодився лише за умови збереження за ним посади чернігівського губернського комісара після демісії. Дорошенко виголосив свою декларацію, «яка всіх збентежила. Се була присяга на вірність чиновника, пошанованого довір’ям начальства, а не парламентарського прем’єра». Дорошенко обіцяв «точно виконувати усі доручення уряду» з Петрограда. «Се був чистий скандал». Грушевський оголосив перерву і просив кореспондентів не друкувати цю декларацію, провів розмову з Дорошенком, і той, «в багатьох речах мені особисто зобов’язаний, без великих труднощів згодився дати новий, більш відповідний текст»: про продовження лінії попереднього уряду на автономію та рівноправні відносини з Тимчасовим урядом ³⁷. Після цього Дорошенко подумав, що Генеральний секретаріат — «установа ілюзорна» і не варто заради нього залишати посаду чернігівського «губернатора», з котрої «він був такий щасливий». «Дорошенко ніяк не хотів рискувати своїм щастям» і обіцяв сам їхати до Петрограда та добиватися затвердження уряду Винниченка. 18 серпня на нічному засіданні Малої Ради було «проголошено відмову Дорошенка» ³⁸.

Третій безпосередній учасник подій — В. Винниченко — пояснював цей факт тим, що виступ Дорошенка «показав, що він не відповідав тим завданням, які складалися на голову українського революційного уряду. Д. Дорошенко, стоявши весь час поза життям і діяльністю Ц. Ради, не бравши, беспосередньої участі в революційному ходові всіх подій, не розумів і не відчував духу й змісту нашого напряму... З його невеличкого експозе Ц. Рада побачила, що в його особі був би не революціонер, не борець за дальший розвиток здобутків, а акуратний і совісний урядовець Тимчасового Правительства» ³⁹.

Очевидно, всі три інтерпретації подій є тенденційними. Втім, Дорошенко у споминах був досить відвертим і показав, що в основі конфлікту лежали ідейні розходження. Про це ж писали Грушевський та Винниченко, хоч і у перебільшено різкому і принизливому для Дорошенка тоні.

³⁶ Дорошенко Д. Матеріяли до 3 т. історії: Формування мною Генерального Секретаріята // ЦДАВО України, Ф. 4186, ои. 1, од. 5, арк. 1 — 3.

³⁷ Выходка г. Грушевского // Киев. мысль. 1917. 19 авг.

³⁸ Грушевський М. Спомини. С. 129 — 130.

³⁹ Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. 1. С. 343.

Дорошенко прийняв пропозицію з Чернігова балотуватися на виборах губернського комісара і в кінці серпня був обраний на цю посаду з умовою збереження також галицько-буковинського комісарства. «Після шумного Києва, з його бурхливим політичним життям і киплячим рухом, — згадував Дмитро Іванович, — Чернігів здався мені таким тихим та спокійним, як ще ніколи. На його вулицях така тиша, таке безлюддя... Місто потопає в ведених садах. Кругом його густі, прекрасні парки-гаї. Внизу тече Десна. Яскраво горять на сонці золочені бані й шпичасті вежі Спасо-Преображенського Собору, найстаршої церкви на Вкраїні... Біліють стрункі зграбні церкви й дзвіниці Мазепиних часів, ці прекрасні зразки українського барокко, що так чарують любителя рідної старовини; а он на валу й так званий Мазепин будинок, себто полкова канцелярія часів Мазепи, там тепер міститься архів. А он чернігівська Духовна Семінарія — вона міститься в будинку Павла Полуботка, колись полковника чернігівського і наказного гетьмана...» ⁴⁰ У Чернігові склалося невеличке коло української інтелігенції, до якого відразу увійшов новий губернський комісар: І. Л. Шраг, графиня Милорадович, П. Я. Дорошенко (дядько Дмитра Івановича), а також фрейліна двору М. Васильчикова. Роботи було небагато, життя у губернії ішло стабільно, тому був час «читати і писати», що утруднювалося лише відсутністю бібліотеки.

⁴⁰ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. 2. С. 13 — 14.

У своїх споминах Дорошенко відзначив досить дивну ситуацію: з Петрограда постійно надходили різні інструкції та накази, а київський уряд мовчав, навіть не відповідав на телеграми. Координація дій місцевої влади не була здійснена навіть після з’їзду всіх комісарів п’яти губерній автономної України, де Дорошенко виступав і передрікав голодні бунти, якщо не буде вжито урядових заходів.

Чернігівщина дуже страждала від військових постоїв та поборів, яких намагався позбутися губернський комісар. Почалися стихійні повстання населення та військ, розпропагованих більшовиками. Раз у раз поширювалися чутки про можливі погроми. Контролювати ситуацію ставало чимдалі важче. 22 жовтня Дорошенко здав справи по Галицько-Буковинському комісаріату і провів свій проект поступової ліквідації його установ. Того ж дня він писав дружині: «Хочу повернутися у Київ... зайнятись літературою й громадською діяльністю». Але цьому стає на перешкоді переворот у Петрограді.

Дорошенко залишився у Чернігові як представник тепер вже української влади — Генерального секретаріату і Центральної Ради. Він відразу вжив заходів для зміцнення українського батальйону, який стояв у Чернігові. Українська варта взяла під охорону пошту, телеграф, банки, скарбницю.

У складі урядової делегації Дорошенко виїхав у Ставку для переговорів. Вимоги української сторони полягали у негайному вилученні офіцерів і солдатів-українців з усіх частин на всіх фронтах та в тилу і їх переведенні на Україну, а неукраїнські військові формування мали залишити територію України; Румунський і Південно-Західний фронти мали злитися в Український, де й повинні були стояти лише українські формування. Оскільки сама Ставка розпадалася, після недовгої боротьби всі умови були підписані. Дорошенко згадував: «Ми вийшли з будинку. Надворі було мертво й тихо. На чорну холодну землю падав пухкий мякенький сніг і все вкривав своєю пеленою. Природа засипала надовго. Зупинилось і засипало серце всеросійської армії... Чи вмре також І цей старий, спорохнілий організм російської імперії і чи з-під його останків визволяться, виб’ються на волю цілі народи, чи розіб’ють нарешті останню шкарлупу своєї спільної тюрми?

Чи визволиться також і наша Україна, чи зуміє скористати з своєї свободи» і влаштувати собі вільне і щасливе життя?» ⁴¹,

Тим часом анархія захоплювала країну, досягла вона і Чернігівщини. У комісаріат щодня надходили телеграми про погроми, розбої та підпали. Наявних сил міліції не вистачало, та вона й сама була у здеморалізованому стані. Побачивши, що нічого вдіяти не можна, Дорошенко вирішив покинути Чернігів, де від нього вже немає ніякої користі, і повернутися до Києва, щоб як член Центральної Ради і партії есерів «узяти участь в політичнім житті, по змозі стараючись впливати на напрям українського уряду, щоб одхиляти його від тої згубної стежки, на яку він став» ⁴².

На другий же день після від’їзду Дорошенка Чернігів захопили більшовицькі частини. Затим вони увійшли і в Київ. Центральна Рада евакуювалася, але Дмитро Іванович не поїхав. Це був чималий ризик: більшовики почали масові розстріли офіцерів. Більше того, Дорошенко пішов на відчайдушний крок: з’явився на прийом до головнокомандувача Юрія Коцюбинського як губернський комісар Галичини та Буковини з проханням дозволити завершити ліквідацію комісаріату і виплатити співробітникам зарплату. Дорошенку та його колегам виписали спеціальні посвідчення і видали гроші. У спогадах Дорошенко відзначав: «Поводження Коцюбинського щодо мене й Лотоцького було чисто джентельменське: слово «Центральна Рада» було в ті дні страшним словом, за приналежність до неї просто розстрілювали без довгих розмов. А тут перед ним член Центральної Ради (я) і Генеральний писар! Коцюбинський, як українець, очевидно, не бажав нашого загину й, може навіть догадуючись, давав нам спосіб рятуватись» ⁴³.

За першого більшовицького хазяйнування у Києві Дорошенко весь час залишався в місті, працюючи разом з С. Єфремовим, А. Ніковським, О. Лотоцьким, В. Прокоповичем. Перед відступом більшовиків пішли чутки, що вони беруть заложників. У списку нібито значився і Дмитро Дорошенко. Однак відступ був спішним, кияни пильно вдень і вночі охороняли свої будинки, і Дорошенко теж, не ховаючись, стояв на варті.

У Київ повернулася Центральна Рада, за нею у місто вступили австрійські війська. Дорошенку запропонували портфель міністра освіти, але він відмовився і вирішив поїхати до Галичини для остаточного завершення справ комісаріату.

Перед від’їздом до Львова Дорошенко з подивом прочитав у газетах про своє призначення послом до Голландії, а затим про «власну» відмову від посади. Розмова на цю тему з М. Грушевським у дійсності відбулася пізніше і нічим конкретним не завершилася. Дорошенко вирішив спочатку відвідати Львів, де зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким, І. Свєнціцьким, В. Гнатюком, М. Лозинським, В. Дорошенком, М. та Л. Цегельськими, О. Барвінським, К. Левицьким, Ю. Романчуком, побував на зборах НТШ, Народного комітету, оглянув музеї, бібліотеки. «Цей тиждень був один з щасливіших в моїм житті! — писав пізніше Дорошенко. — Я був у Львові, цім вимріянім з молодих років у моїй уяві духовім осередку українського життя, серед людей, до яких змалку звик ставитись з найвищою повагою... серед моїх старих товаришів... і зустрів стільки тепла і ласки, як один з перших гостей з Великої України, що прибули після кількох років війни і нашої обопільної недолі» ⁴⁴.

⁴¹ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. 2. С. 39.

⁴² Там же. С. 52.

⁴³ Там же. С. 68.

⁴⁴ Там же, С. 82.

У цей час у Києві відбувся переворот і було проголошено гетьманат Павла Скоропадського. «Гетьманщина... якось дивно звучало для мене це слово в пристосуванні до сучасних обставин!.. — зауважував Дорошенко. — Це наша стара, традиційно-національна форма державності... з гетьманщиною зв’язується уявлення про щось виключно своє, питоме, якісь чари минулого, на споминах про котре виховувалась наша національна думка. Але чи можливо це тепер..?» ⁴⁵ Реальність принесла розчарування — повернення старої гетьманщини було утопією.

Дорошенко відразу повернувся до Києва і, щоб зрозуміти завдання нової влади, зустрівся з П. Скоропадським. В уряді гетьмана йому запропонували посаду товариша міністра закордонних справ. Лідери партії есерів _ С. Єфремов, В. Винниченко та інші — рекомендували пристати на цю пропозицію. З цього приводу Дмитро Іванович висловився так: «Видно, що всі оберігали лиш власну чистоту, але нічого не мали проти того, щоб хто другий став за козла одпущенія і вступив до одіозного гетьманського кабінету» ⁴⁶. Так і сталося. Як тільки Дорошенка офіційно затвердили керуючим Міністерством закордонних справ, у «Новій Раді» з’явилося повідомлення про виключення його з партії. «Цей вчинок назавжди одвернув мене від, есерів, — згадував Дмитро Іванович, — і я дав собі слово ніколи не належати ні до якого політичного угруповання з тими людьми, що так обійшлися зі мною» ⁴⁷. Для себе Дорошенко вважав за потрібне не боротися з гетьманською владою, а стати поруч із нею до роботи.

Однак у політичних поглядах Дорошенко не зміг зійтися з кабінетом Ф. А. Лизогуба і змушений був вести боротьбу (у тому числі з М. П. Василенком) за його реорганізацію та поповнення національними українськими діячами. Дмитро Іванович був переконаний, що есери зробили велику помилку, не взявши участі у гетьманському уряді і не вберігши тим українську державу.

У цей час, коли старі друзі зреклися Дорошенка, його привітав давній знайомий, колега і вчитель Дмитро Яворницький. Збереглася листівка останнього з написом: «Вельмишановному, дорогому і навіки незабутньому Дмитру Івановичу Дорошенку шлю моє вітання із далекого Катеринослава, з берегів Дніпра та тихої Самари. Всією душею Дм. Яворницький» ⁴⁸.

20 травня 1918 р. Дорошенко приступив до виконання обов’язків керуючого Міністерством закордонних справ. Ним був сформований штат міністерства, виряджені дипломатичні місії до Німеччини, Австро-Угорщини, Швейцарії, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Швеції, Румунії, Англії, Франції, Польщі, Грузії, на Дон.

Головною метою зовнішньої політики Дорошенко вважав на той час «визволення з-під опіки союзників, німців та австроугорців, а поки що — використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території». Цього можна було досягнути, як писав він, лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування збройних сил ⁴⁹.

Найважливіше своє поточне завдання Дорошенко бачив в укладенні миру з Радянською Росією. Офіційні переговори з російською делегацією відкрилися 23 травня 1918 р. У своїх споминах Дмитро Іванович назвав це «фактом великої історичної ваги: уперше після 250 років підлеглості й неволі Україна ставала з Росією як рівний з рівним, до переговорів...» ⁵⁰

⁴⁵ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. 2. С. 83.

⁴⁶ Там же. С. 87 — 89.

⁴⁷ Там же. С. 91.

⁴⁸ ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 318, од. 487, арк. 1.

⁴⁹ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1920). Мюнхен, 1969. Ч. 3. С. 279 — 280.

⁵⁰ Там же. С. 287.

Особливо гострим було питання про кордони. Делегації з Курщини і Воронежчини просилися під Україну, натомість Росія вимагала колишню Новоросію. Паралельно йшли переговори з Доном та Кубанню, робилися спроби повернута Бессарабію. Дуже складною постала проблема Криму. Міністерство Дорошенка, «щоб піддержати українську справу й українську орієнтацію в Криму», асигнувало кошти на три кримські газети, українські громади в Криму тощо. Для поширення ідеї прилучення Криму до України при Міністерстві був створений неофіційний комітет «Степової України».

Іншою складною справою було питання про Холмщину і таємну угоду з Австро-Угорщиною з приводу поділу Галичини та Буковини і створення в їхніх східних частинах Української зони Коронного краю.

Дорошенку доводилося дуже багато працювати. Він ніде не бував, навіть не писав листів в особистих справах, жив у приміщенні Міністерства, не виїздив з Києва. Це були часи «страшенного напруження всіх... фізичних і духовних сил — і нервів у тому числі».

Дмитро Іванович рішуче виступив за українізацію гетьманського уряду, щоб примирити національні кола з гетьманом і тим зміцнити внутрішню ситуацію. Для цього довелося переконувати не лише гетьмана, але й самих українців. Дорошенко протегував на посаду голови Кабінету міністрів три кандидатури — Д. І. Багалія, І. Л. Шрага та П. Я. Дорошенка, але всі вони відмовилися від прем’єрства. Ішли переговори з Винниченком та очолюваним ним Українським національним союзом.

У листі до посла у Відні В. Липинського Дорошенко 23 липня 1918 р. писав, що «не почуває під собою грунту у внутрішньому становищі краю». Він пропонував ввести до Кабінету ще кількох українців (Стебницького, Лотоцького, Багалія), негайно провести земельну реформу, амністію, зміну місцевої адміністрації, «зміцнення національного курсу не на словах, але на ділі». «Жду цього всього нетерпляче, — писав Дорошенко, — бо як цього не буде з який тиждень-два, то готовий тратити віру в будь-який смисл власної роботи в сім правительстві» ⁵¹.

22 жовтня 1918 р. Д. Дорошенко виїхав із дипломатичною місією до Берліна. Тут він мав домовитися з німецьким урядом про затримку німецьких військ на Україні до остаточного формування національної армії та про оборону Південної Холмщини, що звільнялася від австрійської влади. Міністр прибув у Берлін у період назрівання кризи і став свідком революції в Німеччині. Затим Дорошенко з великими труднощами переїхав до Швейцари, де в Берні мав вести переговори з представниками Антанти. Однак переговори не відбулися через повстання і державний переворот на Україні. Дорошенко був позбавлений посади міністра, звинувачений у «зраді» і відкликаний у принизливий спосіб до Києва новим міністром закордонних справ Афанасьєвим. Коли Дорошенко перетинав німецько-український окупаційний кордон на Волині, до нього дійшла звістка про зречення гетьмана та встановлення влади Директорії. Дорошенко вирішив все ж повернутися у Київ, скласти звіт і «зайнятися своїми власними справами вже як звичайний громадянин».