Дмитро Дорошенко 4 страница

У Німеччині Дорошенко відновлював свої лекційні курси, читав по пам’яті, і це забирало багато сил. Крім того, він на громадських засадах очолював український Червоний Хрест («Українська громада в Німеччині»), допомагав улаштуванню церкви, українських гімназій та інших установ, що переїхали з Чехії. Зі створенням у 1945 р. в Аугсбурзі Української вільної Академії наук Дорошенко був обраний її першим президентом.

Саме тоді вчений знову дістав можливість працювати в архівах. Зокрема, у 1940 — 1941 рр. він здійснював пошукову роботу у варшавських сховищах — знайшов багато цінних матеріалів (зокрема до монографії про Петра Дорошенка) і замовив їх копіювання.

У цілому науковий доробок ученого 1931 — 1945 рр. був значним і продовжував основні напрями його наукових інтересів.

Історіографічні праці Дорошенка у цей час головним чином торкалися окремих науковців та розгляду їхнього доробку: Д. Багалій, А. Петров, М. Драгоманов, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Яворницький. Проте найбільше й найдетальніше Дорошенко зупинився на творчості Вячеслава Липинського, якому присвятив кілька серйозних статей.

Дорошенко також продовжував публікувати свої спогади: «Українці в першій Державній Думі» (Життя і знання. Львів, 1933, № 2 — 3); «Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918)» (2-е вид. Вінніпег, 1934); «Із моїх споминів про Українську студентську громаду в Петербурзі в 1902 — 1905 роках» (3 минулого. Варшава, 1939. Т. 2. C. 89 — 109); «З моїх спогадів про українське студентське життя у Варшаві в 1901 році» (Там же. С. 123 — 127); «Сторінки минулого» (Українська дійсність. Прага, 1940. № 3). Вийшло також кілька його біографічних нарисів про сучасників: В. Леонтовича, М. Левицького, В. Горленка, І. Горбачевського, О. Лотоцького, В. Біднова, М. Василенка, Лесю Українку, І. Нечуя-Левицького, Ф. Богушевича, О. Русова, Я. Бідло, В. Садовського, І. Кістяківського, І. Огієнка, Т. Зінківського, митрополита Андрея Шептицького, О. Потебню, Л. Старицьку-Черняхівську, М. Лисенка. Монографічні дослідження Дорошенко присвятив відомим українським діячам XIX — XX ст. — В. Горленку (Париж, 1934), Є. Чикаленку (Прага, 1934), В. Антоновичу (Прага, 1942).

На другому Українському науковому з’їзді у Празі в березні 1932 р. Дорошенко підбив підсумки діяльності української наукової еміграції за 10 років. Аналізу здобутків радянської та зарубіжної історіографії та розгляду окремих видань присвячені численні статті, рецензії, замітки вченого.

Дорошенко продовжував популяризувати творчість Т. Шевченка («Тарас Шевченко. Його життя і твори». Відень, 1942; численні статті про поета німецькою, французькою, англійською, італійською мовами). Кілька спеціальних історичних досліджень він присвятив історії гетьманщини: Петру Дорошенку та його східній політиці, Степану Опарі, Іванові Мазепі, Богдану Хмельницькому. Невеличкі популярні статті присвячує Дорошенко і більш ранньому періоду історії України (Данило Галицький, Петро Могила, Володимир Великий).

У цей час Дорошенко виступає також як історик церкви. Його узагальнюючі праці «Miejsce dziejó w Koś cioł a w Historii Powszechnej» (Warszawa, 1936) та «Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу» (Берлін, 1940) не втратили свого значення і сьогодні.

Великий вплив на поширення у шведській історіографії новітніх поглядів на шведсько-українські стосунки та з’ясування відмінностей російської та української історіографії даної проблеми мала спеціальна стаття Дорошенка у професійному журналі шведських істориків ⁷⁷.

Але найвагомішим здобутком цього періоду став двотомовий «Нарис історії України» (Варшава, 1932 — 1933) — синтез української історії з найдавніших часів до початку XX ст. Тут яскраво проявився вплив державницької концепції В. Липинського. Пізніше, у 1942 р., вийшло нове видання скороченого курсу «Історія України» (Краків; Львів). Україна в контексті західноєвропейської історії була розглянута в кількох узагальнюючих статтях ученого ⁷⁸. У 1939 р. в Едмонтоні (Канада) вийшла англомовна «Історія України» Дорошенка, яка зіграла визначну роль у пропаганді українства в Америці.

На підставі численних знахідок у польських архівах Дорошенко написав фундаментальну біографію гетьмана Петра Дорошенка. Спочатку вийшло декілька статей на цю тему, затим була підготовлена капітальна монографія, яка мала вийти у Празі 1944 р. Війна перешкодила цьому, довгий час рукопис вважався втраченим, і лише у 1985 р. він був віднайдений і опублікований.

Восени 1942 р. Дорошенко задумав написати книгу про М. Драгоманова, без якого, на його думку, «українство було би незмірно убожчим, слабшим ідейно і морально». Необхідність такої праці вчений бачив у тому, що «на еміграції ввійшло в моду зневажати Драгоманова як «обрусителя», федераліста, космополіта і т. п. Ті, що це пишуть, роблять це задля демагогії, а ті, що читають і слухають, просто не знають Драгоманова. Це мене дуже обурює», — писав Дорошенко ⁸⁰. 24 жовтня 1942 р. він прочитав публічну лекцію про Драгоманова, одначе книгу написати так і не зміг.

⁷⁷ Historisk Tidskriff. Stockholm, 1937. Hä fte 2. S. 129 — 149.

⁷⁸ Див., напр.: Deutsche Monatshefte in Polen. Posen, 1937. Dec. S. 245 — 253.

⁷⁹ History of Ukraine by D. Doroshenko. Edmonton, 1939. Спочатку короткий огляд історії України Дорошенка був вміщений у часописі «Review of the History of Ucraeena» (1933. № 1).

⁸⁰ З листів Дмитра Дорошенка до О. П. Оглоблина // Укр. історик. 1966. № 1 — 2. С 104.

З початку німецької окупації Європи, коли українські наукові інституції отримали офіційні замовлення на дослідження проблем україно-німецьких стосунків, Дорошенко написав ґрунтовне дослідження «Die Ukraine und das Reich» (Leipzig, 1942). По закінченні війни становище українських емігрантських наукових установ змінилося. Частина з них перестала існувати через фінансові труднощі. Вчені роз’їжджалися у пошуках роботи.

У 1947 р. Дорошенко, прийнявши запрошення Вінніпезької колегії Св. Андрія, виїздить до Канади і в якості професора викладає історію України. Одночасно він продовжує очолювати Українську вільну Академію наук. У Вінніпезі вчений працював усього кілька років. Тут він тяжко захворів. Відчуваючи подих смерті і бажаючи скінчити свій шлях ближче до батьківщини, Дорошенко у 1951 р. несподівано повертається до Мюнхена, де продовжував діяти УВУ. Кількома днями після приїзду — 19 березня 1951 р. — він помер.

У післявоєнний період Дорошенко продовжував наукову працю. В Аугсбурзі вийшли чергове видання його «Історії України» (1947 р.), записки лекцій «Історіографія України» (1946 р.) та дослідження «Вячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу» (1946 р.).

Співпрацюючи з редакцією «Енциклопедії українознавства», Дорошенко у співавторстві з О. Оглоблиним написав узагальнюючі статті з джерелознавства та історіографії історії України (1949. Т. 1, ч. 2). В останній рік життя вченого вийшли його огляди української емігрантської преси післявоєнного періоду. Дорошенко написав і видав також свої спомини про 1901 — 1914 рр.

Вже після смерті автора кілька разів перевидавалися його узагальнюючі праці з історії України ⁸¹, історіографії ⁸², краєзнавства ⁸³, спогади 1914 — 1928 рр. ⁸⁴

У 70 — 80-х роках уперше були опубліковані три великі праці Дорошенка: «Гетьман Петро Дорошенко» (Нью-Йорк, 1985), «Короткий нарис історії християнської церкви» (Нью-Йорк, 1976) та повний текст статті у перекладі з німецької на українську «Що таке історія Східньої Європи» ⁸⁵.

Дорошенко був прекрасним популяризатором. Він і сам вважав себе скоріше популяризатором, ніж академічним ученим. «Поки я не сиджу коло архівів, — писав він В. Липинському 24 грудня 1927 р., — доти з мене історик хіба в лапках... Оце моє фальшиве становище «історика», щоб Ви знали, — це моя болюча- рана, на яку я не можу вжити ліків, хоч і знаю, які це ліки...» ⁸⁶ «Не з моєї вини так сталося, — писав Дорошенко О. Оглоблину у червні 1942 р., — аж до самої еміграції я більше присвячував часу і праці діяльності громадській і політичній, ніж науці, в якій через те був скоріше аматором. Опинившись же на чужині, я був відрізаний від джерел, від архівів і знов же мусив зайнятись науково-педагогічною працею та й тією самою політикою... Отже, залишилося працювати хіба над історіографією та популяризацією» ⁸⁷.

Така скромна самооцінка, безперечно, не відображає справжнього значення наукового і літературно-публіцистичного доробку вченого. Спадщина Д. І. Дорошенка, що налічує близько 1000 праць, ще чекає на фундаментальні дослідження.

⁸¹ Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923 рр. Т. 1 — 2. Нью-Йорк, 1954; Вінніпег, 1973; його ж. Нарис історії України. Мюнхен, 1966; Київ, 1991.

⁸² Doroshenko D. A suryey of Ukrainian historiography. N. Y., 1957; idem Ukrainian historiography // Ukraine: Concise encyclopedia. 1971. Vol. 1. P. 559 — 579.

⁸³ Дорошенко Д. По рідному краю. Нью-Йорк, 1956.

⁸⁴ Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє — минуле. Мюнхен, 1969.

⁸⁵ Дорошенко Д. Шо таке історія Східньої Європи: До питання про розмежування української і російської історії // Укр. історик. 1982. № 1 — 2. С. 5 — 21; № 3 — 4. С. 106 — 108; 1983. № 2 — 4. С. 113 — 131.

⁸⁶ Липинський В. Архів. Філадельфія, 1973. Т. 6. С. 277.

⁸⁷ З листів Д. І. Дорошенка до О. П. Оглоблина. С. 86.

Архів. Довгий час вважалося, що архів Дорошенка доемігрантської доби втрачений. Однак уже у 1926 р. віце-президент УАН С. Єфремов повідомив ученого, що його архів збережений якимось добродієм, 3 волі Дорошенка він був переданий у розпорядження УАН і потрапив до рукописного відділу академічної бібліотеки. На даний час архів Дорошенка, що містить документ ти до 1919 р., знаходиться у відділі рукописів ЦНБ АН України (ф. 318) і налічує 516 одиниць зберігання (особисті та офіційні документи; фотографії, рукописи тощо). Тут зберігається також невеличкий архів Наталі Михайлівни Дорошенко (ф. 170).

Збереглася також частина архіву Дорошенка за часів його перебування у Празі, яка разом з іншими документами українських установ у Чехо-Словаччині 1945 р. була вивезена до СРСР. Дане зібрання знаходиться у ЦДАВО України (ф. 4186, оп. l — 2) і налічує 29 одиниць зберігання (особисті документи, матеріали офіційного характеру, рукописи, листування тощо). Документи повоєнного часу знаходяться почасти в архіві УВАН у Нью-Йорку та в архіві УВУ в Мюнхені.

Бібліографія. Окремим виданням опублікована «Бібліографія праць проф. Д. Дорошенка за 1899 — 1942 роки» (Прага, 1942; 804 позиції). Бібліографію праць ученого, виданих у 1932 — 1980 рр., див.: Укр історик. 1982. № 3 — 4. С. 75 — 76.