Дмитро Дорошенко 3 страница

Нова влада у Києві ставилась до «гетьманців» украй вороже. Дорошенка прийняв новий прем’єр і міністр закордонних справ Володимир Чехівський. Він, як згадував Дорошенко, «сидів за моїм колишнім столом і робив нотатки на великому бльокноті, який раніше уживався мною й був наполовину заповнений моїми записами...» ⁵²

⁵¹ Ісаїв П. Листи Д. Дорошенка до В. Липинського з часу від 6.VII. до 7.ІХ.19І8 р.//Укр. історик. 1968. № 1 — 4. С. 147.

⁵² Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 3. С. 396.

Знайомі попереджали, що кола Директорії дуже настроєні проти Дорошенка. Були перехоплені його телеграма і лист до гетьмана з Берліна, де спростовувалася його участь у заколоті; часописи опублікували матеріали «Дорошенко проти Петлюри». Деякі члени Директорії наполягали на арешті колишнього міністра. У цей час почався масовий виїзд з України національної інтелігенції. Дорошенко почував себе у «надзвичайно важкій, отруйній атмосфері, від якої, здавалося б, утік світ за очі, щоб не бачити й не чути нічого цього». Йому не було місця у тогочасному політичному житті, та не було й бажання до якоїсь державної діяльності. Дмитро Іванович «вирішив відійти від усякої політики і зайнятись виключно літературною працею». Він швидко закінчив книгу про Костомарова, написав кілька популярних брошур та історію галицької руїни 1914 — 1917 рр. Виїздити він нікуди не збирався, відчуваючи духовну і фізичну втому.

Однак у січні 1919 р. за пропозицією В. Біднова Дорошенко подав прохання у Міністерство народної освіти про призначення приват-доцентом Кам’янець-Подільського університету по кафедрі історії України. Міністр і водночас ректор університету професор І. Огієнко задовольнив прохання, і 22 січня Дорошенко виїхав до Кам’янця. «Я не передчував, — згадував він, — що покидаю Київ надовго, може й назавжди...» У Кам’янці Дорошенко весь час жив у квартирі Огієнка, який, власне, був основним фундатором та промотором університету.

Університет мав чотири факультети (історико-філологічний, природничо-математичний, юридичний і теологічний), чималу бібліотеку (10 тис. томів), свою церкву, де правив українською мовою заслужений історик Поділля отець Юхим Сіцінський. Студентів було понад 500, крім вільнослухачів; виклади велися по обіді та ввечері. Професорський склад університету був досить сильний і зібрав науковців із Києва, Ніжина, Харкова, Одеси, Катеринослава, Львова, які на диво жили дружно, однією сім’єю. Загалом «атмосфера панувала дуже добра». Окрім викладів в університеті, Дорошенко читав популярний курс історії України на курсах працівників поштово-телеграфної округи та для мобілізованих народних учителів.

У Кам’янці Дорошенка залучили до спеціальної комісії по з’ясуванню обставин Хотинського повстання проти румунів. Йому довелося побувати і в Хотині, «щоб оглянути ті славні мури, під якими бились колись наші козаки і в XVII, і XVIII століттях і які ще й досі дивують своєю надзвичайною масивністю та грандіозністю».

Незабаром Кам’янець почав перетворюватися на головний пункт, де збиралися біженці та евакуйовані державні установи. З приїздом партійних діячів — В. Чехівського, М. Ткаченка, В. Голубовича, М. Грушевського — Кам’янець став центром опозиції проти уряду Петлюри. Осередком опозиції був Український клуб, а ідеологом — Грушевський. Останній критично ставився до діяльності Дорошенка і в редагованому ним «Житті Поділля» опублікував фейлетон «Лицар темної ночі». Саме тоді у Кам’янці сталася спроба змінити владу. Цю спробу очолював «Комітет порятунку революції», що мав у своєму складі і Грушевського. Дорошенко назвав ці події «кам’янецькою бучею» і участі в них не брав.

30 — 31 березня стало відомо про наступ більшовиків. Дмитро Іванович зробив невдалу спробу покинути Кам’янець з галицьким полком сотника Байрака. Нарешті 10 квітня в складі «закупової комісії» Дорошенко виїхав для придбання в Галичині чи Чехії друкарні для університету, нічого не взявши з собою, полишивши майно, рукописи, книги. Комісія зупинилася у тодішній столиці ЗУНР — Станіславові, де вже було багато біженців, членів урядів УНР. Пізніше Дорошенко згадував: «На мене робило приємне враження, що тутешні міністри, як звичайні громадяни, заходять собі в певні години до кав’ярень, коли всі там бувають, сідають разом з публікою при столиках, розмовляють, взагалі держать себе дуже просто і перебувають в постійному контакті з громадою... і згадались мені наші «народні» міністри! Скільки, бувало, треба побігати за ними або насидітись по прийомних, навіть коли маєш справу не приватного, а громадського характеру...» ⁵³

⁵³ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 3. С. 446.

Друкарню в Станіславові купити не вдалося, і 17 квітня комісія поїхала до Праги, дізнавшись у день від’їзду, що більшовики дійшли до Кам’янця. На кордоні поїзд затримався, і Дорошенко дивився на український краєвид, розуміючи, що «Карпати — то останній клаптик рідної землі», який він бачить перед розлукою.

У Празі Дорошенко зустрів чимало українців — М. Грушевського, О. Жуківського, С. Смаль-Стоцького, М. Славинського. Це були перші дні існування молодої чеської держави, яка відразу будувалася чітко, з певною системою, без партійної боротьби, завдяки «дисциплінованому, патріотичному громадянству й високій національній свідомості широких народних мас». У другій половині травня Дорошенко з членами комісії виїхав до Відня, де простіше було закупити друкарню. Тут він зустрів письменників О. Олеся, Ю. Сірого та ін. Звістки про поразки в Галичині, бої за Кам’янець примусили комісію відмовитись від закупок. Тоді Дорошенко повертається до Праги задля вивчення чеської мови і студіювання чеської історії та письменства. З Праги він рушає до Карлсбада, де займається написанням підручника з історії України, замовленого раніше Міністерством освіти.

Однак спокійна праця тривала всього півтора місяці. Дорошенко був призначений головою місії Українського Червоного Хреста на Балканах з осередком у Бєлграді. Він мав займатися репатріацією полонених-українців. Перед від’їздом Дорошенко віддав рукопис підручника української історії віденському товариству «Вернигора». Він був також на засіданні ініціативної групи по створенню у Празі Українського культурного інституту (архів, музей, бібліотека, осередок наукових і культурницьких сил української еміграції).

Сербська влада не визнавала української місії у справах полонених. Щоправда, допомагали чехи, але перешкоджала російська місія генерала Артамонова. Дорошенку довелося ужити усіх заходів задля піднесення тут української справи. Познайомившись із місцевими вченими, він отримав дозвіл працювати у бібліотеці Академії наук, де знайшов багато старих українських видань.

Із перенесенням місії до Румунії Дорошенко переїхав до Бухареста. Сюди, нарешті, вдалося переправити з Кам’янця і Наталю Михайлівну. У Бухаресті Дорошенко займався головним чином репатріацією українських військовополонених з Італії через Румунію на батьківщину. Однак через брак коштів місія наприкінці 1919 р. припинила свою діяльність, і Дорошенко виїхав спочатку до Італії задля ревізії тамтешньої місії, а потім до Відня ⁵⁵.

⁵⁴ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 3. С. 456.

⁵⁵ ЦДАВО України. Ф. 4186, оп. 1, од. 11 — 13.

Почався новий період у житті Дмитра Дорошенка, який він сам назвав — «на вигнанні». Це вже була справжня еміграція, численні переїзди і поневіряння.

Підсумки науково-літературної діяльності Дорошенка за 1918 — 1920 рр. викликають лише повагу і подив — як у такій складній ситуації він міг ще й плідно працювати. У цей час з’явилося кілька його історіографічних праць та життєписів видатних українських діячів: «П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (К., 1918), «Микола Іванович Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність» (К., 1920), «Ів. Сем. Нечуй-Левицький» (Книгар. 1918. № 8) та ін. Були опубліковані популярні праці краєзнавчого характеру: «Коротенька історія Чернігівщини» (Чернігів, 1918), «По рідному краю» (К., 1919), «Про минулі часи на Поділлю» (Кам’янець-Подільський, 1919), «Угорська Україна» (Прага, 1919). У 1918 р. в «Нашому минулому» (кн. 3) вийшли спогади Дорошенка «Галицька Руїна 1914 — 1917». Це були останні прижиттєві праці, видані на батьківщині.

У 1922 р. Дорошенко став редактором «Українського слова», що виходило в Берліні. Разом із М. Грушевським та О. Колессою у 1923 р. його обрали членом-кореспондентом Вищої школи слов’янських студій Лондонського університету. Тоді з’явилися ряд його статей у престижному журналі «The Slavic Review“. Однак життя у Берліні складалося тяжко. Дружина сумувала за Україною і збиралася повертатися — стримувала лише відсутність засобів для переїзду. Матеріальне становище Дорошенків було справді катастрофічним. Наталя Михайлівна повідомляла М. Грінченковій, що чоловік «дуже тяжко працює, та хоч та втіха, що по свойому хваху — пише все хоч оплачується злиденно, та все-таки нарікати не маємо права, бо Вам там без порівняння гірше живеться». Обох Дорошенків «непереможно тягло туди» — на Україну ⁵⁶.

Нарешті того ж року Дорошенка обирають професором УВУ та Карлового університету по кафедрі української історії. У Празі уже був значний осередок української наукової та культурницької еміграції. Дорошенко повідомляв Миколі Вороному: «...Все ж таки у нас б’ється пульс українського життя і ми всі тут вкупі — від а до іжиці: цілий Київ, та ще Львова трохи на придачу. Тут Вам і політики, і літерати, і поети, і художники, і артисти. Навіть село Горні Черношаці завели в себе український клуб» ⁵⁷. Про це ж він писав і М. Грінченковій: «Взагалі, часом як оглянешся круг себе, то якось чудно стає: десь на чужині, в Празі, бачиш коло себе свої українські обличчя, своїх людей, немов частина Києва перенеслася якимись чарами сюди! Бачиш перед собою увесь, так би мовити, Ноїв ковчег, з усіма звірями, чистими й нечистими. Іноді здається, що сидиш на зборах Укр. Клубу або в якійсь редакції... Тут у Празі утворився якийсь український мікрокосм, і справді чудно, що він не в себе вдома, на ріднім грунті, там би він, певно, придався б для культурної роботи» ⁵⁸.

⁵⁶ ЦНБ АН України. Від рук. Ф. 170, од. 321, арк 1 — 2 зв.

⁵⁷ Там же. Ф. III, од. 10271, арк. 3.

⁵⁸ Там же. Од. 42523, арк. 4

⁵⁹ Там же. Ф. 170, од. 322, арк. 2 зв.; од; 324, арк. 1.

Однак Наталя Михайлівна писала: «Всі ми тяжко сумуємо і хочемо скорійше вернутись на Україну. Я ж ніколи зроду не звикну до чужини, тільки й марю про Київ». Вона проклинала Денікіна, який змусив Дорошенків покинути Україну, і мріяла про бодай якусь театральну роботу на селі. «Духовно я вмерла, — зауважувала Наталя Михайлівна, — а фізично: люде думають, як я хожу, то й здорова... Найгірше, що у мене завше убійчій, тяжкий настрій...»

Усі ці думки передавалися і Дмитрові Івановичу. Але він тамував розпач у праці, до якої примушував і обов’язок піклуватися про родину. Дорошенки часто переїздили з квартири на квартиру, у Празі все коштувало дорого. Професор читав 12 лекцій на тиждень в УВУ та УВПІ, щоб мати якийсь заробіток. Підготовка до них забирала весь час; найбільшою проблемою була відсутність необхідної літератури. Вчений мріяв: «...якби в мене була під руками моя київська бібліотека, то почував би себе щасливим». Через це, як він писав, «про якісь наукові роботи не може бути мови, доводиться обмежуватись лиш популяризацією науки». Крім того, становище українських високих шкіл не було стабільним, щороку чекали їх закриття.

Втім, Дорошенко поряд із низкою статей та невеличких заміток починає велику роботу над історією 1918 року на Україні, яка займає усі його помисли. Вчений зміг здобути цікаві матеріали — таємні документи Віденського і Берлінського державних архівів, спомини, замітки, комплект «Державного вісника». Робота була закінчена восени 1925 р. і в машинописі складала 50 друкованих аркушів, але кошти для видання знайти було важко. Тоді ж Дорошенко видає у Львові дві частини своїх споминів про події 1914 — 1918 рр. Вони викликали неоднозначну реакцію на Україні. Колишні ТУПівці не погодилися з цілим рядом оцінок, а С. Єфремов убачав у пропущенні його імені серед секретарів ТУП зміну у ставленні автора до нього. Дорошенко через М. Грінченкову намагався заспокоїти Єфремова, потім сам написав йому і між ними налагодився зв’язок. Як віце-президент ВУАН, Єфремов надсилав ученому академічні видання — «Україну», «Записки історико-філологічного відділу ВУАН», які Дмитро Іванович перечитував о любов’ю і глибокою радістю», стараючись «пускати про них відомости в широкий світ». Кожна нова книжка з України викликала широке зацікавлення, усі «раділи їй, мов живій людині». В той час саме від Єфремова до Дорошенка доходить звістка, що зберігся його архів. Але вчений вважав, що, крім листів деяких видатних діячів, там нема нічого цікавого, і відписав Єфремову, щоб той «робив з ним, як сам знайде за краще» ⁶⁰.

Наприкінці 1923 — на початку 1924 р. до Києва дійшла книга Дорошенка «Огляд української історіографії». Вона була високо оцінена колегами. О. Оглоблин писав, що на нього ця праця справила «надзвичайне враження» і «стала настільною книгою» при читанні курсу української історіографії у Київському ІНО (колишньому університеті).

16 грудня 1924 р. у Празі був урочисто відсвяткований організований Д. Антоновичем ювілей літературно-наукової діяльності Дорошенка. Сам він так оцінював підсумки своєї праці за 25 років: «...свою літературну діяльність я розцінюю дуже скромно, — так, як вона того заслуговує: я — не поет, не белєтрист і не фаховий учений; до поезії й белєтристики не маю талану, — до науки не мав часу» ⁶². Усі його заслуги, на думку Дорошенка, зводилися до кількох десятків книжок і сотень чи тисяч статей — «звичайна газетно-журнальна праця», яка робилася тому, що була вкрай необхідна.

І все ж Дорошенко бачив у святкуванні свого ювілею добру справу для українства. «Нам на кожнім кроці, — писав він М. Вороному, — доводиться «відчувати сором пониження і біль ображеної гордости», але то — від чужих. Коли ж ми між собою, взаємно, поводимось по-товариськи, коли бачиш, як робітники пера цінять один одного, — то лехче стає зносити нашу вигнанську недолю. Мене ніхто не вітав із чужих: ні з чехів, ні з росіян, але зате свої вітали дійсно «без ріжниці партій»: з одного боку прийшов привіт від гетьмана Скоропадського, — з другого — від Шаповала і Григорьєва. І це мені здається правильно: я нічого не робив для чужих, в чужих інтересах, але завжди для своїх, а свої — всі були для мене цінні, поскільки, кожний по-свойому, мали в своїй діяльности на меті добро України» ⁶³.

⁶⁰ ЦНБ АН України. Від рук. Ф. 170, од. 311, арк. 1 зв.; од. 314, арк. 2.

⁶¹ З листів Д. І. Дорошенка до О. П. Оглоблина // Укр. історик. 1965. № 3 — 4. С.84.

⁶² ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. НІ, од. 10271,»рк. 1.

⁶³ Там же. Арк. 2 зв. — 3.

⁶⁴ Там же. Ф. 170, од. 317, арк. 2 — 2 зв.

В листопаді 1925 р. знову захиталося становище УВУ: нових студентів не приймали, а старі вже закінчували університет. У листі до М. Грінченкової Дорошенко писав: «Взагалі наша будучність уявляється в дуже непевних і неясних рисах. Ми вже тут заседілись, і нашим господарям вже надокучило. Вони раді б нас здихатись, але як? І куди нас подіти? Додому вертатись? Але, не кажучи за все інше, що там робити? З чого шматок хліба їсти? Який заробіток можна знайти? Де, наприклад, діватись з таким «фахом», як українська історія? Кому вона потрібна? І взагалі, кому потрібні ми, тріски великого зрубаного лісу? Отак як подумаєш, то й прийдеш до висновку, що, очевидно, судилося нам тут і пропадати на чужині, між «ляхи і чехи», як той Святополк Окаянний. Не хотілось би, розуміється, хотілось би ще послужити рідному краєві, є ще й сили деякі, і охота велика, та, видно, таких, як ми, краєві не треба, і місця нам там немає. Значить, поки можна, будемо щось тут і далі робити, а як і цієї змоги не стане, то доведеться пропадати. Виходу нема».

Діяльність УВУ все ж не припинилася і була протягнута на 1926 р. Однак викладачі почали шукати роботу. Поширилась фантастична чутка, ніби УВУ має переміститися до Кам’янця-Подільського, чому ніхто не вірив. Ще менше було надії повернутися до Києва. Залишалося лише працювати й працювати.

І дійсно, у віденський та перший празький період, незважаючи на величезні матеріальні труднощі, необхідність заробляти на хліб та відсутність архівів і літератури; Дорошенко дуже багато писав і публікувався.

Його роботи стосувалися кількох основних напрямів. По-перше, це загальні курси української історії «Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл» (Відень, 1921), «Короткий курс історії України» (Катеринослав; Ляйпціг, 1923). По-друге — праці з історіографії, монографії про визначних українських істориків, діячів науки і культури: «Пантелеймон Куліш» (Ляйпціг, 1923), «Микола Іванович Костомаров» (Ляйпціг, 1924), «Памяти академіка Миколи Сумцова» (Прага, 1925), «Вячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу» (Відень, 1925), «Пам’яти П. Я. Дорошенка» (Хліборобська Україна. Зб. 1. Відень, 1920), «Історія Русов», як пам’ятка української політичної думки др. пол. XVII ст.» (Там же. Кн. V — VI. Відень, 1921).

Класичною стала узагальнююча праця Дорошенка «Огляд української історіографії» (Прага, 1923), в якій автор розглядав українську історіографію X — XX ст. як прояв української національно-історичної думки і національного самопізнання. В основі його аналізу лежав державницький напрям, і тому народницька історіографія (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський) критикувалася з цього погляду. Особливо високо Дорошенко ставив В. Липинського, під впливом концепції і методу якого перебував і він сам.

На окрему згадку заслуговує тритомова праця Дорошенка «Славянський світ в його минулому й сучасному» (Берлін, 1922), де автор прагнув дати узагальнений образ етносів, які жили і розвивалися в одних умовах з українським народом, були з ним пов’язані чи мали якісь контакти, впливали на українців чи зазнавали їхнього впливу.

У цей період, як вже згадувалося, з’являються численні спогади Дорошенка: «Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918)» (Ч. 1 — 4. Львів, 1923 — 1924), «Дещо про закордонну політику української держави в 1918 році» (Хліборобська Україна. Зб. 1 — 3. Відень, 1920 — 1921); «Война и революция на Украине» (Историк и современник. 1921. Кн. 1 — 3; 1923. Кн. 4; 1924. Кн. 5), спогади та замітки про І. Шрага, Ф. Матушевського, А. Вязлова, В. Науменка, Т. Зіньківського, П. Мирного, Д. Марковича, О. Потебню, митрополита Андрея Шептицького, Л. Милорадович.

Дорошенко стало зберігає інтерес до бібліографічних оглядів книжкових новинок, що виходили на Україні та за кордоном. У 1925 р. він знову перевидав значно доповнений і виправлений покажчик літератури за 1798 — 1897 рр. ⁶⁵

Ше у жовтні 1924 р. завдяки зв’язкам П. Скоропадського у Берліні почалися переговори про створення Українського наукового інституту. Німецька сторона пропонувала зробити його філіє» російського інституту. За наполяганням В. Липинського Дорошенко, який брав участь у переговорах, проводив ідею про філію східноєвропейського інституту. Директором інституту за пропозицією того ж Липинського було призначено саме Дорошенка (конкурентом виступав С. Томашівський). Учений відразу ж відмовився від партійної кадрової політики, намагаючись залучити до інституту наукові сили різних політичних орієнтацій.

УНІ почав діяти з літа 1926 р. Однак у Берліні в українських колах при гетьмані почалися інтриги. Інститут і гетьманську партію покинув В. Липинський. Дорошенко почував себе також не надто добре, але все ж продовжував працювати ⁶⁶.

⁶⁵ Дорошенко Д. Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798 — 1897 роки // Наук. ювіл. збірник УВУ в Празі,.присв. панові президентові Чеськословенської Республіки проф. Т. Г. Масарикові. Прага, 1925. Ч. 1, С. 142 — 238.

⁶⁶ Антонович М. В. Липинський і Д. Дорошенко // Укр. історик. 1982. № 3 — 4. С. 15 — 18.

Один з учнів ученого згадував: «В 1926 р. Д. І. Дорошенко був ще молодою людиною. Невеличкої, але стрункої постави, гарний на вроду брюнет, з блискучими карими очима, завжди пристойно одягнений (зимою в чорну або синю пару, літом у легку світло-cipy), з невимушеними манерами старих дворянських часів, в яких сполучалися простота й почуття власної гідності, ввічливість і стриманість, спокійний, без будь-якої нерівності в поведінці з людьми — він робив... враження джентельмена англійського зразку» ⁶⁷.

Паралельно з науковою роботою в інституті велося навчання. Дорошенко читав курси історії України та української літератури, а також нариси української історіографії. Він був прекрасним лектором, при тому ніколи не користувався зовнішніми ефектами, риторикою, а подавав матеріал просто, ясно, зрозуміло, цитував цікаві джерела. Про це залишилися такі спомини: «Неначе на екрані, розгорталася дія за дією, а той маг і чарівник, що робив цю ілюзію, тільки своїм голосом пригадував, що це не екран, а жива людина, яка перед нами відтворює стару історію України» ⁶⁸.

Наприкінці 1931 р. загострилися стосунки між Дорошенком та заступником куратора УНІ Скорописом-Йолтуховським через різне розуміння завдань інституту: наукова діяльність чи пропагандистський напрямок. Дмитро Іванович обстоював перше. За його завданням навіть асистенти працювали у різних енциклопедіях з української тематики; велися наукові семінари, усі співробітники мали писати наукові праці та доповідати. Однак кураторія вимагала іншого. Один із студентів — Михайло Антонович (син Дмитра Володимировича) писав рідним з Берліна 28 січня 1929 р.: «Маю вражіння, що останніми часами стараються помимо волі Дмитра Іван, тихнути політику в інститут. Дають реферати... з політичними мотивами, а проф. Дорошенко дуже не хоче всякої політики» ⁶⁹. Науковий напрям став майже неможливим, коли інститут був переведений на самоутримання. Останнє призвело до того, що Дорошенко залишив посаду директора і наприкінці 1931 р. повернувся до Праги.

Час перебування Дорошенка в УНІ був ознаменований виходом цілого ряду праць ученого. В першу чергу — двотомова історія України 1917 — 1923 рр., написана на численних документах, спогадах і спостереженнях самого автора ⁷⁰. Це була перша і на сьогоднішній день одна з найцінніших узагальнюючих праць, в якій аналітично, на широкому фактичному матеріалі розглядалася українська революція початку XX ст. Як тепер доведено, дана праця, зокрема том про Українську гетьманську державу, писалася з ініціативи, під великим впливом і за безпосередньою редакцією Вячеслава Липинського. Текст переглядався і виправлявся також гетьманом Павлом Скоропадським ⁷¹.

⁶⁷ Крупницький Б. Д. Дорошенко // Наук. збірник УВАН. Нью-Йорк. 1952. С. 10.

⁶⁸ Там же. С. 11.

⁶⁹ ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 2, од. 44, арк. 218.

⁷⁰ Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923 років. Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. Ужгород, 1930; Т. 1. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932.

⁷¹ Антонович М. Указ. праця. С. 5 — 18.

Із спогадів у цей час виходить брошура «Як було проголошено гетьманство у Київі 29 квітня 1918 року» (Вінніпег, 1927), статті «Київ в перших днях революції» (Український голос. 1927. № 10), «З минулого» - (Бюлетень Гетьманської Управи. 1929. № 1), «Організація збройних сил Української держави» (Там же. № 2), «Церква і революція на Україні» (Січ. 1931. № 1 — 8), спомини про митрополита Андрея Шептицького у російській в’язниці (Богословія. 1926. Кн. 1 — 2), про перебування Івана Франка у Києві (ЛНВ. 1926. Кн. 7 — 8). Зі своїми спогадами Дорошенко виступав також і в російських зарубіжних виданнях, наприклад: «Гетманство 1918 года на Украине» (Голос минувшего. Париж, 1927. Кн. V). Проте Це не заважало Дорошенку полемізувати з російськими вченими-емігрантами, зокрема з кн. М. Трубецьким про євразійську теорію (Євразийская хроніка. Париж, 1928. Вьш. 5, 10) та великодержавницьку ідею («Тиждень російських істориків у Берліні» // Діло. 1928. № 171).

Історіографічний доробок Дорошенка та нариси життєписів науковців поповнилися статтями про М. Сумцова, В. Ягіча, В. Липинського, М: Грінченкову, П. Куліша, І. Франка, Д. Бантиш-Каменського, С. Томасівського. Дорошенко уважно стежив за розвитком історичної науки, становищем УАН на Радянській Україні і присвятив цьому кілька статей (головним чином у німецькомовних виданнях).

У цей час Дорошенко багато публікується іншими мовами, пропагуючи історію України, її видатних діячів, українську ідею в цілому. Зокрема, кілька статей та окрема брошура, що вийшла німецькою та французькою мовами, знайомили європейського читача з творчістю Т. Шевченка як найбільшого національного поета України ⁷².

Класичною стала робота Дорошенка про Україну та її історію в світлі західноєвропейських літератур XVIII — першої половини XIX ст.⁷³ Ця праця, як і статті про назви «Русь», «Росія» і «Україна» та розвиток української національної ідеї у XVIII — XX ст.⁷⁴, чітко проводили ідею самобутності української історії, спростовували термінологічну плутанину і поступово запроваджували до наукового обігу на Заході поняття про окремий та самоцінний предмет — історію України.

⁷² Doroschenko D. Schewtschenko der grosse ukrainische Nationaldichter Berlin, 1929, Dorochenko D. Chevtchenko le poé te national de l’Ukraine. Prague, 1931.

⁷³ Abhandlungen des ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. Berlin, 1927. Bd. 1. S. 1 — 70.

⁷⁴ Ibid. 1931. Bd. 3. S. 1 — 21; Jahrbü cher fü r Kultur und Geschichte der Slaven. 1928. Bd. IV, Heft 3. S. 363 — 379.

⁷⁵ ЦДАВО України. Ф. 4465, оп. l, од. 395, арк. 8 зв.

Велике значення для цієї справи мало написання загальної статті «Україна» у великому енциклопедичному словнику Мейєра — «Konversation — Lexikon». Українські кола доклали великих зусиль, щоб ця стаття була доручена Дорошенку. Готувалися також окремі статті про українську мову та літературу. Дорошенко добре розумів необхідність таких акцій (і не лише в Німеччині) задля подання достовірної інформації про Україну і репрезентації українства у світі. Перебуваючи на відпочинку у Франції в серпні 1929 р., він писав В. Біднову: «Взагалі щодо німецької літератури, то потроху правильна інформація про Україну завойовує собі місце. І це наш — емігрантів — обов’язок допомогти в цім. На жаль, мало дбають про аналогічну інформацію в літературі французькій, і це вина наших земляків у Франції...»

Другий празький період у житті Дорошенка тривав п’ять років. Він продовжив свої виклади у вищих школах, наукову працю та громадську діяльність. Так, зокрема, на початку 1935 р. в організованій Українським академічним комітетом жалобній акції пам’яті М. Грушевського Дорошенко виголосив змістовну доповідь «М. Грушевський як історик».

У 1936 р. православний факультет Варшавського університету запросив ученого зайняти кафедру історії всесвітньої церкви. Тут Дорошенко працював до початку війни. Звідси у 1937 — 1938 рр. він їздив до Канади на запрошення Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні, читав лекції в Едмонтоні, Велінгдоні, Саскатуні, Мечемі, Коннорі, Вінніпезі, Торонто, Монреалі. У 1939 р. професор знову повернувся до Праги і продовжив викладання історії України в УВУ.

З перенесенням університету до Німеччини Дорошенко також переїздить спочатку до Аугсбурга, потім — до Берліна та Мюнхена як професор УВУ та Православної богословської академії. Переїзд робився спішно, і вчений змушений був залишити у Празі весь свій архів, бібліотеку і рукописи праць, включаючи велику монографію про Петра Дорошенка. УВУ відновив свою діяльність у Мюнхені вже влітку 1945 р. з ініціативи професорів, які там зібралися. Цю ідею підтримали німецькі установи — Міністерство освіти Баварії, міська управа та керівники шкільної освіти Мюнхена, відділ вищої освіти при Американському військовому правлінні Баварії. Восени 1945 р. завдяки спільним зусиллям УВУ отримав гарне приміщення, в якому пробув аж до 1962 р. Тоді ж почалося навчання на двох факультетах (філософії і права та суспільних наук) і присуджені перші почесні докторські звання празьким професорам — Д. Дорошенку, В. Шербаківському, А. Яковліву. Н. Полонська-Василенко так писала про відродження УВУ в Мюнхені: «Купка професорів УВУ, біженців з Золотої Праги, які нічого з собою не мали... які удруге в житті втратили усе, але зберегли святий вогонь в своїх душах і девіз «контра спем — сперо», — вони наважились серед руїн баварської столиці відродити Український Вільний Університет... той вогник, який запалено було ще у Відні, вогник, що сяяв у Празі і який вони, як огонь Прометея, принесли до Мюнхену. Справа була нібито безнадійна, але віра й відданість справі перемогли...» ⁷⁶

⁷⁶ Полонська-Василенко Я. Сторінки спогадів // Укр. історик. 1965. № 3 — 4. С. 47.