Дмитро Антонович

Дмитро Володимирович Антонович — визначний український політичний діяч, історик мистецтва і театру.

Народився Дмитро Антонович 2 листопада 1877 р. у Києві в родині відомого українського історика, професора Київського університету Св. Володимира Володимира Боніфатієвича Антоновича. Зачинатель школи істориків-документалістів — нового напряму української історіографи, професор В. Б. Антонович виховав кілька поколінь визначних учених і заклав підвалини цілого ряду наук на терені українознавства. Любов до історії та української мови, яка панувала в сім’ї, дім Антоновичів як інтелектуальний центр української інтелігенції у Києві, велика бібліотека — все це створювало ту атмосферу, в якій виховувався хлопчик.

Діставши початкову домашню освіту, Дмитро був відданий до 4-ї гімназії — однієї з кращих у Києві. Тут він прилучається до громадської роботи, вступивши у 1893 р. в український гурток, організований Іваном Руденком. Тоді ж почалася і його артистична діяльність: протягом 1894 — 1896 рр. Антонович керував аматорським театром у с. Сидорівка Канівського повіту.

Вступивши у 1895 р. до Київського університету, Антонович продовжує громадську роботу у видавничому гуртку (пізніше — видавництво «Вік»), який очолював Олександр Лотоцький. Через своїх старших друзів Дмитро зав’язав стосунки з Борисом Грінченком і листувався з ним ¹.

¹ ЦНБ АН України. Від. рук. Ф.III, од. 35505.

Ще у гімназії визначилося основне коло інтересів Антоновича — історія мистецтва і театр. Першою його друкованою працею була стаття про ювілей M. Кропивницького у «Киевской Старине» (1896. № 12). Одночасно, у 1896 — 1897 рр., Антонович керував власною українською трупою у Чернігові та Харкові.

У 1897 р. Антонович переїжджає до Харкова, де продовжує навчання у місцевому університеті. Разом зі своїми товаришами І. Кухтою та Є. Тищенком він засновує тут Українську студентську громаду та видавництво «Гурт» ². З його ж ініціативи у 1898 та 1899 рр. були скликані українські студентські з’їзди, на яких Антонович представляв харківську громаду і взагалі був одним із визнаних лідерів. У 1899 р., коли у Харкові активізувався студентський рух, Антонович стояв біля його проводу.

29 січня 1900 р. у Харкові з ініціативи Антоновича та його товаришів (Б. Камінського, М. Русова, Л. Мацієвича, О. Коваленка, Б. Мартоса, Д. Познанського, Ю. Колларда) була заснована нова політична партія — РУП (Революційна українська партія). Антонович очолив у ній видавництво агітаційних брошур. Сам він так оцінював роботу даного відділу: «Оскільки теоретична література РУП була слаба, настільки література агітаційна була сильною, і, мабуть, особливо для селянства, найкращою революційною літературою, яка взагалі існувала в російській державі перед революцією».

Влітку 1900 р. на загальноросійському з’їзді студентської молоді в Одесі Антонович знову ж репрезентував харківське студентство. Разом з усіма учасниками з’їзду він був заарештований і деякий час провів у в’язниці. Однак це не збентежило його: наступного року Антонович засновує осередок РУП у Києві. Його перу належить відозва Київської української студентської громади, спрямована проти «культурників» («Панове товариші», 24 вересня 1902 р.) ³. Того ж року з ініціативи Дмитра Володимировича почав виходити орган РУП «Гасло», який після арешту членів редакції протягом півтора року (№ 3 — 12) редагував він сам і був основним автором матеріалів у журналі. Одночасно Антонович написав і видрукував у виданнях РУП кілька політичних брошур: «Дядько Дмитро» (1900 р.), «Власна земля», «Козаччина», «Страйк чи бойкот» (1902 р.), «Доля працюючого люду», «Народня справа» (1903 р.). Згодом був заснований журнал «Селянин», який у 1903 (№ 1 — 8) та 1905 (№ 1 — 4) роках разом із газетою «Праця» (1905. № 11 — 12) також редагував Антонович. Обидва журнали через неможливість виходу у Києві та Харкові були перенесені до Чернівців. На їхню діяльність Антонович пожертвував значні суми власних грошей, одержаних у спадок від матері ⁴. Між іншим, у «Праці» Антонович опублікував дві статті про «неіснуюче питання», яким він вважав питання національне. Це викликало різку відповідь М. Перша (1905. № 13 — 14), що поглибило їхній внутріпартійний та особистісний конфлікт.

Наприкінці 1902 р. у Києві відбувся перший з’їзд РУП. Тут був обраний Центральний комітет партії, в який увійшов і Антонович ⁵. У РУП відразу почалася фракційна боротьба між соціалістичною і націоналістичною групами що значно ослабляло її діяльність. До того ж охранка вже давно мала на примітці цю партію та її фундаторів. Восени 1903 р. були заарештовані усі члени ЦК. Вважалося, що тоді ж у Харкові був заарештований і Антонович (це відзначив він сам у автобіографії). Однак це заперечує його ж лист до батька, написаний 12 грудня 1903 р. з Берліна, де, зокрема, говориться: «...в Харькове, через несколько дней после моего отъезда за мною хватились, конфисковавши в типографии мою газету, но я уже бьіл за границей «досягаемости» ⁶.

² Коллард Ю. Народження українського націоналізму серед харківської студентської молоді // 3 минулого. Варшава, 1939. Т. 2. С. 55 — 69; Коваленко О. На межі двох віків // Там же. С. 27 — 54; Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1932. T. l. С. 257.

³ Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. К., 1928 T l Ć 89 — 90.

⁴ ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 2, од. 34, арк. 3.

⁵ Старий студент Д. Антонович: З минулого українського студентського руху // Укр. студент. 1913. № 1. С. 30-31.

⁶ ЦНБ АН України. Від. рук, Ф. 164, од. 31, арк. 1 — 2.

Ймовірно, що, перебуваючи за кордоном, Дмитро Володимирович прибув до Львова на другий з’їзд РУП як представник харківської громади. Тут відбувся розкол партії: від неї відокремилася група М. Меленевського, створивши Українську спілку РСДРП. Антонович також створив свою фракцію «обласників», але лідерство в РУП перебрав М. Порш, який проводив іншу організаційну та ідейну лінію. Між двома лідерами відбувся розрив, хоча Антонович все ж певний час залишався в партії ⁷. Він сам пояснював її розкол ідейними причинами: українські соціал-демократи викинули з програми вимогу повної державної самостійності та обстоювали національну автономію у складі Росії. Прихильники Антоновича підтримували його тезу про неіснуюче національне питання та про головну мету — державну самостійність.

Антонович повернувся на Україну в 1905 р. Спочатку він працював у полтавській організації РУП, затим — у київській та харківській організаціях. Того ж року він зібрав у Києві партійну конференцію, де мав намір обгрунтувати свою «обласницьку» концепцію партії та усунути від керівництва М. Порша. Однак здійснити це не вдалося. Антонович самоусунувся від партійної діяльності і у грудні 1905 р. взагалі зрікся членства у РУП. Утім, на цьому він не залишив політичної діяльності і заснував у Харкові за участю П. Андрієвського і К. Серебрякової (майбутньої дружини) журнал «Воля». Однак цензура заборонила вже перший номер журналу і він не вийшов у світ.

Ця чергова політична невдача призвела до того, що на початку 1906 р. Антонович виїхав за кордон — для навчання та наукових студій з історії західноєвропейського мистецтва. Близько семи років він знайомився з центрами європейської культури у Німеччині, Франції, Італії. Збереглося кілька його листів до батька, в яких він писав про свій захват від «багатства пам’ятників Італії». Щоб не розгубитися серед їхнього різноманіття, Дмитро Володимирович склав програму подорожей за обласним принципом. Таким чином він послідовно вивчив Ломбардію, Тоскану і Перуджу.

Незабаром помер Володимир Боніфатієвич. Згідно з його заповітом родина мала продати будинок і поділити гроші. У травні 1910 р. Дмитро Володимирович запропонував удові батька і своїй мачусі K. M. Мельник не продавати «старий татів дім», бо шкода, коли він «піде в чужі руки і його знесуть з лиця землі». Тому він хотів сам викупити будинок і видати усім спадкоємцям по 1/6 його вартості. Однак ціна будівлі значно перевищувала суму, яку він міг заплатити, і від цього плану довелося відмовитися, як і від повернення у червні 1910 р. з сім’єю на Україну. Антонович оселяється у Флоренції та все ж незабаром вирішує їхати на батьківщину.

Перед цим Антонович певний час перебував у Львові, вивчав мистецтво Галичини, збирав різноманітні матеріали про батька. Зберігся рекомендаційний лист М. Грушевського «синові В. Б. Антоновича» до наукової бібліотеки НТШ із проханням допомогти тому зробити копії «з писаних покійним біографій» ⁸. Грушевський же запропонував Антоновичу прочитати реферат у НТШ. Останній визначив для цього дві теми з історії північноіталійської культури Треченто ⁹. Грушевський також запросив Антоновича написати статтю про українську виставку у Львові для «Літературно-наукового вісника». Враховуючи повну відсутність досвіду писати рецензії, Дмитро Володимирович спочатку відмовився. Однак через тиждень замітка була готова ¹⁰.

⁷ Порш М. Спогади // Симон Петлюра в молодості. Львів, 1936. С. 14.

⁸ ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 164, од. 28, арк. 1.

⁹ ЦДІА України у м. Києві. Ф. 1235, оп. 1, од, 326, арк. 106 — 107.

¹⁰ Там же. Арк. 108 — 110.

Цей, здавалося би, дрібний факт є досить символічним. Учень В. Антоновича Грушевський залучає сина свого вчителя до наукової та популяризаторської діяльності. Символічним є також зв’язок через цих діячів львівського і київського науково-культурних центрів.

На підставі студій Д. Антоновича в Італії з’являється також його окрема праця в Києві — «Первые мастера из Кампиона в Модене» (1910 р.). Вона була надрукована за постановою історико-філологічного факультету Київського університету. Це був реферат, читаний автором на семінарі проф. Г. Павлуцького, до якого Дмитро Володимирович записався задля закінчення університетської освіти.

До Києва Антонович остаточно повернувся лише наприкінці 1911 р., бо 1-м січня 1912 р. датується його лист з Києва до Грушевського ¹¹. Тут він відразу включився в українське культурне життя і почав активно співпрацювати з мистецьким журналом «Сяйво». Як згадує син Дмитра Володимировича Марко Антонович, батько допоміг надрукувати у «Сяйві» вірш молодого Павла Тичини «Гаптує дівчина й ридає», хоч редактор І. Стешенко різко негативно оцінив вірш.

На 1912 р. припадає також початок діяльності Д. Антоновича як викладача історії мистецтва у Київській мистецькій школі та викладача історії стилів та історії костюма у Драматичній школі Лисенка. Зберігся літографований курс його дев’яти лекцій з історії середньовічної драми та театру до початку XI ст. ¹²

¹¹ ЦДІА України у м. Києві Ф. 1235, on. І, од. 326, арк. 109.

¹² ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 164, од. 25.

У 1913 р. Антонович з кількома товаришами засновує у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін», виступивши редактором перших трьох його номерів.

Під час першої світової війни навколо Антоновича знову почала гуртуватися частина рупівців («пораженці» та «самостійники»), які не підтримували «оборонської» позиції одного з лідерів партії Симона Петлюри. Ця група підтримувала постійний зв’язок із Союзом визволення України, що резидіював у Відні. З початком війни і забороною українських видань Антонович був змушений вступити на службу до Всеросійського союзу міст.

Революція 1917 р. повернула Антоновича до активної політичної діяльності. Спільно з В. Винниченком та В. Фідровським він засновує щоденний партійний орган — «Робітничу газету». Певний час він редагував її, а також тижневик «Воля» (№ 1 — 10). У «Робітничій газеті» Антонович протягом двох років вів відділ «Театр і музика» та був постійним театральним рецензентом. Видавництво газети випустило у 1917 р. в Ромнах брошуру Антоновича «Земельна справа на Україні». Відновивши своє членство в партії (з грудня 1905 р. РУП почала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією — УСДРП), Антонович увійшов до складу її керівного органу — бюро ЦК.

У березні 1917 р., коли постало питання про владу на Україні, Антонович виступив зі своєю програмою і відіграв активну роль у створенні Центральної Ради.

Товариство українських поступовців (ТУШ намагалося створити керівний орган на базі свого бюро. Однак «есдеки» на чолі з Антоновичем зажадали утворення центрального об’єднуючого органу з рівним представництвом усіх партій і громадських організацій. Рішучі дебати відбулися 3 — 4 березня. Група Антоновича вирішила запросити М. Грушевського на посаду голови цього центру, щоб нейтралізувати плани тупівців. І ця група, що складалася з 13 організацій (включаючи професійні та громадські інституції, навіть церковні хори), підтримана молоддю вищих шкіл, кооператорами і військовими, взяла гору. Антонович був делегований від «співочих товариств» до Центральної Ради і від самого початку став її членом. Одночасно він працював у Червоному Хресті (завідував санітарними потягами), був уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті ¹³.

Однак під час нових виборів до Центральної Ради «через недогляд чи умисно» Антонович не пройшов. М. Грушевський припускав, що соціал-демократи обминули його кандидатуру, підозрювали, що це зробив В. Винниченко з особистої антипатії. Просвітні організації також не висунули його, і Антонович відійшов від діяльності Центральної Ради. М. Грушевський вважав, що основною причиною була образа. Він писав, що особисто запрошував Антоновича до складу Центральної Ради, але той відмовився ¹⁴. А Дмитро Володимирович у своїх спогадах зазначав, що був обраний заступником голови УЦР ще до приїзду М. Грушевського, певний час «був фактичним головою Ц. Р.» і «довів Ц. Р. до Національного Конгресу ¹⁵. Одночасно у 1917 — 1918 рр. Антонович був гласним Міської думи, а згодом — товаришем голови Думи.

Як член Центральної Ради Антонович виконував різноманітні функції: був заступником голови, головою комітету по проведенню першої української маніфестації у Києві та головою віча на Софійській площі. Із створенням Генерального секретаріату УЦР на чолі з В. Винниченком Антонович був призначений народним міністром морських справ. Про своє перебування на цій посаді він залишив рукопис «Із спогадів про Українське Морське міністерство», написаний у січні 1932 р.¹⁶

У спогадах Антонович відзначав, що ще у жовтні 1917 р. був відряджений до Одеси з метою схилити її головні адміністративні органи на бік Центральної Ради. Це завдання він мав здійснити одночасно в Херсоні та Миколаєві, а також «переговорити з персоналом флотським, щоб Чорноморський Флот теж українізувався і підляг під Центральну Раду». Проте на міноносцях у Севастополі панували пробільшовицькі настрої. В Одесі та Миколаєві після виступів на мітингах удалося швидко налагодити справу, однак Антонович розумів, що без Севастополя українська флотилія буде лише фікцією. І все ж, коли у Генеральному секретаріаті Морська рада зажадала призначити секретаря з морських справ в особі Антоновича, він не відмовився, «щоб не робити труднощів... з огляду на навалу більшовиків». Новий секретар відразу вирішив кадрове питання, прийнявши до штату міністерства фахівців (М. Білинського, О. Коваленка, Акименка).

Саме Антонович вніс на затвердження УЦР проект морського прапора, «на якому вперше, як герб, був зазначений тризуб. Пізніше це дало привід використати тризуб... для державного герба, що тоді ще усталений не був... і я (Д. Антонович. — В. У.) скористався цим, щоб в інтересах, головним чином естетичних, провести як державний герб знак кн. Володимира, так званий тризуб». Прапор пропонувався жовто-синій, а на синій смузі — золотий знак Володимира з хрестом угорі. Комісія УЦР вимагала зняти хрест, а Морська рада заявляла, що без хреста моряки просто не вийдуть у море. Антоновичу вдалося відстояти позицію Морської ради ¹⁷.

¹³ Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 8. С. 129, 136.

¹⁴ Там же. № 9. С. 123 — 124.

¹⁵ ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 2, од. 28, арк. 1 — 2.

¹⁶ Там же. Од. 28.

¹⁷ Там же. Арк. 2 зв. — 7 зв.

Четвертим універсалом УЦР Генеральний секретаріат перетворювався на Раду народних міністрів. Антонович увійшов до нового кабінету Голубовича. Продовжуючи свою попередню лінію, він підбирав до міністерства «певних українців», які добре знали морську справу. Коли РНМ з Голубовичем виїхала до Житомира, а в Київ увійшли більшовики, Антонович виїхав у Крим та на Кавказ для з’ясування питання про перспективи українського флоту. Міністр побував у Новоросійську, Керчі, Феодосії, Севастополі, Одесі, зауваживши, що українські громади там міцні, а в Севастополі навіть діяла морська українська організація. Наприкінці березня 1918 р., після повернення УЦР до Києва Антоновича викликали у столицю. Проте його доповідь перед Голубовичем залишилася без уваги. І хоча Дмитру Володимировичу знову запропонували увійти до кабінету, він відмовився від посади міністра у морських справах.

Між тим, одночасно з урядовим призначенням ще наприкінці 1917 р. Антонович був обраний членом комісії з народної освіти, членом театральної комісії Київської міської управи та головою Театральної ради при Міністерстві освіти (згодом — Міністерстві культури і мистецтва).

Після зміни уряду Антонович був призначений міністром у справах мистецтва. Збереглися опрацьовані ним проекти заснування Музею — етнографічного кабінету та Музейно-етнографічного видавництва (грудень 1918 р.). Тоді ж він був обраний почесним академіком новоствореної Української Академії мистецтв. Паралельно Антонович деякий час викладав історію театру у Драматичній школі Матковського та Державній драматичній школі, на учительських курсах у 1918 р. він читав історію мистецтва, а також завідував театром Троїцького народного дому. Тоді ж Дмитро Володимирович виступив ініціатором проведення з’їзду діячів українського мистецтва в Києві.

Після встановлення влади Директорії Антонович був виряджений послом до Рима. Згідно з мандатом він брав участь у Міжнародному соціалістичному конгресі 1919 р., на якому мав право виступати, підписувати протоколи, постанови, заяви та встановлювати зв’язки з іншими соціалістичними партіями ¹⁸.

Керівництво українською дипломатичною місією в Італії було пов’язане з численними труднощами як політичного, так і особистісного плану. До цього додавалося хвилювання про сім’ю. В Італії Дмитро Володимирович мав під опікою лише племінницю — малярку Наталю Геркен (пізніше — Русову), дружина з дітьми залишилася у Києві. Час від часу про них надходили звістки: при більшовиках Катерина Миколаївна працювала в освітніх закладах, затим залишила цю працю і змушена була працювати у якійсь лабораторії аж на Пріорці, куди ходила пішки. Наталя Дорошенко, якій удалося переправитися за кордон, розповідала Дмитру Володимировичу і про дітей («Марко вже великий, філософствує»), і про те, що кімнати все ж не реквізували і «загальне становище не дуже скрутне». Катерина Миколаївна навіть переховувала у себе родину Леонтовичів та брала участь у вечорах Академії мистецтв.

Улітку 1920 р. Антонович покинув Рим і виїхав до Відня. Його стосунки з українським урядом напружилися, хоча з ним продовжували рахуватися і використовувати дипломатичний досвід (у серпні 1920 р. Міністерство закордонних справ УНР запросило Антоновича на спеціальне засідання з координації зовнішньої політики). Тим часом Дмитро Володимирович збирався їхати на Україну — потрібно було забрати сім’ю. А в Римі деякі політичні сили сподівались на його повернення. Хотіли цього, і Наталя та Юрко Геркени, які зверталися до «найближчої йому людини» — поета Олександра Олеся, щоб той вплинув на Антоновича. Однак Дмитро Володимирович залишився у Відні. У 1921 р. він стає редактором журналу «Книга», створеного кількома українськими емігрантськими видавництвами. Того ж року у Відні вийшов його короткий нарис історії Києва. Як зауважує А. Жук, у Відні Антонович написав і свої спомини (близько 10 друкованих аркушів), які опубліковані не були, а рукопис пропав. Лише початок споминів з’явився пізніше у журналі «Нові дні» (Торонто) ¹⁹.

¹⁸ ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 1, од. 7, арк. 1 — 2.

¹⁹ Жук А. Автобіографія Дмитра Антоновича // Сучасність (Мюнхен). 1961. № 1. С. 112 — 113.

У Відні Дмитро Володимирович перебував у дуже скрутному матеріальному становищі. Він навіть вирішив продавати свої речі. Винятком були лише книги, «бо це тут наш хліб...» Нарешті влітку 1921 р. він разом з УВУ переїжджає до Праги.

На еміграції Дмитро Антонович майже не займається політикою і повністю віддається науковій, викладацькій та культурно-мистецькій діяльності. Він був одним із фундаторів УВУ у Відні та Празі, тричі обирався ректором (1928 — 1929, 1929 — 1930, 1937 — 1938 рр.) і кілька разів деканом філософічного факультету цього університету, викладав у ньому історію мистецтва. Його зусиллями виникла Студія пластичного мистецтва у Празі, яку довгі роки він очолював, будучи одночасно головою Українського товариства пластичного мистецтва. Вчений виступив також співзасновником Українського історично-філологічного товариства у Празі і довгий час був його головою. Дмитру Володимировичу належить також ідея заснування унікального Музею визвольної боротьби України у Празі, директором якого він був близько 20 років.

Спочатку життя у Празі видалося нецікавим, «дуже сумним і неприємним», «міщанським». Продовжувався конфлікт із політичними противниками. Є. Онацький подав на нього наклеп: «чи це він сам надумав, — писав Антонович, — чи з наказу петлюрівського осередку, цього я вже не знаю». Влітку 1924 р. Громадський комітет просив Дмитра Володимировича їхати представником до Рима, щоби добитися заснування там Української Академії. Однак Є. Онацький пішов у Міністерство закордонних справ УНР клопотатися, щоб Антоновича не пускали, бо це «мошеник, який хоче свої особисті справи устраювати». З другого боку, примирливого листа надіслав ідеолог гетьманщини Вячеслав Липинський.

Антонович так і не поїхав до Рима, але весь час шукав можливі шляхи виїзду з Праги: «Вже щось видніється на горизонті, так що, може, в Чехії оставатися доведеться не більше двох — трьох років» ²¹. Антонович помилявся. Тут він прожив майже 20 років.

Незабаром до Праги прибула родина і клопотів стало більше. У вересні 1923 р. тяжко захворів син Марко: підозрювали тиф. Узагалі діти погано сприйняли переїзд, часто згадували Київ і хотіли туди повернутися. Дружина втрачала віру, піддавалася розпачу. «Приходить думка, — писала вона в одному з листів, — а нащо все се і кому воно потрібно; все одно скоро вмреш, єден — два, зрештою, може 10 років — але такого життя зовсім не хочу» ²².

Однак поступово все налагоджувалось. Побачене і почуте повертало сенс життя. Так, відвідавши виставку сучасних італійських митців, Катерина Миколаївна писала: «Вони працюють для своєї Держави, і тоді любий робиться геніальним в свойому стремлінні возвеличити свою національну державу...» ²³

Сім’я забирала багато часу, снаги, але вона й утримувала на світі. Дружина і діти вболівали за Дмитра Володимировича, допомагали йому, іноді просто примушували відпочивати.

Важливим було також підтвердження необхідності праці вченого на батьківщині. З України йшли запити на книги Антоновича. Родини О. Мурашка, М. Пимоненка та Святославського з Києва просили надіслати мистецтвознавчі праці про цих художників. У 1926 р. це вдалося зробити через А. Ніковського ²⁴. Невідомо яким шляхом у 1929 р. Дмитру Володимировичу передали з Києва велику низку фотографій пам’яток архітектури Києва та доказів їх руйнації за більшовиків ²⁵.

²⁰ ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 2, од. 46, арк. 100 — 103 зв.

²¹ Там же. Од. 44, арк. 1 — 1 зв., 44 — 45 зв., 138 зв.

²² Там же. Арк. 56 зв.

²³ Там же. Арк. 187 зв.

²⁴ Там же. Од. 47, арк. 139 — 153.

²⁵ Там же. Оп. 1, од. 3.

Отже, перебуваючи за кордоном, учений не втрачав зв’язків з Україною. Про це свідчать і його поодинокі листи, які збереглися, зокрема листування з Д. Багалієм ²⁶. Дмитро Володимирович намагався підтримувати зв’язки і з іншими вченими. До нас дійшов, наприклад, його лист до П. Попова, від 27 вересня 1926 р., в якому дана висока оцінка опрацьованому київським дослідником словнику українських граверів, представленому на виставці Міжнародного конгресу книгарів у Празі Антонович повідомляв Попову зарубіжну історіографію проблеми і висловлював побажання щодо розширення словника. Вчений погоджувався з новою оцінкою доробку Г. Левицького і писав, що зрікається своїх попередніх тверджень ²⁷.

Антоновичу вкрай не вистачало спілкування з фундаментальними вітчизняними дослідниками українського мистецтва. Однак на той час це було неможливим. Лист до П. Попова залишився без відповіді.

У березні 1930 р. у Празі була організована урочиста ювілейна «академія» на честь Дмитра Антоновича. Прийшов «повний портфель поздоровлень», свято було «дуже гучним». Однак сам ювіляр почувався невесело. Під впливом останніх вражень на чужині виникали сумні думки: «У нас люди мруть, але, на жаль, не старші, а саме наше покоління. Це мене, розуміється, досадує. Я готов ставати в чергу, а не хочеться поперед батька в пекло лізти» ²⁸. Засмучували також житейські проблеми. Раз у раз надходили чутки про закриття українських установ у ЧСР. Протягом майже шести місяців 1933 р. не виплачували зарплати професорам УВУ, а канцелярія університету через незмогу платити за оренду приміщення була буквально викинута на вулицю.

²⁶ ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. І, од. 22607.

²⁷ Там же. Ф. 285, од. 3602, арк. 1 — 1 зв.

²⁸ Там же. Од. 44, арк. 54.

У таких умовах важко було спокійно жити, працювати і займатися наукою. Однак у середовищі еміграції спостерігався дивовижний процес напруженої посиленої діяльності. Сам Антонович працював у багатьох наукових та громадських організаціях і майже не мав часу на особисте життя. Особливо плідною була його діяльність як голови Українського історично-філологічного товариства. Зокрема, він прочитав у товаристві цілу низку доповідей: «Іконографічний зміст рельєфів Михайлівського монастиря», «Методологічне непорозуміння в досліді українського мистецтва», «Типи сценічної творчості Г. П. Затиркевич-Карпинської», «Слово пам’яти дійсного члена проф., д-ра А. Артимовича» та ін. Так само наполегливо працював Дмитро Володимирович і як директор Музею визвольної боротьби України, примножуючи його цінності та піклуючись про здобуття для музею окремого приміщення.

Як уже було зазначено, Дмитра Антоновича тричі обирали ректором УВУ. На той час ця посада, крім численних турбот та необхідності щоденно боротися за існування університету, нічого не давала. Як ректор УВУ, він у 1928 р. входив також до куратори Українського наукового інституту, заснованого гетьманом Скоропадським у Берліні. Це було досить складним завданням з огляду на неприхильне ставлення празьких наукових кіл до даної інституції. В УШ навчався син Антоновича Михайло, і вчений мав досить добру інформацію про життя інституту. Іноді він втручався в наукове спрямування дослідів студентів, протестував проти політизації та однобічності тематики пропонованих праць. Антонович узагалі виступав проти зрощення науки з публіцистикою і вважав це хворобою української історіографії на еміграції; він наполягав, щоб УНІ зайнявся джерелознавчими дослідженнями та публікацією документів, тобто сприяв розвиткові науки, а не орієнтувався на широкий попит мас.

Зразком власного ставлення Антоновича до наукової праці була його копітка робота над томом про малярську творчість Т. Шевченка (один із 16 томів його творів, що видавалися у 30-х роках у Варшаві). Робота тривала два роки, з редакцією обговорювався кожний сюжет, кожне положення чи термін, навіть уживання окремих слів. Зберігся цілий том листування вченого з О. Лотоцьким та П. Зайцевим із цього приводу за 1936 — 1937 рр. Дуже вимогливий до себе і до інших, директор УНІ у Варшаві О. Лотоцький вважав, що цей том мав велике «наукове і національно-громадське значення».

Власне у Празі були написані та побачили світ основні наукові праці Дмитра Антоновича. Це узагальнюючі роботи: «Триста років українського театру» (І925 р.) та «Скорочений курс історії українського мистецтва» (1923 р.), численні статті про український театр, біографічні нариси видатних діячів української культури (Д. Безперчого, Я. Станиславського, О. Мурашка, Т. Бойчука, В. Лепикаша, О. Русова, Г. Нарбута, Т. Шевченка), альбом «З історії церковного будівництва на Україні» (1925 р.), «Група пражської студії» (1925 р.), «Українська графіка» (1933 р.). Але справжнім підсумком усієї науково-дослідної та педагогічної діяльності Антоновича на терені українського мистецтва і культури правомірно вважається упорядкований і значною мірою написаний ним збірник лекцій «Українська культура».

З початком війни доля українських емігрантів надзвичайно ускладнилася. Почалися нові непорозуміння. Ще у 1938 р. Антонович протестував проти сваволі адміністрації УВУ в кадровому питанні. У 1940 чи 1941 р. він подав доповідну записку до поліцейської управи Праги з оскарженням дій адміністрації УВУ, яка вже два роки не переобирається, самочинно розпоряджається фінансами і вершить усі справи, порушуючи статут університету. Антонович протестував також проти незаконного присвоєння влади ректора проф. Мицюком та проти дій його «таємних радників» — проф. І. Боркозського та Л, Шрамченка — і вимагав відновити порядок. Конфлікт переріс у справжню війну. Мицюк наказав звільнити з УВУ Д. Антоновича, В. Щербакійського та інших професорів під приводом відсутності у них належної кваліфікації. Від них вимагали також посвідчень про «арійське» походження.

Ворожнеча в середовищі еміграції отруювала життя. Знайомі намагалися підтримати вченого. В. Дубровський заспокоював: «Після досвіду підсовєтського життя все інше здається ліпшим. Тому не сумуйте: пам’ятайте, що багатьом українцям живеться значно гірше під «сонцем сталінської конституції», хай би вона завалилася» ²⁹. А. Манжула з Сянока кожного літа 1941 і 1942 рр. добивався для Антоновича дозволу приїхати туди з Праги задля відпочинку. У Чехії життя стало дорогим і напівголодним. Панувала карткова система. Про усі ці труднощі докладно оповіла у своїх спогадах дружина Дмитра Володимировича Катерина Антонович ³⁰.

²⁰ ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 1, од. 8, арк. 8 зв.

³⁰ Антонович К. З моїх споминів. Вінніпег, 1965 — 1967; її ж. Перегорнута сторінка // Укр. літ. газета (Мюнхен). 1959. № 3.

І все ж учений продовжував працювати. У 1942 р. в Ляйпцігу вийшла одна з останніх його значних праць — «Німецький вплив на українське мистецтво».

Увесь час Дмитро Володимирович, як і всі емігранти, мріяв про повернення на батьківщину. Однак доля приготувала йому ще одне випробування. Війна скінчилася, у Празі стояли радянські війська, і для емігрантів настали сумні часи. Тоді «зачинилась найменша можливість проявлення громадського життя... саме слово «Україна» стало небезпечним... настроєні... прихильно чехи радили... не витикатися з своїм українством, мовчати й називати себе руськими». Повернення емігрантів можливе було лише до Сибіру. Багато хто виїхав до американської та англійської окупаційних зон. Інші пішли з життя.

Дмитро Володимирович Антонович помер у Празі 12 жовтня 1945 р. У заповіті він просив проспівати над його труною у крематорії улюблені українські пісні, однак чехи порекомендували не робити цього, «бо українські співи могли б викликати сумні або навіть і трагічні наслідки». Влаштувати жалобну «академію» на честь професора виявилося також неможливим — «всі були залякані, більшість знайомих професора навіть на похорон не прийшла». Лише десяток українських жінок зібралися у помешканні покійного, дружина якого не могла встати з ліжка; господарювала ж дружина репресованого бандуриста Г. Хоткевича. Учасниці поминок ділилися спогадами про Дмитра Володимировича і відспівали «Отче наш» по його душі ³¹.

У середовищі української еміграції у Чехо-Словаччині Дмитро Антонович користувався великою пошаною та незаперечним авторитетом. Часто він виступав як вагома сила примирення різних груп та течій. Професор був дуже популярний серед студентів і ширших кіл еміграції, виступаючи промотором їхнього культурного життя. Разом із небагатьма людьми Дмитро Антонович складав, власне, стрижень української наукової тз культурницької еміграції у Празі. Це засвідчили широко організовані і проведеш святкування 50-ліття та 60-ліття Дмитра Володимировича.

Колега і друг ювіляра Василь Біднов писав у 1927 р.: «Поруч із енергією і працьовитістю (Антоновичу притаманне. — В. У.) систематичне уникання всього того, що викликує сварки й дезорганізацію, та непохитна принциповість у поведінці. Ця додатна прикмета має особливу вагу на еміграції, і їй-то завдячують свій розвиток і продуктивність ті організації, в яких працює наш ювілянт» ³².

³¹ ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 2, од. 34, арк. 1; Мірчук І. Д. Антонович: 10 річниця смерті // Християн. голос (Мюнхен). 1956. № 1 — 2.

³² Біднов В. Дмитро Антонович // Літ.-наук. вісник. 1927. № 11.

Архів. Частина особистого архіву вченого доемігрантської доби збереглася у родинних архівах Антоновичів у Києві (ЦДІА України. Ф. 834; ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 164). Празький архів Д. Антоновича разом з архівами українських установ у Празі був вивезений у 1945 р. до Києва і зберігається нині у ЦДАВО України (Ф. 3956; 72 одиниці). Тут зібрані біографічні матеріали і документи, рукописи наукових праць, конспекти, виписки з літератури та джерел, фотографії, листування вченого та членів його родини, статті та спогади різних авторів про В. Б. та Д. В. Антоновичів тощо.

Бібліографія. Повний перелік праць Д. Антоновича не складений. Частково (праці, опубліковані до початку 20-х років) бібліографія наведена А. Жуком у примітках до автобіографії Д. Антоновича (Сучасність, Мюнхен; 1961. № 1. С. 103 — 114). Основні книжкові видання творів ученого перелічені на обкладинці його книжки «Київ: Мист.-іст. начерк» (Відень, 1921).