Заключення

Видання курсу «Українська культура» затяглося на шість років. Обсяг курсу, широта предмета, мета зібрати до участі у ньому до десятка різних фахівців і працю їх, по можливості, об’єднати — все це служить достатнім виправданням цієї затримки. Але зрештою діло все-таки дійшло до кінця.

На наш глибокий жаль, дехто з учасників курсу не дожив до його закінчення. В числі живих уже немає наших високошановних і щиро люблених товаришів-співробітників: Василя Олексійовича Біднова — почив у Варшаві у 1935 році — і Олександра Гнатовича Лотоцького — почив теж у Варшаві у 1939 році. З чуттям дуже глибокого жалю схиляємося над пам’яттю цих двох незамінимих фахівців з історії української церкви та дисциплін, із цим їхнім основним фахом сполучених. Проф. Біднов, крім історії церкви, багато працював над історією освіти на Україні і особливі заслуги поклав на ниві дослідів історії Степової України. Він для нашого курсу дав огляди школи й освіти на Україні та огляд історії української церкви. Проф. Лотоцький, довголітній трудівник на ниві видавництва українських книжок ще за часів царської Росії, який не тільки як дослідник, а й як практик багато гірких чаш випив на шляху цієї праці, дав для нашого курсу історію української друкованої книги. Наше чуття глибокої туги за втратою цих двох світлих працівників на ниві української науки і культури ще збільшується від свідомості, що на посту науки їхнє місце досі не заступлене і не видно кандидатів, щоб цей пост заступили.

Починаючи наш курс, ми у вступі попереджали, що наш огляд української культури буде зроблено дуже неповно, і те з двох причин: перша, що більшість галузей суспільної культури — як політичний, економічний, суспільний розвій на Україні, розвій держави і державних установ тощо — відходять до курсу загальної історії України, а розвій літературної творчості має зложити окремий курс історії української літератури; так само в окремий курс має відійти огляд народної матеріальної культури, що має зложити курс української етнографії; нарешті, з причини нашої непоінформованості ми не можемо висвітлити успіхів і досягнень українців в обсязі прикладних наук і технічної культури, а також в обсязі наук гуманітарних, але не пов’язаних із предметами україністики. Ще не зроблено тих праць, на підставі яких можна було б висвітлити цю сторону української культури. Таким чином, наш курс обмежується оглядом української духовної культури, та й то неповно, бо немає огляду літературної творчості нашого народу, огляду його мистецтва, поезії та інших вищезгаданих дисциплін.

Нарешті, починаючи наш курс, ми зауважили, що для зрозуміння культури українського народу треба розуміти закони, за якими культура розвивається; отже, треба студіювати Історію Української Культури. Тому ми застереглися, що у представленні образу української культури ми обрали методу історичну і намагалися дати зрозуміти той історичний процес, в якому постійно змінюються зміст і форма виявлення різних галузей української культури. Разом із тим ми намагалися показати, що в різних галузях творчості й культурного руху всі незчисленні галузі культурної творчості, власне, розвиваються за спільним законом в одному великому історичному процесі.

Для кращого розуміння цієї єдності ми прийняли періодизацію, з якої виявилося, що всі галузі української культури проходять ті ж самі періоди єдиного історичного розвою. В залежності від фаху кожен дослідник дає тим періодам інакшу назву, прийняту в його науці, але читач повинен розуміти, про який період іде мова, незалежно від того, як цей період називається. Найдетальніше ми намітили періодизацію в розділах, присвячених галузям мистецтва, і назви періодів дали ті, які вживаються в історії європейського мистецтва. Тут ми дотримувалися системи восьми періодів, зводячи в силу локальних українських обставин добу візантійського стилю і стилю романського до одного періоду — візантійсько-романського, за яким послідовно приходили періоди готики, ренесансу, барокко, рококо, класичності, еклектизму і сучасності. Але цієї номенклатури, крім істориків мистецтва, дотримуються тільки найпоступовіші історики літератури; інші фахівці вживають загальноісторичні назви тих самих періодів, інколи деякі з них об’єднуючи між собою, а інколи поділяючи їх на частини і деталізуючи.

Так, період візантійсько-романський у загальній українській історії називається «княжі часи». Іноді історики, коли їм це зручно, відділяють період візантійський романізований від чистого романського і перший називають «домонгольська доба» або «передтатарські часи», а другий називають галицькою добою або часами галицько-волинськими. У Західній Європі доба романського стилю називається добою феодалізму.

Добу готики український історик звик називати добою литовсько-руською або часами Литовсько-Руської держави. Історики Західної Європи цю добу називають добою розвою міст.

Добу ренесансу український історик здебільшого називає добою початків козаччини, у Західній Європі історики її теж називають добою ренесансу або добою початків модерної держави.

Добу барокко українські історики називають добою розквіту козаччини і для власної зручності іноді її деталізують, ділячи на коротенькі періоди: Хмельниччини, Руїни та часів Мазепи. У Західній Європі історики називають цей період добою станової монархії або католицької реакції.

Добу рококо українські історики називають останніми часами козаччини. Історики Західної Європи цю добу за традицією називають добою просвіченого абсолютизму або менш святочно — добою абсолютної монархії. Три періоди: ренесанс, барокко і рококо — на Україні відповідають трьом періодам розвою козаччини, і тому історики України часто цих три періоди зводять до одного — доби козаччини. І це має знову свій сенс і підкреслює єдність історичного культурного процесу. Як на протязі цих трьох періодів змінюються фази розвою одної суспільної верстви — козаччини, так і в усіх галузях мистецтва і культури у цих трьох періодах розвивається один процес, що в добу ренесансу складається, в добу барокко повно розвивається, а в добу рококо закінчується, точнісінько так, як і ціла козаччина.

Доба класичності на Україні у істориків здебільшого називається добою розвою кріпацтва, а в Західній Європі — добою виступу «третього стану».

Доба еклектизму не має в українських істориків своєї окремої назви, у всесвітній історії її називають добою найвищого розвою капіталізму.

Нарешті, сучасність і є сучасністю, яка, може, до історії і не належить сьогодні, але буде належати завтра. Те, що було сучасністю і до історії не належало, коли починав виходити наш курс української культури, тепер уже одійшло до історії — і то до років історії, повних великими подіями, в яких багато держав загинуло, змінилася політична мапа Європи, а що для нас головне — змінилася доля великих частин української землі і українського народу.

Крім перелічених вище назв різних періодів історії культури, деякі автори могли вживати ще й інші назви і терміни, іноді деталізуючи періодизацію, але читач мусить розуміти і сам усвідомлювати, під якою назвою криється який період історії української культури.

Очевидно, буде не актом звичайної чемності, але виявом справедливого почуття, коли, закінчуючи цю шестилітню працю, ми висловимо щиру подяку всім товаришам — співробітникам курсу української культури, що не пожаліли для неї своєї праці, і цілому колективу Українського технічно-господарського інституту, що не пожалів ні сил на видання курсу, ні коштів, щоб супроводити його бодай скромними, але необхідними таблицями ілюстрацій.

ДОДАТКИ (С. Ульяновська, В. Ульяновський)