Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Українська музика 4 страница






Діло Лисенка — відділення української музики від російської — було таке велике і для свого часу сміливе, що Лисенко довгий час, років тридцять, не мав ні достойних учнів, ні послідовників, ні продовжувачів його діла; до самого кінця XIX ст. Лисенко на своїй ниві працював один. Коли побіч Лисенка хтось виступав в українській музиці, то це були або дилетанти, як Микола Аркас (1852 — 1909) — автор опери «Катерина», що стала репертуарною і популярною якраз завдяки своїй дилетантській простоті, або ще слабші дилетанти, як Давидовський — автор «Бандури» — хорового попурі з українських пісень. З другого боку, були українські композитори з фаховою освітою, але які не ризикували визнати розриву, переведеного Лисенком із російською музичною культурою, і своєю національною нерішучістю загубили свою музичну творчість, як Петро Сокальський (1830 — 87) — автор опери «Облога Дубна», або Юрій Козаченко (нар. 1858) — автор опери «Пан сотник». Працювали побіч Лисенка й українці — композитори польської культури, як Владислав Заремба (1833 — 1902) — автор значного числа композицій на слова Шевчен-. ка, і Михайло Завадський (1828 — 87) — автор української опери «Марія» (здається, на сюжет поеми Мальчевського) і фортепіанних композицій, побудованих на українських мелодіях. Обидва ці композитори теж не ризикнули одверто й повно присвятитися українській музиці та залишилися композиторами польських поміщицьких салонів на Правобережній Україні.

Композитори Західної (тоді Австрійської) України були з природи надто провінціальними і в музиці не фахівцями, а швидше дилетантами. З фаху це були здебільшого священики. В своїй діяльності вони більше горнулися до «перемиської групи», власне до Вербицького. Один був православний, священик із Буковини — поет, письменник і композитор Ізидор Воробкевич (1838 — 1903), музично освічений більше від інших; він був автором кількох оперет та хорів і особливо популярної пісні «Над Прутом у лузі»; другий був греко-католицький священик Віктор Матюк (1852 — 1912), теж автор кількох оперет (у тому числі «Капрал Тимко»), хорів, кантат і також дуже популярної пісні «Цвітка дрібная». Музичні засоби Матюка досить елементарні, мелодія має перевагу над гармонією. На полі музичної композиції, а більше як основоположник Музичного інституту ім. Лисенка у Львові, визначився Анатоль Вахнянин (1841 — 1900) — автор опери «Купайло», яку виставляли в Харкові в 1934 р. Від Вахнянина маємо ще кілька цікавих бравурних хорів, один з яких було вжито для революційної пісні «Шалійте, шалійте». На грунті організації музичного життя в Австрійській Україні визначився також греко-католицький священик Остап Ніжанківський (1862 — 1919), варварськи замордований ляхами. Він був вельми талановитим диригентом, організатором хорів і автором як солових пісень (у тому числі «Минули літа»), так і хорових, спеціально популярної «Гуляли, гуляли». Не спиняючись на композиторській діяльності, може, не слабших від почислених вище музик Західної України — таких, як Порфир Бажанський (1836 — 1920), Йосип Кишакевич, Генрик Топольницький і багато інших, у тому числі й Філарет Колесса, що, раніше ніж став світової слави музичним етнографом, пробував своїх сил як композитор, — мусимо сказати, що всі вони фаховими композиторами не були, а, як могли, підтримували музичний рівень Австрійської України, і твори їх не дійшли навіть до України Російської. Здається, першим професійним музикою в Західній Україні був Денис Січинський (1865 — 1909), що, зрештою, трагічно на цьому вийшов і в злиднях передчасно зійшов у труну. Твори Січинського вже не дилетантські, деякі з них справляють враження, — наприклад, романс на слова Франка «Як почуєш вночі»; опера Січинського «Роксолана» виконувалася і в Києві, і по інших містах України.

Таким чином, відвівши течію української музики від загальноросійського русла і направивши її між вузькими, здавленими берегами власного логовища, Лисенко плив цим руслом, власне, сам-один упродовж останніх десятиліть XIX і першого десятиліття XX ст.

І тільки в останні роки свого життя Лисенко, якщо був прозорливим, міг побачити, що діло його життя з ним не загине, але що його винесуть і понесуть далі молоді плечі його учнів і послідовників. Дійсно, вони виступили тільки в другому десятилітті нинішнього століття, але виступили цілою, досить численною групою молодих талантів. Як композитори, у цей час визначилися із учнів і продовжувачів Лисенка Микола Леонтович (1877 — 1921), Кирило Стеценко (1881 — 1922), Олександр Кошиць (він, власне, є винятково талановитим диригентом хорів і тому дуже цікавий аранжер хорових пісень), Борис Підгорецький, автор опери «Купальна іскра», та ін. Безпосередньо учнями Лисенка були, здається, тільки Стеценко та О. Кошиць. Леонтович учився теорії композиції у Москві й тільки за часів революції викладав співи у Києві, в Інституті ім. Лисенка. Після Леонтовича лишилися тільки уривки з початої ним опери «Русалчин Великдень» та звиш сотні оброблених для хору українських народних пісень. Але, як каже М. Грінченко, цього досить, щоб бачити в ньому «художника яскравого, сміливого в своїх шуканнях і нового в тих технічних засобах, що вживає він в своїх творах... Увібравши в себе всю красу української мелодії, композитор не відмовляється від власного музичного думання; свої засоби, свою техніку, свою оригінальну індивідуальність вносить він скрізь, до чого торкається, і головною метою його композиторських досягнень є дати настрій, дати картину, мальовничу колоритність народній мелодії, щоб „слухач відразу міг відчути той внутрішній зміст народної мелодії, який не завжди дається до зрозуміння, не завше і не всім...» Найбільш популярні його хори «Ой пряду, пряду», «Женчичок-бренчичок», «Щедрик» та інші; за Грінченком, у них «композиторська техніка Леонтовича у стислих мініатюрних формах хорального твору розкривається перед нами у всій силі, виставляючи яскравий могутній талант».

Кирило Стеценко був продуктивний композитор і залишив чимало творів вокальної музики. Але всі його біографи сходяться на тому, що він дав далеко менше, ніж могла дати його талановита вдача в інших обставинах. У своїх творах Стеценко обмежувався невеликим романсом, піснею, хором, тріо тощо. «Конструкція його творів проста, ясна.., — пише М. Грінченко, — перевага завше на боці мелоса — то коротенької, то розвиненої досить широко і чисто яскравої, щирої й натхненної мелодії». Хори Стеценка та аранжовані ним пісні зараз найбільш улюблені й найчастіше виконуються сучасними українськими хорами, хоч для виконання вони здебільшого важкі,

Олександр Кошиць, власне, до аранжування українських народних пісень підходить як винятково обдарований хоровий диригент і надзвичайно натхненно уміє розложити голоси, оригінально згармонізувати так, щоб видобути на естраді якнайбільше ефекту.

Так учні й продовжувачі діла Лисенка, не виходячи за межі чисто вокальної музики, якою обмежився власне свого часу Лисенко, розвинули культуру українського співу, довели хоровий спів до верху майстерності, але за межі вокальної музики все-таки не вийшли. Розширення цих меж, засвоєння українській музичній культурі музики інструментальної є завданням сучасності.

 


СУЧАСНІСТЬ

 

Безпосередні учні й послідовники Лисенка не виходили за межі тих, зрештою, провінціальних кордонів вокальної музики, в яких мимоволі замкнув українську музику Лисенко. Але українські музики з цим обмеженням очевидно не могли миритися. Коли безпосередні учні Лисенка ще містилися в межах вокальної музики, то їхні сучасники, але учні інших чужинних шкіл, виразно вважали потрібним ті межі вокальності переступити. Засвоїти українській музиці побіч вокальних осягнень також інструменталізм, а разом із тим засвоїти побіч малих і великі форми, всі роди симфонічної та, камерної музики — фортепіанові та оркестрові, — одним словом, вивести українську музику на широку дорогу творчості у всіх галузях української музичної продукції, стало головним завданням сучасності.

Вже сучасники учнів Лисенка, ті, що не в нього вчилися, зробили рішучий крок у тому напрямі. Це були Яків Степовий (1883 — 1921) і Павло Сениця (род. 1879). Степовий — родом із Харкова (справжнє прізвище — Якименко), вихованець придворної капели, до якої попав змалку, а потім — Петербурзької консерваторії, яку скінчив по класу теорії композиції Римського-Корсакова. В своїй творчості Степовий теж головним чином тримався вокальної музики малих форм із пануванням мінору. Такі його «Барвінки» — серія солових співів, дуетів і тріо в звичайному для української музики мелодійному стилі, ліричного змісту. Наступний крок у творчості Степового — це збірник «Пісні настрою» на слова Олеся. Це, власне, продовження «Барвінків», але тут уже замість епіко-ліричної простоти приходять модуляція мелодійної лінії й досить вибагливі моменти гармонії. Далі Степовий написав досить багато романсів і взагалі солоспівів на слова різних поетів. Але, не задовольняючись самою вокальною музикою, в якій він все ж повніше виявився, Степовий дав уже серію фортепіанних творів камерного характеру, а саме невеличкі п’єси, як „Prelude“, „Impromptu“, „Valse“, „Menuette“ тощо. Правда, в цих речах чуються впливи то Чайковського, то Гріга, то різних модерністів, але важливо, що Степовий не залишається чистим вокалістом, хоч із натури мав до того нахил.

Ще рішучіше, ніж Степовий, став на шлях інструменталіста Павло Сениця, учень Московської консерваторії, де теорію композиції проходив під керуванням Яворського. Сениця теж заплатив данину вокальній музиці, написавши більше півсотні романсів та дуетів, тріо, квартетів на слова різних поетів. Але, коли у Степового ще головні твори вокальні, то у Сениці більші й характерніші твори вже інструментальні, й то іноді у великих формах. Такі його «Українська симфонія» для оркестру, оркестрова увертюра, струнний квартет, п’єси для фортепіано, для віолончелі, для скрипки тощо. Коли Степовий у своїх фортепіанових творах зраджує ще певний еклектизм, то Сениця в своїх інструментальних творах виявляє власну індивідуальність у малюнку мелодій і тематиці твору, мистецьку умілість — у комбінації своїх тем. Сеницю М. Грінченко уважає за найбільш серйозного з усіх композиторів післялисенківського періоду.

Те значення, що в Російській Україні для поворотних точок у сучасній українській музичній творчості мають Степовий і особливо Сениця, в Австрійській Україні має їхній сучасник Станіслав Людкевич (нар. 1879), що музичну освіту закінчував у Відні та у Лейпцігу під проводом Греденера та Замлинського. Людкевич теж платив спочатку данину вокальній музиці, але скоро перейшов до вокально-інструментальних творів, в яких полягає його головна сила. Він виступає як майстер великих форм, між якими визначаються його симфонічна поема в чотирьох частинах — «Кавказ» — для хору та оркестру й чимало інших вокально-інструментальних творів. Людкевич, власне, перший поклав край тому дилетантизмові, що панував у музиці Австрійської України, і, як талановитий художник, уміє провести оригінальні теми тонко, по-художньому, переплітаючи «гармонійні фарби» з «контрапунктичними візерунками мелодії». Але Людкевич виступає і як чистий інструменталіст (головним чином із т. зв. «програмовою» музикою) в таких творах, як варіації на фортепіано з оркестром, фортепіанне тріо тощо. Людкевич має нескінчену оперу «Бар-Кохба».

Молодша генерація композиторів колишньої Австрійської України слідом за Людкевичем свідомо направляють свою творчість у бік інструментальної музики. Особливо між сучасними композиторами Західної України визначаються композитори, що кінчили свою музичну освіту в Празі, в чеській консерваторії у проф. Вітезслава Новака. До цієї групи належить Василь Барвінський зі своїми інструментальними творами, головним чином камерного характеру, як фортепіанові прелюдії, концерт, «Мініатюри» тощо, два фортепіанні тріо, фортепіанний секстет, струнний квартет, симфонічні твори, як рапсодія, увертюра тощо. Дає Барвінський також і вокальні речі з дуже оригінальною обробкою народних пісень. Також до празької школи належить Нестор Ніжанківський (1893 — 1940) — син Остапа Ніжанківського, автор фортепіанних творів: прелюд і фуга, варіації, мала сюїта, паскалія тощо, фортепіанне тріо, полонез та симфонічна оркестровка. Музичними модерністами є Зиновій Лисько та Микола Колесса (син Філарета Колесси), нарешті, наймолодші — Роман Сімович та Стефанія Туркевич-Лісовська. Це вже учні празької школи, головним чином Новака, і всі вони є майстрами-інструменталістами, озброєними професійною освітою; вони без старого галицького дилетантизму спільно направляють свої зусилля на створення модерної української інструментальної музики. Більш-менш в тому ж напрямі працює й Антон Рудницький, учень берлінської школи. Це — головні творчі сили в Західній Україні в часі її недовгої приналежності до бувшої Польської Речі Посполитої.

На Радянській Україні так само головні зусилля українських музично-творчих сил були направлені на те, щоб вивести українську музичну творчість із провінціалізму доби Лисенка і його учнів і позбавити її тієї вокалістичної однобічності. Причому на Радянській Україні ця справа переводиться з більшим розмахом: там по більших містах заложено оперові українські театри, створено українську філармонію. Молоді композитори звернулись до інструментальної творчості, й то до творення музичних композицій великого стилю. Л. Ревуцький — найбільш видатний композитор української суті і модерних форм у своїх фортепіанних прелюдіях, фортепіановім концерті, симфонічно-вокальних творах і особливо симфонічних,. із яких найбільшу славу має Друга симфонія. В. Косенко, як і Ревуцький, досконало опановуючи фортепіанову фактуру, виявляє більше ліричну натуру в своїх творах фортепіанових, скрипкових та симфонічних. Б. Лятошинський — найрадикальніше модерний; учень Глієра, автор модерної опери «Золотий обруч» та фортепіанових і скрипкових творів, квартетів, тріо, симфоній. Він, може, більше інших визначився, як майстер інструментації, — цього, як знаємо, найслабшого місця наших композиторів, не від Лисенка починаючи. М. Вериківський — автор балетів із музикою симфонічного оркестру, вокально-інструментальних хорів та інструментальних мініатюр. П. Козицький — автор балету «Порив», оркестрової сюїти «Козак Голота», камерних творів та інструментальних і вокальних мініатюр. З цими композиторами виступають молодші композиторські сили — все в тому ж напрямі виведення української музики на широкий -світовий шлях всебічної творчості.

Чи пощастить цим сучасникам вивести українську музику з її однобічності, з музики обмежено вокальної? Мусимо признатися, що свого Шопена, того генія, що розрішив би цей рух фактом своєї творчості, між сучасними музиками ми ще не знаємо, але грунт для нього підготовляється енергійно, а сам рух ще надто молодий.



Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал