Василь Біднов

Василь Олексійович Біднов належав до невеликого числа українських істориків-ерудитів. Найбільш вагомий внесок зробив він у дослідження церковної історії. Однак поряд із цим значну наукову цінність становлять його праці на терені історії Катеринославщини, запорізької козаччини, а також історіографії, архівознавства, освіти та культури, бібліографії, мемуаристики тощо.

Народився Василь Біднов 2 січня 1874 р. у містечку, Широкому Херсонського повіту (тепер районний центр Дніпропетровської області) в родині заможних селян. Змалечку його оточувала українська стихія, яка формувала його національну самосвідомість. Не випадково пізніше, коли Біднов Вже буде знаним автором, свої псевдоніми він запозичить із далекої дитячої батьківщини — В., Широчанський, В. Степовий. Початкову освіту Василь дістав в однорічній земській широчанській школі, а потім — у Херсонському духовкому училищі (1885 — 1889 рр.). По закінченні училища Біднов вступив до Одеської духовної семінарії. Тут він познайомився з відомими українськими громадськими діячами М. Комаровим та Є. Чикаленком. Родину останнього Біднов відвідував дуже часто ¹. За дорученням старших представників одеської громади він поширював українські книги серед, селян. Це була перша практична справа на користь української ідеї і перші кроки Біднова на шляху просвітянської діяльності.

Вже у семінарії проявилися потяг Біднова до наук і надзвичайна працездатність. Однак навчання перервала тяжка хвороба: віспа ледь не позбавила юнака зору. Врешті він одужав, але очі до кінця вилікувати так і не вдалося, і наприкінці життєвого шляху його зір знову погіршився ².

Навесні 1896 р. Біднов закінчив Одеську духовну семінарію зі ступенем «студента». Протягом двох років він працював учителем церковно-приходської початкової школи та законоучителем п’яти земських шкіл м. Миколаєва. Водночас на добровільних засадах Біднов вів заняття у недільній школі для дорослих.

У серпні 1896 р. Біднов вступив до Київської духовної академії. Познайомившись з її випускниками Олександром Лотоцьким та Сергієм Липківським, він відразу влився до так званої «Семінарської громади». На той час громада перебувала під значним впливом відомого українського громадського діяча О. Я. Кониського. Біднов був особисто знайомий з ним, і це спілкування неабияк сприяло формуванню світогляду юнака. Завдяки Кониському Біднов став постійним дописувачем «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». Першою його публікацією у цьому виданні була рецензія на книгу Г. Я. Кипріяновича «Исторический очерк православия, католичества и унии в Белоруссии и Литве c древнейшего до настоящего времени» (1900. Т. 33). На противагу іншим рецензентам Біднов оцінив книгу не дуже високо — як тенденційну і компілятивну, висловив цілий ряд критичних зауважень, указав на неповне використання бібліографії проблеми.

Пізніше у своїх спогадах про О. Я. Кониського Біднов скаже добрі слова про значення цієї людини у розвитку української ідеї, у вихованні національно свідомої молоді, в тому числі його самого ³.

Поряд із громадською діяльністю Біднов напружено працював на терені науковому. Написаний ним кандидатський твір про становище православної церкви у Польші та Литві був високо оцінений. У червні 1902 р. Біднову був присвоєний ступінь кандидата з правом захисту магістерської дисертації без нового усного іспиту, лише з переробкою та доопрацюванням кандидатської роботи ⁴.

¹ Чикаленко Є. X. Спогади: 1861 — 1907. Львів, 1925. Ч. 1. С. 39, 63 — 64; Чикаленко-Келлер Г. Є. Пам’яті В. О. Біднова // Тризуб (Париж), 1935. № 28 — 29. С. 6.

² Дорошенко Д. Життя й громадська діяльність проф. В. О. Біднова // Памяти професора Василя Біднова: Засідання Укр. іст.-філол. тов-ва в Празі дня 30 квітня 1935 року. Прага, 1936. С. 5.

³ Біднов В. Забутий діяч (Памяти О. Кониського) // Літ.-наук. вісник. 1925. Кн. 7 — 8.

С. 294 — 298.

⁴ Труды КДА. 1909. Кн. 11. С. 39 — 40; Наріжний С. Наукова праця проф. В. О. Біднова // Памяти професора Василя Біднова. С. 14.

У Києві Василь Біднов одружився з Любов’ю Євгенівною Жигмайло, яка стала його вірним другом і соратником на довгі роки спільного життя. Після закінчення КДА Біднов 2 серпня 1902 р. був призначений викладачем історії та викриття розколу і сектантства Астраханської духовної семінарії. Життя в Астрахані Біднову не подобалося: поганий клімат, неукраїнське оточення, нелюбимі предмети, які доводилося викладати. У липні 1903 р. він домігся переведення на посаду помічника інспектора Катеринославської духовної семінарії, де також мав викладати різні предмети (психологію, історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську мови, а з 28 квітня 1905 р. — громадянську історію) ⁵. Астраханський період у науковому доробку Біднова залишив лише дві книжки про місцеву духовну семінарію ⁶. За дорученням її керівництва він підготував також окрему промову для ювілейних урочистостей ⁷. Однак справжня наукова праця, яка принесла йому визнання вчених кіл, почалася у Катеринославі.

Спочатку Василь Олексійович не мав змоги працювати науково — робота в семінарії поглинала увесь час. До того ж на нього поклали майже всю інспекторську роботу і беззмінні чергування. Це примусило Біднова подати заяви митрополиту Київському, ректору КДА та в Учбовий комітет із проханням перевести його на вакантне місце викладача грецької мови Київської духовної семінарії. Біднов просив підтримати його клопотання одного з своїх вчителів по КДА професора Ф. І. Татова ⁸. Останній спробував допомогти, але вакансія вже була зайнята і Біднов змушений був залишитися у Катеринославі.

Саме в той час у Катеринославі була створена Вчена архівна комісія, яку фактично очолював А. С. Синявськяй. Біднов став одним із перших і надзвичайно дійових її членів, співпрацюючи з відомими істориками Д. І. Яворницьким, В. В. Давидовим, Д„ І. Дорошенком, Я. П. Новицьким, В. Д. Машуковим, В. І. Пічетою та ін. 5 грудня 1906 р. Біднов був обраний секретарем комісії і виконував ці обов’язки три роки. В цей час комісія збагатила свою колекцію рукописів, стародруків, музейних експонатів, відбулося чимало її засідань, де зачитувалися і обговорювалися реферати, наукові повідомлення ⁹. Комісія видавала свій періодичний друкований орган — «Летопись ЕУАК», в якому Біднов умістив близько 30 своїх праць і певний час був його редактором. Комісії вік передав також частину своєї бібліотеки.

Поряд з іншими членами комісії Біднов розшукував і досліджував старі архівні збірки, розбирав та упорядковував їх, складав описи. Наслідком цих занять була публікація багатьох нових документів, особливо з церковних архівів (Катеринославської духовної консисторії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря). Завдяки цим матеріалам, як правило, доти невідомим, наукові розвідки вченого і посьогодні не втратили своєї ваги. Д. І. Дорошенко вважав Біднова «одним із найкращих архівістів щодо запорізької старовини».

Отож, особливе місце у науковому доробку Біднова займає історія запорізького козацтва. Він написав цілий ряд статей на дану тему: біографічні нариси про Петра Калнишевського, Лазаря Глобу, Володимира Сокольського, Федора Фомича, Гната Каплуна, Якова та Івана Шиянів. Учений опублікував комплекс документів Січоного архіву, знайдених у Катеринославському губернському правлінні, та матеріалів про церковний устрій на Запоріжжі. На засіданні архівної комісії 15 березня 1914 р. дослідник прочитав доповідь «Декілька слів про запорожців, котрі втікли до Туреччини після скасування Січі 1775 р.» ¹⁰

⁵ Анкета В. Біднова // ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 175, од. 1164, арк. 1.

⁶ Беднов В. Отношение Астраханских иерархов к местной Духовной Семинарии. Астрахань, 1903; його ж. Как Астраханская Духовная Семинария готовилась к встрече А. Гумбольдта. Астрахань, 1903.

⁷ Лист В. Біднова до М. І. Петрова // ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. НІ, од. 12380, арк. 1 — 2.

⁸ Лист В. Біднова до Ф. Титова від 3 грудня 1903 р. // Там же. Од. 59763, арк. 1 — 2.

⁹ Синявський А. Первое десятилетие Существования Екатеринославской ученой архивной комиссии // ЛЕУАК. 1915. Вып. 10. С. 3 — 15; Ковальский М. П., Абросимова С. В. Из истории Екатеринославской ученой архивной Комиссии (1903 — 1916 гг.) // Археогр. ежегодник за 1988 год. М., 1989. С. 52 — 57.

¹⁰ Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (1904 — 1915): Бібліогр. довідник. К., 1991. С. 39.

Таким чином, Біднов на підставі архівних матеріалів всебічно розкрив внутрішнє життя запорізького козацтва останніх десятиліть його існування, показав розвиток на Запоріжжі земельної власності, промислів, торгівлі — економічних відносин у цілому. Це дозволило вченому заперечити твердження про патріархальну примітивність і недорозвиненість суспільної організації, економічного і культурного життя запорізького козацтва. Вивчаючи церковну історію Запоріжжя, Біднов подавав обширний матеріал яро освіту, культуру і церковну організацію на Січі та після її зруйнування. Як писала у своїх спогадах Н. Д. Полонська-Василенко, «Біднов інакше зрозумів історію Запоріжжя, ніж Яворницький; він відкинув серпанок романтизму і звернув увагу на економічні та соціальні взаємовідносини на Запоріжжі». Особливо цінною з цього погляду є його стаття «Запоріжський зимівник» ¹¹.

У Катеринославі Біднов здобув собі визнання як серйозний історик церкви. Крім численних публікацій документів, йому належить фундаментальні описи історії Катеринославської духовної семінарії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, Катеринославської єпархії та її церковних діячів — єпископа Феодосія (Макаревського), протоієрея Карпа Павловського, архієпископа Никифора Феотокі, архієпископа Платона (Любавського), архієпископа Амвросія (Серебреннікова), архімандрита Якова Вечеркова, архієпископа Гавриїла (Розанова), архімандрита Макарія Глухарьова. Ряд видань Біднов присвятив столітньому ювілею Катеринославської духовної семінарії ¹².

На XIII Археологічному з’їзді, що відбувся 1905 р. у Катеринославі, Біднов виступив із доповідями «Про архів Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря» та «Про архів Катеринославської духовної консисторії». Обидві доповіді мали успіх і були.високо оцінені колегами. На їх підставі з’їзд прийняв ухвалу про велике значення дослідження архівів духовних консисторій та звернувся до Синоду з проханням відкрити доступ у них світським дослідникам, а також порушив питання про необхідність прискорення реформи архівної справи в Росії ¹³.

Найбільшою і найважливішою аналітичною працею Біднова, створеною у катеринославський період, була його книга 1908 р., захищена як магістерська дисертація, — «Православная церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum)».

Монографія була опрацьована на підставі курсового твору, написаного у стінах Київської духовної академії під керівництвом відомого історика церкви та літературознавця професора М. І. Петрова. Біднов неодноразово згадував, як багато допомагав йому професор своїми порадами та книгами з власної бібліотеки. В одному з листів до нього Біднов писав: «Ваші поради, порада вченого, всебічно ознайомленого з предметом мого дослідження, принесли мені багато користі, а книги з Вашої бібліотеки рятували мене неодноразово у критичній ситуації. Тому я з сердечною вдячністю згадую Вас щоразу, як дивлюся на свою книгу» ¹⁴.

Робота над твором ішла дуже важко. У Катеринославі була майже відсутня необхідна література, яку доводилося щоразу позичати у знайомих, друзів, М. І. Петрова, шукати через букіністів. Це марнувало багато часу. Завершуючи у січні 1908 р. підготовку книги до видання, Біднов зауважував, що чимало витратив на неї часу і сил, а результат його не задовольняє ¹⁵.

¹¹ Полонська-Василенко Н. Д. Моя наукова праця (Війна 1913 — 1916) // Укр. історик. 1983. № 2 — 4., С. 48.

¹² Беднов В. Столетний юбилей существования Архиерейского Дома и Семинарии в Екатеринославе. Екатеринослав, 1904; Столетний юбилей Екатеринославской Духовной Семинарии (1804 — 1904). Екатеринослав, 1904; Краткие исторические сведения об Екатеринославской духовной Семинарии. Ехатеринослав, 1904; Материалы для истории Екатеринославской духовной семинарии: Образцы ученических сочинений 1830 года. Екатеринослав, 1904.

¹³ Труди XIII Археологического єьезда. Екатеринослав, 1905. Т. 2. С. 234.

¹⁴ ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. III, од. 12383, арк. 1.

¹⁵ Там же. Од. 12381, арк. 1.

Автор дуже критично оцінював свою працю. В листі до М. І. Петрова він писав: «На жаль, відчуваю, що немає підстав тішити себе надіями, робота моя погана...», книга «вийшла не такою, як мені хотілося. Другу половину її друкував лише для того, щоб позбавитися врешті її — вимучила вона мене» ¹⁶. Автора «вимучувала» також друкарня, яка то не мала латинського та польського шрифтів, то просто затягувала складання. Нарешті книга вийшла і у листопаді 1908 р. була офіційно представлена Раді КДА. «На ознаку безмежної поваги... і найглибшої вдячності» перший примірник монографії отримав учитель і керівник автора М. І. Петров ¹⁷.

У своєму фундаментальному дослідженні Біднов поставив завдання з’ясувати юридичний статус православної церкви у Польсько-Литовській державі протягом чотирьох століть. Він виділяє п’ять основних періодів історії православної церкви на Україні вказаної доби: з середини XIV ст. до 1587 р.; королювання Сигізмунда III (1587 — 1632 рр.); 1632 — 1686 рр.; 1686 — 1787 рр.; після 1787 р. Біднов ретельно проаналізував державну документацію та законодавство польсько-литовської доби щодо православ’я на тлі урядової політики відносно католицтва, протестантизму та інших релігійних конфесій, а також у зв’язку з загальним політичним і суспільним розвитком держави, її зовнішніх стосунків тощо. Вчений залучив до аналізу не лише «Volumina Legum», а й попередні акти, різноманітні привілеї, документи провінційних сеймиків та інші актові матеріали, які так чи інакше відбивали церковне життя.

Книга обсягом 512 сторінок була подана до захисту восени 1908 р. Рецензентами були професори Ф. І. Титов та В. В. Завиткевич. 20 лютого 1909 р. Рада Київської духовної академії, заслухавши позитивні відгуки рецензентів, призначила захист на 12 березня 1909 р. Біднов дізнався про це відразу з телеграми М. І. Петрова і почав підготовку до прилюдної дискусії. Він дуже хвилювався, але захист пройшов успішно і Біднову присудили ступінь магістра богослов’я. Рішення затвердили митрополит Флавіан та Синод, і у червні 1909 р. Біднов отримав магістерський диплом.

Рецензії на книгу, що з’явилися пізніше у наукових виданнях, відзначали велику ерудицію і ретельність автора, фактологічну доказовість його концепції та значну наукову цінність праці. Відомий історик церкви К. В. Харлампович, який рецензував книгу за дорученням Учбового комітету при (іноді, визнав її вартою повної Макаріївської премії ¹⁸.

На жаль, Біднов більше не звертався до розробки даної тематики. Проте його книга і досьогодні залишається класичним фундаментальним дослідженням проблеми.

Ше в період підготовки монографії до друку вчений зауважував: «Хочеться пошвидше звільнитися від твору, бо у мене вже намічені роботи з місцевої історії... Катеринославські архіви тягнуть мене до себе, і я мрію про той час, коли вільно зможу віддатися їм». У подальшому вся його наукова діяльність на терені церковної історії базувалася виключно на місцевих архівних матеріалах, згодом утрачених. У цьому, з одного боку, безперечна цінність його праць, але це й зумовлювало їхню деяку тематичну вузькість.

Науковий авторитет Біднова неухильно зростав. Про це свідчить обрання його дійсним членом Церковно-історичного і археологічного товариства при КДА, почесним членом Музею ім. Поля у Катеринославі, членом Українського наукового товариства у Києві, членом Полтавського церковного історико-археологічного комітету. За дорученням катеринославського єпископа у 1911 р. Біднов створив місцевий єпархіальний церковно-археологічний комітет.

¹⁶ ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. III, од. 12382, арк. 1 зв.; од. 12383, арк. 1 зв.

¹⁷ Там же. Од. 12383, арк. 1.

¹⁸ Ученые записки Казанского университета. 1912, № 3. C. l — 17.

¹⁹ ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. III, од. 12381, арк. 1 — 2.

²⁰ Там же. Ф. 175, № 1164, арк. 4 зв. — 5.

Від самого початку перебування у Катеринославі Біднов став членом місцевої «Просвіти» і активно працював у ній разом із дружиною. Тоді її членами були відомі у майбутньому громадські і політичні діячі, науковці — Д. І. та R M. Дорошенки, Д. І. Яворницький, А. Л. Синявський, С. Липковський, М. Биков, І. Труба, С. Іваницький, М. Богуслазський, М. Кузьменко, М. Ємець, В. Строменко. Короткий час В. Біднов був писарем, членом ради і головою «Просвіти». Її члени Спромоглися навіть почати видання першої у Катеринославі україномовної газети «Добра порада» і створити «Селянську спілку». Однак після чотирьох номерів газета була закрита, а спілка згодом ліквідована. Але це не зупинило просвітян. З 1910 р. Біднов і Д. Дорошенко почали видавати змістовний тижневик «Дніпрові хвилі», в якому Біднов публікував статті про Т. Шевченка, І. Котляревського, С. Нікітіна, М. Комарова, Г. Залюбовського.

Біднов репрезентував катеринославську «Просвіту» і на всеукраїнських форумах. Так, у червні 1905 р. він був виряджений на з’їзд до Полтави, де познайомився з Б. Грінченком, В. Шеметом, С. Шелухіним. З Борисом Грінченком, як головою видавничого комітету київської «Просвіти», Біднов затим підтримував постійні зв’язки. Під його керівництвом «гурт молоді» у Катеринославі писав і надсилав Грінченкові популярні книжки про Запорізьку Січ, Павла Полуботка, історію освіти, української літератури і мови. Біднов добився також від ради катеринославської «Просвіти» виділення певних коштів на київські видання ²¹. Пізніше вчений листувався з дружиною Грінченка у справах просвітянських видань та їх передруку в Катеринославі ²².

Участь Біднова у просвітянському русі викликала незадоволення єпархіальної влади. Архієпископ і ректор семінарії наполягали на тому, щоб він залишив громадську діяльність. Д. Дорошенко зазначав у своїх спогадах, що Біднову довелося скоритися, щоб не «розпрощатися із службою на Україні або й взагалі з педагогічною діяльністю». Тоді він увесь поринув у науку, мріючи отримати професорську посаду в одному з університетів, аби звільнитися від духовної опіки. Однак, як писав Дорошенко, Біднов з великими труднощами уривав час для архівних занять, бо був обтяжений родиною і змушений, окрім семінарії, паралельно, викладати громадянську історію у жіночій та чоловічій приватних гімназіях, виконував обов’язки члена єпархіальної училищної ради.

З пожвавленням національного руху (1909 р.) Біднов знову поринув у громадську діяльність, зокрема Товариства українських поступовців. Поряд із ним на цій низі працювала дружина, талановита письменниця, яка часто публікувала свої оповідання та статті у місцевій пресі під дівочим прізвищем.

Любов Жигмайло-Біднова не лише допомагала чоловікові у громадській роботі, але й вела у ній перед. Вона активно листувалася з відомими діячами національного руху А. В. Ніковським, С. О. Єфремовим, М. М. Грінченковою, була дописувачем газети «Рада» (статті про українську шкоду, оповідання «Про душу», «Безсилля» тощо). В одному з листів до Ніковського письменниця ділилася давно обміркованою ідеєю написати «про національний надрив у творах Франка, Лесі Українки та єврейського поета Бялика», про «моральне братоубійстло однією нацією другої». Л. Жигмайло постійно працювала над удосконаленням своєї майстерності. Вона хотіла добитися, «щоб думки мої, оліцетворені в живому образі, нагадували птицю, що гарно летить при світлі сонця, а не муху, заплутану в павутинню слів, та ще часом безкрилу та безголову, як я це бачу в деяких з своїх творів!..» ²⁴

²¹ Листи В. Біднова до Б. Грінченка // Там же. Ф. III, од. 35609, арк. 1 — 1 зв.

²² Там же. Од. 41479, арк. 1.

³³ Дорошенко Д. І. Життя й громадська діяльність проф. В. О. Біднова. С. 7.

²⁴ Лист Л. Жигмайло до А. Ніковського // ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 226, од. 64, арк. 1 зв. — 2.

У сім’ї Біднових Любов Жигмайло була своєрідним каталізатором національної ідеї і в цьому плані активно впливала на чоловіка. Українство Василя Біднова значною мірою зміцнювалося і розвивалося саме завдяки цьому.

Однак життя в Катеринославі не передбачало значної наукової кар’єри. Біднов продовжує пошуки місця в якомусь з університетських міст. Про нього не забувають і його вчителі з Київської духовної академії — професори M. І. Петров, Ф. І. Титов, В. В. Завитневич.

Ще у лютому 1908 p. M. І. Петров запропонував кандидатуру Біднова на заміщення кафедри церковної археології та літургики КДА. Ця пропозиція влаштовувала вченого, але він через природну скромність довго вагався, сумніваючись у своїх силах. У листі до вчителя Біднов писав: «Обидві ці науки мені до вподоби. Але ж потрібно, щоб я виправдав Вашу довіру і явився вповні відповідним і достойним пропонованій Вами честі. Потрібно, щоб мій твір (магістерська дисертація. — В. У.) виявився видатною за своєю науковою гідністю працею... Тому дозвольте просити Вас не називати мого імені в якості кандидата на кафедру, поки не завершу свій твір і не побачу плоди праці моєї. На випадок невдачі я Вас поставлю у незручне положення, а це для мене, як щиро поважаючого Вас, зовсім небажано» ²⁵.

Коли книга була видрукувана і дисертація успішно захищена, посада вже була зайнята. Однак у Катеринославі стало відомо про можливе переведення Біднова до Києва. У семінарії довкола цього почалися розмови й пересуди. Вчений повідомляв М. І. Петрова, що його «передчасно почали виживати з Катеринослава» ²⁶. Працювати стало ще тяжче.

У 1911 р. у КДД звільнилася кафедра російської громадянської історії. Ф. І. Титов запропонував Біднову балотуватися в якості кандидата. Вчений дав свою згоду, хоч і зауважував, що для нього більш прийнятною була б кафедра західноруської церкви. Біднов знову вагався, чи відповідає він як вчений цій посаді. У листах до Титова він писав: «Одного боюся — адже мною нічого не зроблено для науки, хоч часу і праці покладено багато». Він зауважив, що працював лише у місцевих архівах Астрахані та Катеринославської губернії, не зміг добратися навіть до архіву Синоду у Петербурзі. Всі публікації здійснені в місцевих виданнях і жодної — у солідних журналах чи центральних наукових виданнях (окрім праць XIII Археологічного з’їзду). «Ось до чого зводиться уся моя діяльність. Надто мало зроблено мною! Бажання працювати є, і навіть немале, але Катеринослав не має умов, які б сприяли науковим студіям, тому і результати нікчемні...» ²⁷

²⁵ Лист В. Біднова до М. І. Петрова від 2 березня 1908 р. // Там же. Ф III, од. 12382, арк. 1 — 2.

²⁶ Лист В. Біднова до М. І. Петрова від 22 лютого 1909 р. // Там же Од 12384 арк. 1 — 1 зв.

²⁷ Лист В. Біднова до Ф. Титова від 2 квітня 1911 р. // Там же. Ф. 175, од. 1164, арк. 3 — 5; Лист В. Біднова до Ф. Титова від 17 травня 1911 р. // Там же. Арк. 9.

Та все ж Біднов з наполягання Титова надіслав документи на конкурс. Однак цю справу також не вдалося вирішити позитивно. Спочатку зникли документи, які розшукали лише перед самими виборами. Більшістю голосів Рада КДА обрала Біднова доцентом кафедри російської громадянської історії. Затим документи були відправлені на затвердження до Св. Синоду. Йшов час. У серпні 1911 р. Біднов намагався з’ясувати свою долю у Синоді через однокурсника по Академії. З’ясувалося, що справа залишається невирішеною. Біднов просив Ф. І. Титова написати з цього приводу владикам Антонію та Стефану, та й це не допомогло. Синод не затвердив вибори Біднова.

Як оповів у своїх спогадах О. Лотоцький, відомий вчений, затятий противник українства професор C. T. Голубєв надіслав до Синоду заяву про «неблагонадійність» Біднова і на доказ цього — написаний тим лист українською мовою. Зміст листа не мав нічого «крамольного», «злочином» була його мова ²⁸.

В архіві Св. Синоду за 1911 р. зберігалася особиста справа Біднова, в якій мали бути і заява Голубєва, і аргументація відмови ²⁹. Однак у даний час справу віднайти не вдалося, з невідомих причин її, згідно з офіційною відповіддю, «на місці не виявилося».

Одночасно з балотуванням у КДА Біднов був обраний приват-доцентом церковної історії історико-філологічного факультету Харківського університету. Йому запропонували, живучи у Катеринославі, щотижня приїздити для читання лекцій. Однак церковна влада заборонила таке сумісництво. Покинути семінарію і повністю переїхати до Харкова через малу платню і необхідність утримувати родину Біднов не міг собі дозволити і змушений був залишити свою мрію. Більше того, матеріальна скрута спонукала вченого брати на себе все нові й нові обов’язки напівтехнічного характеру, які забирали час і здоров’я. Так, за дорученням А. Ніковського на початку 1917 р. Біднов редагував і тримав коректуру часопису «Степ». Він із сумом зауважував, що «дуже обтяжений службовою роботою і тому не може віддатися праці так, як гадав» ³⁰.

²³ Лотоцький О. Г. Сторінки минулого. Варшава, 1932. T. l. C. 127.

²⁸ Послужный список Василия Беднова c 1902 r. // ЦІА РФ у м. Санкт-Петербурзі. Ф. 802, оп. 10, 1911 р., од. 275.

³⁰ Лист В. Біднога до А. Ніковського від 29 січня 1917 р. // ЦНБ АН України. Ф. 221, № 63, арк. 1 — 1 зв.

У Катеринославі Біднов продовжував свою наукову та викладацьку діяльність аж до революції. Учений активно включається у громадську діяльність: бере участь у численних мітингах, з’їздах, засіданнях, зібраннях, редагує «Вісник товариства «Просвіта» та український відділ газети «Наше життя», очолює новостворене педагогічне товариство, керує українськими педагогічними курсами при Катеринославському повітовому земстві, читає лекції з історії України на курсах українознавства у Катеринославі, Олександрівську, Бердянську, Маріуполі, Луганську. Біднов також редагує і видає цілий ряд популярних книжок (у тому числі власних) з історії України. Як і раніше, важливою галуззю його наукових інтересів залишалася історія козаччини. З’являються статті про Задунайську Січ, запорізьких старшин. Одночасно Біднов не полишав розробку історії церкви, зокрема реконструював список місцевих ієрархів з біографічними довідками.

Влітку 1918 р. у Катеринославі був створений приватний російський університет; його ректор, відомий історик професор М. Любавський запрошував Біднова викладати там історію України і навіть українською мовою. Тоді ж учений був запрошений на посаду екстраординарного професора історії української церкви історико-філологічного факультету Українського державного університету у Кам’янці-Подільському. Біднов приймає це запрошення. У жовтні 1918 р. він переїздить до Кам’янця разом із сином Арсеном, а дружина залишається у Катеринославі. Вони більше не побачаться, і це буде великою особистою трагедією для обох.

У січні 1919 р. в Кам’янець-Подільському університеті було засновано богословський факультет, деканом якого обрали Біднова. Крім історії церкви, він читав також загальний курс історії України на юридичному та сільськогосподарському факультетах. Складна політична ситуація, переїзд, відсутність літератури та архівів позбавили вченого можливості наукових занять. У Кам’янці він написав і видав лише короткий історіографічний огляд літератури з українознавства. Ця книга була перевидана у Катеринославі, з яким Біднов не поривав зв’язку. Там же вийшов у 1919 р. і топографічний опис дніпровських порогів.

У Кам’янці-Подільському Біднов увійшов до комісії з перекладу Біблії на українську мову, заснованої при Міністерстві сповідань, а затим переміщеної до тамтешнього університету під керівництво декана богословського факультету, тобто самого Біднова. Комісія встигла здійснити значну роботу. Засадничими принципами перекладу були найоптимальніша його близькість до грецького оригіналу і вживання живої української мови. У п’ятому томі «Записок Кам’янець-Подільського університету» мав з’явитися переклад Діянь Св. Апостолів. Однак том не вийшов: його незброшуровані аркуші згоріли після захоплення більшовицькими військами Кам’янця у листопаді 1920 р. Біднову вдалося врятувати лише два набірних примірники ³¹.

Одночасно вчений бере активну участь у громадському і культурному житті. Його обирають головою Українського педагогічного товариства і головою Кирило-Мефодіївського братства. Як член кам’янець-подільської філії Українського національного союзу та Кам’янецької громади партії соціалістів-федералістів Біднов поринає також у політичну боротьбу. У листопаді 1920 р. разом із M. C. Грушевським він бере участь у повстанні проти гетьманського уряду. Активна політична позиція Біднова спричинилася до того, що коли Кам’янець зайняли більшовики, його разом із цілою групою українських інтелігентів було заарештовано. Як згадував сам учений, коли більшовики знову залишали місто, вони хотіли розстріляти в’язнів, але через нищівну атаку української батареї не встигли цього зробити ³². У кінці 1920 р., напередодні остаточного захоплення Кам’янця більшовиками батько й син Біднови разом із частинами української армії покидають місто.

На території Польщі українська армія була інтернована. До таборів потрапили і обидва Біднови.

³¹ Біднов В. Одна з спроб перекладу Біблії на українську мову // Книголюб (Прага). 1931. Кн. 1. С. 1 — 9.

³² Біднов В. Перші два академічні роки Українського державного університету в Кам’янці-Подільському // Літ.-наук. вісник. 1928. № 11. С. 233 — 240; № 12. C 325 — 333.

В одному з таких таборів — у Ланцутові — 1921 р. Василь Біднов та інші вчені заснували перший еміграційний Народний університет у складі економічного, історико-філологічного та природничо-математичного, а пізніше й військового факультетів. Ректором університету був обраний Біднов, який викладав тут історію України. Опісля були табори у Тарнові та Ченстохові. У Олександрові Куявському, а потім у Щепіорні Біднов разом з отцем П. Білоном видавали «Релігійно-науковий вісник», де було вміщено і кілька праць ученого — про автокефалію церкви на Україні, про гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського.

Як свідчать листи Біднова, він тяжко переживав розлуку з батьківщиною та дружиною і мріяв про повернення. Але на Перешкоді ставали • економічна криза, неможливість занять науковою працею на Україні, а пізніше — початок голоду та репресій.

У Польщі Біднов пройшов через тяжкі випробування. Тут він зрозумів, що ставлення нового польського уряду до українців не змінилося: «Якою була колись шляхта, такою є польська демократія та соціалісти. Релігійні утиски над православними та полонізація такі самі, як у XVI — XVII ст. Нема нічого нового на території Польщі».

У вересні 1921 р. Біднова запросили викладати історію церкви у Кременецькій духовній семінарії. Викладацьку роботу вчений намагався поєднувати з науковою (обслідування архівів, музейних колекцій) та громадською (редагування двотижневика «Православна Волинь»). Однак Біднов відразу вступає у конфлікт з місцевою адміністрацією і навесні 1922 р. залишає Кременець.

Нарешті, влітку 1922 р., Біднозу вдалося виїхати до Чехс-Словаччини. Тут учений протягом шести років був професором історії української церкви на історико-філософському факультеті Українського вільного університету в Празі. Одночасно він викладав історію України, читав курси з історії Запоріжжя та Степової України і був професором Української господарської академії у Подєбрадах. Після виїзду на Україну М. Грушевського його посаду професора Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі зайняв Біднов. Празький період виявився для вченого дуже плідним — на терені як науковому, так і громадському.

Біднов був одним з ініціаторів заснування 30 травня 1923 р. у Празі Українського історико-філологічного товариства і у 1923 — 1929 рр. виконував обов’язки його секретаря. Вчений зробив дуже багато для пропаганди у Світі української культури і науки, брав участь у численних наукових з’їздах, підтримував творчі зв’язки з багатьма вченими. За його участю студентами-українцями було засноване Товариство української культури, де професор часто читав лекції. Біднов був також серед фундаторів і членів управи Музею визвольної боротьби України, Сучасники і друзі відзначали, що у Празі вчений стояв осторонь політичного життя української еміграції, але дуже багато працював на ниві науки, культури та просвітництва.

Жива нитка зв’язувала Біднова і з Україною, де залишилася дружина та продовжував пращо добрий друг — Д. І. Яворницький. Збереглося 13 листів Біднова до відомого історика запорізької козаччини. В них — невимовна туга за батьківщиною, рідними і близькими, колегами. Вчений жваво цікавився усім, що відбувалося на Україні, намагався організувати обмін літературою і незмінне популяризував у Чехо-Словаччині праці Яворницького. Він також спонукав останнього згадати 150-річчя ліквідації Очі, взяв участь у організації святкування за кордоном 70-ліття Дмитра Івановича.

Однак незабаром ця нитка зв’язку з Україною обірвалася. У 1930 р., під час сфальсифікованого процесу «Спілки визволення України» була заарештована і безневинно засуджена дружина Біднова. Він тяжко переживав цю трагедію, хоч і не розповідав про неї нікому, замкнувся у собі. Згодом перервалося і листування з Яворницьким. Величезним горем у 1928 р. стала смерть сина Арсена, який потонув, купаючись у Влтаві. Василь Біднов тяжко захворів, різко впав зір, і він уже не міг напружено працювати ³³.

³³ Мицик Ю. А. Д. І. Яворницький і В. О. Біднов // Великий подвижник. Дніпропетровськ, 1991. С. 20 — 22; Абросижова С., Мицик Ю. Далеко від рідного дому // Зоря. 1990. 8 верес.

У празький період своєї діяльності Біднов неодноразово брав участь у значних наукових форумах. Зокрема, він був учасником Першого з’їзду слов’янських етнографів і географів, Міжнародного з’їзду біологів (1926 р.), Слов’янського з’їзду філологів (1929 р.).

На першому Українському науковому з’їзді у Празі 1926 р. Біднов виголосив дві доповіді: «З історії грошових знаків на Україні» та «До історії монастирського землеволодіння на Україні». На другому Українському науковому з’їзді 1932 р. він зачитав чотири доповіді: про Д. Багалія як дослідника Степової України, про Київську духовну академію у XVII ст., про перші п’ять років перебування запорожців у Туреччині та про дослідження місцевої (обласної) історії України до 1917 р. В останній доповіді Біднов особливо наголосив на необхідності використання і докладного вивчення місцевих архівних матеріалів та видань (губернських та єпархіальних «Відомостей», публікацій статистичних комітетів, архівних комісій, церковно-археологічних комітетів тощо).

Активно співпрацював Біднов також із різними науковими інституціями, зокрема НТШ у Львові. У виданнях товариства за 1923 — 1934 рр. містилося чимало статей з історії Запоріжжя, історіографічних нарисів, рецензій ученого.

У Празі Біднов продовжував займатися історією запорізького козацтва. Однак тут він не мав доступу до архівів, не було під рукою і опублікованих збірок документів, навіть видрукованих ним самим у Катеринославі. Тому й власне історичних досліджень козаччини у празький період вчений здійснив мало. Відомі, зокрема, його статті про січового архімандрита Володимира Сокольського, про зруйнування Січі 1775 р. та про «устное повествование» запорожця Коржа.

Специфіка наукового життя на еміграції (в першу чергу відсутність джерельної бази) змусила Біднова звернутися до історіографічних студій. Він замислює серію нарисів про дослідників Запоріжжя. Вчений почав з серйозного опису життєвого і творчого шляху А. Скальковського. Затим були написані нариси про істориків, з якими автор був особисто знайомий, — Д. Яворницького, А. Кащенка. Та мало що з написаного вдалося опублікувати.

Ті ж самі причини зумовили ухил Біднова до історіографічних тем і в працях з історії церкви. Його перу належать нариси про протоієрея Степана Опатовича, професорів С. Голубєва, К. Харламповича, А. Зерняхова, М. Петрова, єпископа Василя Богдашевського, професора Василя Екземплярського, митрополита Макарія (Булгакова), про Кулішевий переклад Св. Письма та ін. Більшість статей написана на підставі солідного документального матеріалу, ретельного аналізу творчої спадщини вчених. Майже у всіх випадках подається персональна бібліографія праць, що в умовах ’ еміграції було дуже важко зробити.

Низку статей присвятив Біднов загальному огляду української історіографії та її видатним представникам. Саме йому, як було вже вказано, належить перший україномовний загальний огляд української історіографії, що витримав два видання ³⁴. Пізніше концепцію розвитку української історіографії Біднов представив у рецензії на книгу Д. Дорошенка «Огляд української історіографії». Тут він, зокрема, висловлюється за перегляд усталеного погляду на «Історію Русів», її авторство та значення, що вимагало цілком нового дослідження пам’ятки. Перу Біднова належать змістовні, з елементами мемуаристики статті про В. Антоновича, О. Лазаревського, В. Завитневича, Д. Щербаківського, Ю. Сіціаського. Значний інтерес викликають власні спогади Біднова про А. Кащенка, М. Петрова, О. Кониськогд, ювілейні статті про своїх колег на еміграції — С. Смаль-Стоцького, Д. Антоновича, О. Ейхєльмана ³⁶.

³⁴ Біднов В. Шо читати з історії України. Кам’янець-Подільський, 1919; Катеринослав, 1920.

³⁵ Літературно-науковий вісник. 1923, Кн. 7; 1924. Кн. 11; 1925. Кя. 7/8; І926. Кн. 3; 1927. Кн. 11; Діло. 1925. № 263/1.

Значне місце в науковій спадщині Біднова займають рецензії. Всі вони написані досить грунтовно, містять чимало корисних зауважень, поправок, архівних та бібліографічних вказівок, а також ретельний перелік похибок та помилок (аж до друкарських). Характерною рисою рецензій Біднова було те, що кожну книгу він оцінював не лише з погляду суто наукового, але й з точки зору громадського значення праці, її національного духу та- необхідності появи саме, в даний момент. Такими є його оцінки робіт І. Огієнка, Д. Яворницького і особливо А. Кащенка, які гостро критикувалися науковцями за популярність, спрощену методику і характер дослідження, навіть примітивізм. Біднов же вказував на велике значення цих праць для піднесення національної самосвідомості широких мас.

У празький період Біднов звертається також до історії українського письменства, присвятивши кілька праць літературній та літературознавчій діяльності С. Петлюри і М, Петрова, рецензувавши книгу В. Перетца «Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы 16 — 17 вв.». Історія української культури, освіти, культурно-національні рухи (зокрема, полемічна література) були предметом особливої уваги Біднова і в його університетських курсах.

В останні шість років життя Біднов перебував у Варшаві. Ще наприкінці 1928 р. його запросили на посаду професора новоствореного богословського факультету Варшавського університету. Друзі вченого свідчили, що він дуже не хотів покидати Прагу, де на Ольшанському цвинтарі був похований його син. Причини, що спонукали Біднова до переїзду, вповні не відомі. 1 березня 1929 р. Біднов прочитав свою першу лекцію з церковної історіографії у Варшаві. Вчений вів два курси — історії старої церкви та літургіки. Йому довелося напружено працювати — лекційних годин було забагато. Окрім того, слід було опанувати розмовну польську мову. Однак усе це не припинило інших занять Біднова. Майже відразу він став секретарем згадуваної комісії для перекладу на українську мову Святого Письма і богослужбових книг, співпрацюючи зі своїм давнім товаришем і колегою О. Лотоцьким.

У Варшаві Біднов жив самотньо. Незабаром він майже втратив зір, але продовжував викладацьку й наукову діяльність. Свої лекції він читав із пам’яті, ніколи не заглядаючи у конспект. Студенти дуже любили професора і часто приходили до нього за книгами, за порадою, для наукових консультацій. Біднов неодноразово допомагав своїм учням матеріально. Щороку кілька місяців учений жив у Празі. Улюбленим місцем його наукових студій був Національний музей. Тут написані майже всі його праці.

У Варшаві Біднов головним чином працював на терені історії церкви і публікував свої праці у часописі «Елпіс». Тут вийшли його статті про дзвони, митрополита Макарія (Булгакова), К. Харламповича, єпископа Василя Богдашевського, В. Екземплярського, А. Зерникова, М. Грушевського. У кременецькому часописі «Духовний сіяч» були опубліковані робота вченого з історіографії історії церкви, про Кулішевий переклад Біблії. У численних празьких збірниках з’явилися публікації Біднова про християнську доброчинність, про переклади Біблії, загальні нариси історії церкви, школи й освіти на Україні.

Оцінюючи Василя Біднова як науковця, С. Наріжний зазначав, що він мав усі риси вченого: ясну голову, світлу і глибоку думку, об’ємну і тривалу пам’ять, надзвичайну працездатність та витривалість у життєвих перипетіях. Наріжний заперечив твердження, ніби Біднов залишив лише вузькі й дрібні праці. В його доробку достатньо капітальних творів, починаючи з магістерської дисертації, що охоплює значний період історії церкви на Україні у широкому висвітленні. Фундаментальними були також праці з історії козаччини.

Характерною рисою Біднова як історика є суворий документалізм і фактологізм. Головним його завданням була фактична реконструкція історичного процесу. Саме це забезпечує його працям наукове довголіття. Навіть популярні чи публіцистичні праці Біднова написані на наукових засадах і часто містять щось нове, особливо з фактологічного боку.

Номер Василь Олексійович Біднов 1 квітня 1935 р. і був похований на православному кладовищі у Варшаві. Могила його збереглася до нашого часу.

Сучасники і колеги високо цінували Василя Біднова як вченого і людину. Д. Дорошенко писав: «Віра християнина піддержувала в ньому твердість духа, а праця для України, яка була змістом його життя, до кінця днів наповнювала всі його сили. Він був вірним сином свого народу і добрим патріотом своєї батьківщини. Це була людина чиста серцем, що начебто під суворою зверхністю таїла в собі скарби високої любові до ближнього й до ідеалів добра і справедливості» ³⁷.

³⁶ Doroschenko D. Vasyl’ Bidnow // Zeitschrift fü r Osteuropä ische Geschichte. 1935; Сакович Є. Памяти Василя Біднова // Тризуб. 1935. № 36 — 38.

³⁷ Дорошенко Д. 1. Життя й громадська діяльність проф. В. О. Біднова. С. 11.

А Дмитро Антонович так окреслив портрет ученого: «Біднов мав вдачу радісну по самій натурі. Своє щастя він носив c собою. Доля була для нього мачухою. Треба дивуватися, що в нього при цьому знаходився час і сили для наукової й громадської праці. Дуже доброзичливий, Біднов мав властивість сплачувати добром за кривди. Як педагог, він був і строгий, і вибачливий. Його відносини з студентами були сердечними. Біднов радів успіхами тих, що хотіли працювати для науки» ³⁸. Марко Антонович, який добре знав його як батькового товариша і співпрацівника, згадує: «Це один з тих діячів, що більшість життя провів на Україні і зв’язаний з нею більше, ніж інші, — цілим серцем і душею. Я особисто його дуже любив і завжди вважав напівсвятим, і то від ранньої молодості... чеснішої, добрішої (крім, може, Максима Антоновича Славінського) і більш товариської людини я, мабуть, ніколи не зустрічав. Життя його було дуже важке, але він усі невзгоди приймав з дійсно християнською покорою, і взагалі це була дуже релігійна людина, не лише вихованням, але й психологічним укладом характеру».

Значна частина наукової спадщини Василя Біднова не була опублікована. Невидрукованими залишилися його реферати, читані на засіданнях Українського історично-філологічного товариства у Празі: про І. Котляревського, Г. Сковороду, М. Костомарова, Я. Новицького, П. Зуйченка, Д. Багалія, К. Шейковського, О. Русова, архієпископа Філарета (Гумілевського), про «Мамаїв», Київську духовну академію, дніпрові пороги, запорізький зимівник та ін. Не вийшли друком також численні курси лекцій.

С. Наріжний указував, що Біднов готував цілу серію статей про істориків Степової України, з яких вийшла друком лише праця про Аполлона Скальковського. З великої роботи про Д. Яворницького були опубліковані лише два незначні витяги (Літературно-науковий вісник (Львів). 1925. Кн. 12; Студентський вісник (Прага). 1925. № 11). Неопублікованою залишилася і праця про Г. Надхіна.

Сам Біднов зазначав в автобіографії 1922 р., що зібрав і підготував до друку збірку документів 1765 — 1775 рр. з історії Запоріжжя обсягом у 15 друкованих аркушів, розпочав працю про архієпископа Амвросія Серебрякова та колонізаційну політику Г. Потьомкіна. Ці рукописи, залишилися у Катеринославі і загинули разом з великою бібліотекою вченого.

Остання праця Біднова про архієпископа Філарета (Гумілевського) як історика церкви не була завершена. Посмертно вийшли друком дві роботи автора про анафему Мазепи та біографічні нариси про К. Шейковського і О. Русова ³⁹, а також (двома виданнями) лекції з історії церкви, школи і освіти на Україні (Подєбради, 1940; Мюнхен, 1988) у курсі лекцій «Українська культура».

³⁸ Памяти професора Василя Біднова. С. 3.

³⁹ Біднов В. Церковна анатема ва гетьмана Івана Мазепу // Мазепа. Варшава, 1938. Т. 2. С. 38 — 56; його ж. До біографії К., Шейковського й Ол. Русова // Праці Укр. іст.-філол. тов-ва. Прага, 1939.

Архів. Частина архіву Василя Біднова, що зберігалася у Катеринославі, була забрана до НКВС під час арешту його дружини у 1930 р. Катеринославські архіви «Просвіти», першого університету та інші майже повністю втрачені під час другої світової війни. Архіви празьких українських наукових, культурницьких та громадських установ вивезені до СРСР у 1945 р. Частина з них знаходиться у ЦДАВО України і містить листи, офіційні документи, особисті справи, життєписи, тексти рефератів та доповідей Біднова (Ф. 4465, оп. 1, од. 394 — 400). Його особистий архів разом з архівом Українського наукового інституту у Варшаві зник під час другої світової війни. За неперевіреними даними, якась його частина зберігається у Головному архіві давніх актів у Варшаві і до цього часу не розібрана. Рукопис статті В. Біднова про Д. Багалія знайдено у Львові (ЦДІА України. Ф. 309, оп. 1, од. 1092).

Бібліографія. Складену на підставі реєстрів праць В. Біднова бібліографію див.: Ε λ π ι ς (Варшава). 1932. № 1 — 2. С. 41 — 46 (88 позицій); Памяти професора Василя Біднова. Прага, 1936. С. 29 — 32 (114 позицій). Неврахованими залишилися публікації, подані під псевдонімами (В. Степовий, В. Широчанський, В. Поперешній), криптонімами (К.) та взагалі не підписані.