Релігійний чинник у культурному житті

ЛЕКЦІЯ 5

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XVII–XVIII СТОЛІТЬ

Загальні тенденції соціокультурного розвитку України у ранній новий час.

Релігійний чинник у культурному житті

Ранній новий час (ХVII–ХVIIІ ст.) був періодом інтенсивного культурного розвитку України, що відбувався на тлі національно-виз­вольних змагань, апогеєм яких стала Українська революція 1648–1676 рр. Виникнення української державності – Гетьманщини – забезпечило в її межах сприятливі умови для розвитку національної культури. Однак це державне утворення охоплювало далеко не всі території, заселені українцями, що позбавляло український культурний простір цілісності. Гетьманщині не вдалося вибороти цілковитої незалежності, яка б стала гарантією вільного культурного розвитку. Тому нищення української державності російським абсолютизмом у ХVIIІ ст. супроводжувалося наступом проти культурної самобутності України.

У ранньомодерну добу Україна розвивалася у контексті загальних тенденцій культурного життя Європи. Важливе значення мали польсько-українські культурні взаємини. Впродовж ХVII–ХVIIІ ст. Галичина, Волинь і Західне Поділля усе глибше інтегрувалися до польського культурного простору. У меншій мірі це стосувалося Правобережної України, де панування Польщі остаточно закріпилося лише у ХVIIІ ст. Проте польський культурний вплив був дуже відчутним навіть на підросійському Лівобережжі принаймні до перших десятиліть ХVIIІ ст.

Українська культура мала істотний вплив на культурний розвиток Росії. Цьому сприяло входження частини українських земель до складу Російської імперії. До кінця ХVII ст. Московщина знайомилася з західною культурою (здебільшого в її польському варіанті) переважно за посередництвом України. Потреба у цьому зникла на початку ХVIIІ ст., внаслідок вестернізації[1] російської культури у добу правління Петра І. Відтоді Україна поступово інтегрується до російського імперського культурного простору.

Рубіж ХVI–ХVII ст. в Україні ознаменувався різким загостренням міжконфесійних відносин. Європа переживала загальну інтенсифікацію релігійності. Реакцією на Реформацію в другій половині ХVI ст. стала Контрреформація – рух за відновлення цілковитого домінування католицтва в європейській культурі. Провідником контрреформаційної ідеології став орден єзуїтів. У просторі католицької Європи народжується бароко [2] – нова культурна парадигма, характерними рисами якої були емоційна напруженість і пафос, тяжіння до пишноти, інакомовність (поширення символізму, метафоричності, алегоризму). Барокова культура домінуватиме в Європі (в різних регіональних варіаціях) до середини ХVIIІ ст.

У Речі Посполитій православна церковна та світська еліта на тлі Контрреформації загалом схилялися до поглиблення міжконфесійного діалогу з католиками на засадах екуменізму (єдності усіх християн). У 1596 р. була укладена Берестейська церковна унія. В українському суспільстві, проте, вона викликала глибокий розкол, позаяк це було не об’єднання католиків і православних, а підпорядкування Київської митрополії владі римського папи.

Оцінюючи культурно-історичні наслідки Берестейської унії, необхідно зазначити, що, з одного боку, Уніатська церква впродовж ХVII–ХVIIІ ст. у тих землях, де вона займала панівне становище (Галичина, Волинь, Поділля, Правобережжя), сприяла зростанню впливу європейсько-католицької культури в її польському варіанті, а з іншого боку, опір уніатству консолідував традиціоналістів.

Яскравим культурним явищем, породженим унією, стала літературна полеміка між її противниками та прихильниками

У таборі традиціоналістів визначним публіцистом був Іван Вишенський – галичанин, чернець, який більшу частину життя провів у монастирях на Афоні в Греції. У його творах («Книжка», 1600 р. та ін.) відчувається тяжіння до середньовічної аскези, обскурантизм (відраза до мирської просвіти). Так, він звертається до українських наслідувачів латинсько-польських «філософів»: «покиньте бігати вслід за латиною і за вченням їхнім, бо, втомившись трудом зваби, невір’ям, напевне так поздихаєте, як і всі вони! Таж ліпше вдома у благочесті сидіти, хоч і не багато знаючи, та з отцем, і сином, і зі святим духом нероздільно і нині – й будете ви там! Амінь».

Значною пам’яткою полемічної літератури є «Тренос» («Плач», 1610 р.) Мелетія Смот­рицького – вихованця Острозької школи[3] і низки європейських університетів. У цьому творі є картина суспільних відносин рубежу ХVI–ХVIІ ст., причому засуджується корумпованість духівництва та інші соціальні вади, натомість лейтмотивом проходить заклик до суспільної гармонії на християнських моральних засадах. Використовуючи образ Матері для означення православної церкви, Мелетій звертається від її імені до заблудлих синів: «Згадайте закон Божий про пастирів і вчителів, наверніться до мене, матері своєї, котру ви безбожно покинули і зрадили. […] Стійте, не хитаючись, при родительці своїй і про неї поштиво і славно всіляким способом дбайте». А вірних православних Смотрицький пафосно закликає бути активними у відстоюванні власної культурної ідентичності: «Не зносьте більше всього світу кривди. Покажіть себе, дайте про себе знати, що ви людом Божим обраним есте, Церквою Божою освячені. Хай про вас і про правдиву вашу віру всі до одного знають. Усім народам чистоту визнання вашого покажіть. Наклепникам, котрі чистої віри вашої красу потьмарити силкуються, уста заткніть, аби далі й ті про вас та про віру вашу каркати не могли, й ті, котрі через їхні брехливі звинувачення вас у безбожності підозрювати стали, аби вас за вірних Богові визнали». Проте наприкінці життя Мелетій розчарувався у тих ідеалах, які проповідував у «Треносі», та перейшов у табір уніатів.

Видатним письменником-полемістом був Захарія Копистенський (пом. 1627 р.) – автор «Палінодії» («Книги оборони», 1621 р., розповсюджувалася у рукописах), один з найбільш ерудованих українських православних церковних діячів свого часу. Він відстоює гідність «старої правовірної Русі» у протистоянні з католицтвом та уніатством, апелюючи до авторитету православного богослов’я. Заслуговують також на увагу його панегірики князям Острозьким, в яких високо оцінюється культурна діяльність острозького вченого гуртка.