Література, історіографія та філософська думка

Паліндром («рак»):

Мене ради на радость богом міру данна

Анна во дар бо ім'я мі обрадованна,

Анна дар і мні сін мира данна,

Анна пита мя я мати панна.

З прозових жанрів провідне місце належало проповіді. Київ був визначним осередком церковного ораторського мистецтва. Барокова проповідь відрізнялася складними риторичними фігурами, метафорами, алегоріями. Серед проповідників другої половини XVII ст. виділяється Іоаникій Галятовський, якому належить збірка проповідей «Ключ разумения…» (уперше видана у Києві у 1659 р.) і теоретичний трактат з гомілетики «Наука альбо способ зложення казання». Його сучасником був Антоній Радивиловський, проповіді котрого вийшли друком у збірках «Огородок Марії Богородиці» (Київ, 1676 р.) і «Венець Христов» (Київ, 1688 р.). У проповіді, присвяченій заклику до боротьби з Туреччиною, виголошеній у добу Чигиринських походів, Радивиловський піднімається до високого патріотизму у зверненні до слухачів – українських козаків: «Припомніте себі своїх стародавніх продков, гетьманов, полковников, сотников, асаулов і інших молодцов добрих, запорожцов, яко з тим поганином одважно морем і полем вальчили, яко їх за помочію божею і пресвятої богородиці звитяжали, яко їх много на пляцу клали, яко много і в неволю брали. Мійте надію в богу, же і ви їх звитяжите, поневаж справедливе, бо за честь божую, за віру святую, за отчизну милую, за себе самих, за жени своя, за чада і за братію свою противко того виправуєтеся неприятеля». Риторична пишність сягає апогею у творчості Лазаря Барановича (збірка «Меч духовний») та особливо Стефана Яворського. Видатним оратором був Феофан Прокопович, красномовство якого звеличувало діяння Петра І.

Великий внесок в агіографію зробив св. Дмитро Туптало. Він є автором фундаментальної збірки житій святих («Четьї-Мінеї»), над якою працював понад два десятиліття (видавалася у Києві у чотирьох томах з 1689 по 1705 р.).

Історіографія ранньонового часу розвивалася під впливом традицій середньовічного літописання. Видатною пам’яткою української історіографії є Густинський літопис, створений на початку XVII ст. (зберігся його список, складений ієромонахом Густинського монастиря на Чернігівщині Михайлом Лосицьким у 1670 р.). Це важливе історичне джерело, в якому висвітлюється минуле України від часів домонгольської Русі до кінця XVI ст. (прикінцеві оповідання «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря» і «Про початок унії»).

Національно-визвольні змагання українського народу в XVII ст. надали багатий матеріал для історіографів. Ці події знайшли відображення у «козацьких літописах» першої третини XVІII ст. Їхні автори були вихідцями з освіченого середовища військових канцеляристів. Цими літописцями були: анонім, відомий під ім’ям Самовидця, Самійло Величко і Григорій Граб’янка.

Починаючи з 1674 р. у друкарні Києво-Печерської лаври неодноразово видався «Синопсис» – узагальнюючий твір з історії Києва і Наддніпрянської України, що охоплював період від походження слов’ян до другої половини XVII ст. Тривалий час він використовувався як шкільний підручник з історії. У «Синопсисі» стверджується ідея єдності України з Московщиною, йдеться про єдиний «російський народ», що обіймає усіх східних слов’ян, перехід Києва під московську владу оцінюється як повернення царю Олексію Михайловичу його «природної власності». Усі ці твердження згодом мали істотний вплив на розвиток російської історіографії, в якій Україна розглядатиметься як невід’ємна частина Росії. «Синопсис» походив з київських православних церковних кіл (його імовірним автором вважається архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель), зацікавлених у боротьбі проти польського католицтва, заради чого вони шукали підтримки московської правлячої верхівки, зокрема пропагуючи ідею московсько-української єдності.

Великим мислителем на тлі барокової доби є Григорій Сковорода (1722–1794) – поет, педагог, філософ. За способом життя він був схожий на мандрівних дяків, тільки з глибоким та оригінальним поглядом на світ і місце у ньому людини. Філософія Сковороди ґрунтувалася на ідеї трьох світів – макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (Людини) та символічної реальності, що пов’язує їх в єдине ціле. Ця символічна реальність втілена у Біблії, тексти якої Сковорода тлумачив не буквально, а алегорично. Світ, за Сковородою, складається з матеріального та ідеального начал – «тварі» і «Бога». Сенс людського існування полягає у пошуку божественного через матеріальне шляхом самопізнання. З цим пов’язана соціальна доктрина Сковороди – вчення про «сродність», тобто знаходження свого місця у житті відповідно до власних здібностей і вподобань заради здобуття щастя. Збагнути свою «сродність» можливо лише через самопізнання. Завданням педагога при цьому є ненав’язлива допомога молодій людині у її самопізнанні.

Свою філософську концепцію Сковорода проповідував прикладом власного життя і в літературних творах (віршах, байках, діалогах, трактатах), які поширювалися в рукописах. Своє життєве кредо він заповів викарбувати на власному надгробку: «Світ ловив мене, але не впіймав». Втеча від суєтності повсякденного буття вглиб самого себе звучить у його вірші «Всякому городу нрав и права» із збірки «Сад божественних пісень»:

Всякому городу нрав и права;

Всяка имЂет свой ум голова;

Всякому сердцу своя есть любовь,

Всякому горлу свой есть вкус каков,

А мнЂ одна только в свЂтЂ дума,

А мнЂ одно только не йдет с ума.

Петр для чинов углы панскіи трет,

Федька-купец при аршинЂ все лжет.

Тот строит дом свой на новый манЂр,

Тот все в процентах, пожалуй, повЂрь!

А мнЂ одна только в свЂтЂ дума,

А мнЂ одно только не йдет с ума.

Тот непрестанно стягает грунта,

Сей иностранны заводит скота.

ТЂ формируют на ловлю собак,

Сих шумит дом от гостей, как кабак, –

А мнЂ одна только в свЂтЂ дума,

А мнЂ одно только не йдет с ума.

Строит на свой тон юриста права,

С диспут студенту трещит голова.

ТЂх безпокоит Венерин амур,

Всякому голову мучит свой дур, –

А мнЂ одна только в свЂтЂ дума,

Как бы умерти мнЂ не без ума.

Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царских волосов,

Ты не глядиш, гдЂ мужик, а гдЂ царь, –

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совЂсть, как чистый хрусталь....