Розвиток освіти

На початку ХVII ст. головний осередок українського традиціоналі­стичного культурного руху переміщується з Галичини і Волині на Наддніпрянщину – до Києва. Це було обумовлено кількома обставинами. По-перше, для християн східного обряду з руських зе­мель Речі Посполитої Київ мав статус найважливішого сакрального центру. По-друге, на Наддніпрянській Україні слабше, у порівнянні з Галичиною і Волинню, відчувався польський культурний вплив. По-третє, Київ після тривалого періоду занепаду в пізньому середньо­віччі (зокрема, через катастрофічні руйнації внаслідок захоплення мі­ста монголами в 1240 р. і кримськими татарами в 1482 р.) почав посту­пово від­роджу­ватися: завдяки запровадженню самовряду­вання на магде­бур­зь­кому пра­ві київське міщанство укріпилося політично, соціально та еконо­міч­но, що створювало підґрунтя для розвитку культури.

Київ став вогнищем опозиції церковній унії. Провідну роль в антиунійному спротиві відігравали Києво-Печерська лавра і Київське братство. Головними завданнями інтелектуалів, які гуртувалися навколо них, стали шкільництво і видавнича діяльність.

Київське братство оформилося у 1615 р. У порівнянні з львівськими братчиками воно мало ширший соціальний склад, бо до нього входили не тільки міщани, але і православне духівництво та шляхта. Проте особливо велике значення мав вступ до числа київських братчиків запорозьких козаків на чолі з їх гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Відтоді козацтво починає відігравати провідну роль у соціокультурному житті України, позиціонуючи себе покровителем традиційних культурних цінностей. Завдяки втручанню запорозьких козаків у 1620 р. відбулося відновлення Київської православної митрополії під зверхністю константинопольського патріарха.

Значну підтримку братський рух у Києві отримав від православної української шляхти. 15 жовтня 1615 р. Галшка (Єлизавета) Гулевич, по чоловікові Лозка, представниця старовинного українського шляхетського роду, пожертвувала свій двір у центрі Подолу, що був тоді головним районом Києва, під створення школи і заснування монастиря. На цій землі постав Богоявленський Братський монастир, в якому розмістилася Київська братська школа. Навколо цього культурно-освітнього осередку гуртувалися київські братчики, тому їхня громада отримала назву Богоявленського братства.

Київську братську школу очолювали визначні педагоги та гро­мад­ські діячі. Її першим ректором був київський священик Іван Борець­кий, що у 1620 р. став київським митрополитом (у чернецтві при­йняв ім’я Йов). Згодом на чолі школи стояв Мелетій Смотриць­кий, який був не лише полемістом, але і видатним філологом – автором «Граматики словенської» (Вільно, 1619 р.), що стала першим вітчизня­ним підручником з церковнослов’янського мовознавства. З інших шкільних ректорів варто згадати Касяна Саковича – видатного поета свого часу. Навчальний заклад був чотиримовним – слов’яно-греко-латино-польським. Імовірно, в основу викладання були покладені традиційні для євро­пейського шкільництва з серед­ньо­віччя «сім вільних мис­тецтв» (septem artes liberalis), що поділя­лися на «trivium» – граматика, риторика, діалектика, і «quadrivium» – арифметика, геометрія, музика, астрономія. У школі навчалися діти з різних соціальних верств – шляхти, духівництва, міщанства.

Настоятель Києво-Печерської лаври архімандрит Єлисей Плете­нецький (пом. 1624 р.) на початку ХVII ст. розгорнув в обителі інтенсивну культурницьку діяльність. Він зосередив зусилля на видавничій справі, справедливо вважа­ючи друковане слово головним знаряддям у боротьбі за збереження руської (української) культурної ідентичності. Йому вдалося згуртувати навколо себе низку інтелектуалів, серед яких були: Захарія Копистенський (наступник Плетенецького на посаді лаврського архімандрита), Памво Беринда – друкар («архітипограф») і мовознавець, автор «Лексикону словенороського» – словника церковнослов’янської мови з перекладом і тлумаченням слів українською мовою, Тарасій Земка – типограф і поет тощо.

Плетенецький створив лаврську друкарню, придбавши для неї устаткування типографії у Стрятині. У 1616 р. з лаврської друка­рні вийшло перше київське видання – Часослов. Згодом вийшли дру­ком «Візерунок цнот... Єлисея Плетенецького» (1618 р.) – віршова­ний панегірик лаврському архімандриту, написаний Олександром Миту­рою староукраїнською літературною мовою, та «Анфологіон» (1619 р.) – велика за обсягом (понад півтори тисячі аркушів) літур­гійна книга. У 1627 р. лаврська друкарня опублікувала «Лексикон…» Беринди, що мав вплив на подальший розвиток української лексикографії.

Істотне оновлення київського культурного середовища відбулося під проводом Петра Могили (пом. 1647 р.) – визначного церковного діяча, вихідця з аристократичної православної родини молдавського походження, який з 1627 р. був архімандритом Києво-Печерської лаври, а в 1632/33–1647 рр. – київським митрополитом. Він і його київські сподвижники (Сильвестр Косов, Ігнатій Старушич, Ісая Трофимович-Козловський та ін.) прагнули укріпити позиції православної спільноти в Речі Посполитій на засадах лояльності стосовно польського уряду та активного запозичення культурних здобутків католицького Заходу.

Могилянська доба була позначена інтенсивною різноманітною культурницькою діяльністю. Наочним проявом відродження Києва стали масштабні роботи з ре­ставрації пам’яток церковної архітектури, які до того перебували у стані руйнації. За ініціативою Могили реставрувалися Софія Київська, Десятинна церква, собор Спаса на Берестові тощо.

Важливим напрямом діяльності Могили та його співробітників стало створення богословської та літургійної літератури. Був складений Катехізис («Православне сповідання віри») – виклад основ віровчення православної церкви, прийнятий в усіх православних країнах, що підняло авторитет київської богословської школи. Стислий варіант могилянського катехізису («Зібрання короткої науки про артикули віри») неодноразово видавався у лаврській друкарні та тривалий час користувався значним попитом у навчальних закладах як підручник для вивчення Закону Божого. У 1646 р. у Києві був надрукований Требник – богослужбова книга, при складанні якої враховувалися джерела не лише візантійського походження, але також католицькі та навіть протестантські, що є свідченням знайомства київських богословів з західноєвропейською теологією та використання її досвіду без вузького конфесійного догматизму. При цьому Могила залишався на засадах православної ортодоксії, про що свідчить створений під його керівництвом полемічний трактат «Літос, або Камінь…віри», в якому давалася відсіч західним критикам догматики та обрядовості східно-християнської церкви. Митрополит принципово не відкидав унії з католицизмом, однак вбачав її можливість лише на екуменічних засадах. Слід зазначити, що могилянський гурток враховував значну полонізацію мовного середовища в українській культурі того часу, тому з’являється практика друкування книг польською мовою, серед яких були такі важливі видання, як «Патерикон» Сильвестра Косова (1635 р.) – переклад оповідань з Києво-Печерського патерика, а також «Тератургіма» печерського ченця Афанасія Кальнофойського, що містила численні матеріали про Києво-Печерську лавру і гравюри з видами Києва.

Значну увагу Могила приділяв шкільництву, де відбива­лися його погляди на синтез західних і східних засад в українській культурі: вітчизняний зміст у європейському (польському, якщо ка­зати точніше) форматі. У 1631 р. у приміщеннях Троїцького монастиря при Києво-Печерській лаврі митрополит заснував школу. В ній виклада­лися традиційні «сім вільних мистецтв». На чолі її були най­ближчі співробітники Могили – Ісая Трофимович-Козловський (ректор) і Сильвестр Косов (префект). Цей навчальний заклад в історіог­рафії відомий як Лаврська школа або гімназія. Проте її ство­рення викликало невдоволення з боку Київського братства, яке мало свою власну школу, адже між обома навчальними закладами неод­мінно мала б виникнути недоречна конкуренція. Зрештою Могила був змушений піти на компроміс з братчиками, наслідками якого стали відмова від окремої Лаврської школи і заснування у 1632 р. об’єднаного навчального закладу – Київського братського колегіуму. Він розмістився у приміщеннях Братської школи у Богоявленському Братському монастирі. Згодом ця школа була відома під назвою Ки­єво-Могилянського колегіуму, а з середини XVII ст. йменувалася академією, відповідаючи рівню європейських вищих навчальних закладів.

Києво-Могилянська академія була провідним освітнім і науковим осередком загальноукраїнського масш­табу ранньонового часу. На­вчання в академії мало гуманітарний характер, з особливою увагою до мовознавчої підготовки (латинської, староукраїнської, церковно­слов’янської, грецької, польської). З її вихованців утворився прошарок військових канцеляристів – освіченої бюрократії, яка працювала у центральних і місцевих адміністративних інституціях Гетьманщини. З цього середовища вийшла ціла низка видатних культурних діячів України – письменників, істориків. Крім того, вихованці академії поповнювали лави мандрівних дяків – специфічної соціальної групи у населенні Гетьманщини, яку можна порівняти з середньовічними західноєвропейськими вагантами. Це були студенти, які не завершили навчання, не влаштувалися на службу, не мали постійної роботи, мандрували містами і селами України, охочі до усіляких задоволень, але змушені здебільшого злидарювати, з легковажним, часом цинічним ставленням до життя, готові до будь-яких занять, де могли б згодитися їхні скромні знання і вміння – читати, писати, рахувати, віршувати, співати і ще, можливо, малювати. Проте це були носії сміхової культури, творці гумористичної бурлескної поезії – видатного явища доби українського бароко.

Традиції київського шкільництва поширювалися в українських зем­лях. Ще за життя Петра Могили за зразком Київської колегії були утворені школи у Кременці (1636 р.), Вінниці (1638 р.), Гощі (1639 р.) тощо, але ці навчальні заклади занепали під час Хмельниччини. Згодом на козацьких українських землях були утворені колегіуми у Чернігові (1700 р.), Харкові (1731 р.) і Переяславі (1738 р.).

Грамотність населення була на середину XVII ст. масовим яви­щем, принаймні на Наддніпрянській Україні. Свідчення про це зали­шив Павло Алепський – сирієць, православний церковний діяч, який у 1654 р. мандрував територією Наддніпрянщини. У своїх подорож­них нотатках він зазначав, що у землях українських козаків скрізь йому доводилося бачити «прекрасну рису: усі вони, за виключен­ням небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і доньок, вмі­ють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх вештатися вулицями як неуків».

У XVІII ст. у Гетьманщині та на Слобожанщині існувала розгалужена мережа початкових шкіл, у яких вчителювали дяки («дяківські школи»). За даними на середину XVІII ст. на Лівобережній Україні одна школи припадала приблизно на тисячу осіб населення – це був високий показник, принаймні у порівнянні з іншими регіонами Російської імперії. Дяківські школи перебували на утриманні громад, що є свідченням усвідомлення населенням суспільної користі від шкільної освіти.

На українських землях, які впродовж XVII–XVІII ст. залишалися під владою Речі Посполитої, освітню місію виконували ченці уніатського ордену василіан, створеного у 1607 р. за ініціативою уніатського київського митрополита Йосифа Велямина Рутського. Крім того, на українських територіях під польською владою у ранньоновий час діяла мережа навчальних закладів римо-католицьких чернечих орденів – єзуїтів (їм належала Львівська колегія, яка у 1661 р. одержала від польського короля Яна Казимира «гідність академії та титул університету»), а також піарів. Усі ці школи були призначені переважно для дітей із шляхетського середовища.