Інтеграція України до загальноросійського культурного простору

Впродовж XVІII ст. культурна ситуація у Лівобережній Україні іс­тотно змінювалася, що було пов’язано зі знищенням російсь­ким абсолютистським урядом автономії українських земель (Гетьманщини, Слобожанщини, Запоріжжя). Наступ на українську культурну самобутність розпочався з підпорядкування у 1686 р. Київсь­кої митрополії Московському патріархату. Це призвело до того, що контроль за духовним життям православних українців переб­рав на себе російський уряд, оскільки внаслідок реформ Петра І церква перетворилася в одне з держав­них відомств. Відтоді розпочинається російщення українсь­кого культурного простору. У 1720 р. забороняється друк книг староукраїнською мовою, а до кінця XVІII ст. її було витіс­нено з церковних відправ та освіти.

Із зведенням України до рівня пересічних провінцій Російської імперії йде провінціалізація української культури. Це обумовлювалося відтоком кращих інтелектуальних сил і митців з України до провідних імперських культурних осередків Петербурга і Москви, позаяк на батьківщині вони мали усе менше можливостей для реалізації свого творчого потенціалу і кар’єрного зростання.

Прикметним було зменшення ваги Києво-Могилянської акаде­мії в українському культурному просторі в другій половині XVІII ст. Поступово вона перетворювалася на суто духовний вищий навчаль­ний заклад для підготовки церковнослужителів. Навчання у ній мало схоластичний характер, тоді як суспільство потребувало кваліфікова­них спеціалістів – лікарів, правників тощо. Тому українська молодь, яка бажала здобути світську вищу освіту, відкриває для себе західноєвропейські університети, особливо в Німеччині, де університет­ська освіта на той час перебувала на високому рівні. Крім того, молоді українці почали користуватися російськими вищими шко­лами, такими як Академічний університет при Петербурзькій Акаде­мії наук, Московський університет, медико-хірургічні училища у Петер­бурзі та Москві тощо.

Внаслідок інтеграції України до загальноросійського культур­ного простору ментальність українців роздвоюється: їхня українська (або «малоро­сійська», за тодішніми офіційними термінами) ідентич­ність сполуча­ється з російською імперською лояльністю. Типологі­чно ці «росіяни малоросійського похо­дження» були схожі на «рутен­ців польської національності» рубежу пізнього середньовіччя і ран­нього нового часу.

Слід зауважити, що загальноросійська культура з реформаторських часів Пе­тра І розбудовувалася у значній мірі зусил­лями українців. Так, од­ним з головних ідеологів російського абсолюти­зму був єпископ Фео­фан Прокопович – киянин за походжен­ням, вихованець і викладач Києво-Могилянської академії. Великий внесок у розвиток російської літератури у XVІII ст. зробили письменники і перекладачі українського похо­джен­ня: Іполит та Іван Богдановичі, Григорій Брайко, Федір Тумансь­кий, Григорій Козицький, Микола Мотоніс, Василь Рубан, Василь Капніст, Григорій Полетика. Не менш вагомим був український внесок у започаткування класичної музичної традиції в Росії: Максим Березовський і Дмитро Бортнянський стояли біля витоків російської опери і створили видатні твори для хорового духовного співу. Тривалий час українські співаки панували у Придворній капелі у Петербурзі – найкращому російському професійному хоровому колективі XVІII ст. На формування академічного живопису в Росії мали визначальний вплив художники українського походження, що працювали у Петербурзі – засновник історичного жанру в російському образотворчому мистецтві Антон Лосенко («Володимир перед Рогнідою», 1770 р.), майстри парадного та камерного портретів Володимир Боровиковський і Дмитро Левицький.

Значну роль відігравали мислителі українського походження у пропагуванні у Росії європейської ідеології Просвітництва, в основі якої була філософія раціоналізму, що визнавала розум єдиним інструментом пізнання і підставою для людської життєдіяльності. Доба Просвітництва ознаменувалася поширенням в європейському цивілізаційному просторі уявлень про права людини і розподіл влади – засад лібералізму. Ці ідеї одним з перших в Росії почав поширювати професор юриспруденції Московського університету Семен Десницький – ніжинський міщанин за походженням, який здобув вищу освіту у Великій Британії (доктор права університету Глазго), де, між іншим, навчався у знаменитого економіста і філософа Адама Сміта.

Просвітництво сприяло секуляризації культурного життя, витіснивши церкву на його периферію. Ідеологія європейського Просвітництва знаходила прихильників серед українського дворянства. Історик і громадський діяч Микола Костомаров, згадуючи про свого батька Івана (1769–1828) – поміщика із Слобожанщини, писав: «Улюбленими творами його були праці Вольтера, Д’Аламбера, Дідро та інших енциклопедистів XVIII ст.; особливо же він виказував до особистості Вольтера повагу, що доходила до благоговіння. Таке спрямування виробило з нього тип старинного вільнодумця. Він фанатично віддався матеріалістичному вченню і став вирізнятися крайнім невір’ям, хоча згідно зі своїм учителем розум його коливався між цілковитим атеїзмом і деїзмом».