Мистецьке життя

З початку XVII ст. мистецтво в українських землях розвивалося в контексті барокової естетики. Завершенням доби бароко став стиль рококо (від франц. rocaille – мушля, яка була типовим елементом декорування), що охоплює середину XVIІI ст. і характеризується витонченою розкішшю, легкістю і грайливістю (особливо яскраво ця стилістика проявилася в інтер’єрах і творах декоративно-ужиткового мистецтва).

Барокова архітектура в Україні мала суттєві регіональні особливо­сті. Найбільш ранні пам’ятки її з’явилися у західноукраїнських землях на основі пізньоренесансного маньєризму. Типові барокові риси (пишність тощо) помітні у львівській архітектурі рубежу XVI–XVII ст., зокрема у каплиці Боїмів. Згодом Львів збагатився низ­кою видатних барокових споруд, серед яких виділяються ком­плекс монастиря бернардинів, Домініканський костел, собор св. Юра, Коро­лівський арсенал. У пізніх барокових формах зведений Успенський собор Почаївської лаври. Видатною пам’яткою барокової палацової архітек­тури є замок у Підгірцях. Стилістично західноукраїнська баро­кова архітектура була близькою до класичних зразків «єзуїтсь­кого бароко» у католицьких країнах Європи (Італія, володіння Габсбургів, Польща, Південна і Західна Німеччина тощо).

В останній третині XVII ст. на Наддніпрянській Україні в архітек­турі роз­вивається оригінальний стилістичний напрям – «україн­ське ба­роко». У порівнянні з «єзуїтським бароко» він був стрима­нішим, лаконіч­ним, враховував давньоруські архітектурні тради­ції. Завдяки широкій фінансовій підтримці з боку гетьмана Івана Мазепи та інших представників козацької старшини у Наддніпрян­щині на межі XVII–XVІII ст. українське бароко досягає розквіту. У бароковому стилі були перебудовані пам’ятки архітектури домонгольсь­кої Русі (в Києві – Софійський собор, Троїцька надбрамна церква та Успенсь­кий собор Києво-Печерської лаври, Михай­лівський собор Михайлівсь­кого Золотоверхого монастиря, Кири­лівська церква, у Черні­гові – Успенський собор Єлецького монас­тиря, Іллінська церква тощо). Крім того, розгортається будівниц­тво нових барокових спо­руд. Видатними пам’ятками українського бароко мазепинської доби були: в Києві – Микільський собор, церква Всіх Святих над Економіч­ною брамою Києво-Печерської лаври, Богоявленський со­бор Братського монастиря, Георгіївський собор Видубицького монас­тиря, у Чернігові – Катерининська церква, комплекс будівель колегі­уму, величний Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря, у Полтаві – Хресто­воздвиженський собор тощо. На схід від Гетьман­щини українське бароко процвітало на Слобожанщині – Покровський собор у Харкові та ін.

Надалі до другої половини XVIII ст. на Наддніпрянській Україні розвивалася традиції українського бароко, але під впливом російської барокової архітектури, яка орієнтувалася з часів Петра І на західноєвропейські зразки (німецькі, італійські). Спадкоємцями будівничих традицій мазепинської доби були Іван Григорович-Барський (1713–1785), що працював переважно у Києві, де на Подолі звів Покровську церкву (1766 р.) і церкву Миколи Набережного (1782 р.), та Степан Ковнір (1695–1786), який створив у Києво-Печерській лаврі Ковнірівський корпус, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах.

До визначних споруд пізнього бароко належать зведені у середині XVIII ст. в Києві Маріїнський палац та Андріївська церква (за проектом італійського архітектора на російській службі Франческо Бартоломео Растреллі, керівник будівництва – російський архітектор Іван Федорович Мічурін), Кловський палац (споруджений зодчим німецького походження Йоганном Готфрідом Шеделєм за участю російського архітектора Петра Васильовича Нейолова та українця С. Ковніра), Велика лаврська дзвіниця (робота Й. Г. Шеделя). В Україні працював видатний російський архітектор Андрій Васильович Квасов, який виконував масштабні замовлення родини Розумовських: керував забудовою Глухова і Батурина, звів собор Різдва Богородиці у Козельці – шедевр пізнього українського бароко.

Унікальним явищем в українській архітектурі раннього нового часу було зведення дерев’яних церков. У них органічно поєднувалися традиції пізньосередньовічного дерев’яного сакрального зодчества з естетичними канонами українського бароко. Впродовж другої половини XVIII ст. важливим осередком розвитку народного церковного будівництва була Слобожанщина, де утворилася оригінальна Лиманська школа дерев’яного зодчества (її пам’ятки знаходилися в районі с. Лиман біля Змієва на Харківщині, але жодна з них не збереглася до нашого часу). Шедевром дерев’яної церковної архітектури став Троїцький собор у Новомосковську (у XVIII ст. – Самара, нині Дніпропетровська область), зведений у 1778 р. народним майстром зі Слобожанщини Якимом Погребняком під покровительством запорозького козацтва.

Для образотворчого мистецтва доби бароко був характерний розви­ток портретного живопису. На теренах Речі Посполитої, зок­рема в її українських володіннях, поширюється так званий «сарматсь­кий портрет». Він виник внаслідок поширення у Польщі раннього нового часу ідеології сарматизму, в основі котрої була міфоло­гема про походження польської шляхти начебто від античних сарматів. З сарматською спадщиною пов’язувалися чесноти, які скла­дали етичний ідеал польського шляхтича – волелюбність, звитяга, муж­ність, щирість, гостинність. Сарматизм обґрунтував «шляхетську золоту вольність», тобто всевладдя шляхти у політичній системі Речі Посполитої. Він спричинив появу особливого стилю поведінки – культи­вування громадянської активності, галантне поводження з жін­ками, бенкетування як засіб зміцнення соціальних зв’язків, оригінальне «сарматське» вбра­ння (жупан, шаровари, шабля). У портретному живописі сарматизм мав власний естетичний канон – реалізм у зображенні шляхтича-сармата, який іноді переходив у гротеск. Особливим різновидом сарматського портрету був натрунний портрет – зображення покійника на торцевій частині труни.

Польський шляхетський сарматизм мав певний вплив на культурне життя Гетьманщини, особливо на рубежі XVII–XVIIІ ст. – у добу гетьманування І. Мазепи. Під впливом польського сарматського портрету розвивався український портретний живопис, оскільки козацька старшина, що поступово перетворювалася на дворянство, бажала наслідувати етичні та естетичні ідеали соціально і культурно близького до неї польського шляхетства.

Видатним явищем в українському образотворчому мистецтві є бароковий іконопис. У барокових іконах зводиться нанівець середньовічний аскетизм, натомість вони сповнені життєрадісності, зображення на них стають більш реалістичними, з’являються мирські атрибути у вбранні персонажів, пейзажі як тло. Барокові риси з’являються в західноукраїнському іконописі у першій половині XVII ст., зокрема у творчості львівського майстра Миколи Петрахновича, ікони якого прикрашали Успенську церкву у Львові. На другу половину XVII ст. припадає творчість видатного галицького художника Івана Рутковича, шедевром котрого є Жовківський іконостас (1697–1699 рр.). В Галичині та на Волині працював талановитий іконописець Йов Кондзелевич – уродженець Жовкви, чернець Білостоцького монастиря поблизу Луцька, найвидатнішим творінням якого є Богородчанський іконостас (1698–1705 рр., створений для Воздвиженської церкви галицького Минявського скиту, а в 1785 р., з ліквідацією австрійською владою цієї обителі, перенесений до Троїцької церкви містечка Богородчани). Вторгнення світського начала у сакральний живопис можна побачити на прикладі парних зображень святих Варвари і Катерини та Уляни й Анастасії, що входили до іконостасу однієї з церков Північної Гетьманщини (середина XVIІI ст.) – перед глядачем постають не аскетичні мучениці, а сповнені життєвої сили молоді жінки у пишному одязі. Поширюється практика вміщення в композицію ікон портретів замовників, зокрема козацьких старшин (наприклад, ікона Розп’яття з зображенням лубенського полковника Леонтія Свічки, кін. XVII ст.).

У добу бароко оновлюється тематика іконопису, до якого проникають сюжети, не відомі у середньовічному сакральному образотворчому мистецтві – «Втеча Марії та Йосипа до Єгипту», «Воскреслий Христос і Марія Магдалина», «Упізнання Христа двома учнями по дорозі до Емауса», «Зустріч Марії та Єлизавети». Символізм, притаманний бароковій ментальності, призвів до появи в іконописі алегоричних сюжетів типу «Христос – Виноградар», «Христос – Пелікан», «Христос – Невсипуще Око». Гідним оздобленням для пишних барокових ікон були тогочасні розкішно оформлені іконостаси – шедеври роботи українських різьбярів по дереву, наприклад іконостас з густим рослинним орнаментом у Софії Київській (сер. XVIІI ст.).

Видатним скульптором доби пізнього бароко середини XVIІI ст. був Йоганн Георг Пінзель – митець німецького походження, що працював у Галичині. Його твори, а це здебільшого зображення персонажів із священної та церковної історії (святих тощо), а також з античної міфології, відрізняються напруженою емоційністю і динамічністю. Вони прикрашали ратушу у Бучачі, собор св. Юра у Львові, костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у Городенці тощо (колекція робіт митця складає Музей сакральної барокової скульптури Пінзеля, що є філіалом Львівської національної галереї мистецтв; важливу роль у збереженні та популяризації творчої спадщини скульптора відіграв український мистецтвознавець Борис Возницький (1926–2012)).

На рубежі XVIІ–XVIІI ст. настає розквіт мистецтва гравюри, головним осередком якого був Київ, де працювали такі визначні майстри-гравери, як брати Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Мигура, Іван Щирський. Гравюри прикрашали друковані видання (наприклад, «Печерський патерик», виданий у лаврській друкарні у 1702 р. з гравюрами Л. Тарасевича). Цінний з історичної та мистецької точок зору цикл гравюр був створений для вшанування меценатської діяльності гетьмана І. Мазепи. Загалом бароковій українській гравюрі притаманні алегоричність і символізм.

У ранньоновий час в українській культурі розвивається новий напрям – театральне мистецтво. Воно особливо відповідало бароковому світовідчуттю, в якому світ уподібнювався театру, а люди – акторам. В Україні поширюється шкільний театр, де вистави створювалися зусиллями студентів, а тексти для них писалися викладачами. Головним осередком шкільного театру з другої половини XVIІ ст. стала Києво-Могилянська академія. Вистави поділялися на дві частини – драми та інтермедії. Драматичні вистави здебільшого мали релігійний зміст і пов’язувалися з головними церковними святами – Різдвом і Великоднем. Серед шкільних драм виділяється твір Георгія Кониського «Воскресіння мертвих», в якому порушується тема соціальної несправедливості. Феофан Прокопович є автором історичної драми «Володимир», присвяченої хрещенню Русі. Інтермедії були сценками сатирично-побутової тематики, які демонструвалися у перервах між діями драми. Для досягнення комічного ефекту використовувалися пародія, шарж, гротеск, бурлеск. Дійовими особами в інтермедіях були типові представники різних соціальних і національних груп – селяни, козаки, солдати, школярі, цигани, литвини (білоруси), євреї-шинкарі, а також чорт, смерть та інші алегорично-міфологічні образи. Наприкінці XVI ст. в українських землях з’являється народний ляльковий театр – вертеп. Вистави у ньому, як і в шкільному театрі, поділялися на драму, тематично прив’язану до євангельських оповідань про народження Христа, побиття немовлят тощо, та інтермедію, але сюжет і композиція були більш примітивні, пристосовані до невибагливих смаків низів суспільства – пересічних міщан і селян. Втім, у вертепних виставах, як і в шкільних інтермедіях, слід вбачати прояв барокової сміхової культури.

У музичній культурі ранньонового часу поширюється багатоголосний партесний спів, на основі якого розвивається жанр духовного хорового концерту. Теоретиком партесного співу був музикант українського походження Микола Дилецький, який у 1677 р. у Смоленську в Росії видав «Грамматику пения мусикийского». Великим майстром духовної хорової музики був киянин Артем Ведель (1767–1808) – автор такого шедевру, як «Покаянія отверзи ми двери». Розповсюдженими різновидами пісенної творчості стали канти і псальми, що виконувалися ансамблями співаків без інструментального супроводу (акапельно). Вони мали різноманітну тематику – релігійну, любовно-ліричну, сатирично-побутову тощо. Помітне місце в музичному мистецтві ранньонової доби займали історичні пісні та думи, в яких оспівувалася боротьба українського народу проти поляків, турок, кримських татар, а сюжетний матеріал для їх створення брався з визначних історичних подій XVIІ–XVIІI ст. – Хмельниччини, гайдамацьких повстань тощо. Носіями народних музичних традицій були кобзарі. Важливим осередком музичної культури була Києво-Могилянська академія, серед студентів якої культивувався хоровий спів. Існували професійні об’єднання музикантів – музичні цехи у містах. Такий цех, зокрема, функціонував у Києві. Тут була магістратська капела, при якій з 1768 р. працювала музична школа. Розвитку фахової музичної освіти в Україні сприяло створення у 1738 р. Глухівської музичної школи, завданням якої була підготовка співаків для Придворної капели у Петербурзі.