Розділ перший

Анджей Сапковський

ЧАС ПОГОРДИ

Том 2.

Коментований переклад з польської don pedro – Ростислава Лещишина

Анджей Сапковський

Відьмани, інакше відьмаки серед Нордлінгів [1] (див.) таємнича і елітарна каста жерців-воїтелів, ймовірно відгалуження друїдів (див.). Наділені у народній уяві магічними чи надлюдськими здібностями, займались боротьбою проти злих духів, потвор і всіляких темних сил. Насправді, майстерно володіючи зброєю, використовувались володарями Півночі у міжплемінній боротьбі, яка між ними точились. У бою вони впадали у транс, викликаний, як вважається, самонавіюванням чи одурманюючими засобами, бились зі сліпою енергією, у цей час цілком невразливі до болю і навіть серйозних ран, що викликало чутки про їх надприродну силу. Теорія, згідно якої вони мали бути продуктами мутації чи генної інженерії, не знайшла підтвердження. Вони є героями численних переказів Нордлінгів (пор. Ф. Деланхой, «Міти і легенди народів Півночі»).

Еффенберг і Тальбот

Encyclopaedia Maxima Mundi, том XV

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Для того, щоб заробляти на життя як кінний гонець, зазвичай казав Аплегатт молодикам, що вступали на службу, потрібні дві речі – золота голова і залізна дупа.

Золота голова є необхідна, повчав молодих гінців Аплегатт, бо під вбранням, у пласкій, припасованій до голих грудей шкіряній сакві гонець возить тільки відомості меншої ваги, які без страху можна довірити зрадливому паперові чи пергаментові. Справді важливі, секретні звістки, такі, від яких багато залежить, гонець мусить запам’ятати і повторити кому треба. Слово в слово, а іноді ці слова непрості. Вимовити тяжко, а ще важче запам’ятати. Щоб запам’ятати, щоб не помилитись при повторенні треба справді мати золоту голову.

А що дає залізна срака, ого, це кожен гонець швидко усвідомлював сам. Коли йому доведеться провести у сідлі три дні і три ночі, товктися сто чи й двісті миль битими шляхами, а часом, коли треба, й путівцями. Ха, певно, не безперервно сидять у сідлі, часом злазять, відпочиваючи. Бо людина все витримає, але кінь ні. Але коли після відпочинку треба знову у сідло, здається, що, дупа кричить: «Рятунку, убивають!».

А кому зараз потрібні кінні гонці, пане Аплегатт, іноді глузували молоді. З Венгербергу до Визіми, наприклад, ніхто не доскаче швидше, аніж за чотири, чи й п’ять днів, хай би й на найшвидших конях скакав. А чародію з Венгербергу скільки треба, щоб переказати магічну звістку до чародія з Визіми? Півгодини, або й ще менше. Гінцеві може кінь згинути. Його можуть пограбувати, чи убити Білки, роздерти вовки чи грифи. Був гонець – і нема гінця. А чорнокнижна вістка завжди дійде, дороги не втратить, не спізниться, ані загубиться. Нащо гінці, якщо всюди чародії, при кожному королівському дворі? Непотрібні вже гінці, пане Аплегатте.

Якийсь час Аплегатт теж думав, що він вже нікому непотрібен. Мав тридцять шість років, був малий, але сильний і жилавий, роботи не боявся, і звичайно, мав золоту голову. Міг знайти собі нішу роботу, щоб утримувати себе і дружину, та відкласти трохи грошей на посаг для двох ще незаміжніх доньок, щоб могти й далі допомагати тій заміжній, чоловік якої, безнадійний телепень, взагалі нічим не цікавився. Але Аплегатт не хотів і не уявляв собі іншої роботи. Був королівським кінним гінцем.

І раптом, після тривалого періоду забуття і принизливого безділля, Аплегатт знову став потрібним. Гостинці[2] і лісові просіки знову задзвеніли від копит. Гінці, як за давніх часів, знову почали перетинати край, носячи звістки від міста до міста.

Аплегатт знав, чому так було. Знав багато, а чув ще більше. Від нього очікували, що зміст переказаних звісток негайно викине з пам’яті, забуде про нього, так, щоб не міг собі пригадати навіть на тортурах. Але Аплегатт пам’ятав. І знав, чому королі раптом перестали встановлювати зв’язок за допомогою магії і магіків. Відомості, які перевозили гінці, мали залишитись таємницею для чародіїв. Королі раптом перестали довіряти магам, припинили звіряти їм свої секрети.

Що було причиною раптового охолодження приязні королів і чародіїв, того Аплегатт не знав і це його не надто обходило. Так як королі, так і магіки були, на його думку, істотами незбагненними, непередбачуваними у діях – особливо коли часи робились важкими. А те, що часи наставали важкі, нескладно було зауважити, перетинаючи край від міста до міста, від замку до замку, від королівства до королівства.

На дорогах було повно війська. Що крок натикався на колони піхоти чи кінноти, а кожен зустрічний комендант був знервований, заклопотаний, нерозбірливий і такий пихатий, наче доля всього світу залежала від нього одного. Так само міста і замки були повними збройних людей, там день і ніч тривала гарячкова біганина. Зазвичай невловимі бурграфи і каштеляни тепер безперервно гасали мурами і дитинцями, злі наче оси перед бурею, дерлись, лаялись, віддавали накази, роздавали копняки. До твердинь і гарнізонів вдень і вночі тягнулись сильні колони навантажених возів, повертаючись назад порожніми, їдучи швидко і порожняком. Збивали пилюку гостинцями цілі стада грайливих триліток[3]. Не звиклі ще до вудил, до збройного їздця, коники весело користувались останніми днями свободи, приносячи конюхам багато додаткової роботи, а решті подорожніх чимало клопоту.

Коротко кажучи, у гарячому, нерухому повітрі висіла війна.

Аплегатт підвівся у стременах, роззирнувся. У долині, біля підніжжя пагорба, блищала ріка, різко звиваючись серед лук і куп дерев. За рікою, на півдні, простягались ліси. Гонець пришпорив коня. Час квапив.

Він був у дорозі два дні. Королівський наказ і пошта дістали його у Хаггі, де він відпочивав після повернення з Третогору. Вперто опустивши носа, галопуючи гостинцем вздовж лівого берега Понтару, перетнув кордон з Темерією перед світанком, а тепер, опівдні наступного дня, вже був над берегом Ісменю. Якби король Фольтест був у Визимі, Аплегатт доставив би йому послання ще цієї ночі. На жаль, короля не було столиці – перебував на півдні краю, у Маріборжі, віддаленому від Визіми на близько двісті миль. Аплегатт знав про це, тому в околицях Білого мосту полишив гостинець, що вів на Захід, і поїхав лісами, у напрямку Елландеру. Дещо ризикував. У лісах ще бродили Білки, біда тому, хто потрапляв їм до рук, чи підставлявся під лук. Але королівський гонець мусить ризикувати. Така служба.

Легко форсував ріку – від червня не дощило, вода у спеку значно впала. Тримаючись з краю лісу, втрапив на шлях, що виходив з Визіми на південний схід, у бік червонолюдських гут, кузень і поселень у Масиві Махакам. Шляхом тягнулись вози, часто траплялись кінні під’їзди. Аплегатт полегшено зітхнув. Там, де було людно, не було Scoia'tael. Кампанія проти ельфів, що боролись з людьми, тривала у Темерії вже рік, переслідувані по лісах більчині команди поділились на менші групки, а менші групки тримались подалі від жвавих доріг і не влаштовували на них засідок.

Перед вечором був вже на західному кордоні князівства Елландер, на перехресті в околицях села Завада, звідки мав просту і безпечну дорогу до Марібору – сорок дві милі битим, пожвавленим трактом. На перехресті була корчма. Вирішив дати відпочити коневі і собі. Знав, що якщо вирушить на світанку, то навіть без особливого виснаження верхівця ще перед заходом сонця побачить срібно-чорні прапорці на червоних дахах веж Маріборзького замку.

Він розсідлав кобилу і сам її опорядив, наказав пахолкові принести їсти. Був королівським гінцем, а королівський гонець нікому не дозволяє торкнутись свого коня. З’їв солідну порцію яєчні з ковбасою і чвертку петльованого[4] хліба, випив кварту пива. Послухав плітки. Різноманітні. У корчмі перебували подорожні з усіх сторін світу.

У Доль Ангрі, довідався Аплегатт, знову дійшло до інцидентів, знову лірійський підрозділ кавалерії зіткнувся на кордоні з нільфгаардським роз’їздом, знову Меве, королева Лірії, дуже голосно звинуватила Нільфгаард у провокації і закликала короля Демавенда з Аердіна на допомогу. У Третогорі відбулась публічна страта реданського барона, який таємно зносився з емісарами нільфгаардського імператора Емгира. У Каедвені з’єднана у дужий підрозділ команда Scoia'tael вчинила різанину у форті Лейка. Як відплату за цю мордовню людність Ард Каррайгу здійснила погроми, винищивши біля сотні нелюдів, які мешкали у столиці.

У Темерії, розповідали купці, що їхали з півдня, панує смуток і жалоба серед цинтрійських емігрантів, зібраних під штандартами маршалка Віссегерда. Бо підтвердилась страшна звістка про смерть Левенятка, князівни Цирілла, останньої з крові королеви Каланте, прозваної Левицею з Цинтри.

Також оповідали кілька ще страшніших, зловісніших пліток. Ось за декілька сіл у околицях Альдерсбергу дійні корови раптом почали порскати з вим’я кров’ю, а на світанку бачено у імлі Діву Мору, провісницю страшної загибелі. У Бругге, в околицях Лісу Брокілон, забороненого королівства лісових дріад, з’явився Дикий Гін, галопуюча небесами процесія відьом, а Дикий гін, як загальновідомо, завжди передвіщає війну. А з мису Бремервурд помічено примарний корабель, а на його облавку упиря – чорного лицаря у оздобленому крилами хижого птаха шоломі…

Гонець не прислухався більше, був надто змучений. Пішов до загальної спальної кімнати, звалився на лежанку і заснув як колода.

Вдосвіта встав. Коли вийшов на подвір’я, трохи здивувався – він не був першим, хто вирушав у дорогу, а таке рідко траплялось. Біля криниці стояв осідланий карий огир, а поряд, при кориті, мила руки жінка у чоловічому вбранні. Почувши кроки Аплегатта, жінка повернулась, мокрими долонями мокрими долонями зібрала і відкинула назад буйне чорне волосся. Гонець вклонився. Жінка злегка кивнула головою.

Заходячи до стайні, ледь не зіткнувся з іншою ранньою пташкою, якою була молода дівчина у оксамитовому береті, яка саме виводила на подвір’я кобилу в яблуках. Дівчина терла обличчя і позіхала, спираючись в бік верхівця.

- Ой, ой - пробурмотіла вона, минаючи гінця. – хіба що на коні посплю… Засну, як вночі… Уааууа…

- Холод тебе збадьорить, коли поженеш кобилку клусом – гречно сказав Аплегатт, стягуючи сідло з балки. – Щасливої дороги, панночко.

Дівчина повернулась і подивилась на нього, як ніби тільки зараз його зауважила. Очі мала великі і зелені, як смарагди. Аплегатт накинув черпакна коня.

- Зичу щасливої дороги – повторив. Зазвичай не був емоційний чи велемовний, але тепер відчув потребу у спілкуванні з ближнім, навіть якщо тим ближнім була звичайна заспана шмаркачка. Цьому може сприяли довгі дні самотності на шляху, а може те, що шмаркачка нагадувала його середульшу доньку.

- Нехай вас бережуть боги – додав – від випадку і злої пригоди. Ви дві самі і при тому жінки… А часи зараз недобрі. Всюди на гостинцях чигає небезпека…

Дівчина ширше відкрила зелені очі. Гонець відчув холод на спині, його прошило тремтіння.

- Небезпека… - раптом озвалась дівчина дивним, зміненим голосом. – Небезпека є тиха. Не почуєш, коли надлетить на сірих перах. Я мала сон. Пісок… Пісок був гарячий від сонця…

- Що? – Аплегатт завмер з впертим у живіт сідлом. – Що ти кажеш, панночко? Який пісок?

Дівчина сильно здригнулась, потерла обличчя. Кобила в яблуках трусонула головою.

- Цирі! – різко закричала чорноволоса жінка з подвір’я, поправляючи підпругу і в’юки карого жеребця. – Поспішай!

Дівчина позіхнула, подивилась на Аплегатта, моргнула, справляючи враження здивованої його присутністю у стайні. Гонець мовчав.

- Цирі – повторила жінка. – Заснула там?

- Вже йду, пані Єнніфер!

Коли Аплегатт врешті осідлав коня і виводив його на подвір’я, за жінкою і дівчиною не було вже й сліду. Когут протяжно запіяв і хрипло розгавкався пес, серед дерев озвалась зозуля. Гонець скочив у сідло. Пригадав собі раптом зелені очі заспаної дівчини, її дивні слова. Тиха небезпека? Сірі пера? Гарячий пісок? Певно несповна розуму була дівка, подумав. Видно, багато таких зараз, божевільних дівок, скривджених у воєнні дні мародерами чи іншими гультяями… Так, точно божевільна. А може тільки сонна, вирвана зі сну, не прокинулась ще? Дивовижно, які марення не раз люди плетуть, коли на світанні затримуєшся між сном і дійсністю.

Його знову прошило тремтіння, а між лопатками озвалась біль. Помасажував кулаками плечі.

Як тільки опинився на маріборзькому тракті, дав коневі п’ятами у боки і пішов у галоп. Час квапив.

*******

У Маріборжі гонець не відпочивав довго – дня не минуло, а вітер знову свистів йому у вухах. Новий кінь, шпакуватий жеребець з маріборзької стайні, гнав швидко, витягаючи шию і замітаючи хвостом. Миготіли придорожні верби. Груди Аплегатт обтяжувала саква з дипломатичною поштою. Зад болів.

- Тьху, а щоб ти собі карк скрутив, лихач трахнутий! – вереснув йому услід візник, тягнучи поводи запрягу, який сполошив чвалуючий жеребець. – Дивіться на нього, як жене, наче йому смерть п’яти лиже! А впади, впади, шаленцю, і жодної кістки не позбираєш!

Аплегатт витер око, що засльозилось від гонитви.

Вчора передав королеві Фольтестові листи, а потім проказав таємне послання короля Демавенда.

- Демавенд до Фольтеста, У Доль Ангра все готове. Перебрані чекають на наказ. Обумовлений термін: друга ніч липня по новому місяці. Люди повинні висадитись на той берег двома днями пізніше.

Над гостинцем літали зграї ворон, голосно каркаючи. Летіли на схід, у напрямку Махакаму та Доль Ангра, у бік Венгербергу. Їдучи, гонець повторював у пам’яті слова таємного послання, яке за його посередництвом король Темерії слав королеві Аердіну.

Фольтест до Демавенда. Перше: Притримаймо акцію. Мудрагелі скликали з’їзд, мають зустрітись і радитись на острові Танедд. Той з’їзд може багато змінити. Друге: пошуки Левенятка можна припинити. Підтвердилося. Левенятко мертве.

Аплегатт вдарив жеребця каблуком. Час квапив.

*******

Вузька лісова дорога була загромаджена возами. Аплегатт сповільнився, спокійно підклусував до останнього з довгої колони воза. Одразу зорієнтувався, що не пропхнеться через затор. Про повернення не могло бути й мови, це була б занадто велика втрата часу. Заглиблення у багнисті хащі з метою об’їзду затору теж зовсім його не тішило, Тим більше, що вже сутеніло.

- Що тут сталось? – запитав візників останнього повозу колонни, двох стариганів, з яких один, здавалось, дрімав, а другий помер. – Напад? Білки? Говоріть! Я поспішаю…

Поки хтось з стариганів спромігся відповісти, від невидимої серед лісу голови колони розляглись крики. Візники у поспіху застрибували на вози, шмагали коней і волів за допомоги вишуканих прокльонів. Колона тяжко рушила з місця. Дрімаючий старигань очуняв, ворухнув бородою, цмокнув на мулів і шмагонув їх шлейками по задниці. Старигань, що виглядав на мерця, ожив, відсунув солом’яного капелюха з очей і подивився на Аплегатта.

- Дивіться на нього – сказав. – Поспішаємо. Гей, синку, тобі пощастило. Саме вчасно сюди прискакав.

- Ага – рухнув бородою другий старигань і пришвидшив мулів. – Саме вчасно. Якби ти опівдні приїхав, стояв би якраз з нами, чекав на вільний проїзд. Всім нам швидко, але чекати треба. Як поїдеш, коли тракт замкнений?

- Тракт був перекритий? А з якої причини?

- Страшний людожер з’явився тут, синку. Напав на лицаря, що їхав трактом удвох з пахолком. Потвора зірвала лицареві голову разом з шоломом, а коневі випустив кишки. Пахолок зумів втекти, казав, жах один, що шлях був червоним від юшки…

- Що то був за монстр? – запитав Аплегатт, стримуючи коня, щоб продовжувати розмову з візниками возу, що повз. – Дракон?

- Ні, не дракон – сказав другий старигань, той, що у солом’яному капелюху. – Кажуть, мандигора, чи якось так. Пахолок казав, що летюча бестія, жорстока мантикора. А й затята! Думали, що зжере лицаря і відлетить, але де там! Сіла оно на дорозі, курва мать, і сидить, сичить, зубищами виблискує… Ну, то й закрила шлях, наче корок пляшки, бо хто під’їжджав і бачив потвору, залишав віз і ходу назад. Тоді скупчилось возів на півмилі, а довкола, як сам бачиш, синку, грязюка і мокроти, ані об’їхати, ані повернути. Відтоді й стоїмо…

- Стільки хлопів! – пирхнув гонець. – А стали як дуби! Було взятии сокири та списи і вигнати бестію з дороги, або вбити.

- Ага, пара спробували – промовив кермуючий старигань, підганючи мулів, бо колона рушила швидще. – Трьох червонолюдів з купецької охорони, а з ними чотири новобранці, що до Каррерасу до твердині шйли до війська. Червонолюлів бестія жорстоко покалічила, а новобранці…

- Здристнули - докінчив другий старигань, після чого соковито й далеко сплюнув, несхибно влучивши у вільний простір між задами мулів. – Здиміли, ледве того мандигора побачили. Один ото у гачі насрав. О, дививсь, дивись, синку, то він! Там!

- Що то ви мені тут – злегка зденервувався Аплегатт – дристуна хочете показувати? Не цікавлюсь…

- Не це! Потвору! Убиту потвору! Солдати її на фіру кладуть! Бачите?

Аплегатт встав у стременах. Попри западаючу темряву і скупчених гав побачив підняте солдатами величезне сіре тілисько. Нетопирячі крила і хвіст скоріона чудовиська тяглись безвладно землею. Крякнувши хором, вояки піднесли вантаж вище і звалили на віз. Запряжені до возу коні, напевно занепокоєні смородом крові і стерва, заіржали, смикаючи дишлом.

- Не зупинятись! – верескнув на стариганів командуючий солдатами десятник. – Їхати далі! Не заважати проїзду!

Дідок поквапив мулів, віз підскочив на вибоїнах. Аплегатт штурхнув коня каблуками, наздогнав.

- Напевно, вояки бестію прикінчили?

- Та де там – заперечитив старигань. – Вояки, як прийшли, хіба що тільки на людей визвірювались, сварились. То стій, то ступай, а то це, а о то се. До потвори їм спішно не було. Послали за відьмаком.

- За відьмаком?

- Так було – запевнив другий старигань. – Хтось пригадав, що у селі бачили відьмака, тоді й послали по нього. Проїхав потім повз нас. Волосся мав біле, губи паскудні і важкий меч на плечах. Година не минула, як хтось від переду крикнув, що зараз буде можна їхати, бо відьмак бестію убив. Тоді ми нарешті рушили і аккурат ти, синку, нагодився.

- Ха – сказав Аплегатт замислено. – скільки років дорогами ганяю, а ще відьмака не зустрічав. Чи хтось бачив, як він те чудовисько прибив?

- Я бачив! – заволав хлопець з тьмяною чуприною, підклусувавши з іншого боку возу. Їхав на охляп[5], правлячи гречкуватою шкапкою за допомогою шнура. – Все бачив! Бо при солдатах був, насамісінькому переді!

- Дивіться на шмарка – сказав кермуючий старигань. – Молоко під носом, а який мудрий! А батогом хочеш?

- Нехай собі, отче – втрутився Аплегатт. – Скоро розстанемося, там я на Каррерас поїду, а поки що хотілось би знати, що було з тим відьмаком. Кажи, малий.

- А було так – почав швидко хлопець, їдучи кроком поряд з запрягом – що він прибув до військового комеданта. Сказав, що зветься Герант. Комедант йому на те, що як зветься, так зветься, краще хай береться до роботи. І показав де сидить чудовисько. Відьмак під’їхав ближче, побачив одоробло. До потвори було ще стає[6], або й більше, Але він тільки з Даля подивився і відразу сказав, що це є винятково велика мантикора і що уб’є її, як йому заплатять двісті корон.

- Двісті корон? – захлинувся інший старигань. – Що він, геть здурів?

- Так само і пан комедант сказали, і ще дещо бридкіше. А відьмак на це, що саме стільки це і має коштувати і що йому все одно, нехай потвора сидить на дорозі хоч і до судного дня. Комендант на це, що стільки грошей не заплатить, воліє почекати, аж поки потвора сама відлетить. Відьмак на це, що потвора не відлетить, бо є голодна і люта. А якщо відлетить, то скоро повернеться назад, бо це її ловецька теро… терет… теретор…

- А ти, шмарку, не плети! – розсердився правуючий старигань, без видимого наслідку пробуючи вишмаркатись у пальці, в яких одночасно тримав віжки. – А ну кажи, як було!

- Вже кажу! Відьмак мовив так: чудовисько не відлетить, а буде їсти цілу ніч убитого лицаря, поволі, бо лицар у латах, видлубати його з середини важко. На це під’їхав купець і ну умовляти відьмака, так і сяк, щоб зробив знижку і йому дадуть сто корон. А відьмак їм на це, що бестія, що зветься мантикора і дуже і дуже небезпечна, ті сто корон можуть собі запхати до сраки, він карку не підставлятиме. На це комедант розсердився і заявив, що така то вже псяча і відьмача доля наставляти карк і що відьмакові якраз того достатньо, а срака є для срання. А купці, видно, злякались, що відьмак також розсердиться і геть рушить, то й домовились на сто п’ятдесят. І відьмак меча видобув і пішов путівцем до того місця, де сиділа потвора. А комендант знак від вроків у слід за ним зробив, поплював на землю і сказав, що таких пекельних покидьків незнати чого земля носить. Один купець сказав на це, що якби військо, замість того, щоб лісами за ельфами ганятись, страшидла з доріг віднадило, тоді й відьмаків не треба було б і що…

- Не плети – обірвав старигань – оно розповідай, що бачив.

- Я – похвалився хлопець – відьмакового коня пильнував, кобилку каштанку з білою стрілкою.

- З кобилкою пес танцював! І як відьмак потвору убивав, бачив?

- Еее – запнувся хлопець. – Не збачив… Мене випхали до тилу. Всі вголос верещали, і коні сполохались, тоді…

- Про це я й казав - промовив презирливо дідок – що гівно він бачив, шмарок єдин.

- Але я бачив відьмака, коли повернувся! – розійшовся хлопець. – А комедант, який все бачив, був цілком блідий на лице і тихо сказав солдатам, що це чари магічні або ельфійські штучки, що звичайна людина так швидко мечем працювати не здатна… Відьмак взяв гроші за це від купців, сів на кобилку і поїхав.

- Гммм… - пробурмотів Аплегатт. – У який бік він поїхав? Трактом до Карераса? Якщо так, то може його наздожену, хоч подивлюся, як виглядає…

- Ні – повідав хлопець. – На перехресті він у бік Доріан рушив. Спішно йому було.

*******

Відьмакові рідко що-небудь снилось і навіть тих рідкісних снів ніколи не пам’ятав по пробудженню. Навіть тоді, коли це були кошмари – а зазвичай це і були кошмари.

Того разу це теж був кошмар, але того разу відьмак запам’ятав принаймні його фрагмент. З закрученого виру якихось неясних, але викликаючи неспокій постатей, дивних, але зловісних сцен і незрозумілих, але вражаючих страх слів і звуків, раптом вилинув виразний і чистий образ. Цирі. Відмінна від тієї, яку пам’ятав з Каер Морхену. Її попелясте волосся, розвіяне у галопі, було довшим- таке, яке носила тоді, коли зустрів її першого разу, у Брокілоні. Коли проїздила повз нього, хотів крикнути, але не зміг подати голос. Хотів побігти за нею, але його не бачила, галопувала далі, у ніч, між покрученими вільхами і вербами, що як живі вимахували верховіттям. А він побачив, що є погоня. Що у слід за нею чвалує карий кінь, а ньому їздець у чорних латах, у прикрашеному крилами хижого птаха шоломі.

Не міг ворухнутись, не міг крикнути. Міг тільки дивитись, як крилатий лицар наздоганяє Цирі, хапає за волосся, стягає з сідла і галопує далі, тягнучи її за собою. Міг тільки дивитись, як обличчя Цирі синіє від болю, а з її вуст рветься безгучний крик. Прокинься, наказав собі, не витримавши жаху. Прокинься! Прокинься негайно!

Прокинувся.

Довго лежав нерухомо, пригадуючи сон. Потім встав. Витягнув з-під подушки саквочку, швидко перелічив червінці. Сто п’ятдесят за вчорашню мантикору. П’ятдесят за лісовика[7], якого забив на замовлення війта з сільця під Каррерасом. І п’ятдесят за вовкулаку, якого замовили йому поселенці з Бурдорффу.

П’ятдесят за вовкулаку. Та робота була дуже легка. Вовкулака не захищався. Загнаний до печери, з якої не було виходу, став на коліна і чекав на удар мечем. Відьмакові було його шкода.

Але він потребував грошей.

Години не минуло, а він вже бродив вулицями міста Доріану, шукаючи знайомого завулка і знайому вивіску.

*****

Напис на вивісці проголошував: «Кодрінгер і Фенн, консультації і правничі послуги». Однак Геральт аж надто добре знав, що те, що робили Кодрінгер і Фенн мало насправді надто мало спільного з правом, насправді, партнери мали безліч приводів, щоб уникати будь-якого контакту як з законом, так і з його представниками. Також він мав поважні сумніви щодо того, щоб якийсь з клієнтів, що з’являлись у конторі, знав, що значить слово «консультація».

У передній частині будинку не було дверей; були тільки солідні загратовані ворота, які, напевно, виходили до каретного двору чи стайні. Аби дістатись дверей головного входу, треба було спуститись з тилу будинку, вийти на багнисте, повне качок і курей подвір’я, а звідти на сходи, потім пройти вузькою галерейкою, і темним коридорчиком. Тільки після цього ви діставались солідних, окутих дверей з червоного дерева, спорядженими великим бронзовим молотком у вигляді лев’ячої голови.

Геральт закалатав, після чого швидко відскочив. Знав, що змонтований у дверях механізм може вистрелити з прихованих серед окуття отворів двадцяти дюймової довжини залізними шпичаками. Теоретично, шпичаки стріляли з дверей тільки тоді, коли хтось намагався шурувати у замку, або коли Кодрінгер чи Фенн натискали на спусковий пристрій, але Геральт вже неодноразово переконувався, що немає надійних механізмів і що кожен з них діяв часом навіть тоді, коли не мав діяти. І навпаки.

У дверях напевно був якийсь пристрій, що ідентифікував гостей, мабуть чародійський. Після калатання ніколи ніхто з середини не перепитував, ані не жадав назватися. Двері відкрились і у них поставав Кодрінгер. Завжди Кодрінгер, ніколи Фенн.

- Вітаю, Геральте – сказав Кодрінгер. – Знай. Не мусиш аж так тулитись до фрамуги, бо ми демонтували захист. Пару днів тому щось у ньому зіпсулось. Ні з того, ні з сього спрацювало і подірявило рознощика. Сміливо заходь. Маєш до мене справу?

- Ні – відьмак зайшов до великого, похмурого передпокою, у якому, як завжди, злегка смерділо котом. – Не до тебе. До Фенна.

Кодрінгер голосно зареготав, утвердивши відьмака у підозрі, що Фенн був стопроцентно міфічною постаттю, що слугувала до замилення очей прево, баілі[8], збирачам податків та іншим ненависним Кодрінгерові особам.

Увійшли до контори, у якій було світло, бо це була головна кімната – солідні загратовані вікна виходили на сонце протягом більшої частини дня. Геральт зайняв призначене для клієнтів крісло. Напроти, за дубовим бюро, розлігся у м’якому фотелю Кодрінгер, який казав називати себе «адвокатом». Людина, для якої не було неможливих речей. Якщо хтось мав труднощі, клопоти, проблеми – йшов до Кодрінгера. І негайно той, хтось швидко діставав до рук докази нечесності і розкрадання ділового партнера. Отримував банківський кредит без застави і гарантії. І єдиний з довгого списку кредиторів отримував заборговане від фірми, яка оголосила своє банкрутство. Отримував спадок, хоч і багатий дядько заявляв, що не відпише ні мідяка. Вигравав процес за спадщину, бо найвпертіші, навіть родичі, несподівано відкликали позов. Його син виходив з холодної, очищений від звинувачень на підставі неспростовних доказів чи звільнений через їх брак, бо якщо докази були, таємниче зникали, а свідки наввипередки відкликали попередні свідчення. Ловця посагів, що чіплявся до доньки, раптом липнув до іншої. Коханець дружини чи спокусник доньки унаслідок нещасного випадку отримував складні переломи трьох кінцівок, в тому числі й однієї верхньої. А запеклий ворог чи інший недруг припиняв шкодити – зазвичай гинув по нім всякий слід і слух. Так, якщо хтось мав проблеми, їхав до Доріан, спритно біг до фірми «Кодрінгер і Фенн» і калатав до дверей червоного дерева. У дверях ставав «адвокат» Кодрінгер, невисокий, плюгавий і шпакуватий, з нездоровою шкірою людини, який рідко перебуває на свіжому повітрі. Кодрінгер вів до контори, сідав у у фотелю, брав на коліна великого біло-чорного котяру і гладив його. Обоє – Кодрінгер і котяра – міряли клієнта паскудним, викликаючим неспокій, поглядом жовто-зеленкуватих очей.

- Ми отримали твій лист – Кодрінгер і котяра зміряли відьмака золото зеленими поглядами. – Також мене відвідав Жовтець. Декількома тижнями раніше проїжджав через Доріан. Розповів мені дещо про твої болісті. Але сказав дуже мало. Замало.

- Справді? Ти мене дивуєш. То був би перший знаний мені випадок, коли Жовтець не сказав забагато.

- Жовтець – Кодрінгер не усміхнувся – небагато сказав, бо і знав небагато. А сказав мені менше, ніж знав, бо просто про деякі справи ти заборонив мені казати. Звідки у тебе цей брак поваги? І стосовно колеги по професії?

Геральт злегка пирхнув. Кодрінгер удав би, що не зауважив, але не міг, бо кіт зауважив. Широко вилупивши очі, оголив білі ікла і майже безголосно засичав.

- Не дражни мого кота – сказав адвокат, заспокоюючи звірятко прогладжуванням. – Тебе роздражнило назва колега? Але ж це правда. Я теж є відьмаком. Я теж рятую людей від потвор і від гидких клопотів. І теж роблю це за гроші.

- Є певна різниця – буркнув Геральт, все ще під неприязним поглядом котяри.

- Є – погодився Кодрінгер. – Ти є відьмаком анахронічним, а я відьмаком новочасним, що йде з духом часу. Тому скоро ти будеш безробітним, а я буду процвітати. Вампірів, віверн, ендріаг і вовкулаків скоро вже не буде на світі. А скурві сини будуть завжди.

- Щоправда, ти позбавляєш від турбот власне головно скурвих синів, Кодрінгере. Бідняків, що мають клопоти, не стане на твої послуги.

- На твої послуги біднякам так само не стягтися. У бідняків ніколи не буде грошей, і саме власне тому є бідняками.

- Це неймовірно логічно. А відкриття таке, що аж дах зриває.

- Правдою є те, що заперечується. А якраз правдою є те, що базою і основою наших професій є скурво-свинство. Щоправда, твоє є вже справжнім пережитком, а моє – реальне і росте у силі.

- Добре, добре. Перейдімо до справ.

- Саме вчасно – кивнув головою Кодрінгер, гладячи кота, який випрямився і голосно замуркотів, вганяючи йому пазурі в коліно. – І залагодимо ці речі згідно з ієрархією їх важливості. Річ перша: мій гонорар, колего відьмаче, становить двісті п’ятдесят новіградських корон. У тебе є така квота? Чи ти теж може належиш до заклопотаних бідняків?

- Спершу переконай мене, що напрацював на таку ціну.

- Переконування – зимно промовив адвокат – обмеж виключно своєю особою і дуже поспішай. Коли вже переконався, поклади гроші на стіл. Потім перейдемо до інших, менш важливих речей.

Геральт відв’язав від паска мішок і з брязкотом кинув його на бюрко. Котяра різким рухом зіскочив з колін Кодрінгера і втік. Адвокат сховав гаманець до шухляди, не перевіряючи вмісту.

- Наполохав мого кота – повідомив з невдаваним докором.

- Перепрошую. Думаю, що брязкіт грошей – остання річ, що може сполошити твого кота. Кажи що довідався.

- Той Ріенс – почав Кодрінгер – який так тебе цікавить, це досить таємнича постать. Мені тільки вдалось дізнатись те, він навчався два роки у чародійській школі у Бан Ард. Його вигнали звідти, спіймавши на дрібних крадіжках. Під школою, як завжди, чекали вербувальники з каедвенської розвідки. Ріенс дав себе завербувати. Що він робив для розвідки Каедвену не вдалось встановити. Але вигнанців з чародійської школи зазвичай вишколюють на убивць. Пасує?

- Як влято. Кажи далі.

- Наступна інформація походить з Цинтри. Пан Ріенс сидів там у кутузці. За правління королеви Каланте.

- За що сидів?

- Уяви собі, що за борги. Чалився недовго, бо хтось його викупив, сплативши борги разом з відсотками. Трансакція відбулась за посередництвом банку, з забезпеченням анонімності доброчинця. Я намагався простежити, від кого надійшли гроші, але я здався після чотирьох змінних банків. Той, хто викупив Ріенса, був професіоналом. І йому дуже розходилось на анонімності.

Кодрінгер замовк, тяжко закашлявся, прикладаючи хустинку до вуст.

- І раптом, одразу після закінчення війни, пан Ріенс з’явився у Соддені, у Ангрені і у Бругге – за мить встав, обтираючи губи і дивлячись на хустинку. – Змінений до невпізнання, принаймні якщо йдеться про забезпечення і кількість готівки, яку мав у своїх руках і яку витрачав. Бо якщо йдеться про ім’я, то зухвалий сучий син не напружувався – надалі вживав ім’я Ріенс. І як Ріенс почав проводити інтенсивні пошки певної особи, чи радше особки. Відвідав друїдів з ангренського Кола, тих, які опікувались сиротами війни. Тіло одного з друїдів знайшли через якийсь час у ближньому лісі, скатоване, зі слідами тортур. Потім Ріенс з’явився на Заріччі…

- Знаю – обірвав Геральт. – Знаю, що зробив з родиною селян з Заріччя. За двісті п’ятдесят корон сподівався на більше. Як на цей час, новиною для мене була єдина інформація про чародійську школу і про каедвенську розвідку. Решту знаю. Знаю, що Ріенс це безжальний убивця. Знаю, що цей ароганський шахрай навіть не силувався прибиранням фальшивих імен. Знаю, що працює за чиїмось дорученням. За чиїм, Кодрінгере?

- За дорученням якогось чародія. Це чародій викупив його тоді з льоху. Сам мене інформував, а Жовтець це підтвердив, що Ріенс вживає магію. Правдиву магію, не фіглів, які міг би знати жак, вигнаний з академії. Хтось його підтримує, озброює амулетами, правдоподібно потаємно навчає. Деякі з офіційних практикуючих магіків мають таких секретних учнів і міньйонів для залагоджування нелегальних чи брудних справ. У жаргоні чародіїв щось таке називається роботою на прив’язі.

- Діючи на чародійському повідку, Ріенс користувався би камуфлюючою магією. А він не змінює ані імені, ані зовнішності. Він навіть не позбувся травм шкіри після опіку від Єнніфер.

- Саме це і підтверджує, що він діє на повідку – Кодрінгер закашляв, витер губи хусткою. – Бо чародійські камуфляжі це ніякий не камуфляж, тільки дилетанти вживають щось таке. Якби Ріенс укривався під магічним запиналом, чи ілюзорною маскою, то про це негайно би сигналізувала кожен магічний алярм, а такі алярми є в наш час практично у кожній міській брамі. А чародії вчувають ілюзорні маски непомильно. У найбільшому скупченню людей, у найбільшому натовпі Ріенс привернув би до себе увагу кожного чародія, як ніби у нього з вух валило полум’я, а зі сраки клубочився дим. Повторюю: Ріенс діє на завдання чародія і діє так, щоб не привертати до себе уваги інших чародіїв.

- Деякі мають його за нільфгаардського шпига.

- Я знаю про це. Так, наприклад, вважає Дійкстра, шеф реданських вивідувачів. Дійкстра помиляється рідко, можна припустити, що і цього разу має рацію. Але одне не виключає іншого. Міньйон чародія може бути одночасно нільфгаардським шпигуном.

- Це означало б, що якийсь офіційний практикуючий чародій шпигує для Нільфгаарду за посередництвом таємного міньйона.

- Дурниця – Кодрінгер закашляв, уважно оглянувши хустинку. – Чародій міг би шпигувати для Нільфгаарду? Для чого? Заради грошей? Смішно. Сподівається на велику владу під урядуванням переможного цезаря Емгира? Ще смішніше. Не є таємницею, що Емгир вар Емрис тримає підданих йому чародіїв на короткому повідку. Чародії у Нільфгаарді розглядаються виключно на споживацькому рівні як, скажімо, стайничі. І мають не більше влади, наж стайничі. Чи хоча б якийсь з наших зухвалих магіків вирішив би боротись за перемогу імператора, при якому були б стайничими? Філіппа Ейльхарт, яка диктує Візімірові Реданському королівські укази і едикти? Сабріна Глевіссіг, яка перериває мову Генсельта з Каедвену ударом кулака у стіл і наказуючи, щоб король заціпився і слухав? Вільгефортц з Роггевену, який недавно відповідав Демавендові з Аердіну, що зараз немає для нього часу?

- Коротше, Кодрінгере. Як воно з Ріенсом?

- Звичайно. Нільфагардська розвідка пробує добратись до чародія, втягуючи до співпраці міньйона. З того, що знаю, Ріенс би не погордував нільфгаардським флорином і зрадив свого мейстра без вагання.

- Тепер ти розповідаєш дурниці. Навіть наші свавільні магіки одразу зорієнтувались би, що це зрада, і відправили б Ріенса негайно висіти на шибениці. Якщо мали б щастя.

- Ти здитинів, Геральте. Викритих шпигів не вішають, тільки використовують. Їм згодовують дезінформацію, пробують переробити на подвійних агентів…

- Не нудь дитини, Кодрінгере. Мене не цікавить залаштункова робота спецслужб. Ріенс йде мені по п’ятах, хочу знати чому і за чиїм дорученням. Скидається на те, що за дорученням якогось чародія. Хто є тим чародієм?

- Ще не знаю. Але скоро буду це знати.

- Скоро – процідив відьмак – це для мене запізно.

- Зовсім того не виключаю – поважно промовив Кодрінгер. – Ти втрапив у паскудну кабалу, Геральте. Добре, що звернувся домене, я умію витягувати зі скрути. Власне, вже тебе витягаю.

- Справді?

- Справді – адвокат приклав хустку до вуст і закашлявся. – Бо бачиш, колего, крім чародія, а може і Нільфгаарду, у грі є й третя партія. Уяви собі, мене відвідали агенти таємних служб короля Фольтеста. Мали клопіт. Король наказав їм розшукувати одну загиблу князівну. Коли виявилось, що це не та просто, агенти вирішили залучити до співпраці спеціаліста з непростих справ. Усвідомивши проблему, заявили спеціалістові, що багато про пошуки князівни може знати знати один відьмак. Ба, може навіть знати, де вона є.

- А що зробив спеціаліст?

- Початково виявив здивування. Його здивувало те, що згаданий відьмака не всаджений до льоху, щоб там у традиційний спосіб довідатись все, що знає, а навіть досить багато того, чого не знає, але може задовольнити питаючих. Агенти відповіли, що їх шеф заборонив їм це. Відьмаки, пояснили агенти, мають таку вразливу нервову систему, що під впливом тортур одразу помирають, або, як образно висловилися, жилка їм у мозку лускає. У зв’язку з тим їм доручено стежити за відьмаком, але це завдання теж виявилось нелегким. Спеціаліст похвалив агентів за розсудливість і наказав їм зголоситись за два тижні.

- З’явились?

- Аякже. А згаданий спеціаліст, який вже вважав тебе клієнтом, надав агентам неспростовні докази про те, що відьмак Геральт не мав, не має і не може мати нічого спільного з князівною, яку розшукують. Тому що спеціаліст знайшов самовидців смерті князівни Цирілла, онуки королеви Каланте, доньки королівни Паветти. Цирілла померла три роки тому в обозі для біженців у Ангрені. Від дифтериту. Дитя перед смертю страшно мучилось. Не повіриш, але темерські агенти мали сльози в очах, коли слухали моїх самовидців-свідків.

- Я теж маю сльозу в очах. Темерські агенти, як лохи, не могли чи не хотіли заплатити тобі більше, ніж двісті п’ятдесят корон?

- Твій сарказм ранить моє серце, відьмаче. Я витягую тебе з кабали, а ти, замість дякувати, раниш моє серце.

- Дякую і перепрошую. Чому король Фольтест наказав агентам розшукувати Цирі, Кодрінгере? Що їм наказано зробити, коли її знайдуть?

- Але ти й недорікуватий. Ясна річ, що убити її. Вона вважається претенденткою на трон Цинтри, а щодо того престолу є інші плани.

- Це не тримається купи, Кодрінгере. Трон Цинтри зник разом з королівським палацом, містом і цілим краєм. Тепер там урядує Нільфгаард. Фольтест добре знає про це, інші королі теж. Як саме Цирі може претендувати на трон, якого немає?

- Ходи – Кодрінгер встав. – Спробуймо разом знайти відповідь на це питання. При нагоді дам тобі поважні докази… Що тебе так цікавить у цьому портреті, можна дізнатись?

- Те, що він подірявлений так, наче його дятел дзьобав його кілька сезонів – сказав Геральт, дивлячись на картину у золоченій рамі, що висіла на стіні навпроти бюро адвоката. – І те, що виглядає повним ідіотом.

- Це мій небіжчик-батько – Кодрінгер злегка скривився. – Винятковий ідіот. Я повісив тут портрет, щоб завжди мати його перед очима. У характері перестороги. Ходи, відьмаче.

Вийшли до передпокою. Котяра, який лежав посеред дивану і гаряче лизав витягнуту під дивним кутом задню лапку, при появі відьмака негайно втік у темряву коридору.

- Чому тебе так не люблять коти, Геральте? Чи це має щось спільне з…

- Так – відрізав. – має.

Панель червоного дерева стіни безшумно відсунулась, відкривши секретний прохід. Кодрінгер увійшов перший. Панель, напевно урухомлювала магічно, закрилась за ними, але не занурила у темряву. З глибини таємного коридору долинало світло.

У приміщенні у кінці коридора було холодно й сухо, а в повітрі чувся тяжкий, задушливий запах пилу і свічок.

- Познайомишся з моїм співробітником, Геральте.

- З Феном? – усміхнувся відьмак. – Не може бути.

- Може. Зізнайся, підозрював, що Фенна не існує?

- Анітрохи.

З поміж сягаючих низького склепіння стелажів і полиць розляглось скрипіння, а за мить звідти виїхав дивний транспортний засіб. Це було високе крісло, обладнане колесами. На кріслі сидів карлик з величезною головою, посадженою – з допомогою шиї – на непропорційно вузьких плечах. Карлик не мав обидвох ніг.

- Познайомся – промовив Кодрінгер. – Якуб Фенн, вчений правник, мій партнер і неоціненний співробітник. А це наш гість і клієнт…

- Відьмак Геральт з Рівії – закінчив з усміхом каліка. – Я здогадався без особливих труднощів. Працюю над питанням вже кілька місяців. Дозвольте пройти за мною, панове.

Вони рушили за поскрипучим кріслом у лабіринт між стелажами, що вгинались під тягарем томів, яких би не повстидалась університетська бібліотека Оксенфурту. Інкунабули, як оцінив Геральт, мусили бути згромаджені кількома поколіннями Кодрінгерів і Фенів. Він був радий з доказу виявленої йому довіри, тішачись, що може нарешті познайомитись з Феном. Однак він не сумнівався, що постать, хоч і стовідсотково реальна, частково була мітичною. Мітичного Фенна, надійного альтер его Кодрінгера, часто бачили на районі, а прикутий до крісла вчений правник скоріш усього ніколи не полишав будинку.

Центр приміщення був загалом добре освітлений, стояв тут низький, доступний з крісла на колесах пюпітр, на якому буди звалені книги, сувої пергаменту і кальки, папери, бутлі чорнила і туші, пачки пер і тисячі таємних приладів. Не всі були загадкові. Геральт розпізнав форму для фальшування печаток і діамантову терку для усування записів з урядових документів. Посеред пюпітру лежав малий кульовий арбалет репетір, а збоку визирало з-під оксамитової тканини велике збільшувальне скло, зроблене з шліфованого гірського кришталю. Таке скло було рідкістю й коштувало статку.

- Фенне, ти знайшов щось нове?

- Небагато – каліка усміхнувся. Усміх мав милий і дуже приємний. – Ми

звузили список потенційних господарів Ріенса до двадцяти восьми чародіїв…

- Поки що залишмо це – швидко обірвав Кодрінгер. – на разі нас цікавить щось інше. Поясни Геральтові причини, через які загибла князівна Цинтри є об’єктом обширних пошуків агентів Чотирьох Королівств.

- Дівчина має у жилах кров королеви Каланте – повідомив Фенн, ніби здивований потребою пояснювати такі очевидні речі. – Вона є останньою у королівській лінії. Цинтра має важливе стратегічне і політичне значення. Загублена претендентка на корону, що залишається поза зоною впливу, є невигідною, а можливо і загрозливою, якщо підпаде під неправильний вплив. Наприклад, вплив Нільфгаарду.

- Наскільки я пам’ятаю – промовив Геральт – у Цинтрі закон виключає жінок з успадкування.

- Це правда - підтвердив Фенн і знову усміхнувся. – Але жінка завжди може стати чиєюсь дружиною і матір’ю нащадка чоловічої статі. Розвідувальні служби Чотирьох Королівств довідались про розпочаті Ріенсом гарячкові пошуки князівни і були переконані, що саме про це і йдеться. Тому і вирішено завадити князівні стати жінкою і матір’ю. Простим, але дієвим способом.

- Але князівна мертва – швидко сказав Кодрінгер, угледівши зміни, які викликали на обличчі Геральта слова карлика, що усміхався. – Агенти довідались про це і перестали розшукувати.

- Поки що перестали – відьмак з чималим зусиллям спромігся на спокій і холодний тон. – Неправда має властивість виходити на яв. Поза тим королівські агенти це тільки одна з партій, що беруть участь у цій грі. Агенти, самі це сказали, вистежували Цирі для того, щоб перекреслити плани інших переслідувачів. Ці інші можуть бути менш піддатливі на дезінформацію. Я вас найняв, щоб ви знайшли спосіб забезпечити дитині безпеку. Що пропонуєте?

- Маємо певну концепцію – Фенн покосував оком на спільника, але не виявив на його обличчі наказу мовчати, - Хочемо конфіденційно, але широко розповсюдити опінію, що не тільки князівна Цирілла, але й її можливі нащадки-чоловіки не мають жодних прав на трон Цинтри.

- У Цинтрі кудель не наслідує – пояснив Кодрінгер, борючись з черговим нападом кашлю. – Успадковує виключно меч.

- Справді так – підтвердив вчений правник. – Геральт хвилину тому це сказав. Це прадавній закон, навіть тій дияволиці Каланте не вдалось його зневажити, а вона намагалась.

- Намагалась скасувати цей закон інтригою – переконано сказав Кодрінгер, витираючи вуста хустинкою. – Незаконною інтригою. Фенне, поясни.

- Королева була єдиною донькою короля Дагорада і королеви Адалії. Після смерті родичів явилась аристократії, яка бачила у ній виключно дружину для нового короля. Вона хотіла панувати неподільно, тож хіба що для форми і підтримання династії погодилась на інститут князя чоловіка, що засідав при ній, але який би значив стільки ж, як і ганчір’яна лялька. Старі роди цьому опирались. Каланте мала на вибір громадянську війну, відречення на користь іншої лінії, або шлюб з Роегнером, князем Еббінгу. Вибрала третю можливість. Правила країною, але збоку Рогнеда. Ясна річ, не далась уярмити ані випхати себе до бабинця. Була левицею з Цинтри. Але панував Роегнер, хоч його ніхто й не називав Левом.

- А Каланте – додав Кодрінгер – щосили намагалась завагітніти і народити сина. З цього нічого не вийшло. Народила доньку Паветту, потім дворазові викидні, і стало ясно, що вона не буде більше мати дітей. А які в голові були плани! Великі амбіції перекреслила зруйнована матка.

Геральт скривився.

- Ти огидно тривіальний, Кодрінгере.

- Знаю. Правда теж тривіальна. Бо Роегнер почав роззиратись за молодою королевою з відповідно широкими стегнами, і найкраще з підтвердженнями плодючості у роді до прапрабабки включно. У Каланте почала втікати земля з-під ніг. Кожна страва, кожен келих вина могли принести смерть, кожне полювання могло закінчитись нещасним випадком. Багато свідчить про те, що Левиця з Цинтри вчасно виявила ініціативу. Роегнер помер. У країні якраз шаліла віспа, і смерть короля нікого не здивувала.

- Починаю розуміти – сказав відьмак, на перший погляд без емоційно – на що будуть спиратись звістки, які ви збираєтесь таємно, але широко розпустити. Цирі стане онукою отруйниці і мужовбивці?

- Не випереджуй фактів, Геральте. Кажи далі, Фенне.

- Каланте – усміхнувся карлик – врятувала життя, але корона була щораз далі. Коли після смерті Роегнера Левиця запрагла абсолютної влади, аристократія знову твердо пручалась ламанню закону і традиції. На троні Цинтри мав засідати король, а не королева. Було твердо вирішено: як тільки мала Паветта почне хоч трохи нагадувати жінку, її слід видати заміж за когось, хто стане новим королем. Повторний шлюб безплідної королеви не входив у гру. Левиця з Цинтри зрозуміла, що найвище, на що зможе сподіватись – на роль королеви-матері. На біду, чоловіком Паветти міг стати хтось, хто б взагалі відсунув тещу від правління.

- Буду знову тривіальний – застеріг Кодрінгер. – Каланте зволікала з виданням Паветти заміж. Знищила перший проект мар’яжу, коли дівчина мала десять років, і другий, коли мала тринадцять. Аристократія зрозуміла план і зажадала, щоб п’ятнадцятий день народження Паветти був її останніми дівочими уродинами. Каланте мусіла висловити згоду. Але те, на що сподівалась, сталось раніше. Паветта задовго дівувала. Їй почало врешті свербіти так, що пустилась берега з першим же приблудою, до того ж, заклятим у потвору. Були в тому якісь надприродні обставини, якесь пророцтво, чари, обітниця… Якесь право Несподіванки? Правда, Геральте? Що сталось потім, напевно пам’ятаєш. Каланте притягнула до Цинтри відьмака, а відьмак наколядував. Не відаючи, що є керованим, узяв клятву з потворного Йожа[9], уможлививши йому шлюб з Паветтою. Тим самим відьмак полегшив Каланте утримання трону. Зв’язок Паветти з розчарованим чудовиськом був для вельмож таким великим шоком, що вони негайно схвалили раптове заміжжя Левиці з Естом Туйрзеахом. Ярл зі Скелліге видався їм все таки кращим, аніж приблуда Йож. У цей спосіб Каланте й далі правила країною. Ейст, як і всі острів’яни, занадто поважав Левицю з Цинтри, щоб їй у чому не будь суперечити, а від королювання його просто нудило. Він цілковито віддав урядування в її руку. А Каланте, начиняючись медикаментами і еліксирами, тягала чоловіченька до ложа вдень і вночі. Хотіла правити аж до кінця своїх днів. А якщо як королева-мати, то мати власного сина. Але, як я вже казав, амбіції величезні, але…

- Ти вже казав. Не повторюйся.

- Натомість, королева Паветта, дружина дивного Йожа, вже під час шлюбної церемонії мала на собі підозріло вільну сукню. Зганьблена Каланте змінила плани. Якщо не її син, то нехай це буде син Паветти. Але Паветта народила доньку. Прокляття, чи не так? Однак королівна могла ще народити. Це значить могла би. Бо трапився загадковий випадок. Вона і її дивний Йож загинули у незбагненній морській катастрофі.

- Чи не забагато ти домислюєш, Кодрінгере?

- Намагаюсь пояснити тобі ситуацію, не більше. Після смерті Паветти Каланте зламалась, але не надовго. Її останньою надією була внучка. Донька Паветти, Цирілла. Цирі, шаленіюча королівським замком, втілене дияволеня. Для деяких дірка у голові, особливо для старших, бо так нагадувала Каланте, коли та була дитиною. Для інших… виродком, донькою потворного Йожа, на яку заявив свої права якийсь відьмак. І тепер ми доходимо до суті справи: вихованка Каланте, яка можливо готувалась на наступницю, яку розглядали як друге втілення, Левенятко з крові Левиці, навіть тоді вважалась деякими виключеною з права на трон. Цирілла мала погане походження. Паветта здійснила мезальянс. Змішала королівську кров з низькою кров’ю приблуди з незнатним походженням.

- Хитро, Кодрінгере. Але це не так. Батько Цирі взагалі не був низько родженим. Був королевичем.

- Що ти кажеш? Про це я не знав. З якого королівства?

- З якогось на півдні… З Мехту… Так, саме з Мехту.

- Цікаво – буркнув Кодрінгер. – Мехт віддавна є нільфгаардською маркою[10]. Він входить у склад Провінції Метінна.

- Але є королівством – втрутився Фенн. – Там править король.

- Там владарює Емгир вар Емрейс – відрізав Кодрінгер. – Хто б там не сидів на троні, сидів з ласки і волі Емгира. Але якщо вже при цьому він є, то перевірмо, кого Емгир там назначив королем. Я не пам’ятаю.

- Вже шукаю – каліка попхав колеса свого крісла і скриплячи від’їхав у напрямку стелажа, стягнув з нього грубий рулон сувоїв і почав його переглядати, кидаючи переглянуті на підлогу. – Гамм… Вже маю. Королівство Мехт. У гербі срібні риби і корони вписані на тлі блакитно-червоного чотирикутнику…

- Плюнь на геральдику, Фенне. Король, хто там король?

- Хоет, званий Справедливим. Обраний шляхом голосування…

- … Емгиром з Нільфгаарду – холодно здогадався Кодрінгер.

- … дев’ять років тому.

- Не той – швидко полічив адвокат. – Той нас не цікавить. Хто був перед ним?

- Хвильку. Маю. Акерспаарк. Вмер…

- Вмер на гостре запалення легенів, пробитих стилетом поплічниками Емгира чи того Справедливого. – Кодрінгер знову зробив припущення. – Геральте, чи згаданий Акерспаарк будить у тобі якісь спогади? Чи міг би це бути татуньо того Йожа?

- Так – підтвердив відьмак по хвилі задуми. – Акерспаарк. Пам’ятаю. Дуні так називав свого батька.

- Дуні?

- Носив таке ім’я. Був королевичем, сином того Акерспаарка…

- Ні – обірвав Фенн, вдивляючись у сувої. – Тут вони всі згадані. Законні сини: Орм, Горм, Торм, Хорм і Гонзалес. Законні доньки: Аліа, Валія, Ніна, Пауліна, Маріна й Аргентина…

- Забираю наклеп на Нільфгаард і Справедливого Хоета - серйозно сказав Кодрінгер. – Той Акерспаарк не був убитий. Він буденно затрахався на смерть. Бо, напевно, мав і бенькартів, так, Фенне?

- Мав. Багато. Але жодного з іменем Дуні тут не бачу.

- І не сподівайся, що побачиш. Геральте, твій Йож не був ніяким королевичем. Навіть якщо його справді сплодив десь на стороні той збур Акерспаарк, крім Нільфгаарду та закону, його відділяє від такого титулу холерно довга вервечка законних Ормів, Гормів та інших Гонзалесів, з власним, напевно численним потомством. З формальної точки зору Паветта припустилась мезальянсу.

- А Цирі, дитя мезальянсу, не має прав на трон?

- Браво.

Фенн проскрипів до пюпітру, пхаючи колеса крісла.

- Це аргумент – промовив, задираючи велику голову. – Тільки аргумент. Не забувай, Геральте, ми не боремося за корону для князівни Цирілли, ані про позбавлення її корони. З розпущеної чутки має випливати, що дівчину не можна використати для боротьби за Цинтру. Що якщо хтось спробує таке зробити, можна буде легко її підважити, поставити під сумнів. У політичній грі дівчина припинить бути фігурою, буде мало важливим пішаком. А тому…

- Їй дозволять жити – докінчив безпристрасно Кодрінгер.

- З формального боку – запитав Геральт – якої є сили цей ваш аргумент?

Фенн подивився на Кодрінгера, потім на відьмака.

- Не надто сильний – визнав. – Цирілла то лінія Каланте, хоч дещо розбавлена. У нормальних краях можливо її би й усунули від трону, але обставини не нормальні. Кров Левиці має політичне значення…

- Кров… - Геральт потер чоло. – Що це значить «Дитя Старшої Крові», Кодрінгере?

- Не розумію. Хіба хтось, говорячи про Цирілла, вживав таке ім’я?

- Так.

- Хто?

- Неважливо хто. Що це значить?

- Luned aep Hen Ichaer – промовив раптом Фенн, від’їхджаючи від пюпітру. – Дослівно то не було Дитя, але Донька Старшої Крові. Гамм… Старша кров… Я зустрічався з цим визначенням. Докладно не пам’ятаю… Хіба що йдеться про якесь ельфійське пророцтво. У деяких версіях тексту ворожбитки Ітліни йдеться про якесь ельфійське пророцтво. У деяких версіях тексту ворожби Ітліни, тих старших, є, як мені здається, згадки про Старшу Кров Ельфів, або Aen Hen Ichaer. Але ми тут не маємо того повного тексту. Треба би звернутись до ельфів…

- Залишмо це – обірвав холодно Кодрінгер. – Не забагато завдань на раз, Фенне, не забагато сорок за хвіст, не забагато пророцтв і загадок. На разі дякуємо тобі. Бувай, плідної праці. Геральте, дозволь. Повернемось до контори.

- Замало, правда? – упевнився відьмак, тільки-но повернулись і сіли у кріслах, адвокат за бюро, він навпроти. – Занизький гонорар, так?

Кодрінгер підняв з поверхні бюрка металевий предмет, що нагадував зірку, і кілька разів обернув його пальцями.

- Занизький, Геральте. Порпання у ельфійських пророцтвах це для мене диявольський тягар, втрата часу і засобів. Потреба пошуку шляхів до ельфів, бо крім них ніхто не в змозі зрозуміти їх засобів. Ельфійські манускрипти це у більшості випадків якась кручена символіка, акровірші, часом взагалі шифри. Старша Мова – завжди як мінімум двозначна, а записана може мати і десять значень. Ельфи ніколи не були схильними допомагати комусь, хто хотів розжувати їх пророцтва. А у ці часи, коли лісами триває кривава війна з Білками, коли доходить до погромів, є небезпечним наближатись до них. Удвічі небезпечніше. Ельфи можуть прийняти за провокатора, люди можуть донести про зраду…

- Скільки, Кодрінгере?

Адвокат хвилину мовчав, безпристрасно граючись з металевою зіркою.

- Десять відсотків – нарешті сказав.

- Десять відсотків від чого?

- Не глузуй з мене, відьмаче. Робиться поважна справа. Починає ставати щораз менш ясно, про що тут йдеться, а коли не відомо, про що йдеться, то з певністю йдеться про гроші. Мені миліші ці відсотки, аніж звичайний гонорар. Даш мені десять відсотків від того, що сам будеш з цього мати, поминаючи вже заплачену суму. Узгодимо умови?

- Ні. Не хочу наразити тебе на збиток. Десять відсотків від нуля дає нуль, Кодрінгере. Я, мій дорогий колего, не буду мати з цього нічого.

- Повторюю, не глузуй з мене. Я не вірю, що б ти не діяв заради зиску. Не вірю, щоб за цим не крились…

- Мене мало обходить, у що ти віриш. Не буде жодної угоди. І жодних відсотків. Окресль висоту гонорару за збирання інформації.

- Когось іншого – закашляв Кодрінгер – я б витурив за двері, впевнений, що мене намагаються надурити. Але тобі, анахронічний відьмаче, якось на диво пасує шляхетна і наївна незацікавленість. Це у твоєму стилі, це розкішно і зворушливо старомодно… дати себе вбити задарма.

- Не витрачаймо часу. Скільки, Кодрінгере?

- Вдвічі стільки. Разом п’ятсот.

- Жаль – Геральт покрутив головою – але мене не стане на таку суму. Принаймні, не на цю мить.

- Поновлюю пропозицію, яку я вже тобі колись викладав, на початку нашого знайомства – сказав повільно адвокат, продовжуючи бавитись зіркою. – Візьми у мене роботу, й тобі вистачить. На інформацію і на розкоші.

- Ні, Кодрінгере.

- Чому?

- Ти не зрозумієш.

- Цього разу ти раниш не моє серце, а тільки професійну гідність. Бо я лестив собі, думаючи, що здатний зрозуміти все. В основі наших професій лежить скурвисинство, але однак ти й далі надаєш перевагу анахронічному над сучасним.

Відьмак кивнув.

- Браво.

Кодрінгер знову зайшовся кашлем, витер губи, подивився на хустку, потім підняв золотаво-зелені очі.

- Ти запхав носа у список магічок і магіків, який лежав на робочому столі? У список потенційних начальників Ріенса?

- Запхав.

- Я не дам тобі того списку, поки не перевірю достеменно. Не переймайся тим, що підглянув. Жовтець повідомив мені, що Філіппа Ейльхарт правдоподібно знає, хто стоїть за Ріенсом, але тобі того не повідала. Філіппа не оберігала б якихось шісток. За тим драбом стоїть якась важлива фігура.

Відьмак мовчав.

- Стережись, Геральте. Ти в серйозній небезпеці. Хтось веде з тобою гру. Хтось докладно вивчає твої дії, хтось ними просто керує. Не піддайся зарозумілості і переоцінці власних сил. Той, хто грає тобою – це не вампір і не вовкулака. Це не браття Мішелети. Це навіть не Ріенс. Дитя старшої Крові, холера. Ніби мало було трону Цинтри, чародіїв, королів і Нільфгаарду, ще й на додаток ельфи. Обірви ту гру, відьмаче, вийди з неї. Поламай плани, роби те, чого ніхто не сподівається. Зірви той божевільний зв’язок, що з’єднує тебе з Циріллою. Залиш її Єнніфер, а сам повертайся до Каер-Морхену і не випихай звідти носа. Принишкни в горах, а я понишпорю у ельфійських манускриптах, спокійно, без поспіху, докладно. А коли вже буду мати інформацію про Дитя Старшої Крові, коли буду знати ім’я залученого в це чародія, у тебе буде час зібрати гроші і здійснимо обмін.

- Я не можу чекати. Дівчина у небезпеці.

- Це правда. Але мені відомо, що тебе вважають перешкодою на дорозі до неї. Перешкодою, яку слід однозначно усунути. У зв’язку з цим, це ти у небезпеці. Візьмуться за дівчину тільки тоді, коли замочать тебе.

- Або тоді, коли я перерву гру, усунусь і сховаюсь у Каер Морхені. Я забагато тобі заплатив., Кодірнгере, щоб ти мені давав такі поради.

Адвокат обернув пальцями сталеву зірку.

- За платню, яку ти мені заплатив, я вже дію протягом деякого часу, відьмаче – промовив він, стримуючи кашель. – Порада, яку я тобі уділив, є обдуманою. Зачаїсь у Каер Морхені, зникни. А потім тих, хто шукає Циріллу, дістану я.

Геральт примружився і усміхнувся. Кодрінгер не відвернувся.

- Я знаю, що кажу – додав, витримуючи погляд і усмішку. – Переслідувачі твоєї Цирі знайду її і зроблять з нею, що хочуть. А тим часом і вона, і ти будете у безпеці.

- Поясни, будь ласка. По змозі швидко.

- Ми знайшли одну дівчину. Шляхтянка з Цинтри, сирота війни. Прийшла з обозом для втікачів, зараз міряє ліктем і кроїть тканини, прийнята торговцем сукном з Бругге. Нічим особливим не вирізняється. Крім одного. Вона досить подібна до картини з деякої мініатюри, яка зображає Левенятко з Цинтри… Хочеш побачити її портретик?

- Ні, Кодрінгере. Не хочу. І не погоджуюсь на таке вирішення.

- Геральте – адвокат прикрив повіки – що тобою керує? Якщо хочеш зберегти ту твою Цирі… Мені здається, що тебе зараз не вистачає на розкіш погорди. Ні, я зле висловився. Ти не можеш собі дозволити розкошу погорди погордою. Надходить час погорди, колего відьмаче, час великої, безмежної погорди. Мусиш пристосовуватись. Те, що я тобі пропоную, це проста альтернатива. Хтось помре, щоби хтось міг жити. Хтось, кого кохаєш, вціліє. Помре інша дівчинка, якої ти не знаєш, якої ніколи не бачив…

- Яку можна зневажити? – обірвав відьмак. – Маю заплатити за те, що люблю, зневагою до самого себе? Ні, Кодрінгере. Залиш ту дитину у спокої, нехай далі міряє сукно ліктем. Її портретик знищ. Спали. А за мої двісті п’ятдесят тяжко зароблених корон, які ти кинув до шухляди, дай мені щось інше. Інформацію. Єнніфер і Цирі залишили Елландер. Я певен, що про це знаєш. Я певен, що ти знаєш куди вони збираються. Я певен, що ти знаєш, чи йдуть їм по сліду.

Кодрінгер побарабанив пальцями по столі, закашляв.

- Вовк, що не звертав уваги на перестороги, хоче полювати надалі – ствердив він. - Не бачить, що це на нього полюють, що лізе просто між прапорцями встановленими справжнім мисливцем.

- Не будь банальним. Будь конкретним.

- Як тобі буде завгодно. Не важко здогадатись, що Єнніфер їде на з’їзд чародіїв, скликаний на початку липня до Гарстангу на острові Танедд. Спритно їде і не користується магією, тому її важко відстежити. Тиждень тому вона була ще в Елландері, я підрахував, що за три, чотири дні добереться до міста Горс Велен, з якого на Танедд один крок. Їдучи до Горс Велену, мусить проїхати через село Анхор. Вирушивши негайно, ти маєш шанс перехопити тих, які їдуть за нею. Бо за нею їдуть.

- Я маю надію – Геральт паскудно усміхнувся – що це не якісь королівські агенти?

- Ні – повідав адвокат, дивлячись на металеву зірку, якою грався. – Це не агенти. Але це й не Ріенс, який є мудрішим за тебе, бо після бійки з Мішелетами затаївся у якісь дірі і носа звідти не показує. За Єнніфер їде троє найманих убивць.

- Передбачаю, що ти їх знаєш?

- Я всіх знаю. І тому я дещо тобі запропоную: залиши їх в спокої. Не їдь до Ангору. А я використаю наявні знайомства і зв’язки. Спробую підкупити збурів і скасувати контракт. Іншими словами, напущу їх на Ріенса. Якщо вийде…

Раптом обірвав розмову, сильно замахнувся. Сталева зірка завила в польоті і з гуркотом застряг у портреті, просто в чолі Кодрінгера-батька, дірявлячи полотно і увігнавшись у стіну мало не до половини.

- Добре, га? – широко усміхнувся адвокат. – Це називається оріоном. Заморський винахід. Вправляюсь вже місяць, влучаю вже без промаху. Може стати в нагоді. На відстані у тридцять стіп ця зірочка є надійною і убивчою, а сховати її можна у рукавиці чи за стрічкою капелюха. Вже рік оріони є на озброєнні нільфгаардських спецслужб. Ха, ха, якщо Ріенс шпигує для нільфгаарду, то буде забавно якщо його знайдуть з оріоном у скроні… Що ти на це?

- Нічого. Це твоя справа. Двісті п’ятдесят корон лежать у твоїй шухляді.

- Ясно – кивнув головою Кодрінгер. – Я розглядаю твої слова як дану мені свободу рук. Мить мовчання, Геральте. Вшануємо неминучу смерть пана Ріенса хвилиною мовчання. Чому, в дідька, кривишся? Не маєш пошани до величі смерті?

- Маю. Занадто велику для того, щоб спокійно слухати глузування з неї ідіотів. Чи ти колись задумувався про власну смерть, Кодрінгере?

Адвокат тяжко закашлявся, довго дивився на хустку, яка затуляла рота. Потім підняв очі.

- Так – тихо проказав – Думав. І то інтенсивно. Але тобі зась до моїх думок, відьмаче. Поїдеш до Ангору?

- Поїду.

- Ральф Блунден, званий Професором. Хеймо Кантор. Юкс Коротун. Тобі щось кажуть ці імена?

- Ні.

- Всі троє не злецькі на меч