РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Командир загону спинив верхівця, зняв шолом, причесав пальцями рідке, зліплене потом волосся.

- Кінець їзди – повторив, бачачи запитальний погляд трубадура.

- Га? Як це? – здивувався Жовтець. – Чому?

- Ми далі не поїдемо. Бачите? Річка, що там внизу блищить, це Стрічка. Ми мали вас екскортувати тільки до стрічки. Значить, час розлучатись.

Решта загону спинилась за ними, але жоден з вояків не зліз з коня. Всі неспокійно роззирались по бокам. Жовтець затуливши очі долонею, став у стременах.

- Де ти бачиш ту ріку?

- Кажу ж, внизу. З’їдьте яром і миттю потрапите.

- Відпровадьте мене хоча б до берега – запротестував Жовтець. – Покажіть брід…

- Хіба є що показувати. Від травня нічого, тільки спека, то й вода спала, Стрічка обміліла. Конем переїдете у кожному місці…

- Я показував вашому комендантові листа від короля Венцлава – промовив трубадур і запишався. – Комендант ознайомився з листом і я сам чув, як наказував вам відпровадити мене аж до самого Брокілону. А ви хочете покинути мене тут, у цій гущавині? Що буде, якщо я заблукаю?

- Не заблукаєте – буркнув понуро другий вояк, який наблизився до них, але до цього часу мовчав. – Не встигнете заблукати. Вас раніше дивобабська стріла знайде.

- Але ж ви й настрахані жовтодзьобики – закпив Жовтець. – Але ж ви й боїтесь тих дріад. Адже Брокілон є тільки на тому берегу Стрічки. Стрічка – це кордон. Ми ще її не перетнули!

- Їх кордон – пояснив командир, роззираючись – сягає так далеко, як їх стріли. Стріла, випущена з того берега, жваво долетить аж до краю лісу, і буде мати достатньо сили, щоб пробити кольчугу. Ви вперлись, щоб туди їхати, ваша справа, ваша шкура. Але мені життя дороге. Я далі не поїду. Волію щоб моя голова не стала гніздом шершнів!

- Я ж вам пояснюю – Жовтець відсунув капелюшок назад голови і випростався у сідлі – що я їду до Брокілону з місією. Я, можна сказати, посол. Я не боюсь дріад. Але прошу вас, щоб ви ескортували мене аж до берега Стрічки. Що буде, як мене у цих хащах якісь грабіжники перейдуть?

Той другий, понурий, силувано засміявся:

- Розбійники? Тут? Вдень? Пане, вдень тут не зустрінеш живої душі. Останнім часом дивобаби шиють з луків у кожного, хто покажеться на березі Стрічки, а не раз примудряються і далеко на наш бік запустити. Ні, грабіжників тут ви не бійтесь.

- Це правда – підтвердив командир. – Надто дурними вони б мали бути, щоб за дня над Стрічкою суватись. Тому і ми не дурні. Ви їдете самі, без лат і зброї, а на вояка то, вибачте, зовсім не виглядаєте, на милю це видно. То, може, вам і пощастить. Але коли дивобаби побачать нас, кінних і збройних, не побачити нам слукви[27] з-за летячих стріл.

- Ха. Щось тяжка порада – Жовтець поплескав коня по шиї, поглянув вниз, до яру. – Я їду туди сам. Бувайте, солдате. Дякую за супровід.

- Не поспішайте так – понурий вояк поглянув на небо. – Вечір близько. Коли туман підніметься з річки, тоді і їдьте. Бо це, знаєте…

- Бо що?

- У імлі постріл менш точний. Як доля буде ласкавою до вас, дивобаба схибить. Але вони, пане, рідко хиблять…

- Кажу ж вам…

- Ага, казали, знаю. Що це ніби з місією до них їдете. Але я вам щось інше скажу: з місією чи з процесією, їм все єдине. Пускають у вас стрілу, і все.

- Ви заповзялись мене налякати? – знову надувся поет. – за кого ви мене маєте, за міського писарчука? Я, панове вояки, бачив більше полів битв, аніж ви всі разом узяті. І про дріад знаю більше, аніж ви. Хоч би те, що вони ніколи не стріляють без попередження.

- Колись і справді так було – тихо промовив командир загону. – Колись остерігали. Пускали стрілу у стовбур чи на стежку, позначуючи нею рубіж, після якого далі ані кроку. Якщо людина швидко поверне, могла піти цілою. Але нині інакше. Сьогодні одразу шиють так, щоб вбити.

- Звідки така затятість?

- Ну – пробурчав вояк – дивіться, як воно. Коли королі разом з Нільфгаардом замирились, гостро взялись за ельфійські банди. Напевно, міцно їх всюди притисли, бо немає ночі, щоб недобитки не втікали через Бругге до Брокілону у пошуках притулку. А коли наші впольовують ельфів, то часом трапляється розправа з диво-бабами, які їм з-за Стрічки йдуть на допомогу. А бувало, що й наше військо трохи розганялось у гонитві… Розумієте?

- Розумію – Жовтець уважно поглянув на вояка, покивав головою. – Переслідуючи Scoia'tael, ви перетинаєте Стрічку. Убивали дріад. І тепер дріади відповідають тим самим. Війна.

- Так і є, пане, ви мені прямо з вуст зняли. Війна. Це завжди була боротьба не на життя, а на смерть, але тепер це вже дуже зле. Між нами і ними велика ненависть. Ще раз кажу вам, якщо не мусите, не їдьте туди.

Жовтець ковтнув слину.

- Справа в тому – він випростався у сідлі, з великим зусиллям прибираючи войовничу міну і хвацьку поставу – що я мушу. І їду. Зараз. Вечір – не вечір, туман не туман, треба рушати, коли кличе обов’зок.

Роки вправ робили своє. Голос трубадура звучав гарно і грізно, суворо і холодно, дзвенів залізом і доблестю. Вояки подивилися на нього з непідробним подивом.

- Поки вирушете – командир відчепиів від сідла пласку дерев’яну баклажку – лигніть собі горілки, пане співак. Лигніть собі цього…

- Вам буде легше помирати – додав понуро той другий, мовчун.

Поет ковтнув з баклажки.

- Боягуз – заявив з гідністю, як тільки припинив кашляти і опанував дихання – умирає стократ. Мужня людина вмирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, а боягузів зневажає.

Вояки поглянули з ще більшим подивом. Не знали і не могли знати, що Жовтець цитує слова героїчного епосу. На додачу написаного кимось іншим.

- Поки що – поет витягнув з-за пазухи зіжмаканий побрязкуючий мішечок – дозвольте віддячити вам за супровід. Поки ви вернетесь до форту, поки вас знову не захопить сувора служба-матка, завітайте до шинку, випийте за моє здоров’я.

- Дякую, пане – командир злегка почервонів. – Гай-гай, а ми ж… Вибачте, що залишаємо вас самого, але…

- Пусте. Бувайте.

Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п’ятами, і рушив вних яром, насвистуючи мелодію «Весілля у Буллерлумі», славетної і винятково непристойної батярської пісеньки.

- А корнет у форті казав – почув ще слова того понурого – що це дармоїд, боягуз і мудак. А це бойовий і хоробрий пан, хоч і віршомаз.

- Дійсно, правда – відповів командир. – Що сказати, він не боягуз. Я скажу, що йому навіть повіка не здригнулася. І ще й висвистує, чуєш? Хо, хо… Чули, що сказв? Що є послом. Не бійся, послом аби кого не призначать. Треба мати голову на плечах, щоб стати послом…

Жовтець поїхав швидше, прагнучи якнайшвидше віддалитись. Не хотів псувати враження про себе, яке щойно напрацював. Бо знав, що на довший свист йому не вистачить вологості на всохлих від переляку губах.

Яр був похмурим і вологим, мокра глина і диван перегнилого листя, що лежав на ній, приглушували стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас крокував повільно, опустивши голову. Це був один з тих нечисленних коней, яким завжди все одно.

Ліс закінчився, але від русла ріки, оточеного пасом вільх, Жовтця ще відділяла широка заболочена лука. Поет спинив коня. Уважно роззирнувся, але нічого не помітив. Напружив слух, але почув тільки кумкання жаб.

- Ну, конику – відкашлявся. – Раз козі смерть. Вперед.

Пегас трохи підняв голову і запитально нашорошив зазвичай обвислі вуха.

- Ти добре чув. Вперед.

Мерин неохоче рушив, під копитами захлюпало багно. Жаби довгими стрибками втікали з-під ніг його коня. За декілька кроків перед ними з фуркотом і кряканням, викликавши те, що серце трубадура на мить припинило працювати, після чого почало працювати дуже швидко й інтенсивно. Пегас взагалі не звернув уваги на качку.

- Їхав герой… - мурмотів Жовтець, витираючи залиту крижаним потом шию витягнутою з-за пазухи хусткою. – Безстрашно через пустелю, не зважаючи на стрибучих гадів і летючих драконів… Їхав і їхав… Аж досяг неміряної водяної гладіні…

Пегас пирхнув і затримався. Вони були над рікою, серед осоки й очерету, які досягали вище стремен. Жовтець витер спітнілі повіки, зав’язав хустку на шиї. Довго, аж до сліз в очах, дивився у гущавину вільх на протилежному березі. Нічого і нікого не помітив. Поверхню води морщили водорості, які ворушла течія, над нею шмигали бірюзово-оранжеві зимородки. Повітря миготіло від роїв комах. Риби ковтали стрекоз, залишаючи на воді великі кола.

Всюди, як сягнути оком, було видно боброві гатки, купи погризеної кори, звалені і погризені стовбури, які омивала лінива течія. Але ж тут і бобрів, подумав поет, невірогідне багатство. І не дивно. Ніхто їх не турбує, чортових деревогризів. Тут не з’являються розбійники, ловці чи бортники, навіть всюдисущі траппери не встановлюють тут пасток. Ті, які намагались, отримали стрілу у горло, раки общипали їх у прибережному мулі. А я, ідіот, пхаюсь сюди зі свої волі, над Стрічку, над рікою, над якою носиться трупний сморід, якого не може перебити навіть запах лепехи і м’яти…

Він тяжко зітхнув.

Пегас поволі зайшов передніми ногами у воду, опустив писок до поверхні, пив довго, потім відвернув голову і подивився на Жовтця. Вода текла йому з рота і ніздрів. Поет покивав головою, знову зітхнув, голосно потягнув носом.

- Поглянув герой на розбурхані глибини – продекламував стиха, намагаючись не клацати зубами. – Подивився і рушив вперед, бо серце його не знало тривоги.

Пегас звісив голову і вуха.

- Не знало тривоги, кажу.

Пегас струснув головою, дзвенячи кільцями повідь і мундштука. Жовтець штурхонув його п’ятами в боки. Мерин вступив у воду з патетичною нехіттю.

Стрічка була мілкою, але дуже дуже зарослою. Поки він дістався до середини течії, за ногами Пегаса тягнулись вже довгі пасма водоростей. Кінь йшов поволі і з зусиллям, при кожному кроці намагаючись скинути водорості, що заважали.

Комиші і вільхи правого берегу були вже недалеко. Так недалеко, що Жовтець почув, як шлунок опустився йому низько, дуже низько, аж до самого сідла. Він усвідомлював, що на середині ріки, ув’язнений у водоростях, становить чудову, неможливу для промаху ціль. В уяві вже бачив вигнуті дуги луків, напнуті тятиви і гострі вістря накладених на них стріл.

Він стис литками боки коня, але Пегас мав це десь. Замість того, щоб пришвидшитись, спинився і задер хвіст. Яблука гною впали у воду. Жовтець протяжно застогнав.

- Герой – промурмотів, прикриваючи очі – не зумів форсувати гуркітливих порогів. Згинув смертю хоробрих, пронизаний багатьма пострілами. Навіки поховала його глибина, притулила його в обіймах водоростей, зелених немов нефрити. І зник по ньому слід усякий, зосталось одне кінське лайно, яке несло нуртом до далекого моря…

Пегас, якому напевно полегшало, без спонукань жваво рушив до берега, а на прибережній, вільній від водоростів бистрині дозволив собі навіть брикання, яким цілком замочив Жовтцеві чоботи і штани. Поет навіть цього не зауважив – видиво націлених у його живіт стріл не відпускало його ані на мить, а страх повзав спиною і шиї як велика, холодна і слизька п’явка. Бо за вільхами, менш ніж за сто кроків за насичено зеленою смугою надрічних трав, виростала з вереску стрімка, чорна, грізна стіна лісу.

Брокілон.

На березі, за кілька кроків від течії ріки, білів кінський скелет. Кропива й очерети пробились через клітку ребер. Також там лежало трохи інших, менших кісток, які не скидались на кінські. Жовтець затремтів і відвернув погляд.

Підігнаний мерин з плюскотом і хлюпанням видерся з прибережного багна, мус гидко засмердів. Жаби на мить припинили свій концерт. Стало дуже тихо. Жовтець закрив очі. Він вже не декламував, не імпровізував. Натхнення і фантазія десь відлетіли у незнану далечінь. Залишився тільки холодний, гидкий страх, почуття сильне, але цілком позбавлене творчих імпульсів.

Пегас застриг обвислими вухами і безпристрасно почалапав у бік Лісу Дріад. Багато хто називав його Лісом Смерті.

Я перетнув кордон, подумав поет. Тепер все вирішиться. Поки я був над рікою і у воді, вони могли бути великодушними. Але тепер вже ні. Тепер він був порушником. Так як і той… Від мене теж може залишитись тільки скелет… Застереження для інших… Якщо дріади тут є… Якщо спостерігають за мною…

Нагадав собі змагання лучників, які дивився, ярмаркові конкурси і стрілецькі виступи, солом’яні щити і манекени, нашпиговані і подерті вістрями стріл. Що відчуває вражена стрілою людина? Удар? Біль? А може… нічого?

Дріад в околиці або не було, або вони ще не вирішили, що вдіяти щодо самотнього вершника, бо поет під’їхав під ліс омертвілий від страху, але живий, цілий і здоровий. Доступ до дерев боронила закручена, наїжачена коренями і галузками пастка вітролому, але Жовтець і так не мав найменшого наміру доїжджати до самого краю ані тим більше заглиблюватись у ліс. Він міг змусити себе до ризику – але не до самогубства.

Злізав з коня дуже повільно, прив’язавши повіддя до кореня, що стирчав вгорі. Зазвичай цього не робив – Пегас не звик віддалятись від власника. Жовтець однак не був певен, як кінь відреагує на свист і фуркотіння стріл. До цього часу ані він, ані Пегас не наражались на такі звуки.

Він зняв з луки сідла лютню, унікальний, високого класу інструмент з тонким грифом. Презент від ельфині, подумав, гладячи інкрустоване дерево. Може статись, що вона повернеться до Старшого Народу… Хіба що дріади залишать її біля мого трупа…

Неподалік лежало старе, звалене вихором дерево. Поета всівся на стовбур, впер лютню в коліно, облизав вусат, витер спітнілі долоні об штани.

Сонце хилилось до заходу. Зі Стрічки здіймався туман, сіробілим кожухом вкриваючи луку. Стало холодно. Клепання журавлів здійнявся і завмер, зосталось тільки кумкання жаб.

Жовтець вдарив у струни. Раз, потім другий, потім третій раз. Підкрутив штифти, налаштував інструмент і почав грати. А за мить співати.

Yviss, m'evelienn vente cdelm en tell

Elaine Ettariel Aep có r me lode deith ess'viell

Yn blath que me darienn

Aen minne vain tegen a me

Yn toin av muirednn que dis eveigh e aep llea...

Сонце зникло за лісом. У затінку велетенських дерев Брокілону одразу стало похмуро.

Ueassan Lamm feainne renn, ess'ell,

Elaine Ettariel,

Aep cor...

Не почув. Відчув присутність.

- N'te mirę daetre. Sh'aente vort.

- Не стріляй… - прошепотів, слухняно не оззираючись. - N'aen aespar a me… Я прибув з миром.

- N'ess a tearth. Sh'aente.

Відчув, хоч пальці йому захололи і задерев’яніли на струнах, а спів з трудом виходив з горла. Але в голосі дріади не було ворожості, а він, трясця, був професіоналом.

Ueassan Lamm feainne renn, ess'ell,

Elaine Ettariel,

Aep cor aen tedd teviel e gwen

Yn blath que me darienn

Ess yn e evellien a me

Que shaent te caelm a'vean minne me striscea...

Цього разу дозволив собі поглянути через плече. Те, що принишкло поряд зі стовбуром, дуже близько, нагадувало обплетений плющем кущ. Але це не був кущ. Кущі не мають великих блискучих очей.

Пегас тихо пирхнув, а Жовтець побачив, що за ним, у темряві, хтось гладить його коня по ніздрях.

- Sh'aente vort – знову попросила принишкла за його спиною дріада. Її голос нагадував шум дощових крапель.

- Я… - почав. – Я є… Я друг відьмака Геральта… Знаю, що Геральт… Що Gwynbleidd є серед вас у Брокілоні. Я прибув…

- N'te dice'en. Sh'aente, va.

- Sh'aent – лагідно попросила з-за його спини друга дріада, майже хором з третьою. І мабуть четвертою. Він був не впенений.

- Yea, sh'aente, taedh – повідала сріблястим дівочим голосом те, що ще за мить до того здавалось поетові берізкою, яка росла за кілька кроків перед ним. - Ess'laine... Taedh... Ty ś piewaj... Jeszcze o Ettariel... Tak?

Підкорився.

Метою мого життя є кохати тебе

Чарівна Ettariel

Дозволь мені зберегти спогадів скарб

І чародійську квітку

Кохання твого заклад і знак

Краплями роси, як слізьми посріблену…[28]

Цього разу почув кроки.

- Жовтець.

- Геральт!

- Так, це я. Ти вже можеш припинити галасувати.

*******

- Як ти мене знайшов? Звідки дізнався, що я у Брокілоні?

- Від Трісс Мерігольд… Чорт… - Жовтець знову спіткнувся і був би впав, але дріада, що йшла поряд з ним, підтримала його спритним хватом, дивовижно сильним як на її невеликий зріст.

- Gar'ean, taedh - застерігла сріблясто. – Va cś elm.

- Дякую. Тут страшно темно… Геральте? Ти де?

- Тут. Не відставай.

Жовтець пришвидшив кроки, знову спіткнувся і ледь не впав на відьмака, який спинився у темряві перед ним. Дріади безшелесно минули їх.

- Але й темно… Ще далеко?

- Недалеко. Зараз будемо у таборі. Хто крім Трісс знає, що я тут переховуюсь? Ти комусь розпатякав?

- Я мусив сказати королеві Венцлаві. Я потребував гарантій безпеки для подорожі через Бругге. Тепер такі часи, що шкода говорити… Я мусив також мати дозвіл на подорож до Брокілону. Але Венцлав знає і любить тебе… Він, уяви собі, іменував мене послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про це. Не гнівайся, Геральте…

Відьмак підійшов ближче. Жовтець не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і навіть помітив у темряві білу щетину багатоденного заросту.

- Я не гніваюсь – відчув долоню на плечі і йому здалося, що холодний до цієї миті голос дещо змінився. – Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.

*******

- Холодно тут – здригнувся Жовтець, тріщачи галуззям, на яких вони сиділи. – Може б розпалити…

- Навіть не думай про це – буркнув відьмак. – Ти що, забув де ти є?

- Вони до такої міри… - трубадур полохливо роззирнувся. – Жодного вогню, так?

- Дерева ненавидять вогонь. Вони теж.

- Трясця. Будемо сидіти у холоді? І в цій паскудній темряві? Коли я простягаю руку, то не бачу власних пальців…

- То не простягай.

Жовтець зітхнув, згорбився, потер ліктя. Чув, як відьмак, що сидів поряд, тламає у пальцях тонкі патички.

У мороці раптом з’явилось зелене світелко, спершу м’яке і невиразне, але швидко ясніло. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, ворушачись і танцюючи як світляки чи бліді болотяні вогники. Ліс раптом ожив миготливими тінями, Жовтець почав бачити постаті оточуючих їх дріад. Одна наблизилася, поклала блія них щось, що виглядало як розжарений клубок рослин. Поет обережено простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодний.

- Що це, Геральте?

- Гнилички і різновид моху. Це росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як це все разом сплести, щоб світилось. Дякую тобі, Фауве.

Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла збоку. На її чолі був вінок, довге волосся спадало на плечі. При світлі волосся виглядало зеленим, а може й справді було таким. Жовтець знав, що волосся у дріад мало незвичні барви.

- Taedh – промовила мелодійно, підводячи на трубадура очі, що блищали на дрібному обличчі, яке було перекреслене навскіс двома рівно проляглими темними пасами маскую чого малюнку. - Ess've vort shaente aen Ettariel? Shaente a'vean vort?

- Ні… Може пізніше – відповів ввічливо, гамагаючись добирати слова Старшої Мови. Дріада зітхнула, нахилилась, делікатно погладила гриф лютні, що лежала поруч з ним, пружно встала. Жовтець дивився на неї, поки відходила до лісу, до інших, тіні яких нетвердо маячили у невиразному блискові зелених ліхтарів.

- Я часом не образив її? – тихо запитав він. – Вони говорять власним діалектом, а я не знаю ввічливих форм…

- Перевір, чи маєш у череві ножа – у голосі відьмака не було ані глузування, ані гумору. – Дріали реагують на образи всттромлянням ножа в живіт. Не бійся, вони схильні вибачити тобі значно більше, аніж мовні помилки. Концерт, який ти дав попід лісом, мабуть припав їм до смаку. Тепер ти ard tś edh, великий бард. Вони чекають на продовження «Квіток Etta­riel». Ти знаєш продовження? Бо це ніби твоя балада.

- Переклад мій. Я дещо збагатив ельфійську музику, ти не зауважив?

- Ні.

- Я так і думав. На щастя, дірад знаються на мистецтві краще за тебе. Я десь читав, що вони надзвичайно музикальні. Так я уклав мій спритний план, за який, мушу сказати, ти мене ще не похвалив.

- Хвалю – промовив відьмак за хвилину мовчання. – Це справді спритно. А щастя теж супроводжувало тебе, як завжди. Їх луки точно б’ють на двісті кроків. Зазвичай вони не чекають до часу, коли хтось перейде на їх берег ріки та почне співати. Вони занадто вразливі на неприємні запахи. А коли трупа віднесе течія Стрічки, то їм не буде тхнути під лісом.

- А, що там – поет відкашлявся, ковтнув слину. – Найважливіше, що мені вдалося і що я знайшов тебе. Геральте, як ти тут…

- Ти маєш бритву?

- Ну ясно, що маю.

- Зранку позичиш мені. Ця борода доведе мене до божевілля.

- А дріаду не мають… Гмм… Ну так, справді, їм бритви взагалі непотрібні. Ясно, що позичу тобі. Геральте?

- Що?

- Я не маю з собою нічого до їжі. Чи ard taedh, великий бард, може у гостях у дріад мати надію на вечерю?

- Вони не вечеряють. Ніколи. А стражниці на кордоні Брокілону і не снідають. Тобі доведеться потерпіти до обіду. Я вже призвичаївся.

- Але коли ми досягнемо їх столиці, того славетного, прихованого у серці пущі Duen Canell...

- Ніколи ми там не будемо, Жовтцю.

- Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони надали тобі притулок. Адже… вони тебе терплять…

- Ти вжив правильного визначення.

Довго мовчали.

- Війна – врешті сказав поет. – Війна, ненависть і погорда. Всюди. У всіх серцях.

- Поетизуєш.

- Алк це справді так.

- Так, дійсно. Ну, кажи, з чим прибув. Розповідай, що сталось зі світом, поки мене тут лікували.

- Спершу – Довтець тихо прокашлявся – ти розкажеш мені про те, що насправді сталось у Ґарстанзі.

- Трісс тобі не розповідала?

- Розповідала. Але я б хотів дізнатись твою версію.

- Якщо ти знаєш версію Трісс, знаєш докладнішу версію і напевне правильнішу. Розкажи мені про те, що сталось пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

- Геральте – шепнув Жовтець. – Я справді не знаю, що сталось з Єнніфер і з Цирі… Ніхто цього не знає. Трісс теж….

Відьмак раптом смикнувся, галуззя затріщало.

- Хіба я питаю тебе про Цирі чи Єнніфер? – промовив зміненим голосом. – Розкажи мені про війну.

- Ти нічого не знаєш? Жодні звістки не дійшли сюди до тебе?

- Дійшли. Але хочу почути все від тебе. Кажи, прошу.

- Нільфгаардці – почав бард через мить мовчанки – атакували Лірію і Аердін. Без проголошення війни. Приводом нібито був напад військ Демавенда на якийсь прикордонний форт у Доль Ангра, здійсненнй під час з`їзду чародіїв на Танедді. Дехто каже, що це була провокація. Що це були нільфгаардці, перебрані на вояків Демавенда. Як було насправді, ми напевно ніколи не довідаємось. У кожному разі відповідь Нільфгаарда була блискавичною і масованою: кордон перетнула потужна армія, яка б мусила концентруватись у Доль Ангрі тиждень, якщо не місяць. Спалла і Сцала, обидві лірійські прикордонні твердині, були здобуті з ходу, заледве протягом трьох днів. Рівія була готовою до багатомісячної облоги, а капітулювала через два дні під натиском цехів і купецтва, яким було обіцяно, що якщо місто відчинить брами і сплатить відкуп, то не буде пограбоване…

- Обіцянки було дотримано?

- Так.

- Цікаво – голос відьмака знову дещо змінився. – Дотримування обітниць у сьогоднішні часи? Не кажучи вже про те, що колись навіть не думали про складання таких обітниць, бо ніхто їх не очікував. Ремісники і купці не відкривали брам твердинь, а боронили їх, кожен цех свою башту чи гурдицію[29].

- Гроші не мають вітчизни, Геральте. Купцям однаково, під чиїм урядуванням робити гроші. А нільфгаардському палатинові однаково, з кого стягувати податки. Мертві купці не роблять грошей і не сплачують податків.

- Кажи далі.

Після капітуляції Рівії армія Нільфгаарду у небувалому темпі пішла на північ, майже не зустрічаючи опору. Війська Демавенда і Меве відступили, не в змозі об’єднати фронт для вирішальної битви. Нільфгаардці дійшли до Альдерсбергу. Щоб не допустити до блокади фортець, Демавенд і Меве наважлись прийняти битву. Позиція їх армії була не найкращою… Бляха, якби було більше світла, я б тобі накреслив.

- Не кресли. Коротше. Хто переміг?

*******

- Ви чули, пане? – один з регістрантів, захеканий і спітнілий, продерся через гурт, що оточував стіл. – Прибув гонець з бойовиська! Ми перемогли! Битва виграна! Вікторія! Наш, наш день! Ми перемогли ворога, розбили на голову!

- Тихіше! – скривився Евертайн. – Голова тріщить від тих ваших криків. Так, чув я, чув. Побили ми ворога. День наш, наше поле, і перемога теж наша. Теж мені, велика сенсація.

Коморники і регістранти притихли, здивовано дивлячись на керівника.

- Ви не раді, пане коморнику?

- Тішуся. Але вмію робити це в тиші.

Регістранти мовчали, поглядаючи один на одного. Щенята, подумав Евертайн. Захоплені гівнюки. Зрештою, з них не дивуюсь, але прошу, там на пагорбі, навіть Менно Коегоорн і Елан Трахе, ба, навіть сивобородий генерал Брайбант, верещать, підскакують з утіхи і вітально плескають один одного по спинах. Вікторія! День наш! А чий мав би бути? Королівства Аердін і Лірія зуміли змобілізувати разом три тисячі кавалерії і десять тисяч пішого вояцтва, з яких одна п`ята вже в перші дні наступу виявилась заблокованою, оточеною у фортах і кріпостях. Частина армії, що зосталась, мусила відійти ддя охорони флангів, яким загрожували далекі рейди легкої кавалерії й удари диверсійних відділів. Scoia'tael. П’ять чи шість тисяч, що зостались – серед них не більше як тисяча двісті лицарів – прийняли битву на полях під Альдерсбергом. Коегоорн рушив на них тринадцяти тисячною армією, в її числі десять панцирних хоругв, цвіт нільфгаардського лицарства. А тепер радіють, гарчать, б’ють булавою у стегно і волають про пиво… Вікторія! Теж мені – велика сенсація.

Різким рухом згорнув і зібрав до купи мапи й нотатки, якими був завалений стіл, підняв голову, роззирнувся.

- Нашороште вуха – різко промовив до регістрантів. – Буду видавати накази.

Його підлеглі застигли в очікуванні.

- Кожен з вас – почав – вислухав вчорашню промову, виголошену паном маршалком польним Коегоорном до хорунжих і офіцерів. Тому я звертаю увагу панства, що те, що маршал казав до військових, вас не стосується. Ви маєте для виконання інші завдання і накази. Мої накази.

Евертайн замислився, потер чоло.

- Війна замкам, мир хатам, сказав вчора командуючий Коегоорн. Знаєте такий принцип, додав тепер, вас вчили його у військовій академії. Це правило було обов’язковим до сьогодні, від завтра маєте про нього забути. Завтра обов’яковою є інший принцип, який тепер буде гаслом війни, яку ми ведемо. Це гасло і мій наказ оголошують: війна всьому живому. Війна всьому, що горить. Ви маєте залишити за собою випалену землю. Від завтра ми несемо війну за лінію, від якої ми відступимо після підписання миру. Ми відійдемо, але там, за цією лінією, має залишитись випалена земля. Королівства Рівії та Аердіну мають бути обернені на попіл! Пригадайте собі Содден! Сьогодні прийшов час відплати!

Евертайн голосно відкашлявся.

- Поки вояки залишають за собою випалену землю – промовив до мовчазних рігістрантів – вашим завданням є витягнути з того краю все, що можна, все, що може примножити багатство нашої Вітчизни. Ти, Аудегасте, займешся вантаженням і вивезенням вже зібраних і складованих плодів землі. Те, що ще є на полях, і чого не знищать звитяжні лицарі Коегоорна, слід зібрати.

- У мене обмаль людей, пане коморжий.

- Невільників буде вдоста. Зганяйте їх до роботи. Мардере і ти… Я забув твоє ім’я.

- Гельвет. Еван Гельвет, пане коморнику.

- Займіться худобою. Зберіть у стада, зженіть у визначені пункти на карантин. Зважаючи на ящур та іншу заразу. Хвору чи підозрілу худобу вбити, падло спалити. Решту гнати на південь визначеними дорогами.

- Слухаюсь.

Тепер спеціальне завдання, подумав Евертейн, поглядаючи на підлеглих. Кому його доручити? Всі молоді, молоко на губах, ще мало бачили, недосвідчені… Ех, бракує мені тих старих, бувалих комірників… Війни, війни, безперервні війни… Воїнів гине багато і часто, але коморники, зважаючи на пропорції, ненабагато рідше. Але воїнів не бракує, бо весь час приходять нові, бо кожен хоче бути вояком. А хто хоче бути коморником, чи регістрантом? Хто, коли його питатимуть сини, які вчинки здійснив на війні, хоче розповісти, як він міряв корцем[30] зерно, лічив смердючі шкіри і важив віск, як вів через вибоїсту, вкриту волов’ячим гімном дорогу конвой, навантажених здобиччю возів, поганяв ревучі і бекаючі стада, ковтаючи куряву, сморід і мухи…

Спеціальні завдання. Гута у Гулеці, з великими печами. Дробильні, цинкова гута і велика кузня заліза у Еусенлаані, п’ятсот центнерів річної продукції у рік. Ливарні і вовняні мануфактури у Альдесберзі. Солодові млини, винокурні, ткальні і фарбувальні у Вендерберзі…

Здемонтувати і вивезти. Так наказав імператор Емгир, Біле Полум’я, що тацює на Курганах ворогів. Двома словами. Демонтувати і вивезти, Еверстене.

Наказ це наказ. Має бути виконаний.

Зостається найважливіше. Срібні копальні та їх видобуток. Монети. Коштовності. Твори мистецтв. Але цим я займуся сам. Особисто.

Біля чорних стовпів диму, які виднілись на горизонті, виросли наступні. І наступні. Армія впроваджувала у життя накази Коегоорна. Королівство Аердін ставало країною пожеж.

Дорогою, гуркочучи і збиваючи тумани куряви, тягнулась довга колона облогових машин. На Алдерсберг, що ще боронився. І на Вендерберг, столицю короля Демавенда.

Петер Евертайн дивився і рахував. Підраховував. Перелічував. Петер Еверстен був великим коморржим Імперії, під час війни – першим коморником армії. Обіймав цю посаду вже двадцять п’ять років. Підрахунок і обрахунок це було все його життя. Катапульта коштує п’ятсот флоринів, требушет двісті, петрарія[31] мінімум сто п’ятдесят, найпростіша балліста вісімдесят. Вишколена обслуга бере дев’ять з половиною флоренів місячної платні. Колонна, яка прямує на Вендерберг, включно з кіньми, волами і дріб’язком, коштує мінімум триста гривень. З гривни, інакше марки чистого срібла вагою у півфунта, б’ється шістдесят флоринів. Річний видобуток великої копальні це п’ять, шість тисяч гривень…

Колонну обложників випередила легка кавалерія. За значками на прапорцях Евертайн розпізнав тактичну хоругву князівства Віннебурга, одну з перекинених з Цинтри. Так, подумав він, ці мають чим тішитись. Битва виграна, армія з Аердіну безладі. Резервні частини не будуть кинуті у важкі бої з регулярними військами. Будуть переслідувати відступаючих, винущувати розпорошені, позбавлені командирів групи, будуть мордувати, грабувати і палити. Тішаться, бо їх чекає приємна, весела війночка. Війночка, яка не обтяжує. І не вбиває.

Евертайн рахував.

Тактична хоругва налічує десять звичайних хоругв, і має дві тисячі вершників. Хоч віннебуржців напевно не залучать до жодної великої битви, у сутичках поляже не менше ніж одна шоста від загалу. Потім будуть обози і біваки, зіпсута їжа, бруд, воші, комарі, брудна вода. Прийде те, що завжди, що неуникненне: тиф, дизентерія і малярія, які уб’ють не менше як одну четверту. До цього слід додати належне – нещасні випадки, зазвичай біля однієї п’ятої від загалу. До дому повернуться вісімсот. Не більше. А напевне менше.

Шляхом пройшли наступні хоругви, за кавалерією з’явились піхотні корпуси. Марширували лучники у жовтих кабатах і округлих шоломах, арбалетники у пласких капалінах, списники й пікінери. За ними йшли щитники, броньовані як раки ветерани з Віковарно і Етолії, далі кольорова збиранина – кнехти-контрактники з Метінни, найманці з Турм, Маехту, Гесо і Еббінгу…

Попри спеку, підрозділи марширували жваво, збитий солдатськими чоботиськами пил клубочився над дорогою. Тріщали бубни, розвівались прапорці, колихались і блищали вістря пік, дротиків, алебард і гізарм. Воїни марширували жваво і весело. Це йшла армія звитяжна. Армія непереможна. Давайте хлопці, вперед, до бою! На Вендерберг! Прикінчити ворога, помститись за Содден! Скористатись веселою воячкою, напхати сакви здобиччю і до дому, до дому!

Евертайн дивився. І рахував.

*******

- Вендерберг впав після тижня облоги – докінчив Жовтець. – Ти здивуєшся, але там цехи діяльно і до кінця боронили башти і визначениі ділянки стін. Вирізано усю залогу і населення міста, щось біля шести тисяч людей. На звістку про це почала велика втеча. Розбиті полки і цивільна людність почали масово втікати до Темерії і Реданії. Натовпи втікачів досягли Долини Понтару і пройшли Махакам. Але не всім вдалось втекти. Кінні загони Нільфгаардців пішли за ними, відрізали дороги втечі… Знаєш, про що йдеться?

- Не знаю. Я не знаюсь на… Не знаюсь на війні, Жовтцю.

- Йдеться про бранців. Про невільників. Хотіли загнати у неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгаарду найдешевша робоча сила. Тому вони таке завзято переслідували втікачів. Це було велике полювання на людей, Геральте. Легке полювання. Бо військо втекло, а втікаючих людей ніхто не захищав.

- Ніхто?

- Майже ніхто.

*******

- Не зможемо… - прохрипів, оглядаючись. – Не зможемо втекти… Бляха, кордон вже так близько… Так близько…

Райла стала у стременах, поглянула на гостинець, що вився серед вкритих хащами пагорбів. Дорога, куди кинути оком, була всіяна покинутим майном, трупами коней, зіпхнутими на узбіччя возами і візками. За ними, з-за лісів, били у небо чорні стовпи диму. Щораз ближче було чути вереск, наростаючі звуки бою.

- Забили тилову варту… - Віліс витер обличчя від сажі та поту. – Чуєш, Райло? Вони наздогнали тиловий дозор і вирубали їх у пень! Не зуміємо!

- Тепер ми тиловий дозор – тихо промовила найманка. – Тепер наша черга.

Віліс зблід, якийсь з вояків, що прислухались, голосно зітхнув. Райла шарпнула віжки, повернула тяжко храплячого, з натугою піднімаючого голову верхівця.

- І так не зуміємо втекти – промовила спокійно. – Коні за хвилину впадуть. Поки ми доїдемо до передгір’я, тоді нас і схоплять.

- Рушмо всі й заховаємося у лісі – сказав Віліс, не дивлячись на неї. – Поодинці, кожен за себе. Може вдастся… вижити.

Райла не відповіла, поглядом і рухом голови вказала на передгір’я, на шлях, на останні ряди довгої колони утікачів, що тягнулись до кордону. Віліс зрозумів. Виматюкався, зіскочив зіскочив з сідла, захитався, сперся на меч.

- З коней! – хрипко крикнув до вояків. – Забарикадуйте шлях чим можна! Чого витріщились? Раз мати народила і здихати тільки раз! Ми військо! Ми тиловий дозор! Ми мусимо затримати погоню, затримати.

Вона змовкла.

- Якщо затримаємо погоню, люди зуміють перейти до Темерії, на той бік гір – докінчила Райла, теж злазячи з коня. – Там – жінки й діти. Що так очі вибалушили? Це наше ремесло. Забули, за що нам платять?

Вояки подивились один на одного. Якусь мить Райла думала, що вони втечуть, що рвонуть мокрих і змучених коней до останнього, неможливого зусилля, що погоняться за колоною втікачів, до рятівного підгір’я. Помилилась. Погано їх оцінила.

Вони перевернули на дорогу воза. Швидко збудували барикаду. Самопальну. Низьку. Абсолютно недостатню.

Довго не чекали. До яру влетіли два коня, які спотикались і храпіли, сипали клаптями піни. Тільки один ніс вершника.

- Блейз!

- Готуйтеся… - найманець сповз з сідла на руки вояків. – Готуйтеся, курва… Зразу за мною…

Кінь захропів, танцююче ступив боком кілька кроків, упав на зад, тяжко рухнув на бік, здригнувся, витягнув шию, протяжно заіржав.

- Райло - прохрипів Блез, відвертаючи погляд. – Дайте мені щось. Я втратив меча.

Войовниця, дивлячись на б’ючі у небо дими пожеж, вказала рухом на сокиру, вперту в перекинутий віз. Блайз схопив зброю, поточився. Ліву штанку мав просякнуту кров’ю.

- Що з іншими, Блейзе?

- Їх вирізали – видихнув найманець. – Всі. Весь загін…Райла, це не Нільфгаард… Це Білки… Це ельфи нас наздогнали. Scoia'tael їдуть перед фронтом, перед нільфгаардцями.

Один из вояків болісно застогнав, інший тяжко сів на землю, затуливши обличчя долонями. Вілліс вилаявся, підтягуючи ремені півпанцира.

- По місцям! – закричала Райла. – За заслін! Живцем нас не візьмуть! Я вам обіцяю!

Вілліс сплюнув, після чого швидко зірвав з наплічника триколірну, чорно-золото-червону кокарду спеціальних військ короля Демавенда, кинув її у хащі. Райла, розгладжуючи і чистячи власну відзнаку, криво усміхнулась.

- Не знаю, чи це тобі допоможе, Віллісе. Не знаю.

- Ти обіцяла, Райло.

- Обіцяла. І дотримаю обіцянки. По місцях, хлопці! Арбалети і луки в руки!

Довго не чекали.

Коли відбили першу хвилю, їх залишилось тільки шестеро. Бій був короткий, але запеклий. Призвані вояки з Вендербергу бились як чорти, запеклістю не поступаючись найманцям. Жоден не хотів потрапити живим у руки Scoia'tael. Хотіли померти у бою. І вмирали, прошивані стрілами, вмирали від уколів списів і ударів мечів. Блейз умер лежачи, проштрикнутий стилетами обох ельфів, які впали на нього, зістрибнувши з заслону. Жоден з тих ельфів не встав. Блейз теж мав стилета.

Scoia'tael не дали їм відпочити. На них кинулась друга команда. Віліс, вже втретю штрикнутий списом, впав.

- Райло! – крикнув невиразно. – Ти обіцяла!

Найманка, поклавши трупом наступного ельфа, швидко обернулась.

- Бувай, Віллісе – вона вперла вістря меча нижче грудини і штовхнула сильніше. – До зустрічі у пеклі!

За мить вона була сама. Scoia'tael оточили її з усіх боків. Войовниця, вимащена кров’ю з ніг до голови, піднесла меча, закрутила ним, струсонула чорною косою. Вона стояла серед трупів, страшна, вишкірена як демон. Ельфи відступили.

- Ходіть! – дико крикнула. – На що чекаєте? Живою мене не відьмете! Я Чорна Райла!

- Glaeddyv vort, beanna – промовив спокійно світловолосий красивий ельф з обличчям херувима і великими волошковими очима дитини. Він вилинув з-за оточуючих її Scoia'tael, що ще вагались. Його білий як сніг кінь храпав, сильно махав головою вверх-вниз, енергійно загрібав копитом просякнутий кров’ю пісок дороги.

- Glaeddyv vort, beanna – повторив вершник. – Кинь меча, жінко.

Найманка демонічно засміялась, витерла обличчя манжетою рукавиц, розмащуючи змішаний з пилюкою і кров’ю піт.

- Мій меч надто багато коштував, щоб ним кидатись, ельфе! – крикнула. – Щоб його взяти, ти муситимеш зламати мені пальці! Я Чорна Райла! Ну, йдіть!

Вона не чекала довго.

*******

- Ніхто не прийшов Аердіну на допомогу? – запитав відьмак по довгім часі. – Ніби існували такі союзи. Угоди про взаємну допомогу… Договори…

- Реданія – відкашлявся Жовтець – є у хаосі після смерті Візіміра. Ти знаєш про те, що король Візімір був убитий?

- Знаю.

- Владу прйняла королева Гедвіга, але у країні запанувала безголів’я. І терор. Полювання на Scoia'tael і нільфгаардських шпигунів. Дійкстра шалів усією країною, ешафоти сплили кров’ю. Дійкстра й далі не може ходити. Його носять у лектику.

- Додумаю сам. Вистежив тебе?

- Ні. Міг, але не переслідував. Ах, неважливо. У кожному випадку, занурена у хаос Реданія була не взмозі виставити армію, яка б могла допомогти Аердинові.

- А Темерія? Чому король Фольтест з Темерією не допоміг Демавендові?

- Тільки-но розпочалась агресія у Доль Ангра – тихо промовив Жовтець – Емгир вар Емрейс вислав до Визіми посольство…

*******

- До дідька – просичав Бронібор, дивлячиь на зачинені двері. – Над чим вони так довго дебатують? Чому Фольтест взагалі опустився до перемовин, чому надав аудієнцію тому нільфгаардському псові? Слід було обезголовити його і відіслати Емгирові голову! У мішку!

- Боги, воєводо – захлинувся жрець Віллемер. – Це ж посол! Особа посла є святою і недоторканною! Не годиться…

- Не годиться? Я скажу вам, що не годиться! Не годиться бездіяльно стояти і спостерігати, як нападники спустошують країни, з якими ми у договорі! Лірія впала, а Аердін падає! Демавенд один не зупинить Нільфгаарду! Слід одразу вислати до Аердіну експедиційний корпус, слід підтримати Демавенда ударом на лівий берег Яруги! Там мало війська, більшість хоругв рушили до Доль Ангра! А ми тут обговорюємо! Замість того, щоб битися, балакаємо! А поки що гостимо нільфгаардського посла!

- Мовчіть, воєводо – князь Геревард з Елландеру окинув старого воїна холодним поглядом. – Це політика. Слід вміти дивитись трохи далі ніж кінець кінської голови і списа. Треба вислухати посла. Імператор Емгир не вислав його до нас без причини.

- Ясно, що не без причин – буркнув Бронібор. – Емгир саме розгромив Аердін і знає, що якщо ми втрутимось, а з нами Реданія і Каедвен, то поб’ємо його, вирушимо за Доль Анра, до Еббінгу. Знає, що якщо ударимо на Цитру, влучимо йому у м’яке черево, змусимо його до бою на два фронти! Цього боїться! Він намагається налякати нас, щоб ми не інтервенували. Саме з таким, не іншим, завданням приїхав сюди нільфгаардський посол!

- Все ж слід вислухати посла – повторив князь. – І ухвалити рішення згідно з інтересами нашого королівства. Демавенд нерозсудливо спровокував Нільфгаард і тепер отримує наслідки. А мені взагалі неспішно помирати за Вендерберг. Те, що відбувається у Аердіні, це не наша справа.

- Не наша? Що ви, стонадцять чортів, плетете? Те, що Нільфгаардці є у Аердіні і Лірії, на правому березі Яруги, те, що нас відділяє від них виключно Махакам, ви вважаєте чужою справою? Треба не мати крихти розуму…

- Досить тих суперечок – остеріг Віллемер. - Ані слова більше. Король іде.

Двері залу відчинились. Члени королівської ради встали, човгаючи кріслами. Більшість крісел були порожніми. Коронний гетьман і більшість командирів були у військах, у Долині Понтару, у Махакамі і над Яругою. Порожніми також були крісла, які зазвичай займали чародії. Чародії… Так, подумав жрець Віллімер, місця, раніше зайняті чародіями, на королівському дворі у Визімі, зоставались порожніми дуже довго. Хто зна, чи не назавжди.

Король Фольтест швидко перетнув залу, став біля трону, але не сів, швидко нахилився, вперши кулаки у стіл. Був дуже блідий.

- Вендерберг оточений – промовив тихо король Темерії – і буде взятий будь-якої години. Нільфгаард нестримно пре на північ. Оточені підрозділи ще б’ються, але це вже нічого не змінить. Аердін втрачений. Король Демавенд втік до Реданії. Доля королеви Меве невідома.

Рада мовчала.

- Нашого східного кордону – проходу в Долину Понтару, Нільфгаардці досягнуть за кілька днів – продовжив Фольтест, й далі дуже тихо. – Хагге, остання фортеця Аердіну, не протримається довго, а Хагге це вже наш східний кордон. А на нашому південному кордоні… сталась дуже погана річ. Король Ервілл з Вердену склав ленну присягу імператорові Емгирові. Піддався і відкрив фортеці в усті Яруги. У Настрозі, Розрозі і Бодрозі, які мали бути нашим флангом, вже стоять нільфгаардські залоги.

Рада мовчала.

- Завдяки цьому – продовжував Фольтест – Ервілл зберіг королівський титул, але його сюзереном є Емгир. Верден все ще є формально королівством, але практично вже нальфгаардська провінція. Чи ви розумієте, що це означає? Ситуація обернулася. Веденські твердині та устя Яруги є в руках Нільфгаарду. Не можна приступити до форсування ріки. І не можна ослабити армії, що там стоїть, формуючи корпус, який мав би вступити до Аердіну і підтримати війська Демавенда. Не можу цього зробити. На мені тяжіє відповідальність за мою країну і за моїх підданих.

Рада мовчала.

- Імператор Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгаарду – продовжив король – зробив мені пропозицію… угоди. Я прийняв цю пропозицію. Тепер викладу вам, у чому полягає ця угода. А ви, коли вислухате мене, зрозумієте… Визнаєте… Скажете…

Рада мовчала.

- Ви скажете… закінчив Фольтест. – Скажете, що я приніс вам мир.

*******

- Отже, Фольтест підібгав хвоста – пробурмотів відьмак, ламаючи у пальцях наступний патичок. – Знюхався з Нільфгаардом. Залишив Аердін на ласку долі…

- Так – підтвердив поет. – Однак увів війська у Долину Понтару, зайняв і оволодів фортецею Хагге. А нільфгаардці не увійшли на передгір’я Махакаму і не перетнули Яруги у Соддені, не атакували Бругге, яке після капітуляції і клятви Ервілла мали у кліщах. Це була, без сумніву, ціна нейтральності Темерії.

- Цирі мала рацію – прошепотів відьмак. – Нейтральність… Нейтральність зазвичай буває підлою.

- Що?

- Нічого. А що з Каедвеном, Жовтцю? Чому Генсельт з Каедвену не допоміг Демавенду і Меве? Адже ж вони мали пакт, їх об’єднував мир. А якщо навіть Генсельт, на зразок Фольтеста, насцяв на підписи і печатки на документах і за ніщо має королівське слово, це нібито не є дурним? Чи він не розуміє, що після падіння Аердіну і угоди з Темерією буде його черга, що є наступним у нільфгаардському списку? Каедвен повинен підтримувати Демавенда з розрахунку. Немає вже на світі ні віри, ні правди, але на світі ніби існує розрахунок? Що, Жовтцю? Є ще на світі розрахунок? Чи вже на ньому залишилось тільки курвярство і зневага?

Жовтець відвернув голову. Зелені ліхтарики були близько, оточили їх щільним кільцем. Він спершу цього не зауважив, але тепер зрозумів. Всі дріади прислухались до його розповіді.

- Мовчиш – промовив Геральт. – А це значить, що Цирі була права. Що Кодрінгер був правим. Всі мали рацію. Тільки я, наївний, анахронічний і дурний відьмак, помилявся.

*******

Сотник Дігод, відомий під прізвиськом Півгарнець, відхилив полог намету, зайшов, тяжко відсапуючись і гнівно буркочучи. Десятники зірвались з місць, прибираючи військової постави і виразу обличчя. Зивік спритно накинув кожуха на барильце горілки, поки погляд сотника зумів призвичаїтись до півмороку. Не йшлося про те, що Дігод був аж таким запеклим противником пияцтва на службі і в таборі, але радше про те, щоб заощадити барильце. Прізвисько сотника не взялось ні звідки – поголоска казала, що у сприятливих обставинах він жваво і вражаюче швидко міг вижлуктити пів гарнця[32] самогонки. Казенний вояцький кубок місткістю у кварту сотник вихиляв як пів квартовий, з одного маху і рідко коли замочував собі при цьому вуса.

- Ну і як, пане сотнику? – запитав Бодем, десятник стрільців. – Що там вирішили вельможні командири? Які накази? Ми перетнемо кордон? Кажіть!

- Зачекайте – поскаржився Півгранець. – Але ж і спека, щоб його… Зараз все вам викладу. Але спершу дайте щось напитись, бо мені в горлі пересохло. І не вдавайте, що не маєте, бо горілкою від намету несе на версту. І я знаю, звідки несе. З-під того кожуха.

Зивік, бурмочучи лайку, витяг барильце. Десятники збились у тісну групку, забряжчали чарки і олов’яні кубки.

- Аааах – сотник витер вуса і очі. – Ууух, але ж свинство гівняне. Лий ще, Зивіку.

- Ну ж бо, кажіть вже – гарячкував Бодем. – Які накази? Ми ідемо на нільфгаардців чи далі стирчатимемо на кордоні ніби члени на весіллі?

- Вам спішно до бою? – Півгарнець протяжно закашлявся, сплюнув, тяжко присів на сідло. – Вам так спішно за кордон, до Аердіну? Розпирає вас, га? Запеклі з вас вовченята, от як іклами блискаєте.

- Ага – холодно сказав малий Штаглер, переминаючись з ноги на ногу. Обидві, як у старого кавалериста, мав криві як обручі. – Ага, пане сотнику. Ми спимо п’яту ніч у чоботах, у готовності. То й хочемо знати, що має статись. Або бійка, або назад до форту.

- Йдемо за кордон – коротко пояснив Півгранець. – Завтра, на світанку. П’ять хоругв, Бура попереду. А тепер уважно, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, сказав воєвода і вельможний пан маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу, який прибув просто від короля. Нашороште вуха, бо двічі казати не буду. А розповідатиму незвичайне.

У наметі зробилось тихо.

- Нільфгаардці перейшли через Доль Ангра – промовив сотник. – Придушили Лірію, за чотири дні дійшли до Альдерсбергу, там у вирішальній битві розбили армію Демавенда. З ходу, ледве через шість днів облоги, взяли зрадою Вендерберг. Нині швидко йдуть на північ, стягують війська з Аердіну до долини Понтару і у Dol Blathanna. Вони йдуть до нас, у Каедвен. Наказ для Бурої Хоругви є таким: перейти кордон і спішно йти на південь, просто до Долини Квітів. Ми мусимо за три дні стати на ріці Дифні. Повторюю, за три дні, значить, ми будемо йти риссю. Ні кроку за ріку Дифну. Повторюю: ні кроку. На тому березі скоро з’являться Нільфгаардці. З ними, тепер уважно і пильно, бою не розпочинати. Жодним чином, зрозуміло? Навіть якщо б вони десь намагались перетнути річку, то їм тільки показатись, показати їм знаки, щоб бачили, що це ми, каедвенське військо.

У наметі стало ще тихше, хоч і здавалось, що тихше бути не може.

- Як це? – врешті бекнув Бодем. – Не бити нільфгаарців? Ми на війну йдемо, чи ні? Як же це, пане сотнику?

- Наказ такий. Ми не йдемо не на війну, а… – Півгарнець почухав шию. – А з братньою допомогою. Перетнемо кордон, щоб боронити людей з Гірського Аердіну… Ой, що я кажу… Не з Аердіну, а Нижньої Мархії. Так сказав вельможний маркграф Мансфельд. Так і так, сказав, Демавенд зазнав поразки і впав та лежить, як глист, бо зле правив і мав політику до сраки. Кінець і йому, і всьому Аердіну. Наш король позичав Демавендові багато грошей, бо ми надавали допомогу, не можна пропадати такому багацтву, нині час ці гроші отримати з відсотками. Також ми не можемо дозволити, щоб наші співвітчизники і родичі з Нижньої Мархії пішли до нільфгаардскьої неволі. Ми мусимо їх, як його, визволити. Бо це наші споконвічні землі, колись та земля, Нижня Мархія, була під берлом Каедвену, і сьогодні під це берло повернеться. Аж по річку Дифну. От таку угоду уклав наш милостивий король Хенсельт з Емгиром з Нільфгаарду. Але угода угодою, а Бура Хоругва має стати над рікою. Ви зрозуміли?

Ніхто не відповів. Півгарнець скривився. Махнув рукою.

- А, пес вас трахав, гівнярі, зрозуміли. Але не турбутесь, бо і я не дуже. Але для розуміння є його милість король, графи, воєводи і панове шляхта. А ми військо! Нам пікорятись наказу: за три дні дійти до річки Дифне, там спинитись і стати як мур. І тільки. Налий, Зивіку.

- Пане сотнику… - запнувся Зивік. – А що буде… Що буде, якщо військо з Аердіну опиратиметься? Заступить шлях? Адже ми збройно йдемо через їх країну. Що тоді?

- А якщо наші співвітчизники і браття – уїдливо піхопив Штаглер – ті, що ми їх нібито маєио визволити… Якби вони почали шити з луків, кидатись камінням? Га?

- Ми маємо за три дні стати над Дифне – промовив з притиском. – Не пізніше. Якби хтось хотів нас сповільнити чи затримати, той є ворогом. А ворогів слід сікти мечами. Але увага і пильність! Слухати наказу! Ні сіл, ні халуп не палити, здобичі в людей не брати, не грабувати, бабів не ґвалтувати! Закарбувати у пам’яті собі і воякам, бо хто порушить цей наказ – піде на палю. Воєвода десять разів це повторив: ми, курва, не йдемо вторгатись, а з братерською допомогою! Чого шкіриш зуби, Штаглере? Це наказ, бляха! А тепер бігом до десяток, підняти їх всіх на ноги, коні і спорядження мають блищати як місяць у повню! Перед вечором всі хоругви стануть до огляду, сам воєвода з хорунжими буде інспектувати. Якщо я через якусь десятку наїмся сорому, десятник мене не забуде, ой не забуде! Виконуйте!

Зивік вийшов з намету останнім. Мружачи вражені сонцем очі, оглядав пануючий у таборі розгардіяш. Десятники поспішали до підрозділів, сотники бігали і лаялись, шляхта, пажі й корнети плутались під ногами. Панцерні з Бан Ард клусували полем, збиваючи хмари пилюки. Спека була страшною.

Зивік пришвидшився. Минув чотирьох прибулих вчора скальдів з Ард Каррайгу, які сиділи у затінку, яку відкидав багато оздоблений намет маркграфа. Скальди саме укладали баладу про звитяжну військову операцію, про геніальність короля, вправність командирів і хоробрість простого вояцтва. Вони робили це як завжди перед операцією – щоб не втрачати часу.

- Вітали нас наші браття, вітали хлібом-сіллю… - заспівав на пробу один з скальдів. – Рятівників і визволителів своїх вітали, вітали хлібом-сіллю… Гей, Ґрафніре, підкинь якусь небанальну риму до «солі»!

Другий скальд підкинув риму. Зивік не розчув, яку саме.

Отаборена серед верб над ставом десятка зірвалась побачивши його.

- Готуйтеся! – закричав Зивік, ставши достатньо далеко для того, щоб його перегар не вплинув на моральний стан підлеглих. – Поки сонечко підніметься на чотири пальці, всі до огляду! Все має блищати як оце сонечко - зброя, обладунки, спорядження, кінь! Буде інспекція, якщо через когось з вас я наїмся сорому в сотнику, такому салабону я повириваю ноги! Живо!

- Йдемо в бій – здогадався кіннотник Краска, швидко запихаючи сорочку до штанів. – Йдемо в бій, пане десятнику?

- А що ти думав? Що на танці, на Купала? Переходимо кордон. Зранку на світанку вся Бура Хоругва рушає. Сотник не казав, у якому порядку, але скоріше всього наша десятка буде передовою, як завжди. Отже. Скажу одразу, бо потім часу, напевно, не буде. Це не буде звичайна війна, хлопці. Якесь новочасне глупство, вельможені вигадки. Якесь визволення, чи щось таке. Ми не йдемо бити ворога, але на ті, ну, наші одвічні земної, з тою, як її там, братерською допомогою. Тепер увага, що скажу: людей з Аердіну не чіпати, не грабувати.

- Як це? – роззявив рота Краска. – Як це: не грабувати? А чим же будемо годувати коней, пане десятнику?

- Пашу для коней грабувати, більше нічого. Але людей не сікти, халуп не палити, врожай не нищити… Закрий рота, Краско! Це не громадське віче, це військо, мать вашу! Накази слухати, бо інакше на палю! Кажу ж, не вбивати, не палити, бабів…

Зивік замовк, замислився.

- Бабів – докінчив після паузи – ґвалтувати по тихому, і так, щоб ніхто не бачив.

*******

- На мосту на річці Дифне – докінчив Жовтець – потисли один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу і Менно Коегоорн, головнокомандуючий нільфгаардськими військами з Доль Ангра. Потисли долоні, над скривавленим, догораючим королівством Аердін, затвердивши бандитський поділ здобичі. Найогидніший з жестів, який знала історія.

Геральт мовчав.

- Якщо вже йдеться про гидке – промовив по хвилині з неочікуваним спокоєм – то що з чародіями, Жовтцю? Я про тих з Капітули і Ради.

- При Демавендові не залишився жоден – почав за мить поет. – А Фольтест всіх, хто йому служив, вигнали з Темерії. Філіппа у Третогорі, допомагає королеві Гедвізі у приборканні хаосу, який все ще панує у Реданії. З нею Трісс і ще троє, імен не пам’ятаю. Декілька у Каедвені. Багато втекло до Ковіру і Хенгфорсу. Обрали нейтральність, бо Естерад Тіссен і Недамір, як знаєш, були і є нейтральними.

- Знаю. А Вільгефортц? І ті, які тримались з ним?

- Вільгефортц зник. Сподівались, що він вилине у завойованому Аердіні, як намісник Емгира… Але за ним і слід загинув. По ньому і всіх його спільниках. Крім…

- Кажи, Жовтецю.

- Крім одної чародійки, яка стала королевою.

*******

Filavandrel aep Fidhail мовчки чекав на відповідь. Королева теж мовчала, дивлячись у вікно. Вікно виходило в сад, який ще донедавна був гордістю і славою попереднього володаря Dol Blathanna, намісника тирана з Вендербергу. Утікаючи від Вільних Ельфів, що йшли в авангарді військ імператора Емгира, людський намісник зумів вивезти з прадавнього ельфійського палацу більшість цінних речей, навіть частину меблів. Але садів забрати не міг. Знищив їх.

- Ні, Filavandrel – промовила врешті королева. – Це ще завчасно, трохи завчасно. Ми не думаємо про розширення наших кордонів, бо на разі ми навіть не певні щодо їх точних обрисів. Хенсельт з Каедвену не допускає думки про дотримання угоди і відступ з-над Дифне. Шпигуни доносять, що він не покинув думки про агресію. Може вдарити на нас будь-якого дня.

- Тобто, ви нічого не досягли.

Королева повільно витягла руку. Метелик-папіллон, який влетів у вікно, сів на її мереживній манжеті, склав і розклав крильця з чубатими кінцями.

- Ми досягли більшого – промовила королева, тихо, щоб не сполохати метеликаа – ніж могли б сподіватись. Після ста років ми врешті повернули нашу Долину Квітів…

- Ми знову маємо нашу власну країну – докінчила королева, розглядаючи метелика. – Ми знову є Народом, а не вигнанцями. А попіл удобрює. Весною Долина розквітне знову.

- Це замало, Стокротко. Ще замало. Ми втратили напір. Ще недавно ми хвалились, що зіпхнемо людей до моря, з-за якого вони прибули. А тепер ми затисли наші кордони і амбіції до Dol Blathanna…

- Емгир Дейтвен дав нам Доль Блатанна у подарунок. Чого ти очікуєш від мене, Filavandrel? Я маю жадати більше? Не забувай, що навіть у прийманні дарів слід зберігати міру. Особливо якщо йдеться про дари Емгира, бо Емгир нічого не дає задарма. Ми маємо утримати землі, які він нам подарував. А сили, які ми маємо у нашому розпорядження, ледь вистачає для утримання Dol Blathanna.

- Відкличмо команди з Темерії, Реданії і Каедвену – запропонував біловолосий ельф. – Відкличемо всіх Scoia'tael, що б’ються з людьми. Ти тепер королева, Enid, вони послухаються твого наказу. Тепер, коли ми вже маємо наш власний шмат землі, їх боротьба не має сенсу. Тепер їх обов’язком є повернутись сюди і боронити Долину Квітів. Нехай б’ються як вільний народ на захисті власних кордонів. А поки що вони гинуть в лісах як розбійники!

Ельфиня опустила голову.

- Емгир не дасть на це згоди – прошепотіла вона. – Команди мають битись і далі.

- Чому? З якою метою? – Filavandrel aep Fidhail різко випротався.

- Скажу тобі більше. Нам не можна підтримувати і допомагати їм. Це була умова Фольтеста і Хенсельта. Темерія і Каедвен будуть поважати нашу владу над Dol Bla­thanna, але тільки тоді, якщо ми офіційно засудимо боротьбу Білок і відречемося від них.

- Ті діти помирають, Стокротко. Вмирають щодня, гинуть у нерівній боротьбі. Після тайємних угод з Емгиром люди рушать на команди і знищать їх. Це наші діти, наше майбутнє! Наша кров! А ти розповідаєш мені, що ми маємо зректися їх? Que'ss aen me dicette, Enid? Vorsaeke'llan? Aen vaine?

Метелик злетів, затріпотів крилами, полетів до вікна, розвернувся кинутий потоками гарячого повітря. Франческа Фіндабайр, звана Enid an Gleanna, раніше чарівниця, а тепер королева Aen Seidhe, вільних ельфів, підняла голову. В її прекрасних блакитних очах блищали сльози.

- Команди – повторила глухо – мусять й далі воювати. Мусять дезорганізовувати людські королівства, утруднювати військові приготування. Такий був наказ Емгира, а я не можу суперечити Емгирові. Вибач мені, Filavandrel.

Filavandrel aep Fidhail подивився на неї, глибоко вклонився.

- Я пробачаю, Enid. Але не знаю, чи пробачать вони.

*******

- Ні один чародій не переглянув ситуацію по новому? Навіть тоді, коли Нільфгаард мордував і палив у Аердіні, жоден з них не покинув Вільгефортца, не приєднався до Філіппи?

- Жоден.

Геральт довго мовчав.

- Не вірю – врешті промовив, дуже тихо. – Не вірю, щоб жоден не покинув Вільгефортца, коли справжні причини і наслідки його зради вийшли на світ Божий. Я є, як вже загальновідомо, наївним, нерозумним і застарілим відьмаком. Але я все ще не вірю, щоб у жодного чародія не прокинулось сумління.

*******

Тіссая де Вріес поклала свій складний, оздобний підпис під останнім реченням листа. Після довгих роздумів ще додала поряд ідеограму, що означала її справжнє ім’я. Ім'я, якого ніхто не знав. Ім'я, якого вона не вживала багато років. З часу, коли стала чародійкою.

Жайворонок.

Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно впоперек списаного аркушу пергаменту. Протягом довгого часу сиділа нерухомо, втупившись у червону кулю сонця, що заходило. Потім встала. Пдійшла до вікна. Впродовж якогось часу вона дивилась на дахи будинків. Будинків, у яких саме вкладались до сну звичайні люди, змучені своїм звичайним, людським життям і працею, повні звичайного людського неспокою про долю, про завтра. Чародійка поглянула на лист, що лежав на столі. Дист був адресований звичайним людям. Те, що більшість звичайних людей не вміли читати, не мало значення.

Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Скинула з рукава з буфами неіснуючу пилинку. Вирівняла на декольте намисто зі спінелі.

Свічники під дзеркалом стояли нерівно. Служниця муситиме поправити і попересувати їх під час прибирання.

Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина з повними страху очима перед тим, що надходить. Звичайна людина, загублена в часи зневаги. Звичайна людина, що шукає надії і повності у завтрашньому дні у неї, у чародійки…

Звичайна людина, довіри якої вона не виправдала.

З вулиці долинув звук кроків, стукіт тяжкий солдатських чобіт. Тіссая де Вріес навіть не здригнулась, не обернула голови до вікна. Їй було байдуже, чи чиї це кроки. Королівські вояки? Прево з наказом про арешт зрадниці? Наймані убивці? Наймані убивці Вільгефортца? Її це не обходило.

Кроки затихли у далині.

Підсвічники під дзеркалом столи нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила положення серветки, так, щоб її ріжок стояв точнісінько посередині і був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Вона розстебнула золотиі браслети на зап’ястках і рівненько розклала їх на розгладженій серветці. Критично оглянула, але не знайшла найменшого недоліку. Все лежало рівно, акуратно. Так, як і повинно лежати.

Відкрила шухляду комодика, вийняла з неї короткий ніж з кістяним руків’ям.

Обличчя мала горде і нерухоме. Мертве.

У будинку було тихо. Так тихо, що було чутно, як на стільницю столу падає пелюстка в’янучого тюльпану.

Сонце, червоне як кров, повільно зайшло за дахи будинків.

Тіссая де Вріес сіла у крісло біля столу, задмухала свічки, ще раз поправила перо, що лежало впоперек листа і перетяла собі судини на зап’ястках обох рук.

*******

Виснажений цілоденною подорожжю і враженнями дало знати про себе. Жовтець прокинувся і зрозумів, що заснув напевне під час оповіді, захропівши на пів слові. Ворухнувся і ледь не впав з купи галуззя – Геральт вже не лежав поряд нього і не врівноважував барлогу.

- На чому… - відкашлявся, сів. – На чому я спинився? Ага, на чародіях.. Геральте? Де ти?

- Тут – відповів відьмак, якого було ледь видно у мороці. – Прошу, продовжуй. Ти не хотів мені розповідати про Єнніфер.

- Послухай – поет точно знав, що про вищевказану особу він не мав навіть найменшого наміру навіть згадувати. – Я справді нічого…

- Не бреши. Я тебе знаю.

- Якщо вже ти мене так добре знаєш – роздратувався трубадур – то якого дідька вимагаєш, щоб я говорив? Знаєш мене, як облупленого, тож повинен знати, чому я промовчав, чому я не повторюю почутих пліток! Ти повинен здогадатись, які це плітки і чому я хочу тебе від них зберегти!

- Que suecc's? – одна з дріад, що спала поряд, розбуджена його підвищеним голосом.

- Я перепрошую – промовив тихо відьмак. – Тебе теж.

Зелені ліхтарики Брокілону вже погасли, тільки деякі ще слабо тліли.

- Геральте – перервав мовчанку Жовтець. – Ти завжди стверджуєш, що стоїш збоку, що тобі байдуже… Вона могла повірити в це. Вірила в те, коли коли разом з Вільгефортцем почала ту гру…

- Досить – промовив Геральт. – Ні слова більше. Коли я чую слово «гра», мені хочеться когось вбити. Ах, давай ту бритву. Я хочу нарешті поголитись.

- Тепер? Ще темно…

- Для мене ніколи не темно. Я потвора.

Коли відьмак вирвав йому з рук торбинку з туалетним придаллям і відійшов у напрямку струмка, Жовтець переконався, що сонливість його цілком залишила. Небо вже палало передвіщенням світанку. Він встав, пішов у ліс, обережно оминаючи сплячих, притулених одна до одної дріад.

- Чи ти належиш до тих, які спричинили це?

Він різко обернувся. Дріада, що сперлась на сосну, мала срібного кольору воло