Розділ другий

Одразу на перехресті, у місці, де закінчився ліс, у землю було вбито дев’ять стовпів. До верхівки кожного стовпа було плоско прикріпленоколесо колесо від воза. Над колесами клубочились ворони і круки, дзьобаючи і шарпаючи трупи, прив’язані до ободу і маточини. Висота стовпів і численність птаства дозволяла, щоправда, тільки вгадуючи, чим були непізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були трупами. Не могли бути нічим іншим.

Цирі відвернула голову і з відразою зморщила ніс. Вітер віяв з боку стовпів, доносячи сморід тіл, що розкладались над роздоріжжям.

- Розкішна декорація – Єнніфер нахилилась в сідлі і сплюнула на землю, забувши, що ще недавно за таке плювання гостро шпетила Цирі. – Мальовнича і пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставляь тільки за міськими мурами. Маю рацію, добрі люди?

- Це Білки, шляхетна пані – поспішив з поясненням один з мандрівних торгівців, що саме нагодився на перехресті, стримуючи запряженого до навантаженої двоколки ваговоза. – Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стоять стовпи в лісі. Для перестороги іншим Білкам.

- Чи це значить – чародійка подивилась на нього – що взятих живцем Scoia'tael привозять сюди…

- Ельфи, пані чародійко, рідко даються взяти себе живцем – перебив торгівець. – А якщо навіть якогось воякі і схоплять, то везуть його до міста, бо там живуть осілі нелюди. Коли вони спостерігають за стратою на ринку, їм одразу пропадає охота приставати до Білок. Але коли у бою вбивають якихось ельфів, то трупи хвозять на перехрестя і вішають на стовпах. Їх часто возять з далеку, привозячи цілком засмерділими…

- Подумати тільки – буркнула Єнніфер – що нам забороняють некромантські практики зважаючи на пошану до смерті і покійників, останки, яким належно віддати честь, спокій і поховальна церемонія…

- Що кажете, пані?

- Нічого. Забираймося звідси як найшвидше, Цирі, щоб бути далі від цього місця. Тьху, маю враження, що я вже вся просякла тим смородом.

- Я теж, еге-гей – сказала Цирі, клусом об’їжджаючи довкола навантажену упряжку. – Поїдемо галопом, добре?

- Добре… Цирі, галопом, але не вар’ятським!

******

Скоро вони побачили місто, велике, оточене мурами, наїжачене вежами з шпичастими блискучими дахами. А за містом було видно море, зелено-синє, що іскрилося у променях вранішнього сонця, тут і там вкрите цятками білих вітрил. Цирі стримала коня на краю піщаного урвища, підвелась у стременах, жадібно втягнула носом вітер і запах.

- Горс Велен – сказала Єнніфер, під’їжджаючи і стаючи поряд. – Нарешті доїхали. Повертаймо на шлях.

На дорозі пішли знову легким галопом, залишивши позаду кілька повільних підвод і обтяжених в’язанками дерева пішоходів. Коли вони випередили всіх і зостались самі, чародійка сповільнилась і жестом стримала Цирі.

- Під’їдь ближче – сказала. – Ще ближче. Візьми віжки і веди мого коня. Мені потрібні обидві руки.

- Для чого?

- Я ж просила, візьми віжки.

Єнніфер витягла з в’юків срібне дзеркальце, протерла його, після чого проказала закляття. Дзеркальце піднялось з її долоні, злетіло і зависло над кінскою шиєю, точнісінько напроти обличчя чародійки.

Цирі здивована зітхнула, облизала губи.

Чародійка витягла з в’юків гребінь, зняла берет і наступні декілька хвилин енергійно чесала волосся. Цирі зберігала мовчанку. Знала, що під час чесання волосся Єнніфер не можна було перешкоджати ані відволікати її. Мальовничий і на перший погляд недбалий безлад її кучерявих і буйних пасем з’являвся внаслідок довготривалих старань і вимагав немало зусиль.

Чародійка знову сягнула в’юків. Причепила до вух діамантові кульчики, а на обидва зап’ястки надягла браслети. Зняла шаль і розщепила блузку, відкрила шию і чорну оксамитку, оздоблену зіркою з обсидіану.

- Ха! – не втрималась врешті Цирі. – Я наю, для чого ти це робиш! Хочеш гарно виглядати, бо ми їдемо до міста? Вгадала?

- Вгадала.

- А я?

- Що ти?

- Я теж хочу гарно виглядати! Зачешуся…

- Надягни берет – різко сказала Єнніфер, вглядаючись у дзеркальце, що висіло над вухами коня. – На те саме місце, де був. І сховай під ним волосся.

Цирі гнівно пирхнула, але одразу послухалась. Вона вже давно навчилась розпізнавати барви і відтінки голосу чародійки. Знала, коли можна намагатись сперечатись, а коли ні.

Єнніфер врешті вклала кучері на чолі, видобула з в’юків малий слоїк з зеленого скла.

- Цирі – лагідно сказала. – Ми подорожуємо таємно. А подорож ще не закінчилась. Тому ти маєш приховати волосся під беретом. У кожній брамі є такі, кому платять за прискіпливе і уважне вивчення подорожніх. Розумієш?

- Ні – відрізала нахабно Цирі, потягнувши поводи карого жеребця чародійки. – Ти вималювалась так, що тим вивідувачам з брами очі повилазять! Гарна мені таємність!

- Місто, до брами якої ми рухаємся – усміхнулась Єнніфер – це Горс Велен. Я не мушу маскуватись у Горс Велені, а скоріше, сказати б, навпаки. З тобою інша справа. Тебе ніхто не повинен запам’ятати.

- Ті, які будуть дивитись на тебе, побачать і мене! – Чародійка відкрила слоїчок, з якого запахло бузком і аґрусом. Зануривши у слоїчок вказівний палець втерла собі під очі трохи вмісту.

- Я сумніваюсь в цьому – сказала, чомусь загадково усміхаючись – щоб хтось звернув на тебе увагу.

Перед мостом стояв довгий ряд їздців і возів, а на передбрам’ю скупчились подорожні, очікуючи черги на контроль. Цирі зітхнула і забурчала, роздратована перспективою довгою чекання. Однак Єнніфер випросталаь у сідлі і рушила клусом, дивлячись високо над головами подорожніх – вони одразу прудко розступились, зробили місце, шанобливо кланяючись. Стражники у довгих кольчугах теж одразу помітили чарподійку і зробили їй вільну дорогу, не шкодуючи ударів ратищами списів, якими почастували впертих чи занадто повільних.

- Сюди, сюди, вельможна пані – заволав один зі стражників, подивившись на Єнніфер і міняючись з виду. – Їдьте сюди, ласкаво прошу! Розступіться! Розступіться, хами!

Поспішно викликані командиром варти вартівники, що з’явились з кордегардії, були набурмосені і злі, але при вигляді Єнніфер почервоніли, широко відкрили очі і вуста, зігнулись у низькому поклоні.

- Смиренно вітаємо у Горс Велені, ясна пані – пробелькотів, підходячи і витріщаючись. – за вашою командою… Чи є в моїй силі чимось догодити вельможній? Дати ескорт? Провідника? Може викликати когось?

- Не треба – Єнніфер випросталась на луці, поглянула нього зверху. – Я перебуватиму в місті недовго. Їду на Танедд.

- Очевидно… - солдат переступив з ноги на ногу, не відводячи очей від обличчя чародійки. Інші стражники витріщались так само. Цирі пихато випросталась і задерла голову, але констатувала, що на неї ніхто не дивиться. Ніби її взагалі не існувало.

- Очевидно – повторив командир сторожі. – На Танедд, так… На з’їзд. Зрозуміло, зрозуміло. Тоді бажаю…

- Дякую – чародійка пришпорила коня, виразно показуючи, що їй нецікаво, чого їй бажав побажати комендант. Цирі послідувала за нею. Вартові вклонялись проїжджаючій Єнніфер, а її й далі не удостоювали навіть поглядом.

- Навіть не запитали тебе про мене – буркнула, наздоганяючи Єнніфер, і обережно керуючи конем всеред виїжджених у болоті вулиці колій. – Ані про те, звідки їдемо! Ти їх зачарувала?

- Не їх. Себе.

Чародійка повернулась, а Цирі голосно зітхнула. Очі Єнніфер пломеніли фіолетовим блиском, а обличчя випромінювало вроду. Засліплюючу. Викличну. Грізну. І неприродню.

- Зелений слоїчок! – одразу здогадалась Цирі. – Що це було?

- Гламарія. Еліксир, а скоріше мазь для спеціальних випадків. Цирі, чи так необхідно заїжджати у кожну калюжу на дорозі?

- Я хочу помити коневі бабки!

- Не дощило вже місяць. Це помиї і кінські сцяки, не вода.

- Ага… Чому ти вжила той еліксир? Ти аж так сильно того потребувала…

- Це є Горс Велен – перебила Єнніфер. – Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. Точніше, чародійкам. Сама бачиш, як ставлться тут до чародійок. А я не мала бажання ані називатись, ані пояснювати, ким я є. Я волію, щоб це було очевидним з першого погляду. За цим червоним домом повернемо в ліво. Кроком, Цирі, стримуй коня, бо перекинеш якусь дитину.

- А чому ми сюди приїхали?

- Я вже тобі це казала.

Цирі пирхнула, зціпила вуста, сильніше штурхнула верхового п’ятами. Кобила затанцювала, мало не врізавшись у віз, що саме проминав їх. Візник встав з козел і замірявся вдарити її батогом, але при вигляді Єнніфер швидко всівся і почав допитливо вивчати стан своїх черевиків.

- Ще один такий вибрик – процідила Єнніфер – і ти мене розгніваєш. Поводишся як козичка. Соромиш мене.

- Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!

- Тихше. Люди витріщаються.

- На тебе витріщаються не на мене! Я не хочу іти до ніякої школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а тепер хочеш мене залишити! Саму! Я не хочу бути сама!

- Сама не будеш. У школі є багато дівчат твого віку. Будеш мати безліч подружок.

- Я не хочу подружок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що… Думала, що ми їдемо до Геральта – Цирі виклично задерла голову. – Добре знаю, про що ти думала цілу дорогу. І чому зітхала вночі…

- Досить – просичала чародійка, а вигляд її палаючих очей справив таке враження, що Цирі втупила обличчя у кінську гриву. – Занадто розпустилась. Я тобі нагадую, що час коли ти могла опиратись мені, безповоротно минув. Так сталось з твоєї власної волі. Тепер мусиш бути слухняною. Зробиш те, що накажу. Розумієш?

Цирі кивнула головою.

- Те, що я накажу, буде для тебе найліпше. Завжди. І тому ти будеш слухати і виконувати мої накази. Ясно? Зупини коня. Ми на місці.

- Це і є та школа? – пробурчала Цирі, підводячи очі на вражаючий фасад будинку. – Це…

- Ні слова більше. Злазь. І поводь себе належно. Це не школа, школа в Артеузі, не в Горс Велені. Це банк.

- А для чого нам банк?

- Подумай. Злазь, сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для цього є слуги. Зніми рукавиці. У банк не заходять у рукавицях для їзди. Дивись на мене. Поправ берет. Підрівняй комір. Випростайся. Не знаєш, що робити з руками? То нічого з ними не роби!

Цирі зітхнула.

Службовці, які з’явились з воріт будинку і гнулись у поклонах, були червонолюдами. Цирі з цікавістю дивилась на них. Хоч і такі самі низькі, міцні і бородаті, вони нічим не нагадували її друга, Ярпена Зігріна, ані його «хлопаків». Службовці були сірими, однаково одягненими, ніякими. І раболіпні, чого про Ярпена і його хлопаків жодною мірою сказати неможна було.

Зайшли в середину. Магічний еліксир діяв і далі, тож поява Єнніфер спровокувала негайне велике пожвавлення, біганину, поклони, подальші принижені привітання і декларації готовності прислужитись, яким поклала край поява неймовірно грубого, багато вбраного і білобородого червонолюда.

- Шановна Єнніфер! – завуркотів червонолюд, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з товстеленної шиї значно нижче білої бороди. – Що за несподіванка! І що за честь! Прошу, прошу до кабінету! А ви не стійте, не ловіть гав! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, негайно до кабінету пляшку Кастель де Неуф, року… Ти вже знаєш, якого року. Живо, одна нога тут – друга там! Дозволь, дозволь, Єнніфер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, мать, аж дух спирає!

- Ти теж – усміхнулась чародійка – непогано тримаєшся, Джанкарді.

- Ну, певно. Прошу, прошу до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, спершу пані. Ти знаєш дорогу, Єнніфер.

У кабінеті було тьмяно і приємно холодно, у повітрі відчувався запах, який Цирі пам’ятала з писарської вежі Ярре – запах чорнил, пергаменту і пилу, що вкривав дубові меблі, гобелени і старі книги.

- Прошу, сідайте – банкір відсунув від столу тяжке крісло для Єнніфер, окинув Цирі зацікавленим поглядом. – Гмммм…

- Дай їй якусь книгу, Мольнаре – недбало сказала чародійка, зауваживши погляд. – Вона любить книги. Сяде собі в кінці столу і не буде заважати. Правда, Цирі?

Цирі не визнала за доцільне підтвердити.

- Книгу, гм, гм – стурбувався червонолюд, підходячи до комоду. – Що ми тут маємо? О, прибутково-видаткова книга… Ні, це ні. Портові збори і мита… Теж ні. Кредит і відшкодування? Ні. О, а це звідки тут взялось? Біс його зна… Але якщо це, то буде якраз. Прошу, дівчинко.

Книга називалась «Physiologus» і була дуже стара і дуже подерта. Цирі обережно перевернула обкладинку і кілька сторінок. Це її одразу зацікавило, бо йшлося про загадкових чудовиськ і бестій, і було повно малюнків. Протягом кількох наступних хвилин вона намагалась ділити цікавість між книгою та розмовою чародійки з червонолюдом.

- Мольнаре, маєш для мене якісь листи?

- Ні – банкір налив вина Єнніфер і собі. – Не надійшло жодних нових. Останні, місяць тому, я передав звичайним способом.

- Я їх отримала, дякую. А чи випадково… хтось тими листами не цікавився?

- Тут ні – усміхнувся Мольнар Джанкарді. – Але ти цілиш на правильний шлях, моя дорога. Банк Вівальді таємно поінформував мене, що листи намагались прослідкувати. Їх філія у Вендерберзі також викрила спробу простежити операції на твоєму приватному банківському рахунку. Один зі службовців виявився нелояльним.

Червонолюд замовк, подивився на чародійку з-під кущистих брів. Цирі нашорошила вуха. Єнніфер мовчала, граючись зі своєю обсидіановою зіркою.

- Вівальді – продовжив банкір, понизивши голос – не міг чи не хотів проводити слідства у цій справі. Нелояльний і піддатливий на підкуп клерк впав на п’яну голову до фоси і втопився. Нещасний випадок. Шкода. Зашвикдо, занадто поспішно…

- Шкода мала, а жаль короткий – надула губи чародійка. – Я знаю, кого цікавили мої листи і рахунок, слідство у Вівальді не принесло би якихось одкровень.

- Якщо ти так вважаєш… - Джанкарді почухав бороду. – Їдеш на Танедд, Єнніфер? На той загальний з’їзд чародіїв?

- Так.

- Щоб вирішувати долю світу?

- Не перебільшуй.

- Різні плітки долинають – сухо промовив червонолюд. – І різні речі відбуваються.

- Які, якщо це не таємниця?

- З минулого року – сказав Джанкарді, гладячи бороду – спостерігаються дивні рухи у податковій політиці… Я знаю, тебе це не цікавить…

- Кажи.

- Подвоєно розмір подушного і гербового, податків, що стягують безпосередньо військовими властями. Всі купці та підприємці мусять додатково вносити до королівської скарбниці «десятий гріш», цілком новий податок, один грош з кожного нобля обороту. Червонолюди, гноми, ельфи і низовики платять понад звичайне подушне і по-димне. Якщо проводять торговельну чи виробничу діяльність, на додачу є обтяженими обов’язковою нелюдською донацією, що складає десять від ста. Таким чином, я віддаю до скарбниці понад шістдесят відсотків доходу. Мій банк, включаючи всі філії, дає Чотирьом королівствам шістсот гривень річно. До твого відома: це є майже втричі більше, аніж можний герцог чи граф платить податку з потужної королівщини.

- Люди не обкладені податком на військо?

- Ні. Платять тільки гербове і подушне.

- А тому – покивала головою чародійка – це червонолюди та інші нелюди фінансують кампанію проти Scoia'tael, яка триває у лісах. Я сподівалась чогось такого. Але що мають спільного податки зі з’їздом на Танедді?

- Після ваших з’їздів – пробурмотів банкір – завжди щось відбувається. Втім, цього разу я маю врешті надію, що буде зворотно. Сподіваюсь на це, що ваш з’їзд зробить так, що перестане відбуватись. Я був би дуже радий, для прикладу, щоб припинились дивні стрибки цін.

- Кажи ясніше.

Червонолюд розлягіся у кріслі і сплів пальці на прикритому бородою череві.

- Я працюю в моїй галузі добрих кілька років – промовив. – Достатньо довго, щоб уміти пов’язати деякі рухи цін з деякими фактами. А останнім часом дуже зросли ціни на коштовне каміння. Бо на це є попит.

- Люди обмінюють готівку на коштовності, щоб уникнути збитків через коливання курсів і паритету монети?

- Крім всього іншого. Каміння має ще одну велику перевагу. Гаманець діамантів, що міститься в кишені, відповідає вартості приблизно п’ятдесяти гривень, така сама сума у монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає великий мішок. З гаманцем у кишені втікається значно швидше, аніж з мішком на плечах. І мається обидві руки вільними, що теж має значення. Однією рукою можна тримати жінку, а другою, за потреби, можна комусь ввалити.

Цирі стиха пирхнула, але Єнніфер одразу удостоїла її грізним поглядом.

- А тому – підняла голову – є такі, що вже підготувались до втечі. А куди, цікаво?

- Найбільш бажаною є далека Північ. Генгфорс, Ковір, Повісс. По перше, ті країни справді далеко, а по друге, тому, що ці країни є нейтральними і мають з Нільфгаардом добрі стосунки.

- Розумію – злостивий усміх зник з вуст чародійки. – Береш діаманти до кишені, жінку за руку, і на Північ… Не за рано? Ах, менше з тим. Що ще дорожчає, Мольнаре?

- Човни.

- Що?

- Човни – повторив червонолюд і вишкірив зуби. – Всі суднобудівники з узбережжя виробляють човни, замовлені квартирмейстероми армії короля Фольтеста. Квартирмейстери платять вчасно і дають ще нові замовлення. Якщо маєш вільний капітал, Єнніфер, інвестуй у човни. Золоте дно. Виготовляєш човник з очерету і кори, а виставляєш рахунок на баркас з першосортної сосни, даєш половинний відкат квартирмейстерові…

- Не кпи, Джанкарді. Кажи, про що йдеться.

- Ті човни – сказав знехотя банкір, дивлячись на дерев’яну стелю – перевозяться на південь. До Соддену і Бругге, над Яругою. Але з того, що я знаю, їх не вживають для рибальства на ріці. Їх ховають у лісах над правим берегом. Мабуть військо годинами тренується сідати і висаджуватись. Поки на суші.

- Ага – Єнніфер закусила губу. – Але чому декому так спішно на північ? Яруга на півдні.

- Існує обґрунтований острах – пробурчав червонолюд, лупаючи на Цирі – що імператор Емгир вар Емрейс не буде у захваті від звістки, що згадані човни спущені на воду. Дехто вважає, що такий спуск точно розізлить Емгира, а тому краще бути як найдалі від нільфгаардського кордону…Холера, щоби тільки до жнив. Якщо буде по жнивах, зітхну з полегшенням. Якщо щось і має статись, трапиться перед жнивами.

- Врожай буде у зерносховищах – сказала повільно Єнніфер.

- Здогадалась. Коней важко пасти на стерні, а твердині з повними коморами довго облягати… Погода сприяє хліборобам і врожай має бути непоганим… Так, погода є на диво гарна. Сонце гріє, змії марно виглядають дощу… А Яруга у Доль Ангрі є дуже мілка… Її легко перейти в брід. В обидва боки.

- Чому Доль Ангра?

- Я сподіваюсь – банкір погладив бороду, свердлячи чародійку швидким поглядом – що можу тобі довіряти?

- Завжди можеш, Джанкарді. І нічого не змінилось.

- Доль Ангра – повільно сказав червонолюд – це Лірія та Аердін, які є у військовому союзі з Темерією. Хіба ти не думаєш, що Фольтест, що купує човни, збирається скористатись ними на власний розсуд?

- Ні – повільно сказала чародійка – Не думаю. Дякую за інформацію, Мольнаре. Хто зна, може ти й маєш рацію? Може на з’їзді нам вдастся все таки вплинути на долю світі і заселяючи цей світ людей?

- Не забуваючи про червонолюдів - пирхнув Джанкарді. – І про їх банки.

- Постараємося. Якщо вже про це йдеться…

- Уважно слухаю.

- Маю витрати, Мольнаре. А якщо зніму щось з рахунку у Вендерберзі, знову хтось має втопитись, так що…

- Єнніфер – перебив – ти маєш у мене необмежений кредит. Погром у Вендерберзі був дуже давно. Може ти й забула, але я не забуду ніколи. Ніхто з родини Джанкарді не забув. Скільки тобі треба?

- Тисяча п’ятсот темерськіх оренів, переказом на філію Ціанфанелліх у Елландері, на користь святині Мелітеле.

- Зроблено. Приємний переказ, пожертви для святинь не оподатковуються. Що ще?

- Скільки тепер становить річна оплата за навчання у школі в Артеузі?

Цирі нашорошила вуха.

- Тисяча двісті новіградскьих корон – відповів Джанкарді. – Для нової адептки розмір річної сплати на навчання становить біля двохсот.

- Подорожчало, холера.

- Все подорожчало. Для адепток нічого не шкодують, живуть в Аретузі як королівни. А з них живе половина міста, кравці, шевці, цукерники, постачальники…

- Знаю. Внеси дві тисячі на рахунок школи. Анонімно. З зазначенням, що йдеться про зарахування і задаток на навчання… Для однієї адептки.

Червонолюд відклав перо, подивився на Цирі, з розумінням усміхнувся. Цирі, удаючи, що гортає книгу, уважно слухала.

- Це все, Єнніфер?

- Ще триста новіградських корон для мене, готівкою. Я потребуватиму на з’їзді у Танедді принаймні трьох суконь.

- Нащо тобі готівка? Я дам тобі банківський чек. На п’ятсот. Ціни імпортних тканин теж холерно виросли, а ти однаково не одягнешся у вовну і льон. А якщо чогось потребуєш: для себе, чи для майбутньої адептки школи в Артеузі, мої магазини і склади стоять відкритими.

- Дякую. На який відсоток умовимося?

- Відсоток – червонолюд підняв голову – ти заплатила родині Джанкарді авансом, Єнніфер. Під час погрому у Вендерберзі. Не говорімо про це.

- Я не люблю таких боргів, Мольнаре.

- Я теж ні. Але я купець, користолюбивий червонолюд. Я знаю, що це борг. Знаю його вартість. Повторюю, не говорімо про це. Справу, про яку ти просила, можеш вважати вирішеною. Справу, про яку не просила, теж.

Єнніфер підвела брови.

- Певний близький тобі відьмак – захихотів Джанкарді – недавно відвідав місто Доріан. Мені донесли що він там заборгував лихвареві сто корон. Лихвар працює на мене. Я скасував той борг, Єнніфер.

Чародійка кинула оком на Цирі, сильно скривила вуста.

- Мольнаре – холодно сказала – не пхай пальців між дверей, у яких попсулись завіси. Сумнівно, щоб він все ще вважав мене близькою, а якщо довідається про списання боргів, зненавидить мене з кінцями. Зрештою, ти його знаєш, він одержимий честю. Давно він був у Доріані?

- Якихось десять днів тому. Потім його бачено у Малому Легу. Звідти, як мені донесли, воїхав до Гірундуму, бо мав замовлення від тамтешніх фермерів. Як завжди, для забою якогось чудовиська…

- А за забій, як завжди, заплатять йому копійки – голос Єнніфер злегка змінився – які, як завжди, ледь вистачить на оплату лікування, якщо потвора його порве. Як завжди. Якщо ти справді хочеш щось для мене зробити, Мольнаре, то втруться в це. Зв’яжись з фермерами з Гірундуму і підвищ нагороду. Так, щоб мав за що жити.

- Як і зазвичай – пирхнув Джанкарді. – А якщо він раптом про це довідається?

Єнніфер глипнула на Цирі, яка підглядала і підслуховувала, навіть не намагаючись вдавати зацікавленість «Фізіологісом».

- А від кого – процідила – він мав би це довідатись? – Цирі опустила очі. Червонолюд значуще усміхнувся, погладив бороду.

- Перед відбуттям на Танедд виберешся у бік Гірундуму? Звичайно, випадково?

- Ні – чародійка відвела погляд. – Не виберусь. Змінемо тему, Мольнаре.

Джанкарді знову погладив бороду, подивився на Цирі. Цирі опустила голову, гикнула і закрутилась на кріслі.

- Слушно – підтвердив. – Час змінити тему. Але твоя підопічна очевидно нудиться книгою… і нашою розмовою. А те, про що я б хотів зараз з тобою поговорити, я підозрюю, знудить її ще більше… Доля світу, доля червонолюдів цього світу, доля їх банків, яка ж це нудна тематика для молодих дівчат, майбутніх випускницб Артеузи… Випусти її трохи з-під своїх крил, Єнніфер. Нехай пройдеться містом…

- Ой, так! – крикнула Цирі.

Чародійка вжахнулась і вже відкрила вуста, щоб запротестувати, але раптом змінила намір. Цирі не була впевнена але їй здалося, що вплив на це рішення мало ледь помітне підморгування, що супроводжувало пропозицію банкіра.

- Нехай собі дівчина подивиться на пишноти великого міста Горс Велена – додав Джанкарді, широко усміхаючись. – Їй належить трохи свободи перед… Артеузою. А ми собі тут ще потриндимо про певні справи… гамм, особисті. Ні, не пропоную, щоб дівчина ходила самотою, хоч це й безпечне місто. Дам їй товариша і опікуна. Одного з моїх молодших клерків…

- Вибач, Мольнаре – Єнніфер не відповіла на усміх – але мені не здається, щоб у наш час, навіть у безпечному місті, товариство червонолюда…

- Мені навіть на думку таке не спало – вжахнувся Джанкарді – щоб це був червонолюд. Клерк, про якого я кажу, є сином шанованого купця, людини, так би мовити, на всю губу. Ти думала, що я тут наймаю на роботу тільки червонолюдів? Гей, Віфлі! Виклич мені сюди Фабіо, одна нога тут – друга там!

- Цирі – чародійка підійшла до неї, злегка нахилилась. – Тільки без жодних дурощів, щоб я не мусила соромитись. А перед клерком припни язика, розумієш? Поклянись мені, що що ти будеш зважувати на вчинки і слова. Не кивай головою. Клятви складать на повний голос.

- Клянусь, пані Єнніфер.

- Час від часу дивись на сонце. У полудень повернешся. Пунктуально. А якби… Ні, не думаю, щоб тебе хтось впізнав. Але якщо ти побачиш, що хтось занадто тебе розглядає…

Чародійка сягнула до кишені, витягла невеликий, позначений рунами хризопраз, вишліфований у вигляді клепсидри.

- Сховай до сакви. Не загуби. У разі потреби… Закляття пам’ятаєш? Тільки таємно, активація дає сильну луну, а діючий амулет надсилає хвилі. Якщо поблизу буде хтось чутливий до магії, ти себе викажеш, замість того, щоб замаскувати. Ага, маєш тут ще… Якби ти захотіла щось собі купити.

- Дякую, пані Єнніфер – Цирі вклала амулет і монети до саківки, зацікавлено дивлячись на хлопця, що забіг до контори. Хлопець був веснянкуватим, хвилясте каштанове волосся спадало йому на високий комір сірої уніформи клерка.

- Фабіо Сакс – познайомив Джанкарді. Хлопець гречно вклонився.

- Фабіо, це пані Єнніфер, наш поважний гість і шанована клієнтка. А ця панна, її вихованка, має бажання побачити мімсто. Ти будеш її супутником, провідником і опікуном.

Хлопець вклонився ще раз, цього разу явно у бік Цирі.

- Цирі – холодно промовила Єнніфер. – Встань, прошу.

Встала, злегка здивована, бо знала звичай достатньо для того, щоб знати, що він цього не вимагав. І негайно зрозуміла. Клерк, щоправда, виглядав її ровесником, але був нижчим за неї на голову.

- Мольнаре – сказала чародійка. – Хто тут і ким має опікуватись? Ти не міг би надати для цього завдання когось з дещо значнішими габаритами?

Хлопець почервонів і запитально подивився на директора. Джанкарді схвально кивнув головою. Клерк вклонився черговий раз.

- Вельможна пані – випалив швидко і без спонукання. – Може я і не надто дужий, але на мене можна покластись. Я добре знаю місто, пригород і всю околицю. Буду опікуватись панною як найкраще вмію. А коли я, Фабіо Сакс Молодший, син Фабіо Сакса, робить так, як вміє найкраще, то… То жоден велетень зі мною не дорівняється.

Єнніфер дивилась на нього якусь мить, потім відвернулась у бік банкіра. – Здоровлю, Мольнаре – сказала. - Ти вмієш добирати працівників. У майбутньому будеш мати зиск зі свого молодшого клерка. Справді, добра порода при ударі дзвенить. Цирі, з повною довірою, ввіряю тебе опіці Фабіо, сина Фабіо, бо він є чоловіком поважним і гідний довіри.

Хлопець почервонівся аж до цибулин каштанового волосся. Цирі відчула, що теж зарум’янилась.

- Фабіо – червонолюд відкрив шкатулку, попорпався у брязкітливому вмісті – Маєш тут пів нобля і три… І два п’ятаки. На випадок, якщо б панна мала якісь бажання. Якщо не матиме – повернеш назад. Ну, можеш йти.

- Опівдні, Цирі – нагадала Єнніфер. – Ані хвилиною пізніше.

- Пам’ятаю, пам’ятаю.

- Мене звуть Фабіо – повідав хлопець, як тільки вони збігли сходами і вийшли на пожвавлену вулицю. – А тебе звати Цирі, так?

- Так.

- Що ти хочеш побачити у Горс Велені, Цирі? Головну вулицю? Провулок Золотарів? Морський порт? Аможе, ринок і ярмарок?

- Все.

- Гмм… - задумався хлопець. – Маємо час тільки до полудня… Найкраще буде, якщо підемо на ринок. Сьогодні базарний день, там можна буде побачити безліч цікавих речей! А перед тим вийдемо на мур, з якого є вид на всю Затоку, і на знаменитий острів Танедд. Що ти на це?

- Ходімо.

Вулицею з гуркотом їхали вози, чалапали коні і воли, боднарі котили бочки, всюди панував галас і поспіх. Цирі була злегка ошелешеною рухом і розгардіяшем – незграбно ступила з дерев’яного хідника і по кісточки втрапила у болото і гній. Фабіо хотів взяти її під руку, але вона випручалась.

- Я вмію ходити сама.

- Гмм… Ну, так. Ходімо вже. Тут, де ми перебуваємо, це головна вулиця міста. Називається Кардо і налічує дві брами, Головну і Морську. Сюдою йдеться до ратуші. Ти бачиш ту вежу з золотим флюгером? Це якраз ратуша. А там, де висить ця кольорова вивіска, це таверна «Під розв’язаним корсетом». Але туди, гмм… туди не підемо. Підемо туди, скоротимо собі дорогу через рибне торжище, яке на Окружній вулиці.

Звернули у завулок і вийшли просто на площу, втиснену між стінами будинків. Площа була заполонена ятками, бочками і чанами, з яких бив сильний сморід риби. Тривав жвавий і галасливий торг, продавці і покупці намагались перекричати чайок, що крутились вгорі. Під стіною сиділи коти, вдаючи, що риба цікавить їх найменшою мірою.

- Твоя пані – раптом сказав Фабіо, лавіруючи поміж кіосків – є дуже суворою.

- Знаю.

- Вона не твоя близька родичка, правда? Одразу це зрозумів!

- Так? А як?

- Вона дуже гарна – сказав Фабіо з обеззброююче вільною жорстокістю молодої людини. Цирі повернулась як пружина, але поки зуміла вразити Фабіо якимсь образливим заувагою, яка стосувалась його веснянок і зросту, хлопець вже тягнув її поміж возів, бочок і яток, одночасно пояснюючи, що башта, яка вивищується над площею, називається Злодійською, що каміння, вжите до її будови, походить з морського дна і що дерева, які ростуть під нею, називаються платанами.

- Ти страшенно мовчазна, Цирі – раптом сказав.

- Я? – вона вдала здивування. – Нічого подібного! Я просто уважно слухаю те, що ти кажеш. Ти дуже цікаво оповідаєш, знаєш? Я, власне, хотіла тебе запитати…

- Слухаю, питай.

- Чи звідси далеко до… до міста Артеузи?

- Зовсім недалеко! Бо Аретуза це ніяке не місто. Зійдемо на стіну, я покажу тобі. Отам, зі сходу.

Мур був високий, а сходи крутими. Фабіо спітнів і задихався, і нічого дивного, бо весь час говорив. Цирі довідалась, що стіна, яка оточує місто Горс Велен – недавна конструкція, і значно молодша від самого міста, збудованого ще ельфами, що має тридцять п’ять стіп висоти і що це так званий казематний мур, зроблений з тесаного каменю і невипаленої цегли, бо такі матеріали є стійкішими до удару тараном.

На верху їх привітав і обвіяв освіжаючий морський вітер. Цирі з радістю вдихнула його після густої і нерухомої задухи міста. Вона вперла лікті у край муру, дивлячись з вистоти на порт, кольоровий від вітрил.

- Що це, Фабіо? Та гора?

- Острів Танедд.

Острів видавалась дуже близьким. І не нагадував острів. Мав вигляд вбитого у морське дно гігантського кам’яного стовпа, великого зиккурату, обведеного дорогою, що спірально вилась, зигзагами сходів і терасами. Тераси зеленілись від гаїв і садів, а з зелені, приліпленої до скель як ластівчині гнізда, стирчали білі стрільчасті вежі і декоративні куполи, які увінчували комплекси оточених галереями будинків. Ці будинки не справляли враження збудованих. Здавалось, що їх викуто на схилах цієї морської гори.

- Це все збудували ельфи – пояснив Фабіо. – Кажуть, що за допомогою ельфійської магії. Однак, з незапам’ятних часів Танедд належить чародіям. Біля чубка, там, де блискучі куполи, находиться палац Гарстанг. Там, за декілька днів, розпочнеться великий з’їзд магіків. А там, поглянь, на самісінькому вершечкові, ця висока самотня вежа з бійницями, це Tor Lara, Вежа Чайки…

- Чи можна дістатись туди сушею? Адже ж це близенько…

- Можна. Є міст, що сполучає береги затоки з островом. Ми цього не бачимо, бо дерева зутулили. Бачиш ті червоні дахи біля підніжжя гори? Це палац Локсія. Там є місто. Тільки через Локсію можна дістатись до дороги, яка веде на верхні тераси…

- А там, де ті красиві красиві галереї і містки? І сади? Як вони тримаються скелі, і не падає… Що це за палац?

- Це якраз і є Аретуза, про яку ти питала. Там знаходиться знаменита школа для молодих чародійок.

- Ах – Цирі облизала губи – ось воно де… Фабіо?

- Слухаю.

- Ви іноді бачите молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?

Хлопець подивився на неї, явно здивований.

- Зовсім ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна полишати острів і виходити до міста. А на територію школи ніхто не має доступу. Навіть бурграф і байлі, якщо мають щось до чародійок, можуть іти тільки до Локсії. На найнижчий рівень.

- Я так і думала – Цирі покивала головою, втупившись у виблискуючі дахи Аретузи. – Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над проваллям. Ув’язнення, і квит.

- Трохи так – визнав Фабіо по хвилі роздумів. – Звідти справді тяжко вийти… Але ні, це не є так, як в ув’язненні. Адептки це ще й молоді дівчата. Треба їх стерегти…

- Від чого?

- Ну… - пробурмотів хлопець. – Ти знаєш…

- Не знаю.

- Гмм… Я думаю… Ох, Цирі, ніхто ж їх не замикає у школі силоміць. Вони самі хочуть…

- Ну звичайно – Цирі шельмувато усміхнулась. – Хочуть сидіти у тій в’язниці. Якби не хотіли, то би не дали там себе замкнути. Це не штука вчасно накивати п’ятами. До того, як там опинишся, бо потім це вже може бути важко…

- Як це? Втікати? А чому б вони мали втікати…

- Вони – перебила – напевно не мали б чому, бідачки. Фабіо? Де є місто… Гірундум? – Хлопець подивився на неї, спантеличений.

- Гірундум це не місто – промовив. – Це велика ферма. Там є сади і городи, що постачають овочі і фрукти для всіх довколишніх міст. Також там є стави, де вигодовують коропів та іншу рибу…

- Як задалеко звідси до того Гірундуму? В який бік? Покажи мені.

- А чому ти хочеш це знати?

- Я ж просила, покажи мені.

- Бачиш ту дорогу яка йде на захід? Там, де ті вози? Саме тудою їдеться до Гірундуму. Це якихось п’ятнадцять миль, весь час лісами.

- П’ятнадцять миль – повторила Цирі. – Недалеко, якщо мати доброго коня… Дякую тобі, Фабіо.

- За що мені дякуєш?

- Неважливо. Тепер відведи мене на ринок. Ти обіцяв.

- Ходім.

Такої тисняви, шуму і суєти, які панували на ринку Горс Велену, Цирі ще ніколи не бачили. Галасливе рибне торжище, через яке недавно проходили, у порівнянні з ринком справляло враження тихого храму. Площа була справді гігантською, а крім того, їй здавалось що вони хіба могли б поспостерігати здалеку, бо про доступ на терен ярмарку не можна було навіть міряти. Однак Фабіо сміло вдерся у скупчений тлум, тягнучи її за руку. Цирі одразу закрутилось у голові.

Перекупки надривались, покупці кричали ще голосніше, загублені у натовпі діти вили і лементували. Худоба ревіла вівці блеяли, птаство гельготтіло і кудкудакало. Червонолюдські ремісники завзято били молотами у якісь бляхи, а коли переривали биття, щоб напитись, зачинали брудно лаятись. З кількох місць площі долинали труби, гуслі і цимбали, напевно, давали концерт ваганти і музики. На додачу до всього злого хтось невидимий серед натовпу безперервно сурмив у потужну сурму. Це точно не був музика.

Цирі відскочила з дороги свині, що бігла риссю з пронизливим кувіканням, впавши на клітки з курами. Заточившись, наступила на щось, що було м’яким і занявчало. Відскочила, ледве не впавши під копита великої, смердючої, гидкої і викликаючої страх худобини, яка розштовхувала людей кошлатими боками.

- Що це було? – простогнала вона, відновлюючи рівновагу. – Фабіо?

- Верблюд. Не бійся.

- Я не боюся! Теж мені!

Вона з цікавістю роззиралась. Подивилась на роботу низовиків, які на очах публіки виробляли з козячих шкір оздоблені бурдюки, захопилась гарними ляльками, які пропонували у кіоску пара напівельфів. Порозглядала вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж сумний і буркотливий гном. З цікавістю і знанням оглянула мечі на прилавку зброяра. Порозгладала дівчат, що виплітали кошики з лози і дійшла до висновку, що немає нічого гіршого, як так працювати.

Дудар перестав дути у сурму. Ймовірно, його вбили.

- Що тут так смаковито пахне?

- Пончики – Фабіо помахав гаманцем. – Хочеш з’їсти один?

- Маю бажання з’їсти два.

Продавець подав три пончики, узяв п’ятака і видав чотири мідяки решти, з яких один переламав навпіл. Цирі, ледь зберігаючи гідність, спостерігала за операцією ламання, жадібно поглинаючи першого пончика.

- Чи це від цього – спитала, забираючи другого – походить прислів’я: «Ламаного гроша не коштує»?

- Від цього – Фабіо ковтнув пончика. – Тому що монет меншої вартості, аніж гріш, немає. Хіба там, звідки ти родом, не вживають пів грошів?

- Ні. – Цирі облизала пальці. – Там, звідки я родом, уживали золоті дукати. Окрім того, все те ламання було безглузде і непотрібне.

- Чому?

- Бо я маю бажання з’їсти третього пончика.

Наповнені сливовим повидлом пончики смакували як найчудовіший еліксир. Настрій Цирі покращився, а нуртуюча площа перестала лякати, почав навіть подобатись. Вже не дозволяла, щоб Флавіо тяг її за собою, сама потягнула його у найбільший натовп, до місця, з якого хтось промовляв, вилізши на імпровізовану кафедру з бочок. Промовцем був підстаркуватий грубас. За поголеною головою і бурими шатами Цирі впізнала в ньому мандрівного жерця. Вона вже бачила таких, вони часом відвідували святиню Мелітеле в Елландері. Матінка Неннеке ніколи не казала про них інакше як «ці фанатичні дурні».

- Один є на світі закон! – гарчав товстий жрець. – Боже право! Вся природа підпорядковується тому законові, вся земля і все, що на тій землі живе! А чари і магія ворожі тому законові! Проклятими є чарівники і близьким є день гніву, коли вогонь з небес знищить їх огидний острів! Впадуть водночас мури Локсії, Арерузи і Гарстангу, за якими якраз і збираються ця погань, щоб обмислювати свої підступи! Впадуть ті мури…

- І треба буде, пся мать, знову класти – пробурчав мулярський челядник в спецівці, замащеній вапном, який стояв поряд з Цирі.

- Спам’ятайтесь, добрі і побожні люди – верещав жрець – не вірте чарівникам, не звертайтесь до них ні за порадою, ні з проханням! Не дайте обманутись ні їх гарними фігурами, ні гладкою розмовою, бо насправді, скажу я вам, ті чародії як труни побілені, з верху гарні, а всередині повні гнилизни і спорохнявілих кісток!

- Дивіться на нього – сказала молода жінка з кошиком повним моркви – як у нього язик підвішений. На магіків наговорює, бо заздрить їм, і тільки.

- Точно – підтакнув муляр. – У самого, дивись, лоб ніби яйце вилизаний, а черево аж до колін висить. А чародії вродливі, ані грубнуть, ані лисіють… А чародійки, га, сама краса…

- Бо дияволу душу за ту красу продали! – крикнув низький тип з шевським молотком за поясом.

- Дурниці верзеш, недоумку. Коли б не добрі пані з Аретузи, ти давно б з торбами пішов! Дякувати їм маєш, що живеш!

Фабіо потягнув Цирі за рукав, вони знову занурились у натовп, який поніс їх у напрямок центру площі. Почули гупання бубна і голосні окрики, що закликали до тиші. Натовп і не думав слухатись, але глашатаєві з дерев’яного помосту це зовсім не перешкоджало. Мав гучний, тренований голос і вмів ним користуватись.

- Відомий – загуркотів, розкручуючи згорток пергаменту – як Гуго Ансбах, за походженням низовик, є поза законом, бо ельфам-злочинцям, що називають себе Білками, дав у своєму домі нічліг і харчі. Так само Юстим Інгвар, коваль, червонолюд за походженням, який кував згаданим злочинцям вістря стріл. На обох з них доповісти до бурграбії і притягти їх до покарання. Хто їх видасть – тому нагорода: п’ятдесять корон готівкою. А якщо хтось їх нагодує чи переховуватиме, як спільник, буде вважатись винним і буде йому однакова кара з ними відміряна. А якщо він буде схоплений на хуторі чи в селі, весь хутір чи село заплатить…

- А хто б - крикнув хтось з натовпу – низовикові дав би притулок! Нехай шукають по їхнім фермам, а як найдуть, то всіх їх, нелюдів, до ями!

- На шибеницю, не до ями!

Глашатай продовжував зачитувати дальші сповіщення бурграбії і міської ради, а Цирі втратила цікавість. Вона саме хотіла виборсатись з натовпу, коли раптом почула на сідниці руку. Абсолютно невипадкову, нахабну і дуже вмілу.

Тіснота, здавалось, робила неможливим поворот, але Цирі навчилась у Каер Морхені, як рухатись у місцях, у яких рухатись важко. Обернулась, трохи здивувавшись. Молодий жрець, що стояв за нею, усміхнувся зарозумілою, відпрацьованою усмішкою. Ну і що, казав той усміх, що тепер зробиш? Зарум’янишся гарненько і на цьому рум’янцю все закінчиться.

Видно що жрець ніколи не мав справи з ученицею Єнніфер.

- Прибери граблі, ти лиса мармизо! – заверещала Цирі, вся збліднувши. – За власну сраку хапайся, ти… Гріб поваплений!!!

Користуючись з того, що зав’язлий у натовпі жрець не міг ворухнутись, вона зібралась його копнути, але це зірвав Фабіо, поквапливо відтягнувши її далеко від жерця і місця сутички. – Бачачи, що вона аж трясеться від злості, заспокоїв її, давши кілька посипаних меленим цукром печив, при вигляді яких Цирі моментально забула про інцидент. Зупинились біля кіоску, звідки було видно ешафот з ганебним стовпом. Однак біля ганебного стовпа не було жодного злочинця, а сам ешафот був прикрашений гірляндами квітів і слугував групі вбраних, як папуги, мандрівних музикантів, які щосили грали на гуслях і попискували на трубах і горнах. Молода чорноволоса дівчина у вишиваній цехінами безрукавці співала і танцювала, трясучи тамбурином і весело тупаючи маленькими черевичками.

- Йшла магічка через просіку, погризли її змії!

- Всі гади здохли, а магічка жиє!

Скупчений довкола ешафоту натовп голосно засміявся і ритмічно влескав. Продавець печива поклав до киплячої олії наступну порцію. Фабіо облизав пальці і потягнув Цирі за рукав.

Яток було без ліку і всюди продавали щось смачне. Вони з’їли ще по тістечку з кремом, пізніше – на додачу – вудженого вугра, після чого заполірували його чимось дуже дивним, смаженим і наколотим на палицю. Пізніше затримались біля бочок з квасною капустою і вдали, що куштують, щоб купити більше. Коли наїлись і не купили, продавчиня назвала їх засранцями.

Пішли далі. За решту грошей Фабіо придбав кошичок грушок-бергамоток. Цирі подивилась на небо, але визнала, що це ще не полудень.

- Фабіо? А що то за намети і будки, там, під стіною?

- Різні розваги. Хочеш побачити?

- Хочу.

Перед першим наметом стояли виключно чоловіки, збуджено переступаючи ногами. З середини долинали звуки флейти.

- «Чорношкіра Лейла»… - Цирі з зусиллям прочитала кривий напис на плахті – викаже у танці всі секрети свого тіла»… Дурість якась! Які ще секрети…

- Ходімо далі, ходімо далі – поквапив Фабіо, злегка почервонівши. – О, глянь, це цікаво. Тут приймає ворожка-провісниця майбутнього. Я саме маю два гроші, цього вистачить…

- Шкода грошей – пирхнула Цирі. – Теж мені пророцтва, за два гроша! Щоб провіщувати, слід бути віщункою. Віщування це великий талант. Навіть серед серед чародійок хіба тільки одна зі ста на таке здатна.

- Моїй найстаршій сестрі – втрутився хлопець – ворожка наворожила, що вона вийде заміж і це справдилось. Не кривися, Цирі. Ходи, поворожимо собі…

- Я не хочу виходити заміж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не піду туди. Хочеш, то йди сам, я зачекаю. Я тільки не знаю, для чого тобі ті пророцтва? Що б ти хотів знати?

- Ну… - запнувся Фабіо. – Найбільше, те… Чи я буду подорожувати. Я хотів би подорожувати. Побачити увесь світ…

Буде, раптом подумала Цирі, відчуваючи, що їй запаморочилась голова. Буде плавати на великих білих вітрильниках… Добереться до країн, яких ніхто до нього не бачив… Фабо Сакс, першовідкривач… Його іменем назвуть мис, край континенту, який сьогодні ще не має назви. Маючи п’ятдесять чотири роки, дружину, сина і трьох доньок, помре далеко від дому і близьких… Від хвороби, яка сьогодні ще не має назви…

- Цирі, що з тобою?

Протерла обличчя долонею. Мала враження, наче виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, льодяного зимового озера.

- Та нічого… - пробурмотіла, розглядаючись і отямлюючись. – У голові мені закрутилось… Це через цю спеку. І через ладан з намету…

- Скоріше через ту капусти – промовив поважно Фабіо. – Забагато з’їли. Мені теж у череві бурчить.

- Все зі мною добре! – Цирі гордовито задерла голову, справді почувачись краще. Думки, які пролетіли через її голови як вихор, розвіялись у забутті. – Ходи, Фабіо. Йдемо далі.

- Хочеш грушку?

- Ясно, що хочу.

Під стіною група підлітків грала на гроші у бачка. Бачок, тісно обмотаний шворкою, слід було вправним шарпанням, що нагадувало удар батогом, спрямувати у обертовий рух, так, щоб він зробив кола по намальованих крейдою полях. Цирі вигравала у бачка в усіх хлопців зі Скеллі, перемогла також всіх адепток у святині Мелітеле. Вона вже розглядала можливість вступити у гру і позбавлення халамидників не тільки мідяків, але й полатаних штанів, коли її увагу раптом привернули викрики.

На самому кінці шеренги наметів і будок, затиснута під мур і кам’яні сходи, стояла дивна напівкругла загорода, зформована з розіп’ятих на довгих тичках плахт. Поміж двома тичками був вхід, який пильнував високий, рябий чоловік, вбраний у акетон і смугасті штани, вправлені у веслярські чоботи. Перед ним скупчилась групка людей. Після вручення у пригорщу рябого кількох монет, люди по черзі зникали за плахтою. Рябий сховав гроші до чималого гаманця, подзвонив ним і хрипко закричав.

- До мене, добродію! До мене! На власні очі узрите найстрашніше створіння, яке створили боги! Жах і загроза! Живий василіск, отруйний пострах зерріканських пустель, втілений диявол, ненаситний людожер! Людоньки, ви ще не бачили такої потвори! Щойно його спіймали, привезли з-за морів на кораблі! Дивіться, дивіться, на живо, суворого василіска на власні очі, бо такого ніколи й ніде вже більше не побачите! Остання можливість! Тут, у мене, тільки за три п’ятаки! Баби з дітьми по два п’ятаки!

- Ха – промовила Цирі, відриваючи очі від грушок – Василіск? І то живий? Я точно мушу це побачити. До цього часу я бачила тільки малюнки. Ходім, Фабіо.

- Я вже не маю грошей…

- Я маю. Заплачу за тебе. Ходи, сміливіше.

- Належиться шість – рябий подивився на вручені йому до пригорщі мідяки. – Три п’ятаки від людини. Дешевше тільки жінки з дітьми.

- Він – Цирі вказала на Фабіо грушкою – є дитиною. А я бабою.

- Дешевше тільки бабам з дітьми на руках – забурчав рябий. – Ну ж бо, додай ще два п’ятаки, кмітлива панночко, або відійди і пропусти інших. Поспішайте, люди! Ще тільки три місця вільні!

За загородою з запинал товклись міщани, оточуючи тісним колом збите з дошок підвищення, на якому стояла дерев’яна, вкрита килимом клітка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачів, рябий застрибнув на поміст, взяв довгу тичку і скинув нею килим. Повіяло падлом і гидким смородом гада. Глядачі забурмотіли і злегка відступили.

- Розумно чините, добрі люди – оголосив рябий. – Не заблизько, бо це небезпечно.

У клітці, явно для нього затісній, лежав скручений у клубок ящер, вкритий темною лускою з дивним малюнком. Коли рябий стукнув у клітку тичкою, гад заборсався, зашкрябав лусками об пруття, витягнув довгу шию і пронизливо засичав, демонструючи гострі, білі, конічні зуби, що сильно контрастували з майже чорною лускою довкола пащі. Глядачі голосно зітхнули. Кудлатий песик, якого тримала на руках жінка, перекупка на вигляд, пронизливо задзявкав.

- Дивіться уважно, добродії – закричав рябий. – І радійте тому, що в наших краях не мешкають подібні створіння! Оце потворний василіск з далекої Зерріканії! Не наближайтесь, не підходьте, бо хоч він і замкнений у клітці, він може самим своїм подихом вас отруїти!

Цирі і Фабіо врешті пропхались через коло глядачів.

- Василіск – продовжував рябий з помосту, спираючись на жердину, нача стражник на алебарду – це найотрутніша світова бестія! Тому що василіск є королем всіх змій! Якби василісків було більше, пропав би світ до краю! На щастя, це дуже рідкісна потвора, бо народжується з яйця, яке зніс півень. А ви самі всі знаєте, людоньки, що не кожен півень несе яйця, а тільки такий негідник, який як квочка другому когутові зад наставляє.

Глядачі хоровим сміхом зреагували на жарт нижче поясу – чи може скоріше заду. Не сміялась тільки Цирі, яка весь час уважно оглядала потвору, що подразнена галасом звивалась, товклася у пруття клітки і напирала на них, даремно силкуючись випростати у тісноті покалічені мембрани крил.

- Яйце, знесене таким когутом – продовжував рябий – слід сто і одному вужові висиджувати! А коли з яйця виклюнеться василіск…

- Це не василіск – заявила Цирі, гризучи бергамотку. Рябий скоса подивився на неї.

- …коли проклюнеться василіск, кажу – продовжував – тоді він з’їсть всіх вужів з гнізда, поглине їх трутизну, але не зазнає від того ніякої шкоди. Сам він так набереться отрутою, що не тільки може вбити зубом, і навіть не дотиком, але й одним подихом! А коли кінний лицар візьме і вдарить василіска списом, то отрута вдарить ратищем вверх, разом і вершника і коня на місці уб’є!

- Це неправдива неправда – голосно сказала Цирі, випльовуючи кісточки.

- Найправдивіша правда! – запротестував рябий. – Уб’є, коня і вершника уб’є!

- Якби ж то!

- Тихше, панночко! – крикнула перекупка з песиком. – Не перешкоджай! Ми хочемо подивуватись і послухати!

- Цирі, припини – шепнув Фабіо, штовхнувши її в бік. Цирі фиркнула на нього, сягнула до кошика за наступною грушкою.

- Перед василіском – рябий підвищив голос серед гомону глядачів – кожен звір негайно втікає, як тільки почує його сичання. Кожен звір, навіть дракон, що я кажу, навіть кокодрил[13], а кокодрил є до неможливості страшним, хто його бачив, той знає. Один тільки звір не боїться василіска, і це є куниця. Куниця, як тільки побачить потвору в пустелі, то чимшвидше біжить до лісу, там відшукує і з’їдає тільки їй відоме зілля. Тоді отрута василіска вже куниці не страшна, і вона може на смерть його загризти…

Цирі пирхнула сміхом і зімітувала губами протяжний, вкрай непристойний звук.

- Гей, мудрагелько! – не втримався рябий. – Якщо тобі не смакує, то виходь! Я не силую слухати, ні на василіска дивитись!

- Це ніякий не василіск.

- Так? А що це, премудра пані?

- Виверна – заявила Цирі, відкинувши огризок грушки і облизуючи пальці. – Звичайна виверна. Молода, хвора, голодна і брудна. Але виверна, і тільки. Старшою мовою: wyyern.

- О, гляньте! - закричав рябий. – Яка розумна і вчена нам трапилась! Закрий рота, бо як тобі…

- Гей – озвався ясноволосий молодик у оксамитовому береті і позбавленому гербу вамсі зброєносця, тримаючи попід руку тендітну і бліду дівчину у абрикосового кольору сукенці. – Ввічливіше, пане звіролове! Не загрожуйте шляхтянці, щоб я вас злегка моїм мечем не покарав. А тим більше, що мені тут шахрайством пахне!

- Яке шахрайство, молодий пане-лицарю? – похлинувся рябий. – Бреше та шма… Я хотів сказати, ця шляхетна панна помиляється! Це василіск!

- Це виверна – повторила Цирі.

- Яка там верна! Василіск! Подивіться тільки, який лютий, як сичить, які кусає клітку! Які має зубиська! Зубиська, скажу, має як…

- Як виверна – скривилась Цирі.

- Якщо ти вже всі розуми поїла – рябий вперся в неї погляд, якого б не посоромився справжній василіск – то наближся! Підійди, щоб він на тебе дихнув! Враз всі побачать, як ляжеш трупом, посинівши від отрути! Ну, підійди!

- Прошу дуже – Цирі шарпнула руку затиснуту Фабіо, і ступила крок вперед.

- Я цього не дозволю! – крикнув ясноволосий зброєносець, покинув свою абрикосову подружку і загородив Цирі дорогу. – Не можна! Занадто ризикуєш, мила дамо!

Цирі, яку ще ніхто так не титулував, злегка почервоніла, поглянула на молодика і затріпотіла віями у спосіб, який багато разів випробувала на писареві Ярре.

- Немає ніякого ризику, шляхетний лицарю – усміхнулась спокусливо вона, всупереч пересторогам Єнніфер, яка надто часто нагадувала їй прислів’я «дай серцю волю – заведе в неволю». – Нічого зі мною не станеться. Той нібито отруйний подих – це брехня.

- Однак я б хотів – молодик поклав долоню на руків’я меча – бути поряд з тобою. Для охорони і захисту… Чи дозволиш?

- Дозволю – Цирі не знала, чому вираз люті на обличчі абрикосової панни дає їй таку велику приємність.

- Це я її охороняю і захищаю! – Фабіо задер голову і виклично подивився на зброєносця. – І я теж з нею піду!

- Панове – Цирі наприндилась і задерла носа. – Більше гідності. Не пхайтеся. Всім вистачить.

Коло глядачів захвилювалось і загуло, коли вона сміливо наблизилась до клітки, відчуваючи подих обох хлопців на карку. Виверна люто засичала і заборсалась, у ніздрі вдарив сморід гаддя. Фабіо голосно ахнув, але Цирі не відступила. Вона підійшла ближче і простягнула руку, майже торкнувшись клітки. Потвора стрибнула на прути, гризучи її зубами. Натовп знову захвилювався, хтось закричав.

- Ну і що? – Цирі обернулась, гордо взявшись в боки. – Померла? Мене отруїв той ніби отруйний монстр? З нього такий василіск, як з мене…

Замовкла, бачачи раптом блідість, що вкрила обличчя зброєносця і Фабіо. Блискавично обернулась і побачила, як два прути клітки розлізлись під натиском розлютованого ящера, вирвались з рами заіржавілі цвяхи.

- Втікайте! – з усіх сил закричала. – Клітка трісла!

Глядачі з криком ринули до виходу. Кілька намагались продертись через плахти, але тільки заплутали в ній себе та інших, попадали, утворюючи клубок, що верещав. Зброєносець схопив Цирі за плече саме в той момент, коли вона намагалась відстрибнути, внаслідок чого обоє заточились, спіткнулись і впали, перекинувши а також і Фабіо. Кудлатий песик перекупки почав гавкати, рябий огидно лаятись, а цілком дезорієнтована абрикосова панна – пронизливо пищати.

Прути клітки виламались з тріском, виверна видерлась на зовні. Рябий зістрибнув з помосту і силкувався стримати її жердиною, але потвора вибила її одним ударом лапи, скрутився і шмагонув його колючим хвостом, перетворивши рябу щоку на криваве місиво. Засичавши і розправивши покалічені крила, виверна сповзла з помосту, рушивши на Цирі, Фабіо і зброєносця, що саме намагались підвестися з землі. Абрикосова панна зомліла і впала пластом навзнак. Цирі згрупувалась для стрибка, але зрозуміла, що не встигне.

Їх врятував кошлатий песик, який вирвався з рук перекупки, перевернутої і замотаної у власні шість спідниць. Тонко дзявкаючи, псина кинулась на потвору. Виверна засичала, підвелась, притисла песика кігтями, метнулась зміїним, неймовірно швидким рухом і вп’яла йому зуби в карк. Песик дико заскавулів.

Зброєносець зірвався на коліна і потягся до боку, але вже не знайшов руків’я, бо Цирі була швидшою. Блискавичним рухом витягла меча з піхов, підскочила в півоберті. Виверна звелася, відірвана голова песека звисала з її зубатої пащеки.

Всі вивчені у Каер Морхені рухи, як здавалось Цирі, виконались самі, майже без її волі і участі. Вона втяла заскочену виверну в черево і одразу закрутилась ухиляючись, а ящер, що рушив на неї, впав на пісок, бухаючи кров’ю. Цирі перестрибнула його, вправно уникаючи хвоста, що бився, впевнено, точно і сильно рубонула потвору в шию, відскочила, мимовільно виконала непотрібне вже ухиляння і одразу повторила ще раз, цього разу розрубуючи поперек. Виверна скрутилась і знерухоміла, тільки зміїний хвіст ще звивався і товкся, сіючи довкола піском.

Цирі швидко запхала зброєносцеві до руки закривавленого меча.

- Не треба боятись! – крикнула до скупченого натовпу і всіх глядачів, що виплутувались з плахти. – Потвору вбито! Цей мужній лицар закатрупив її на смерть…

Раптом відчула тиск у горлі і вирування у шлунку, в її очах потемніло. Щось з страшною силою вдарило її в зад, так, що аж зуби задзвеніли. Помилилась. Тим, що її вдарило, була земля.

- Цирі… - прошепотів Фабіо, що стояв поряд з нею на колінах. – Що це? Боги, ти бліда як труп…

- Шкода – промурмотіла – що ти себе не бачиш.

Люди скупчились довкола. Кілька штурхали тушу виверни палицями і мітлами, декілька обступили рябого, решта віватували на честь героїчного зброєносця, безстрашного драконовбивці, єдиного, хто залишився холоднокровним і запобіг масакрі. Зброєносець приводив до тями абрикосову панну, водночас з легким ошелешенням дивлячись на клинок свого меча, вкритий розмащеними смугами засохлої крові.

- Мій герой… - абрикосова панна очуняла і переплела зброєносцеві пуки на шиї. – Мій рятівник! Мій коханий!

- Фабіо – сказала слабким голосом Цирі, дивлячись на міських стражників, що пропихались через натовп. – Допоможи мені встати і забери мене звідси. Швидко.

- Бідні діти… - товста міщанка у чепці подивилась на них, коли вони крадькома виборсались зі збіговиська. – Ой, дісталось же вам. Ой, якби не цей удатний лицар, ваші б матері виплакали б очі!

- Дізнайтеся, чиїм зброєносцем є цей молодик! – крикнув ремісник у шкіряному фартусі. – Він гідний паса і острогів! [14]

- А звіролова до ганебного стовпа! Батогів йому, батогів! Таку потвору до міста, поміж людей…

- Води, зараз! Панна знову зомліла!

- Моя бідна Моя бідна Мушка! – раптом завила перекупка, шаленіючи над тим, що залишилось від кудлатого песика. – Моя нещасна псинка! Людиии! Ловіть ту дівку, ту шельму, яка розізлила дракона! Де вона? Хапайте її! Це не звіролов, то вона в усьому винна!

Міські стражники, за допомогою добровольців, почали пропихатись серед тлуму і роззиратись. Цирі прийшла до тями.

- Фабіо – прошепотіла. – Розділимось Зустрінемось за хвилину в тій вулиці, якою проходили. Іди. А якщо хтось тебе затримає і питатие про мене, то ти мене не знаєш і не знаєш, хто я.

- Але… Цирі…

- Йди!

Стиснула в кулаці амулет Єнніфер і пробурмотіла активуюче закляття. Чари подіяли миттєво, і саме вчасно. Стражники, які вже пропхались в її напрямку, розгублено спинились.

- Що за біда? – здивувався один з них, дивлячись, здавалось, просто на Цирі. – Де вона? Я щойно її бачив…

- Там, там! – крикнув інший, вказуючи у протилежному напрямку.

- Цирі відвернулась і відійшла, дещо злегка ошелешена і ослаблена ударом адреналіну і активізацією амулету. Амулет діяв так, як і повинен був діяти – абсолютно ніхто її не помічав, і ніхто не звертав на неї увагу. Абсолютно ніхто. Внаслідок чого, поки вибралась з натовпу, була незліченну кількість разів штовхнута, потоптана і копнута. Чудом уникла розчавлення скинутою з возу скринею. Їй мало не вибили вилами ока. Закляття, як виявилось, мало свої добрі і злі сторони – і стільки ж переваг, як і вад.

Дія амулету не тривала довго. Цирі не мала достатньо сили, щоб опанувати його і продовжити тривалість закляття. На щастя, чари припинили свою дію у підхожий момент – коли вибралась з натовпу і побачила Фабіо, що чекав на неї на вулиці.

- Ой-йой – сказав хлопець. – Ой-йой, Цирі. Ти тут. Я непокоївся…

- Не треба. Ходімо, швидше. Вже минув полудень, мушу повертатись.

- Ти не зле зарадила собі з тією потворою – хлопець подивився на неї з подивом. – Але ж і швидко рухалась! Де ти цього навчилась?

- Чого? Виверну вбив зброєносець.

- Неправда. Я бачив…

- Ти нічого не бачив! Прошу тебе, Фабіо, ані слова нікому. Нікому. А особливо пані Єнніфер. Ойо-йой, вона б дала мені, якби довідалась…

Замовкла.

- Ті там – вказала позаду себе, в бік ринку – мали рацію. Це я роздратувала виверну… То через мене…

- Це не через тебе – переконано заперечив Фабіо. – Клітка була зогнилою і збитою абияк. Вона могла тріснути кожної миті, за годину, завтра, післязавтра… Краще, щоб це тепер було, бо ти врятувала…

- Зброєносець врятував! – закричала Цирі. – Зброєносець! Вбий це собі у голову, нарешті! Кажу ж тобі, якщо видаш мене, перетворю тебе в… В щось огидне! Я знаю чари! Я зачарую тебе…

- Гай-гайй – почулось з-за їх спин. – Годі вже!

Одна з жінок, що йшли перед ними, мала темне, гладко зачесане волосся, блискучі очі і вузькі губи. Вона носила накинутий на плечі короткий плащ з фіолетовим коміром, оздоблений білячим хутром.

- Чому ти не в школі, адептко? – запитала вона холодним, дзвінким голосом, змірявши Цирі проникливим поглядом.

- Зачекай, Тіссая – сказала друга жінка, молодша, світловолоса і висока, у зеленій, сильно декольтованій сукні. – Я її не знаю. Вона хіба не є…

- Є – обірвала її темноволоса. – Я впевнена, що це одна з твоїх дівчат, Рито. Ти ще всіх не знаєш. Це одна з тих які втекли з Локсії під час розгардіяшу у час зміни квартир. І тепер нам в цьому сама зізнається. Ну, адептко, чекаю.

- Що? - зморщилась Цирі.

Жінка стисла вузькі губи, поправила манжети рукавичок.

- В кого ти вкрала камуфлюючого амулета? А може, хтось його тобі дав?

- Що?

- Не випробовуй мого терпіння, адептко. Твоє ім’я, клас, ім’я виховательки. Швидко!

- Що?

- Вдаєш дурепу, адептко? Ім’я! Як тебе звуть?

Цирі стисла зуби, а її очі запалали зеленим жаром.

- Анна Інгеборга Клопшток – нагло процідила вона.

Жінка піднесла руку і Цирі одразу зрозуміла всю величину своєї помилки. Єнніфер тільки раз, втомлена її довгим ниттям, продемонструвала їй, як діють паралізуючі чари. Враження було винятково паскудним. Тепер було так само.

Фабіо глухо крикнув і кинувся в її бік, але друга жінка, та світловолоса, схопила його за комір і стримала на місці. Хлопець борсався, але руки жінки були немов із заліза. Цирі не могла навіть здригнутись. Мала враженн, що поволі вростає у землю. Темноволоса нахилилась і втупила в неї блискучі очі.

- Я не є прихильницею тілесних покарань – сказала вона льодяним тоном, знову поправляючи манжети рукавичок. – Але я постараюсь, щоб тобі дали березової каші. Не за непослух, не за крадіжку амулету і не за прогул. Не за те, що носиш недозволене вбрання, зо ходиш з хлопцем і розмовляєш з ним про справи, про які заборонено тобі говорити. Будеш бита за те, що не зуміла розпізнати архімайстрині.

- Ні! – крикнув Фабіо. – Не обіть їй кривди, вельможна пані! Я клерк у банку пана Мольфара Джанкарді, а ця панянка…

- Заткнися! – закричала Цирі. – Замвок… - Закляття мовчання було кинуто швидко і грубо. Відчула на губах кров.

- Ну? – поквапила Фабіо та ясноволоса, нагинаючись і пестливим рухом розгладжуюи зім’ятого комірця хлопця.

- Кажи. Хто така ця горда панянка?

**************

Маргарита Лаукс-Антілле з плюскотом випірнула з басейну, розбризкуючи воду. Цирі не могла стриматись, щоб не витріщатись. Вона бачила нагою Єнніфер не раз і не вірила, щоб хтось міг мати гарнішу фігуру. Помилялась. При вигляді нагої Маргарити Лаукс-Антілле від заздрості почервоніли б мармурові статуї богинь і німф.

Чародійка вхопила цебро з холодною водою і вилляла собі на бюст, при цьому непристойно лаючись і трусячись.

- Гей, дівчино – поманила вона Цирі. – Будь такою доброю і подай мені рушник. Ну, припини нарешті витріщатись на мене.

Цирі стиха фиркнула, все ще ображена. Тільки-но Фабіо видав, хто вона, чародійки силоміць тягли її через пів міста, виставивши на посміховисько. У банку Джанкарді справа, річ ясна, одразу вияснилась. Чародійки перепросили Єнніфер, висловивши свою поведінку. Річ була в тому, що адептки з Аретузи тимчасово були переведені до Локсії, бо приміщення школи мали використовуватись для учасників і гостей чародійського з’їзду. Користуючись з замішання при переїзді, кілька адепток втекли з Танедду і прогулятись до міста. Маргарита Лаукс-Антілле і Тіссая де Вріс, отримавши сигнал від активованого амулету Цирі, прийняла її за одну з прогульниць.

Чародійки перепросили Єнніфер, але жодна й не подумали про те, щоб перепросити Цирі. Єнніфер, вислуховуючи вибачення, дивилась на неї, а Цирі чула, як