Четвертий розділ

Спершу був тільки пульсуючий, миготливий хаос і каскад образів, вируюча, повна звуків і голосів безодня. Цирі бачила сягаючу неба вежу, на даху якої танцювали блискавиці. Вона чула крик хижого птаха і була тим птахом. Летіла з величезною швидкістю, а під нею було розбурхане море. Бачила малу ганчір’яну лялечку і раптом була цією лялькою, а довкола клубочилась темрява, пульсуюча голосами цикад. Вона бачила великого чорно-білого кота і раптом стала тим котом, а довкола був темний дім, потемнілі дерев’яні панелі, запах свічок і старих книг. Чула, як хтось кілька разів вимовив її ім’я, закликає її. Бачила срібних лососів, що перестрибували водоспади, чула шум дощу, що вдарявся у листя. А потім почула дивний, протяжний крик Єнніфер. І то цей крик пробудив її, вирвав з безодні позачасся і безладу.

Тепер, безуспішно намагаючись пригадати собі сон, чула вже тільки тихі звуки лютні і флейти, дзенькання тамбурина, спів і сміх Жовтця і групи вагантів, з якими він випадково познайомився, й які далі веселились у кімнаті в кінці коридору.

Через вікно падала смуга місячного світла, яка дещо розсіювала морок і надавала кімнаті Локсії вигляд видива зі сну. Цирі відкинула простирадла. Вона спітніла, волосся прилипло їй до лоба. Вона увечері довго не могла заснути, їй бракувало повітря, хоч вікно було відкрите навстіж. Знала, що було причиною. Перед тим, як піти з Геральтом, Єнніфер обклала кімнату охоронними чарами. Нібито для того, щоб унеможливити кому-небудь увійти, але Цирі підозрювала, що йшлося радше про те, щоб зробити неможливим вихід. Її просто ув’язнили. Єнніфер, хоч і явно задоволена від зустрічі з Геральтом, не забула і не вибачила її самовільної і дурнуватої втечі до Гірундуму, дякуючи якій і дійшло до цієї зустрічі.

Саму її зустріч з Геральтом наповнила смутком і розчаруванням. Відьмак був мовчазним, стривоженим, неспокійним і явно нещирим. Їх розмови уривались і загальмованими, в’язли у недокінчених, перерваних напів слові реченнях і питаннях. Очі і думки відьмака утікали від неї і бігли у далечінь. Цирі знала, куди вони бігли.

З кімнатки у кінці коридору долинав самотній і тихий спів Жовтця музика струн лютні, що струмувала як джерело на камінні. Впізнала мелодію, яку бард складав кілька днів. Баллада – Жовтець кількаразово цим похвалився – носила назву «Невловима» і мала принести поетові тріумф на щорічному турнірі бардів, що відбувався пізно восени у замку Вартбург. Цирі вслухалась у слова.

Над дахами мокрими летиш

Пірнаєш поміж жовтими ліліями

Але я тебе і так зрозумію

Звісно, якщо встигну…

Стукали копита, вершники галопували у ніч, на горизонті небо квітло відлунням пожеж. Хижий птах закричав і розпростер крила, зриваючись у політ. Цирі знову занурилась в сон, почувши, як хтось кілька разів вимовив її ім’я. Одного разу це був Геральт, одного разу Єнніфер, раз Трісс Мерігольд, врешті – і то не раз – незнайома їй, худорлява, світловолоса і сумна дівчина, що дивилась з оправленої рогом і латунню мініатюри.

Потім побачила чорно-білого кота, а за мить вона була тим котом, дивилась його очима. Довкола був чужий, похмурий дім. Бачила великі повні книг полиці, освітлений кількома підсвічниками пюпітр, а біля нього двох схилених над сувоями чоловіків. Один з тих чоловіків кашляв і втирав губи хустинкою. Другий, карлик з величезною головою, сидів у кріслі на коліщатах. Він не мав обидвох ніг.

*******

- Неймовірно… - зітхнув Фенн, пробігаючи поглядом зітлілим пергаментом. – Не хочеться вірити… Звідки в тебе ці документи?

- Ти б неповірив, якби я сказав – закашляв Кодрінгер. – Чи ти вже тепер зрозумів, ким насправді є Цирілла, князівна Цинтри? Дитя Старшої Крові… Останнє відгалуження того бісового дерева ненависті! Остання галузка, а на ній останнє отруєне яблучко…

- Старша кров… Так далеко втікла… Паветта, Каланте, Адалія, Елее, Фіона…

- І Фалька.

- О боги, це не неможливо! По перше, Фалька не мала дітей! По друге, Фіона була законною донькою…

- По перше, про молодість Фальки ми нічого не знаємо. По друге, не сміши мене, Фенне. Ти ж знаєш, що на звук слова «законний» я лускаю від сміху. Я вірю цьому документу, бо на вигляд є автентичним і правдивим. Фіона, прапрабабуся Паветти, була донькою Фальки, того чудовиська у людській подобі. До біса, я не вірю у ті всі дурнуваті провіщення, пророцтва та інші дурощі, але коли я зараз думаю про пророцтво Ітліни…

- Осквернена кров?

- Осквернена, забруднена, проклята, це можна розуміти по різному. А згідно легенди, якщо пам’ятаєш, саме Фалька була проклята, бо Lara Dorren aep Shiadhal наклала прокляття на її матір…

- Це байки, Кодрінгере.

- Ти правий, це байки. Але чи знаєш ти, коли байка припиняє бути байкою? У момент, коли хтось починає вірити у неї. А у байку про Старшу Кров хтось вірить. Особливо у фрагмент, що говорить про те, що з крові Фальки народиться месник, який знищить старий світ, а на його руїнах збудує новий.

- І тим месником має бути Цирілла?

- Ні. Не Цирілла. Її син.

- А Циріллу розшукує…

- Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгаарду – холодно закінчив Кодрінгер. – Тепер розумієш? Цирілла, незалежно від її волі, має стати матір’ю наступника трону. Ерцгерцога, який має стати Принцом Темряви, нащадком і месником тієї чортиці Фальки. Знищення, а пізніше відбудова світу має, як мені здається, перебігати у керований і контрольований спосіб.

Каліка довго мовчав.

- Ти не думаєш – врешті спитав – що слід було б повідомити про це Геральта?

- Геральт? – Кодрінгер скривив губи. – А хто це такий? Чи це випадков не той наївняк, який недавно переконував мене, що не діє заради вигоди? О, я вірю, він не діє заради власного зиску. Діє заради чужої. Зрештою, несвідомо. Вистежує Ріенса, який є на прив’язі, не відчуваючи нашийника на власній шиї. Я мав би його інформувати? Допомагати тим, які самі хочуть заволодіти цією куркою що несе золоті яйця, щоб шантажувати Емгира, або втертись йому в довіру? Ні, Фенне. Я не є аж настільки дурним.

- Відьмак діє на повідку? Чиєму?

- Подумай.

- Трясця!

- Доречно вибране слово. Одна людина, яка має на нього вплив. Якій він довіряє. Але я їй не довіряю. І ніколи не довіряв. Я сам долучусь до цієї гри.

- Це небезпечна гра, Кодрінгере.

- Немає безпечних ігор. Є тільки ігри варті і не варті свічок. Фенне, братику, хіба ти не розумієш, що нам потрапило до рук? Золота курка, яка нам, а не комусь іншому, знесе величезне яйце, все з золотісінького золота.

Кодрінгер зайшовся кашлем. Коли прибрав хустку від рота, на ній були сліди крові.

- Золото цього не вилікує – промовив Фенн, дивлячись на хустинку в руці партнера. – А мені не дасть ніг…

- Хто зна?

У двері хтось постукав. Фенн неспокійно завертівся у кріслі на колесах.

- Кодрінгере, ти на когось чекаєш?

- Так. На людей, яких я посилав на Танедд. По золоту курку.

********

Не відчиняй, крикнула Цирі. Не відчиняй тих дверей! За ними смерть! Не відчиняй тих дверей!

********

- Вже відкриваю, вже відкриваю – заволав Кодрінгер, прибираючи засув, після чого повернувся до кота, що нявчав. – А ти будь тихо, бестіє заплішена…

Замовк. У дверях не стояли ті, кого він очікував. У дверях стояли троє осіб, яких він не знав.

- Ви пан Кодрінгер?

- Пан виїхав у справах – адвокат вдав дурну міну і змінив голос на злегка пискливий. – Я камердинер пана, звуся Ґломб, Мікаель Ґломб. Чим я можу прислужитись вельможним панам?

- Нічим – промовив один з чоловіків, високий напівельф. – Оскільки пана немає, ми залишимо тільки лист і сповіщення. Ось лист.

- Обов’язков передам – Кодрінгер, чудово почуваючись у ролі недорікуватого дворецького, принижено вклонився, простягнув руку по перев’язаний червоною шнурівкою сувій пергаменту. – А звістка?

Шнур, що оповивав згорток, розвився як атакуючий вуж, шмагонув і тісно зв’язав йому зап’ястки. Високий сильно смикнув. Кодрінгер втратив рівновагу, полетів до порогу, і щоб не впасти на напівельфа, рефлекторно впер ліву долоню у його груди. Уцій позиції він був неспроможний уникнути стилета, яким його вдарили у живіт. Він глухо крикнув і шарпнувся назад, але обгорнутий довкола суглобів магічний шнур не пустив. Напівельф знову притяг його до себе і штрикнув ще раз. Цього разу Кодрінгер повис на клинку.

- Ось звістка і привітання від Ріенса – просичав високий напівельф, сильно рвонувши стилет догори і патрачи адвоката як рибу. – Іди до пекла, Кодрінгере. Простісінько до пекла.

Кодрінгер захарчав. Відчував, як гостре лезо розсікає і скрипить на ребрах і грудині. Він впав на підлогу, звившись у клубок. Хотів кричати, щоб попередити Фенна, але зумів тільки верескнути, а вереск одразу здушила хвиля крові.

Високий напівельф переступив тіло, вслід за ним досередини увійшло двоє інших. Ці були людьми.

Фенн не дав себе заскочити зненацька.

Клацнула тятива, один з головорізів упав навзнак, отримавши сталеву кулю в центр лоба. Фенн від’їхав з кріслом від пульпіту, надаремно намагаючись зарядити арбалета тремтячими пальцями.

Високий стрибнув до нього, сильним копняком перевернув крісло. Карлик впав між порозкиданих на підлозі паперів. Безсило перебираючи малими рученятами і культями ніг він нагадував скаліченого павука.

Напівельф копнув арбалета, відсуваючи його від досяжності Фенна. Не звертаючи уваги на каліку, що намагався повзти, швидко переглянув документи, що лежали на пюпітрі. Його увагу прикула невелика, оправлена у ріг і латунь мініатюра, яка зображала світловолосу дівчину. Він підняв її разом з прикріпленим до неї сувоєм.

Другий головоріз торкнувся враженого кулею з арбалету, нахилився. Напівельф запитально підвів брови. Головоріз покрутив голову.

Напівельф сховав мініатюру і купу зібраних з пюпітру документів за пазуху. Потім вийняв з каламара пук пер і запалив її від свічника. Крутячи їх, довзолив квачеві добре зайнятись, після чого кинув його на пюпітр, між паперів, які миттєво запалали.

Фенн верещав.

Високий напівельф зняв з уже палаючого столу пляшку із рідиною для виведення чорнила, став над карликом, що вовтузився, і вилляв на нього весь вміст. Фенн протяжно завив. Другий головоріз стягнув з полиць оберемок сувоїв і завалив ним каліку.

Вогонь з пюпітру бухнув аж під стелю. Друга, менша пляшка плямовивідника з гуркотом вибухнула, полум’я лизнуло полиці. Сувої, рулони і папки почали чорніти, згортатись і спалахувати вогнем. Фенн вив. Високий відступив вд палаючого пюпітру, скрутив з паперу другого квача і запалив його. Другий головоріз накинув на каліку наступний оберемок пергаментних сувоїв.

Фенн вив.

Напівельф став над ним, тримаючи в руці пломеніючого квача.

Чорно білий кіт Кодрінгера всівся на стіні поблизу. У його золотих очах грав відблиск пожежі, яка перетворила тиху ніч на страшну пародію дня. Околицею лунав крик: Горить! Горить! Води! Люди бігли у напрямку будинку. Котяра завмер, дивлячись на них зі здивуванням і погордою. Ці дурні явно поспішали туди, у бік тієї вогненної пащеки, з якої йому ледь вдалося вибратись. Байдуже відвернувшись, кіт Кодрінгера поновив вилизування замурзаної кров’ю лапки.

*******

Цирі прокинулась заллята потом, з до болю стисненими на простирадлі долонями. Довкола була тиша і м’який морок, який як стилет прошивала смуга місячного світла.

Пожежа. Вогонь. Кров. Жах… Не пам’ятаю, нічого не пам’ятаю…

Глибоко вдихнула свіже нічне повітря. Враження задушливості зникло. Знала чому.

Охоронні закляття не діяли.

Щось сталося, подумала Цирі. Вискочила з ліжка і швидко вдяглась. Приготувала кордик. Меча не мала, Єнніфер відібрала його у неї віддала під нагляд Жовтця. Напевно, Поет вже спав, у Локсії панувала тиша. Цирі вже задумалась, чи не піти і не розбудити його, коли раптом відчула у вухах сильне пульсування і шум крові.

Смуга місячного світла, що падала у вікно, стала дорогою. На кінці дороги, дуже далеко, були двері. Двері відкрились, у них стояла Єнніфер.

Ходи.

За плечима чародійки відкривались наступні двері. Одні за одними. Нескінченно багато. У мороці неясно вимальовувались чорні форми у формі колон. А може статуй… Я сплю, подумала Цирі, сама в те не вірячи. Я сплю. Це не є ніякою дорогою, це є світло, смуга світла. По ній неможливо йти…

Ходи.

********

Якби не дурні переконання відьмака, якби не його непрактичні правила, багато подальших подій мали б цілком інший перебіг. Ймовірно, багато подій взагалі б не стались. А подальша історія світу склалась би інакше.

Але історія світу пішла так, як пішла, а єдиною причиною цього був факт, що відьмак мав переконання. Коли він вдосвіта прокинувся, і відчув потребу, не зробив того, що б зробив кожен – не вийшов на балкон і не висцявся до горщику з настурціями. Мав переконання. Тихенько одягнувся, не будячи Єнніфер, що спала міцно, нерухомо і майже не дихаючи. Вийшов з кімнати і пішов до саду.

Бенкет ще тривав але як вказували відголоски, у затухаючому вигляді. Вікна бенкетної зали все ще палали світлом, що заливав атріум і клумби півоній. Відьмак пішов трохи далі, до густих кущів, там подивився у небо, що ясніло і від горизонту вже палало пурпуровою смужкою світанку

Коли повільно повернувся, думаючи про важливі справи, його медальйон сильно затремтів. Притримав його долонею, відчуваючи проникаюче в тіло вібрацію. Не було сумніву – у Аретузі хтось кидав закляття. Геральт нашорошив вуха і почув здушені крики, галас і гупання людей, що бігли з галереї до лівого крила палацу.

Будь-хто інший, без вагань, відвернувся би і швидким кроком пішов у свій бік, вдаючи, що нічого не чув. І подальша історія світу теж може б склалась інакше. Але відьмак мав переконання і звик чинити згідно нерозумних, непрактичних правил.

Коли він вбіг на галерею і у коридор, там тривав бій. Кілька головоріз у сірих лівреях в’язали поваленого на землю невисокого чародія. Знерухомленням керував Дійкстра, шеф розвідки Візіміра, короля Реданії. Поки Гераль зумів щось вдіяти, сам виявився знерухомленим – двоє інших сірих головорізів приперли його до стіни, а третій приставив йому до грудей три зубне вістря корсеки[23].

Всі головорізи мали на грудях ринграфи з реданським орлом.

- Це називається «втрапити в гівно» - тихо пояснив Дійкстра, наблизившись. – А ти, відьмаче, напевно маєш вроджений талан до такого втрапляння. Стій спокійно і намагайся не привернути нічиєї уваги.

Реданці зрештою вгамували невисокго чародія і підняли його, тримаючи за руки. Це був Артауд Терранова, член Капітулу.

Світло, яке дозволило бачити деталі, било з кулі, що висіла над головою Кейри Метц, чародійки, з якою Геральт увечері балакав на бенкеті. Ледве її впізнав – вона змінила ефірний тюль на суворий чоловічий одяг, а на боці мала стилет.

- Закуйте його – коротко скомандувала. У її долоні задзвеніли кайдани, виковані з блакитнуватого металу.

- Не смій одягати це на мене! – закричав Терранвоа. – Не смій, Метц! Я член Капітулу!

- Був. Тепер ти звичайний зрадник. І до тебе ставитимуться як до зрадника.

- А ти паршива дівка, яка…

Кейра наблизилась на крок, злегка хитнулась в стегнах і з усієї сили тріснула його кулаком в обличчя. Голова чародія відскочила назад так, що якийсь момент Геральт мав враження, що вона відірветься від тулуба. Терранова обвис в руках людей, що тримали його, спливаючи кров’ю з носа і губ. Чародійка не завдала другого удару, хоч і мала занесену руку. Відьмак помітив латунний блиск кастету на її пальцях. Не здивувався. Кейра була малорослою, не могла завдати такого удару голим кулаком.

Не ворухнувся. Головорізи тримали його міцно, а гостряк корсеки колов його в груди. Геральт не був певен, чи ворухнився би, якби був вільним. Чи знав би, що робити.

Реданьці закрили окови на викручених назад руках чародія. Терранова закричав, засмикався, зігнувся, захарчав у блювотному спазмі. Геральт вже знав, з чого зроблені кайдани. Це був сплав заліза з двімеритом, рідкісним мінералом, властивості якого полягали у придушенні магічних здібностей. Такое придушення супроводжували досить прикрі для магіків побічні наслідки.

Кейра Метц підвела голову, відгорнувши волосся з лоба. І тоді побачила його.

- Що він, до дідьчої мами, тут робить? Звідки він тут взявся?

- Втрапив – відповів безпристрасно Дійктсра. – Він має талан до втрапляння. Що нам з ним робити?

Кейра спохмурніла, кількаразово тупнула обцасом високого чобота.

- Пильнуй його. Зараз я не маю часу.

Вона швидко відійшла, за нею пішли реданці, тягнучи Терранову. Куля-світильник поинула за чародійкою, але вже був світанок, ясніли шибки. На відданий Дійктрою знак головорізи відпустили Геральта. Шпиг наблизився і поглянув відьмакові в очі.

- Зберігай цілковитий спокій.

- Що тут робиться?

- І цілковите мовчання.

Кейра Метц швидко повернулась, не сама. Її супроводжував попелястоволосий чародій, якого представили Геральтові як Детмольда з Бан Ард. Побачивши відьмака завмер і вдарив кулаком у долоню.

- Трясця! Це той, якого вподобала собі Єнніфер?

- Той – підтвердила. – Геральт з Рівії. Проблема полягає в втому, що я не знаю, як там з Єнніфер…

- Я теж цього не знаю – стенув плечима Детмольд. – У кожному разі він вже є замішаний. Забагато бачив. Заберіть його до Філіппи, вона вирішить. Закуйте його.

- Немає такої потребм – здвигнув плечима Дійкстра. – Я відповідаю за нього. Я відведу його куди слід.

- Гарно все складається – кивнув головою Детмольд. – Бо ми не маємо часу. Ходи, Кейро, там на горі справи ускладнюються…

- Але й знервовані – буркнув Руданський шпигун, дивлячись услід за ними. – Брак вправності, ніщо інше. А державні перевороти і путчі це як холодець з буряком. Слід споживати холодним. Йдемо, Геральте. І пам’ятай: спокійно, з гідністю, без заскоків. Не примушуй мене жалкувати про те, що я не наказав тебе ні закувати, ні стриножити.

- Що тут робиться, Дійкстро?

- Ти ще не здогадався? - шпиг йшов поряд з ним, три реданьці тримались позаду. – Скажи-но щиро, відьмаче, як так сталось, що ти тут з’явився?

- Я боявся, що настурція всохне.

- Геральте – Дійкстра криво подивився на нього. – Ти впав у гівно з головою. Ти випірнув і тримаєш губи над поверхнею, але ногами все ще не досягаєш дна гноярні. Хтось подає тобі руку допомоги, ризикуючи сам впасти і засмердітись. Тому облиш дурнуваті жарти. Це Єнніфер наказала тобі сюди прйти, так?

- Ні. Єнніфер спить у тепленькому ліжку. Це тебе заспокоїло?

Величезний шпиг раптом різко розвернувся, вхопив Відьмака за плечі і припер до стіни коридору.

- Ні, ні мене це не заспокоїло, ти чортів дурню – просичав. - Ти що ще не зрозумів, дурбелику, що пристойні, вірні королям чародії цієї ночі не сплять? Що взагалі не лягали до ліжок У тепленьких ліжках сплять куплені Нільфгаардом зрадники. Перекинчики, які самі годували путч, але пізніше. Не знали, що їх плани викрито, а наміри випереджені. І оце саме їх витягають з теплих ліжок, б’ють кастетом у зуби, накладають на лапи наручники з двимериту. Зі зрадниками покінчено, розумієш? Якщо ти не хочеш піти на дно разом ними, припини вдавати ідіота! Чи Вільгефортц вчора вечором перетяг тебе на свій бік? Чи може Єнніфер перетягла тебе ще раніше? Кажи! Швидко, бо гівно починає заливати рота!

- Буряковий холодець, Дійкстра – нагадав Геральт. Проведи мене до Філіппи. Спокійно, гідно і без заскоків.

Шпиг відпустив його, відступив на крок.

- Йдемо – сказав холодно. – Цими сходами, наверх. Але ми закінчимо розмову. Я тобі це обіцяю.

*******

Там, де сполучались чотири коридора, під колонною, що підтримувала склепіння, було світло від лампи і магічних куль. Тут скупчились реданці і чародії. Серед тих останніх були члени Ради – Радкліфф і Сабріна Глевіссіг. Сабріна, як і Кейра Метц, була у сірому чоловічому вбранні. Геральт зрозумів, що у путчі, що здійснювався на його очах, можна розпізнати сторони за уніформою.

Стоячи на колінах на підлозі, над тілом схилилась Трісс Мерігольд. Геральт впізнав Лідію ван Бредевоорт. Впізнав її за волоссям і шовковою сукнею. З обличчя її не розпізнав, бо це вже не було обличчя. Це була огидна, макабрична маска трупа, яка блищала відкритими аж до половини щік зубами і спотвореною, запалою, зле загоєною кісткою щелепи.

- Прикрийте її – глухо промовила Сабріна Ґлевіссіг.

- Коли вона вмерла – ілюзія розвіялась… Трясця, прикрийте її чимось!

- Як це сталось, Радкліффе? – запитала Трісс, відводячи руку від позолоченого руків’я стилета, що стирчав нижче грудини Лідії. – Як це могло статись? Мало обійтись без трупів.

- Вона атакувала нас – буркнув чародій, опускаючи голову. – Коли ми випроваджували Вільгефортца, кинулась на нас. Настало замішання… Сам не знаю, як саме… Це її власний стилет.

- Закрийте їй обличчя! – Сабріна різко розвернулась. Побачила Геральта, її хижі очі заблищали немов антрацити.

- Звідки тут цей взявся?

Трісс блискавично підвелася, пригорнулась до відьмака. Геральт побачив перед обличчям її долоню. Потім побачив блиск і лагідно занурився в темряву. Відчув руку на комірі в раптове шарпання.

- Тримайте його, бо впаде – голос Трісс був ненатуральним, у ньому бринів вдаваний гнів. Знову шарпнула ним, так щоб на якусь мить був поряд з нею.

- Вибач – почув її швидкий шепіт. – Я мусила.

Люди Дійкстри притримали його.

Ворухнув головою. Перемкнувся на інші органи чуттів. У коридорах панував рух, повітря нуртувало, несло запахи. І голоси. Сабріна Ґлевіссіг матюкалась, Трісс вгамовувала її. Реданці, від яких смерділо казармою, тягли підлогою обм’якле тіло, що шурхотіло шовком сукні. Запах крові. І запах озону. Запах магії. Підвищені голоси. Короткий, нервовий стукіт підборів.

- Поспішайте! Це все занадто довго тягнеться! Ми повинні вже бути у Гарстанзі!

Філіппа Ейльхарт. Знервована.

- Сабріно, швидко знайди Марті Содергрен. Якщо треба буде, витягни її з ліжка. З Гедимдейтом недобре. Напевно, серцевий напад. Хай Марті займеться ним. Але не кажи нічого, ані їй, ані тому, з ким вона спить. Трісс, відшукай і приведи до Гарстангу Доррегграя, Дрітгельма і Кардуіна.

- Для чого?

- Вони уповноважені королів. Нехай Етайн і Естерад будуть поінформовані про нашу акцію і про її наслідки. Приведи їх… Трісс, маєш на руці кров! Хто?

- Лідія.

- От дідько. Коли? Як?

- Хіба важливо як? – холодний, спокійний голос. Тіссая де Вріес. Шелест сукні. Тіссая була у бальній сукні. Не в формі заколотників. Геральт наставив вуха, ане не чув дзенькання кайданів з двимериту.

- Вдаєш обурення? – Повторила Тіссая. – Турботу? Коли організуєш революцію, якщо вночі приводиш озброєних головорізів, треба змиритись з жертвами. Лідія мертва, Ген Гедимдейт помирає. Я щойно бачила Артауда з розбитим обличчям. Скільки ще буде жертв, Філіппо Ейльхарт?

- Не знаю – твердо відповіла Філіппа. – Але я не відступлю.

- Звісно. Ти відступиш ні перед чим.

Повітря здригнулось, каблуки стукнули у підлогу у знайомому ритмі. Філіппа йшла до нього. Запам’ятав нервовий ритм її кроків, коли вони вчора йшли разом через залу Аретузи, щоб поласувати кав’яром. Запам’ятав запах цинамону і нарду. Тепер той запах змішувався з запахом соди. Геральт виключав свою участь у перевороті або путчі, але задумався, що якби брав участь, то чи подумав би про попереднє чищення зубів.

- Він тебе не бачить, Філь – повідомив з позірною млявістю Дійкстра. – Нічого не бачить і нічого не бачив. Та з красивим волоссям осліпила його.

Відчував дихання Філіппи і відчував кожен її рух, але незграбно поворушив головою, вдаючи безпорадність. Чародійка не дала одурити себе.

- Не прикидайся, Геральте. Трісс затьмарила твої очі, але все таки розуму не забрала. Як ти сюди потрапив?

- Втрапив. Де Єнніфер?

- Благословенні невідаючі – у голосі Філіппи не було глузування. – Бо вони довше живуть. Дякуй Трісс. Це було м’яке закляття, сліпота скоро мине. А ти не побачиш того, чого тобі не можна було бачити. Пильнуй його, Дійкстро. Я зараз повернусь.

Знову кроки. Голоси. Дзвінке сопрано Кейри Метц, гугнявий бас Радкліффа. Стукіт реданських чоботиськ. І підвищений голос Тіссаї де Вріес.

- Відпустіть її! Як ви можете? Як ви вмогли їй це зробити?

- Це зрадники! – гугняво, Радкілфф.

- Ніколи в це не повірю!

- Кров не вода – холодно, Філіппа Ейльхарт. – А імператор Емгир обіцяв ельфам свободу. І власну, незалежну державую. Тут, на цих землях. Ясно, що по вирізуванню людей. І цього вистачило, щоб вона одразу нас зрадила.

- Відповідай! – Тіссая де Вріес, емоційно. – дай їй відповідь, Енід!

- Відповідай, Франческо.

Брязкіт кайданів з двимериту. І співучий ельфійський акцент Франчески Фіндабайр, Стокротки з Долин, найкрасивішої жінки у світі.

- Va vort a me, Dh'oine. N'aen te a dice'n.

- Тобі цього вистачит, Тіссає? – голос Філіппи, як гавкіт. – Чи віриш мені зараз? Ти, я, ми всі є і завжди були для неї Dh'oine, людьми, яким вона, Aen Seidhe, не має що сказати. А Ти, Феркарте? Що тобі обіцяли Вільгефортц і Емгир, що ти наважився зрадити?

- Іди до чорта, збочена підстилко.

Геральт затримав подих, але не почув відголосу кастету, що вдаряється у щелепу. Філіппа володіла собою значно краще за Кейру. Або не мала кастету.

- Радкліффе. Забери зрадників до Гарстангу! Детмольде, подай руку архімайстрині де Вріес. Ідіть. Я зараз приєднаюсь.

Кроки. Запах цинамону і нарду.

- Дійкстро.

- Я тут, Філю.

- Твої підлеглі вже тут не потрібні. Нехай повертаються до Локсії.

- Ти впевнена…

- До Локсії, Дійкстро!

- Як накажете, милостива пані – у голосі шпига звучало глузування. – пахолки йдуть, зробили, що від них вимагалось. Тепер це вже справа виключно чародіїв. А тому і я не зволікаючи йду з прекрасних очей вашої високості. Я не очікував подяки за допомогу і співучасть у путчі, але я певен, що ваша високість затримає мене у вдячній пам’яті.

- Вибач, Сигізмунде. Дякую за допомогу.

- Немає за що, з мого боку це була така приємність. Гей, Воймире, збери людей. П’ятеро зостануться зі мною. Решту відведи вниз та посади на «Спаду». Тільки тихцем, навшпиньки, без шуму, без галасу. Бічними коридорами. У Локсії й у порту не пари з вуст! Виконуй!

- Ти нічого не бачив, Геральте – пошепки промовила Філіппа Ейльхарт, війнувши на відьмака цинамоном, нардом і содою. – Ти нічого не чув. З Вільгефортцем ніколи не розмовляв. Дійкстра зараз забере тебе до Локсії. Я постараюсь знайти тебе там коли… Коли все закінчиться. Я обіцяла тобі дещо вора і дотримаю слова.

- Що з Єнніфер?

- Напевно, він одержимий – Дійкстра обернувся, переступаючи ногам. – Єнніфер, Єнніфер… До нудоти. Не переймайся ним, Філю. Є важливіші справи. Чи при Вільфгефортці знайдено те, що сподівались знайти?

- Так. Прошу, це для тебе.

- Ого! – шелест паперу, який гортали. – Ого! Ого, ого! Гарно! Герцог Нітерт. Відмінно! Барон…

- Тихо, без імен. І я дуже прошу тебе, по повернення до Третогору не починай одразу зі страт. Не викликай передчасного скандалу.

- Не переживай. Хлоп’ята з цього списку, такі ласі на нільфгаардське золото, є у безпеці. Поки що. Це будуть мої улюблені маріонетки для смикання за шворки. А пізніше я накладу їм шворки на шийки… Цікаво, є й інші списки? Зрадники з Каедвену, з Темерії, з Аердіну? Я був би радий кинути на нього оком. Хоч би краєчком ока…

- Знаю, що ти був би радий. Ті списки здобули Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг, вони вже будуть знати, як ними розпорядитись. А тепер бувай. Я поспішаю.

- Філю.

- Слухаю.

- Поверни відьмакові зір. Хай не спотикається на сходах.

*******

У бальній залі Аретузи банкет тривав й далі, але змінив форму на значно традиційнішу і товариську. Столи позсували, чародії і чародійки позносили до зали десь взяті фотелі, крісла і стільці, повсідались на них і віддались різноманітним розвагам. Більшість тих розваг були низькопробними. Численна група, оточивши велику бочку сивухи, пила, галасувала і час від часу вибухала голосним сміхом. Ті, які ще недавно делікатно дзьобали вишукані закуски срібними виделками, тепер без збентеження обгризали баранячі ребра, які обіруч тримали. Кілька різались в карти, зневаживши оточення. Кілька спали. В куті якась пара гаряче цілувалась, а запал, з яким це робили, вказував, що вони не спиняться на поцілунках.

- Відьмаче, тільки поглянь на них – Дійкстра перехилився через балюстраду галереї, оглядаючи чародіїв з висоти. – Бавляться так радісно, ніби малолітки. А тим часом їх Рада саме спіймала на гарячому майже всю їх Капітулу і ув’язнила її за зраду, за кумівство з Нільфгаардом. Дивись на цю парочку. Зараз знайдуть собі затишний куточок, а поки закінчать їбатися, Вільгефортц буде висіти. Ах, який чарівний цей світ…

- Замовкни, Дійкстро.

*******

Дорога, що вела до Локсії, вгризалась зигзагом сходів у бік гори. Сходи сполучали тераси, прикрашені занедбаними живоплотами, клумбами і розкошланими агавами у горщиках. На одній з терас, яку вони проминули, Дійкстра затримався, підійшов до муру, до ряду кам’яних голів химер, з пащ яких текла вода. Шпиг нахилився, довго пив.

Відьмак наблизився до балюстради. Море блищало золотом, небо мало колір ще більш кітчевий, аніж на картинах у Галереї Слави. Внизу бачив підрозділ відісланих у Аретузу реданьців, що стройовою шеренгою йшли до порту. Вони саме переходили через місток, що сполучав береги скельної западини.

Тим, що раптом привернуло його увагу, була самотня кольорова постать. Постать впадала в очі, бо рухалась швидко. І у протилежному напрямку ніж реданьці. Вверх, до Аретузи.

- Ну – Дійкстра буркотливо підігнав його. – Кому в дорогу, тому час.

- Якщо ти так поспішаєш, то йди сам.

- Ну а як же – скривився шпигун. – А ти повернешся наверх рятувати твою Єнніфер. І натвориш як п’яний гном. Ідемо до Локсії, відьмаче. Чи ти маєш ілюзії на щось у такому роді? Думаєш, що я витягаю тебе з Аретузи з давно затаєної любові? Але ні. Я витягую тебе звідти, бо ти мені потрібний.

- Для чого?

- Прикидаєшся? У Аретузі навчаються дванадцять панянок з перших родин Реданії. Я не можду ризикувати, конфліктуючи з шановною ректоркою Маргаритою Лаукс-Антілле. Ректорка не видасть мені Циріллу, князівну Цинтри, яку Єнніфер привезла на Танедд. Тобі вона одразу її видасть. Коли ти її про це попросиш.

- Звідки смішне припущення, що я попрошу?

- Зі смішного припущення, що ти хочеш забезпечити Цирілла безпеку. Під моєю опікою, під опікою короля Візіміра, буде у безпеці. У Третогорі. На Танедді небезпечно. Втримайся від злостивих коментарів. Так, я знаю, що спершу королі мали не щонайкращі плани щодо дівчини. Але це змінилось. Тепер стало очевидно, що жива, здорова і у безпеці Цирілла може бути вартою у майбутній війні більше, аніж десять хоругв тяжкої кавалерії. А мертвою вона не варта фунта гівна.

- Філіппа Ейльхарт знає про твої наміри?

- Не знає. Не знає навіть того, що я знаю, що дівчина є в Локсії. Моя колись кохана Філь високо занесла голову, але королем Реданії все ще є Візімір. Я виконую накази Візіміра, підступи чародіїв гівна варті для мене. Цирілла сяде на «Спаду» і попливе до Новіграду, звідти поїде до Третогору. І буде у безпеці. Ти віриш мені?

Відьмак нахилився до однієї з голів химери, попив води, що струменіли з монструозної пащі.

- Ти віриш мені? – повторив Дійкстра, нависаючи над ним.

Геральт випростався, витер губи і з усіх сил вдарив його у щелепу. Шпигун поточився, але не впав. Найближчий з реданців підскочив і спробував схопити відьмака, але вхопив повітря, а одразу після цього всівся, випльовуючи кров і зуби. Тоді вони кинулись на нього всі. Постала тиснява, безлад, замішання і буча, а саме цього відьмакові й треба було.

Один реданець з тріском вдарився обличчям об кам’яну голову химери, дзюркочучи з пащі вода одразу забарвилась у червоне. Інший отримав удар кулаком в трахею, зігнувся, ніби йому виривали геніталії. Третій, вдарений ліктем в око, відскочив з криком. Дійкстра вхопив відьмака у ведмежі обійми, а Геральт з силою вдарив його каблуком у плесно. Шпиг завив і кумедно затанцював на одній нозі.

Наступний головоріз хотів вдарити відьмака кордом, але вдарив повітря. Геральт вхопив його одією рукою за лікоть, іншою за зап’ясток, закрутив, вваливши на землю двох інших, які намагались підвестись. Головоріз, якого утримував, був сильним, і не подумав випустити корда. Геральт посилив хват і з тріском зламав йому руку.

Дійкстра, й далі скачучи на одній нозі, підняв з землі корсеку і спробував прибити нею відьмака до стіни тризубим вістрям. Геральт ухилився, вхопив обіруч древко і застосував відомий вченим принцип важеля. Шпиг, бачачи зростаючі в очах цеглини і розчин стіни, відпустив корсеку, але надто пізно для того, щоб уникнути зіткнення промежини з цвіркаючою водою головою химери.

Геральт використав корсеку для повалення з ніг наступного головоріза, потім впер древко у мур і ударом чобота зламав його, скоротивши до довжини меча. Він випробував кийок, спершу вдаривши у карк Дійкстру, що сидів верхи на химері, а одразу після того потягнувши ним драба зі зламаною рукою. Шви дублету вже давно тріснули під обома пахвами і відьмак відчував себе значно краще.

Останній головоріз, що тримався на ногах, теж атакував корсекою, сподіваючись, що її довжина дає йому перевагу. Геральт вдарив його у перенісся, драб з криком всівся на горщик з агавою. Інший реданець, надзвичайно впертий, вчепився в стегно відьмака і болісно його вкусив. Відьмак розізлився і сильним копняком позбавив гризуна можливості гризти.

На сходи вибіг задиханий Жовтець, побачив, що робиться, і зблід, як папір.

- Геральте! – закричав за мить. – Цирі зникла! Її немає!

- Я так і думав – відьмак уділив києм наступного реданця, що не хотів лежати спокійно. – Але ж ти й примусив на себе чекати, Жовтцю. Я казав тобі вчора, щоб якщо щось сталось, ти маєш махом летіти до Аретузи! Ти приніс мого меча?

- Обидва!

- Той, інший, це меч Цирі, ідіоте – Геральт гримнув драба, що намагався встати з агави.

- Я не знаюся на мечах – задихано сказав поет. – Боги, припини їх бити! Ти що, не бачиш реданських орлів? Це люди короля Візіміра! Це значить зраду і бунт, за це можна потрапити до льоху…

- На ешафот – забелькотів Дійктсра, видобуваючи стилета і наближаючись хитливим кроком. – Обидва підете на ешафот…

Більше повідати не зміг, бо впав на рачки, вдарений у скроню уламком древка корсеки.

- Колесування – понуро оцінив Жовтець. – Попередньо рватимуть розпеченими кліщами…

Відьмак копнув шпига у ребра. Дійкстра перевернувся на бік немов вбитий лось.

- Четвертування – оцінив поет.

- Припини, Жовтець. Давай обидва мечі. І забирайся звідси, але швидко. Втікай з острова. Втікай якнайдалі.

- А ти?

- Повернусь на верх. Мушу рятувати Цирі… І Єнніфер. Дійкстра, лежи спокійно і дай спокій стилету!

- Тобі це з рук не зійде – видушив шпиг. – Спрямую моїх… Піду за тобою…

- Не підеш.

- Піду. Маю на облавку «Спади» п’ятдесят людей…

- А серед них є цирульник?

- Га?

Геральт зайшов шпигові з-заду, вхопив його за стопу, шарпнув, раптово скрутив раптово і дуже міцно. Хрупнуло. Дійкстра завив і зомлів. Жовтець вереснув так, ніби це був його власний суглоб.

- Те, що зі мною зроблять після четвертування – пробурчав відьмак – вже мене мало обходить.

*******

В Аретузі панувала тиша. У бальній залі вже зостались виключно недобитки, не маючи сил, щоб галасувати. Геральт оминув залу, не бажаючи, щоб його помітили.

Не без зусиль знайшов кімнатку, у якій ночував з Єнніфер. Коридори палацу були справжнім лабіринтом і всі виглядали однаково.

Ганчір’яна лялечка дивилась на нього очима з ґудзиків.

Сів на ліжко, з силою обхопивши голову долонями. На підлозі кімнатки не було крові. Але на спинці крісла висіла чорна сукня. Єнніфер переодяглася. У чоловічий одяг, однострій змовників?

Або її витягнуто у білизні. У двимеритових кайданах.

*******

У ніші вікна сиділа Марті Содергрен, цілителька. Підвела голову, чуючи його кроки. Мала мокрі від сліз щоки.

- Ген Гедимдейт мертвий – промовила тремтячим голосом. – Я нічого не могла зробити… Чому мене так пізно покликали? Сабріна вдарила мене. Вдарила в обличчя. Чому? Що тут сталось?

- Чи ти бачила Єнніфер?

- Ні, не бачила. Залиш мене. Я хочу бути сама.

- Покажи мені найкоротшу дорогу до Ґарстангу. Прошу.

*******

Вище Аретузи були три закручені тераси, далі підніжжя гори ставало урвистим і недоступним. Над урвищем підносилвся Ґарстанг. У основі палацу були темниі, одноманітно гладкі, приліплені до скель кам’яні блоки. Тільки вищі поверхи виблискували мармуром і вітражами вікон, золотавіла на сонці бляха куполів.

Брукована дорога, що вела до Ґарстангу й далі, на верх, вилась довкола гори як вуж. Однак була ще одна дорога, коротша – сходи сполучали тераси, тож під Ґарстангом зникали у чорній пащі тунелю. Саме ці сходи вказала відьмакові Марті Содергрен.

Балюстрада сходів була прикрашена статуями фавнів і німф. Статуї справляли враження живих. Ворушились. Медальйон відьмака почав сильно здригатись.

Він протер очі. Вдаваний рух статуй полягав у тому, що їх обриси мінились. Гладкий камінь змінився у пористу, безформеннну масу, зжерту вітром і сіллю. І одразу після того знову все відновилось.

Знав, що це значить. Ілюзія, що маскувала Танендд, хиталась, зникала. Місток теж був частково ілюзорним. Через діравий, немов решето, камуфляж прозирало провалля і водоспад, що гув на її дні.

Темних плит, що вказували безпечну дорогу, не було. Він поволі пройшов через місток, зважаючи на кожен крок, проклинаючи в душі втрату часу. Коли він вже був на другому боці провалля, то почув кроки людини, що бігла.

Одразу його впізнав. Зверху, зі сходів, збігав Доррегарай, чародій на службі короля Етайна з Цідарісу. Пам’ятав слова Філіппи Ейльхарт. Чародіїв, які репрезентували нейтральних королів, запрошено до Ґарстангу як спостерігачів. Але Доррегарай гнав по сходах у темпі, який сповіщав, що запрошення раптом відкликано.

- Доррегараю!

- Геральт? – ахнув чародій. – Що ти тут робиш? Не стій, втікай! Швидко вних, до Аретузи!

- Що сталось?

- Зрада!

- Що?

Доррегарай раптом здригнувся і дивно закашлявся, а одразу по тому похитнувся і впав просто на відьмака. Поки Геральт вхопив його, встиг побачити древко сіроперої стріли, що стирчала йому зі спини. Він похитнувся з чародієм у обіймах, і це врятувало йому життя, бо друга ідентична стріла, замість того, щоб перебити йому горло, вдарилась в обличчя кам’яного фавна, що зверхньо усміхався, позбавивши його носа і частину щоки. Відьмак відпустив Доррегарая і пірнув за балюстраду сходів. Чародій звалився на нього.

Стрільців було двоє, і обидва мали на шапках більчині хвости. Один зостався на верху схолів, напинаючи лук, інший витяг меч з піхов і побіг вниз, перестрибуючи декілька сходинок. Геральт скинув з себе Доррегарая, звівся на ноги, видобуваючи меча. Стріла заспівала, відьмак обірвав спів, відбиваючи вістря швидким ударом клинка. Інший ельф був вже поряд, але побачивши відбивання стріли, на мить завагався. Але тільки на мить. Він рушив на відьмака, закрутивши мечем ріжучий рух. Геральт коротко парирував, навскіс, так, щоб клинок ельфа ковзнув його вістрям. Ельф втратив рівновагу, відьмак плавно повернувся і втяв його у бік шиї, під вухо. Тільки раз. Вистачило.

Стрілець на горі сходів знову напнув лук, але не зумів спустити тятиву. Геральт побачив блиск, ельф скрикнув, розкинув руки і впав вниз, котячись сходами. Куртка на його спині палала.

Сходами збігав наступний чародій. Побачивши відьмака, затримався, підняв руку. Геральт не витрачав часу на пояснення, пластом впав на землю, а вогнення блискавиця з сичанням пролетіла над ним, розбивши на дрібний пил статую фавна.

- Припини! – закричав. – Це я, відьмак.

- Трясця – видушив чародій, підбігаючи. Геральт не пригадував його собі з бенкету. – Я прийняв тебе за одного з цих ельфійських бандитів… що з Доррегараєм? Живий?

- Ніби так…

- Швидко, на інший бік мосту.

Перетягли Доррегарая, щасливо, бо у поспіху не звертали уваги на ілюзію, що хвилювалась і зникала. Ніхто їх не переслідував, але попри це чародій витягнув руку, покричав закяття і гаступна блискавиця розвалила міст. Каміння загуркотіло по стінах провалля.

- Це повинно їх затримати – сказав. Відьмак витер крок, що текла з рота Доррегарая.

- У нього пробита легеня. Ти можеш йому допомогти?

- Я можу – сказала Марті Содергрен, насилу спинаючись по сходах з боку Аретузи, від тунелю. – Що тут робиться, Кардуїне? Хто його підстрелив?

- Scoia'tael – чародій витер чоло рукавом. – У Ґарстанзі триває бій. Проклята банда, одні кращі за інших! Філіппа вночі заковує Вільгефортца у кайдани, а Вільгефортц і Франческа Фіндабайр привели на острів Білок! А Тіссая де Вріес… Холера ясна, ця наробила замішання!

- Кажи зрозуміліше, Кардуїне!

- Не буду витрачати часу на здогадки! Утікаю до Локсії, звідти одразу телепортуюсь до Ковіру. А ті там, у Ґарстангу, нехай собі один одного ріжуть! Це вже не має жодного значення! Є війна! Вся ця бійня викликана Філіппою, щоб розпочати війну з Нільфгаардом! Меве з Лірії і Демавенд з Аердіну спровокували Нільфгаард! Ви це розумієте?

- Ні – промовив Геральт. – І взагалі не хочемо розуміти. Де Єнніфер?

- Припиніть! – закричала Марті Содергрен, що нахилилась над Доррегараєм. – Допоможть мені! Притримайте його! Я не можу витягнути стріли!

Вони допомогли їй. Доррегарай стогнав і тремтів, сходи теж тремтіли. Геральт спершу думав, що це магія лікуючих заклять Марті. Але це був Ґарстанг. Раптом вибухли вітражі, у вікнах палацу замиготів вигонь, заклубочився дим.

- Вони ще б’ються – скреготнув зубами Кардуїн. – Там гаряче, закляття на заклятті…

- Закляття? У Ґарстанзі? Там же є анти магічна аура!

- Це діло рук Тіссаї. Вона раптом вирішила, на чий бік пристати. Зняла блокаду, ліквідувала ауру і нейтралізувала двимерит. Тоді всі вчепились один одному за горло! Вільгефортц і Терранова з одного боку, Філіппа і Сабріна з іншого боку… Колони пукли і склепіння завалилось… А Франческа відкрила входи до піземель, звідти раптом вискочили ті ельфійські дияволи…Ми кричали, що є нейтральними. Але Вільгефортц тільки засміявся… Поки ми спромоглися збудувати заслін, Дрітгельм дістав стрілу в око, Реєнна втикали, як їжака… Я не чекав подальшого розвитку подій. Марті, довго ще? Ми мусимо забиратись звідси!

- Доррегарай не зможе йти - цілителька витерла закривавлені руки в білу бальну сукню. – Телепортуй нас, Кардуїне.

- Звідси? Ти певно здуріла. Занадто близько Tor Lara. Портал Larа еманує і викривлює кожен телепорт. Звідти не можна телепортуватись!

- Він не може йти! Я мушу залишитись з ним…

- То залишайся! – Кардуїн встав. – І добре собі бався! Мені життя любе! Я повертаюсь до Ковіру! Ковір нейтральний!

- Чудово – відьмак сплюнув, дивлячись на зникаючого у тунелі чародія. – Товариськість і солідарність! Але і я не можу з тобою зостатись, Марті. Я мушу йти до Ґарстангу. Твій нетральний друзяка зруйнував міст. Є інша дорога?

Марті Содергрен шмигнула носом. Потім підвела голову і ствердно кивнула.

*******

Він вже був під муром Ґарстангу, коли йому на голову впала Кейра Метц.

Вказана цілителькою дорога вела через висячі сади, сполучені серпантином сходів. Сходи були густо порослі плющем і жимолостю, бур’яни утруднювали підйом, але давали сховок. Йому вдалося дістатись під саму стіну палацу непоміченим. Коли він шукав входу, на нього впала Кейра, і обоє впали у кущі терену.

- Я вибила собі зуба – похмуро ствердила чародійка, злегка шепелявлячи. Вона була розпатланою, брудною, вкрита тиньком і сажею, на щоці мала великий синець.

- І напевно злмала ногу – додала, плюючи кров’ю. – Це ти, відьмаче? Я впала на тебе? Яким чудом?

- Теж цим цікавлюсь.

- Терранова викинув мене у вікно.

- Ти можеш встати?

- Ні, не можу.

- Хочу дістатись всередину. Не поміченим. Як?

- Чи всі відьмаки – Кейра знову сплюнула, застогнала, намагаючись звестись на лікті – є вар’ятами? У Ґарстанзі триває бій! Там відбувається таке, що аж штукатурка падає зі стін! Шукаєш ґудза?

- Ні. Я шукаю Єнніфер.

- Ха! – Кейра припинила силуватись, вляглась навзнак. – Я б хотіла, щоб і мене хтось так кохав. Візьми мене на руки.

- Може іншого разу. Я трохи поспішаю.

- Візьми мене на руки, кажу! Вкажу тобі дорогу до Ґарстангу. Я мушу дістати того сучого сина Терранову. Ну, на що чекаєш? Сам не знайдеш входу, а якщо навіть це зможеш, то тебе прикінчать ті курви-ельфи… Я не можу ходити, але ще здатна накласти пару заклять. Якщо хтось стане нам на дорозі, пошкодує.

Коли він підняв її, закричала.

- Перепрошую.

- Не бери в голову – вона обплела йому шию руками. – Ця та нога. Ти все ще пахнеш її парфумами, знаєш? Ні, не туди. Повернись назад і йди вверх. Є другий вхід, з боку Tor Lara. Може там немає ельфів… Аййй! Обережно, бляха!

- Прошу вибачення. Звідки тут взялись Scoia'tael?

- Були в підземеллях. Танедд порожній як шкаралупа, там є велика печера, у яку можна заплисти кораблем, якщо знати куди. Хтось їм видав куди… Аййй!

Обережно! Не тряси мене!

- Вибач. Тобто Білки приплили морем? Коли?

- Чорт зна коли. Може вчора, може тиждень тому? Ми готувались на Вільгефортца, а Вільгефортц на нас. Вільгефортц, Франческа, Терранова і Феркарт… Незле нас намахали. Філіппа думала, що їм йшлося про повільне поглинання влади у Капітулі, про здійснення впливу на королів… А вони мали намір прикінчити нас під час з’їзду… Геральте, я цього не витримаю.. Нога… Поклади мене на мить. Аййй!

- Кейро, це відкритий перелом.

- Заткнись і слухай. Бо тут йдеться про твою Єнніфер. Ми увійшли до Ґарстангу, до зали нарад. Там є анти магічна блокада, але це не дія двимериту, ми почувались у безпеці. Почалась сварка. Тіссая і ті нейтрали верещади на нас, ми верещали на них. А Вільгефортц мовчав і усміхався…

*******

- Я повторюю, Вільгефортц зрадник! Знюхався з Емгирем з Нільфгаарду, втягнув до змови інших! Порушив Закон, зрадив нас і королів…

- Спокійніше, Філіппо. Я знаю, що розкоші, якими оточив тебе Візімір, значать для тебе більше, аніж солідарність Братства. Це саме стосується тебе, Сабріно, бо ти відіграєш таку саму роль у Каедвені. Кейра Метц і Трісс Мерігольд репрезентують інтереси Фольтеста з Темерії, Радкліфф є знаряддям Демавенда з Аердіну…

- Яке це має значення, Тіссає?

- Інтереси королів не мусять збігатись з нашими. Я чудово знаю, про що йдеться Королі розпочали винищення ельфів та інших нелюдів. Може ти, Філіппо, вважаєш це слушним. Може ти, Радкліффе, вважаєш доцільним допомагати військам Демавенда в облавах на Scoia'tael. Але я проти цього. І не дивуюсь Енід Фіндабайр, що теж проти. Але це ще не означає зради! Не перебивайте мене! Я чудово знаю, що задумали ваші королі, знаю, що вони хочуть розпочати війну. Дії, які б мали запобігти тій війні, це може й зрада в очах твого Візіміра, але в моїх ні. Якщо хочеш ув’язнити Вільгефортца і Франческу, посадіть також і мене!

- Про яку війну тут йдеться? Мій король, Естерад з Ковіру, не підтримає жодних агресивних дій проти імперії Нільфгаарду! Ковір є і зостанеться нейтральним!

- Ти є членом Ради, Кардуіне! А не послом твого короля!

- І хто це каже, Сабріно?

- Досить! – Філіппа вдарила кулаком у стіл. – Я заспокою твою цікавість, Кардуіне. Ти питаєш, хто готує війну? Її готує Нільфгаард, який збирається нас атакувати і знищити. Але Емгир вар Емрейс пам’ятає Содденський Пагорб, і цього разу вирішив убезпечитись, виключивши чародіїв з гри. З цією метою зв’язався з Вільгефортцем з Роггевеену. Купив його, обіцяючи владу і почесті. Так, Тіссає. Вільгефортц, герой Соддену, має стати намісником і володарем всіх здобутих країв Півночі. Це Вільгефортц, з допомогою Терранови і Феркарта, має правити провінціями, які з’являться замість підкорених королівств, це він має вимахувати нільфгаардським батогом над населяючими ті краї невільниками, які гаруватимуть для Імперії. А Франческа Фінабайр, Enid an Gleanna, має стати королевою держави Вільних Ельфів. Звісно, воно буде нільфгаардським протекторатом, але ельфів цього вистачить, якщо тільки імператор Емгир дасть їм вільну руку у винищення людей. А ельфи нічого так не прагнуть, як мордувати Dh'oine.

- Це тяжкі звинувачення. Тому й докази мають бути так само вагомими. Але поки ти кинеш свої докази на шальки, Філіппо Ейльхарт, усвідом моє ставленняю. Докази можна фабрикувати, вчинки та їх мотиви можна інтерпретувати. Але існуючих фактів це не змінить. Ти заламала єдність і солідарність Братства, Філіппо Ейльхар. Ти закувала членів Капітули в кайдани як бандитів. Навіть не смій мені пропонувати посади в новій Капітулі, яку збирається створити твоя шайка путчистів, що продалась королям. Між нами є смерть і кров. Смерть Гена Гедимгейта. І кров Лідії ван Бредевоорт. Ця кров пролита зі зневагою. Ти була моєю найліпшою ученицею, Філіппо Ейльхарт. Я завжди пишалась тобою. Але тепер я маю для тебе виключно зневагу.

*******

Кейра Метц була блідою як пергамент.

- Від якогось часу – прошепотіла – у Ґарстанзі є ніби тихіше. Закінчилось… гасають палацом. Там п’ять поверхів, сімдесят шість кімнат і зал. Є де гасати…

- Ти мала говорити про Єнніфер. Поспішай. Я боюсь, що ти зомлієш.

- Про Єнніфер? Ах, так… Все йшло за нашим планом, коли раптом з’явилась Єнніфер. І привела до залу того медіума…

- Кого?

- Дівчину, може чотирнадцятирічну. Сіре волосся, великі зелені очі… Поки ми зуміли добре її розгледіти, дівчина почала віщувати. Повідала про події у Доль Ангрі. Ніхто не мав сумніву, що вона говорить правду. Вона була у трансі, а у трансі не брешуть.

********

- Вчора вночі – сказала медіум – війська зі знаками Лірії і штандартами Аердіну здійснили агресію на імперію Нільфгаард. Атаковано Ґлевітцінген, пограничний форт у Доль Ангрі. Герольди в ім’я короля Демавенда відсурмили довколишніми селами, що від сьогодні Аердін переймає владу над усім краєм. Населення закликано до збройного повстання проти Нільфгаарду…

- Це неможливо! Це огидна провокація!

- Як гладко проходить через твої вуста це слово, Філіппо Ейльхарт – спокійно промовила Тісая де Вріес. – Але не обманюйся, твої крики не перервуть трансу. Кажи далі, дитинко.

- Імператор Емгир вар Емрейс віддав наказ, щоб відповісти ударом на удар. Сьогодні вдосвіта нільфгаардські війська увійшли до Лірії та Аердіну.

- Отак ось – усміхнулась Тіссаая – наші королі показали, які то з них розумні, просвічені і люблячі мир правителі. А деякі з чародіїв довели, чій справі вони насправді служать. Тих, що могли б запобігти загарбницькій війні, заздалегідь закуто у кайдани з двимериту і їм висунуто облудні звинувачення…

- Це все брехня!

- До сраки вас всіх! – раптом закричала Сабріна Ґлевіссіг. – Філіппо! Що це все значить? Що має значити той бій у Доль Ангрі? Чи ми не домовлялись, щоб не починати завчасно? Чому той чортів Демавенд не стримався? Чому та курва Мева…

- Замовч, Сабріно!

- Але ж ні, хай говорить – Тіссая підняла голова. – Нехай скаже про сконцентровану на кордоні армії Хенсельта з Каедвену. Хай скаже про війська Фольтеста з Темерії, які вже мають спускати на воду човни, які до цього часу ховали у заростях над Яругою. Нехай скаже про експедиційний корпус під командуванням Візіміра з Реданії, що стоїть над Понтаром. Чи ти думала, Філіппо, що ми є сліпими і глухими?

- Це є одна велика бісова провокація! Король Візімір…

- Король Візімір – обірвав безпам’ятним голосом сіроволосий медіум – був вчора вночі убитий. Стилетом змовника. Реданія вже не має короля.

- Реданія вже віддавна не має короля – Тіссая де Вріес підвелася. – У Реданії панувала ясновельможна Філіппа Ейльхар, гідна наступниця Раффарда Білого. Готова пожертвувати заради абсолютної влади десятками тисяч життів.

- Не слухайте її! – закричала Філіппа. – Не слухайте того медіума. Це знаряддя, безтямне знаряддя… Кому ти служиш, Єнніфер? Хто тобі наказав привести сюди цю потвору?

- Я – промовила Тіссая де Вріес.

*******

- Що було далі? Що сталось з дівчиною? З Єнніфер?

- Не знаю – Кейра закрила очі. – Тіссая раптом зняла блокаду. Одним закляттям. Я нічого подібного у житті не бачила… Вона ошелешила, заблокувала нас, а потім звільнила Вільгефортца та інших… А Франческа відкрила входи до підземель і у Ґарстанзі раптом зароїлось від Scoia'tael. Керував ними дивак у латах і крилатому, нільфгаардському шоломі. Їм допомагав тип з відміткою на обличчі. Він умів кидати закляття. І закриватись від магії…

- Ріенс.

Може, я не знаю. Було гаряче… Стеля завалилась… Закляття і стріли… Різанина… Серед них убитий Феркарт, серед серед нас убитий Дрітгельм, убитий Радкліфф, убиті Мараурд, Рейєн і Бьянка д'Есте… Контужена Трісс Мерігольд, поранена Сабріна… Коли Тіссая побачила трупи, зрозуміла свою помилку, намагалась захистити нас, намагалась стримати Фільгефортца і Терранову… Вільгефортц висміяв її і познущався. Тоді вона втратила голову і втекла. Ох, Тіссає… Скільки трупів…

- Що з дівчиною і Єнніфер?

- Не знаю – чародійка зайшлася кашлем, сплюнула кров'ю. Дихала дуже швидко і з виразним зусиллям. – Після якогось з вибухів на якийсь час я втратила свідомість. Той з шрамом на обличчі і його ельфи схопили мене. Терранова спершу мене скопав, а потім викинув у вікно.

- Це не тільки нога, Кейро. Ти маєш зламані ребра.

- Не залишай мене.

- Мушу. Я повернусь по тебе.

- Авжеж.

*******

Спершу був тільки миготливий хаос, пульсування тіней, нуртування мороку і світла, хор белькотливих, долинаючих з провалля голосів. Раптом голоси набрали сили, довкола лунак вереск і гуркіт. Ясність серед мороку перетворилась на вогонь, що пожирав килими й гобелени, снопами іскор, які здавалось пирскали зі стін, з балюстради і з колон, які підтримували склепіння.

Цирі похлинулась димом і зрозуміла, що це вже не сон.

Спробувала підвестись, спираючись на руки. Потрапила долонею у вологе, подивилась вниз. Вона стояла на колінах у калюжі крові.

Поруч лежало нерухоме тіло. Тіло ельфа. Зрозуміла це одразу.

- Встань.

Єнніфер стала поруч. У долоні мала стилет.

- Пані Єнніфер… Де ми? Я нічого не пам’ятаю…

Чародійка швидко вхопила її за руку.

- Я з тобою, Цирі.

- Де ми? Чому все горить? Хто цей… Цей тут?

- Я казала тобі, роки тому, що Хаос витягує руку по тебе. Пам’ятаєш? Ні, напевне не пам’ятаєш. Той ельф простягав по тебе руку. Я мусила убити його ножем, бо його наймачі тільки чекають, щоб якась з нас виявила себе, вживаючи магію. І дочекаються, але ще не тепер… Ти вже цілком очуняла?

- Ці чародії… - прошепотіла Цирі. – Ті у великій залі… Що я їм сказала? І Чому я це сказала? Я зовсім не хотіла… Але я мусила сказати? Чому? Чому, пані Єнніфер?

- Тихо, бридунко. Я зробила помилку. Ніхто не досконалий.

Знизу розлягся гук і пронизливий крик.

- Ходи. Швидко. Ми не маємо часу.

Побігли коридором. Дим був щораз густішим, душив, давив, осліплював. Мури тремтіли від вибухів.

- Цирі – Єнніфер затрималась на повороті коридору, сильно стисла долоню дівчинки. – Тепер послухай мене, послухай уважно. Я мушу тут залишитись. Ти бачиш ті сходи? Спустимся ними...

- Ні! Не залишай мене саму!

- Я мушу. Повторюю, спустишся тими сходами. На самий низ. Там будуть двері, за ними довгий коридор. У кінці коридора є стайня, у ній стоїть один осідланий кінь. Тільки один. Виведиш його і осідлаєш. Це навчений кінь, його використовують гінці, що їдуть до Локсії. Він знає дорогу, слід тільки його підганяти. Коли ти будеш у Локсії, відшукаєш Маргариту і віддашся під її захист. Не полишай її навіть на крок…

- Пані Єнніфер! Ні! Я не хочу бути сама!

- Цирі – тихо промовила чародійка. – Я вже колись казала тобі, що все, що я роблю, роблю для твого добра. Довіряй мені. Прошу тебе, довіряй мені. Біжи.

Цирі була вже на сходах, коли ще раз почула голос Єнніфер. Чародійка стояла біля колони, вперши у неї голову.

- Я люлю тебе, донечко – промовила невиразно. – Біжи.

*******

Її оточили на середині сходів. Знизу двоє ельфів з більчачими хвостами на шапках, зверху – чоловік у чорному одязі. Цирі без роздумів перескочила через балюстраду і втекла у бічний коридор. Вони побігли за нею. Вона була швидшою і втекла б без зусиль, як би не те, що коридор закінчився віконним отвором.

Вона визирнула. Вздовж муру біг кам’яний виступ, шириною може у дві п’яді[24]. Цирі перекинула ноги через парапет і вилізла. Відсунулась від вікна, притиснувшись спиною до стіни. У далині блищало море.

З вікна перехилився ельф. У нього було світле волосся і зелені очі, на шиї швокова хустка. Цирі швидко відсунулась, рухаючись до іншого вікна. Але у друге визирав чоловік у чорному одязі. Той мав темні і паскудні очі, а на щоці червону пляму.

- Я тебе маю, дівко!

Подивилась вниз. Під собою, дуже далеко, бачила подвір’я. А над подвір’ям, на якихось десять стіп[25] нижче виступу, на якому вона стояла, був місток, що сполучав дві галереї. Тільки це не був місток. Це були рештки містка. Вузька кам’яна кладка з рештками зруйнованої балюстради.

- На що ви чекаєте? – крикнув той зі шрамом. – Вилазьте і зловіть її!

Світловолосий ельф обережно вийшов на виступ, притиснувшись спиною до стіни. Він простягнув руку. Був близько.

Цирі ковтнула слину. Кам’яна кладка, що залишилась від мосту, не була вужчою, аніж гойдалки у Каер Морхені, а вона десятки разів стрибала на маятники, уміла амортизувати стрибок і утримувати рівновагу. Але відьмацьку гойдалку відділяло від землі чотири стопи, а під кам’яною кладкою зяяло провалля таке глибоке, що плити подвір’я здавались меншими від долоні.

Вона стрибнула, приземлилась, захиталась, втратила рівновагу, схопившись за зруйновану балюстраду. Впевненими кроками досягла галереї. Не змогла стриматись – обернулась і показала переслідувачам зігнутий лікоть, жест, якого її навчив червонолюд Ярпен Зігрін. Чоловік зі шрамом голосно вилаявся.

- Стрибай! – крикнув він до світловолосого ельфа, що стояв на виступі. – Стрибай за нею!

- Напевно ти здурів, Ріенсе – холодно сказав ельф. – Стрибай сам, якщо хочеш.

***

Щастя, як це зазвичай буває, не сприяло, не супроводжувало її довго. Коли збігла з галереї і прослизнула за стіну, у кущі терену, її схопили. Її схопив і утримував у несамовито сильному захваті низький, злегка огрядний чоловік з опухлим носом і розсіченою губою.

- Ти моя – засичав. – Ти моя, лялечко!

Цирі шарпнулась і завила, бо затиснені на її руках долоні вразили її раптом корчем паралізуючого болю. Чоловік зареготав.

- Не шарпайся, сіра пташко, бо я підпалю тобі пера. Дозволь, хай я подивлюсь. Нехай я погляну на курчатко, яке аж стільки вартує для Емгира вар Емрейса, імператора Нільфгаарду. І для Вільгефортца.

Цирі припинила вириватись. Низький чоловік облизав покалічену губу.

- Цікаво – засичав знову, нахиляючись до неї. – Ти ніби така цінна, а я, уяви, не дав би за тебе навіть ламаного шеляга. Яка ж оманлива зовнішність. Ха! Моє золотце! А якби Емгирові тебе подарував не Вільгефортц, не Ріенс, не той красень у крилатому шоломі, але старий Террангова? Чи Емгир був би ласкавим до старого Терранови? Що на це скажеш, ворожко? Ти ж вмієш ворожити!

Його подих був нестерпним. Цирі відвернула голову, кривлячись. Він це зле зрозумів.

- Не клацай на мене дзьобком, курчатко! Я не лякаюсь курчаток. А можу я повинен? Що, фальшива ворожбитко? Підставна пророчице? Чи я повинен лякатись курчат?

- Повинен – прошепотіла Цирі, відчувши, що у неї закрутилась голова і її раптом огорнув холод.

Терранова засміявся, відкинувши голову назад. Сміх змінився у рик болю. Велика сіра сова безшелесно злетіла з верху і вп’ялась йому кігтями в очі. Чародій відпустив Цирі, різким рухом скинув з себе сову, а одразу після цього впав на коліна і вхопився за обличчя. Споміж пальців цібеніла кров. Цирі вереснула, відсторонилась. Терранова прибрав від обличчя скривавлені вкриті кров’ю і слизом руки, диким, різким голосом почав проказувати закляття. Не зміг. За йрго спиною з’явилась невиразна постать, відьмачий клинок завив у повітрі і перетяв йому шию одразу під потилицею.

*******

- Геральте!

- Цирі.

- Не час на ніжності – промовила з верхівки стіни сова, перетворившись на темноволосу жінку. – Втікайте! Сюди біжать Білки!

Цирі визволилась з рук Геральта, подивилась зі здивуванням. Жінка, що сиділа на вершині стіни, виглядала огидно. Була обсмаленою, обшарпаною і вимащеною попелом і кров’ю.

- Ти мала потворо – промовила жінка-сова, дивлячись на неї зверху. – За те твоє невчасне провіщення я повинна тебе… Але я дещо обіцяла твоєму відьмакові, а я завжди дотримуюсь слова. Я не могла дати тобі Ріенса, Геральте. Навзамін я даю тобі її. Живою. Втікайте!

*******

Кагир Мавр Диффин аеп Кеаллах був розлюченим. Дівчину, яку було наказано йому схопити, він бачив тільки мить, але поки зумів що-небудь зробити, трахані чарівники розв’язали у Ґарстанзі ціле пекло, що унеможливило виконання будь-яких наказів. Кагир втратив орієнтацію серед диму і пожежі, наосліп кружляв кімнатами, бігав сходами і галереями, проклинаючи Вільгефортца, Ріенса, себе і цілий світ.

Від зустрічного ельфа довідався, що дівчину помічено поза палацом, коли вона втікала дорогою до Аретузи. І тоді щастя усміхнулося Кагирові. Scoia'tael знайшли у стайні осідланого коня.

******

- Побігли вперед, Цирі. Це близько. Я їх затримаю, а ти біжи. Біжи, скільки сил! Як на Мордовні

- Ти теж хочеш залишити мене самою?

- Я буду поруч з тобою. Але не озирайся!

- Дай мені мого меча, Геральте.

Поглянув на неї. Цирі мимоволі відступила. Таких очей вона не бачила в нього ще ніколи.

- Матимеш меча, можливо будеш змушеною убивати. Зумієш?

- Не знаю. Дай мені меча.

- Біжи. І не озирайся за собою.

******

На дорозі застукотіли копита. Цирі озирнулась. І завмерла, паралізована страхом.

Її наздоганяв чорний лицар у оздобленому крилами хижого птаха шоломі. Крила шуміли, розвивався чорний плащ. Підкови кресали іскри на бруку дороги.

Вона була не в змозі ворухнутись.

Чорний кінь перебрався через придорожні кущі, лицар голосно крикнув. У цьому крикові була Цинтра. У ньому була ніч, різанина, кров і згарище. Цирі подолала зціплення страхом і кинулась бігти. З розбігу перестрибнула живопліт, впавши на маленьке подвір’я з басейном і фонтаном. З подвір’я не було виходу, довкола були стіни, високі і гладенькі. Кінь хропів вже за її спиною. Вона оступилась, спіткнулась і впала, потрапивши спиною на тверду, непоступливу стіну. Вона була в пастці.

Хижий птах залопотів крилами, зриваючись у політ. Чорний лицар зупинив коня, перестрибнув живопліт, що відгороджував його від дівчини. Копита задубоніли плитами покриття, кінь послизнувся, поїхав, сівши на задницю. Лицар захитався у сідлі, перехилився. Кінь зірвався, а лицар впав, луснувши латами у камінь. Однак одразу підвівся після цього, швидко оточивши втиснуту у куток Цирі.

- Не торкайся мене! – крикнула, витягаючи меча. – Ти ніколи вже не торкнешся мене!

Лицар поволі наблизився, височіючи над нею як величезна чорна вежа. Крила на його шоломі хвилювались і шелестіли.

- Ти вже не втечеш від мене, Левенятко з Цинтри – у шпарі шолому пломеніли безжальні очі. – Не цього разу. Цього разу ти вже не маєш куди втікати, шалена панно.

- Не торкайся мене – повторила голосом здушеним гнівом, приперта спиною