Розділ сьомий

- Подивіться на неї. Спалена сонцем, покалічена, спустошена. П’є, як губка, а виголодніла, що аж страшно. Скажу вам, вона прийшла зі сходу. Пройшла через Корат. Через Пательню.

- Байки! На Пательні ніхто не виживе. Вона з заходу йшла, з гір, руслом Сухака. Зачепила Корат ледь з краю, та й того було досить. Коли ми її знайшли, вже впала, лежала непритомною.

- На заході пустеля теж тягнеться милями. Звідки тоді вона йшла?

- Не йшла, а їхала. Хто зна, як здалеку. Біля неї були сліди копит. Її кінь мусив звалитись у Сухаку, тому й побита, вся в синцях.

- Цікаво, чому вона така важлива для Нільфгаарду? Коли префект послав нас на пошуки, думали, що зникла якась важлива шляхтянка. А ця? Звичайна курва, спрацьована коняка, до того ж, ніби оніміла. Я ще не знаю, Скомліку, чи ми знайшли те, що треба…

- Вона це. Зазвичай це не так. Зазвичай ми знаходимо їх мертвими.

- Бракувало небагато. Точно, її урятував дощ. Зараза, найстаріші діди не пам’ятають дощу на Пательні. Хмари завжди оминають Корат… Навіть коли у долинах падає, там жодна крапля не падає!

- Гляньте на неї, як вона жере! Ніби тиждень нічого в роті не мала… Гей, ти, посмітюхо! Чи смачна солонина? Хлібчик сухий?

- По ельфійські питай. Чи по нільфгаардськи. Вона по-людськи не розуміє. Це якийсь ельфійський виплодок…

- Це причинна, недотепо. Коли я її зранку саджав на коня, то ніби всаджував дерев’яну ляльку.

- Очей не маєте – блиснув зубами той, якого називали Скомліком, могутній і лисуватий. – Що з вас за Лапачі, якщо ви ще не зрозуміли її! Вона ані дурна, ані не відстала. Тільки вдає. Це дивна і хитра пташка.

- А чому вона така важлива для Нільфгаарду? Обіцяли нагороду, всюди погнали патрулі… Чому?

- Я не знаю цього. А якби її добре запитати… Палицею по хребті запитати… Ха! Ви помітили, як вона дивилась на мене? Все вона розуміє, уважно слухає. Гей, дівко! Я – Скомлік, слідопит, званий Лапачем. А це, поглянь тут, це нагайка, яку називають вудкою! Тобі дорога шкіра на плечах? То негайно говори…

- Досить! Мовчати!

Гучний, різкий, не визнаючий спротиву наказ долинув від другого вогнища, біля якого сидів лицар разом зі своїм зброєносцем.

- Нудьгуєте, Лапачі[39]? – грізно запитав лицар. – Тоді гайда до роботи! Догляньте за кіньми! Промийте збрую і вичистіть зброю! До лісу по дрова! А дівчину не чіпати! Ви зрозуміли, хами?

- Так точно, шляхетний пане Свеерсе. – пробурмотів Скомлік. Його товариші опустили голову.

- До роботи! Виконувати накази!

Лапачі заметушились.

- Нас доля покарала тим засранцем – пробурмотів один. – Це ж саме префект його над нами поставив, лицаря трахнутого…

- Пихатий - пробурмотів стиха другий, крадькома озирнувшись. – А все ж це ми, Лапачі, знайшли дівку… Це наш нюх направив, щоб ми поїхали у русло Сухака.

- Точно. Заслуга наша, а нагороду візьме вельможний, нам хіба який гріш капне… Кине під ноги флорена, маєш, бери, Лапачу, подякуй за панську ласку…

- Закрийтесь – просичав Скомлік – бо ще почує…

Цирі залишилась біля вогнища сама. Лицар і зброєносець допитливо дивились на неї, але не озвались.

Лицар був старшим, але міцним чоловіком з суворим, позначеним шрамами обличчям. Під час їзди увесь час мав на голові шолом з пташиними крилами, але це не були крила, які Цирі бачила у сонних кошмарах, а потім на острові Танедд. Це не був Чорний Лицар з Цинтри. Але це був нільфгаардський лицар. Коли віддавав накази, говорив загальною легко, але з виразним акцентом, схожим до акценту ельфів. Натомість зі своїм зброєносцем, хлопцем не набагато старшим від Цирі, він говорив мовою, близькою до Старшої Мови, але менш співучою, твердішою. Це мала бути нільфгаардська мова. Цирі, що добре знала Старшу Мову, розуміла більшість слів. Але не виказала це. На першому постої, на краю пустелі, яку називали Пательнею або Коратом, нільфгаардський лицар і його зброєносець засипали її питаннями. Тоді вона не відповідала, бо була байдужою, приголомшеною, напівпритомною. Через кілька днів їзди, коли вони виїхали зі скелястих ущелин та з’їхали вниз, у зелені долини, Цирі опритомніла, врешті почала сприймати світ довкола і сонно реагувати. Але вона й далі не відповідала на питання, тож лицар взагалі припинив озиватись до неї. Здавалось, що він не звертає на неї уваги. Нею займались тільки бандюги, які казали називати себе Лапачами. Ці теж пробували її випитувати, були агресивними.

Але нільфгаардець у крилатому шоломі прудко прикликав їх до порядку. Було ясно і очевидно, хто тут є паном, а хто слугою.

Цирі вдавала дурненьку німу, але пильно нашорошила вуха. Поволі починала розуміти своє становище. Вона потрапила до рук Нільфгаарду. Нільфгаард її шукав і знайшов, безсумнівно вистеживши шлях, яким її послав хаотичний телепорт з Tor Lara. Те, що не вдалось Геральтові, вдалось крилатому лицареві і слідопитам-Лапачам.

Що сталось на Танедді з Єнніфер і Геральтом? Де вони? Вона мала найгірші підозри. Лапачі та їх ватажок, Скомлік, говорили простацькою, брудною версією Загальної, але без нільфгаардського акценту. Лапачі були звичайними людьми, але служили лицареві з Нільфгаарду. Лапачі тішились думці про нагороду, яку за віднайдення Цирі їм виплатить префект. У флоренах.

Єдиними країнами, де обіговою монетою був флорен, а люди служили нільфгаардцям, були керовані префектами імперські Провінції на далекому Півдні.

*******

Наступного дня, на пасовищі над берегом струмка, Цирі почала задумуватись над можливістю втечі. Їй могла допомогти магія. Обережно спробувала найпростіше закляття, делікатний телекінез. Але її підозри підтвердились. Вона не мала у собі навіть крихти чародійської енергії. Після нерозсудливої гри з вогнем магічні здібності цілком залишили її.

Збайдужіла знову. До всього. Замкнулась в собі і занурилась в апатію. Надовго.

До того дня, коли їм заступив дорогу через пустку Блакитний Лицар.

*******

- Ая-яй – промурмотів Скомлік, дивлячись на кінних, що перегородили їм дорогу. – Біда буде. Це Варнхаґени з форту Сарда…

Кінні наблизились. На чолі, на міцному сивому коні, їхав велетень у позолочених, вилискуючих блакиттю латах. Одразу за ним тримався другий панцерний, з-заду під’їжджали двоє вершників у простих бурих строях, безсумнівно пахолоки.

Нільфгаардець у крилатому шоломі виїхав назустрічя, втримуючи гнідого у танцюючому клусі. Його зброєносець помацав руків’я меча, обернувся у сідлі.

- Стати з-заду і пильнувати дівчини – буркнув до Скомліка та його Лапачів. – Не втручатись!

- Ми не дурні – тихо промовив Скомлів, як тільки зброєносець віддалився. – Ми не дурні, щоб втручатись до ворожнечі панів з Нільфгаарду…

- Буде бійка, Скомліку?

- Обов’язково. Поміж Свеерсами і Варнхаґенами родова ворожнеча і кривава помста. З коней. Пильнуйте дівку, бо у ній наші інтерес та зиск. Якщо нам пощастить, візьмемо за неї всю нагороду.

- Варнхаґени певно теж цю дівку шукають. Якщо переважать, відберуть у нас її… Нас тільки четверо…

- П’ять – блиснув зубами Скомілк. – Один з обозників з Сарди це здається мій свояк. Побачите, з цієї бійки для нас буде зиск, не для панів лицарів…

Лицар у блакитних латах стягнув віжки сивка. Крилатий став навпроти. Супутник Блакитного підклусував, спинився з тилу. Його дивний шишак був оздоблений двома смугами шкіри, що звисали з заборола і виглядали ніби два великих вуса чи ікла моржа. Впоперек сідла Двоіклий тримав грізно виглядаючу зброю, що дещо нагадувала еспонтон[40], який носили гвардійці з Цинтри, але маючий значно коротше древко і довше вістря.

Блакитний і Крилатий обмінялись кількома словами. Цирі не розчула якими, але тон обох лицарів не залишав сумнівів. Це не були слова приязні. Блакитний раптом підвівся у сідлі, різко вказав на Цирі, щось голосно і гнівно сказав. Крилатий у відповідь крикнув так само гнівно, махнув рукою у панцерній рукавиці, явно наказуючи Блакитному йти геть. І тоді почалось.

Блакитний пришпорив сивка і кинув його вперед, витягуючи сокиру з ухвату при сідлі. Крилатий підігнав гнідого, вириваючи меча з піхов. Однак поки панцирний зумів втрутитись у бій, атакував Двоіклий, пришвидшивши коня в галоп древком еспонтона. Зброєносець Крилатого кинувся на нього, видобуваючи меча, але Двоіклий піднявся у сідлі і всадив йому еспонтона просто в груди. Довге вістря з тріском пробило ринграф і кольчугу, зброєносець пронизливо зойкнув і впав з коня на землю, обіруч тримаючи вбите аж по поперечину древко.

Блакитний і Крилатий з гуркотом і стукотом зіткнулись. Топірець був грізнішим, але меч швидшим. Блакитний дістав у плече, фрагмент позолоченої броні руки полетів у бік, крутячись і вимахуючи ременями, їздець захитався у сідлі, на блакитних латах заблищали кармінові смуги. Галоп розділив бійців. Крилатий нільфгаардець повернув гнідого, але тоді на нього напав Двоіклий, обіруч здіймаючи меча для удару. Крилатий шарпнув віжки, Двоіклий, керуючи конем тільки ногами, причвалував поряд. Крилатий однак зумів вгамселити його на льоту. На очах Цирі бляха наплічника наплічника увігнулась, з-під неї бухнула кров.

Блакитний вже повертався, кричучи та крутячи топірцем. Обидва латники на ходу обмінявшись ударами, розділились. На Крилатого знову напав Двоіклий, коні зіткнулись. Задзвеніли мечі. Двоіклий втяв Крилатого, розваливши наручник і щиток. Двоіклий захитався у сідлі. Крилатий встав у стременах і з розмаху вдарив ще раз, між розрубаним, вже вгнутим наплічником і шишаком. Вістря широкого меча з гуркотом вп’ялось у бляху, зав’язло. Двоіклий напружився і затремтів. Коні зіткнлись, тупаючи і гризучи зубами вудила. Крилатий вперся у луку сідла, вирвав меча. Двоіклий звісився з сідла і впав під копита. Підкови загуркотіли у розбитий панцир.

Блакитний повернув сивка, атакував, піднімаючи топірця. З натугою керував конем зраненою рукою. Крилатий помітив це, вправно зайшов йому зправа, піднявся у стременах для страшного удару. Блакитний спіймав удар топірцем і вибив меча з долоні Крилатого. Коні знову зіткнулись. Блакитний був справжній силачем, тяжкий топірець у цого долоні здіймався і опускався як очеретинка. На панцир Крилатого зі стукотом звалився удар, від якого гнідий аж присів на зад. Крилатий захитався, але втримався у сідлі. Поки топірець зумів впасти вдруге, він відпустив віжки і розвернув ліву руку, вхопивши повішений на рем’яному темляку тяжкий гранчастий буздуган, навідліт вдаривши Блакитного по шоломі. Шолом загудів як дзвін, тож Блакитний похитнувся у сідлі. Коні іржали, намагались кусатись і не хотіли розділятись.

Блакитний, виразно ошелешений, ударом буздугана, однак зумів вдарити топірцем, з гуркотом поціливши противника у нагрудник. Те, що обидва ще утримувались у сідлах, здавалось істинним чудом, але це було просто заслуга підтримуючих їх високих сідел. По боках обидвох вершників текла кров, яку було особливо виразно видно на ясній масті сивка. Цирі дивилась з жахом. У Каер Морхені її було навчено битись, але вона не уявляла собі, як могла б протистояти один на один якомусь з цих чилачів. І спарирувати хоча б один з таких потужних ударів.

Блакитний, обіруч вхопивши руків’я топірця, глибоко вбитого у нагрудник Крилатого, згорбився і вперся, намагаючись зіпхнути противника з сідла. Крилатий з розмаху лупнув його буздуганом, раз, другий, третій. Кров порснула з-під казана шолома, бризнула на блакитні лати і шию сивка. Крилатий пришпорив гнідого острогами, стрибок коня вирвав вістря топірця з його нагрудника; Блакитний, що хитався у сідлі, випустив з долоні руків’я. Крилатий переклав бузудуган до правої руки, налетів, страшним ударом пригнув голову Блакитного до кінської шиї. Вхопивши віжки сивка вільною рукою, нільфгаардець бив буздуганом, блакитний обладунок дзвенів як залізний баняк, кров стікала з-під увігнутого щолома. Ще один удар і Блакитний вперед головою впав під копита сивка. Сивий кінь перестрибнув, але гнідий Крилатого, мабуть вишколений, з гуркотом потоптав поваленого. Блакитний був ще живим, що засвідчив розпачливий рик болю. Гнідий топтав його й далі – з такою силою, що поранений Крилатий не втримався у сідлі і з гуркотом звалився поряд.

- Повбивались, бляха – крякнув Лапач, який тримав Цирі.

- Панове лицарі, чума на обидва їхніх доми – сплюнув другий.

Пахолки Блакитного спинились, один дивився, прикривши очі долонею.

- Це ти, Скомілку?

- Я! Під’їджаджай, Ремізе, не бійся! Лицарські чвари це не наша справа!

З Цирі раптом вистачило байдужості. Спритно вирвалась від Лапача, що тримав його, пустилась бігцем, зловила сивка Блакитного, одним скоком застрибнула у сідло з високою лукою.

Може їй би і вдалося, якби не те, що пахолки з Сарди були у сідлах і на відпочилих конях. Вони легко впіймали її, вирвали повіддя. Вона зіскочила і погнала у бік лісу, але кінні знову її наздогнали. Один на ходу вхопив її за волосся, потягнув, поволік. Свиснула нагайка, Цирі завила і скрутилась у клубок, затулюючи голову руками. Нагайка знову свиснула, і втяла її по руках. Вона поповзла, але Скомлік підскочив, копнув її, а потім притис чоботом поперек.

- Втікати хотіла, зміюко?

Нагайка свиснула. Цирі завила. Скомлік знову копнув її і шмагонув батогом.

- Не бий мене! – вереснула вона, скулившись.

- Розговорилась, зараза! Твої губи розв’язались? Зараз я тобі…

- Скомліку, спам’ятайся! – крикнув якийсь з Лапачів. – Ти хочеш з неї життя вибити, чи що? Вона забагато коштує, щоб так її змарнувати!

- Хай тебе ясний шляк трафить – промовив Реміз, злазячи з коня. – Це та, яку Нільфгаард шукає вже тиждень?

- Вона.

- Ха! Її шукають всі гарнізони. Це якась важлива для Нільфгаарду персона! Я чув, що якийсь могутній маг наврочив, що вона мусить бути десь тут у цих околицях. Де ви її знайшли?

- На Пательні.

- Бути того не може!

- Може, може – гнівно промовив Скомлік, скривившись. – Ми маємо її, і нагорода наша! Що стоїте стовпами? Спутайте мені ту пташку і у сідло з нею! Забираймося звідси, хлопці! Живо!

- Вельможний Свеерс – промовив один з Лапачів – здається ще дихає…

- Довго не подихає. Пес його їбав! Їдьмо прямо до Амарілло, хлопці. До префекта. Залишмо йому дівку та заберемо нагороду.

- До Амарілло? – Реміз почухав у потилиці, подивився на поле недавнього бою. – там же нам кат світить! Що скажеш префектові? Лицарі побиті, а ви цілі? Коли це все виявиться, префект накаже вас повісити, а нас під конвоєм відішле до Сарди… А після цього Варнхаґени злуплять з нас шкіру. Вам може й дорога до Амарілло, але мені ліпше сховатись у лісах…

- Ти мій шуряк, Ремізе – промовив Скомлів. – А хоч і псячий син, бо ж сестру мою бив, та все ж свояк. Тому твоя шкіра вціліє. Їдьмо до Амарілло, кажу. Префект знає, що між Свеерсами і Варнхаґенами ворожнеча. Зустрілись, повбивали одні одних, річ для них звичайна. Що ми могли? А дівку, зважте на мої слова, ми знайшли пізніше. Ми, Лапачі. Ти теж віднині Лапач, Ремізе. Префект лайно знає, скільки нас поїхало зі Свеерсом. Не рахуватиме…

- Чи ти не забув про дещо, Скомліку? – протяжно запитав Реміз, дивлячись на другого пахолка з Сарди.

Скомлік повільно відвернувся, після чого блискавично видобув ніж і з розмаху забив його пахолкові в горло. Пахолок захарчав і завалився на землю.

- Я ні про що не забуваю – холодно сказв Лапач. – Ну, то тепер ми вже самі свої. Свідків немає, та й голів до поділу нагороди не забагато. На коней, хлопця, до Амарілло! Між нами і нагородою ще кавалок дороги, нема що зволікати!

*******

Коли вони виїхали з темного і мокрого букового лісу, блія підніжжя гори побачили село, кільканадцять стріх всередині персня низького частоколу, що відгороджував вигин невеликої річки.

Вітер приніс запах диму. Цирі поворушила задерев’янілими пальцями рук, прив’язаних ременем до луки сідла. Вона вся була задерев’янілою, її огузок нестерпно болів, докучав повний міхур. Вона була в сідлі від світанку. Вночі вона не спочивала, бо їй було наказано спати з рукми, прив’язаними до кінцівок Лапачів, що лежали з обох сторін. На кожен її порух Лапачі реагували лайкою і погрозами побиття.

- Поселення – промовив один.

- Бачу – відповів Скомлік.

Вони з’їхали з гори, копита коней захрумтіли серед високих, спалених сонцем трав. Вони швидко добрались вибоїстою дорогою, що вела просто до села, з дерев’яним містком і брамою у палісаді.

Скомлів спинив коня, звівся у стременах.

- Що це за село? Я ніколи тут не бував. Ремізе, ти знаєш ці околиці?

- Давно – промовив Реміз – це село звалось Білою Річкою. Але як почалось заворушення, кілька тутешніх пристали до повстанців. Тепер тут мешкають тільки нільфгаардські осадники, новопоселенці. А село перехрестили на Глисвен. Ті осадники це недобрі, завзяті люди. Кажу вам: не зупиняймось тут. Їдьмо далі.

- Коням треба відпочити – запротестував один з лапачів – і поїсти. Та й мені кишки марша грають, ніби капела торохтить. Що нам ті новопоселенці, пульпа, дрібнота. Махнемо їм перед носом наказом префекта, адже префект нільфгаардець, як і вони. Побачите, в пояс нам уклоняться.

- Ага – буркнув Скомлік – чи хтось бачив нільфгаардця, що кланяється в пояс. Ремізе, а якась корчма є в тому Глисвені?

- Є. Корчми. Варнхаґени не спалили.

Скомлік обернувся у сідлі, поглянув на Цирі.

- Слід її розв’язати – промовив. – Не можна, щоб хтось зрозумів… дайте їй плаща, і каптура на голову… Гей! Куди ти, посмітюхо?

- Я мушу в кущі…

- Я тобі дам кущі, блядюго! Присядь біля дороги! І пам’ятай: у селі ані пари з вуст. Не думай, що ти хитра! Писнеш тільки, то горло тобі переріжу. Якщо я не дістану за тебе флоринів, ніхто не дістане.

Вони під’їхали кроком, копита коня застукали по містку. З-за гостроколу одразу з’явилась постать озброєного списом поселенця.

- Сторожують біля брами – буркнув Реміз. – Цікаво чому.

- Мені теж – відповів Скомлік, піднімаючись у сідлі. – Пильнують барми, а з боку млина частокіл розвалений, можна заїхати возом…

Вони під’їхали ближче, зупинили коней.

- Вітаю, господарю! – закричав весело, хоч і дещо неприродньо Скомлік. – У добрий час!

- Хто ви? – коротко запитав найвищий з поселенців.

- Ми, куме, військо - збрехав Скомлік, розвалившись у сідлі. – На службі його вельможності пана префекта з Амарілло.

Слобожанин пересунув долоню древком списа, подивився на Скомліка з-під лоба. Безсумнівно, він не пригадував собі, на яких таких хрестинах Лапач став його кумом.

- Нас сюди прислав їх світлість пан префект – брехав далі Скомлік – щоб ми дізнались, як ведеться його одноплемінникам, добрим людям з Глисвену. Його вельможність надсилає вітання і питає, чи не треба людям з Глисвену якоїсь допомоги?

- Якось даємо собі раду – промовив осадник. Цирі відзначила, що він говорив загальним як Крилатий, з таким самим акцентом, хоч стилем мовлення намагався наслідувати жаргон Скомліка. – Ми звикли самі собі дораджувати.

- Пан префект буде радий, коли ми це повторимо. Корчма відкрита? Нам у горлянках пересохло…

- Відкрита – промовив понуро поселенець. – Поки що відкрита.

- Поки що?

- Поки що. Бо ми ту корчму скоро розберемо, крокви і дошки згодяться на зерносховище. З корчми ніякої користі. Ми працюємо у поті чола і до корчми не ходимо. Корчма тільки проїжджих притягує, у більшості таких, яким ми не раді. Тепер там теж такі пасуться.

- Хто? – Реміз злегка зблід. – Не з форту Сарда часом? Не вельможне панство Варнхаґени?

Поселенець скривися, поворуши губами так, наче хотів сплюнути.

- Ні, не вони. Це міліція панів баронів. Ніссіровці.

- Ніссіровці? – нахмурився Скомлік. – А звідки вони? Під чиєю командою?

- Старший над ними високий, вусатий як сом.

- Хе! – Скомлік повернувся до товаришів. – Наше щастя. Ми одного тільки такого знаємо, ні? Це напевне має бути наш старий друг Веркта «Вір мені», пам’ятаєте його? А що ж тут у вас, куме, роблять Ніссіровці?

- Панове Ніссіровці – понуро пояснив осадник – прямують до Тиффії. Вони удостоїли нас своїм візитом. Везуть бранця. Вони полонили одного з банди Щурів.

- Авжеж – пирхнув Реміз. – А імператора Нільфгаарда не взяли?

Осадник нахмурився, стиснув долоню на древку списа. Його товариші глухо заремствували.

- Їдьте до корчми, пани вояки – жовна на щелепах осадника різко заграли. – І поговоріть з панами ніссіровцями, вашими дружбанами. Якщо ви справді на службі у префекта. Тоді й запитаєте панів ніссіровців, чому вони везуть бандита до Тиффі замість того, щоб тут, на місці, швидко його настромити волами на палю, як і наказав префект. І нагадаєте панам ніссіровцям, вашим дружбанам, що владою є префект, не барон з Тиффі. Ми вже й волів у ярмі маємо, і нагострений кілок. Якщо панове ніссіровці не захочуть, то ми зробимо те, що треба. Повідомте їм це.

- Повідомлю, обов’язково – Скомлік значущо зиркнув на камрадів. – Бувайте, люди.

Вони рушили кроком поміж хлупами. Село здавалось вимерлим, не видно було ні живої душі. Під одним з плотів порпалась худа свиня, у болоті таляпались брудні качки. Дорогу вершникам перейшов великий чорний котяра.

- Тьху, тьху, котяча морда – Реміз нахилився у сідлі, сплюнув, склав пальці у знак-оберіг від злого вроку. – Дорогу перебіг, скурвий син!

- Щоби йому так миша впоперек горла стала!

- Що? – обернувся Скомлік.

- Кіт. Чорний як смола. Дорогу перебіг, тьху, тьху.

- Біс з ним – Скомлік роззирнувся довкола. – Он дивіться, яка пустка. Але я бачив з-за бичачих міхурів[41], що люди сидять у хатах, пильнують. А з-за отих от воріт, я бачив, блиснуло вістря списа.

- Бабів пильнують – засміявся той, який бажав котові клопотів з мишею. – Ніссіровці у селі! Ви чули, що той кмет казав? Видно було, що ніссіровців він не любить.

- І не дивина. «Вір мені» і його компанія жодної спідниці не пропустять. Ех, вони ще дограються ці пани ніссіровці. Барони їх звуть «Стражами порядку», за це їм і платять, щоб людей оберігали, пильнували дороги. А крикни хлопові над вухом: «Ніссіровець»!, то побачиш, що той п’яти собі обісре зі страху. Але це до часу, до часу. Ще одне теля заріжуть, ще одну дівку відстрахають, та й візьмуть їх селяни на вила, от побачите. Ви ж бачили тих біля воріт, які мали запеклі пики? Це нільфгаардські осадники. З ними не жартуй… Ха, от і корчма…

Вони підігнали коней.

Корчма мала трохи запалу, вкриту мохом стріху. Вона стояла на певній віддалі від халуп і господарських споруд, але однак визначала осердя, центральний пункт всього обгородженого частоколом терену, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У затінку, який відкидало єдине дерево, що росло тут, був загін, загорода для худоби з відділенням для коней. У цій останній стояло п’ять чи шість не розсідланих верхових коней. Перед деревами, на сходинках, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і шпичастих хутряних шапках. Обидвоє голубили на грудях глиняні кухлі, а поміж ними стояла повна обгризених кісток миска.

- Ви що за одні? – закричав один з типів побачивши Скомліка і його компанію, що злізала з коней. – Чого тут шукаєте? Пішли геть! Корчма зайнята іменем закону!

- Не кричи, ніссіровцю, не кричи – промовив Скомлік, стягуючи Цирі з сідла. – І поширше відчиняй двері, бо ми хочемо в середину. Твій комендант, Веркта, це наш знайомий.

- Я вас не знаю!

- Бо ти молокосос! А я і «Вір мені» служили разом ще за давних часів, ще до того, поки тут не став Нільфгаард.

- Ну, якщо так… - завагався тип, відпустивши руків’я меча. – Заходьте. Мені все одно…

Скомлік штурхонув Цирі, другий Лапач вхопив її за комір. Вони зайшли до середини.

Всередині було похмуро і душно. Пахнуло димом і печенею. Корчма була справді порожньою – був зайнятим тільки один зі столів, що стояв у смузі світла, що падало через віконце з риб’ячих пухирів. Біля нього сиділо декілька чоловіків. У глибині, біля печі, порався корчмар, побрязкаючи казанками.

- Поклін панам Ніссіровцям! – загремів Скомлік.

- Ми аби з ким не розкланюємось – буркнув один з сидячої біля віконця компанії, плюючи на підлогу. Другий стримав його жестом.

- Спокійніше – промовив він. – Це свої хлопці, не впізнаєш? Скомлік і його Лапачі. Вітаю, вітаю!

Скомлік заусміхався і рущив у напрямку столу, але затримався, побачивши друганів, що задивились на стовп, що підтримував балку стелі. Під стовпом на табуреті сидів худий, світловолосий підліток, дивно напружений і витягнутий. Цирі побачила, що неприродня поза викликана тим, що руки хлопця були викрученими назад і зв’язані, а шию прикріплює до стовпа рем’яний пасок.

- А нехай мене коростою обсипе – зітхнув голосно один з Лапачів, той, який тримав Цирі за комір. – Ти тільки глянь, Скомліку! Так це ж Кайлей!

- Кайлей? – Скомлік нахилив голову. – Щур Кайлей? Не може бути!

Один з ніссіровців, що сидів за столом, товстун з вистиженим у мальовничий чуб волоссям, зверхньо засміявся.

- Може бути – промовив він, облизуючи ложку. – Це Кайлей, власною паршивою персоною. Ранній підйом нам оплатився. Напевно, ми дістанемо за нього з пів копи флоренів доброї імперської монети[42].

- Ви хапнули Кайлея, ну, ну – нахмурився скомлік. – Значить, нільфгаардський селюк правду казав…

- Тридцять флоренів, сука – зітхнув Реміз. – Непогана сума… Платить барон Лутц з Тиффі?

- Так і є – підтвердив інший ніссіровець, чорноволосий і чорновусий. – Вельможний барон Лутці з Тиффі. Наш пан і добродійник. Щурі пограбували його управителя на дорозі, то він у запеклій злості і призначив нагороду. І це ми, Скомліку, візьмемо ту нагороду, вір мені. Ха, ви тільки погляньте, хлопці, надувся як сич! Не смакує йому те, що це ми, а не він злапав Щура хоч і йому префект наказав переслідувати банду!

- Лапач Скомлік – товстун з чубом вказав ложкою на Цирі – також щось спіймав. Бачищ, Веркто? Якесь дівчисько.

- Бачу – чорноволосий зблиснув зубами. – Що, Скомліку, так бідуш, що викрадаєш дітей для викупу? Що це за нечупара?

- Тобі до цього зась!

- Ти такий суворий – засміявся чубатий. – Ми тільки хочемо переконатись, чи це не твоя донька.

- Його донька? – засміявся Веркта, чорновусий. – Ага. Щоб зуміти наплодити доньок, треба мати яйця.

Ніссіровці загарчали сміхом.

- Ржете, як барани! – закричав Скомлік і наприндився. – А тобі, Веркто, тільки скажу: і тиждень не мене, здивуєшся, про кого розголосу буде більше, про вас і вашого Щура, чи про мене і про те, що я зробив. І побачимо, хто щедріший: ваш префект чи імперський префект з Амарілло!

- Можеш поцілувати мене у сраку – зневажливо повідомив Аеркта і обернувся до сьорбання зупи – разом з твоїм префектом, твоїм імператором і цілим Нільфгаардом, вір мені. І не надимайся. Я знаю, що Нільфгаард вже тиждень женеться за якоюсь дівкою, аж курява дорогами здіймається. Я знаю, що за неї є нагорода. Але мене це до дупи. Я й не думаю служити префектові і нільфгаардцям, я кладу на них. Тепер я служу у барона Лутца, підлягаю тільки йому, нікому більше.

- Твій барон – харкнув Скомлік – стоїть під нільфгаардською рукою, вилизує нільфгаардські чоботи. Тому ти й не мусиш, то й говориш легко.

- Я не вимахуюсь – промовив примирливо ніссіровець. – Я кажу не проти тебе, вір мені. Те, що дівку, яку шукає Нільфгаард, знайшов, це добре, радий бачити, що ти візьмеш нагороду, а не засрані нільфгаардці. А що служиш префектові? Ніхто не обирає собі панів, це вони обирають, що ні? Ну ж бо, сідайте з нами, випиймо, як вже трапилось зустрітись.

- Ну, чом би й ні – погодився Скомлік. – Тільки дайте мені шматок вірьовки. Я прив’яжу дівку до слупа біля вашого Щура, добре?

Ніссіровці вибухнули сміхом.

- Дивіться на нього, пострах прикордоння! – зареготав чубатий товстун. – Збройне плече Нільфгаарду! Зв’яжи її, Скомліку, зв’яжи, і як слід. Але візьми залізного ланцюга, бо мотузку той твій важливий в’язень розірве і наб’є тобі морду, поки втече. Виглядає так грізно, що аж дрижаки хапають!

Навіть товариші Скомілка пирскнули придушеним сміхом. Лапач почервонів, перекрутив ремінь, підсів до столу.

- Я тільки для певності, щоб вона не втекла…

- Не муч сраку – перебив Веркта, ламаючи хліб. – Хочеш догодити, то сідай, простався як слід. А ту дівку, якщо хочеш, повішай за ноги до стелі. Тільки мене це обходить так, як свиняче лайно. Тільки те, що це страшно смішно, Скомілку. Для тебе і для того префекта це може і важливий в’язень, але для мене це виснажений і забитий дітвак. Ти хочеш її в'язати? Вона, вір мені, ледь на ногах тримається, де вже їй там втікати. Чого боїшся?

- Зараз вам скажу, чого я боюсь – Скомлік стис губи. – Це нільфгаардське поселення. Осадники нас тут хлібом-сіллю не вітали, а для вашого Щура, сказали, вже мають застругану палю. І мають право, бо префект дав указ, щоби спійманих розбійників страчувати на місці. Якщо ви їм не видасте в’язня, то готові і для вас застругати палі.

- О-вва – промовив чубатий товстун. – Ворон їм лякати, свиням. Краще нам не ставати на дорозі, бо ми їм кров пустимо.

- Щура їм не видам – додав Веркта. – Він наш і поїде до Тиффі. А барон з Лутц вже залагодив усю справу з префектом. А, що переливати з пустого в порожнє. Сідайте.

Лапачі, обернувши пояси з мечами, охоче всілись до столу ніссіровців, покрикуючи на кормаря і водночас вказуючи на Скомліка як на фундатора. Скомлік копняком підсунув стілець до стовпа, шарпнув Цирі за плече, пхнув її так, що впала, вдарившись плечем у коліна зв’язаного хлопця.

- Сиди тут – буркнув. – І не ворухнися, бо поб’ю, як суку.

- Ти гнидо – забурчав молодик, дивлячись на нього примруженими очима. – Ти пся…

Цирі не знала більшості слів, які вилітали зі злих, скривлених вуст хлопця, але зі змін, що відбулись на обличчі Скомліка, зрозуміла, що ці слова мусили бути небувало ницими та образливими. Лапач зблід від гніву, замахнувся, вдарив зв’язаного в обличчя, схопив за довге світле волосся, шарпнув, вдарив потилицею у слуп.

- Егей! – заволав Веркта, встаючи зі столу. – Що там робиться?

- Я йому зуби повибиваю, паршивому Щуриськові! – прогарчав Скомлік. – Ноги зі сраки повириваю, обидві!

- Ходи сюди й припини дерти писка - ніссіровець сів, випив одним ковтком кубок пива, витер вуса. – Принижуй твого в’язня, якого перевозиш, але від нашого – геть. А ти, Кайлею, не вимахуйся. Сиди тухо і починай задумуватись про ешафот, що його барон Лутці вже наказав поставити у містечку. Список речей, які тобі зробить на цьому ешафоті кат, є вже написаний, і, вір мені, має три ліктя довжиною. А в містечку вже закладаються, до якого пункту ти витримаєш. Заощаджуй сили, Щурику. Я сам поставив невелику суму і сподіваюсь, що ти не підведеш мене і витримаєш, принаймні, до кастрації.

Кайлей сплюнув, відвернувши голову, наскільки дозволяв стиснутий на шиї ремінь. Скомлік підтягнув пасок, зміряв зловорожим поглядом зіщулену на кріслі Цирі, після чого долучився до компанії за столом, лаючись, бо у принесеному корчмарем жбані залишились вже тільки малі сліди піни.

- Як ви взяли Кайлея? – запитав, сигналізуючи шинкареві про бажання розширення замовлення. – І то живого? Бо в те, що ви висікли інших Щурів, я не йму віри.

- По правді – відповів Веркта, критично приглядаючись до того, що саме видлубав з носа – нам пощастило, і тільки. Він був сам-один. Відлучився від ровти[43] і прискакав на нічку до дівки у Новій Кузні. Солтис дізнався, що ми поряд стоїмо, дав знати. Ми нагодились на світанку, скрутили його на сіннику, ані писнув.

- А з дівкою його порозважались разом – зареготав чубатий товстун. – Якщо їй Кайлей нічкою не догодив, не було їй кривди. Ми її зранку так відтрахали, що пізніше вона ні рукою, ні ногою ворухнути не могла!

- Скажу, що ви пердуни і дурні – висловився голосно і глузливо Скомлік. – Протрахали добрий гріш, ви, глупаки. Замість того, щоб витрачати час на дівку, слід було розжарити залізо і випитати Щура, де ночує банда. Ви могли всіх спіймати, Ґіселера і Реефа… За Ґіселера Варнхаґени з Сарди вже рік тому давали двадцять флоренів. А за оту блядюгу, як її там… Здається Містель… За неї префект ще б більше дав після того, що його братові зробила під Другом, тоді коли Щурі обскубали конвой.

- Тихо, Скомліку – скрився Веркта – ти або від народження дурень, або тобі тяжке життя з голови розум виїло. Наше щастя. Ми мали самі-вшістьох вдарити на цілу ровту, чи як? А нагорода нас і так не мине. Барон Лутці у льоху припече Кайлеєві п’яти, часу не пошкодує, вір мені. Кайлей все виспіває, видасть їм сховки і квартири, тоді силою і гуртом поїдемо, оточимо банду, виберемо їх як раків з сака.

- Аби ж то. Будуть цього чекати. Дізнаються, що Кайлея взяли і затаяться у інших сховках і комишах. Ні, Веркто, треба тобі поглянути правді у вічі: ви обісрались. Проміняли нагороду на бабські глупства. Отакі ви, знаю я вас… тільки глупства вам на думці.

- Сам ти бовдур! – Веркта зірвався з-за столу. – Як тобі така нетерплячка, то сам за Щурами женися разом з твоїми богатирями! Але зважай, бо йти на Щурів, шановний нільфгаардський пахолку, це не те, що недорослу дівчину ловити!

Ніссіровці і Лапачі почали кричати і обмінюватись прокльонами. Корчмар швидко подав пиво, вирвавши порожнього дзбана з рук чубатого товстуна, що вже збирався насунути його на Скомліка. Пиво швидко злагідніло суперечку, охолодило горлянки і заспокоїло темпераменти.

- Давай ще! – закричав чубатий грубас до корчмаря. – Яєчні з ковбасою, квасолі, хліба і сиру!

- І пива!

- Що так балухи вирячив, Скомліку? Ми сьогодні при грошах! Ми позбавили Кайлея від коня, гаманця, прикрас, меча, сідла і кожуха, все продали червонолюдам!

- Чобітки його дівки теж продали! І коралі!

- Хо, хо, тоді й справді є за що випити! Радий!

- А чому це ти такий радий? Ми маємо за що випити, не ти. Ти зі свого важливого бранця тільки шмарки з-під носа можеш взяти чи його вошей пошукати. Який в’язень – така і здобич, ха, ха!

- Ви псячі сини!

- Ха, ха, сідай, я жартував, закрий рота!

- Випиймо за порозуміння! Ми пригощаємо!

- Де та яєчня, корчмарю, щоб тебе чума зжерла! Швидше!

- І пиво давай!

Скорчена у кріслі Цирі підняла голову, зустрівшись з втупленими у неї розлюченими зеленими очима Кайлея, які було видно з-під розкошланої гриви світлого волосся. Її прошили дрижаки. Обличчя Кайлея, хоч і привабливе, було злим, дуже злим. Цирі одразу зрозуміла, що цей ненабагато старший від неї хлопець здатний на все.

- Тебе мені ніби боги прислали – прошепотів Щур, свердлячи її зеленим поглядом. – Подумати тільки, я не вірив у них, а послали. Не озирайся, мала ідіотко. Ти мусиш мені допомогти… Настав вуха, зараза…

Цирі скулилась ще сильніше, опустила голову.

- Слухай – засичав Кайлей, справді по-щурячи блискаючи зубами. – За мить, коли тут буде проходити корчмар, підкличеш… Слухай мене, у чорта…

- Ні – пршепотіла вона. – Вони мене поб’ють…

Рот Кайлея скривився, а Цирі одразу зрозуміла, що побиття Скомліком є зовсім не найгіршим, що може з нею трапитись. Хоч Скомлік був великим, а Кайлей худий і на додачу зв’язаний, вона інстинктивно відчула, кого їй слід більше боятись.

- Якщо ти мені допоможеш – прошепотів Щур – то я допоможу тобі. Я не сам. Я маю таких друзів, які не залишають у біді… Розумієш? Але коли мої друзі прибудуть, коли розпочнеться, я не можу стирчати біля цього слупа, бо мене ці лотри заріжуть… Нашорош вуха, бляха. Я скажу тобі, що маєш робити…

Цирі опустила голову ще нижче. Її вуста тремтіли.

Лапачі і ніссіровці жерли яєчню, плямкаючи як свині. Корчмар перемішав у баняку і виніс на стіл наступний дзбанок пива і буханець питльованого хліба.

- Я голодна! – запищала вона покірливо, злегка збліднувши. Корчмар спинився, подивився приязно на неї, потім повернувся до бенкетуючих.

- Пане, можна їй дати?

- Геть! – заверещав невиразно Скомлік, почервонівши і плюючи яєчнею. – Геть від нею, засраний вертун рожнів, бо я тобі пузо проштрикну! Не можна! А ти сиди тихо, мандрьохо, бо я тебе…

- Гей, Скомліку, що це, здурів, чи як? – втрутився Веркта, з зусиллям заковтуючи обкладений цибулею хліб. – Подивіться на нього, хлопці, на цього скупердяя, сам жере за чужі гроші, а дівчині шкодує. Дай їй миску, господарю. Я плачу і кажу, кому дати, а кому ні. А кому це не подобєається, то може зараз отримати у щетинисте рило.

Скомлік почервонів ще сильніше, але нічого не сказав.

- Щось мені це ще нагадало – додав Веркта. – Я мушу нагодувати Щура, щоб він не здох дорогою, щоб з нас барон не здер шкуру, вір мені. Дівка нагодує його. Гей, господарю! Приготуй якого їдла для них! А ти, Скомліку, що там бурчиш? Що тобі не смакує?

- За нею треба пильнувати – Лапач вказав на Цирі рухом голови – бо це якась дивна пташка. Якби це була звичайна дівка, тоді б Нільфгаард за нею не вганявся, префект не обіцяв би нагороди…

- Чи вона звичайна, чи незвичайна – зареготав чубатий товстун – це зараз можна виявити, достатньо їй поміж ніг зазирнути! Що ви на це, хлопці? Візьмемо її до стодоли на хвилинку?

- Не смй її торкатись! – буркнув Скомлік. – Я не дозволю!

- Овва! Будемо ми тебе питати!

- Моя вигода і моя голова в тому, щоб довести її цілою! Префект з Амарілло…

- Я серу на твого префекта. Ти п’єш за наші гроші, а нам траханини шкодуєш, Гай-гай, Скомілку, не будь скнарою! А голова тобі не впаде, не бійся, а вигода не мине! Довезеш цілою. Дівка не риб’ячий міхур, від стискання не трісне!

Ніссіровці вибухнули кінським сміхом. Товариші Скомліка вторували. Цирі затряслась, зблідла, підняла голову. Кайлей глузливо усміхався.

- Ти вже зрозуміла? – засичав з-за ледь усміхнений губ. – Коли вони нажлуктяться, то візьмуться за тебе. Порвуть. Ми їдемо на одному возику. Роби, що наказую. Вдасться мені, вдасться й тобі…

- Їжа готова! – оголосив корчмар. Він не мав нільфгаардського акценту. – Поїжте, панночко!

- Ніж – прошепотіла Цирі, беручи від нього миску.

- Що?

- Ніж. Швидко.

- Якщо мало, дам більше! – заявив ненатурально корчмар, зиркнувши у напрямку бенкетуючих і докладаючи каші до миски. – Відійди, прошу тебе.

Ніж.

- Відійди, бо я їх покличу… Я не можу… Спалять корчму.

- Ніж.

- Ні. Мені тебе шкода, але не можу. Не можу, зрозумій це. Відійди…

- З цієї корчми – проказала тремтливим голосом слова Кайлея – ніхто живим не вийде. Ніж. Швидко. А як почнеться, втікай.

- Тримай миску, нездаро! – крикнув корчмар, відвертаючись так, щоб закрити собою Цирі. Він був блідий і злегка клацав зубами. – Ближче до сковороди!

Вона вічула холодний доторк кухонного ножа, який запхала собі за пасок, затуливши руків’я сорочкою.

- Дуже добре – просичав Кайлей. – Сядь так, щоб затулити мене. Поклади мені миску на коліна. У ліву руки бери ложку, у праву ніж. І пиляй мотузку. Якщо мені вийде, вийде і тобі…

Цирі відчула сухість у горлі. Вона нахилила голову майже до миски.

- Годуй мене і їж сама – зелені очі втупились у неї з-під напівзаплющених повік, гіпнотизували. – І пиляй, пиляй. Сміливо, мала. Якщо вийде мені, вийде й тобі…

Правда, подумала Цирі, ріжучи мотузку. Ніж смердів залізом і цибулею, мав заглиблене від багаторазового заточування вістря. Він мав рацію. Хіба я знаю, куди мене везуть ті головорізи? Чи я знаю, чого від мене хоче той нільфгаардський префект? Може і на мене у тому цілому Амарілло чекає заплічних справ майстер, може чекають колесо, свердла і кліщі, червоне залізо… Я не дамся завезти мене як вівцю для різання. Вже краще ризикнути…

З гуркотом вилетіло вікно, разом з рамою і вкинутим всередину пеньком для рубання дрів, впало на стіл, чинячи спустошення серед мисок і кухлів. Услід за пеньком на стіл вискочила світловолоса, кототко стрижена дівчина у червоній курточці і високих сягаючих вище коліна блискучих червоних чоботах. Вклякнувши на столі, закрутила мечем. Один з ніссіровців, найповільніший, який не встиг підвестись і відскочити, впав назад разом з лавою, бухаючи кров’ю з розпанаханого горла. Дівчина спритно спурхнула зі столу, роблячи місце для хлопця у короткому гаптованому напівкожушку, що заскочив у вікно.

- Щщщуууріііі! – заверещав Веркта, борюячсиь з мечем, що заплутався у ремені.

Чубатий товстун видобув зброю, стрибнув у бік дівчини, що вклякла на підлозі, замахнувся, але дівчина, хоч і на колінах, спритно спарирувала удар, відхилилась, а той у півкожушкові, що застрибнув за нею, розмашисто вдарив ніссіровця у скроню. Товстун впав на підлогу, раптом обм’якнувши як перекинутий сінник.

Двері корчми відкрились копняком, до кімнати увірвались двоє інших Щурів. Перший був високий і чорнявий, носив оббитий бляшками каптан і шкіряну запаску на чолі. Той двома швидкими ударами меча послав двох Лапачів у протилежні кути, зіткнувся з Верктою. Другий, плечистий і світловолосий, широким ударом розпластав Реміза, швагра Скомліка. Інші кинулись навтьоки, націлившись до кухонних дверей. Але Щурі вже вдерлись і тудою – з чорного ходу раптом вискочила темноволоса дівчина у надзвичайно барвистому вбранні. Швидким ударом убила одного з Лапачів, млинком відігнала іншого, а одразу після того зарубала корчмаря, поки той зумів крикнути хто він.

Кімнату наповнив крик і брязкіт мечів. Цирі заховалась за стовпом.

- Містле! – Кайлей, зірвавши надрізані мотузки, боровся з ременем, що все ще прив’язував йому шию до стовпа. – Ґіселере[44]! Реефе! До мене!

Однак Щурі були зайняті боєм – крик Кайлея почув тільки Скомлік. Лапач обернувся і замрявся до удару, прагнучи приколоти Щура до стовпа. Цирі зреагувала блискавично і мимоволі – як і під час бою з виварною у Горс Аелені, так як на Танедді, всі вивчені у Каер Морхені рухи виконались раптом самі, майже без її співучасті. Вона вистрибнула з-за стовпа, закрутилась у піруеті, налетіла на Скомліка і сильно ударила його стегном. Була замалою і за дрібною, щоб відкинути великого Лапача, але їй вдалось зруйнувати ритм його руху. І відвернути на себе його увагу.

- Ти курвего!

Скомлік замахнувся, меч завив у повітрі. Тіло Цирі знову саме виконало ощадливе уникання, а Лапач мало не перевернувся, летячи за розігнаним клинком. Брудно вилаявшись, вдарив ще раз, вкладаючи в удар всю силу. Цирі спритно відскочила, впевнено приземлившись на ліву стопу, закрутившись у зворотному піруеті. Скомлік втяв ще раз, але й цього разу був не в змозі її дістати.

Поміж ними раптом впав Веркта, забризкавши обох кров’ю. Лапач відсторонився, роззирнувся. Його оточували тільки трупи. І Щури наближались з обох боків з наставленими мечами.

- Стійте – холодно промовив чорнявий у шкіряній запасці, нарешті звільнивши Кайлея. – Схоже на те, що він дуже хоче загребти ту дівчину. Не знаю чому. Також не знаю, яким чудом це йому не вдалось до цього. Але даймо йому шанс, якщо вже йому так сильно кортить.

- Даймо і їй шанс, Ґіселере – промовив той широкоплечий. – Нехай це буде чесний бій. Дай їй якесь залізо, Іскро.

Цирі відчула у долоні руків’я меча. Трохи занадто важкого.

Скомлік гнівно охнувши, кинувся на неї, крутячи лезо у розмитому млинку. Був повільним – Цирі уникла ударів у швидких фінтах і півобертах, навіть не намагаючись спарувати удари, що сипались на неї. Меч слугував їй тільки як противага, що полегшувала уникання.

- Неймовірно – засміялась коротко стрижена. – Це акробатка!

- Щвидка – промовила барвиста, яка дала їй меча. – Швидка як ельфиня. Гей ти, товстуне! Може б ти волів когось з нас? З нею тобі не виходить!

Скомлік відступив, розвернувся і раптом несподівано стрибнув, цілячи у Цирі штриканням, витягнутий наче чапля з виставленим дзьобом. Цирі уникла тичка коротким фінтом, закрутилась. Через секунду вона побачила набряклу, пульсуючу жилу на шиї Скомліка. Вона знала, що у позиції, у якій він знаходиться, він не в змозі уникнути удару чи спарирувати. Знала, де і як слід вдарити.

Не вдарила.

- Досить цього – вона відчула руку на плечі. Дівчина у пістрявому вбранні відіпхнула її, одночасно двоє інших Щурів – той у пів кожушку і та корокто обстрижена, відіпхали Скомліка у кут кімнати, блокуючи його мечами.

- Досить цієї забави – повторила кольорова, відвертаючи Цирі до себе. – Це трохи задовго триває. І то з твоєї вини, панночко. Ти можеш вбити, але не вбиваєш. Щось мені здається, що не проживеш довго.

Цирі здригнулась, дивлячись у великі темні очі у формі мигдалин, бачачи відкриті в усмішці зуби, такі дрібні, що усмішка виглядала по-упирячому. Це не були ані людські очі, ані людські зуби. Яскрава дівчина була ельфинею.

- Час удару! – різко промовив Ґіселер, той зі шкіряною запаскою, напевно вожак. – Це й спраді триває задовго! Містле, мочи вишкребка.

Коротко стрижена наблизилась, піднімаючи меча.

- Милості! – вереснув Скомлік, падаючи на коліна. – Даруйте життя! Я маю малих дітей… Малят…

Дівчина вдарила різко, крутнувшись у стрегнах. Кров сикнула на побілену стіну широкою, нерівною смугою кармінових цяток.

- Я терпіти не можу малят – промовила обстрижена, швидким рухом скидаючи пальцями кров з канавки кровостоку.

- Не стій, Містле – поквапив її той зі шкіряною запаскою. – До коней! Треба тікати! Це нільфгаардське поселення, ми не маємо тут приятелів!

Щурі блискавично вибігли з корчми. Цирі не знала що робити, але не мала часу задумуватись. Містле, та коротко стрижена, підштовхнула її у напрямку дверей.

Перед корчмою, серед розбитих кухлів і обгризених кісток, лежали трупи ніссіровців, що пильнували вхід. З боку села надбігали озброєні списами осадники, але побачивши Щурів, що виходили на подвір’я, одразу зникли між халупами.

-Ти їздиш верхи? – крикнула Містле до Цирі.

- Так…

- То їдь, хапай якогось і скачи! За наші голови є нагорода, а це нільфгаардське село! Всі вже вхопились за луки й рогатни! У скач, за Ґіселером! Серединою вулиці! Тримайся на віддалі від хат!

Цирі перепурхнула низький бар’єр, вхопила віжки одного з коней Лапачів, стрибнула у сідло, тріснула коня по заду плазом меча, якого не випустила з долоні. Пішла у різкий галоп, випереджаючи Кайлея і яскраву ельфиню, яку називали Іскрою. Вона погналась за Щурами у напрямку млина. Побачила, як з-за рогу однієї з хат вискочив чоловік з самострілом, цілячи у спину Ґіселера.

- Рубай його – почула вона з-заду. – Рубай його, дівчино!

Цирі відхилилась у сідлі, шарпанням віжок і натиском стопи змушуючи галопуючого коня до зміни напрямку, закрутила мечем. Чоловік з самострілом в останню мить обернувся, вона побачила його викривлене від жаху обличчя. Піднята для удару рука завагалась на мить, що вистачило, щоб галоп проніс її поряд. Почула клацання зпущеної тятиви, кінь заіржав, мотнув задом і став дибки. Цирі стрибнула, вириваючи ноги зі стремен, спритно приземлившись на коліна. Іскра, що саме над’їжджала звисла з сідла у рвучкому замахові, втяла само стрільника у потилицю. Самострільник впав на коліна, перехилився вперед і плюснув головою у калюжу, розбризкуючи болото. Поранений кінь іржав і кидався поряд, врешті погнав між халупами, сильно хвицаючись ногами.

- Ти ідіотка – вереснула ельфиня, на ходу минаючи Цирі. – Ти клята ідіотка

- Заскакуй! – крикнув Кайлей, під’їжджаючи до неї. Цирі підбігла, вхопила простягнуту руку. Рух підхопив її, суглоб у плечі аж затріщав, але вона зуміла заскочити на коня, притулившись до спини світловолосого Щура. Вони пішли у чвал. Минаючи Іскру, ельфиня обернулась, сіконувши ще одного самострільника, який покинув зброю і біг у напрямку воріт стодоли. Іскра наздогнала його без зусиль. Цирі відвернулась. Вона почула, як зарубаний самострільник завив, коротко, дико, як звір.

Їх наздогнала Містле, тягнучи осідланого коня. Щось крикнула, Цирі не зрозуміла слів, але вона зрозуміла на льоту. Вона відпустила плечі Кайлея, зіскочила на землю на повному ходу, підбігла до коня, небезпечно наблизилась до споруд. Містле кинула їй віжки, обернулась і застережно крикнула. Цирі якраз вчасно відвернулась, щоб спритним напівобертом уникнути зрадницького удару списом, який завдав кремезний поселенець, що з’явився з хліва.

Те, що сталось пізніше, впродовж довгого часу переслідувало її у снах. Вона пам’ятала все, кожен рух. Напівоберт, який врятував її від вістря списа, поклав її в ідеальну позицію. Натомість селянин, сильно нахилений вперед, не був у змозі ані відскочити, ані захиститись древком, яке він тримав обіруч. Цирі вдарила плоско, викрутившись у зворотньому напівпіруеті. Ще мить вона бачила відкритий для крику рот на порослому щетиною кількаденного заросту обличчі. Бачила подовжене залисинами чоло, яке було видне вище лінії, над якою шапка чи капелюх зберігали від сонця. А потім все, що вона бачила, затулила фонтануюча кров.

Продовжуючи тримати коня за віжки, а кінь наляканий жахливим виттям, смикнувся, впавши на коліна. Цирі не випустила віжки. Поранений вив і харчав, конвульсивно смикався серед соломи і гною, а кров сикала з нього як з вепра. Вона відчула, як шлунок підійшов їй до горла.

Поряд спинила коня Іскра. Хапаючи віжки тупаючого огиря, вона шарпнула, ставлячи на ноги все ще вчеплену у реміняччя Цирі.

- У сідло! – І риссю!

Цирі, стримуючи нудоту, застрибнула у сідло. На мечі, який вона все ще тримала у долоні, була кров. З зусиллям опанувала прагнення відкинути залізо якнайдалі від себе.

З-поміж халуп з’явилась Містле, рубаючи двох людей. Один зумів втекти, перестрибнувши пліт, а інший, коротко вдарений, впав на коліна, обіруч вхопившись за голову.

Вони обоє з ельфинею рушили в галоп, але за мить спинили коней, піднявшись у стременах, бо з боку млина повертався Ґіселер з іншими Щурами. За ними, додаючи собі відваги криком, біг натовп озброєних осадників.

- За нами! – закричав на ходу Ґіселер. – За нами, Містле! До річки!

Містле, перехилившись на бік, стягнула віжки, повернула коня і почвалувала за ним, перестрибуючи низькі плоти. Цирі притулила обличчя до гриви і рушила за нею. Поряд з нею галопувала Іскра. Рух розвивав її гарне темне волосся, відкриваючи мале оздоблене філігранною сережкою загострене вухо.

Поранений Містле самострільник все ще стояв на колінах посеред дороги, коливаючись і обіруч тримаючись за закривавлену голову. Іскра збочила конем, підчвалувала до нього, рубонувши згори мечем, міцно, з усіх сил. Поранений завив. Цирі побачила, як відтяті пальці, наче щепки з розрубаного поліна, порснули в боки, впали на землю наче товсті білі хробаки.

Вона з надзусиллям стримала блювання.

Біля діри у палісаді на них чекали Містле і Кайлей, решта Щурів були вже далеко. Четвірка пішла у рвучкий, протяжний чвал, прогалопувала через річку, розбризкуючи воду, що порскала вище кінських голів. Нахилені, притулені щоками до грив, вони увірвались на піщаний схил, погнали через фіолетову від люпину луку. Іскра, що мала найкращого коня, вирвалась вперед.

Влетіли у ліс, у мокру тінь, між стовбурами буків. Вони наздогнали Ґіселера та інших, але сповільнились тільки на мить. Коли вони проминули ліс і виїхали на верескові поля, пішли знову у чвал. Досить швидко Цирі й Кайлей почали відставати, коні Лапачів були не в змозі іти один в один з гарними, породними верховими Щурів. Цирі мала додатковий клопіт – на великому коні вона ледь дотягувалсь стопами до стремен, а чвалуючи була не спроможною допасувати ремені стремен. Вона вміла їздити без стремен не гірше аніж у стременах, але знала, що у цій позі довго галопу не витримає.

На щастя, по кількох хвилинах Ґіселер сповільнив темп і зупинився назустріч, дозволяючи, щоб вона і Кайлей наздогнали. Цирі перейшла в клус. Скоротити ремені вона не могла, у них бракувало дірок. Не сповільнюючись вона перекинула праву ногу нал сідлом і всілась по-дамськи[45].

Містле, бачачи вершницьку позицію лівчинки, вибухнула сміхом.

- Бачиш, Ґіселере? Вона не тільки акробатка, але й вольтижерка! Ех, Кайлею, звідки ти взяв цю дияволицю?

Іскра, зупинивши свою гарну каштанку, яка була сухою і рвалась до дальшого налопу, під’їхала ближче, напираючи на гречкуватого сивка Цирі. Кінь захрапав і відступив, стрясаючи головою. Цирі нап’яла віжки, відхиляючиь у сідлі.

- Чи ти розумієш, чому ти ще жива, кретинко? – буркнула ельфиня, відгортаючи волосся з чола. – Хлоп, якого ти милосердно пощадила, передчасно звільнив спуск і влучив у коня замість тебе. Інакше б ти мала больт у спині по оперення! Для чого ти носиш того меча?

- Облиш її, Іскро – промовила Містле, обмацуючи мокру від поту шию свого верхівця. – Ґіселере, мусимо сповільнитись, бо заженемо коней! Тим більше, що ніхто нас не переслідує.

- Я хочу якнайшвидше перейти Вельду – промовив Ґіселер. – За рікою відпочинемо. Кайлею, як твій кінь?

- Витримає. Це не кінь для перегонів, але міцна бестія.

- Ну, то їдемо.

- Зараз – промовила Іскра. – А ця шмаркачка?

Ґіселер озирнувся, поправив шкіряну запаску на чолі, затримавши погляд на Цирі. Його обличчя, його вираз трохи нагадував Кайлеїв – така сама зла гримаса вуст, такі самі примружені очі, худа, випнута нижня щелепа. Однак він був старший від світловолосого Щура – синява тінь на щоках свідчила про те, що голився вже регулярно.

- Ну, що ж – промовив грубо. – Що з тобою, веселухо?

Цирі опустила голову.

- Вона допомогла мені – озвався Кайлей. – Якби не вона, той паршивий Лапач прибив би мене до стовпа…

- У селі – додала Містле – бачили, як вона втікала з нами. Одного хльоснула, сумніваюсь, щоб він це пережив. Це осадники з Нільфгаарду. Коли дівчина потрапить їм у лапи, її замордують. Ми не можемо її покинути.

Іскра гнівно пирхнула, але Ґіселер махнув рукою.

- До Вельди – вирішив він – нехай їде з нами. Потім побачимо. Сядь на коня як слід, дівко. Якщо відстанеш, ми не будемо озиратись. Ти розумієш?

Цирі поквапливо покивала головою.

*******

- Кажи, дівчино. Що ти за одна? Звідки ти? Як називаєшся? Чому їхала під ескортом?

Цирі схилила голову. Під час їзди вона мала досить часу, щоб спробувати вигадати якусь історійку. Вигадала декілька. Але пахан Щурів не виглядав таким, який би повірив у яку-небудь з них.

- Ну – поквапив Ґіселер. – Ти їхала з нами кілька годин. Пасешся з нами, а я ще не мав оказії пізнати звуку твого голосу. Ти німа?

Вогонь вистрелив догори, полум’ям і снопом іскор, заливаючи руїни пастушої хати хвилею золотого блиску. Наче підкоряючись наказові Ґіселера вогонь освітив обличчя тієї, яку допитували, щоб тим виразніше можна було викрити на ній брехню і фальш. Я не можу сказати їх правду, подумала Цирі з розпачем. Це урки. Бригадні. Якщо довідаються про нільфгаардців, про те, що Лапачі схопили мене для нагороди, самі можуть захотіти здобути ту нагороду. Разом з тим, правда занадто неймовірна для того, щоб вони мені повірили.

- Ми вивезли тебе з села – продовжував повільно пахан банди. – Забрали тебе сюди, до одної з наших криївок. Дали їсти. Ти сидиш біля нашого вогню. Тому кажи, хто ти!

- Дай їй спокій! – обізвалась раптом Містле. – Коли вона дивиться на тебе, Ґіселере, то бачить ніссіровця, Лапача або одного з тих нільфгаардських курвалів. І почувається так, як на допиті, прив’язана у льоху до катівської лави!

- Містле права – промовив той світловолосий, що носив напівкожушок. Цирі здригнулась, почувши його акцент. – Дівчина напевно не хоче говорити, хто вона, і має на це право. Я, коли приєднався до вас, теж був маломовним. Я не хотів видати, що був одним з нільфгаардських курвалів…

- Не плети, Реефе – махнув руко Ґіселер. – З тобою було дещо інакше. А ти, Містле, теж не перебільшуй. Це не є ніякий допит. Я хочу, щоб вона розповіла хто вона і звідки. Коли дізнаюсь, вкажу їй дорогу до дому, і тільки. Як мені це зробити, якщо я не знаю…

- Ти нічого не знаєш – Містле відвернулась. – Навіть того, чи вона взагалі має дім. А я думаю, що не має. Лапачі схопили її на гостинці, бо була сама. Це схоже на тих боягузів. Якщо ти їй скажеш йти, куди очі дивляться, самотньою не виживе у горах. Її або вовки з’їдять, або від голоду сконає.

- То якої мами з нею робити? – промовив юнацьким басом той плечистий, запхавши палицю у палаючі у вогнищі головні. – Залишити у якомусь сусідньому селі?

- Гарна думка – закпила Містле. – Ти селюків не знаєш? Їм тепер бракує робочих рук. Заженуть дівчину до випасання худоби, перебивши їй перед тим ногу, щоб не могла втекти. Ночами вона буде розглядатись як нічия, а тому спільна власність. Буде платити за постіль і дах над головою такою ось монетою. А весною отримає пологову гарячку, народжуючи чийогось байстрюка у брудному хліві.

- Якщо ми залишимо їй коня і меча – повільно процідив Ґіселер, продовжуючи дивитись на Цирі – я б не хотів бути у шкурі селюка, який хотів би перебити їй ногу. Чи зробити байстря. Ви бачили танок, який вона відтанцювала у корчмі з тим Лапачем, якого пізніше зарубала Містле? Він повітря сік, а вона танцювала, як ніби нічого не було… Ха, мене насправді не надто цікавить її ім’я та походження, але я був би радий довідатись, де вона навчилась отих штучок…

- Штучки її не врятують – озвалась раптом Іскра, яка до цього була зайнята гострінням меча. – Вона вміє тільки танцювати. А щоб вижити, треба вміти убивати, а цього вона не зможе.

- Напевно зможе – вишкірив зуби Кайлей. – Коли у селі сіконула по шиї того хлопака, юшка полетіла на півсажня вгору…

- А вона побачивши це ледь не зомліла – пирхнула ельфиня.

- Бо це ще дитина – втрутилась Містле. – Я здогадуюсь, хто вона є і де навчилась штучок. Я вже бачила таких як вона. Це танцівниця чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.

- А відколи це – знову пирхнула Іскра – нас обходять танцівниці і акробатки? Бляха, північ наближається, мене огортає сонливість. Закінчимо врешті у цією пустою балаканиною. Треба виспатись і відпочити, щоб зранку на світанні ми могли бути у Кузні. Тамтешній солтис. Хіба ви забули про це, видав Кайлея ніссіровцям. Тепер все село має побачити, як ніч набуває червоного обличчя. А дівчина? Має коня, має меча. Одне й друге здобула чесно. Даймо їй трохи їжі і грошей. За те, що врятувала Кайлея. І нехай їде куди хоче, хай сама дбає про себе…

- Добре – промовила Цирі, стискаючи вуста і встаючи. Запала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щурі дивились на неї здивовано, чекали.

- Добре – повторила, дивуючись незнайомому звучанню свого голосу. – Я не потребую вас, я не просилась… І взагалі не хочу з вами бути! Поїду зараз…

- А вона одначе не є німою – похмуро сказав Ґіселер. – Ти можеш говорити і то навіть зухвало.

- Погляньте на її очі – пирхнула Іскра. – Погляньте, як вона тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!

- Хоче від’їхати? – промовив Кайлей. – А куди, якщо можна дізнатись?

- Що вас це обходить? – крикнула Цирі, а її очі запломеніли зеленим блиском. – Чи я вас питаю, куди ви їдете? Це мене не обходить! І ви мене теж не обходите! Ви мені ні для чого не потрібні! Я зумію… дам собі раду! Сама!

- Сама? – повторила Містле, дивно усміхаючись. Цирі замовкла, опустила голову. Щурі так само мовчали.

- Зараз ніч – промовив врешті Ґіселер. – Вночі не їздиться. Не їздиться самотою, дівчиною. Той, хто сам, має загинути. Там, біля коней, лежать ковдри і хутра. Вибери собі щось. Ночі в горах холодні. Що так на мене витріщила ті свої зелені ліхтарі? Шукай собі ліжко і спи. Ти мусиш відпочити.

Подумавши мить, вона погодилась. Коли повернулась, тягнучи коц і хутряну підстелку, Щурі вже не сиділи довкола вогнища. Вони стали півколом, а червоний відблиск полум’я відбивався у їх очах.

- Ми є Щурами Прикордоння – гордо проказав Ґіселер. – Любимо брати здобич. Не боїмося пасток. І немає такої речі, яку б ми не змогли перегризти. Ми Щурі. Підійди сюди, дівчинко.

Послухалась.

- Ти не маєш нічого. – додав Ґіселер, вручаючи їй оббитий сріблом пояс. – Тепер маєш хоч щось.

- Ти не маєш нічого і нікого – промовила Містле, усміхнувшись і накидаючи їй на плечі зелений, атласний канатик, і втискуючи до рук мережану блузку.

- Ти не маєш нічого – промовив Кайлей, а подарунком від нього був стилет у прикрашених дорогим камінням піхвах. – Ти сама.

- Не маєш нікого – повторив за ним Ассе. Цирі прийняла гарну перев’язь.

- Ти не маєш близьких – промовив з нільфгаардським акцентом Рееф, вручаючи їй пару рукавичок з м’якої шкіри. – Не маєш ніяких рідних і…

- Всюди будеш чужлю – докінчила позірно недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом кладучи на голову Цирі беретик з фазанячими перами. – Всюди чужа і завжди інша. Як нам називаватимала соколичко?

Цирі поглянула їй у вічі.

- Gvalch'ca.

Ельфиня засміялась.

- Коли ти вже починаєш говорити, то мовиш багатьма мовами, Мала Соколичко! Добре є. Будеш носити ім’я Старшого Народу, ім’я, яке сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

********

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупотіли і форкали у темряві, вітер шумів у коронах ялин. Небо вкрилось зорями. Ясно світило Око, протягом таких довгих днів її вірний провідник на скелястій пустелі. Око вказувало захід. Але Цирі вже не була певна, чи це правильний напрямок. Вона вже ні в чому не була впевненою.

Вона не могла заснути, хоч першого разу за багато днів почувалась у безпеці. Вона вже не була сама. Вона вимостила собі ложе зі шкур збоку, далеко від Щурів, які спали на зігрітій вогнем глиняній долівці зруйнованого куреня. Була далеко від них, але чула їх близькість і присутність. Не була сама.

Почула тихі кроки.

- Не бійся.

Кайлей.

- Я не скажу їм – прошепотів світловолосий Щур, стаючи на коліна і схилившись над нею – про те, що тебе шукає Нільфгаард. Не скажу про нагороду, яку обіцяє за тебе префект з Амарілло. Там, у корчмі, ти врятувала мені життя. Я тобі віддячусь. Чимось гарним. Зараз.

Він ліг поряд неї, повільно і обережно. Цирі спробувала зірватись, але Кайлей притис її до постелі, рухом не різким, але сильним і рішучим. Делікатно поклав їй пальці на вуста. Це було непотрібно. Цирі була спаралізована страхом, а зі стиснутого, сухого, болюче сухого горла вона б не видобула крику, навіть якби хотіла це зробити. Але вона не хотіла. Тиша і морок були кращими. Безпечнішими. Ближчими, приховували її страх і сором. Застогнала.

- Будь тихо, мала – прошепотів Кайлей, поволі розшнуровуючи її сорочку. Повільно, лагідними рухами зсунув її тканину з плечей, а поділ сорочки підтягнув вище колін. – І не бійся. Побачиш, як це приємно.

Цирі затрусилась під дотиком сухої, твердої і грубої рапатої долоні. Вона лежала нерухома, випростана і скута, переповнена зневладнюючим страхом, що позбавляв волі та гострою огидою, які атакували скроні й щоки хвилями гарчки. Кайлей запхав їй ліву руку під голову, підтягнув її ближче до себе, намагаючись прибрати руку, якою вона судорожно стиснула поділ сорочки, надаремно силкуючись стягнути її вниз. Вона почала тремтіти.

У оточуючій темряві раптом почула рух, струс, почула звук копняка.

- Ти здуріла, Містле? – буркнув Кайлей, трохи встаючи.

- Облиш її, свинюко.

- Відвали. Йди спати.

- Кажу ж, залиши її в спокою.

- А хіба я її турбую, чи що? Чи вона кричить чи пручається? Я хочу пригорнути її до сну. Не турбуйся.

Цирі почула скрегіт стилету у металевих піхвах.

- Я не жартую – повторила Містле, невиразно маячачи в мороці над ними. – Шуруй до хлопців. Але вже.

Кайлей встав, виялався під носом. Мовчки встав і швидко відійшов.

Цирі відчула сльози, що котились щрками, швидко, щораз швидше, вповзаючи як рухливі хробачки у волосся біля вух. Містле вляглась поряд з нею, старанно вкривши її хутром. Але не поправила задертою сорочки. Залишила її так, як була. Цирі знову почала тремтіти.

- Тихо, Фалько. Вже добре.

Містле була теплою, пахнула живицею і димом. Її долоня була меншою від долоні Кайлея, делікатнішою, м’якшою. Приємнішою. Але дотик знову напружив Цирі, знову скрутив все тіло переляком і огидою, запалив щоки і здушив горло. Містле приникла до неї, по опікунськи притулилась і заспокійливо шепотіла. Але в цей самий час її дрібна долоня безперестанку повзла як теплий слимачок, спокійний, впевнений, рішучий, свідомий своєї дороги і мети. Цирі відчула, як залізні скрепи огиди і страху розпадаються, звільняють хватку, відчула, як виборсується з їх т