Розділ шостий

Її розбудила спека. Її привів до тями жар, що палив шкіру, як катівське залізо.

Вона не могла поворушити головою, щось її тримало. Шарпнулась і завила від болю, відчуваючи, як рветься і тріскає шкіра на скроні. Відкрила очі. Камінь, на який сперла голову, був брунатним від крові, що згорнулась і засохла. Обмацала скроню, відчувши під пальцями твердий тріснутий струп. Струп, що був приліплений до каменя, і відірвався від нього при русі головою, зараз стікав кров’ю і сукровицею. Цирі відкашлялась, плюнула, виплюнувши пісок разом з густою, липкою слиною. Підвелася на ліктях, потім сіла, роззирнулась довкола.

Її зівсюди оточувала кам’яниста, сіро-червона, потята ярами і нерівностями рівнина, з якої де не де випирали кам’яні кургани чи величезні брили дивних обрисів. Над рівниною, високо, висіло велике, золоте, розпалене сонце, яке позолотило все небо, спотворюючи видимість засліплюючим блиском і маревом повітря.

Де я?

Вона обережно торкнулась розбитої скроні. Боліло. Дуже боліло. Я мусила гарно навернутись, подумала вона, мусила здорово лупнулась об землю. Раптом вона помітила пошарпаний, подертий одяг і відкрила нові вогнища болю – у попереку, у спині, в плечах, на стегнах. Під час падіння пилюка, гострий пісок і камінці потрапили всюди – до волосся, вух, до рота, також і до очей, які пекли і сльозились. Долоні й лікті палали,, поздирані до живого м’яса.

Вона делікатно і поволі випростала ноги і знову застогнала, бо ліве коліно відповідало на рух діймаючим, тупим болем. Вона обмацала себе через шіру штанів, які залишились цілими, але не відчула набряку. При диханні вона відчувала зловісне поколювання в боці, а спроба нахилитись тулубом викликала те, що вона мало не скрикнула, прошита гострим спазмом, який озвався внизу спини. Але я й забилась, подумала вона. Але напевно нічого собі не зламала. Якби поламала кістки, боліло б сильніше. Я ціла, тільки трохи побита. Зможу встати. І встану.

Вона поволі, обережними рухами приготувалась, незграбно встала на коліна, намагаючись оберігати розбите коліно. Потім вона стала на карачки, стогнучи, яйкаючи і сичучи. Врешті, через якийсь час, який їй здався вічністю, вона встала. Та тільки для того, щоб одразу тяжко звалитись на каміння, бо голова, що йшла обертом, засліпила їй очі та цієї миті підсікла ноги. Відчуваючи раптову хвилю млості, вона вляглась на бік. Розпечені валуни пекли як розжарене вугілля.

- Я не встану… - заплакала вона. – Не можу… Згорю на цьому сонці…

У голові пульсував тупий, вредний, невідступний біль. Кожен рух спричняв те, що біль зростав, тож Цирі припинила ворушитись. Затулила голову рукою, але спека швидко стала нестерпною. Вона зрозуміла, що вона мусить втекти від нього. Долаючи зневладнюючий опір зболеного тіла, мружачи очі від розриваючого болю у скронях, вона рачки поповзла у бік більшого валуна, обтесаного вітром у вигляді чудернацького гриба, недоладний капелюх якого був основою для невеликої тіні. Вона звилась у клубок, кашляючи і сопучи носом.

Вона лежала довго, поки мандруюче небом сонце знову не дістало її вогнем, що лився зверху. Вона пересунулась на інший бік валуна, тільки для того, щоб переконатись, що це безглуздо. Сонце піднялось у зеніт, кам’яний гриб практично не давав затінку. Вона перемістила долоні на пукаючі від болю скроні.

Її розбудив озноб, що стрясав усім тілом. Вогненна куля сонця втратила засліплюючи золотистість. Тепер, будучи вже нижче, висячи над пошарпаними, зубатими скелями, вона була помаранчевою. Спека дещо впала.

Цирі тяжко сіла, роззирнулась довкола. Біль у голові стих, перестав осліплювати. Вона обмацала голову і переконалась, що спека спалила і висушила струп на скроні, перетворивши його на тверду, слизьку кірку. Все одно їй боліло ціле тіло, здавалось, що вона не має на ньому жодного здорового місця. Відкашлялась, скрипнула піском на зубах, спробувала сплюнути. Безуспішно. Вона сперлась спиною на все ще гарячу від сонця грибоподібну брилу. Нарешті перестало пекти, подумала. Тепер, коли сонце схилилось до заходу, вже було можна терпіти, а незабаром…

Незабаром западе ніч.

Здригнулась. Де я, в дідька, знаходжусь? Як мені звідси вибратись? І в який бік? Куди маю йти? А може не рухатись з місця, може чекати, ану ж мене знайдуть? Адже мене будуть шукати. Геральт. Єнніфер. Адже вони не покинуть мене саму…

Вона спробувала сплюнути і знову не вийшло. І тоді зрозуміла.

Спрага.

Спрага. Вже тоді, під час втечі, її мучила спрага. Вона нагадала собі, що при луці сідла карого коня, якого осідлала, втікаючи до Вежі Меви, була дерев’яна бутля. Але вона не змогла тоді її ані відв’язати, ані забрати, не мала часу. А тепер бутлі не було. Тепер нічого не було. Нічого крім гострих каменів, крім стягуючого шкіру струпа на скроні, крім тілесного болю і скорченого горла, яке не можна було навіть звільнити ковтанням слини.

Вона не могла залишатись тут. Мушу йти і знайти воду. Якщо не знайду воду, загину.

Спробувала встати, ранячи пальці об кам’яний гриб. Встала. Зробила крок. І з хниканням звалилась рачки, напружившись у сухому, блювотному спазмі. Її схопили корчі, голова пішла обертом, так сильно, що вона знову мусила прибрати лежачої пози.

Я безсила. І сама. Знову. Всі зрадили мене, покинули, залишили саму. Так як і колись…

Цирі відчула, як її горло стисли невидимі кліщі, як до болю скоротились м’язи на щелепах, як починають тремтіти запечені вуста. Немає паскуднішого видовища, аніж плачуча чародійка, нагадала вона собі слова Єнніфер. Але все таки… Поки що ніхто мене тут не побачить… Ніхто…

Згорнута у клубок під кам’яним грибом, Цирі заридала, зайшлася сухим, страшним плачем. Без сліз.

Коли вона підняла опухлі повіки, що чинили опір, переконалась, що жар ще більш злагіднів, а ще жовте недавно небо набрало властивої йому кобальтової барви, о диво, вон о навіть було помережано тонкими білими пасмами хмар. Щит сонця червонів, опустився нижче, але й далі випромінював на пустелю спеку, що хвилювалась і пульсувала. А може жар бив з нагрітого каміння?

Сіла, констатуючи, що біль у черепі і потлумленому тілі припинив докучати. Тому що зараз він був нічим у порівнянні з смокчучим болем, що розлився у шлунку і з гидким, змушуючим до кашлю дертям у пересохлому горлі.

Не піддавайся, подумала. Не можна піддаватись. Так як у Каер Морхені, треба встати, треба подолати, побороти, придушити у собі біль і слабкість. Треба встати та йти. Тепер принаймні я знаю напрямок. Там де тепер сонце – захід. Я мушу йти, мушу знайти воду і якусь їжу. Мушу. Інакше загину. Це пустеля. Я залетіла в пустелю. Те, у що я увійшла у Вежі Чайки – було магічним порталом, чародійським пристроєм, за допомогою якого можна перенестись на велику відстань…

Портал у Tor Lara був дивним порталом. Коли вона забігла на останній поверх, там не було нічого, навіть вікон, тільки голі і вкриті грибком стіни. І на одній зі стін запломенів непостійний овал, наповнений райдужним світінням. Вона завагалось, але портал притягував, закликав її, врешті просив. А іншого виходу не було, тільки цей сяючий овал. Вона закрила очі і увійшла до нього.

А потім було сліпуче сяйво і лютий вир, подмух, що позбавляв дихання і дробив ребра. Вона пам’ятала політ серед тиші, холоду і порожнечі, потім знову блиск і захлинання повітрям. Зверху була блакить, а внизу – розмазана сірість… Вона впала

Припинила політ, так як орел випускає занадто важку для нього рибу. Коли вона впала на каміння, то знепритомніла. Не знала як довго.

Вона читала у храмі про портали, пригадала, витрушуючи пісок з волосся. У книгах були згадки про викривлені чи хаотичні телепорти, які відносять невідомо куди і викидають невідомо де. Портал у Вежі Чайки був напевно саме такий. Викинув мене тут, на кінець світу. Ніхто не знає де. Ніхто не буде мене тут шукати і ніхто не знайде. Якщо я залишусь тут, помру.

Встала. Мобілізувавши всі сили, тримаючись за валун, зробила перший крок. Потім другий і третій.

Ті перші кроки повідомили їй, що пряжки правого чобота зірвані, а спадаюча халявка унеможливлювала марш. Сіла, цього разу цілеспрямовано, в природній спосіб, та оглянула одяг і спорядження. Концентувалась на цій дії, забуваючи про втому і біль.

Першою річчю, яку вона виявила, був кордик. Забула про нього, бо піхви пересунулись назад. Крім кордика, як завжди, на поясі була мала сумка. Подарунок від Єнніфер. Вона містила те, що «дама завжди повинна мати при собі». Цирі розв’язала мішечок. На жаль, стандартне екіпірування дами не залагоджував ситуації, в якій вона знаходилась. Саківка містила черепашковий гребінець, універсальний ножик-пилочку для нігтів, запакований, стерильний тампон з льняної тканини і нефритове пуделко мазі для рук.

Цирі одразу натерла маззю обгоріле обличчя і вуста, також негайно пожадливо злизала мастило з губ. Не стримуючись довго, вона вилизала все пуделко, насолоджуючись жиром і вологістю, що трохи заспокоювала. Ромашка, амбра і камфора, які були вжиті для ароматизації мазі, смакували гидко, але подіяли стимулююче.

Вона зв’язала спадаючу халявку ремінцем, витягненим з рукава, встала, тупнула кілька разів на пробу. Розпакувала і розвила тампон, зробила з нього широку опаску, яка мала захистити розбиту скроню і припечене сонцем чоло.

Встала, поправила пасок, пересунула кордик ближче до лівого стегна, рефлекторна вийняла його з піхов, перевірила лезо великим пальцем. Було гострим. Вона знала про це.

Я маю зброю, подумала. Я – відьмачка. Ні, я тут не загину. Що там голод, витримаю, у храмі Мелітеле часом слід було поститись навіть і два дні. А вода… Мушу знайти воду. Йтиму так довго, поки не знайду. Ця клята пустеля мусить десь закінчитись. Якби це була велика пустеля, я б про неї щось знала, побачила б її на мапах, які розглядала разом з Ярре. Ярре… Цікаво, що він зараз робить…

Рушаю, вирішила. Іду на захід, бачу, де заходить сонце, це єдиний певний напрямок. Оскільки я ніколи не блукаю, то завди знаю, у який бік слід йти. Якщо треба буде, буду йти всю ніч. Я відьмачка. Як тільки сили повернуться до мене, буду бігти як на Шляху. Тоді швидко доберусь до краю цієї пуски. Витримаю. Мушу витримати… Ха, Геральт, напевно не раз бував у таких як ця пустелях, хто зна, чи не був у ще гірших.

Іду.

Краєвид не змінився після першої години маршу. Довкола й далі не було нічого, тільки камінь, сіро-червоний, гострий, який обсувався з-під ніг, змушуючи берегтись. Рідкі кущі, сухі і колючі, простягали до неї з западин покручені пагони. Цирі затрималась біля першого зустрінутого куща, сподіваючись, що натрапить на листя чи молоді гілочки, які можна буде висмоктати і з’їсти. Але кущ мав тільки колючі пальці терня. Він був навіть непридатним до того, щоб виламати з нього палицю. Другий і третій кущ були такими самими, наступними вона знехтувала, проминула не затримуючись.

Швидко посутеніло. Сонце опустилося над зубатим, нерівним горизонтом, небо освітилось червоним і пурпуровим. Враз з мороком прийшов холод. Спершу вона його радісно привітала, холод гоїв попечену шкіру. Однак скоро стало ще холодніше, а Цирі почала клацати зубами. Пришвидшила кроки, сподіваючись на те, що швидка хода розігріє її, але зусилля знову пробудило біль у боці і в коліні. Почала спотикатись. На додачу до злого сонце цілком сховалось за горизонтом і миттєво запагувала темрява. Місяць був молодим, а зорі, які вкрили небо, не допомагали. Цирі швидко перестала бачити дорогу перед собою. Вона кілька разів впала, болісно здираючи шкіру з зап'ястків. Двічі натрапила стопою на розколину між каменями, її врятував від перелому чи вивиху ноги виключно завчене відьмацьке уникання від падіння. Зрозуміла, що нічого не вийде. Похід у темряві був неможливим.

Вона сіла на плаский базальтовий блок, відчуваючи знерухомлюючий розпач. Не мала поняття, чи ідучи дотрималась напрямку, вже давно загубила місце, в яке сонце зникло за горизонтом, цілком втратила з очей світіння, яким керувалась під час перших годин після заходу. Довкола вже була тільки оксамитова, непроглядна чорнота. І діймаючий холод. Холод, який паралізував, кусав суглоби, змушувало згорбатитись і втягнути голову в болючі від викривлення плечі. Цирі почала тужити за сонцем, хоч і знала, що разом з його поверненням на її шкіру впаде нестерпна спека, під час якої вона буде нездатна продовжувати марш. Знову відчула, як її горло стискає бажання плачу, як її огорнула хвиля розпачу і безнадії. Але цього разу розпач і безнадія перетворилась у гнів.

- Я не буду плакати! – крикнула в морок. – Я відьмачка! Я… Чародійка.

Цирі підняла руку, притисла долоню до скроні. Сила є всюди. Є у воді, повітрі, в землі…

Вона швидко встала, простягла руку, повільно, невпевнено ступила кілька кроків, гарячково шукаючи джерело. Мала щастя. Майже одразу почула у вухах знайомий шум і пульсування, відчула б’ючу з прихованої у глибинах землі водної жили енергію. Зачерпнула Силу разом з обережним, стриманим вдихом, знаючи, що є ослабленою, а в такому стані навальна втрата кисню мозком могло миттєво позбавити її притомності, зірвати всі зусилля. Енергія поволі наповнила її, принесла знайому, миттєву ейфорію. Легені почали працювати сильніше і швидше. Цирі опанувала пришвидшене дихання – занадто інтенсивне надходження кисню теж могло мати фанальні наслідки.

Вдалося.

Спершу втома, подумала, спершу цей паралізуючий біль у плечах і стегнах. Потім холод. Мушу підвищити температуру тіла…

Поступово пригадала собі жести і закляття. Деякі виконувала і вимовляла надто повільно – раптом її схопив корч і судоми, навальний спазм і запаморочення підтяли їй коліна. Вона сіла на базальтову плиту, заспокоїла тремтячі руки, опанувала рвучке, аритмічне дихання.

Повторила формулу, змушуючи себе до спокою і точності, уваги і повної концентрації волі. І цього разу наслідок був негайним. Потертості на стегнах і шиї огорнуло тепло. Встала, відчуваючи, як зникає втома, а болючі м’язи розслабляються.

- Я чародійка – крикнула вона тріумфально, високо підносячи руку. – Прийди, безсмертне Світло! Я закликаю тебе! Aen'drean va, eveigh Aine!

Невелика тепла куля світла вилетіла з її долоні як метелик, відкидаючи на каміння рухливі мозаїки тіні. Повільно поворушила рукою, стабілізувала кулю, встановила її так, щоб вона висіла перед нею. Це не була найкраща думка – світло засліпило її. Вона спробувала помістити кулю за спиною, але і від цього ефект був кепським – її власна тінь накладалась на дорогу, погіршуючи видимість. Цирі поволі пересунула свілову сферу вбік, повісила її дещо вище правого плеча. Хоч куля очевидно не зверталась до справжньої магічної Aine, дівчинка була нечувано горда зі свого подвигу.

- Ха! – бундючно сказала вона. – Шкода, що Єнніфер цього не бачить!

Вона жваво й енергійно продовжила марш, швидко і впевнено крокуючи, обираючи дорогу у мерехтливому й непевному світлі, яке відкидала куля. Йдучи, вона намагалась пригадати собі інші закляття, але жодне не здавалось їй підходящим, придатним у цій ситуації, а деякі були надто виснажливими, їх трохи боялась, не хотіла вживати без суттєвої потреби. На жаль, вона не знала жодного, яке було б спроможне створити воду чи їжу. Вона знала, що такі існують, але жодного з них не вміла застосовувати.

У світлі магічної сфери до цього мертва пустеля раптом наповнилась життям. З-під ніг Цирі втікали незграбні блискучі жуки і кошлаті павуки. Невеликий рудо-золотий скорпіон, що тяг за собою сегментований хвіст, швидко перебіг їй дорогу, зникнувши в щілині між каменями. Зелена довгохвоста ящірка шмигнула в морок, шелестячи гравієм. Перед нею гасали схожі на великих мишей гризуни, гнучко і високо підскакуючи на задніх ногах. Кілька разів помітила у темряві відблиск очей, а одного разу почула сичання, що заморожувало кров у жилах, яке долинало зі скупчення скель. Якщо спершу вона носилась з прагненням вполювати щось придатне до їжі, сичання цілком знеохотило її до пошуків серед каміння. Вона почала уважніше дивитись під ноги, а перед її очами постали малюнки з книг, які розглядала у Каер Морхені. Гігантський скоріон. Сколопендра. Віхт. Ламія. Крабопаук. Чудовиська, що живуть у пустелях. Вона йшла, полохливо роззираючись і чуйно нашорошивши вуха, стискаючи у спітнілій долоні руків’я кордика.

Через кілька годин світлова куля помутніла, коло світла, яке вона відкидала змаліло, спохмурніло, розмастилось. Цирі, тяжко концентруючись, знову проказала закляття. Куля на кілька секунд запульсувала яснішим світлом, але одразу почервоніла і пригасла знову. Зусилля похитнуло її, вона заточилась, перед її очима затанцювали чорні і червоні плями. Вона тяжко сіла, загримівши гравієм та великими каменюками.

Куля цілком згасла. Цирі вже не пробувала заклинати, виснаження, порожнеча і брак енергії, які вона відчувала в собі, з головою перекреслили шанси на успіх.

Перед нею, далеко на горизонті, вставало неясне світіння. Помилилась дорогою, констатувала вона з жахом. Кружляла…Спершу я йшла на захід, а тепер сонце сходить просто переді мною, а це значить…

Вона відчула зневладнюючу втому і сонливість, яку не відганяв навіть холод, що трусив нею. Не засну, вирішила. Не можна мені засинати… Мепні не можна…

Її пробудив пронизливий холод і зростаючий світанок, опритомнів скручуючий біль у животі, сухе й надокучливе печіння в горлі. Спробувала встати. Не змогла. Болісні і сковані кінцівки відмовлялись служити. Мацаючи довкола долонями, відчула під пальцями вологість.

- Вода… - прохрипіла. – Вода!

Вся трусячись, встала рачки, припала ротом до базальтових плит, гарячково збираючи язиком осілі на гладкій поверхні крапельки, висмоктуючи вологість з заглибин на нерівній поверхні брили. В одній зібралось ледь не пів долоні роси – вона вихлебтала її разом з піском і каміньчиками, не відважуючись сплюнути. Огледілась.

Обережно, щоб не зронити ані краплинки, зібрала язиком блискучі краплі, що висіли на шипах карликового куща, який загадковим чином зумів вирости проміж каменів. На землі лежав її кордик. Не пам’ятала, коли вийняла його зпіхов. Клинок був мутний від осаду роси. Вона скрупульозно і докладно вилизала холодний метал.

Долаючи жорстокий тілесний біль, вона рачки рушила вперед, шукаючи вологість на подальших каменях. Але золотий щит сонця вже вилинула понад кам’янистим горизонтом, заллявши пустелю сліпучим золотим світлом, блискавично висушивши брили. Цирі, яка радісно прийняла тепло, що надходило, однак була свідомою факту, що вже скоро, немилосердно обпечена, затужить за холодом ночі.

Вона обернулась спиною до яскравої кулі. Там де вона світила, був схід. А вона мусили йти на захід. Мусила.

Жар ріс, швидко зростав, скоро став нестерпним. Опівдні ослабла так, що хоч не хоч вона мусила змінити напрям маршу, щоб шукати затінку. Нарешті знайшла укриття: великий, схожий на гриб валун. Вповзла під нього.

І тоді побачила предмет, що лежав поміж каміння. Це була нефритове, вилизане до чиста пуделко від масті до рук.

Вона не знайшла в собі досить сил, щоб плакати.

*******

Голод і спрага перемогли втому і байдужість. Затачуючись продовжила похід. Сонце палило.

Далеко, на горизонті, за мерехтливою запоною жару, побачила щось, що могло бути тільки ланцюгом гір. Дуже далеким ланцюгом гір.

Коли запала ніч, з величезним зусиллям зачерпнула Сили, але вичаровувати магічну кулю їй вдалось тільки по кількох спробах і це виснажило її так, що не могла далі йти. Вона витратила стільки енергії, тож розігріваюче і розслаблююче закляття не вдалось їй попри багато спроб. Вичаклуване світло додало відваги і піднесло її дух, але холод знищив це. Доймаючий, пронизливий озноб тряс нею аж до світанку. Тремтіла нетерпляче очікуючи сходу сонця. Вийняла кордик з піхов і обережно поклала його на каміння, щоб метал вкрився росою. Була цілком виснаженою, але голод і спрага відлякували сон. Дотерпіла до світанку. Ще було темно, коли вона вже почала пожадливо злизувати росу з клинка. Коли розвиднилось, одразу рушила рачки, щоб знайти вологу у заглибинах і щілинах.

Почула сичання.

Велика кольорова ящірка, що сиділа на близькому скельному блоці, роззявила на неї беззубу пащу, випрямила показний гребінь, надулась і сікла камінь хвостом. Перед ящіркою виднілась крихітна, наповнена водою щілинка.

Спершу Цирі перелякано відсахнулась, але її одразу огорнув розпач і дика лють. Мацаючи довкола напруженими долонями, вхопила кутастий уламок скелі.

- Це моя вода! – завила. – Моя!

Вдарила каменем. Схибила. Ящірка підскочила на довгих пазуристих оапах, та моторно втекла у скелястий лабіринт. Цирі припала до каменя, висмоктала рештки води з западини. І тоді побачила.

За каменем, в округлій ніші, лежало сім яєць, що частково виступали з червонястого піску. Дівчинка не вагалась ані хвилини. На колінах доповзла до гнізда, схопила одне з яєць і вп’ялась у нього зубами. Шкіряста шкарлупка трісла і хляпнула їй у долоні, липка маса сповзла до рукава. Циря висмоктала яйце, облизала руку. Ковтала важко і взагалі не відчувала смаку.

Вона висмоктала всі яйця і зосталась стояти рачки, липка, брудна, вкрита піском, зі звисаючим з зубів жовтком, гарячково гребучись у піску та видаючи нелюдські, ридаючі звуки. Вона завмерла.

(Випростайся, князівна! Не впирай лікті у стіл. Зважай, як тягнешся до тарілки, замастиш мережива на рукавах! Витри губи серветкою і припинити плямкати! Боже, хіба ніхто не навчив дитину, як поводитись за столом? Цирілло!).

Цирі розплакалась, похиливши голову на коліна.

*******

Вона витримала йти до полудня, потім спека перемогла її і змусила до відпочинку. Дрімала довго, прихована у затінку під кам’яним виступом. Тінь не давала прохолоди, але була ліпшою, аніж палюче сонце. Спрага і голод відганяли сон.

Далека гряда гір, як їй здавалось, палав і блищав у сонячних променях. На верхівках тих гір, подумала вона, може лежати сніг, там може бути лід, там може бути струмок. Я мушу туди потрапити, мушу добратись туди швидко.

Вона йшла майже цілу ніч. Вирішила керуватись зірками. Все небо було в зірках. Цирі шкодувала, що не була уважною на лекціях і що їй не хотілось вивчати атласів неба, які були у бібліотеці святині. Ясна річ, вона знала, найважливіші сузір’я – Сім Кіз, Дзбан, Серп, Дракона і Зимову Панну, але ці лежали надто високо на небосхилі і йдучи ними було важко керуватись. Їй врешті вдалось вибрати з миготливого рою одну, досить ясну зорю, що, на її думку, вказувала потрібний напрям. Не знала, що це за зірка, тож сама й дала їй назву. Назвала її Оком.

*******

Йшла. Пасмо гір, до якого прямувала, нітрохи не наблизилась – було все так само далеко, як і попереднього дня. Але вказувало дорогу.

Йдучи, вона роззиралась по бокам. Знайшла ще одне ящірчине гніздо, у ньому було четверо яєць. Вирвала зелену рослинку, не довшу від малого пальця, яка якимсь чудом зуміла вирости між брилами. Вистежила ведикого брунатного жука. І тонконогого павука.

З’їла все.

*******

Опівдні зблювала те, що з’їла, після чого зомліла. Коли опритомніла, знайшла невелику тінь, лежала, звившись у клубок, стискаючи долонями живіт, що болів.

На заході сонця продовжила марш. Скуто, як автомат. Кілька разівв впала, вставала йшла далі.

Вона йшла. Мусила йти.

*******

Вечір. Відпочинок. Ніч. Око вказує дорогу. Марш аж до повного виснаження, яке прийшло задовго перед сходом сонця. Відпочинок. Поганий сон. Голод. Холод. Брак магічної енергії, фіаско при випаровуванні світла і тепла. Злизувана під ранок з клинка кордика і каменів роса тільки підсилює спрагує

Коли сонце зійшло, заснула у зростаючому теплі. Її пробудила пекуча спека. Встала, щоб йти далі.

Зомліла після неповної години маршу. Коли опритомніла, сонце стояло у зеніті, палило. Вона не мала сил, щоб шукати затінку. Не мала сил, щоб встати. Але встала.

Йшла. Не піддавалась. Майже цілий день. І частину ночі.

*******

Найбільше спеку вона знову проспала звинута у клубок під похиленим, закопаним у пісок валуном. Сон був поганим і виснажливим – їй снилась вода, вода, яку можна було пити. Великі, білі, оточені імлою і туманом водограї. Співаючі струмочки. Малі лісові джерела, затінені зануреними у воду папоротями. Пахнучі мокрим мармуром палацові фонтани. Замшілі студні і цебра, що переливаються… Краплі, що стікають з танучих бурульок льоду… Вода. Холодна відживлююча вода, що зводить болем зуби, але з таким чудовим, неповторним смаком…

Прокинулась, зірвалась на рівні і почала йти у напрямку, з якого прийшла. Повертаючись, затачувалась і падала. Мусила вернутись! Ідучи проминула воду! Минула, не затримуючись, струмінь, що вирував проміж каміння! Як могла бути такою нерозважною!

Опритомніла.

Спека спадала, наближався вечір. Сонце вказувало на захід. Гори. Сонце не могло, не мало права бути за її спиною. Цирі відкинула галюцинації, стримала плач. Відвернулась і продовжила похід.

*******

Йшла всю ніч, але дуже повільно. Не зайшла далеко. Під час маршу дрімала, марячи про воду. Схід сонця застав її, сидячу на кам’яному блоку, втуплену у клинок кордика і оголене передпліччя.

Кров теж рідина. Її можна пити.

Відкинула видіння і кошмари. Облизала вкритий росою кордик і продовжила похід.

*******

Зомліла. Опритомніла, палена сонцем і розжареним камінням.

Перед собою, за тріпочучою від жару завісою, бачила нерівне, зубате пасмо гір.

Ближче. Значно ближче.

Але вона вже не мала сил. Сіла.

Кордик у її долоні відбивав сонце. Був гострим. Вона знала про це.

Для чого ти мучишся, запитав кордик поважним, спокійним голосом педантичної чародійки, яка завалась Тіссая де Вріес. Чому ти присудила себе на страждання? Покінчи з цим нарешті!

Ні. Я не піддамся.

Ти не витримаєш цього. Чи ти знаєш, як вмирають від спраги? Будь-якої хвилини ти зійдеш з розуму, а тоді вже буде запізно. Тоді ти вже не зможеш покінчити з цим.

Ні. Не піддамся. Витримаю.

Вона сховала кордик до піхов. Встала, заточилась, впала. Встала, заточилась, продовжила марш.

Високо над собою, на золотому небі, побачила сипа.

*******

Коли опритомніла знову, не пам’ятала, коли впала. Не пам’ятала, як довго лежала. Поглянула вверх. До сипа, що кружляв над нею, долучились ще два. Вона не мала достатньо сил, щоб встати.

Зрозуміла, що це вже кінець. Прийняла це спокійно. Навіть з полегшенням.

*******

Її щось торкнулось.

Щось легко і обережно штурхнуло її в плече. Після довгого часу самотності, коли її оточували виключно мертве й нерухоме каміння, доторк викликав те, що попри виснаження, вона рвучко зірвалась – принаймні спробувала зірватись. Те що її торкалось, здригнулось і відскочило, голосно тупаючи.

Цирі з натугою сіла, протираючи пучками пальців забруднені кутики очей.

Я здуріла, подумала вона.

За кілька кроків перед нею стояв кінь. Заморгала. Це не було марення. Це був справді кінь. Коник. Молодий кінь, майже лошатко.

Опритомніла. Облизала запечені губи і безводно сплюнула. Коник підскочив і відбіг, гуркочучи копитами по камінню. Рухався дещо дивно і масть теж мав нетипову – не то булану, не то сіру. Але може тільки здавався таким, бо стояв на тлі сонця.

Коник пирхнув і відступив кілька крочків. Тепер бачила його краще. На додачу, крім наявної нетипової масті, одразу вона одразу зауважила дивні відмінності будови – малу голову, незвичну стрункість шиї, тоненькі бабки, довгий, густий хвіст. Коник спинився і поглянув на неї, повернувши голову профілем. Цирі безгучно зітхнула.

З високого чола коника стирчав ріг, довжиною не менш як дві п’яді.

Неможлива неможливість, подумала Цирі, приходячи до тями, збираючись з думками. Адже єдинорогів вже нема на світі, вже вимерли. Навіть у відьмацькій книзі у Каер Морхені не було єдинорога! Я читала про них тільки у Книзі міфів у храмі… Ага, а в Physiologusie, який переглядала у банку пана Джанкарді, була ілюстрація, яка зображала єдинорога… Але єдиноріг з кардинки скоріш нагадував цапа, аніж коня, мав кошлаті бабки і козячу бороду, а його ріг був довжиною ледь не у два ліктя…

Її дивувало, як добре все пам’ятає, події, що мали місце сотні років тому. У голові раптом завирувало, нутрощі скрутив біль. Зойкнула і звилась у клубок. Єдиноріг пирхнув і ступив до неї крок, спинився, високо підняв голову. Цирі раптом пригадала собі, що казали книги про єдинорогів.

- Можеш підходити сміливо – прохрипіла, пробуючи встати. – Можеш, бо я…

Єдиноріг пирхнув, відскочив і від галопував, замашно вимахуючи хвостом. Але за мить спинився, мотнув головою, загріб копитом і голосно заіржав.

- Неправда! – простогнала розпачливо. – Ярре тільки раз мене поцілував, а це не рахується! Повернись!

Зусилля закрило її очі, вона безвладно впала на каміння. Коли врешті зуміла підняти голову, єдиноріг знову був близько. Запитально дивлячись на неї, нахилив голову і тихо пирхнув.

- Не бійся мене… - прошепотіла. - Не мусиш, бо… Бо я помираю…

Єдиноріг заіржав, трясучи головою. Цирі зомліла.

*******

Коли отямилась, була сама. Болісна, скута, спрагла, голодна і сама як палець. Єдиноріг був міражем, ілюзією, сном. І зник так, як зникає сон. Вона розуміла це, приймала, а одначе відчувала жаль і розпач так, наче створіння фактично існувало, було біля неї і покинуло її. Так як всі її покинули.

Хотіла встати, але не могла. Вперла обличчя на каміння. Поволі стягнула до боку, намацала руків’я кордика.

Кров є рідиною. Мушу напитись.

Почула стукіт копит, пирхання.

- Повернувся… - прошепотіла, піднімаючи голову. – Ти справді повернувся?

Єдиноріг голосно запирахав. Вона побачила його копита, поряд, біля неї. Копита були мокрими. З них стікала вода.

*******

Надія додала їй сили, наповнила ейфорією. Єдиноріг провадив, Цирі йшла за ним, зовсім не маючи певності, що це не сон. Однак, коли виснаження перемогло, йшла рачки. Потім повзла.

Єдиноріг провів її поміж скель, до невеликого яру, дно якого було вистелене піском. Цирі повзла з останніх сил. Але повзла. Бо пісок був мокрим.

Єдиноріг зупинився над видимим у піску заглибленням, заіржав, сильно загріб копитом, раз, другий, третій. Вона зрозуміла. Підповзла ближче, допомогла йому. Копала, ламаючи нігті, копала, відгортала. Напевне ридала при цьому, але не була певна. Коли на дні заглиблини з’явилась болотиста рідина, одразу припала до неї губами, хлебтала мутну воду разом з піском, так жадібно, що рідина зникла. Цирі з величезним зусиллям опанувала себе, поглибила ямку. Допомагаючи собі кордиком, потім всілась і чекала. Скрипала піском на зубах і тремтіла від нетерплячки, але чекала, аж поки заглибина знову не наповнилась водою. А потім пила. Довго.

За третім разом дозволила воді дещо встоятись, випила за чотири ковтки без піску, з самим тільки мулом. І тоді нагадала собі про єдинорога.

- Напевно, ти теж спраглий, Конику – промовила. – А ти не будеш пити болота. Жоден кінь не п'є болота.

Єдиноріг заіржав.

Цирі поглибила ямку, вмощуючи його береги камінням.

- Зачекай, Конику. Хай трохи настоїться…

«Коник» пирхнув, тупнув, відвернув голову.

- Не бійся. Пий.

Єдиноріг обережно наблизив ніздрі до води.

- Пий, Конику. Це не сон. Це справжня вода.

*******

Цирі спершу вагалась, не хотіла відходити від джерельця. Вона саме вигадала новий спосіб пиття, що полягав у витисканні до рота вмоченої у заглибленні низу хустки, що довзолило значною мірою відцідити пісок і мил. Але єдиноріг налягав, іржав, тупав, відбігав, знову повертався. Закликав до маршу і вказував дорогу. Цирі після глибоких роздумів послухала – звірятко мало рацію, слід було йти у бік гір, вийти з пустелі. Вона пішла за єдинорогом, оглядаючись і докладно нотуючи у пам’яті положення джерела. Не хотіла заблукати, якби мусила повернутись сюди.

Йшли разом цілий день. Єдиноріг, якого вона називала Коником, вів. Це був дивний коник. Гриз і жував бадилля, яких би не зачепив не тільки кінь, але й зголодніла коза. А коли надибав мандруючу серед каменів колонну великих мурах, теж почав її їсти. Цирі спершу зі здивуванням приглядалась до цього, а потім долучилась до учти. Була голодною.

Мурахи були дуже квасними, але може дякуючи цьому не хотілось блювати. А крім того, мурах було багато і можна було трохи попрацювати занімілими щелепами. Єдиноріг з’їдав комах цілими, вона задовольнялась черевцями, випльовуючи тверді фрагменти хітинових панцерів.

Пішли далі. Єдиноріг виглядів кілька острівців пожовклого чортополоху і смачно з’їв їх. Цього разу Цирі не долучилась. Але коли Коник знайшов у піску яйця ящірки, вона їла, а він приглядався. Пішли далі. Цирі помітила купину чортополоху, вказала на неї Коникові. Через якийсь час Коник привернув її увагу до величезного чорного скоріпона з хвостом довжиною маже на півтори п’яді. Цирі затоптала паскуду. Бачачи, що вона не квапиться їсти скорпіона, єдиноріг з’їв його сам, а скоро після цього показав їй наступне гніздо ящірки.

Це була, як виявилось, цілком стерпна співпраця.

*******

Вони йшли.

Гірська гряда була щораз ближче.

Коли западала глибока ніч, єдиноріг зупинявся. Спав стоячи. Цирі, обізнана з кіньми, спершу намагалась змусити його, щоб він ліг – могла спробувати спати на ньому і користуватись з його тепла. З цього нічого не вийшло. Коник бокував і відходив, зберігаючи дистанцію. Він взагалі не хотів поводитись у класичний спосіб, описаний у вчених книжках – зокрема, не мав найменшого наміру класти голову на її подол. Цирі була повна сумнівів. Не виключала, що книги брехали у питаннях єдинорогів і дівчат, але була також й інша можливість. Очевидно, що єдиноріг був ще єдинорожком-лошам, і я к молоде звірятко міг трохи не знатись на дівчатах. Можливість того, що Коник був спроможний відчути і сприйняти поважно ті кілька дивних снів, які колись наснились їй, відкинула. Хіба хтось сприймає сни серйозно?

*******

Він трохи розчарував її. Мандрували два дні і дві ночі, а він не знайшов води, хоч і шукав. Кількаразово зупинявся, крутив головою, водив рогом, потім клусував, проникав у скельні розпадини, гріб копитами у піску. Знаходив мурах, знаходив мурашині яйця і личинки. Знайшов гніздо ящірки. Знайшов кольорового вужа, якого вправно затоптав. Але води не знайшов.

Цирі зауважила, що єдиноріг петляє, не тримається прямої лінії маршу. Вона набралась обґрунтованих підозр, що створіння взагалі не було жителем пустелі. Що воно просто тут заблукало. Як і вона.

*******

Мурахи, яких вони почали знаходити у достатній кількості, містили у собі квасну вологість, але Цирі щораз поважніше почала задумуватись над поверненням до джерела. Якби вони пішли ще далі та не знайшли води, на повернення могло б не вистачити сил. Спека була щораз сильнішою, марш виснажував.

Вона вже мала намір почати пояснювати це Коникові, аж той раптом протяжно заіржав, махнув хвостом і побіг галопом вниз, поміж зубатими скелями. Цирі попрямувала за ним, на ходу з’їдаючи мурашині черевця.

Великий простір поміж скелями заповнювала широка піщана вимоїна, а у її осерді було виразно видно заглиблину.

- Ха! – зраділа Цирі. – Мудрий з тебе коник, Конику. Ти знову знайшов джерело. Там, внизу, мусить бути вода!

Єдиноріг протяжно стрибав, оббігши заглиблину легким клусом. Цирі наблизилась. Заглиблина була великою, мала що найменше двадцять стіп у попереку. Вона була чіткою та заокругленою, нагадувало лійку, так докладно, наче хтось відтиснув у піску гігантське яйце. Цирі раптом зрозуміла, що такий досконалий обрис не міг створитись сам собою. Але було вже запізно.

На дні воронки щось заворушилось, а в обличчя Цирі раптово вдарив град піску і камінчиків. Відскочила, впала і зрозуміла, що їде вниз. Стріляючі фонтани щебеню били не тільки в неї – били і в край воронки, а краєчок осипався хвилями і тяг її вниз. Закричала, б’ючи руками, як жук-пливунець, безуспішно намагаючись знайти опору для ніг. Вона одразу зрозуміла, що різкі рухи тільки погіршують справу, допомагаючи осипанню її піском. Перекотилась навзнак, вперлась підборами і широко розкинула руки. Пісок на дні западини заворушився і захвилювався, вона побачила виставлені з-під нього коричневі клешні, що закінчувались гаками, довжиною на добрих пів сажня[37]. Вона знову закричала. Цього разу значно голосніше.

Град щебеню раптом припинив сипатись на неї, ударив у протилежний край воронки. Єдинорог став дибки, дико заіржав, край зламався під ним. Він спробував вирватись з грузкого піску, але даремно – грузнув у ньому щораз більше і щораз швидше сунув у напрямку дна. Страшні клешні скорочувались різкіше. Єдиноріг розпачливо заіржав, смикнувся, безсило б’ючи передніми копитами пісок, що осипався. Його задні ноги надто зав’язли. Коли він осунувся на саме дно лійки, його схопили гидкі клешні захованої у піску потвори.

Чуючи дикий вереск болю, Цирі запекло закричала і кинулась вниз, вихопивши кордик з піхов. Тільки но вона опинилась на дні, зрозуміла, що зробила помилку. На додачу до злого, єдиноріг, якого саме тримали у потворних клешнях і втягували у піщану пастку, ошалів від болю, верещав. На осліп бив передніми копитами, загрожуючи їм переломами кісток.

Відьмацькі танці і прийоми були тут не потрібними. Але існувало одне досить просте закляття. Цірі закликала Силу і вдарила телекінезом.

Вгору порснула хмара піску, відкриваючи приховану потвору, що вчепилась у стегно ревучого єдинорога. Цирі закричала від огиди. Вона ніколи в житті не бачила чогось такого гидкого, на жодній ілюстрації, у жодній з відьмацьких книг. Чогось такого бридкого вона була не в змозі навіть уявити.

Потвора було брудносірою, великою і надутою, як обпита кров’ю п’явка, вузькі сегменти барило подібного тулуба вкривала рідка щетина. Здавалось, що вона взагалі не має ніг, натомість клешні мала довжиною майже такої самої довжини, як вона сама.

Позбавлений піщаного укриття монстр одразу відпустив єдинорога і почав закопуватись швидкими, різкими здриганнями роздутого тіла. Йому це виходило винятково вправно, а єдинорог, що видирався з воронки, ще й допомагав йому, спихаючи вниз купи піску. Цирі огорнув шал і жадоба помсти. Вона кинулась на вже ледь видного з-під піску гидуна і всадила кордика у хребет, що випинався. Атакувала ззаду, обережно тримаючись подалі від клацаючи клешень, якими монстр, як виявилось, міг сягати досить далеко назад. Різонула ще раз, а потвора закопувалась у несамовитому темпі. Вона робила це для того, щоб атакувати. На те, щоб сховатись цілком, їй було достатньо ще два здригання. Прихований, раптом пхнув хвилю щебеню, загрібаючи Цирі до половини стегон. Вона вирвалась і кинулась назад, але не було куди втікати – ціла воронка була у піску, що осипався, кожен рух тягнув на дно. А пісок на дні набубнявів хвилею, що сунулась до неї, з хвилі з’явились клацаючи, закінчені гострими гаками клешні.

Її врятував Коник. Сповзши на дно воронки, потужно ударив копитами у набубнявілу хвилю піску, яка зраджувала ледь приховану потвору. Під дикими копняками відкрився сірий хребет. Єдиноріг нахилив голову і приколов страха рогом, прицільно, у місці, де озброєна клешнями голова сполучалась з роздутим тулубом. Бачачи, що клешні припертого до землі монстра, безсило орють пісок, Цирі підскочила, і з розмаху забила кордик у тіло, що здригалось. Висмикнула вістря, ударила ще раз. І ще раз. Єдиноріг вирвав ріг і з силою опустив на опуклий тулуб передні копита.

Утрамбований монстр вже не намагався закопуватись. Він вже не ворушився взагалі. Пісок довкола нього зволожився від зеленуватої рідини.

Не без зусилля вибрались з воронки. Вони відійшли на кілька кроків, Цирі безвольно звалилась на пісок, тяжко дихаючи і тремтячи під хвилями адреналіну, що атакував гортань і скроні. Єдиноріг обійшов її довкола. Ступав незграбно, з рани на стегні йому текла кров, спливаючи ногою на бабку, позначуючи кроки червоним слідом. Цирі підвелась на карачки і різко зблювала. За хвилину встала, поточилась, підійшла до єдинорога, але Коник не дозволив себе торкнутись. Відбіг, після чого перевернувся на піску і покачався. А потім почистив ріг, кількаразово забивши його у пісок.

Цирі теж почистилась і витерла клинок кордика, знову і знову неспокійно зиркаючи у бік недалекої воронки. Єдиноріг встав, заіржав, і повільно підійшов до неї.

- Я б хотіла оглянути твою рану, Конику.

Коник заіржав і потряс рогатою головою.

- Якщо ні, то ні. Якщо можеш йти, йдемо. Краще не залишаймося тут.

******

Незадовго після цього на їх дорозі з’явилась наступна розлога площина піску, вся, аж до країв оточуючих її скель, поцяцькована воронками, які були вигреблені у піску. Цирі роззиралась з жахом – деякі воронки були що найменше удвічі більшими від тієї, в якій вони недавно боролись за життя.

Вони не наважились перетнути поле, лавіруючи поміж воронками. Цирі була переконана, що воронки були пастками на необережні жертви, а монстри з довгими клешнями, що сиділи у них, були загрозливими тільки для жертв, які падали до воронок. Зберігаючи обережність і тримаючись подалі від западин, можна було подолати піщанистий терен, без страху, що хтось з потвор вилізе з воронки і почне їх переслідувати. Була певна, що ризику немає – але воліла не перевіряти. Єдиноріг дотримувався схожої позиції – пирскав, пирхав і відбігав, відтягуючи її від піщаної ділянки. Вони змінили дорогу, широким гаком оминувши небезпечну площину, тримаючись скель і твердого кам’янистого ґрунту, через який жодна з бестій не була б у змозі проритись.

Ідучи, Цирі не спускала з воронок ока. Кілька разів бачила, як зі згубних пасток вверх стріляли фонтани піску – потвори поглиблювали і відновлювали свої садиби. Деякі воронки були так близько одна до одної, що щебень, який один монстр викидав, потрапляв до інших западин, турбуючи приховане на дні чудовисько, а тоді розпочиналась страшна канонада, коли протягом кількох хвилин пісок свистів і сік довкола як град.

Цирі задумалась, на що полюють піщані чудовиська на безводній і мертвій пустці. Відповідь прийшла сама – з однієї з найближчих западин широкою дугою вилетів темний предмет, з тріском впавши неподалік них. Після короткої миті вагання вона збігла зі скел на пісок. Тим, що вилетіло з воронки, був трупик гризуна, що нагадував кролика. Принаймні за хутром. Трупик був скорченим, твердим і сухим, як пробка, легкий і пустий як міхур. У ньому не було ані краплини крові. Цирі здригнулась – вона вже знала, на що полює гидота і як годується.

Єдиноріг застережно заіржав. Цирі підвела голову. У найближчій околиці не було жодної воронки, пісок був рівним і гладеньким. І на її очах цей рівний і гладенький пісок раптом згорбився, а цей горб швидко почав сунути у її бік. Вона викинула висмоктане падло і блискавично видерлась на скелю.

Рішення оминати піщанисту ділянку виявилось дуже слушним.

Вони пішли далі, оминаючи навіть найменші ділянки піску, ступаючи виключно по твердому ґрунтові.

Єдиноріг йшов повільно, спотикався. З його скаліченого стегна текла кров. Але він і далі не дозволяв їй підійти і оглянути рану.

*******

Піщанисте річище значно звузилось і почало витись. Дрібний і розсипчастий пісок поступився місцем великому щебеню, потім гальці. Вони вже не бачили воронок тривалий час, тож вирішили піти стежкою через річище. Цирі, хоч знову мучена спрагою і голодом, почала рухатись швидше. Була надія. Кам’янисте річище не було ніяким річищем. Вона була дном ріки, що плило з боку гір. У річці не було води, але ріка вела до джерел – занадто слабких і надто мало активних, щоб наповнити водою русло, але напевно достатніх, щоб напитись.

Вона б йшла швидше, але мусила сповільнитись. Бо єдиноріг сповільнився. Він йшов з явним зусиллям, тягнув ногу, ставив копито боком. Коли настав вечір, ліг. Не встав, коли підійшла. Дозволив, щоб оглянула рану.

Ран було дві, по обидва боки запаленого, сильно напухлого стегна. Обидві рани були загноєні, обидві кривавили, і разом з кров’ю з обох текла липка, бридко пахнуча ропа.

Потвора була отруйною.

*******

Наступного дня було ще гірше. Єдиноріг ледь йшов. Увечері ліг на каменях і не хотів вставати. Коли вона біля нього стала на коліна, дотягся до зраненого стегна ніздрями і рогом, заіржав. У тому іржанні був біль.

Ропа текла щораз сильніше, запах був нестерний. Цирі видобула кордик. Єдиноріг тонко заверещав, спробував встати, звалився задом на каміння.

- Я не знаю, що мені робити… - простогнала, дивлячись на лезо. – Справді не знаю… Рану слід напевно розрізати, витиснути ропу і отруту… Але я не вмію! Можу скривдити тебе ще більше!

Єдиноріг спробував підняти голову, заіржав. Цирі сіла на каміння, обхопила голову долонями.

- Мене не навчили лікувати – промовила вона гірко. – Мене навчили вбивати, пояснивши, що у цей спосіб зможу рятувати. Це було великою брехнею, Конику. Мені набрехали.

Запала ніч, швидко темніло. Єдиноріг лежав, Цирі гарячково думала. Назбирала чортополоху і бадилля, якого вдоста росло на берегах всохлої ріки, але Коник не хотів їх їсти. Він безвладно поклав голову на каміння, не намагався вже її підняти. Тільки моргав очима. У його писку з’явилась піна.

- Я не можу допомогти тобі, Конику – промовила здушеним голосом. – Я не маю нічого…

Крім магії.

Я чародійка.

Встала, простягла руку. І нічого. Вона дуже потребувала магічної енергії, а її не було ані сліду. Не сподівалась цього, була здивована. Адже водяні жили є всюди! Зробила кілька кроків в одну, потім у другу сторону. Почала йти по колу. Повернулась.

Нічого.

- Ти проклята пустеле! – крикнула, стрясаючи кулаками. – У тобі немає нічого! Ані води, ані магії! А магія має бути всюди! Це теж тільки брехня! Всі мені набрехали, всі!

Єдиноріг заіржав.

Магія є всюди. Є у волі, у землі, у повітрі…

І у вогні.

Цирі зі злості вдарила кулаком у чоло. Їй це вчасно не спало на думку, можу тому, що там, серед голих каменів, не було навіть що запалити. А тепер мала під рукою сухий чортополох і бадилля, а для створення маленької іскорки їй повинно вистачити тієї дрібки енергії, яку вона ще відчувала у собі…

Вона назбирала більше патиків, склала їх у стосик, обложила сухим чортополохом. Обережно запхала руку.

- Aenye!

Стосик заяснів, замиготів полум’ям, запалав, охопив листя, пожер його, вистрелив догори. Цирі докинула бадилля.

Що тепер, подумала вона, дивлячись в оживаюче полум’я. Черпати? Як? Єнніфер заборонила мені торкатись енергії вогню… Але я не маю вибору! Ані часу! Мушу це зробити! Патики і листя згорять швидко… Вогонь згасне… Вогонь… Який він гарний, який він теплий…

Не знала, коли і як це сталось. Вона задивилась у полум’я і раптом відчула біль у скронях. Схопилась за груди, мала враження, що її ребра лускають. У животі, паху і сосках запульсував біль, який миттєво змінився у неймовірну насолоду. Встала. Ні, не встала. Злетіла.

Сила наповнила її як розтоплений свинець. Зорі на небосхилі затанцювали, наче відбиті на поверхні охра. Пломеніюче на заході Око вибухнув сяйвом. Вона взяла це сяйво, а разом з нею і Силу.

- Hael, Aenye!

Єдиноріг дико заіржав і спробував підвестись, опираючись на передні ноги. Рука Цирі піднялась сама, долоня сама склалась до жесту, губи самі прокричали закляття. З пальців вилинуло світло, променіюче сяйво. Вогонь загудів полум’ям.

Хвилі світла, що били з її руки торкнулись зраненого стегна єдинорога, поєднались, проникли.

- Хочу, щоб ти був здоровим! Я хочу цього! Vess'hael, Aenye!

Сила вибухнула в ній, наповнила дикою ейфорією. Вогонь вистрелив вверх, довкола посвітлішало. Єдиноріг підняв голову, заіржав, а потім раптом швидко зірвався з землі, незграбно ступив кілька кроків. Вигнув шию, дотягнувся писком стегна, ворухнув ніздрями, пирхнув – ніби з недовірою. Голосно заіржав, махнув хвостом і галопом оббіг вогнище.

- Я вилікувала тебе! – крикнула Цирі з гордістю. – Вилікувала! Я чародійка! Мені вдалось витягнути силу з вогню! І я маю ту силу! Я можу все!

Відвернулась. Розпалене вогнище гуділо, сипало іскрами.

- Ми вже не мусимо шукати джерел! Не будемо вже пити вигрібане болото! Я тепер маю силу! Відчуваю силу, яка є в цьому вогні! Я зроблю так, що на цю кляту пустелю випаде дощ! Що вода порсне зі скель! Що тут виростуть квіти! Трава! Кольрабі! Тепер я можу все! Все!

Різко підняла обидві руки, викрикуючи закляття та вигукуючи інвокації[38]. Вона не розуміла їх, не пам’ятала, коли їх вивчала і чи взагалі коли небудь їх вивчала. Це не мало значення. Вона відчувала міць, відчувала силу, випромінювану вогнем. Була вогнем. Тремтіла від потуги, що пронизувала її.

Нічне небо зорала раптом стрічка блискавки, серед скель і чортополоху завив вихор. Єдиноріг пронизливо заіржав і став дибки. Вогонь бухнув догори. Вибухнув. Назбирані галузки та стебла давно вже обвуглились, тепер пломеніла сама скеля. Але Цирі не звертала на це уваги. Відчувала силу. Бачила тільки вогонь. Відчувала тільки вогонь.

Ти можеш все, шепотіло полум’я, отримавши нашу міць, можеш все. Світ біля твоїх ніг. Ти велика. Ти могутня.

Серед полум’я постать. Висока молода жінка з довгим, прямим вороняче чорним волоссям. Жінка сміялась, дико, жорстоко, вогонь шаленів довкола неї.

Ти могутня! Ті, які тебе скривдили, не знали, з ким заїлись! Ти помстишся! Відплатиш їм! Відплатиш їм всім! Нехай тремтять від страху біля твоїх ніг, нехай клацають зубами, не сміють дивитись вгору, на твоє обличчя. Нехай скімлять про милість! Але ти не знай милосердя! Відплати їм! Відплати всім і за все! Помста!

За спиною чорноволосої вогонь і дим, у димі ряди шибенець, шеренги паль, ешафоти і риштування, гори трупів. Це трупи нільфгаардців, тих, які здобули і сплюндрували Цинтру, які убили короля Ейста і її бабцю Каланте, ті, які мордували людей на вулицях міста. На шибениці колихається лицар у чорній броні, петля скрипить, довкола шибениці клубочуться ворони, що намагаються видзьобати йому очі через шпарини крилатого шолому. Далі шибениці тягнуться аж по горизонт, на них висять Scoia'tael, ті, які вбили Пауле Дагльберга з Каедвену, і ті, які переслідували її на острові Танедд. На високій палі здригається чародій Вільгефортц, його гарне, оманливо шляхетне обличчя скорчене і синьо-чорне від муки, гострий і закривавлений кінець палі визирає йому з ключиці…Інші чародії з Танедду стоять на колінах на землі, мають скручені за спинами руки, а нагострені палі вже чекають…

Стовпи, обложені в’язками хмизу, здіймаються аж по палаючий, позначений стрічками диму горизонт. Біля найближчого стовпа, прикручена ланцюгами, стоїть Трісс Мерігольд… Далі Маргарита Лаукс-Антілле… Матінка Неннеке… Ярре… Фабіо Сакс…

Ні. Ні. Ні.

Так, кричить чорноволоса, смерть усім, відплати всім, погордуй ними! Вони всі скривдили тебе, або хотіли тебе скривдити! Може колись захочуть тебе скривдити! Зневаж їх, бо нарешті прийшов час погорди! Погорда, помста і смерть! Смерть всьому світові! Смерть, руйнування і кров!

Кров на твоєму рукаві, кров на твоїй сукенці…

Вони зрадили тебе! Ошукали! Скривдили! Тепер маєш силу, мстися!

Вуста Єнніфер потріскані й розбиті, кровоточать, на її руках і ногах окови, тяжкі ланцюги прикріплені до мокрих і брудних стін льоху. Зібраний довкола ешафоту натовп верещить, поет Жовтець кладе голову на пень, вгорі зблискує вістря катівської сокири. Зібрані під ешафотом вуличники розвивають хустку, щоб спіймати на неї кров… Крик натовпу заглушує удар, від якого трясеться риштування…

Вони зрадили тебе! Збрехали і ошукали! Всі! Ти була для них маріонеткою, була лялькою на паличці! Вони використали тебе! Засудили на голод, на палюче сонце, на спрагу, на поневіряння, на самотність! Прийшов час зневаги і помсти! Ти маєш силу! Хай весь світ тремтись перед тобою! Нехай цілий світ тремтись перед Старшою Кров’ю!

На ешафот вивели відьмаків – Веземіра, Ескеля, Коена, Ламберта. І Геральта… Геральт хитається на ногах, весь у крові…

- Ні!!!

Довкола неї вогонь, за стіною полум’я дике іржання, єдинороги стають дибки, мотаючи головою, б’ють копитами. Їх гриви як розтріпані бойові штандарти, їх роги довгі і гострі, як мечі. Єдинороги є великими, великі як лицарські коні, значно більші від її Коника. Звідки вони тут взялись? Звідки їх тут взялось аж стільки? Полум’я з гарчанням вистрелило вверх. Чорноволоса жінка піднесла рука, на її руках кров. Її волосся розвиває жар.

Гори, гори, Фалько!

- Геть! Відійди! Я не хочу тебе! Не хочу твоєї сили!

Гори, Фалько!

- Не хочу!

Хочеш! Бажаєш! Бажання і хіть нуртують в тобі як полум’я, насолода полонила тебе! Це потуга, це сила, це влада! Це набільша насолода з насолод світу!

Блискавиця. Грім. Вітер. Лопотіння крил та іржання шаліючих довкола вогню єдинорогів.

- Я не хочу тієї сили! Не хочу! Я зрікаюсь її!

Вона не знала, чи це вогонь пригас, чи то їй в очах потемніло. Впала, відчуваючи на обличчі перші краплі дощу.

*******

Слід позбавити Істоту існування. Не можна дозволити, щоб вона існувала. Істота небезпечна. Підтвердження.

Заперечення. Істота не викликала Силу для себе. Зробила це, щоб врятувати Ihuarraquax. Істота співчуває. Це дзавдяки Істоті Ihuarraquax знову серед нас.

Але істота має Силу. Якщо вона захоче її використати…

Не зможе її використати. Ніколи. Вона зреклась її. Зреклась сили. Цілком. Сила пішла. Це дуже дивно.

Ми ніколи не зрозуміємо Істот.

І не треба їх зрозуміти! Позбавимо Істоту існування. Поки не буде запізно. Підтвердження.

Заперечення. Підемо звідси. Залишмо Істоту. Залишмо її її призначенню.

*******

Вона не знала, як довго лежала на камінні, під ударами дощу, вглядаючись у небо, що змінювало кольори. Поперемінно було темно і світло, холодно і гаряче, а вона лежала, безсила, висушена і порожня, як те падло, той трупик гризуна, висмоктаний і викинений з воронки.

Вона не думала ні про що. Була самотньою, була порожньою. Не мала вже нічого і не відчувала у собі нічого. Не було спраги, голоду, втоми, страху. Зникло все, навіть воля до життя. Була тільки велика, холодна, страшна порожнеча. Відчувала ту порожнечу усім єством, кожною клітиною організму.

Відчувала кров на внутрішній частині стегон. Їй було байдуже. Була порожньою. Втратила все.

Небо змінило кольори. Не ворушилась. Чи мав рух який-небудь сенс у порожнечі?

Не ворушилась, коли довкола забили копита, задзвеніли підкови. Не зреагувала на гучні окрики і вигуки, на гучні звуки, на пирхання коней. Не ворухнулась, коли її вхопила тверда, сильна рука. Піднята, безвладно обвисла. Не зреагувала на шарпання і струси, на гострі, різкі запитання. Вона не розуміла їх і не хотіла розуміти.

Була порожньою і байдужою. Байдуже прийняла воду, що лилась їй на обличчя. Коли їй приклали флягу до вуст, не опиралась. Пила.

Байдуже.

Була байдужою і далі. Її втягнули на луку сідла. Промежина була чутливою і боліла. Вона дрижала. Тож її огорнули ковдрою. Була безвладною і м’якою, впала з рук, тож її прив’язали ременем до вершника, що сидів позаду неї. Вершник смердів потом і сечею. Їй було байдуже до цього.

Довкола були кінні. Багато кінних. Цирі байдуже дивлась на них. Була порожньою, вьтратила все. Ніщо вже не мало значення.

Нічого.

Навіть те, що командуючий кінними лицар мав на шоломі крила хижого птаха.

Коли було підкладено під дрова злочинниці вогонь і коли її огорнуло полум’я, вона почала мерзити зібраних на площі лицарів, баронів, чародіїв і панів райців такими гидкими словами, що всіх охопив страх. Хоч серед великої поляни було відкладено дрова, бо не хотіли, щоб дияволиця вмерла зашвидко і зазнала більших мук від вогню, тепер було наказано швидше докинути сушняку і завершити страту. Але демон ще сидів у цій проклятущій, бо хоч вона вже й гарно шкварчала, не видала криків болю, тільки почала кидати ще страшніші прокльони. «З моєї крові народиться месник – закричала голосно. – З оскверненої Старшої Крові зродится нищитель народів і світів! Він помститься за мої муки! Смерть, смерть і помста вам всім і вашим нащадкам!» Тільки-но вона зуміла прокричати це, як згоріла. Так загинула Фалька, таку понесла кару за пролляту невинну кров.