Жовтець, Півстоліття поезії.

Геральт мав причини підозрювати – і підозрював – що бенкети чародіїв відрізняться від свят і учт звичайних смертних. Однак він не сподівався, що відрізняються аж так сильно і так докорінно.

Пропозиція супроводжувати Єнніфер на наступний бенкет чародійського з’їзду була для нього несподіванкою, але не ввела в остовпіння. Це не перша пропозиція цього типу. Вже раніше, коли вони разом мешкали і між ними все добре складалось, Єнніфер хотіла бувати на з’їздах і конвентах у його товаристві. Однак тоді він навідріз відмовився. Був переконаний, що серед чародіїв його будуть розглядати у накращому випадку як чудасію і сенсацію, у найгіршому випадкові – як чужинця і парію. Єнніфер висміювала його підозри, але не наполягала. Оскільки в інших ситуаціях вона вміла наполягати так, що аж будинок трусився і скло сипалось, Геральт утвердився у переконанні, що його рішення було слушним.

Цього разу погодився. Без роздумів. Пропозиція надійшла після довгої, щирої і повної почуттів розмови. Після розмови, яка знову їх зблизила, відсунула у тінь і забуття минулі конфлікти, розтопила лід печалі, гордості і впертості. Після розмови на греблі у Гірундумі Геральт погодився б на кожну, абсолютно кожну пропозицію з боку Єнніфер. Не відмовився, навіть якщо б йому запропонували здійснити візит у пекло з метою випити філіжанку киплячої смоли у товаристві вогненних демонів.

І була ще Цирі, без якої не було б цієї роззмови, не було б зустрічі. Цирі, якою згідно Кодрінгеру, цікавились якісь чародії. Геральт сподівалась на те, що його присутність на з’їзді спровокує чародіїв і змусить до дій. Але Єнніфер не сказала про це ні слова.

З Гірундуму поїхали на Танедд, він, вона, Цирі і Жовтець. Спершу затримались у величезному комплексі палацу Локсії, що займав південно-східне підніжжя гори. Палац вже роївся від гостей з’їзду і супроводжуючих їх осіб, але для Єнніфер одразу знайшли квартиру. Вони провели у Локсії цілий день. Геральт витратив той день на розмови з Цирі, Жовтець на біганину, збирання і розповсюдження пліток, чародійка на примірку і вибір вбрання. А коли прийшов вечір, відьмак і Єнніфер долучились до кольорової процесії, що прямувала до Аретузи – палацу, в якому мав відбутись бенкет. І тепер, у Аретузі, Геральт дивувався і переживав шок, хоч й обіцяв собі, що нічому дивуватись не буде і не дати нічим себе заскочити.

Велетенська центральна зала палацу була збудована у вигляді літери «Т». Довша частина мала вікна, вузькі і неправдоподібно високі, майже сягаючі до підпертого колонами склепіння. Склепіння теж було високо. Так високо, що важко зрозуміти деталі оздоблюючих його фресок, зокрема танець голяків, які становили мотив, що найчастіше повторювався на маловидлах. У вікнах були вітражі, які мали б коштувати справжній статок, але попри це у залах виразно відчувався протяг. Геральт дивувався, що свічі не згасають, але після докладнішого вивчення припинив дивуватись. Канделябри були магічними, а може навіть ілюзорними. У кожному разі вони давали світла достатньо багато, значно більше, аніж свічки.

Коли вони зайшли, всередині розважалась вже добра сотня людей. Зала, як оцінив відьмак, могла умістити щонайменше втричі більше, навіть тоді, якщо посередині, як велів звичай, встановити підковою столи. Але традиційної підкови взагалі не було. Виглядалало так, що балювати слід стоячи, постійно походжаючи вздовж стін, оздоблених гобеленами, гірляндами і прапорцями, які розвівали протяги. Під гобеленами і гірляндами було встановлено ряди довгих столиків. На столиках було викладене вишукане їдло на ще вишуканішому посуді серед вишуканих квіткових композицій і химерних льодових скульптур. Пригледівшись уважніше, Геральт констатував, що вишуканості значно, значно більше, аніж страв.

- Немає столу – підтвердив він понурим голосом факт, розгладивши на собі короткий, чорний розшитий сріблом і тісний у поясі кафтан, у який його одягла Єнніфер. Такі кафтани були останнім писком моди й називались дублетами. Відьмак поняття не мав, звідки взялась ця назва. І не прагнув довідатись.

Єнніфер не зреагувала. Геральт не очікував реакції, добре знаючи, що чародійка не звикла реагувати на такого типу зауваження. Але не відступив. Триндів далі. Попросту мав охоту помарудити.

- Немає музики. Дме як холера. Немає де сісти. Будемо їсти і пити навстоячки?

Чародійка обдарувала його фіолетовим поглядом з паволокою.

- Так – промовила неочікувано спокійно. – Будемо їсти стоячи. Також маєш знати, що задовге затримання біля столу зі стравами вважається нетактовним.

- Спробую бути тактовним – буркнув. – Тим більше, як бачу, насправді там немає біля чого й затримуватись.

- Нестримане пиття вважається великою нетактовністю – Єнніфер продовжувала повчання, повністю зневаживши його ремствування. – Уникання розмови вважається непрощеною нетактовністю…

- А те – перебив – що той хирляк у кретинських гачах саме показує на мене пальцем двом свом дружба нам, вважається нетактовністю?

- Так. Але дрібною.

- Що будемо робити, Єнно?

- Кружляти залою, вітатись, робити компліменти, спілкуватись… Припини розгладжувати дублета і поправляти волосся.

- Ти не дозволила мені надягти пов’язки…

- Твоя пов’язка претензійна. Ну, візьми мене попід руку і ходім. Стояння поблизу входу вважається нетактовним.

Покружлявши залою, яка поступово наповнювалась гостями. Геральт був дико голодним, але швидко зорієнтувався, що Єнніфер не жартувала. Ставало очевидним, що обов’язкова серед чародіїв манера зобов’язує їсти і пити мало і нібито знехотя. На додачу до поганого кожна зупинка біля столу з їжею тягли за собою обов’язки супутника. Хтось щось зауважив, хтось виявив радість цим зауваженням, підходив і вітався, так само радісно, як і фальшиво. Після обов’язкового вдавання обціловування щічок чи неприємно делікатного рукостискання, після нещирих усмішок і ще менш щирих, компліментів наставала коротка і нудна розмова ні про що.

Відьмак уважно роззирався, шукаючи знайомих облич, головно у надії, що він тут не єдина особа, що не належить до чародійського братства. Єнніфер його запевнила, що так не буде, але попри це або не бачив нікого не з Братства, або не зумів нікого впізнати.

Пажі розносили на тацях вино, лавіюючи поміж гостей. Єнніфер взагалі не пила. Відьмак мав бажання, але не міг. Дублет тис. Під пахвами.

Спритно діючи руками, чародійка відтягнула його від столу і вивела на саму середину зали, в самісінький центр загального зацікавлення. Опір нічого не дав. Він розумів, про що йдеться. Це була звичайна у світі демонстрація.

Геральт знав, чого мае очікувати, зі стоїчним спокоєм зносячи повні нездорової цікавості погляди чародіїв і загадкові усмішки чародіїв. Хоч Єнніфер запевнила його, що конвенція, вихованість і такт забороняють уживання магії на таких імпрезах, він не вірив, щоб магіки зуміли втриматись, зважаючи на те, що Єнніфер провокаційно виставляли його на публічний огляд. І мав рацію, що не вірив. Кількаразово відчув здригання медальйону і шпигання чародійських імпульсів. Дехто, а власне деякі пані, безсоромно намагались читати його думки. Він був готовий до цього, знав, про що йдеться, знав, як бити у відповідь. Дивився на Єнніфер, що йшла поряд з ним, на біло-чорно-діамантову Єнніфер, з вороновим волоссям, і фіалковими очима, а зондуючи його чародії плутались, губились і до його задоволення явно втрачали впевненість і самовладання. Так, відповідав він їм подумки, так, ви не помилились. Є тільки вона, вона, поряд зі мною, тут і зараз, і тільки це має значення. Тут і зараз. А те, ким вона була раніше, де була раніше, і з ким була раніше, це не має жодного, найменшого значення. Тепер вона зі мною, тут, серед нас. Зі мною, з ніким іншим. Саме так я думаю, думаю тільки про неї, безперервно думаю про неї, відчував запах її парфумів і тепло її тіла. А ви вдавіться від заздрості.

Чародійка з силою стисла його передпліччя, злегка притулившись до його боку.

- Дякую – промуркотіла, керуючи поверненням у бік столів. – Але прошу без надмірних хвастощів.

- Чи ви, чародії, завжди сприймаєте щирість за хвастощі? Може тому, що не вірите у щирість, навіть тоді, коли читаєте її у думках інших?

- Так. Тому.

- Але все одно дякуєш мені?

- Бо тобі я вірю – стисла його руку ще сильніше, потягнулась до тарелі. – наклади мені трохи лосося, відьмаче. І крабів.

- Це краби з Повіссу. Спіймані, напевно, місяць тому, а зараз тепло. Ти не боїшся…

- Ці краби – перебила вона – ще сьогодні вранці лазили морським дном. Телепортація це чудовий винахід.

- Так – погодився він. – Варто було б його розповсюдити, тобі не здається?

- Ми працюємо над цим. Накладай, накладай, я голодна.

- Я тебе кохаю, Єн.

- Я просила, без хвастощів… - замовкла, покрутила головою, відгорнула з щоки чорні кучері, широко відкривши фіалкові очі. – Геральте! Ти мені це вперше сказав!

- Не може бути, ти з мене глузуєш.

- Ні, не глузую. Раніше тільки думав, сьогодні сказав.

- Це аж така різниця?

- Величезна.

- Єнно…

- Не говори з повним ротом. Я теж тебе кохаю. Я не казала? Боги, ти вдушишся! Підніми руки, я вдарю тебе в спину. Глибоко дихай.

- Єнно…

- Віддихуйся, віддихуйся, зараз мине.

- Єнно!

- Так. Щирість за ширість.

- Ти добре почуваєшся?

- Я чекала – витиснула лимона на лосося. – Мені не личило реагувати на здійснене подумки зізнання. Я дочекалась слів, могла відповісти, відповіла. Почуваюсь прекрасно.

- Що сталося?

- Скажу тобі пізніше. Їж. Цей лосось смачний, клянусь Силою, справді смачний.

- Чи можу я поцілувати тебе? Прямо тут, при всіх?

- Ні.

- Єнніфер! – темноволоса чародійка, що проходила повз, визволила руку з-під ліктя свого супутника, наблизилась. – Я бачу, ти все таки приїхала? Ох, це чудово! Сто років тебе вже не бачила!

- Сабріна! – Єнніфер зраділа так щиро, що кожен, за винятком Геральта, міг би обманутись. – Люба! Я така щаслива!

Чародійки обережно обійнялись і поцілували один одному повітря біля вух і діамантово-оніксових сережок. Сережки обох чародійок, які нагадували мініатюрні грона винограду, були однаковими – у вітрі одразу запахло шаленою ворожнечею.

- Геральт, дозволь, це моя шкільна приятелька, Сабріна Ґлевіссіг з Ард Каррайгу.

Відьмак нахилився, поцілувавши високо подану долоню. Він вже зумів зорієнтуватись, що всі чародійки очікували при привітанні цілування у руку, жесту, який зрівнював їх, як найменше, з княгинями. Сабріна Ґлевіссіг піднесла голову, її сережки затремтіли і задзвеніли. Тихенько, але демонстративно і нахабно.

- Я дуже прагнула познайомитись, Геральте – промовила усміхаючись. Як всі чародійки, не визнавала «панів», «вашомостей» чи інших обов’язкових серед шляхти форм. – Я рада, дуже рада. Ти нарешті припинила приховувати його від нас, Єнно. Щиро кажучи, дивуюсь, що ти так довго зволікала. Ти не мала абсолютно чого соромитись.

- Я теж так думаю – повільно відповіла Єнніфер, злегка мружачи очі і демонстративно відгортаючи волосся зі своєї сережки. – Гарна блузка, Сабріно. Дуже захоплююча. Правда, Геральте?

Відьмак кивнув головою, ковтнувши слину. Блузка Сабріни Ґлевіссіг, пошита з чорного шифону, відкривала абсолютно все, що було до відкривання, а трохи було. Кармінова спідниця, стягнена срібним паском з великою пряжкою у формі троянди, мала з боку виріз згідно з найновішою модою. Однак мода наказувала носити спідницю з вирізом до до половини литки, а Сабріна носила виріз аж до середини стегна. Дуже гарного стегна.

- Що нового у Каедвені? – запитала Єнніфер, вдаючи, що не бачить, на що дивиться Геральт. – Твій король Хенсельт і далі витрачає сили і засоби на переслідування Білок лісами? Далі думає про каральну експедицію проти ельфів з Dol Blathanna?

- Даймо спокій політиці – усміхнулась Сабріна. Через довгий ніс і хижі очі вона трохи нагадувала класичне зображення відьми. – Ранком, на нараді, наполітикуємося до всирачки. І наслухаємося різних… повчань. Про потребу мирного співіснування… Про дружбу… Про потребу зайняття солідарної позиції щодо планів і намірів наших королів… Чого ще наслухаємося, Єнніфер? Що ще готують для нас Капітула і Вільгефортц?
- Даймо спокій політиці. - Сабріна Ґлевіссіг срібно засміялась у супроводі тихого дзеленьчання сережок.

- Слушно. Зачекаймо до ранку. Ранок… Вранці все з’ясується. Ах, ця політика, це нескінченні наради… Як же згубно вони відбуваються на шкірі. На щастя я маю досконалий крем, віриш, люба, зморшки зникають як сон золотий… Дати тобі рецептуру?

- Дякую, люба, але я не потребую. Справді.

- Ах, знаю. У школі я завжди заздрила твоїй шкірі. Боги, скільки ж це років?

Єнніфер вдала, що вклонилась комусь, хто проходив повз. Сабріна усміхнулась до відьмака і розкішно випнула те, чого не приховував чорний шифон. Геральт знову ковтнув слину, намагаючись не дивитись надто нахабно на її рожеві пипки, аж надто видні під парозорою тканиною. Він полохливо подивився на Єнніфер. Чародійка усміхнулась, але він знав її надто добре. Була розлючена.

- Ох, вибач – раптом сказала. – Я бачу там Філіппу, конче мушу з нею порозмовляти. Дозволь, Геральте. Па, Сабріно.

- Па, Єнно – Сабріна Ґлевіссіг подивилась відьмакові в очі. – Ще раз вітаю твій… смак.

- Дякую – голос Єнніфер був підозріло холодним. – Дякую, моя дорога.

Філіппа Ейльгарт була у товаристві Дійкстри. Геральт, який мав швидкоплинний контакт з реданським шпигуном, взагалі мав би зрадіти – врешті натрапив на когось знайомого, хто як і він ненадежав до братства. Але не зрадів.

- Я радий, що бачу тебе, Єнно – Філіппа поцілувала повітря біля сережки Єнніфер. – вітаю, Геральте. Ви обоє знаєте графа Дійкстру, правда?

- Хто його не знає – Єнніфер схилила голову і дала Дійктрі руку, яку шпиг з пошаною поцілував. – Я знову рада бачити вас, графе.

- Це для мене радість – запевнив шеф таємних служб короля Візіміра – знову бачити тебе, Єнніфер. Особливо, в такому доброму товаристві. Пане Геральте, мої найглибша пошана…

Геральт, стримавшись від запевнення, що його повага є ще глибшою, потис протягнуту долоню – а радше спробував це зробити, бо її розміри перевищували норму і робиув рукостискання практично неможливим.

Величезний шпиг був одягнений у ясно бежевий дублет, досить неформально розщепнутий. Було видно, що він почується в ньому розкуто.

- Я помітила – проказала Філіппа – що ти розмовляла з Сабіною?

- Розмовляла – фиркнула Єнніфер. – Ти бачила, що вона має на собі? Треба не мати ані смаку, ані сорому, щоб… Вона, холера ясна, є старша від мене на… Менше з тим. Якби вона ще мала, що показувати! Гидка мавпа…

- Вона намагалась вас випитувати? Всі знають, що вона шпигує для Хенсельта з Каедвену.

- Справді? – Єнніфер вдала здивування, що було слушно сприйнято за першорядний жарт.

- А пан граф, гарно розважається на нашій урочистості? – запитала Єнніфер, коли Філіппа і Дійксра припинили сміятись.

- Надзвичайно добре – шпиг короля Візіміра галантно вклонився.

- Якщо зважимо – усміхнулась Єнніфер – що граф тут на службі, то це запевнення є нечуваним компліментом для нас. І, як кожен подібний комплімент, мало щирий. Ще мить тому він зізнався мені, що він би хотів милого, рідного півмороку, смороду смослокипів і підгорілого на рожнах м’яса. Також йому бракує традиційного, заллятого соусом і пивом столу, у який би він міг бити кухлем у ритмі гидких пісеньок пияків, а під ранок міг би сповзти під нього, щоб заснути серед хортів, що гризуть кістки. А до моїх аргументів, які доводять вищість нашого способу світкування, залишився, уяви собі, глухим.

- Справді? – відьмак подивився на шпига ласкавіше. – А які це були аргументи, якщо можна дізнатись?

Цього разу його вже його питання було явно потрактовано як першорядний жарт, бо обидві чародійки засміялись одночасно.

- Ах, чоловіки – промовила Філіппа. – Нічого не розумієте. Чи можна, сидячи за столом у напівмороку і диму, вразити сукнею і фігурою?

Геральт, не знайшовши слів, тільки вклонився. Єнніфер делікатно стисла його руку.

- Ах – сказала. – Я бачу там Трісс Мерігольд. Мені нагально треба обмінятись кількома словами… Пробачте, що я вас зараз залишу. Бувай, Філіппо. Впевнена, що ми ще знайдемо сьогодні можливість побалакати. Чи не так, графе?

- Однозначно – Дійкстра усміхнувся і глибоко вклонився. – Я до твоїх послуг, Єнніфер. На перший поклик.

Підійшли до Трісс, що мерехтіла кількома відтінками синього і аквамарину. Побачивши їх, Трісс перервала розмову з двома чародіями, радісно засміялась, обійняла Єнніфер, повторився ритуал цілування повітря біля вух. Геральт взяв подану йому долоню, але вирішив піти супроти церемоніалу – обійняв каштановолосу чародійку і поцілував у м’яку, вкриту, як у персика, пушком щічку. Трісс злегка зарум’янилась.

Чародії привітались. Одним був Дрітгельм з Понт Ванісу, другим – його брат Детмольд. Обидвоє були на службі короля Естерада з Ковіру. Обоє виявились маломовними, обоє відійшли за першої ж підходящої нагоди.

- Ви розмовляли з Філіппою і Дійкстрою з Третогору – зауважила Трісс, граючись повішеним на шиї, оправленим у срібло і діаманти сердечком з ляпіс лазурі. – Ти, звісно, знаєш, хто такий Дійкстра?

- Знаємо – відповіла Єнніфер. – він розмовляв з тобою? Пробував випитувати?

- Пробував – чародійка значуще усміхнулася і захихотіла. – Досить обережно. Але Філіппа перешкоджала йому, як могла. А я думала, що вони у ліпших стосунках.

- Вони у хороших стосунках – серйозно застерегла. – Бережися, Трісс. Не писни йому ні слова про… Знаєш, про кого.

- Знаєш. Буду уважна… А при нагоді… - Трісс понизила голос. – Що про неї чути? Я могла б її побачити?

- Якщо ти врешті наважишся викладати в Аретузі – усміхнулась Єнніфер – зможеш бачити її дуже часто.

- Ах – Трісс ширше відкрила очі. – Я розумію. Чи Цирі…

- Тихше, Трісс. Порозмовляємо про це пізніше. Зранку. Після наради.

- Зранку? – усміхнулась глузливо Тріс. Єнніфер нахмурила брови, але поки змогла задати питання, у залі запанувало злегке пожвавлення.

- Вони тут – відкашлялась Трісс. – Нарешті прийшли.

- Так – підтвердила Єнніфер, відводячи погляд від очей приятельки. – Вже тут. Геральте, нарешті випала нагода, щоб ти побачив членів Капітулу і Найвищої Ради. Якщо трапиться нагода, я вас познайомлю, але не зашкодить, щоб ти перед тим знав, хто є хто.

Чародійська громада розступилась, з пошаною вклоняючись людям, що входили у залу. Першим слідував немолодий, але міцний чоловік у незвично скромній вовняній одяжі. Поряд з ним крокувала висока жінка з гострими рисами і темним, гладко зачесаним волоссям.

- Це Герхарт з Аелле, знаний як Ген Гедимдейт, найстарший з живих чародіїв – поінформувала упівголоса Єнніфер. – Жінка, що йде поряд з ним, це Тіссая де Вріес. Вона тільки трохи молодшою за Гена, але не обмежує себе у вживанні еліксирів.

За парою йшла показна жінка з дуже довгим, темно золотим волоссям, шелестячи оздобленою мереживом сукнею кольору резеди[17].

- Франческа Фіндабайр, яку називають Enid an Gleanna, Стокроткою[18] з Долин. Не витріщай очі, відьмаче. Її загальновизнано вважають найкрасивішою жінкою у світі.

- Вона є членом Капітулу? – здивувався пошерки. – Виглядає надто молодою. Теж магічні еліксири?

- Не в цьому випадку. Франческа є чистокровною ельфинею. Зверни увагу на чоловіка, який її супроводжує. Це Вільгефортц з Роггевеену. Він справді є молодим. Але неймовірно талановитий.

Визначення «молодий» як знав Геральт, охоплювало серед чародіїв вік до ста років включно. Вільгефортц виглядав на тридцять п’ять. Був високий і добре збудований, носив короткий вамс за лицарською модою, але звичайно без герба. Був також дуже вродливий. Це впадало в око навіть попри факт того, що поряд з ним линула невагома Франческа Фіндабайр з величезними очима сарни і вродою, що просто дух спирала.

- Той коротун, який йде поряд Вільгефортца, це Артауд Терранова – пояснила Трісс Мерігольд. – Ця п’ятірка й становить Капітул…

- А та дівчина з дивним обличчям, яка йде за Вільгефортцом?

- Це його асистенка, Лідія ван Бредевоорт – холодно промовила Єнніфер. – Незначна особа, але вглядання на її обличчя є великою нетактовністю. Краще зверни увагу на тих трьох, які йдуть з-заду, за членами Ради. Феркарт з Цідарісу, Радкліфф з Оксенфурту і Кардуін з Лан Ексетеру.

- Це вся Рада? Повний клад? Я думав, що їх є більше.

- Капітула налічує п’ять осіб, у раді є ще п’ять. Філіппа Ейльхарт теж є в Раді.

- Рахунок все ще не сходиться – він похитав головою, а Трісс захихотіла.

- Ти йому не сказала? Ти справді нічого не знаєш, Геральте?

- Про що?

- Тепер Єнніфер теж засідає у Раді. З часу битві під Содденом. Ти йому ще не похвалилась, моя дорога?

- Ні, моя дорога – чародійка подивилась приятельці прямо в очі. – По перше, я не люблю хвалитись. По друге, на це не було часу. Я вже давно не бачила Геральта, маю багато боргів. Їх назбирався довгий список. Залагоджую справу згідно того списку.

- Це очевидно – непевно сказала Трісс. – Гмм… Після такого довгого часу… Розумію. Є про що говорити…

- Розмови – двозначно усміхнулась Єнніфер, окидуючи відьмака черговим поглядом з паволокою – є наприкінці списку. На самому кінці, Трісс.

Каштановолоса чародійка виразно знітилась, злегка почервоніла.

- Розумію – повторила, заклопотано граючись сердечком з ляпіс лазурі.

- Мене дуже радує, що ти розумієш. Геральте, принеси нам вина. Ні, не від цього пажа. Від того, дальшого.

Підкорився, безпомилково вчувши наказ у її голосі. Беручи келихи з таці, яку ніс перед собою паж, скритно слідкував за обома чародійками. Єнніфер говорила швидко і тихо. Трісс Мерігольд слухала з опущеною головою. Коли він вернувся, Трісс вже не було. Єнніфер не виявила жодного зацікавлення принесеним вином, відставив обидва непотрібних келиха на стіл

- Ти не переборщила? – холодно запитав. Очі Єнніфер запломеніли фіолетом.

- Не намагайся робити з мене ідіотку. Думаєш, я не знаю про мене і про тебе?

- Якщо про це йдеться…

- Саме про це – відтяла. – Не роби дурних мін і стримайся від коментарів. А перш за все не намагайся брехати. Знаю Трісс довше, ніж тебе, любимося, чудово розуміємось і завжди порозуміємось, незалежно від різних дрібних… інцидентів. А тепер мені здалося, що вона трохи сумнівається. Я розвіяла їх, і то швидко. Не вертаймося до цього.

Він не збирався. Єнніфер відгорнула кучері зі щоки.

- Зараз я залишу тебе на хвилину, мушу порозмовляти з Тіссаєю і Франческою. З’їж ще щось, бо тобі у череві бурчить. І будь уважним. Кілька осіб точно тебе зачеплять. Не дай собі наплювати в кашу і не зіпсуй мені репутації.

- Будь спокійна.

- Геральте?

- Слухаю.

- Ти недавно висловлював бажання поцілувати мене, тут, при всіх. Це все ще актуально?

- Все ще.

- Постарайся не розмастити мені помади.

Зиркнув краєм ока на зібрання. Вони ненав’язливо спостерігали за поцілунком. Філіппа Ейльхарт, що стояла неподалік з групою молодих чародіїв, підморгнула йому і вдала, що аплодує.

Єнніфер відірвала вуста від його губ, глибоко зітхнула.

- Дрібниця, а тішить – промурмотіла. – Ну, йду. Скоро повернуся. А пізніше, після бенкету… Гмм…

- Я слухаю?

- Не їж нічого з часником, прошу.

Коли відійшла, відьмак порушив правила пристойності, розщепив дублет, випив обидва келиха і всерйоз спробував зайнятися стравами. З цього нічого не вийшло.

- Геральте.

- Пане граф.

- Не титулуй мене – скривився Дійкстра. – Я ніякий не граф. Візімір наказав мене так представляти, щоб не дразнити дворян і магіків моїм хамським родоводом. Ну, як тобі йде вихваляння сукнями і фігурами? І вдавання, що добре забавляєшся?

- Не мушу вдавати. Я тут не на службі.

- Це цікаво – усміхнувся шпиг. - Але це підтверджує загальну думку, згідно якої ти неповторний і єдиний у своєму роді. Бо всі інші тут на службі.

- Саме цього я й боявся – Геральт теж визнав за доречне усміхнутись. – Я відчував, що буду тут єдиним у моєму роді. Це значить – не на місці.

Шпиг оглянув довколишні півмиски, з одного взяв і з’їв великий зелений стручок невідомої Геральтові рослини.

- При оказії – сказав з діякую тобі за братів Мішелетів. Багато людей у Реданії полегшено зітхнули, коли ти зарубав всіх чотирьох в Оксенфуртському порту. Я реготав, коли викликаний до слідства медик з університету, оглядаючи рани, заявив, що хтось вживав косу, насаджену сторчма.

Геральт не прокоментував. Дійкстра вклав до рота другий стручок.

- Шкода – продовжив, жуючи – що ти після їх вбивства не зголосився до бургомістра. Була нагорода за живих або мертвих. Немала.

- Забагато клопотів зі стягненням податків – відьмак також спокусився на зелений стручок, який, однак смакував, як намилена селера. – Крім того, я мусів тоді швидко виїхати, бо… Але я хіба що знуджу тебе, Дійкстро, бо ти і так все знаєш.

- Та де там – усміхнувся шпиг. – Всього не знаю. Бо звідки?

- З реляції Філіппи Ейльхарт, щоб далеко не шукати.

- Реляції, донесення, плітки. Я мушу їх вислуховувати, така моя робота. Але моя професія змушує мене одночасно до просіювання їх через дуже густе сито. Останнім часом, уяви собі, до мене дійшли чутки, що хтось зарубав сумнозвісного Професора і його двох камрадів. Це трапилось під заїздом у Ангорі. Той, хто його закатрупив, теж занадто поспішав, щоб забрати нагороду.

Геральт знизав плечима.

- Плітки. Просій їх через густе сито, побачиш, що зостанеться.

- Не мушу. Знаю, що зостанеться. Найчастіше тим чимось є спроба свідомої дезінформації. Ага, якщо ми вже мовимо про дезінформації, як ся має мала Цирілла, бідна, хвороблива дівчинка, така піддатлива до дифтериту? Чи здорова?

- Відступи, Дійкстро – холодно відрізав відьмак, дивлячись просто в очі шпинові. – Я знаю, що ти тут на службі, але не не будь надто настирливим.

Шпиг зареготав. Дві чародійки, що проходили повз, поглянули на них зі здивуванням. Та зацікавленням.

- Король Візімір – повідав Дійкстра, закінчивши реготати – сплачує мені понаднормову премію за кожну викриту таємницю. Настирливість дає мені гідне життя. Будеш сміятись, але я маю дружину і дітей.

- Я не бачу в тому нічого смішного. Працюй далі на добробут дружини і дітей, але не моїм коштом, якщо можна просити. У цій залі, як мені здається, не бракує таємниць і загадок.

- Навіть навпаки. Вся Аретуза це одна велика загадка. Напевно, ти це зауважив? Щось тут висить у повітрі, Геральте. Для пояснення додам, що не йдеться про канделябри.

- Не розумію.

- Я в це вірю. Бо і я не розумію. А я б дуже б хотів розуміти. А ти не хотів би? Ах, перепрошую. Але ти і так, напевно, все знаєш. З доповіді чарівної Єнніфер з Вендербергу, щоб далеко не шукати. Подумати тільки, що були часи, коли і мені вдавалось довідатитись те-се від чарівної Єнніфер. Ах, де ті минулі сніги?

- Я справді не знаю, про що йдеться, Дійкстро. Ти міг би висловлюватись зрозуміліше свої думки? За умови, що це не буде службово. Вибач, але я не збираюсь працювати на твої понаднормові премії.

- Ти думаєш, що хочу тебе обійти збоку? – скривився шпиг. – Підступом витягти інформацію? Ображаєш мене, Геральте. Мені просто цікаво, чи ти бачиш у цій залі ті самі співпадіння, що кидаються мені в очі.

- А що таке тобі кидається?

- Тебе не дивує повна відсутність коронованих голів, яку без труднощів можна спостерігати на цьому з’їзді?

- Ані трохи не дивує – Геральтові нарешті вдалося наколоти мариновану оливку на вилку. – Королі воліють дотримуватись традиційних святкувань, біля столу, під які вдосвіта можна витончено впасти. Особливо…

- Що особливо? – Дійкстра вклав до рота чотири оливки, які безцеремонно витяг з тарелі пальцями.

- Особливо – відьмак дивився на натовп, що товкся залою – королі не хотіли перетруджуватись. Прислали замість себе армію шпигів. Тих, що з Братства, і тих, що ні. Напевно, для того, щоб вони вишпигували, що тут висить у повітрі.

Дійкстра виплюнув на стіл оливкові кісточки, взяв зі срібної підставочки довгу виделку і почав нею гребтись у глибокій кришталевій салатниці.

- А Вільгефортц – мовив, не припиняючи гребтися – подбав про те, щоб жодного шпига не забракло. Має всіх королівських шпигунів у одному горщику. Нащо Вільгефортцові всі королівські шпигуни в одному горщику, відьмаче?

- Поняття не маю. І це мене мало обходить. Я ж казав, що я тут приватно. Я, якби це сказати, поза горщиком.

Шпигун короля Візіміра виловив з салатниці малого восьминожка, після чого подивився на нього з огидою.

- І вони це їдять – похитав головою з вдаваним співчуттям, після чого повернувся до Геральта.

- Послухай мене уважно, відьмаче – тихо сказав. – Твоє прагнення до приватності, ця твоя певність, що тебе нічого не обходить, і нічого не може обходити… Це засмучує мене і схиляє до азарту. Маєш трохи бажання до азарту?

- Ясніше, прошу.

- Я пропоную тобі закластися – Дійкстра підняв виделку з наколотим на нього головоногим. – Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефортц попросить тебе про довшу розмову. Стверджую, що під час цієї розмови доведе тобі, що ти не є приватною сообою і що ти в його горщику. Якщо я помиляюсь то з’їм це гівно на твоїх очах, з мацаками і рештою. Приймаєш заклад?

- Що я муситиму з’їсти, якщо програю?

- Нічого – Дійкстра швидко оглянувся. – Якщо ти програєш, розповіси мені зміст твоєї розмови з Вільгефортцем.

Відьмак хвилину помовчав, спокійно дивлячись на шпига.

- До побачення, графе – сказав врешті. – Дякую за розмову. Була повчальна. Дійкстра злегка зітхнув.

- Аж так…

- Аж так – перебив Геральт. – Прощавай.

Шпиг знизав плечима, кинув восьминога до салатниці разом з виделкою, відвернувся і відійшов. Геральт не дивився за ним. Повільно перемістився до іншого столу, керований бажанням добратись до величезних, білорожевих креветок, розкладених на срібній тарелі серед листків салату і дольок лимону. Мав апетит до них, але відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів поїхати молюсків вишукано, з дотриманням пристойності. Демонстративно поволі наблизитись, обережно і з гідністю поїсти закуски з інших тарілок.

Біля сусіднього столу стала Сабріна Ґлевіссіг, занурена у розмову з незнайомою йому вогненнорудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої жоржети. Блузочка, подібно до тієї Сабіниної, була так само цілком прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених аплікацій і вишивок. Аплікації, як зауважив Геральт, мали цікаву властивість: наперемінно закривали і відкривали.

Чародійки, розмовляли, напихаючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили тихо і Старшою Мовою. Хоч і не дивились у його бік, розмовляли очевидно про нього. Нескромно напруживши своій чутливий відьмацький слух, вдаючи, що його цікавлять виключно креветки.

-… з Єнніфер? – запевнила рудоволоса, граючись перловим намистом, обкрученим довкола її шиї так, що воно виглядало як нашийник. – Ти це серйозно, Сабріно?

- Абсолютно – відказала Сабріна Ґлевіссіг. – Не повіриш, це триває вже кілька років. Як же він витримує з тією вредною гадиною, я справді дивуюсь.

- Чому ти дивуєшся? Вона його зурочила, тримає його під чарами. Ти сама не раз так робила?

- Все таки, це відьмак. Вони не піддаються зуроченню. В кожнім разі, не настільки довго.

- Тому що це любов – зітхнула рудоволоса. – А любов сліпа.

- Він сліпий – скривилась Сабріна. - Ти можеш повірити, Марті, що вона насмілилась представити мене йому як шкільну приятельку? Bloede pest, та вона старша за мене на… Менше з тим. Кажу тобі, вона ревнує того відьмака, як холера. Мала Мерігольд тільки усміхнулась до нього, а та змія вилаяла її не добираючи слів і нагнала. А в цю мить… Дивись тільки. Стоїть там, розмовляє з Франческою, а з відьмака очей не спукає.

- Боїться – захихотіла руда – що ми його у неї відіб’ємо, хоч би й тільки на сьогоднішню ніч. Що ти на це, Сабріно? Спробуймо? Показний хлоп, не те, що наші зарозумілі здихляки з їхніми комплексами і претензіями…

- Говори тихше – просичала Сабріна. – Не дивись на нього і не шкір зуби. Єнніфер стежить за нами. І тримай стиль. Хочеш його відбити? Це поганий смак.

- Гмм, маєш рацію – визнала подумавши Марті. – А якби отак раптом підійшов і сам запропонував?

- Тоді – Сабріна Ґлевіссіг кинула на відьмака хижим чорним оком – я б дала йому без роздумів, хоч би й на камінні.

- А я – захихотіла Марті – навіть на їжаку.

Відьмак, втупившись у скатертину, затулив дурну міну креветкою і листям салату, нечувано радий з факту, що мутація кровоносних зробила неможливим для нього рум’янець.

- Відьмак Геральт?

Він ковтнув кревектку, відвернувся. Чародій зі знайомим оличчям злегка усміхнувся, торкаючись вишитих вилогів фіолетового дублету.

- Доррегарарай з Воле. Ми знайомі. Зустрічались…

- Я пам’ятаю. Перепрошую, одразу не впізнав. Радий..

Чародій дещо знічено усміхнувся, знімаючи два келиха з таці, яку ніс паж.

- Спостерігаю за тобою вже якийсь час – сказав, вручаючи один з келихів Геральтові. – Всім, кого тобі відрекомендувала й познайомила Єнніфер, ти радий. Обман чи брак критичності?

- Чемність.

- Щодо них? – Доррегорай широким жестом вказав на гуляк. – віриш мені, не варто силуватись. Це пихата, заздрісна і брехлива банда, твоєї чемності не оцінять, просто візьмуть на глуми. З ними, відьмаче, треба за їх власною модою, різко, зарозуміло, грубо, тільки тоді ти їм сподобаєшся. Вип’єш зі мною вина?

- Слабкого, яке сюди виклали? – усміхнувся мило Геральт. – З найвищою бридливістю. Ну, але якщо тобі смакує… Змушений.

Сабріна і Марті стрижучи вухами з-за свого столу, голосно пирхнули. Доррегарай зміряв обох повним зневаги поглядом, відвернувся, стукнув кухлем у келих відьмака, усміхнувся, але цього разу ширше.

- Очко для тебе – визнав легко – Ти швидко вчишся. До дідька, де ти набрався таких манер, відьмаче? На шляхах, по яких весь час волочишся шляхом вимираючих створінь? Твоє здоров’я. Сміятимешся, але ти є одним з не багатьох у цій залі, кому я маю бажання запропонувати такий тост.

- Справді? - Геральт ковтнув вина, делікатно відригнувши, розкошуючи смаком. – Попри факт, що я займаюсь вигубленням вимираючих людей?

- Не лови мене на слові – чародій приязно штовхнув його в плече. – Бенкет ледь почався. Певно, тебе зачепить ще декілька осіб, ощадливіше використовуй в’їдливі вирази. Що ж стосується твого фаху… Ти, Геральте, принаймні маєш достатньо гідності, щоб не обвішатись трофеями. А роззирнись довкола. Ну, сміливіше, роззирнись довкола, вони люблять, коли на них витріщаються.

Відьмак слухняно прилип поглядом до бюсту Сабріни Ґлевіссіг.

- Глянь – Доррегарай спіймав його за рукав, вказавши пальцем на чародійку, яка проходила повз них, розвівачи довкола газовими тканинами. -Черевички зі шкури рогатої агами. Помітив?

Він кивнув головою, нещиро, бо все, що він бачив виключно те, чого не приховувала газова блузка.

- О, прошу, скеляста кобра – чародій безпомилково розпізнав наступні парадуючі залою черевички. Мода, яка вкоротила сукні на дюйм вище щиколотки, полегшувала йому завдання. – А там… Білий легван. Саламандра. Віверна. Окуляровий кайман. Василік… Всі до одного плазуни, яким загрожує вимирання. До дідька, хіба не можна носити взуття з телячої чи свинячої шкіри?

- Ти як завжди про шкури, Доррегараю? – підійшла Філіппа Ейльхарт, спинившись поряд. – Про дублення і шевство? Що за тривіальна і рагульська тема.

- Один вважає рагульством те, інший – те – зневажливо скривився чародій. – Ти маєш гарні аплікації на сукні, Філіппов. Якщо я не помиляюсь, це діамантовий горностай? Чудовий смак. Напевно, ти знаєш, що цей вид, з огляду його красивого волосяного покрову, цілком винищено двадцять років тому?

- Тридцять – виправила Філіппа, далі кладучи до рота останні креветки, ті, яких Геральт не зміг з’їсти. – Знаю, знаю, вид би неминуче воскрес, якби я наказала модистці обшити сукню шматками паклі. Думала про це. Але пакля не пасувала кольором.

- Перейдімо до столу з того боку – легко запропонував відьмак. – Я бачила там пару мисок чорної ікри. А оскільки лопатоносий осетр теж вже скоро остаточно вимре, треба поспішати.

- Кав’яр у твоєму товаристві? Я марила про це – Філіппа затріпотіла віями, взяла його попід руку, заманливо пахнучи цинамоном і нардом[19]. – Ходімо не зволікаючи. Складеш нам компанію Доррегараю? Ні? Ну, то бувай, гарно розважся.

Чародій пирхнув і відвернувся. Сабріна Ґлевіссіг і її руда подружка супроводжували їх поглядами отрутнішими, аніж отрута вимерлої скельної кобри.

- Доррегарай – буркнула Філіппа, без збентеження притискаючись до боку Геральта – шпигує для короля Етайна з Цідарісу. Будь обачним. Ті його гади і шкури це вступ, який передує випитуванням. А Сабріна Ґлевіссіг пильно наставила виха…

-… бо шпигує для Хенсельта з Каедвену – закінчив. – Знаю, пригадую. А та руда, її приятелька…

- Не руда, тільки фарбована. Чи ти очей не маєш? Це Марті Содерген.

- Для кого шпигує вона?

- Марті? – Філіппа засміялась, зблиснула зубами з-під яскравих кармінних вуст. – Ні для кого. Марті не цікавиться політикою.

- Немислимо. Я думав, що тут всі шпигують.

- Майже – чародійка примружила очі. – Але не всі. Не Марті Содергрен. Марті є цілителькою. І німфоманкою. Ах, до дідька, дивись! Вижерли увесь кав’яр! До останньої ікринки! Вилизали таріль! І що ми тепер робитимемо?

- Тепер – Геральт невинно усміхнувся – ознайомиш мене з тим, що тут щось висить у повітрі. Скажеш, що я мушу відкинути нейтральність і зробити вибір. Запропонуєш мені заклад. Про те, що в цьому закладі може бути моя винагорода, не смію навіть марити. Але знаю, що муситиму зробити, коли я програю.

Філіппа Ейльхарт довго мовчала, не відводячи погляду.

- Я могла б здогадатись – промовила тихою – Дійкстра не стримався. Виклав тоі пропозицію. А я ж попереджувала його, що ти гордуєш шпигами.

- Я не гордую шпигами. Гордую шпигуванням. І зневажаю зневагу. Не пропонуй мені жодних закладів, Філіппо. Так, я теж відчуваю, що тут щось вистить у повітрі. І нехай собі висить на здоров’я. Мене це не стосується і не обходить.

- Ти вже колись це колись казав. У Оксенфурті.

- Я тішусь, що ти це не забула. Обставини цього ти теж пам’ятаєш?

- Точно. Я не видала тобі тоді, кому служить той цілий Ріенс, чи як його там. Дозволила йому втекти. Ех, ти був тоді на мене злий…

- М’яко кажучи.

- Прийшов час, щоб я реабілітувалась. Зранку дам тобі того Ріенса. Не перебивай, не роби гримас. Це не ніякий заклад у стилі Дійкстри. Це обітниця, а я дотримуюсь обітниць. Ні, жодних питань, прошу. Зачекай до ранку. А тепер зосередимось на кав’ярі і банальних плітках.

- Немає кав’яру.

- Одну секунду.

Швидко роззирнулась, підняла долоню і вимовила закляття. Срібна посудина у формі вигнутої у стрибку рибини негайно наповнилась ікрою лопатоносого осетра, якому загрожувало вимирання. Відьмак усміхнувся.

- Ілюзією можна наїстися?

- Ні. Але можна гарно полоскати снобістичний смак. Скуштуй.

- Гмм… Справді… Мені здається, смачніше ніж справжній…

- І ваги не набереш – гордо скзала чародійка, скраплюючи соком з лимона наступну чайну ложечку кав’яру. – Чи можу я тебе просити про келих білого вина?

- Служу. Філіппа?

- Слухаю тебе.

- Схоже конвенція забороняє накладання заклять. Чи далі не було б безпечніше заість ілюзії кав’яру вичаровувати ілюзія самого смаку? Саме відчуття? Адже ти зуміла…

- Ясно, що зуміла б – Філіппа Ейльхарт поглянула на нього через кришталь келиха. – Конструкція такого закляття є простішою від конструкції ланцюга. Але маючи тільки враження смаку, ми б втратили приємність, яку дає процесові розмова, контакт очей… Хочеш, втішу тебе дотепним порівнянням?

- Наперед тішачись, слухаю.

- Враження оргазму я б теж зуміла вичарувати.

Поки відьмак зумів щось сказати, до них підійшла невисока, худорлява чародійка з довгим, прямим волоссям кольору соломи. Він впізнав її одразу – це була та, в туфельках зі шкіри рогатої агами і блузочці з зеленого газу, що не приховувала навіть таких дрібних деталей, як мала родимка над лівою груддю.

- Я перепрошую – промовила – але мушу перервати вам цей фліртик. Філіппа, Радкліфф і Детмольд просять тебе про хвилинку розмови. Швидко.

- Що ж, якщо так, йду. Па, Геральте! Позаграємо пізніше!

- Ага! – блондинка оцінила його поглядом. – Геральт. Відьмак, пунктик безумства Єнніфер? Я спостерігала за тобою і крутила в голові, ким ти можеш бути. Мене це страшно мучило!

- Я знаю цей вид муки – відповів, чемно усміхаючись. – Власне, зазнаю її в цю мить.

- Перепрошую за помилку. Я Кейра Метц. О, кав’яр!

- Уважай, це ілюзія.

- До чорта, маєш рацію! – чародійка впустила ложечку так, ніби це був хвіст вогняного скорпіона. – Хто був такий безсоромний… Ти? Вмієш творити ілюзії четвертого рівня? Ти?

- Я – збрехав, не припиняючи усміхатись. – Я є майстром магії, удаю відьмака, щоб мати інкогніто. Чи ти думаєш, що Єнніфер би цікавилась звичайним відьмаком?

Кейра Метц дивилась йому просто в очі, скривила вуста.

Вона носила на шиї медальйон у формі хреста-анкха, срібного, всипаного цирконами[20].

- Може вина? – запропонував він, щоб перервати незручну мовчанку. Боявся, що його жарт не був добре сприйнятий.

- Ні, дякую… колего майстре – холодно відповіла Кейра. – Я не п’ю. Не можу. Сьогодні вночі збираюсь завагітніти.

- З ким? – підходячи запитала фарбована на рудо приятелька Сабріни Ґлевіссіг, одягнена у прозору блузочку з білої жоржети, оздобленої майстерно розкиданими аплікаціями. – З ким? – повторила, невинно стріпнувши довгими віями.

Кейра відвернулась і зміряла її поглядом від черевичків з білого легована до діадемки з перлів.

- А тебе це що обходить?

- Нічого. Професійна цікавісь. Не представиш мене твоєму товаришові, знаменитому Геральтові з Рівії?

- З неохотою. Але знаю, що не даш себе позбутись. Геральте, це Марті Содергрен, цілителька. Її спеціальність – афродизіаки.

- Чи ми мусимо розмовляти про роботу? О, ви для мене зоставили трохи кав’яру? Як мило з вашого боку.

- Обережно – хором сказали Кейра і відьмак. – Це ілюзія.

- Справді! – Марті Содергрен нахилилась, зморщила носик, післ чого взяла до руки келих, подивилась на слід кармінної помадки. – Ну, ясно. Філіппа Ейльхарт. Хто б ще інший наважився на подібне нахабство. Гидка змія Чи тобі відомо, що вона шпигує для Візіміра з Реданії?

- І є німфоманкою? - ризикнув відьмак. Марті і Кейра одночасно пирскнули.

- Ти напевно на це сподівався, підкотившись до неї і намагаючись загравати? – запитала цілителька. – Якщо так, то знай, що хтось тебе жорстоко намахав. Від недавнього часу Філіппа перестала насолоджуватись чоловіками.

- А може ти жінка? – Кейра Мец надула блискучі губи. – Може ти тільки вдаєш чоловіка, якогось майстра магії? Щоб дотримуватись інкогніто? Знаєш, Марті, хвилину тому він зізнався мені, що любить прикидатись.

- Любить і вміє – злостиво усміхнулась Марті. – Правда, Геральте? Я не так давно бачила, як ти вдаєш, що маєш кепський слух і що не знаєш Старшої Мови.

- Він має безліч вад – холодно промовила Єнніфер, підходячи і владно беручи відьмака попід руку. – Він практично має одні вади. Втрачаєте час, дівчата.

- Скидається на це – погодилась Марті Содероен, все ще злостиво усміхнена. – Зичимо тоді вам гарної забави. Ходи, Кейро вип’ємо чогось… безалкогольного. Може і я наважусь на щось цієї ночі?

- Уфф – охнув він, коли вони відійшли. – Якраз вчасно. Дякую тобі.

- Дякуєш? Хіба що нещиро. У цій залі є точнісінько одинадцять жінок, що вихваляються сукнями з-під прозорих блузок. Я залишила тебе на півгодини, після чого ловлю на розмові з двома з них…

Єнніфер замовкла, подивившись на посудину у формі риби.

- … і поїданні ілюзії – додала. – Ох, Геральте, Геральте. Ходи. Є нагода познайомити тебе з кількома особами, вартими знайомства.

- Чи однією з тих осіб є Вільгефортц?

- Цікаво – чародійка примружила очі – що саме про нього питаєш. Так, це Вільгефортц прагне познайомитись з тобою. Попереджую, розмова може виглядати банальною і спокійною, але хай тебе це наводить в оману. Вільгефортц це досвідчений, небувало розумний гравець. Я не знаю, чого він від тебе хоче, але будь пильний.

- Буду уважним – зітхнув. – Але не вірю, щоб твій досвідчений гравець був у змозі мене здивувати. Не після того, що я тут пережив. На мене напали шпигуни, зниклі вимираючі гади і горностаї. Мене нагодовано не існуючим кав’яром. Не зацікавлені у чоловіках німфоманки висловлювали сумніви у моїй мужності, загрожували зґвалтуванням на їжакові, лякали вагітністю, навіть оргазмом, і то таким, який не супроводжується ритуальними рухами. Бррр…

- Ти пив?

- Трохи білого вина з Цідарісу. Але схоже на те, що в ньому був афродизіак… Єн? Чи ми після розмови з Вільгефортцем повернемося до Локсії?

- Не повернемося до Локсії.

- Слухаю?

- Хочу провести цю ніч в Аретузі. З тобою. Кажеш, афродизіак? У вині? Цікаво…

*******

- Ой, трясця, ой… - зітхнула Єнніфер, витягуючись і закидуючи стегно на стегно відьмака. – Ого-го, ой. Як давно я не кохалась… Страшно давно.

Геральт витяг пальці з її кучерів, не прокоментувавши. По перше, ствердження могло бути провокацією, боявся гачка, прихованого у приманці. По друге, він не хотів словами затирати смаку її розкішниці, яку щойно мав на вустах.

- Я віддавна не кохалась з чоловіком, який зізнався мені у коханні і якому я зізналась у коханні – замуркотіла за мить, коли вже було ясно, що відьмак не візьме приманку. – Я забула, як це може бути. Ой, трясця…

Потягнулась ще сильніше, напруживши плечі і хапаючи обома руками кінці подушки, а її залляні місячним сяйвом перса набрали зараз такої форми, яка озвалась відьмакові тремтінням у поперековій частині. Обійняв її, обоє лежали нерухомо, згасали, холонули.

За вікном кімнатки галасували цикади, також було чути далекі, тихі голоси і сміх, що свідчило про те, що бенкет, попри досить пізню пору, тривав далі.

- Геральте?

- Так, Єнно?

- Розповідай.

- Про розмову з Вільгефортцем? Зараз? Розповім тобі зранку.

- Зараз, прошу.

Подивився на бюро, що стояло у куті кімнатки. На ньому лежали книжки, альбоми та інші предмети, які тимчасово переселена до Локсії адептка не забрала з собою. Дбайливо оперта на книжки, також там сиділа кругленька замацана лялечка у скуйовдженому, зім’ятому частими доторками платтячку. Не забрала ляльки, подумав, щоб у Локсії, у спільній спальні, не наражатись на кпини подружок. Не забрала своєї лялечки. І напевно тепер не може без неї заснути.

Лялька втупилась в нього очима з ґудзиків. Він відвів погляд.

Коли Єнніфер представила його Капітулові, він вивчив чародійську еліту зблизька. Ген Гедимдейт присвятив йому тільки короткий, змучений погляд – було видно, що бенкет зумів втомити і вичерпати старця. Артауд Терранова вклонився з двозначно гримасою, бігаючи очима від нього до Єнніфер, але одразу споважнів під поглядами інших. Блакитні ельфійські очі Франчески Фіндабайр були непроникними і твердими, немов скло. Коли його їй відрекомендували, Стокротка з Долин усміхнулась. Усмішка, хоч і несамовито гарна, змусила відьмака здригнутись. Тіссая де Вріес, хоч зовні нібито поглинута безперервними поправляннями манжет і біжутерії, при знайомстві усміхнулась до нього значно менш красивіше, але значно щиріше. І це Тіссая одразу нав’язала з ним розмову. Пригадавши один з його шляхетних відьмацьких вчинків, якого навіть чесно кажучи не пам’ятав, і підозрював, що той був висмоктаний з пальця.

І тоді до розмови долучився Вільгефортц. Вільгефортц з Роггевеену, чародій з імпонуючою статурою, з шляхетними і гарними рисами, з щирим і приязним голосом. Геральт знав, від людей, що виглядають так, можна сподіватись всього.

Розмовляли недовго, відчуваючи на собі повний неспокою погляд. На відьмака дивилась Єнніфер. На Вільгефортца дивилась молода чародійка з гарними очима, яка весь час намагалась приховати низ обличчя за віялом. Вони обмінялись кількома звичайними заувагами, після чого Вільгефортц запропонував продовжити розмову у меншому товаристві. Геральтові здалося, що Тіссая де Вріес була єдиною єдиною, яку здивувала ця пропозиція.

- Ти заснув, Геральте? – муркотіння Єнніфер вирвало його з задуми. – Ти маєш розповісти мені про вашу розмову.

Лялечка з бюро дивилась на нього ґудзиковим поглядом. Він відвів очі.

- Тільки-но ми вийшли на терасу – почав за мить – та дівчина з дивним обличчям…

- Лідія ван Бредевоорт. Асистентка Вільгефортца.

- Так, правда, я згадав. Незначуща особа. Так знай, коли ми зайшли на терасу, ця незначна особа затрималась, подивилась на нього і запитала про щось. Телепатично.

- Це не була нетактовність. Лідія не може користуватись голосом.

- Я здогадався. Бо Вільгефортц не відповів їй телепатично. Відповів…

*******

- Так, Лідіє, це добра думка – відповів Вільгефортц. – Прогуляємося Гелереєю Слави. Будеш мати нагоду окинути оком на історію магії, Геральте з Рівії. Не сумнівась, що ти знаєш історію магії, але будеш мати можливість спізнатись з цією історією візуально. Якщо ти є шанувальником живопису, не бентежся. Більшість картин – це роботи студенток-ентузіасток з Аретузи. Лідія, будь така доброю і освітли пануючий тут морок.

Лідія ван Бредеворт повела долонею у повітрі і в коридорі одразу стало світліше.

Перша картина являла собою старовинний вітрильник, який ганяло вітрами серед скель, що стирчали з прибою. На носі судна стояв чоловік у білих шатах, з оточеною світлим ореолом головою.

- Перша висадка – здогадався відьмак.

- Саме так – підтвердив Вільшефортц. – Судно вигнанців. Ян Беккер підпорядковує свої волі Силу. Заспокоює хвилі, доводячи, що магія зовсім не мусить бути злою і деструктивною, але може рятувати життя.

- Ця подія справді мала місце?

- Сумніваюсь – усміхнувся чародій. – Більш правдоподібним є, що в час першої подорожі й висадки Беккер разом з іншими ригав жовчю, перехилившись через борт. Йому вдалось опанувати Силою вже після висадки, яка завдяки дивовижному випадкові була щасливою. Перейдімо далі. Ось знову бачиш Яна Беккера, як він відкрив воду з тріщини у скелі на місці першого поселення. А тут, прошу, оточений поселенцями, які стоять на колінах, Беккер розганяє хмари і стримує бурю, щоб зберегти врожай.

- А це? Яку подію зображає ця картина?

- Пізнавання Обранців. Беккер і Джамбаттіста піддають магічному тестові дітей чергових прибуваючих переселенців, щоб виявити Джерела. Відібрані діти будуть відібрані у родин і забрані до Мірте, першого осередку магів. Ти бачиш справжній історичніий момент. Як бачиш, всі діти налякані, тільки та рішуча брюнеточка з повною довір’я усмішкою протягує руку до Джамбаттісти. Це знаменита пізніше Агнеса з Гланвілле, перша жінка, яка стала чародійкою. Ця жінка за нею – її мати. Сумна якась.

- А ця групова сцена?

- Новіградська Унія. Беккер, Джамбаттіста і Монк укладають угоду з володарями, жерцями і друїдами. Щось таке як пакт про ненапад і відділення магії від держави. Страшний кітч. Йдемо далі. От тут бачимо Жоффрея Монка, що вирушає в гирло Понтрау, що тоді ще звався Aevon y Pont ar Gwennelen, Річка Алебастрових Мостів. Монк плив до Loc Muinne, щоб схилити тамтешніх ельфів до прийняття групи дітей, Джерел, які мали навчатись у ельфів-магів. Тебе може зацікавить, що серед дітей був хлопчик, якого пізніше звали Герхартом з Аелле. Ти хвилину тому познайомився з ним. Тепер той хлопчик називається Геном Гедимдейтом.

- Тут – відьмак подивився на чародія – аж проситься щось батальне. Бо через кілька років після завершення успішної подорожі Монка війська маршала Раупеннека з Третогору здійснили різанину Loc Muinne i Est Haemlet, убивши всіх ельфів, без огляду на вік чи стать. І розпочалася війна, яка завершилась різаниною під Shaerrawedd.

- Твоє імпонуюче знання історії – знову усміхнувся Вільгефортц – дозволяє тобі знати, що жоден з тогочасних майстрів не брав участі війні. Тому ця тема не надихнула жодної адептки до малювання відповідного полотна. Ходімо далі.

- Ходімо. Тут, на цьому полотні, що це за подія? Ах, знаю. Це Раффард Білий примирює ворогуючих королів і кладе край Шестирічній війні. А тут маємо Раффарда, що відмовлється прийняти корону. Гарний, шляхетний жест.

- Думаєш? – нахилив голову Вільгефортц. – Що ж, у кожному разі це був жест, який мав силу прецедента. Однак Раффард прийняв посаду першого радника і фактично урядував, бо король був дебілом.

- Галерея слави... – буркнув відьмак, підходчи до наступної картини. – А що ми маємо тут?

- Історичний момент скликання першого Капіулу і ухвалення закону. Зліва сидять: Герберт Стаммельфорд, Аврора Хенсон, Іво Ріхерт, Анес з Ґлевілля, Жоффрей Монк і Радмір з Тор Канедду. Тут, якщо бути щирим, також аж проситьс пояснююче батальне полотно. Тому, що незабаром у брутальній війні замочили тих, які не хотіли визнати Капітули і підпорядкуватись Законові. Між іншими і Раффарда Білого. Але про це історичні трактати мовчать, щоб не шкодити його прекрасній легенді.

- А тут… Гамм… Так, це точно малювала адептка. І то дуже молода…

- Безсумнівно. Зрештою, це алегорія. Я б її назвав алегорією тріумфуючої жіночності. Повітря, Вода, Земля і Вогонь. І чотири славетні чародійки, майстрині у володінні силами цих частин. Агнес з Гленвіллю, Аврора Хенсон, Ніна Фіорованті і Клара Ларісса де Вінтер. Поглянь на наступне, дуже вдале полотно. Тут ти теж бачиш Клару Ларіссу де Вінтер, яка відкриває академію для дівчат. У будинку, в якому ми якраз знаходимося. А ті портрети це уславлені випускниці Аретузи. Оце друга історія тріумфуючої жіночності і поступової фемінізації професії: Янна з Мурвіелю, Нора Вагнер, її сестра Августа, Ядя Ґлевіссіг, Летіція Харбоннеау, Ілона Лаукс-Антілле, Карла Деменція Крест, Йоланта Суарес, Апріль Венхавер… І єдина, що живе зараз: Тіссая де Вріес…

Пішли далі. Єдваб сукні Лідії ван Бредевоорт шовковисто шепотів, а у тому шепоті була грізна таємниця.

- А це? – Геральт затримався. – Що це за жахлива сцена?

- Мучеництво мага Радміра, з якого живцем здерли шкіру під час повстання Фальки. На тлі палає місто Мірте, яке Фалька наказала пустити за димом.

- За що незадовго після цього пущено з димом саму Фальку. На аутодафе.

- Цей повсюдно знаний факт, темерські і реданські діти до сьогодні бавляться у спалення Фальки напередодні Саовіни. Повернемось, щоб ти міг оглянути другу частину галереї… Бачу, що ти хочеш про щось запитати. Я слухаю.

- Мене заскочила хронолоігя. Звісно, я знаю, як діють еліксири молодості, але спільне перебування на полотнах нині живучих і давно мертвих…

- Іншими словами, ти дивуєшся, що на бенкеті зустрів Гена Гедимдейта і Тіссаю де Вріес, а серед нас не було Беккера, Агнес з Гланвілле, Стаммельфорда чи Ніни Фіорованті?

- Ні. Я знаю, що ви не є безсмертними…

- Чим є смерть? – перебив Вільгефортц. – Для тебе?

- Кіцем.

- Кінцем чого?

- Існування. Як мені здається, ми почали філософствувати.

- Природа не знає поняття філософії, Геральте з Рівії. Філософією зазвичай називають жалюгідні і смішні спроби розуміння Природи, здійснювані людьми. Філософією також називають результати таких спроб. Це так, ніби буряк доходить до причин і наслідків свого існування, називаючи результатом промислу Конфлікту Бульби і Гички, а дощ визнає Незбагненною Сило Творця. Ми, чародії, не витрачаємо час на відгадування, чим є природа. Ми знаємо, чим вона є, бо й самі є Природою. Розумієш мене?

- Я намагаюсь, але говори повільніше, прошу. Не забувай, ти розмовляєш з буряком.

- Чи задумувався ти коли-небудь, що сталось тоді, коли Беккер змусив воду з’явитись зі селі? Говориться це дуже просто: Беккер опанував Силу. Змусив стихію до послуху. Він підпорядкував собі Природу, запанував над нею… Яке твоє ставлення до жінок, Геральте?

- Слухаю?

Лідія ван Бредевоорт повернулась з єдвабним шепотінням, завмерла в очікуванні. Геральт поачив, що вона тримає під пахвою запаковану картину. Не мав поняття, звідки ця картина взялась, ще за мить до цього Лідія не несла нічого. Амулет на його шиї злегка здригнувся.

Вільгефортц усміхнувся.

- Я питаю – нагадав – про твій погляд на відносини між чоловіками і жінками.

- Відносно якого погляду на відносини?

- Чи можна, на твою думку, змусити до покори жінку? Звісно, я кажу про справжніх жінок, не про самичок. Чи можна запанувати над справжньою жінкою? Заволодіти нею? Зробити, щоб піддалась твоїй волі? А якщо так, то як саме? Дай відповідь.

*******

Ганчір’яна лялечка не зводила з них очей-ґудзиків. Єнніфер відвела погляд.

- Ти відповів?

- Відповів.

Чародійка стисла ліву долоню на його лікті, а правою на пальцях, що торкались її груді.

- Як саме?

- Сама знаєш.

- Ти розумієш – промовив за мить Вільгефортц. – І я думаю, завжди розумів. А тому зрозумієш і те, що якщо зникнуть поняття свободи і підданства, наказу і послуху, володаря і підданого, відтоді досягнемо єдності. Спільноти, поєднаної в одне ціле. Взаємне проникнення. А коли щось таке настане, смерть перестане ісувати. Там, у бенкетній залі, є присутнім Ян Беекер який був водою, що з’явилась з каменю. Казати, що Беккер помер, це так, ніби стверджувати, що померла вода. Поглянь на це полотно.

Поглянув.

- Вона винятково гарна – промовив за мить. І одразу відчув легке здригання відьмацького медальйону.

- Лідія – усміхнувся Вільгефортц – дякує тобі за визнання. А я вітаю смак. Пейзаж являє зустріч Ґрегеннана з Льод і Lary Dorren aep Shiadhal, легендарних коханцв, розділених і знищених через час зневаги. Він був чародієм, вона ельфинею, одна з еліти Aen Saevherne, або Знаючих. Те, що могло бути початком єднання, перетворилося у трагедію.

- Знаю цю оповідь. Язавжди вважав її байкою. Як було насправді?

- Того – споважнів чародій – не знає ніхто. Це значить справді ніхто. Лідіє, повісь твою картину, тут збоку. Геральте, подивись наступне творіння пензля Лідії. Це портрет La­ry Dorren aep Shiadhal, виконаний на підставі стародавньої мініатюри.

- Вітаю – відьмак вклонився Лідії ван Бредевоорт, а його голос навіть не здригнувся. – Це справжній шедевр.

Його голос не здригнувся, хоч Lara Dorren aep Shiadhal дивилась на нього з портрету очима Цирі.

*******

- Що було потім?

- Лідія залишиась на галереї. Ми обоє вишйшли на терасу. А він забавлявся за мій рахунок.

- Тоді, Геральте, дозволь. Ступай тільки темними плитками, прошу.

Внизу шуміло море, острів Танедд стояв серед білої піни прибою. Хвилі розбивались у мури Локсії, що знаходились саме під ними. Локсія сяяла світлом, як і Аретуза. Кам’яний блок Ґарстангу, що вивищувався над ними, натомість був чорнимй і вимерлий.

- Вранці – чародій прослідкував за поглядом відьмака – члени Капітули і Ради вдягнуться у традиційні шати, у знані тобі з літографій чорні довжелезні плащі і шпичакуваті капелюхи. Також ми озброємося довгими жезлами і посохами, уподібнившись таким чином до чарівників і відьом, якими страхають дітей. Це така традиція. У товаристві кількох інших делегатів зійдемо туди, на гору, до Ґарстангу. Там, у навмисне приготовленій залі, будемо радитись. Решта зачекає в Аретузі на наше повернення і рішення.

- Обговорення у Ґарстангу, у вузькому колі, це також традиція?

- Як найкраща. Тривала і продиктована практичними поглядами. Траплялось, що наради чародіїв були бурхливими і доходило до досить активного обміну поглядами. Під час одного з таких обміну куляста блискавка пошкодила зачіску і сукню Ніни Фіорованті. Ніна, присвятивши цьому рік, обклала мури Ґарстангу, неправдоподібно сильною аурою і антимагічною блокадою. З цього часу у Ґарстанзі не подіяло жодне закляття, а дискусії протікають спокійно. Особливо коли не забувати відібрати у диспутантів ножі.

- Я розумію. А та самотня вежа, вище Ґарстангу, на самій верщині, що це? Якась важлива будівля?

- Це Tor Lara, Вежа Чайки. Руїна. Чи важлива? Напевно так.

- Напевно?

Чародій сперся на балюстраду.

- Згідно переказів ельфів, Tor Lara нібито сполучена телепортом з таємничою, до сьогодні не віднайденою Tor Zireael, Вежою Ластівки.

- Нібито? Вам не вдалось виявити того телепорту? Я не вірю.

- Слушно чиниш. Ми виявили портал, але його слід було заблокувати. Були протести, всі рвались експериментувати, кожен хотів уславитись як дослідник Tor Zireael, мітичної оселі ельфійських магів і мудреців. Однак портал є незворотньо ушкоджений і діє хаотично. Були жертви, тому його заблоковано. Ходімо, Геральте, стає холодно. Обережно. Ступай тільки темними плитами.

- Чому тільки темними?

- Ця споруда є зруйнованою. Вологість, тертя, сильні вітри, сіль у повітрі, це все фатально впливає на кладку. Ремонт би надто дорого коштував, тому ми користуємося ілюзією. Розумієш, престиж.

- Не зовсім.

Чародій ворухнув рукою і тераса зникла. Вони стояли над безоднею, над проваллям, з наїжаченим на дні зубами скель, що стирчали на дні. Вони стояли на вузенькій смужці темних плит, простягнутих ніби трапеція між ґанком Аретузи і колоною, що підтримувала терасу.

Геральт з зусиллям утримав рівновагу. Якщо б він був людиною, не відьмаком, не зумів би її втримати. Але навіть він дав заскочити себе зненацька. Його різкий рух не зміг пройти непомітним повз увагу чародія, та й на обличчя теж повинен був змінитись. Вітер захитав його на вузькій кладці, провалля кликало зловорожим шумом хвиль.

- Ти боїшся смерті – констатував з усмішкою Вільгефортц. – Все таки боїшся її.

*******

Ганчір’яна лялечка дивилась на них очима з ґудзиків.

- Знущався з тебе – промуркотіла Єнніфер, притулившись до відьмака. – Небезпеки не було, він точно оточив тебе і себе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?

Ми перейшли до іншого крила Аретузи. Він провів мене до великої кімнати, ймовірно кабінету якоїсь з виладачок, може навіть ректорки. Ми всілись за столом, на якому стояла клепсидра. Пісок сипався. Я відчув запах парфумів Лідії, я зрозумів, що вона була в кімнаті до нас…

- А Вільгефортц?

- Задав питання.

*******

- Чому ти не став чародієм, Геральте? Тебе ніколи не приваблювало Мистецтво? Будь щирим.

- Буду. Приваблювало.

- Чому ж ти не пішов за покликом потягу?

- Зрозумів, що краще керуватись голосом здорового глузду.

- Тобто?

- Роки праці як відьмака навчии мене зважувати сили та наміри. Знаєш, Вільгефортце, я колись знав червонолюда, який будучи дитиною марив про те, щоб стати ельфом. Як думаєш, він став би, якщо б пішов за голосом потягу?

- Це мало бути порівняння? Паралель? Якщо так, то цілком не цілком не влучна. Червонолюд не міг стати ельфом. Бо не має матері-ельфині.

Геральт довго мовчав.

- Ну так – врешті промовив. – Я міг здогадатись. Ти трохи попорпався у моєму родоводі. Ти можеш мені сказати з якою метою?

- Може – злегка усміхнувся чародій – мені ввижається образ у Галереї Слави? Ми двоє, за столом, а на латунній табличці напис: «Вільгефортц з Роггевеена укладає пакт з Геральтом з Рівії».

- Це була б алегорія – промовив відьмак. – З назвою: «Знання тріумфує над незнанням». Я б волів значно реалістичнішу картину, яка б називалась: «Вільгефортц пояснює Геральтові, про що йдеться».

Вільгефортц з’єднав пальцы обох долонь на висоті рота.

- Хіба це не очевидно?

- Ні.

- Ти забув? Картина, про яку я мрію, висить у Галереї Слави, на неї дивляться майбутні покоління, які досконало знають, про що йдеться, про яку подію йде мова, які події зображує малю